Економічна теорія

12

12

1. Політеком мікроекон та макро як складові економ теорії

Об'єктом вивчення для всіх економічних дисциплін є економіка в цілому. Проте якщо об'єкт вивчення для них є спільним, то предмет вивчення, тобто коло проблем, які розглядає та чи інша економічна наука, різний.

Розглянемо єдність і відмінність предмета вивчення зазначених складових економічної теорії. В економіці діють економічні субєкти. Свою діяльність вони спрямовують на економічні об'єкти і вступають у певні взаємовідносини. Тобто, є суб'єкти, об'єкти і економічні відносини. Кожний Із цих елементів стає предметом вивчення відповідної складової частини економічної теорії. Політична економія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємодії з організаційно-економічними відносинами і продуктивними силами. Політекономія досліджує закони, які керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням життєвих благ, та розробляє методологічні основи механізму їх використання суспільством з метою підвищення ефективності виробництва і зростання добробуту людей . Але економічні (виробничі) відносини не Існують самі по собі, вони виявляються лише через діяльність і поведінку економічних суб'єктів перш за зсе фірм і домогосподарств. Це предмет мікроекономіки. Мікроекономіка як складова економічної теорії вивчає поведінку і механізм прийняття рішень окремими економічни-ми суб'єктами (Індивідами, домашніми господарствами, приємствами, організаціями, тобто мікросистемами), які прагнуть досягти мети за наявних обмежених ресурсів і для яких до того ж можна знайти альтернативне використання.

Нарешті внаслідок взаємодії фірм, домогосподарств держави створюється і відповідним чином розподіляється валовий внутрішній продукт (ВВП), який є головним економічним об'єктом, економіка функціонує як ціле. Саме це вивчає макроекономіка. Макроекономіка розкриває механізм функціонування національної економіки на основі макроекономічних теорій концепцій, моделей, обгрунтованих світовою та вітчизняної наукою й опробованих економічною практикою.

Однак не слід забувати й про те, що мікроекономіка макроекономіка - це самостійні теоретичні економічні дисципліпи, які вивчають, насамперед, функціональні залежності мі; економічними процесами та явищами на відповідних рівня проблеми ефективності виробництва, оптимізації прибуток тощо. В той же час ці науки індиферентні до вирооничих відносин, форм власності, соціальної структури суспільства розглядають Інтереси класів, соціальних груп, колективів, окремих особистостей.

2. Методи дос-ня економ явищ і процесів

Термін "метод" походить від грецького слова, що буквально означає: "шлях до чогось", "шлях пізнання» (або дослідження). "вчення", "теорія". Метод економічної теорії -- шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії а розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії. Система таких прийомів і операцій не може бути довільною. Вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку Діалектичний метод -- гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики. Водночас до складу цього методу слід віднести й суб'єктивний підхід, за якого об'єктом економічного аналізу стає поведінка людини, а отже, людська діяльність. Найважливішими категоріями такого підходу є потреби, інтереси, цілі людини, корисність, споживча вартість.

До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загольнонаукових принципів і методів -- принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Найелементарнішою, найпростішою клітиною в системі теоретичного знання, а водночас вихідним елементом у системі діалектики є метод абстракції.

Метод абстракції -- метод, який передбачає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища для розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, дійсної тенденцій руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обгрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах.

Метод; сходження від абстрактного до конкретного -- перехід від загальних і збіднених за змістом понять до розчленованих і багатших за змістом.Аналіз -- розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони. Синтез - поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними.

3. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства

економічні потреби - ідеальний внутрішній мотив людини. що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення власного добробуту та добробуту членів родини. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Абсолютні економічні, потреби визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за найсприятливіших: умов,які могли б бути спожиті суспільством. Дійсні економічні потреби -- це потреби, які задовольняхугьа а оптимальних розмірів виробництва, у даному випадку за ж-дчного недовантаження виробничих потужностей. Фактичні економічні потреби виявяякпься у формі задоволення платоспроможного попиту. Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціальиих верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих людей. Розвиток та задоволення потреб у кінцевому підсумку залежить від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщннного ладу людина задовольняла лише найелементарніші фізіологічні потреби. Економічні потреби окремої людини, трудового колективу й сукупного працівника слід групувати навколо потреб людини-працівника і людини-власника. Потреби людини-працівника народжуються у виробництві і пов'язані з процесом праці, з можливістю працювати. З-поміж них -- насамперед потреби у якісному вдосконаленні умов праці: передусім санітарно-гігієнічні умови (ступінь забруднення повітря, вібрація, освітленість, во-яогість, рівень температури, наявність або відсутність кондиціонерів, інтенсивність шуму), фізичні небезпеки, контакти з іншими людьми. Близькі до цих умов фізичні вимоги, серед яких важливу роль відіграє встановлений темп роботи, тривалість робочого циклу, прив'язаність до робочого місця тощо. Умови праці повинні стимулювати робітника до ефективної, високопродуктивної праці, до творчого пошуку в процесі виробництва. З розгортанням НТР, розвитком автоматизованого виробництва з-поміж потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і творчій праці.

4. Економ сисма суп-ва: властивості структура моделі

Сучасна наука розглядає сустльство як цілісну складну, динамічну, систему, розвиток якої підпорядковано об'єктивно діючим законам. Важливого підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В економічній науці Існують різні підходи до визначення економічної системи. "Економічна система -це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Реальна практика постійно підтверджує системний характер економіки. Об'єктивно існуючі економічні системи знаходять своє наукове відображення в теоретичних (наукових) економічних системах.

Перший розгорнутий аналіз економіки як системи чдійснив основоположник класичної школи політекономії А. Сміт у (.головній науковій праці "Багатство народів" ( 1776) Їз наступних наукових систем слід перш за все виділити системи, створені Д. Рікардо (1817 р-), Ф. Лістом (1841 р.), Дж. С. Міллем (1848 р.), К. Марксом (1867 р.), К, Менгером ( 1871 р-), А. Маршал-лом (1890р.), Дж. Кейнсом (1936 р.)„ П. Самуельсоном (195] р.). Головною проблемою сучасного періоду формування наукових економічних систем у вітчизняній економічній науці можна вважати проблему поєднання універсальних підході, які вироблені світовою.

Розглянемо структурні елементи економічної системи. Будь-яка економічна система характеризується ієрархічніс-тю. Ієрархія системи визначається місцем ЇЇ елементів у соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємо' зв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горпзонтальним".Верт'икальна залежність виявляється у вІдносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. І'оризонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: ікдивід, колектив, держава; виробник ( продавець), посередник, споживач (покупець), фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональнІ (виробничі підприємства, банки, біржі тощо). Економічна система має три госновні ланки, підсистеми:

- екомимічну структуру продуктивних сил суспільства;

- систему економічних відносин;

механізм господарювання.

5. Людина як провідний елемент продуктивних сил і вир-х відносин

Продуктивні сили - це одне з основних понять полі-тичноЇ економії- їх розглядають які сукупність особистих і речових факторів виробництва в Їх взаємодії та взаємозв'язку . Речовий фактор - засоби виробництва ( предмети праці та засоби праці). Дня того, щоб почався процес виробництва, їх необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор). Людина з її умінням, виробничим досвідом, навичками до праці - вирішальний елемент будь-якого виробництва. Перехід від одного етапу розвитку суспільства до наступного мас передбачати максимальне використання наявних продуктивних сил та їх піднесення на якісно новий рівень. Виробничі відносини - це сукупність соціально-економічних та організаційню-виробничих зв'язків між госпо-господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів. Під виробництвом, а точніше "суспільним виробництвом " економісти розуміють (весь процес відтворення, який включає чотири ланки (стадії): безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свого частку у виробленому національному продукті (в натурі або в іювній сумі грошей); обмін, в промесі якого отримана часгка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання - тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дасться поштовх до розпочинання нового виробничого циклу . Виробничі відносини виникають також в процесі організації виробництва та управління ним. Ця група відносин і називається організаційно-економічними відносинсши.

Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в му, що вони характеризують лише стан виробництва, відображав особливості розвитку факторів виробництва» їх суспільну комбінац При цьому не зачіпаються соціально-економічні форми виробний (феодалізм, капіталізм, соіалізм тощо). Тому організаційно-економІчні цідносини можуть мати спільний зміст па різних історичних ступеней розвитку.

6. Типи і еволюція економічних систем

У світовій економічній літературі існують різні підходи до виділення типів економічних систем Для цього, як правило, використовують декілька різних критеріїв: - рівень розвитку продуктивних сил; - форми власності; - співвідношення секторів національної економіки;

- різні узагальнені показники тощо.

Перший критерій характеристики різних економічних систем суспільства - це рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

З цієї точки зору класичною можна визнати теорію, яка в історії розвитку людського суспільства виділяє три стадіїв розвитку: - доіндустріальне суспільство ~ економічну систему, в якій домінує ручна праця; - індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; - постіндустріаяьне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності. Американський економіст Джон Кеннет Гелбрейт індустріальне і постіндусїріальне суспільство ділить кожне на два етапи: старе і ноне індустріальне суспільство: пості ндустріальне - те, яке вже реально с в деяких розвинених країнах. Основний недолік даної характеристики економічного розвитку суспільства заключається в тому, що при такому підході не враховуються соціальні відносини між людьми. Командно-адміністративна система. Заснована на:

- пануванні державної форми власності, одержавленнІ народного господарства; - відсутності конкуренції; - директивному плануванні;

- неринкових господарських зв'язках; - зрівняльному характері розподілу; - Ігноруванні законів товарно-грошового обігу; - жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання; - нерозвиненості або й відсутності ршжового менталітету тощо.

На три основні питання відповідає: виробляти те, так і для тих, як це передбачається державними органами, які ре-гулють всі основні економічні процеси. Позитивним у цій системі є те, що вона дозволяє вирішувати цілий ряд соціальних проблем.

Негативним - те, що вона не створює економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів споживача.

Ринкова економіка. Основними характерними рисами е такі: - різноманітність форм власності; - свобода підприємництва; - конкурентний механізм господарювання; - матеріальне стимулювання; - вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції;

- регулююча економічна роль держави; - особиста свобода; - домінування індивідуального інтересу тощо.

На три основні запитання відповідає: виробляти те, так і для тих, як цього вимагає ринок.

Позитивне в цій системі те, що вона продукує потужні економічні стимули на мікрорівні; негативним - не дозволяє вирішувати цілий ряд соціальних проблем.

Змішана економічна система. Характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються: - різноманітністю форм власності та господарювання; - якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі; - значною роллю держави, прогнозуванням соціально-скоіїо;їїічіїнх процесів тощо.

7. Відносини власності в економічних системах

Відносини власності е соціально -економічною основою функціонування економічної системи. Власність - комплекс відносин;, багатомірне та багаторівневе явище. Як соціальпо-екоіїомічний процес власність характеризується полі функціональністю пояірезультативністю.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між окремими громадянами, соціальними ірупами, класами, державою. Однак власність - це не лише юридична, я й економічна категорія. Причому остання є визначальною саме економічні відносини власності детермінують Їхню юридичну форму. Власність відіграє важливу роль в економічному житті 1) впорядковує економічну взаємодію в суспільстві, важливим елементом економічної організації, встановлює правомочність на ресурси, кінечні товари, доходи;

2) створює, при певних умовах, конкретну зацікавленість в ефективному використанні обмежених економічних ресурсів; виділяє конкретний економічний інтерес, дозволяє персоніфікувати відповідальність за конкретні економічні об'єкти. Разом з тим сама по собі власність не гарантує ефективного Їх використащія. Вона є однією і передумов ефективності;

3) приватна .власність па капітал, вироблений продукт, підприємницький доход і його державний захист с однією з умов вільного підприємництва; 4) створює економічну захищеність людини, сім'ї, підприємства, с стимулом діяльності.

1-2. Струкгура власності

Структура відносин власності багаторівнева і різноманітна.

Класифікацію відносин власності здійснюють за такими критеріями:

- внутрішньогенетичними;

- суб'єктами і економічними ріннями;

- об'єктами;

- типами, формами та видами.

Внутрішню побудову відносин власності у науковій літературі розкривають через аналіз взаємодії відносин привласнення і відчуження. Привласнення - це економічний процсс, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Об'єктом привласнення можуть бути рсзультати праці. тобто матеріальні блага і послуги, нерухомість ,- робоча сила, гроші- (цінні папери тощо) Складовими привласнення є відносини володіння розпорядження і користування. володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності пешюму суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпоряджелння - це здійснювати власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктом право прийняття планових І управлінський рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) - цс процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалІзуючи прав володаря і розпорядника.

Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і е визначальними. Парною категорією привласнення є відчуженім. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення резуль татів функціонуючої та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те. що відчужується. Акт привласнення об'єкта власносгі одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження ноги для іншого суб'єкта.

Об'єктами власності є: засоби виробництва; земля, її надра, рослинний і тваринний світ; робоча сила та результати її діяльності (предмети матеріальної та духовної культури); цінні папери, гроші тощо. Визначальним серед цього різномані'п'я є засоби і фактори виробництва.

9. Сутність функції та еволюція грошей

Гроші - спец-й товар який виконує роль загального еквівалента завдяки чому в ньому виражається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини між суб'єктами госп-ї діяльності. Функйфї грошей : 1) функція міри вартості , полягає в тому що вартість усіх товарів виражається у грошах що за їх допомогою порівнюється вартості різних товарів. 2) вагова кільсть металу прийнятого в країні за грошову одиницю , -- це масштаб цін. Гроші виконують також функцію засобу обігу, тобто вони засобом реалізації товарів, посередником в їх обміні. Паперові гроші -- це грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим курсом і випускаються для витрат держави. Третя функція грошей випливає з попередньої. Вони вилучаються з обміну, переривають свій обіг і перетворюються на скарб, засіб нагромадження, бо за них завжди можна купити будь-який товар. Оскільки для придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль тощо) необхідно попередньо накопичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці окремі особи нерідко тримають гроші вдома. З розвитком товарно-грошових відносин гроші починають виконувати і функцію платежу, тобто стають засобом оплати боргового зобов'язання, коли продавець є кредитором, а покупець -- боржником. Кредитні гроші -- найрозвинутіша форма грошей, яка є знаком (символом) вартості, виконує роль загального еквівалента, забезпечує рух позичкового капіталу та еволюцію кредитних відносин. В обігу між різними країнами гроші виконують функцію світових грошей. Спочатку її могло виконувати лише золото. Воно було передусім загальним міжнародним платіжним засобом.

10. Грошовий обіг та його закони

Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням перших двох функцій грошей такий закон виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів (що, у свою чергу, визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний із них) і швидкості обігу одноіменної грошової одиниці:

К=Ц/О

де К -- кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц -- сума цін товарів, що реалізуються у певному році; О -- середнє число оборотів за рік грошової одиниці. Це загальний закон кількості грошей в. обігу.

З розвитком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває складнішого вигляду:

де СЦ -- сума товарних цін; К -- сума цін товарів, проданих у кредит; П-- сума платежів за борговими зобов'язаннями; ВВ -- сума взаємопогашуваних безготівкових платежів, Шo -- середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

На перший погляд може здатися, що для виконання функції засобу платежу необхідна додаткова кількість грошей. Однак це не цілком так. Річ у тому, що частину товарів продають у кредит і оплачують за межами певного періоду. Отже, на відповідну величину зменшується потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значну частину боргових зобов'язань погашають не сплатою готівки, а їх взаємним зарахуванням. Слід також урахувати в певному періоді суму платежів за товари, продані в кредит раніше.

Основними елементами закону грошового обігу є товарна маса, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить вад кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від швидкості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне зменшенню грошової маси. Однак в обігу, крім повноцінних грошей, із XVII ст. перебувають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Сутність цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального функціонування товарообороту. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу паперових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової вартості лежало золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої є американський економіст І.Фішер, кількість грошей в обігу визначається за формулою:

де Р -- абсолютний рівень цін; У-- реальний обсяг виробництва; V-- швидкість обігу грошей.

Загалом у сучасній західній економічній літературі головним фактором попиту на гроші вважають багатство. Крім того, беруться до уваги зміни в очікуваннях (у разі оптимістичних прогнозів щодо економічної кон'юнктури попит на гроші зростає і навпаки) населення, обсяги номінальних і реальних доходів, реальної та номінальної ставки відсотка та ін.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу, а саме: у підтриманні рівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона є сумою купівельних та платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, які використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні гроші (заощадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах.

11. Інфляція сутність причини со-но-економічні наслідки шляхи подолання

Інфляція -- знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін.

Причинами інфляційних процесів у цих країнах є також диспорції в народному господарстві, кризові явища у валютно-фінансовій системі та ін. Деякі з цих причин пояснюють інфляцію у країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. На відміну від відкритої інфляції у розвинутих країнах Заходу, вона мала тут до кінця 80-х років прихований характер. Це означає, що держава не визнавала зростання цін, а за збереження гострого дефіциту товарів і послуг за них треба було часто переплачувати чиновникам апарату, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послуги. Так, внаслідок прихованого зростання цін в СРСР один карбованець 1960 р. знецінився в 1988 р. до 42 копійок. Найбільш узагальнюючою, а внаслідок цього надто абстрактною (оскільки вона зумовлює низку інших деформацій, вад економічної системи) причиною інфляції є тотальне одержавлення економіки, через що її називають державною економікою. Серед найважливіших, конкретніших причин інфляції у країнах СНД, у тому числі в Україні, слід назвати, по-перше, глибоку деформацію основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групою "А" і групою "Б", а також галузеву незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною По-друге, надмірна мілітаризація економіки. По-третє, певна монополізація економіки. Так, в Україні у 1994 р. понад 900 промислових підприємств були монополістами у виробництві понад 2365 найважливіших видів промислової продукції (більш як 35% її загального обсягу). Водночас 185 підприємств були єдиними виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підвищення цін, грошова емісія стала наслідком такої політики. Ще однією причиною інфляції була дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва. Інфляційне зростання цін зумовлене також руйнуванням старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізнілим формуванням нової, до того ж малоефективної, розладом системи безготівкових розрахунків, надмірним податковим пресом, політикою дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо. Ще однією причиною швидкого зростання цін у країнах СНД є велика кількість посередників між виробниками й споживачем. В Україні їх нерідко буває до п'яти, внаслідок чого ціна товару підвищується в 4--5 разів. Посилення інфляції спричиняють також значні всезростаючі витрати уряду на управління та інші фактори. Узагальнюючи розвиток інфляції, слід виділити три її види: 1) "повзуча" -- ціни зростають у незначному обсязі (до 5% за рік); 2) "галопуюча"-- ціни зростають за рік на 10% і трохи більше; 3) "гіперінфляція" -- ціни зростають на 1--2% щодня.

З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфля-ії дає змогу визначити найважливіші шляхи боротьби з нею. озрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу: нуліфіадія, ревалоризація й девальвація. Нуліфікація (лат. -- знищення) означає такий різ-овид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюється, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності супергіперінфляції. Ревалоризація -- повернення попередньої купівельної сили рошовим знакам. Для цього з обігу вилучають зайві гроші. Та-сий метод застосовують за незначної інфляції. Девальвація -- зниження обмінного курсу (ціни) грошової адиниці однієї країни до грошової одиниці іншої. За своєю сутністю вона протилежна ревальвації. Під час панування золотого ;тандарту девальвація означала офіційне зниження золотого вмісту грошової одиниці, а її наслідком був обмін такої грошової одиниці на меншу кількість золота.

Для боротьби з інфляцією необхідно усунути причини, які її зумовили, зокрема здійснювати державне регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. Але навіть якщо усунути всі причини, що породжують інфляцію, вона певною мірою може тривати внаслідок інфляційних очікувань населення -- вони продовжують ще деякий час купувати товари "про запас".

12. Ринок сутність функції та моделі

Американський економіст П.Хейне стверджував, що "ринок -- це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів". Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без акцентування на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, у перших двох визначеннях наголошується на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку. При цьому не слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів. Сучасний ринок -- певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організації (насамперед крупними компаніями) і державою (у тому числі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно де законів товарного виробництва 1 грошового обігу.

Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутност ринку, необхідно з'ясувати його основні функції. Такими функціями є:

1) остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізація, перетворення продукту праці на товар. Ця функція може бути названа ціноутворюючою; 2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. Цю функцію можна назвати відтворювальною, оскільки з її допомогою здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин; 3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей. Це спонукаюча функція; 4) регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту й пропозиції, нагромадження й споживання та інших пропорцій. Це -- регулююча функція. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адмістративній системі; 5) сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання Цін, або контролююча функція. 6) функція посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства; 7) функція санації, тобто очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно ослаблює виробництво заради виробництва, а отже, витратний характер економіки; 8) інформаційна функція, тобто постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності. Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Існують різні класифікації видів ринку.

13. Класифікація ринків і загальні ознаки їх функціонування

За територіальною ознакою виділяють внутрішній і зовнішній ринок. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний - ринок окремого територіального підрозділу (республіки, краю, області, району). Локальний - ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів. За організаційною ознакою, тобто за ступенем обмеження конкуренції, виділяють чотири основні ринкові структури: - ринок досконалої конкуренції; - ринок монополістичної конкуренції; - олігополістичний ринок; - ринок чистої монополії.

З точки зору суб'єкта розрізняють ринки: попукпців, продавців, посередників, проміжних продавців, ринок державних закладів .

За характером продаж ринок буває: оптовий і роздрібний. За рівнем насичення товарної маси і ступенем задоволення попиту ринок рівноважний, дефіцитний і надлишковий. З точки зору відповідності функціонування ринку діючому занонодавству розрізняють: легальний і нелегальний (тіньовий, чорний) ринки. З точки зору об'єкта купелі-продажу деякі економісти розрізняють два види ринку: ринок ресурсів і ринок споживчих товарів. Зустрічаємо і таку класифікацію: ринки споживчих товарів і послуг: - ринок продовольчих товарів; - ринок непродовольчих товарів; - ринок послуг; ринки факторів виробництва: - ринок робочої сили (ринок праці); - ринок засобів виробництва; - ринок сировини; ринки нерухомості: - ринок житла; - ринок землі; фінансовий ринок: - фондовий ринок; - грошовий ринок; - ф'ючерсний чи ринок ринок термінових контрактів; інформаційний ринок: - ринок духовно-інтелектуального продукту. На ринку предметів споживання відбувається купівля-продаж предметів споживання. Продавцями на цьому ринку виступають виробники, які поставляють на ринок товари, споживачами - домашні господарства. Іноді на такому ринку покупцями можуть бути підприємства, фірми, державні організації, які купують, наприклад, машини, побутову техніку,канцелярські товари і т.п.

В залежності від об'єктів продажу такий товарний ринок підрозділяється на ринок продовольчих товарів і промислових товарів. Ринок продовольчих товарів, або продовольчий ринок, призначений для продажу продавцр.мй і придбання покупцями продуктів харчування, продовольства. На цьому ринку торгують усім, чим харчуються люди і тварини, а також товарами, з яких готується їжа. З певним ступенем умовності до ринку продовольчих товарів відносять продаж тютюнових і виногорілчаних виробів. Ринок продовольчих товарів може у свою чергу поділятися на різні ринки: м'ясний, молочний, хлібний, рибний,овочевий. Ринок промислових (непродовольчих) споживчих товарів призначений для продажу великої групи товарів народного споживання, включаючи одяг, взуття, головні убори, предмети галантереї і парфумерії, побутові товари, предмети господарського побуту, меблі, культтовари, книги і письмове приладдя, ліки, окремі види будівельних матеріалів, транспортні засоби особистого і сімейного користування та інші товари аналогічного призначення.

14. Попит пропозиція та ринкові ціни

Попит -- це кількість певного товару, яку споживачі бажають і спроможні купити на ринку за певну ціну за певний проміжок часу.

Бажання, підкріплені грошовими можливостями, перетворюються на попит. Попит - це потреби людей, представлені на ринку і забезпечені грошима; іншими словами, попит -- це платоспроможні потреби людей. Згідно із законом попиту, чим вища ціна на товар, тим меншу його кількість купуватимуть споживачі. І, навпаки, чим нижча ціна товару, тим більшу його кількість купуватимуть. Отже, закон попиту відображає обернену залежність між ціною товару і величиною попиту на нього. Цю залежність можна зобразити за допомогою простого графіка (рис. 1.1), на якому по горизонталі відкладено кількість ( 0<і ), а по вертикалі -- ціну (Р). З рис. 1.1 видно, що чим вища ціна на товар, тим менша крива індивідуального попиту на продукт

Наприклад, якщо ціна на лимони підвищилася, ми купуємо меншу їх кількість і шукаємо продукти-замінники ( апельсини. мандарини тощо), через що попит лимони зменшується. На попит впливають такі основні чинники: - ціна товару; - ціна на взаємозамінювані ( якщо зниження ціни на один товар веде до зменшення попиту на інший) та взаємодоповнювані (якщо зниження ціни на один товар збільшує попит на інший) товари; - індивідуальні смаки й уподобання. За незмінних усіх інших чинників зміна ціни на товар змінює величину попиту на нього. Графічно цю ситуацію показують як рух по сталій кривій попиту (рис. 1.2.).

Рис.1.3. Вплив змін нецінових чинників на попит

Якщо змінюються нецінові чинники, то відбуваються зміни у попиті. Графічно цю ситуацію показують як переміщення кривої попиту. Зі збільшенням попит вона переміщується вправо, а зі зменшенням -- вліво.

Пропозиція - це та кількість товарів, яку виробник бажає та спроможний виробляти і постачати для продажу на ринку за певну ціну і впродовж визначеного проміжку часу.

Пропозиція визначається виробнищ'вом, але не завжди збігається з ним, бо не все, що виробляється, потрапляє на ринок. Між ціною та кількістю пропонованого товару існує пряма, або позитивна, залежність. Якщо ціна зростає, відповідно збільшується й величина пропозиції: якщо цінс знижується, то зменшується величина пропозиції.Цю залежність називають законом пропозиції.

З рис. 2.1. видно, що зі зростанням ціни продукту величині його пропозиції збільшується. Якщо ціна зростає, величина пропозиції збільшується, мі переміщуємося вгору по кривій , якщо ж ціна знижується величина пропозиції зменшується, і ми переміщуємося донизу по кривій . Положення самої кривої не змінюється.

Ціну, що встановлюється на ринку під впливом взаємоді попиту та пропозиції, називають ринковою ціною, або цінок рівноваги. За умов конкуренції на ринку будь-якого товару існує багато покупців і продавців. Тому можемо перейти від індивідуальним попиту і пропозиції до ринковою попиту та ринкової пропозиції підсумувавши величину попиту кожного покупця та величину про позиції кожного продавця. Точка перетину цих двох кривих і визна час ринкову ціну (рис. 3.1.).

Через це ринкову ціну і називають ціною рівноваги, або рівноважною ціною, оскільки вона передбачає рівність величини попиту й величини пропозиції товару-

15. Домогосподарство як суб'єкт господарювання

Отже, домогосподарство має вирішити проблему; при певній структурі та рівні потреб і доходів знайти так; комбінацію споживчих благ, яка б максимальне відповідала його потребам. Якщо потреби домогосподарства є варіаційнок величиною, то рівень доходів - наявна величина, яка ; фінансового боку встановлює межу задоволення потреб інакше кажучи, являє собою бюджетне обмеження.

Оскільки згідно з попередніми припущеннями вс доходи домогосподарства мають витрачатися на споживання бюджетне обмеження набуває вигляду:

М = Р1Х1 + ... РІХі +... + Р пХп,

де М - отриманий за певний період доход; Р1, Рі, Рп - ціни споживчих благ; XI, Хі, Хп - обсяг споживання певного блага.

Так, якщо отримуваний доход дорівнює 100 г.о., а ціні на продукти XI та Х2 становлять відповідно 5 і 10 г. о. бюджетне обмеження матиме вигляд 100 = 5Х1+ 10Х2. Сукупність планів споживання, яка задовольняє це обмеження, називають фінансова можливими планами споживання. Як видно з рис.1, сукупність фінансове можливих планів обмежена прямою, яка відповідає бюджетному обмеженню. Плани споживання А та В є фінансове можливими, тоді як- С - ні

Проте оскільки домогосподарство, згідно з припущенням, має витратити всі наявні гроші на споживання, воно буде реалізовувати лише ті плани, що лежать на бюджетній прямій М. Точки перетину графіка бюджетного обмеження з осями координат показують, яку кількість одного блага може спожити індивід, якщо повністю відмовиться від споживання іншого. На фінансові можливості домогосподарства впливають: * розмір отримуваного доходу М (чим він більший, тим ці можливості за інших незмінних обставин ширші); * розмір цін на блага (зростання цін вестиме до зміщення бюджетного обмеження вниз і навпаки); * фактори, що зумовлюють зміну цих параметрів, наприклад, оподаткування доходів.

16. Мікроекономічна модель підприємства

Об'єктом мікроекономічних досліджень є мікросистема. До основних суб'єктів мікросистеми належать домогосподарства, ділові одиниці (підприємства, фірми) та держава.

Рис.1. Підприємство (фірма) в системі ринкових відносин

У цій моделі представлені реальні та грошові потоки, що мають місце між господарськими суб'єктами. Домогосподарства продають фактори виробництва (1) діловому сектору та державі, за що отримують відповідні доходи, а також соціальні трансферти від держави, купують за ці доходи споживчі блага у підприємств (2) та, сплачуючи податки, користуються суспільними благами, що їх надає держава (3).

Підприємства (ділові одиниці) купують фактори виробництва у домогосподарств (1), а також користуються послугами (суспільними благами) держави (3), сплачуючи за це податки, продають вироблені приватні блага домогос-подарствам та державі (2), отримуючи за це виручку, та отримують субвенції.

Нарешті, держава виробляє для господарських суб'єктів суспільні блага (3), отримуючи за них платню у вигляді податків, та витрачає свої доходи на придбання факторів виробництва у домогосподарств (приватних благ у ділового сектора (2), надання соціальних трансфертів та субвенцій діловому сектору.

(директор підприємства - начальник цеху, робітник-робітник тощо) або соціально-економічний (власник - невласник, акціонер - акціонер, кредитор-позичальник тощо) характер.

17. Вир-во , основні фактори

Вир-во - це процес праці, який має завершений результативний характер . Якщо виготовлено продукт процес вир-ва відбувся , але може статися так , що праця мала місце , а продукт не створено. Таке вир-во має незавершений характер. Суспільне вир-во передбачає наявність таких факторів :

18. Варіації факторів вир-ва оптимум товаровиробника

Фактори вир-ва - важливі об'єкти або елементи , які здійснюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва . Капітал під яким розуміють переважно засоби вир-ва , приносить капіталісту прибуток , земля - ренту землевласнику, а праця - платню робітникові.

Розглянемо варіант коли змінними є 2 фактори виробництва, які при певному сполученні дають в результаті один обсяг виробництва блага.

Двофак горна виробнича (функція у табличній формі подається у вигляді так званої виробничої сітки, її приклад див. у таблиці 1

Виробнича сітка

Робочий чиє (L) людичо-днів за міс	Витрати капіталу (К), одиниць за міс
	1	2	3	4
1	1	2	3	4
2	2	4	5	19
3	3	5	10	15
4	4	6	13	20
5	5	10	15	22
6	6	12	17	23
7	7	13	19	24
8	8	14	20	25

Кожна клітина таблиці відображає максимальний; обсяг випуску, який забезпечується відповідними обсяг агами факторів. Для побудови двофакторної функції у графічній формі слід вибрати к табл.І всі різні комбінації ресурсів, що забезпечують один і тон же обсяг випуску, і нанести точки з відповідними координата ми (L,К) на координатну площину (рис.2).

Так. випуску Qo= 10 відповідають точки Ao (2,4), B (3.3), Do (5,2) на рис. 2. Якщо з'єднати ці точки плавкою кривою, отримаємо лінію незмінного випуску - ізокванту. Ізокванта - не крива, що показус всі можливі комбінації ресурсів (LК), які дозволяють отримати певний фіксований обсяг виробництва (Qo)

Аналогічно можна розглянути різні варіанти досягнення обсягів випуску Q1=5, Q2 =15 та побудувати підновідні їм ізокванти.

Якщо обсяги викори-ня факторів змінюються в одному,Ю а не в протилежних напрямках , можна казати про зміну масштабу вир-ваа, яка може спостерігатись у довгостроковому періоді, коли всі фактори є змінними

Оптимум товор-ка.

Кожний виробник купуючи фактори для орг-ї вир-ва має обмеження в коштах. Припустимо . що змінними є праця (L) і капітал (К) . вони мають певні ціни які на період аналізу залиш незмінними (PL, Pk- const)

19. Витрати вир-ва і прибуток під-ва

Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення і продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в .додатковому продукті.

Витрати виробництва благ - це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва, заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення. Соц. -екон-на сутність витр вир-ва полягає в тому , що вони від об-ть виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу , а не праці на вир-во про-ї. Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією “граничні витрати”. Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові .витрати на. виробництво третьої і т. д., включаючи п-у одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат. Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати. Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів ( табл. І). Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією "граничні витрати", тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції.

Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і,-по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія граничний продукт", тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу.

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток - це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на виробництво.

Чистий доход - виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу - додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додас: до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця;

по-друге - як результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка- зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

20. Капітал під-ва

Вир-чі фонди ( засоби вир-ва) розглядаютья не просто як засоби для вир-ва мат-х благ, а як капітал, тобто як вартість , яка принести додаткову вартість.

Життєвий шлях капіталу історично і логічно починається з грошової форми. Гроші самі по собі не є капітал. Щоб перетворити гроші в капітал, їх необхідно авансувати.

Підприємець із своїм грошовим капіталом (Г) спочатку звертається до товарного ринку і ринку праці. Тут він купує засоби виробництва (3В) і робочу силу (РС). Цей акт руху капіталу можна виразити формулою:

Виконуючи функцію купівельного засобу й засобу платежу, гроші виступають як грошова форма капіталу. Причому відбувається не просто купівля звичайних товарів за гроші, а авансування вартості в грошовій формі для придбання факторів виробництва, у процесі якого в майбутньому повинна бути вироблена додаткова вартість. Саме це й перетворює грошову форму капіталу на продуктивну. Перетворення грошового капіталу на продуктивний - це перша стадія руху капіталу. Вона протікає у сфері обігу.

Після цього процес обігу капіталу переривається, хоча рух його продовжується. Куплені підприємцем у сфері обігу фактори виробництва, повинні бути застосованими. І це застосування відбувається в процесі виробництва, яким починається друга стадія руху капіталу:

У процесі виробництва в результаті поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається продуктивне їх споживання, в якому робітники своєю конкретною працею переносять на продукт, що виробляється, вартість засобів виробництва, що споживаються, а абстрактною працею створюють нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Тому вироблені товари відрізняються від товарів, що були куплені підприємцем на першій стадії, по-перше, своєю натуральною формою (був. наприклад, бавовник, а стала пряжа), по-друге, за вартістю (бо не тільки відшкодовують авансовану на першій стадії вартість, але включають в себе те й додаткову вартість). При цьому капітал знову змінює свою форму - з продуктивної він перетворюється на товарну (Т).