Основні етапи становлення і розвитку політичної економії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

"Основні етапи становлення і розвитку політичної економії"

політичний економія

Зміст

Вступ

1.Зародження й основні етапи розвитку політичної економії

2.Головні напрямки сучасної політичної економії

3.Аналіз внеску українських вчених у розвиток політичної економії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Економічне буття, економічні явища й процеси завжди привертали до себе увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють матеріальні можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в магазині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства.

Отже, перша проблема, яка постає перед людьми, - це проблема оптимальності тих рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської (економічної) діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних процесів диктувалося і диктується практичними потребами економічного життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності. Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох. Немало економічних спостережень ми знаходимо і в Біблії. Вона дає певне поняття економічного життя стародавніх народів, що населяли Палестину і навколишні землі у II і I тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі заповідей, вказівок про поведінку людини.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з'явилася й назва цієї науки - політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів "політейя" - суспільний, державний устрій і вже знайомих нам "ойкос" і "номос", що в сукупності означає: наука про закони ведення суспільного господарства.

Всі економічні науки умовно можна поділити на два види: теоретичні й практичні. Теоретичні - це науки, які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В сучасній науковій, і особливо в учбовій практиці, як на Заході, так і в Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назвами: економічна теорія, макро- і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відповідає дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90% збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка", говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають політекономією. Практичні - це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).

Отже, політекономія як наука теоретична - це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності.

1.Зародження й основні етапи розвитку політичної економії

Зародження економічної теорії та її розвиток пройшло кілька етапів:- Наукова думка давнини (Платон, Аристотель, Ксенофонт і ін);- Етап меркантевізма (багатство суспільства визначається обсягами зовнішньої торгівлі);- Етап фізіократії (багатство суспільства визначається рівнем розвитку такої галузі, як сільське господарство);- Класична економічна теорія (Адам Смітт, Давид Рікардо,Вільям Петті, Франсуа Кене, Тюрко).Вони стверджували, що основою багатства суспільства є праця і з наукових позицій досліджували такі категорії, як товар, гроші, прибуток, заробітна плата та ін;- Етап буржуазно - економічної теорії (Малькус, Сей, Бастія).Вони стверджували, що класове суспільство - це вічне суспільство і приватна власність - це вічна власність;- Марксистська або пролетарська економічна теорія (Маркс,Енгельс, Ленін).Зміст марксизму зводився до того, щоб показати історію виникнення та розвитку капіталістичного способу виробництва, а так само місце і роль пролетаріату в цьому суспільстві;- Кінець XIX-початок XX характерний рядом наукових економічних шкіл:

a) ленінська школа - теорія імперіалізму. Капіталізм набирає свою вищу особливу й останню стадію розвитку, імперіалізм є вмираючий капіталізм;б) австрійська школа (Менгер, Баверк, Бісерк).Вони стверджували теорію граничної корисності матеріальних благ. Цінність будь-якого блага визначається обмеженістю його, рідкістю його і тією користю, яку може принести останній екземпляр даного блага;в) кембріджська (Альберт Маршалл).Суть його теорії зводилася до того, що він зробив спробу об'єднати теорії витрат виробництва, попиту і пропозиції, виробничості і стриманості з теорією граничної корисності та граничної виробтації;г) регульований капіталізм (Джон Кейнс).Держава може регулювати всі економічні відносини у суспільстві;

д) школа економічного зростання (Ростоу).Суспільство проходить у своєму розвитку кілька етапів економічного зростання від єдиного індустріального до пост індустріального суспільства.

Потреби людини дуже різноманітні. Основним джерелом задоволення їх є виробництво, економічна діяльність людей, оскільки саме вони створюють для цього необхідні умови.

Поняття економіка (від гр. oikonomia, буквально -- мистецтво ведення домашнього господарства) нині застосовують у чотирьох значеннях:

1) народне господарства певної країни, групи країн або всього світу;

2) сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

3) економічна наука, що вивчає різноманітні економічні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві;

4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що утворюють певну економічну систему. Економіка як складна різноманітно структурована система є об'єктом вивчення спеціальної науки -- економічної науки.

Економічна наука -- це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності. Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Ко-лумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI--XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру. Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис. 1.1.

Меркантилізм

Першою школою політичної економії (як основної складової економічної теорії) був меркантилізм, який отримав свою назву від італійського слова "мерканте" -- торговець, купець. Це зумовлено тим, що капіталістичні економічні відносини почали формуватися насамперед у торгівлі. Найвидатнішим представником меркантилізму був французький учений А. Монкретьєн (1575-- 1621). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Вони першими поставили питання про причину багатства, проте ототожнювали його з грошима, а джерелом багатства вважали сферу обігу, яку назвали предметом політичної економії. Відстоювали ідею протекціонізму (захисту вітчизняного ринку), виступали за втручання держави в економіку.Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. такі погляди почали суперечити інтересам промислової буржуазії значною мірою перестали відповідати реаліям дійсності, тому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія, що є другим етапом у розвитку економічної теорії. Представники: А. Монкретьєн,Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи вперше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля -- безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, Н. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія

Найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823). Основою переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Засновники зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Класики політичної економії стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва. Тим самим вони започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність у виробничій сфері є джерелом багатства. Тому предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру, необхідності використання у господарській практиці та політиці. Так, Д.Рікардо доводив, що ця наука вивчає закони розподілу багатства, сформулював закон обернено-пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком. Єдиним джерелом вартості він вважав працю робітника, яка лежить в основі доходів інших класів. Оскільки Англія на той період була найрозвинутішою країною світу, класики політичної економії виступали проти політики протекціонізму, за вільну конкуренцію. Зміцнілій буржуазії непотрібне було активне втручання держави в економіку, тому А. Сміт і Д. Рікардо виступали за державу, здебільшого як "нічного сторожа" -- захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва (розвиває освіту, будує дороги тощо).

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Основною заслугою економічних поглядів К. Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва і насамперед основного економічного закону. Він визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну, обґрунтував історично перехідний характер даного ладу, сутність абсолютної ренти та ін. Проте при з'ясуванні особливостей дії закону єдності та боротьби суперечностей за капіталізму акцентував увагу лише на боротьбі, на необхідності знищення класу буржуазії (значною мірою це було виправдано умовами тогочасного етапу розвитку капіталізму), недооцінював роль приватної власності, гіпертрофовано розглядав роль державної власності. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Багато ідей К.Маркса догматично тлумачилися верхівкою партійного, державного та радянського апаратів. Його послідовник Ф.Енгельс першим визначив предмет політичної економії як науку, що вивчає закони, які управляють виробництвом і обміном матеріальних благ.Однак деякі положення марксизму: про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони переглядаються і піддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм (від англ. marginal -- граничний) -- теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники маржиналізму -- К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напрями, течії, школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез. Основні напрями сучасної економічної теорії показано на рис. 1.2.

Неокласицизм

Неокласичний напрям сформувався у протистоянні з марксизмом ще у 70-ті роки XIX ст. Досліджує та розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Напрям відстоює теорії трудової вартості (визначення вартості товару суспільно необхідними витратами) протиставлялася концепція "граничної корисності" (коли вартість товару визначається суб'єктивно споживачем і зумовлена корисністю граничного (останнього) екземпляра, який задовольняє найменш значущу (граничну) потребу в ньому, а отже враховує корисний ефект товарів і послуг). Англійський економіст А. Маршалл (1842--1924) і український учений М. Туган-Барановський (1865--1919) справедливо стверджували, що ці два підходи слід об'єднати. Засновники теорії --А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники -- Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейганта ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен (народився у 1912). Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен. Монетаризм -- теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей за такою схемою (рис. 1.3).

Нині неокласичний напрям представлений двома теоріями -- монетаризмом і неолібералізмом. Найвідоміший представник монетаризму американський економіст М. Фрідмен стверджує, що державне регулювання економіки повинно обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу. Неоліберальна теорія (представником якої є передусім австрійський економіст Ф.-А. фон Хаєк -- 1899--1992) відстоює принципи вільної ринкової економіки (вільної конкуренції, вільного ціноутворення та ін.), виступає проти моделі змішаної економіки, в якій оптимально поєднуються державні та ринкові важелі регулювання економіки, державна, колективна й приватна форми власності.

Кейнсіанство -- одна з провідних сучасних теорій, на противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929--1933 pp.), яка поставила економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Кейнсіанський напрям отримав назву від імені англійського економіста Дж. Кейнса (1883--1946), який стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема -- збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо. Сучасних послідовників Кейнса називають посткейнсіанцями. Вони виступають за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за довгострокове регулювання економіки у формі національного планування та інші ідеї. Окремі теоретичні положення запозичені Кейнсом із економічного вчення К. Маркса. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги. Кейнсіанська концепція стимулювання попиту наведена на рис. 1.4.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та анти циклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, (лат. institutum -- установа), або інституціонально-соціологічний напрям, стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Інститутами за сучасних умов вважають корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами розвитку -- техніку, науково-технічний прогрес. Засновник інституціоналізму американський економіст Т. Веблен (1857--1929) звинувачував підприємців у надмірному прагненні до наживи, до придушення ними конкуренції, обмеження випуску товарів та ін. Сучасні представники інституціоналізму американські вчені Г. Мінз (1896--1982), Дж. Гелбрейт (народився у 1908) та інші вважають, що в корпорації відбувається відокремлення власності від процесу її управління, а отже -- від влади (остання нібито належить лише найманим менеджерам, але не капіталістам, які зосередили у своїх руках власність). Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади -- гуманітарній інтелігенції.Представники інституціоналізму Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів.

Неокласичний синтез -- узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії.

Як ми бачимо, неокласичний напрям розкололося на дві основні школи - кейнсіанство і неоконсерватизм, які виявилися асиметричними теоріями. Перша з них обгрунтовувала потребу в розвитку попиту і посилення економічної ролі держави, а друга відстоювала необхідність розширити пропозицію і скасувати державне втручання в господарську діяльність підприємців, повернутися до ринкового саморегулювання.У силу відомої обмеженості кейнсіанство і неоконсерватизм не змогли довести свою безумовну правоту. Тому закономірним стало виникнення школи неокласичного синтезу, яка узагальнила теоретичні та практичні досягнення протиборчих концепцій. Ця школа обгрунтувала необхідність одночасно й узгоджено використовувати як ринковий, так і державний регулятори економіки.

Нова модель змішаного типу народногосподарського регулювання дозволяє з'єднати стійкість державного управління, що сприяє задоволенню загальнонаціональних потреб, з гнучкістю ринкового регулювання. Ця модель дозволяє більшою мірою зрівняти попит і пропозиція в масштабі всього суспільства.

Видатний внесок у наукове обгрунтування змішаного типу регулятора національного господарства вніс великий американський економіст лауреат Нобелівської премії Пол Самуельсон (народився в 1915 р.). З 1940 р. він викладав в Массачусетському технологічному інституті, де заснував економічний факультет.З 1941 р. поєднував викладацьку діяльність з роботою консультантом Конгресу, урядових та приватних установ. Був економічним консультантом президента Дж.Кеннеді. П. Самуельсон виклав концепцію неокласичного синтезу в отримав з 1948 р. широке поширення у всьому світі підручнику "Економікс". У ньому автор так оцінив теоретичне значення проведеної роботи: "Через всю книгу систематично проводиться те, що я називаю" великим неокласичним синтезом ". Тобто мова йде про поєднання сучасної теорії розподілу доходу з класичними принципами економіки".

2.Головні напрямки сучасної політичної економії

Розглядаючи головні напрямки розвитку сучасної політичної думки треба мати уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. Зараз у США існує 5 тисяч коледжів політичних наук і більше 200 тисяч фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Такі відомі політологи як А.Бентлі (1870 - 1957 рр.), Ч.Мерріам (1874 - 1953 рр.), Г.Лассуелл (1902 - 1979 рр.) та Г.Моргентау (1904 - 1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони зв'язали з політологією такі методи досліджень як біхевіоризм та психоаналіз.

У наш час американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямках :

вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;

порівняльна політика, що пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

міжнародні відносини та світова політика ( дослідження проблем війни та миру, роботи міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій );

політична філософія та політична наука ( розробка широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій ).

розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).

Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р.Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад в Англії, на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія займається насамперед поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : економічний та соціологічний. Економічний напрямок розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрямок вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо.

Серед відомих англійських політологів треба назвати Р.Джоунса, Д.Нетла, Е.Беркера, Г.Іонеску, Г.Ласкі, К.Поппера, Д.Робертса, Е.Поттера та ін.

Поява політичної науки у Франції пов'язана з іменами Л.Дюги, М.Оріу, А.Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон (1905 - 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М.Вебера (1864 - 1920 рр.) та Р.Міхельса (1876 - 1936 рр.).

М.Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважав, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому необхідна така технологія відбору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р.Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку , демократія без організації неможлива, а з іншого - з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більше офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія - неминучий підсумок демократії.

З 70-х р. ХХ ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрямки : нормативістську політологію, яка грунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично - критичну науку про соціально - політичну владу.

Провідними політологами Німеччини є Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

Досить сильні політологічні школи склалися в Італії і Канаді.

В межах соціологічного напрямку в політології італійці В.Парето (1848 - 1920 рр.) та Г.Моска (1858 - 1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважали історичною рисою усіх людських суспільств їх розподіл на еліту та не еліту, а коловорот еліт їх стабілізацію та деградацію - рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з цією концепцією індивіди, що наділені від природи схильністю до маніпулювання масами за допомогою хитрощів та обдурення ("лисиці") або здібністю до застосування насильства ("леви"), створюють два різних типи правління, які приходять на зміну один одному.

Крім названих, активно працюють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. З 1970 року функціонує Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Політологи Норвегії, Швеції, Фінляндії об'єднались у Скандинавську асоціацію політичних наук.

Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв'язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А.Боднар, Є.Вятр, Ю.Гайда, М.Карват, Т.Клементович.

Серед головних проблем, яким приділяється увага у сучасній західній політології можна виділити : проблему визначення предмету політології; - панування демократії та громадської думки; - дослідження плюралістичного характеру політичного процесу; - пріоритет прав людини і громадянина як основи свободи.

Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику, як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави. Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об'єднує в собі політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин та політичну економію. Крім того західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів - політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.

Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя у всіх його проявах. Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система - це суверенітет громадської думки. До першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визначена громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало, як зробити так, щоб люди думали так саме, а не інакше? Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цією проблемою займались У.Ліппман та Е.-Л. Бернейс. А у 1935 році Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним з головних елементів політичної системи суспільства.

В рамках вивчення громадської думки є ще один напрямок - вивчення засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г.Алмонда та П.Фогейроля, дослідження О.Строуффера та П.Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К.Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці - легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для усіх соціальних і політичних груп, діючих в межах конституції. Проблемою політичного плюралізму у різні часи займались А.Бентлі, К.Керр, Ф.Харібсон, Р.Нісберг, В.Паккард , Дж.Данлор та ін.

У сучасному ліберально-демократичному суспільстві плюралізм є основою для досягнення таких демократичних цінностей як свобода, рівність та справедливість. Він має безпосередній зв'язок з цінностями парламентської демократії, виборчим правом та діяльністю профспілок. В сучасному суспільстві плюралізм означає найширші можливості участі всіх громадян в управлінні суспільством. Саме тому плюралістичне суспільство ототожнюється з демократичним та гуманістичним.

Остання з перерахованих проблем сучасної політології - проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства призвела до появи двох основних питань : наскільки соціальний контроль та планування можна поєднати з демократією та яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами та державною і національною лояльністю? Відповідь на перше питання намагались дати американський теоретик Е.Росс у книзі «Соціальний контроль» та Дж.Кларк у книзі «Соціальний контроль бізнесу». На основі їх досліджень виникла школа демократичного планування та державного регулювання.

Що ж стосується співвідношення громадських свобод та лояльності, - то у сучасному західному суспільстві мають місце настрої щодо підкорення громадських свобод патріотичній лояльності. Але традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи знаходяться у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки.

Особливості сучасної економічної політики в Україні

В умовах становлення і розвитку України як незалежної держави першочерговою є потреба вироблення власної загальнодержавної економічної політики. Це зумовлено насамперед тим, що до утворення суверенної держави Україна не провадила власної економічної політики, оскільки була складовою іншої великої держави - СРСР, а її економіка входила до складу так званого єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Політика розвитку економіки України визначалась із загальносоюзного економічного центру. Звідти надходили прямі вказівки, директиви, плани та ліміти щодо основних напрямів та пропорцій розвитку народного господарства України, які мали на меті насамперед задоволення і реалізацію не національних, а загальносоюзних потреб та інтересів.

В Україні здійснюється інтенсивна робота державних і виконавчих органів та наукових закладів щодо визначення сутності, засад і основних напрямів самостійної соціально-економічної політики, спрямованої на пізнання, визначення і реалізацію корінних національно-державних економічних потреб та інтересів. Концентроване вираження ця робота знаходить у відповідних законодавчих актах.

Першочергового значення набуває завдання чіткого з'ясування основних цілей і пріоритетів економічної політики держави на відповідних етапах її розвитку. Центральною ланкою економічної політики держави на сучасному етапі має бути прискорення ринкової трансформації економіки країни через здійснення радикальних економічних реформ. Це шлях виходу з кризи і поступового забезпечення реалізації корінних і стратегічних національних соціально-економічних потреб та інтересів. Саме вони визначають довгострокові пріоритети економічної політики та особливості їх досягнення в поточний момент.

Ринкові реформи потрібні нації не заради власне ринкових реформ, а заради її інтересів, які можуть бути краще реалізовані саме в ринковій економіці.

Звернення до корінних національних економічних потреб і інтересів закладає об'єктивний фундамент для розробки пріоритетів економічної політики. Проте реформи і політику здійснюють люди. В кінцевому підсумку від їх ставлення до проголошених цілей і заходів залежить реальність економічної політики. У зв'язку з цим необхідними умовами здійснення курсу радикальних ринкових реформ в Україні слід вважати:

вироблення виваженої стратегії здійснення соціальне орієнтованої ринкової трансформації економіки України, виходячи із засад (як того вимагає ст. 1 Конституції України) суверенності та незалежності, демократичності, соціальної спрямованості і верховенства права;

чітке уявлення про етапи проведення радикальних ринкових реформ, розробку його механізму;

орієнтацію на ринкову трансформацію керівництва країни, законодавчих і управлінських структур, які розглядають таку трансформацію як таку, що відповідає національним інтересам;

досягнення хоча б початкових реальних успіхів на окремих ділянках реформ, насамперед тих, що зачіпають життєві інтереси широких верств населення;реальне залучення до проведення ринкових реформ широких верств населення не як об'єктів, а як суб'єктів цих реформ і формування на цих засадах широкої соціальної бази розуміння, підтримки та захисту національних економічних інтересів, що є шляхом до встановлення пріоритету особистих інтересів;

створення широкого середнього класу як найактивнішої бази незворотності курсу соціальне орієнтованих ринкових реформ.

Обов'язковою умовою здійснення реальних і соціальне ефективних ринкових реформ є насамперед досягнення економічної стабілізації в країні. Це означає, по-перше, стабілізацію законодавства і урядової нормативної бази у сфері економічних відносин на конституційних засадах; по-друге, стабілізацію міждержавних економічних зв'язків та прямих економічних зв'язків вітчизнянихпідприємств з партнерами в тих країнах, що займають провідне становище на традиційних ринках збуту або постачання українських виробників; по-третє, стабілізацію державних фінансів та курсу грошово-кредитної політики; по-четверте, надання державних гарантій та реального режиму сприяння розвитку приватного сектора та вітчизняного підприємництва; по-п'яте, стимулювання економії матеріально-технічних (особливо енергетичних) ресурсів та орієнтацію фінансових ресурсів на відновлення і розвиток виробничої сфери.

Об'єктивною основою реальної дійової економічної політики Української держави є необхідність розв'язання проблем переходу до соціальне орієнтованого ринкового господарства з точки зору не тільки економічних виробничих відносин, а й продуктивних сил, виробничих ресурсів. Цей перехід дуже обтяжений потребою розв'язання проблем, що виникли внаслідок розпаду єдиного народно-господарського комплексу колишніх республік Союзу РСР. Звідси необхідність, по-перше, структурної перебудови економіки України для створення національно-державного економічного комплексу; по-друге, налагодження на грунті виробничих зв'язків, що існували раніше, економічних рівноправних відносин з кожною з незалежних держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, в тому числі з Росією як з основним зовнішньоекономічним партнером; по-третє, входження в світовий економічний простір. Все це потребує не тільки стратегічної ясності, наполегливості, а й часу, тим більше, що треба позбутися підходу до вирішення таких проблем в суто політичній площині, а перевести його в політико-еко-номічний простір, виходячи з об'єктивних економічних потреб та інтересів громадян України.

Важливим питанням економічної політики розвитку в умовах України є питання про співвідношення та взаємодію між приватним та державним секторами економіки. На практиці ринкова орієнтація економічної політики підтверджується її ставленням до приватного сектора економіки. Економічна політика має бути реально спрямована на підтримку і розвиток приватного сектора, який є грунтом для формування реальних, а не квазіринкових від-носин. В умовах перехідної економіки можливості держави щодо цього обмежені, тому економічна політика має зосереджуватися на тих ланках, де використання влади може дати найбільший ефект.

Треба враховувати також наявність і формування нових "центрів" економічної влади (фінансово-банківських груп, промислових монополій, аграрних груп, фінансово-промислових груп тощо). Кожний з них домагається використання державної влади у власних інтересах. В цій ситуації держава має забезпечити пріоритет саме національних економічних інтересів соціальне орієнтованої ринкової економіки. В цьому запорука успіху її економічної політики.

Важливою необхідністю сучасної соціально-економічної політики в нашій державі є обгрунтоване визначення властивих саме сучасному етапу її становлення цілей та пріоритетів національної економічної політики стосовно кожної конкретної сфери ринкової трансформації економіки країни.

У сфері фінансово-бюджетної та податкової політики до них належать: утримання дефіциту Державного бюджету на рівні 5-7 відсотків від ВВП і забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних доходів; концентрація державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку економіки; реформування бюджетних взаємовідносин між центральними, регіональними і місцевими рівнями; фінансове забезпечення необхідного захисту населення та функціонування соціально-культурної сфери; поліпшення управління коштами Державного бюджету через державну скарбницю та вдосконалення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом; забезпечення стабільності в оподаткуванні, розширення бази та зменшення кількості податкових пільг, а також обов'язковості та рівнонапруженості у сплаті податків усіма юридичними і фізичними особами; посилення їхнього стимулюючого впливу на розвиток виробництва; розширення бази та прав місцевих органів влади щодо формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків і зборів; посилення контролю за повнотою сплати податків.

У галузі грошово-кредитної та цінової політики такими цілями та пріоритетами є: спрямування ресурсів, включаючи іноземну валюту, на кредитування життєво важливих і ефективних виробництв та здійснення структурної перебудови економіки; скорочення прямих кредитів НБУ на покриття дефіциту бюджету, регулярний перегляд облікової ставки НБУ та дотримання позитивних відсоткових ставок; створення умов для залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів; лібералізація і децентралізація внутрішнього валютного ринку та захист національної валюти; орієнтація на пропорції світових цін та усунення деформацій цін на сільськогосподарську і промислову продукцію; посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів.

У сфері структурної та промислової політики увагу слід зосередити на забезпеченні керованості структурною перебудовою економіки, насамперед на стимулюванні пріоритетного розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу, а також ефективних наукоємних галузей промисловості; реструктуризації нежиттєздатних виробництв, що втратили оборонне значення; забезпечення всебічної економії енергоресурсів, зменшення потреби держави у па-ливно-енергетичних ресурсах і зниження обсягів їх придбання за імпортом; сприянні створенню фінансово-промислових груп, холдингів, що забезпечують інтереси національного економічного розвитку; тимчасове здійснення протекціоністських заходів щодо окремих сфер вітчизняного виробництва.

В інвестиційній політиці слід насамперед забезпечити спрямування бюджетних інвестицій на вирішення найгостріших соціальних проблем і завершення будівництва найважливіших виробничих потужностей; реалізацію політики прискореної амортизації та посилення контролю за використанням амортизаційних відрахувань; розміщення централізованих капітальних вкладень на конкурсній основі, а також розширення використання недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних банків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних інвестицій, іноземних кредитних ліній.

В аграрній політиці пріоритетами визнано стабілізацію та поступове нарощування обсягів сільськогосподарського виробництва;

організацію сучасних ринків сільськогосподарської продукції та продовольства (насамперед зерна, цукру, олії); збільшення експортного потенціалу агропромислового комплексу; послідовне здійснення земельної та господарської реформи, підвищення ролі земельного податку (плати за землю).У сфері соціальної політики пріоритетними цілями і завданнями є підвищення платоспроможного попиту населення та зменшення тягаря реформ для найменш захищених його верств; удосконалення системи оплати праці та активізація державної політики зайнятості; забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій, цільової адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення; реформування системи пенсійного забезпечення і соціального страхування та впорядкування надання різноманітних пільг; розвиток недержавних форм соціальної підтримки населення (благодійні організації, кредитні спілки, споживчі товариства тощо).У галузі зовнішньоекономічної політики пріоритетне значення має забезпечення поетапного скорочення дефіциту платіжно-торгового балансу; стимулювання нарощування експорту, розширення діючих і пошук, нових ринків збуту, а також удосконалення товарної структури експорту та імпорту; розбудова інфраструктури зовнішньої торгівлі та вдосконалення системи митного контролю і тарифного регулювання; визначення обсягів і переліків товарної номенклатури критичного імпорту, а також переліків імпортозамінної продукції; розвиток співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями в національних інтересах; стимулювання ефективних іноземних інвестицій та довгострокових торгових відносин із зарубіжними країнами. У сфері реструктуризації відносин власності першочерговими є такі завдання:

прискорення процесів приватизації з одночасним посиленням державного контролю за оцінкою вартості об'єктів приватизації;

залучення стратегічних інвесторів, передусім вітчизняних, до приватизації;

забезпечення формування правової бази розвитку малого і середнього бізнесу;

прискорення приватизації об'єктів незавершеного будівництва;

забезпечення можливості приватизації об'єктів разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані;

посилення контролю за діяльністю трастів, інвестиційних фондів, довірчих товариств.

У антимонопольній політиці слід забезпечити, по-перше, застосування правових норм антимонопольного законодавства, спрямованих на збереження цілісних технологічних комплексів з високим рівнем концентрації виробництва, які забезпечують експортний потенціал, і, по-друге, жорсткий контроль за недопущенням виявів монопольних і дискримінаційних цін як у сфері виробництва, так і у сфері торгівлі.

В управлінні державним сектором економіки головними є такі завдання:

відновлення керованості державним сектором економіки через контроль з боку міністерств і відомств, особливо Фонду державного майна, за ефективним використанням державного майна, виконанням державних контрактів, проведенням науково-технічної політики у відповідних галузях, вивченням ринків збуту продукції;

законодавче розмежування прав і відповідальності різних державних органів управління та адміністрації підприємств.

Важливе значення має також забезпечення державних пріоритетів у розвитку галузей, які виробляють кінцеву продукцію, посідають вагоме місце на внутрішньому ринку, мають відповідний експортний потенціал, забезпечують швидкий оборот капіталу і значні надходження до бюджету, а також сприяють зайнятості населення. Це насамперед легка і харчова промисловість, базові та наукоємні галузі (машино- і приладобудування, металургія, хімічна промисло-вість), а також галузі паливно-енергетичного комплексу.

В агропромисловому секторі - це розвиток бази для переробки та зберігання сільськогосподарської продукції та розвиток соціальної сфери села.

Практична реалізація всіх перелічених пріоритетів має на меті забезпечити, по-перше, реальну лібералізацію і макроекономічнустабілізацію економіки країни, а по-друге, перехід української економіки на рейки ефективного ринкового господарювання.Аналіз результатів перших років ринкових реформ свідчить, що в економіці України вже намітились певні тенденції її стабілізації, а також становлення ринкових механізмів господарювання. Свідченням цього є, по-перше, поступова реальна ліквідація централізованої системи розподілу ресурсів і директивного контролю підприємств з боку державних органів; по-друге, ліквідація дефіциту товарів, що існував раніше, і перехід значної частини населення у сферу приватного підприємництва; по-третє, трансформація форм власності та становлення нових форм господарювання.

У цілому завдяки відповідній економічній політиці держави вже започатковано об'єктивні ринкові процеси, які в кінцевому підсумку мають забезпечити становлення та ефективне функціонування в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки.

3.Аналіз внеску українських вчених у розвиток політичної економії

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті „План, прибуток і премія”(1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності, тобто відношення прибутку до виробничих фондів у процентах, могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного, а не адміністративного, впливу на підприємства.