Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні проблеми зайнятості населення

1.1 Сутність та особливості зайнятості

1.2 Форми та види зайнятості

1.3 Формування державної політики зайнятості

Розділ 2. Дослідження взаємозв'язку зайнятості та економічного зростання

2.1 Економічне зростання та людський розвиток

2.2 Вплив доходів та заробітної плати на зайнятість населення

2.3 Продуктивна зайнятість у контексті забезпечення економічного зростання

Розділ 3. Перспективи зростання зайнятості для економічного зростання

3.1 Стратегія регулювання зайнятості у забезпеченні економічного зростання

3.2 Стратегія ефективної зайнятості населення в системі соціальної політики

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Забезпечення життєдіяльності суспільства і розвитку особистості як функції зайнятості здійснюється на ринку праці через фази відтворення трудових ресурсів: формування, розподіл, перерозподіл та використання. У свою чергу, тільки через зайнятість населення суспільно-корисною працею ринок праці виконує свою головну функцію - відтворювальну.

Зайнятість на ринку праці визначає таку фазу відтворення робочої сили, як розподіл і перерозподіл трудових ресурсів відповідно до попиту й пропозиції праці. Вона розподіляє працюючих за видами робіт, галузями виробництва, професіями і спеціальностями, соціальним статусом, за регіонами та поділяє зайнятих на найманих працівників, роботодавців і самозайнятих.

Підвищення ефективності формування державної та регіональних програм зайнятості населення значною мірою залежить від визначення ключових методологічних підходів щодо взаємодії доходів, заробітної плати та зайнятості населення через гармонізацію соціально-трудових відносин. Саме такі категорії, як доходи, заробітна плата, зайнятість населення у їх взаємозв'язку та взаємозалежності відображають формування певного рівня якості трудового життя працівників підприємств, вагомих важелів забезпечення гідної праці персоналу, сталих темпів економічного зростання на основі інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Встановлення належного взаємозв'язку між цими показниками сприятиме, перш за все, забезпеченню ринково-договірними засобами регулювання відповідності рівня заробітної плати працівників ринковій вартості послуг робочої сили як основи товарообмінних процесів на ринку праці. Однак поза увагою не мають залишатися й державні механізми регулювання цих процесів, що й обумовлює актуальність цієї проблеми в контексті забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості населення.

Серед зарубіжних вчених, які займалися висвітленням теоретичних основ категорії зайнятості населення та дослідженням її економічної природи, слід виділити таких науковців, як М. Вебер. Д. Кейнс, Ф. Кене, А. Маршалл, Д Мак-Грегор, К. Маркс, А. Маслоу. М. Мескон, Е. Мейо, Л. Портер, Д Рікардо, П. Самуельсон. А. Сміт, Ф. Тейлор, Й. Шумпетвр.

Суттєвий доробок у дослідження даної проблематики внесли такі вітчизняні вчені, як К Бердяев, Д. Богиня, І. Бондар. А. Богуцький. В, Вернадський, О. Гришнова, М. Долішній. Т. Заяць. Е. Капустін, Т. Кир'ян, А. Колот, С. Мочерний, В. Онікієнко, О. Рудченко, М. Туган-Барзновський. М. Чумаченко, А. Чухно. М. Шмельов та інші.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання».

Об'єкт дослідження - економіка України.

Предмет дослідження - роль зайнятості у забезпечеені економічного зростання.

Метою курсової роботи є обгрунтування методологічних підходів щодо визначення впливу доходів населення, заробітної плати на зайнятість населення в умовах сталого економічного зростання.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретичні аспекти зайнятості населення;

2) дослідити взаємозв'язок зайнятості та економічного зростання;

3) показати важливе значення перспектив зростання зайнятості для економічного зростання.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретико-методологічні проблеми зайнятості населення

1.1 Сутність та особливості зайнятості

У дореформений період забезпечення зайнятості населення ґрунтувалося на командно-адміністративних методах: громадяни, що досягли шістнадцятирічного віку і не мали обмежень по здоров'ю, були зобов'язані вчитися або працювати. У протилежному випадку вони в примусовому порядку направлялися на роботу чи переслідувались за законом. Іншими словами, усе працездатне населення країни було заручником держави, що наказувала, де і за якою професією має трудитися людина, яку заробітну платню одержувати, які мати пільги.

Відмінною рисою ринкової економіки є те, що людина самостійно приймає рішення, працювати їй чи ні. Держава не має права примусити громадянина працювати, що закріплено у Законі України «Про зайнятість населення».

Намагання забезпечити практично стовідсоткову зайнятість дієздатного населення у збиток економічній ефективності виробництва призвело до того, що на багатьох підприємствах мав місце не дефіцит робочої сили, а її надлишок. У результаті цього в умовах командно-адміністративної економіки при формальній відсутності безробіття воно Існувало у прихованій формі: частина працівників фактично тільки була присутня на роботі, тимчасово чи постійно виконувала невластиві її посаді функції, імітуючи трудову діяльність [7, 45].

Враховуючи весь спектр відносин, які виявляються і перетинаються в змісті поняття "зайнятість", його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід.

Вироблення державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів. Трудові ресурси -- це частина працездатного населення, яка володіє фізичними та розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності. Використання трудових ресурсів характеризується показниками зайнятості.

У широкому розумінні сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соціально-трудових відносин між людьми з приводу:

- по-перше, забезпечення населення робочими місцями;

- по-друге, формування, розподілу і перерозподілу трудових ресурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці;

- по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Таке визначення охоплює великий комплекс проблем, за якими стоять структурна, інвестиційна, цінова, грошово-кредитна, кадрова, освітянська, міграційна, демографічна, соціальна політика держави. Ця сукупність соціально-трудових відносин знаходить свій прояв у певних економічних категоріях, таких, наприклад, як індивідуальна або колективна трудова діяльність, процес самої праці, продуктивність праці. її умови, нормування, мобільність та професійна підготовка кадрів, доходи і заробітна плата тощо. Звідси випливає важливий висновок: зведення проблеми зайнятості населення лише до відсутності безробітних - це невиправдане, помилкове і шкідливе з точки зору державної політики зайнятості припущення. Саме такий підхід у подальшому породжує недооцінку активних заходів на ринку праці, негативні наслідки розвитку нерегламентованої та нелегальної зайнятості, інші негаразди і, врешті-решт, те безробіття, в тому числі й приховане, до відсутності якого були зведені проблеми зайнятості.

На жаль, подібне ставлення до зайнятості іноді існує не тільки на побутовому рівні, що приносить шкоду справі. Але це - вади перехідного періоду. За часи соціалізму Україна мала повну зайнятість (при низькій продуктивності праці), і це вплинуло на психологію деяких працівників, ознаки якої і проявляються у спрощеному сприйнятті поняття зайнятості. Лише сучасний підхід до зайнятості у державній політиці, і що особливо важливо, на регіональному та місцевому рівні, дасть правильний напрям вирішенню всіх складних питань зайнятості населення і визначить її провідне місце як у макро-, так і в мікроекономіці.

Існують й інші визначення поняття зайнятості населення. Зокрема, Г.Т. Завіновська [7] вважає, що під зайнятістю населення слід розуміти діяльність частини населення зі створення суспільного продукту. І.С. Кравченко дає таке визначення зайнятості населення: зайнятість -- це забезпечення працездатного населення робочими місцями та його участь в суспільно корисній діяльності, що приносить заробіток чи прибуток. Але найбільш широка характеристика поняття зайнятості населення наведена у визначенні В.М. Петюха: зайнятість -- це діяльність громадян, яка не суперечить Конституції держави, спрямована на задоволення особистих і суспільних потреб і приносить заробіток (дохід) [9, 12].

Зайнятість населення -- найбільш узагальнена характеристика економічної діяльності держави, яка відбиває рівень економічного розвитку, внесок живої праці в здобутки виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їх взаємозв'язків.

Зайнятість є соціально-економічним явищем, а тому вона має економічну та соціальну сутність.

Економічна сутність зайнятості полягає в діяльності людей по створенню валового внутрішнього продукту (національного доходу). Таким чином, чим більше людей зайнято при будь-яких інших умовах, тим більше в суспільстві виробляється матеріальних і духовних цінностей, тим вищий буде рівень життя населення.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю. Демографічна сутність зайнятості полягає у відображенні взаємозалежності зайнятості від статевовікових характеристик населення, його структури тощо.

Саме така двоєдина сутність зайнятості населення і дає підстави чітко визначити, що зайнятість населення є найважливішим елементом соціально-економічної політики держави. Звідси випливають основні функції зайнятості населення:

- забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства, в тому числі його непрацездатних членів;

- забезпечення життєдіяльності i розвитку особистості;

- забезпечення якості робочої сили.

Ці функції зайнятості, в свою чергу, значною мірою забезпечують залежно від її рівня і ступеня продуктивності звужене, просте чи розширене відтворення населення, а також екстенсивне або інтенсивне відтворення робочої сили.

Категорію "зайнятість" прийнято характеризувати такими ознаками, як раціональність, продуктивність та ефективність. Найбільшої значущості надається розробці критеріїв ефективності зайнятості в контексті сучасних економічних перетворень, оскільки наявні в науковій літературі дослідження характеризуються:

1) відсутністю єдиного підходу до визначення як власне поняття ефективної зайнятості, так і соціально-економічних її критеріїв;

2) абстрактністю у визначенні ефективної зайнятості, ігноруванням специфіки різних рівнів соціально-економічних відносин та відповідних потреб;

3) відсутністю розрізнення таких її суттєвих аспектів, як економічного і соціального.

Слід також підкреслити головну характеристику зайнятості за її соціально-економічною суттю. У такому аспекті зайнятість може бути продуктивною і непродуктивною [2].

Продуктивна зайнятість - це така діяльність, яка за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних. Інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили.

Зайнятість, яка не відповідає цим категоріям, є непродуктивною. До неї можна віднести виробництво бракованої і неліквідної продукції, зайнятість у тіньовій економіці, нерегламентовану нелегальну діяльність.

Двоєдина сутність зайнятості та її функції знайшли своє відображення в Законі України «Про зайнятість населення» (ст. 1), а саме: «Зайнятість населення - це є суспільно-корисна діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така. що. як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі» [8].

Однак зайнятість має ще й демографічний зміст. Від демографічного стану суспільства значною мірою залежить розвиток його продуктивних сил, їх відтворення, економічне навантаження на працездатне населення працездатного віку, продуктивність суспільної праці, стан використання трудового потенціалу суспільства. Тому розглядати зайнятість у практичному аспекті без урахування питомої ваги різних статево-вікових груп населення не можна. Ураховуючи соціально-економічну сутність, демографічну ситуацію в країні. Закон України про Зайнятість населення» відносить до зайнятих такі категорії населення [2]:

- працюючих по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, що беруть участь у виробництві;

- обраних, призначених або затверджених на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

- громадян, які проходять службу в збройних силах України, службі безпеки, прикордонних військах, військах внутрішньої та конвойної охорони, органах внутрішніх справ, в інших військових формуваннях України, альтернативну (невійськову) службу;

- осіб, які проходять професійну підготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та навчаються а денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

- працюючих громадян інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції не пов'язані із забезпеченням посольств і місій.

До зайнятих також відносяться громадяни, які зайняті такою суспільно корисною працею, як догляд за дітьми і хворими та ведення домогосподарства.

Що стосується інших країн, то і в них критерії віднесення населення до зайнятого різні. Так, у США зайнятими вважаються [2]:

а) особи, які протягом тижня працюють на момент статистичного опитування за плату або на власних підприємствах;

б) особи, які пропрацювали не менше 15 годин на тиждень безплатно на підприємствах, що належать членам їхніх сімей;

в) тимчасово непрацездатні й ті, хто перебуває у відпустках

Слід відмітити, що українським законодавством у порівнянні з законами США визначено досить жорсткі критерії віднесення населення до зайнятого.

Дослідження процесу формування зайнятості з початку ринкових перетворень дало змогу визначити такі основні тенденції структурних зрушень у зайнятості:

* історичне скорочення зайнятості в усіх сферах економіки;

* виникнення нових недержавних форм зайнятості -- малих підприємств, фермерських господарств тощо;

* значні коливання кількості зайнятих у домашньому та особистому підсобному господарстві;

* зростання значення самозайнятості населення;

* високий рівень прихованого безробіття, пов'язаного з неповним та неефективним використанням праці у виробництві. Він характеризується низькою продуктивністю і відбиває фундаментальне порушення балансу між працею та іншими факторами виробництва.

Одним з основних факторів, що зумовлюють виникнення подібних диспропорцій на ринку праці й економіки загалом, слід" вважати утримання на низькому рівні заробітної плати, галузеві відмінності в рівні доходів. Дослідження показали, що взаємозв'язок між зайнятістю та доходами населення має прямо пропорційну залежність. Статистика зазначає основні тенденції руху кількості зайнятих залежно від заробітної плати. Перехід до ринкової економіки на сучасному етапі характеризується поступовим налагодженням ринкового взаємозв'язку між зайнятістю та динамікою заробітної плати на місцевих і галузевих ринках праці, де він є прямим. Проте на національному ринку праці цей зв'язок залишається спотворений внаслідок специфічних умов розвитку і формування ринкових відносин, а також непослідовності економіко-правових кроків на державному рівні.

Аналіз структури зайнятості на місцевих і галузевих ринках праці свідчить про негативні тенденції у їх розподілі: висока питома вага працівників матеріального виробництва, у тому числі сільського господарства, у загальній структурі зайнятих і відносно невелика частка працівників інфраструктурних галузей негативно впливають на рівень продуктивності економіки.

Передбачена логікою ринкових перетворень відмова від будь-якого законодавчого примусу до праці і визнання за особистістю індивідуального права власності на робочу силу має на меті автономне користування нею. Є підстави вважати, що в цьому контексті забезпечення робочими місцями усіх бажаючих працювати, за винятком тих, хто не потребує цього та має законні джерела існування, спричинює в ідеалі повну зайнятість і оптимальне використання трудових ресурсів. У новій системі господарювання збереження роботи не означає збереження робочого місця, тому що держава вже не гарантує забезпечення робочим місцем кожного працездатного. Отже, надаючи значну індивідуальну економічну свободу, ринок праці одночасно вимагає від працівника більш високої якості трудового потенціалу, що дозволяє активізуватися на конкретному ринку трудових послуг. У цьому полягає новий зміст методологічної концепції зайнятості в умовах формування ринку праці [17, 3].

Розвиток ринкових умов господарювання, підприємництва, зміни соціально-економічного середовища впливають на перерозподіл функцій та повноважень управління трудовими ресурсами, на акумулювання передового досвіду.

На організацію управління трудовими ресурсами впливають нові високотехнологічні галузі, гнучкі технології та форми організації виробництва, автоматизація управлінської праці та соціально-економічні умови: розвиток підприємництва, пристосування корпоративних стратегій та структур до нових технологій, інтернаціоналізація бізнесу, виробниче і цілеспрямоване втручання держави у сферу використання трудових ресурсів.

Слід зазначити, що поняття "зайнятість населення" слід розглядати як систему різних видів і форм трудової діяльності, яка вільно вибрана та не заборонена законом. Ця система дає засоби до життя та створює умови для їх отримання, спрямована на забезпечення досягнення збалансованості між потребою населення в робочих місцях та їх наявністю, виходячи з професій, кваліфікацій та режимів праці, з урахуванням потреб виробництва та трудових ресурсів.

Повна зайнятість -- це той ідеальний рівень використання економічно активного населення, до якого слід прагнути. Повна зайнятість має бути основним принципом соціальної політики країни. Вона передбачає досягнення збалансованості між потребами населення в робочих місцях та їх наявністю загалом і з урахуванням професій, кваліфікацій, умов і режимів праці, інших якісних особливостей потреб виробництва і трудових ресурсів на всіх рівнях організації народного господарства.

Категорія "трудові ресурси" -- це інтегральна сукупність кількісних та якісних характеристик населення стосовно праці. Кількісні характеристики визначаються демографією, якісні -- суб'єктивними факторами, які лежать в основі їх конкурентоспроможності на ринку праці.

Якісні характеристики трудових ресурсів, а саме особистісну складову, з розвитком ринку важливо враховувати як визначальну, що передбачає усвідомлення свого обов'язку, гідності, відповідальності, справедливості, в основі якої лежить мораль праці як елемент загальнолюдської моралі.

Якісна характеристика трудових ресурсів має стати визначальною у зв'язку з тим, що на сучасному етапі спостерігається посилення негативних явищ в економіці та суспільстві значною мірою через кризовий стан культури [17, 4].

Відсутність елементів самовідтворення культурного життя необхідного рівня стала основою інволюційних явищ, духовної деградації трудових ресурсів.

Ефективне функціонування системи регулювання зайнятості в умовах ринку передбачає постійне посилення економічних методів управління трудовими ресурсами на всіх рівнях управління, визначення пріоритету конкретних завдань політики зайнятості.

В умовах трансформації суспільства для ефективного використання трудових ресурсів слід застосовувати такі напрями регулювання сфери зайнятості:

* системний, комплексний підхід в управлінні зайнятістю, що охоплює всі соціальні групи працездатного населення;

* адаптація форм управління зайнятістю до специфіки соціально-демографічного складу слабо захищених груп населення, безробітних;

* підвищення мобільності трудових ресурсів між регіонами, галузями, професіями з метою здійснення структурних зрушень в економіці, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва;

* посилення відповідальності органів управління зайнятістю, виконавчої влади за ситуацію на ринку праці, працевлаштування безробітних, попередження масового безробіття.

Трудові ресурси доцільно аналізувати в розрізі груп незайнятої робочої сили, згрупованих за рівнем працездатності, терміном пошуку праці, соціальним статусом, статтю, віком, освітою, професією та кваліфікацією, що дозволить визначити різну цінність і ступінь конкурентоспроможності продавців робочої сили.

Кон'юнктура ринку праці може характеризуватися працедефіцитним, рівноважним або праценадмірним станом, який складається під впливом технічного базису галузевої структури економіки країни, ступеня розвитку багатоукладної соціальної та виробничої інфраструктури, мобільності та якості трудового потенціалу.

Та в якому б аспекті ми не розглядали проблему зайнятості трудових ресурсів, слід врахувати, що вона є елементом ринку праці. Процес її формування і функціонування опосередковується саме ринком робочої сили. Це створює умови для вільного вибору кожною людиною сфери і місця роботи, звільнення від примусової праці, гнучкого режиму роботи, мобільності робочої сили тощо.

1.2 Форми та види зайнятості

Концептуально зайнятість населення можна поділити на такі форми: повну, глобальну та примусову [2].

Повна зайнятість населення - це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на робочу силу в суспільному виробництві.

Але повна зайнятість ніколи не може бути стовідсотковою, тому що завжди існує якийсь рівень (4-6%) добровільного безробіття. Навіть за радянських часів, коли потреба в працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6%. Завжди є певна кількість працездатних громадян працездатного віку, які з різних причин не працюють або не бажають працювати.

Глобальна зайнятість - це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним, тобто ведення домогосподарства, догляд за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість громадян.

Примусова зайнятість здійснюється за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі зумовлені законом.

В економічній теорії розрізняють такі види зайнятості:

1. Первинна і вторинна зайнятість. Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи, якщо крім основної роботи і навчання є додаткова зайнятість, яка називається вторинною зайнятістю.

2. Зайнятість за характером діяльності: робота в організаціях різних форм власності; робота за кордоном і на спільних підприємствах; служба в армії; навчання в денних навчальних закладах; ведення домашнього господарства; індивідуальна трудова діяльність; виховання в сім'ї дітей; догляд за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку; інші види діяльності, встановлені законом.

3. Зайнятість за соціальною належністю: робітники; професіонали, фахівці, технічні службовці; керівники; фермери; підприємці.

4. Зайнятість за галузевою належністю: у сфері матеріального виробництва; у невиробничій сфері; в окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство тощо);

5. Зайнятість за територіальною належністю: в окремих регіонах; в економічних районах.

6. Зайнятість за рівнем урбанізації: у сільській місцевості; у містах.

7. Зайнятість за формою власності: державна; приватна; колективна; змішана.

8. Зайнятість за особистим використанням робочого часу: повна, неповна, явна неповна, прихована неповна, часткова, стандартна і нестандартна [9, 16].

У межах кожної з наведених видів зайнятості організація праці людей може відрізнятися різними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня.

З огляду на це форми зайнятості класифікують за певними ознаками (рис. 1.1.).

Первинна зайнятість -- це основна зайнятість на основному місці роботи, яка є основним джерелом доходів для працівника. Первинна зайнятість регулюється чинним законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку, які діють на підприємствах та установах, галузевими правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами підприємств.

Рис. 1.1 Класифікація форм зайнятості

Вторинна зайнятість -- добровільна додаткова постійна або тимчасова трудова діяльність осіб з режимом неповного робочого дня чи тижня, які вже мають основну роботу або зайняті очним навчанням. Це зайнятість, яка приносить додатковий дохід. Вона потребує спеціального правового регулювання.

Особливу актуальність має дослідження якості використання трудового потенціалу. З цієї точки зору розрізняють повну та продуктивну зайнятість, а також неповну зайнятість або недозайнятість.

Повна зайнятість -- це діяльність протягом повного робочого дня (тижня), яка забезпечує дохід у нормальних для певного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного часу, або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою. Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Прихована неповна зайнятість відображає порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, низькій продуктивності.

Часткова зайнятість -- це добровільна неповна зайнятість.

Окрім зазначених видів зайнятості існують так звані нетрадиційні види зайнятості, до яких належать сезонна, поденна, тимчасова, зайнятість неповний робочий день.

Зайнятість неповний робочий день -- це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повний робочий час або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією виробництва.

Тимчасова зайнятість -- це робота за тимчасовими контрактами.

Сезонна зайнятість -- це зайнятість, яка пов'язана із специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу і оформлюється відповідним контрактом [9, 17].

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена нерегламентована форма зайнятості, яка функціонує як первинна і вторинна зайнятість громадян. Нерегламентована зайнятість -- це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Нові тенденції в розвитку економіки зайшли в суперечність із жорсткою регламентацією умов праці на підприємствах з традиційними режимами зайнятості, викликали до життя нові форми організації праці, нестандартні форми функціонування ринку трудових ресурсів -- гнучкий ринок праці. Цей процес почався в західних країнах і вже дійшов до України. Гнучкий ринок праці -- це сучасна форма функціонування ринку трудових ресурсів, під якою слід розуміти комплекс заходів соціально-економічного, виробничого та юридичного характеру для швидкого пристосування діяльності підприємств до умов господарювання, що постійно змінюються. Гнучкість виявляється в широкому використанні нестандартних форм зайнятості, тобто у гнучкому використанні робочого часу, збільшенні кількості працівників з неповним робочим днем, а також тимчасових працівників, у розширенні та роздробленні робочих функцій, змінності робочих місць тощо.

Перш ніж приступити до детального висвітлення поняття нестандартної зайнятості, необхідно визначити поняття стандартної зайнятості. Стандартна зайнятість -- це:

* робота в одного роботодавця;

* повний робочий день, тиждень, місяць, рік;

* законодавчий захист працюючих;

* безстроковий контракт з роботодавцем;

* робота у виробничому приміщенні з засобами праці підприємця.

До нестандартної зайнятості належать всі види, організаційні форми та режими робіт, які виходять за межі поняття стандартної зайнятості. Тобто нестандартна зайнятість -- це форми працевикористання робочої сили, які засновані на застосуванні гнучких організаційно-правових умов зайнятості працівників [1]. До нестандартної зайнятості належать: зайнятість, пов'язана з гнучкими режимами робочого часу; зайнятість, пов'язана із соціальним статусом працівників; самостійно зайняті працівники; зайнятість на роботах з нестандартними робочими місцями та організацією праці; надомна праця, "працівники за викликом", зайнятість за нестандартними організаційними формами: тимчасові, сезонні працівники.

Нестандартна зайнятість -- це складний комплекс працевикористання, у якому відсутня хоча б одна з обов'язкових рис, що характеризують поняття "стандартна зайнятість": 1) робота в одного роботодавця; 2) робота у виробничому приміщенні із засобами праці, що належать роботодавцю; 3) стандартне робоче навантаження впродовж дня, тижня, місяця, року; 4) безстроковий трудовий контракт з підприємцем; 5) захист з боку державного трудового законодавства та положень трудових договорів.

Деякі економісти вважають, що повна зайнятість має забезпечувати нормальний дохід і відповідати кваліфікації працівника, а запропоноване місце роботи не повинно бути дуже віддаленим від місця проживання.

Таке розуміння повної зайнятості відрізняється від гарантовано-примусової зайнятості радянського типу, яка виходила не тільки з права громадян на працю, а й одночасно з їх обов'язку працювати, що призводило до надлишкового попиту на робочу силу та над зайнятості [17, 6].

Продуктивна (ефективна) зайнятість досягається тоді, коли робоча сила розподіляється між різними галузями народного господарства та його мікроодиницями так, що дозволяє отримати якомога вищий національний дохід. Продуктивна зайнятість несумісна із збитковістю робочої сили, виробництвом товарів, які не користуються попитом. Тому забезпечення продуктивної зайнятості є одним з основних розділів колективних договорів, які укладаються між підприємцями та організаціями найманих працівників.

Пріоритетною метою політики держави є сприяння повній зайнятості, а пріоритетною метою політики фірми -- забезпечення продуктивної зайнятості. Такий підхід відповідає Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) № 168 від 21 червня 1988 року "Про сприяння зайнятості і захист від безробіття", в якій, зокрема, йдеться про необхідність розробки пріоритетної політики на ринку праці, яка сприятиме досягненню всілякими засобами повної, продуктивної та вільно обраної праці [17, 7].

Умови забезпечення продуктивної зайнятості передбачаються й Законом України "Про колективні договори та угоди".

Важливим показником стану зайнятості, який використовується в міжнародній статистиці праці, є поняття неповної зайнятості або недозайнятості.

Неповна зайнятість -- це зайнятість певної особи протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою праці, або з неповною ефективністю. Виокремлюють видиму та невидиму неповну зайнятість. Видимо недозайнятими вважаються працівники, які добровільно працюють менше нормативного робочого часу, шукають додаткову роботу й здатні її виконувати. Видима неповна зайнятість вимірюється або в одиницях робочого часу, або кількістю працівників, які підпадають під категорію недозайнятих. Це переважно статистичне поняття.

Невидима неповна зайнятість найчастіше трактується як "аналітична концепція", її основними ознаками вважаються низький дохід громадян, неповне використання кваліфікаційного потенціалу, низька продуктивність праці [17, 8].

Виходячи з причин зайнятості у режимі неповного робочого часу виокремлюють вимушену та добровільну неповну зайнятість. Вимушена неповна зайнятість спричинена економічними мотивами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки, а також неможливістю знайти роботу на повний робочий день.

Вимушена неповна зайнятість із зменшенням заробітної плати у зв'язку зі зниженням ділової активності підприємства МОП визначає як скорочений робочий час або часткове безробіття. А робочий тиждень, якщо його тривалість значно менша за нормальну і за цим режимом працюють на постійній і добровільній основі, вважається неповним робочим тижнем.

Загальний підхід до визначення вимушеної неповної зайнятості та часткового безробіття ґрунтується на положеннях 44-ї, 166-ї та 168-ї конвенцій МОП. Зокрема, у 166-й зазначено: якщо вважається, що тимчасове скорочення нормальної тривалості робочого часу не може запобігти звільненням у зв'язку з тимчасовими економічними труднощами або звести їх кількість до мінімуму, то необхідно розглянути можливість часткової компенсації втрат у заробітній платі за невідпрацьовані нормальні години робочого часу, що фінансуються згідно з національним законодавством та практикою.

В Україні вимушена неповна зайнятість не регламентована законом, що призводить до порушення міжнародних норм. Так, згідно із Законом України "Про зайнятість населення" працюючі в умовах повного і неповного робочого часу належать до однієї категорії зайнятого населення.

Неповна зайнятість може мати й добровільний характер, зумовлений соціальними причинами. Це, як правило, стосується молоді, яка поєднує навчання з працею; матерів, які поєднують виховання дітей з працею; осіб, які за станом здоров'я не мають можливості працювати повний робочий день.

Необхідно розрізняти неповну зайнятість та безробіття. Річ у тім, що в розвинених країнах до категорії безробітних зараховують тільки осіб, які зареєстровані в державних службах зайнятості і які шукають роботу на певну кількість годин у тиждень. У Франції це особи, які не мають роботи і ладні приступити до неї негайно, або шукають роботу навіть на ЗО годин у тиждень. У Голландії -- це особи віком до 65 років, які не мають робочого місця та шукають роботу на 25 годин у тиждень.

Крім того, у західних країнах вважається за необхідне запобігти спробам зарахувати до безробітних усіх непрацюючих, за винятком непрацюючої молоді. Робиться це як захід захисту від спекулювання правами безробітних. У Франції, наприклад, щоб зареєструватися безробітним, потрібно не менше одного року трудового стажу та трьох місяців виплати страхових внесків.

У Польщі людина має право на допомогу по безробіттю, якщо вона може та згодна працювати, але не має роботи чи власної справи, не отримує пенсії, а також має не більше ніж 1 га землі, не отримувала пропозицій щодо підходящої роботи, навчання, участі у громадських роботах та впродовж останніх 12 місяців пропрацювала не менше 180 днів [17, 9].

В Україні згідно із Законом "Про зайнятість населення" безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи.

1.3 Формування державної політики зайнятості

Трансформація ринку праці від монополізованого до конкурентного стала можливою за умов "революційної ситуації" у сфері зайнятості і передбачає: 1) постійний пошук оптимального співвідношення повноважень центру і регіонів (встановлення макропропорцій зайнятості, визначення стратегічних напрямів відтворення трудових ресурсів), з одного боку, й самостійність господарських організацій у вирішенні оперативних питань кадрової та соціальної політики, з іншого; 2) зростання ролі диференційованого підходу до різних груп зайнятих категорій персоналу на підприємствах, фірмах, малих підприємствах тощо; 3) важливість концентрування уваги в умовах перехідної економіки на соціально-культурній складовій ринку праці; 4) перехід до нових форм зайнятості, що значною мірою залежить від політики владних структур.

Система економічних заходів, як і загалом система державного регулювання зайнятості населення, має бути у руслі загального економічного реформування і відповідати принципам функціонування економіки як цілісної системи.

Згідно із рекомендаціями Міжнародної організації праці і нормативними актами про зайнятість населення при здійсненні державної політики зайнятості необхідно керуватися такими принципами:

* забезпечення рівних можливостей всім громадянам незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

* сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

* добровільність праці, тобто зайнятість заснована на вільному волевиявленні громадян. В основі цього принципу крім права на працю лежать й інші громадянські права, які розширюють свободу використання працівником своєї робочої сили;

* сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з урахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки;

* єдність відповідальності. Означає наявність таких умов: координації діяльності в галузі зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, збільшення і розподіл доходів, запобігання інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління;

* міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян в Україні [5, 3].

Вплив держави на зайнятість має бути непрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися в активній та заінтересованій участі суб'єктів соціально-трудових відносин (найманих працівників в особі своїх профспілок, роботодавців і уряду) у вирішенні питань розвитку зайнятості та її регулювання.

Реалізація цих принципів сприятиме покращенню стану зайнятості, поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічна мобільність, конкурентоспроможність тощо.

Слід зазначити, що на систему і рівень зайнятості впливає багато факторів. Їх можна поділити на дві великі групи: фактори, що сприяють розвитку сфери зайнятості, і фактори, що стримують розвиток сфери зайнятості.

Важливою проблемою економічної науки, ключовим завданням соціально-економічної політики держави є досягнення повної та ефективної зайнятості. У сучасній економічній теорії і практиці під повною зайнятістю розуміють такий стан економіки, за якого всі бажаючі працювати мають роботу з оплатою на рівні реальної зарплати, що склалася на цей час.

На сьогодні у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі існує два погляди на необхідність державного втручання в сферу зайнятості: кейнсіанський і неокласичний [5, 4].

Перший, кейнсіанський. погляд відстоює необхідність державного регулювання ринкової економіки взагалі і ринку праці зокрема. Причиною виникнення такої точки зору послужила світова економічна криза 30-х років XX століття, що супроводжувалась масовим безробіттям, вихід з якої був знайдений тільки завдяки цілеспрямованому втручанню держави в сферу зайнятості.

Друга точка зору, що належала споконвічно класикам і успадкована її сучасними послідовниками - неокласиками в особі монетаристської школи, полягає в тому, що ринкова економіка має вбудовані важелі саморегуляції, а державне втручання, навпаки, розглядається ними як елемент, що штучно впливає на цілісний організм ринку і шкодить йому. Успіх від реалізації монетаристської програми в економіці розвинутих країн до тепер залишається сумнівним, що, у тім, не заважає прихильникам цієї теорії і до нині аргументувати свою відмову від державного регулювання економіки, залишаючи за нею лише право втручання в грошово-кредитну сферу.

Державне регулювання зайнятості населення здійснюється з використанням ринкового (економічного) механізму або механізму саморегулювання ринку праці. За його допомогою впроваджується економічний метод регулювання зайнятості. Другий механізм можна назвати інституціональним, який здійснює вплив на зайнятість і функціонування ринку праці через певні інститути, які діють у державі За його допомогою впроваджується правовий метод державного регулювання зайнятістю [2].

Ринковий механізм, який держава використовує для регулювання зайнятості, в своїй основі має класичну концепцію функціонування ринку праці. Графічним відображенням її є так званий «хрест Маршала», на якому криві попиту і пропозиції становлять функцію ціни робочої сили, тобто часові ставки заробітної плати. Використання ринкового механізму реалізує економічно заохочувальні методи державного регулювання зайнятості.

Для того щоб внести необхідні корективи в ринковий механізм, використати його рушійну силу в потрібному напрямі, кожна держава має свій інституціональний механізм функціонування ринку праці. Він являє собою широке правове поле (Конституція, закони, постанови, кодекси), а також ЗМІ, різноманітні інституції інфраструктури ринку, адміністративну (державну) статистику тощо [2].

Держава не може скасувати об'єктивні економічні закони, але може створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. Це досягається вдосконаленням права власності та господарського механізму: а також за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, а залежать від їх свідомої діяльності. Саме в цьому і полягає механізм державного регулювання зайнятості через різні державні інституції.

Розділ 2. Дослідження взаємозв'язку зайнятості та економічного зростання

2.1 Економічне зростання та людський розвиток

Взаємозв'язок економічного зростання й людського розвитку традиційно є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних і багатьох інших наукових досліджень. Вже стародавні мислителі твердили, що людина має розглядатися не лише як засіб збільшення виробництва, а й як найважливіша мета розвитку. Арістотель вважав, що «багатство -- це явно не те благо, якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого», і наголошував на необхідності відрізняти «добре політичне рішення від поганого» з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей».

Адам Сміт, один з найвірніших прихильників вільного підприємництва та приватної ініціативи, розвинув теорію бідності, не вичерпуючи її вимірювання тільки підрахунком спожитих калорій, а поширивши й на соціальне самопочуття людей: «Прогресуючий стан суспільства означає в дійсності радість і достаток для всіх його класів». Оцінюючи роль людини в суспільному прогресі, А. Сміт вважав її не лише джерелом, а й частиною суспільного багатства. У своїй основній праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» він писав, що вирішальна роль у виробництві багатства належить саме працівникові, його навичкам і здібностям. «Зростання продуктивності корисної праці залежить передусім від підвищення вправності та вміння працівника, а потім від удосконалення машин та інструментів, за допомогою яких він працює». Водночас дослідник зазначав, що зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється також збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого та сприяє підвищенню майстерності працівника. Вирішальним чинником зростання багатства й загального добробуту Сміт вважав саме поділ праці, який веде до величезного збільшення продуктивності різноманітних занять і мистецтв.

Д. Рікардо відставання країн в економічному розвитку пояснював поряд з іншими причинами «нестачею освіти в усіх верствах народу». Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватися. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням кількості населення та збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність харчів. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари, відповідно реальна заробітна плата зменшуватиметься. Він зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті, їхня заробітна плата має регулюватися законом попиту і пропозиції. Рікардо також виступав проти втручання держави у функціонування ринку праці та наполягав на необхідності скасування законів на захист бідних [14, 7].

Еволюція класичної політекономії в першій половині XIX століття сприяла тому, що класичні ідеї адаптувалися різними авторами для вирішення теоретичних і практичних проблем соціального розвитку їхніх власних країн. Класичні доктрини дістали відображення в працях багатьох учених, зокрема Томаса Роберта Мальтуса. Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших чинників економічного розвитку, Мальтус вказує на необхідність їх якісного відтворення й у зв'язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. А будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення, та підриває дію стимулів у економічній сфері.

Розвитку світової та вітчизняної соціологічної думки ХІХ - початку XX століття притаманний широкий підхід до постановки і розв'язання проблеми економічного зростання та примноження національного багатства, який не зводився до розгляду природи й дій людини як homo economicus (людини економічної), мета якої - задоволення егоїстичного інтересу максимізації власного доходу. Турбота про примноження національного багатства поєднувалася з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства, його трудової мотивації та ін. Це стало основою для значно ширшого підходу до осмислення природи багатства, його складових, системи людських цінностей і мотивацій.

Видатний економіст XX століття Дж. М. Кейнс (1883--1946 pp.), розробляючи принципи регулювання капіталістичної економіки для забезпечення безперервного розвитку суспільного виробництва, у 1936 р. сформулював завдання підтримання «ефективного» попиту і «повної» зайнятості, ґрунтуючись на найбільшій цінності «індивідуалізму, якщо він може бути очищений від спотворень і зловживань» як «найкращій гарантії особистої свободи в тому розумінні, що порівняно з усіма іншими умовами він надзвичайно розширює можливості здійснення особистого вибору, втрата яких є найбільшою з усіх утрат у гомогенній чи тоталітарній державі». Дж. М. Кейнс наполягав на розширенні державного втручання в економіку та обстоював необхідність «соціалізації інвестицій», стверджуючи, що повніша реалізація індивідуальних здібностей і ініціатив людей сприятиме приросту світового багатства. Отже, він визнавав найважливішими умовами економічного зростання розвиток і реалізацію здібностей людини та розширення можливостей її особистого вибору.

Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги і представників неокласичної школи. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об'єктом дослідження як кейнсіанського, так і неокласичного напрямів у контексті проблем прогресу. Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обґрунтуванню ролі, місця та функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьований механізм проведення кількісного аналізу (економі-ко-математичні методи) макроекономічної взаємодії чинників та їх впливу на динаміку зростання суспільного продукту [14, 8].

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел -- теорії факторів виробництва, що беруть початок від Сея, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів -- праці і капіталу. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічного зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва та обсягами випуску продукції. Наприкінці 20-х pp. XX ст. математик Ч. Кобб та економіст П. Дуглас на базі граничного аналізу сформулювали виробничу функцію (функція Кобба-Дугласа), яку вони використали для пояснення одного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва. Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їх кількості, отже, була статичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання.

У формуванні концепції людського розвитку принципового значення набув широкий погляд на народне багатство та добробут. Важливий внесок у цей напрямок зробили видатні українські та російські вчені XIX -- початку XX століття. Наприклад, російський економіст В. Лєшков вважав широкий і оригінальний погляд на народне багатство та добробут характерною рисою давньої російської науки, зазначаючи, що, по-перше, багатство -- це плід праці людини. Проте лише цілісна праця (використання фізичних і розумових зусиль людини-виробника, а також засобів виробництва в умовах певних господарських відносин, моральних правил, законів віри та ін.) створює народне багатство. По-друге, це багатство має бути засобом для всіх людських здібностей і потреб - матеріальних і духовних, «тому воно не може складатися лише з речового майна, з ринкових цінностей, а повинно охоплювати всі умови, необхідні для повного людського життя: і здоров'я, і безпеку, і освіту, і правосуддя, і моральність, одне слово, повний народний добробут» [14, 9].