Макроекономічна політика у відкритій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний економічний університет

Кафедра економічної теорії

Міждисциплінарна курсова робота з економічної теорії

на тему: “Макроекономічна політика у відкритій економіці”

Студентки 2 курсу групи ФБС-22

Данилюк Н.А.

м. Тернопіль - 2013

Зміст

Вступ

1. Поняття відкритої економіки та її економічна суть

2. Моделі макроекономічної політики у відкритій економіці

3. Проблеми переходу до відкритої економіки і проведення макроекономічної політики в Україні

Висновоки

Література

Вступ

Метою роботи є вивчення дії макроекономічної політики у відкритій економіці.

Предметом дослідження курсової роботи є підстава взаємодії основних макроекономічних механізмів за умов відкритої економіки.

Актуальність обраної теми «Макроекономічна політика у відкритій економіці» полягає в тому, що кінець XX початок ХХІ сторіччя характеризується всеохоплюючими докорінними змінами в усіх сферах суспільного життя - продуктивних силах, господарському механізмі, суспільній свідомості, політиці, ідеології тощо. Специфічним є те, що такі зміни так чи інакше стосуються країн з різними формами соціально-економічного ладу, а також впливають на міжнародні економічні та політичні відносини.

Кардинально змінюється ставлення суспільства до природи. Людство підходить до межі, за якою його подальший розвиток може заперечити сам себе. Виникає потреба враховувати екологічний чинник, який часто-густо може переважувати економічну доцільність. На порядку денному стоїть питання про формування такої системи суспільних відносин, яка здатна вивільнити позитивний потенціал з-під ідеологічного гніту і вказати шляхи до якісних змін ноосфери суспільного прогресу.

Змінюється і становище людини у суспільному виробництві та суспільстві в цілому. Зростає важливість інтелектуальної складової суспільної активності, змінюється система цінностей, а отже - стратегія суспільного розвитку. Посилюється увага до соціальних чинників прогресу, забезпечення умов всебічної реалізації здібностей людини. Людство починає усвідомлювати себе як суб'єкт i об'єкт історичного процесу, органічну систему, кожна з ланок якої, виконуючи притаманну їй функцію, працює на розгортання i вдосконалення ноосфери.

Дедалі більше суспільних чинників виходять за межі, де їхня значущість може бути оцінена економічними категоріями. Цінність наукового пошуку, права, моралі, свободи особистості не визначається, а ні тактичним, а ні стратегічним економічним зиском, а оцінюється в історичному та загальнолюдському вимірах.

Нерівномірність розвитку країн світу та регіонів породжує напруженість і конфлікти, сприяє процвітанню одних країн і занепаду та будуванню інших. Досить причин і для внутрішніх конфліктів навіть у найбільш розвинених країнах, оскільки матеріальний фундамент нового суспільства формується значно повільніше за потребу i об'єктивну необхідність в ньому.

Сказане не заперечує активної ролі традиційних чинників соціально -економічного прогресу, дії традиційних інтересів та механізмі їх узгодження. Однак названі тенденції надають сучасному етапові розвитку людства специфічних рис, які вимагають особливого типу суспільної поведінки.

В останні десятиріччя загального визнання набуває думка про надзвичайну важливість розробки цілісної, логічно виваженої стратегії розвитку, що виробляється суспільством. Головним інститутом, що розробляє таку стратегію, виступає, звичайно, держава. Державна суспільно-економічна стратегія на сучасному етапі передбачає комплекс заходів з метою до держання головних макроекономічних пропорцій, забезпечення гуманістичної спрямованості економічного зростання, підтримання соціальної злагоди i оптимального середовища для функціонування суспільного організму.

1. Поняття відкритої економіки та її економічна суть

Становлення відкритої національної економіки є характерною ознакою економічної глобалізації та об'єктивною тенденцією світового розвитку. Більшість країн світу мають відкриту економіку та інтегровані у світове господарство і світовий ринок.

Національну економіку, інтегровану в світове господарство, що активно й широко реалізує переваги міжнародного розподілу праці, використовує різноманітні форми сучасних господарських зв'язків, називають відкритою економікою. Це така економіка, всі господарюючі суб'єкти якої можуть без обмежень здійснювати зовнішньоекономічні операції.

Критеріями відкритості на макрорівні є:

а) зовнішньоекономічна спеціалізація країни;

б) співставленість пропорцій вітчизняних і світових цін на основні товари;

в) міжнародна конвертованість національної валюти.

На мікрорівні:

а) вільний вихід підприємств усіх форм власності на зовнішні ринки товарів, послуг і капіталів, включаючи вільний вибір зарубіжних партнерів;

б) перетворення зовнішньоекономічної діяльності в органічну складову господарської діяльності підприємств.

Економічна відкритість країни має два аспекти: функціональний та торгово-політичний.

Функціональна відкритість - це міра участі національної економіки в системі МПП і, відповідно, міра залежності її відтворювального процесу від зовнішньоекономічних зв'язків. Міра чи ступінь функціональної відкритості вимірюється такими показниками:

1) експортна квота (вартість експорту щодо ВВП);

2) процентне співвідношення обсягу зовнішньоторговельного обороту (експорт + імпорт) до ВВП;

3) обсяг експорту в розрахунку на душу населення;

4) коефіцієнт спеціалізації (спеціалізація за «нішами» ).

Торгово-політична відкритість національної економіки визначається мірою лібералізації трансграничних переміщень товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Як правило, на ранніх етапах індустріалізації країни дотримуються політики «закритих дверей», а в міру її розвитку переходять на більш ліберальні позиції: спочатку щодо ринків промислових товарів, потім - сільськогосподарських товарів та ринків послуг, нарешті - національних фінансових ринків [14, c. 4-5].

Створення (в результаті Уругвайського раунду переговорів) Світової торгової організації (СТО), яка почала функціонувати в 1995 році, є якісним кроком у напрямі створення більш ліберального порядку на світовому ринку. Згідно з прийнятими рішеннями до 2000 року середній рівень митних тарифів індустріальних країн повинен знизитись до 3,8 %. При цьому частка промислових товарів, які будуть ввозитись до цих країн без обкладання митом, зросте більш ніж вдвічі - з 20 до 44 %.

Існують частково відкриті національні господарства, групи національних господарств, між якими існує повна відкритість, але уже немає (майже) країн, національні господарства яких були б повністю відірвані від світового господарства.

Зауважимо, що міра відкритості невеликих країн є значно вищою, ніж великих.

Сучасні глобальні процеси руйнують національну замкненість, прискорюючи транскордонні товарні та фінансові потоки, міжнародний рух капіталу та міграцію робочої сили. Глобалізація надає новий вимір світовому ринковому господарству та зумовлює його нові кількісні та якісні характеристики, які проявляються у постійному русі національних господарств до все більшої відкритості. Науковці неоднозначно оцінюють наслідки глобалізації та пов'язаної з нею відкритості економіки для України.

В. Базилевич підкреслює, що глобалізація є не просто зовнішнім фоном, а визначальним реальним фактором розвитку національних економік, який прямо чи опосередковано впливає на поведінку виробників та споживачів на внутрішньому ринку [1, с.9]. Як зазначає А.С. Філіпенко, глобалізація економічного розвитку характеризується зростаючою взаємозалежністю економік різних країн, дедалі більшою цілісністю і єдністю світового господарства, в основі яких - посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці [5, с.53]. З цього приводу, Л. Лазебник зауважує, що взаємозалежність національних суб'єктів світогосподарського механізму здатна як додати їм нових можливостей, так і завдати чималих збитків [3, с.60].

На основі вивчення більш ніж десятирічного досвіду ринкових перетворень у різних країнах науковці сьогодні констатують, щодо проблеми відкритості слід ставитись зважено. Власюк О.С. підкреслює, що збільшення відкритості національної економіки спричиняє суттєве посилення впливу зовнішніх чинників на динаміку української економіки. Водночас незавершеність процесів структурної перебудови посилює її вразливість [5, с.93].

За характером впливу на національні економіки процеси глобалізації розгортаються досить суперечливо. Процеси глобалізації з одного боку, значно розширюють можливості окремих країн щодо використання та оптимального комбінування різноманітних ресурсів, а з іншого - значно загострюють конкурентну боротьбу на внутрішньому ринку, деформують структуру економік. Це становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми прибутками, оскільки саме вони відчувають гостру нестачу капіталу, нерозвинутість інституцій та ринкової інфраструктури.

У сучасній економічній літературі поняття «відкритість» національної економіки пов'язується з відносинами, що визначають умови розширення та межі можливостей економічної системи у розвитку міжнародного співробітництва. З позицій економічних теорій неолібералізму «відкритість» - це вільний рух товарів, капіталу, людських ресурсів та знань, які передають технології і веде до економічного зростання в усіх країнах [6, с.95].

Відкрита економіка, тобто національна економіка з високим ступенем включеності в міжнародні економічні відносини, сприяє поглибленню міжнародної спеціалізації й кооперування виробництва; раціональному розподілу ресурсів залежно від ступеня її ефективності; поширенню світового досвіду через систему зовнішньоекономічних відносин; зросту конкуренції на внутрішньому ринку, який стимулюється конкуренцією на світовому ринку.

З іншого боку, із зростаючою «відкритістю» економіки пов'язані нові небезпеки макроекономічного характеру, оскільки національні господарства, все більш інтегруючись у світову економіку, стають легко вразливими щодо всіляких зовнішніх негараздів. Стихійна відкритість, особливо для країн з перехідною економікою, не тільки не сприяє економічному розвитку, але, і є погрозою економічної безпеки [7, c. 118-119].

Ідентифікація рівня відкритості продовжує залишатися досить дискусійним питанням у комплексі суспільно-економічних та політичних наук. До кількісних індикаторів відкритості можна віднести питому вагу експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті (ВВП). Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком. До числа більше комплексних показників відкритості звичайно відносять зовнішньоторговельну квоту, яка представляє собою питому вагу зовнішньоторговельного обігу у ВВП. Україна належить до країн з високою експортною (до 60%) і імпортною (більш 50%) квотами у валовому внутрішньому продукті і цей показник має тенденцію до збільшення.

Під відкритою економікою розуміється таке господарство, напрямок розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв'язки посилюються, при цьому зовнішньоторговельний обіг досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальний економічний зріст. Вважається, що він починає робити стимулюючий і гальмуючий вплив на господарство з того моменту, коли він досягає рівня близько 25% до валового внутрішнього продукту. Прив'язування у світовій практиці «відкритості» економіки до 25% частки зовнішньоторговельного сектору у структурі ВВП більш обґрунтоване для застосування у розвинутих країнах світу, але обмежене щодо перехідних країн, де «відкритість економіки» пояснюється лише високим ступенем енергозалежності, наявністю відсталих енергоємних та матеріалоємних технологій.

Отже, можна констатувати наступне: незважаючи на суперечливість формування світового господарства, як уже відзначалося, починаючи з 50-х років XX ст., в цілому домінує тенденція до співробітництва, об'єднання. Проблема полягає в мірі поєднання ринкових і регулятивних важелів в організації міжнародних економічних відносин. Таким чином, загальний рух до відкритості, формування єдиного, взаємозв'язаного, соціально справедливого світового господарства - основна тенденція на рубежі двох тисячоліть.

2. Моделі макроекономічної політики у відкритій економіці

Макроекономічна політика - це курс дій, що приймається та дотримується урядом країни. Макроекономічна політика має такі напрямки: зовнішня, внутрішня; соціальна, інноваційна, інвестиційна тощо.

Вирізняють такі проблеми макроекономічної політики: забезпечення ефективного функціонування економіки; повна зайнятість; мінімальний рівень інфляції; перерозподіл доходів; забезпечення стійкого економічного зростання держави; регулювання макроекономічних процесів відкритої економіки тощо [8, с.70].

Об'єктом макроекономічного аналізу виступає економічна система в цілому та її агреговані параметри. Макроекономічна система - це взаємопов'язана система зв'язків між економікою в цілому та її господарськими суб'єктами.

Мета державного управління в “донезалежний” період полягала в ефективному запровадженні програм, що сформовано в рамках політичного процесу. Існує декілька теоретичних підходів до вивчення державної економічної політики [2, с.25], що дозволяє з різних позицій і поглядів здійснити її загальний аналіз.

Найважливіші підходи до вивчення державної економічної політики представлені науковими теоріями ( табл. 1).

Таблиця 1.

Назва теорії	Основні положення
1) інституціоналізм	розглядає державну економічну політику як результат діяльності державних інститутів (уряд, парламент, бюрократія, судові органи та ін.).
2) концепція політичного процесу	подає державну економічну політику як результат політичної діяльності, що має певні рівні й етапи у процесі розв'язання суспільних проблем.
3) теорія груп	оцінює державну економічну політику як результат групової боротьби, конфлікт між різними групами в суспільності й уряді;
4) теорія раціоналізму	розглядає державну економічну політику як результат діяльності щодо досягнення оптимальних суспільних цілей на підставі розроблених технологій управління;
5) теорія гри	державна економічна політика як раціональний вибір у конкурентній боротьбі двох найвпливовіших сторін у суспільстві або уряді;
6) теорія суспільного вибору	державна політика як результат діяльності індивідів, яка виходить з усвідомлення власних інтересів і прийняття відповідних рішень для досягнення вигоди;
7) теорія відкритих систем	державна економічна політика як наслідок відповіді політичної системи на запити й потреби відповідних структур і чинників зовнішнього середовища.

Державне управління спирається на аналіз політики, сформовану тактику, стратегічні цілі та враховує світові глобальні тенденції економічного розвитку. Аналіз макроекономічної політики - це комплекс аналітичних процедур, що спрямований на одержання поради або вироблення стратегії щодо майбутніх дій. За Д. Веймером і Е. Вайнінгом, аналіз державної (макроекономічної) політики - це порада щодо державних рішень (дій), орієнтована на клієнта й базована на суспільних цінностях” [4, с.125-156].

У теперішній час у світі сформувалось три провідні системи планування та регулювання: північно-американська (США, Канада), азіатська (Японія та Південна Корея), європейська (Франція та Швеція). Лідером у прогнозуванні є США. Прогнозування в США вважається однією з важливіших форм регулювання економіки.

Макроекономічні проблеми аналізу державної політики досліджувались у працях зарубіжних та українських науковців: Г. Менкью, П. Самуельсона, Д. Веймера, Е. Вайнінга, Д. Стігліца, Д. Сакса, І. Розпутенка, С. Панчишина, Ю. Бажала, В. Базилевича.

В умовах геоекономічних трансформацій макроекономічні засади державної політики повинні базуватись на сприянні розвитку екологічно безпечних виробництв, упровадженню новітніх інноваційних технологій з урахуванням найкращих досягнень світової спільноти.

Перші моделі використовувались як ілюстрація до проблеми дослідження [9, с.37]. У 1576 р. француз Ж. Боден здійснив спробу обґрунтувати зміну рівня цін як результат зміни співвідношення між кількістю грошей і товарів. Ця теорія стала основою монетарної теорії і першою інфляційною моделлю.

У 1758 р. французький фізіократ Ф. Кене розробив першу макроекономічну модель господарського кругообігу “Економічну таблицю” за аналогією кругообігу людини. А. Сміт створив класичну макроекономічну модель, яка пояснювала процеси саморегулювання ринку через механізм ціноутворення. Д. Рікардо запропонував модель міжнародної торгівлі. К. Маркс використав схематичні моделі для відображення процесу розширеного відтворення.

У XIХ ст. свій внесок у моделювання економічних процесів зробили математики - представники неокласицизму А. Пігу, Л. Вальрас, В. Парето, К. Менгер, Ф. Еджворт. Ними створено інструментарій макро- та мікроекономічного аналізу: еластичність попиту, граничний аналіз, коротко- та довгостроковий періоди, взаємозалежність ринків. В їх працях сформульовано основні принципи маржиналізму.

Наприкінці XIX - поч. XX ст. в економічній науці набув розвитку статистичний напрямок, який досліджував і прогнозував циклічний розвиток економіки на основі моделей та методів математичної статистики. Уперше математична статистика була використана в біології англійським ученим К. Пірсоном для вивчення кривих розподілу чисельних характеристик людського організму.

У 1930 - 50 рр. було започатковано економіко-математичний напрямок моделювання. У 1938-39 рр. ленінградський математик Л. Канторович (1912 - 1986) сформулював завдання лінійного програмування і запропонував методи їх вирішення. Моделі радянської економіки будувались на основі економіко-математичних досліджень. Вони охоплювали багаторівневі системи, були досить складними і здебільшого формальними.

Сучасні моделі вирізняються різноманітністю та потужним використанням математичного апарату [9, с.41-46]. Усі моделі будуються за певними припущеннями і спрощують дійсність для розуміння реального світу. Макроекономічні моделі містять у собі екзогенні (зовнішні) та ендогенні (внутрішні) змінні. Одержати ендогенні змінні можна після розв'язку завдання за побудованою моделлю. Зміна екзогенних параметрів у моделі приведе до зміни ендогенних параметрів. Екзогенні змінні задаються до побудови моделі як вхідна інформація для розв'язку поставленої задачі. Ендогенні змінні є результатом розв'язку цього завдання.

Усі моделі класифікуються залежно від обраного критерію [9, с.54-58]. Теоретичні моделі досліджують загальні властивості економіки, застосовуючи дедуктивні методи і формальні припущення, наприклад модель економічного кругообігу. Прикладні моделі аналізують функціонування конкретного економічного об'єкта та використовують результати дослідження на практиці. До прикладних, насамперед, відносяться економетричні моделі та економіко-математичні моделі планування виробництва.

Макроекономічні моделі описують економіку як єдине ціле, використовуючи агреговані величини: ВВП, сукупний попит, пропозиція грошей тощо. Оптимізаційні моделі призначені для вибору найкращого варіанту з певної кількості варіантів. Математичний апарат, який використовується в моделях, поділяє моделі на матричні, лінійні, нелінійні, кореляційно-регресійні, моделі теорії ігор та сіткового планування. Наприклад, модель міжгалузевого балансу - матрична, кейнсіанська функція споживання - лінійна, виробнича функція Кобба-Дугласа - нелінійна.

Однією з проблем в економічному моделюванні є проблема вивчення взаємозв'язку економічних показників. Знаряддями в таких дослідженнях є методи статистики. Наприклад, у кейнсіанській функції споживання існує лінійна пряма залежність споживання від доходу, функція інвестицій також лінійно відображає обернену залежність відсоткової ставки від обсягу інвестицій.

Нобелівський лауреат Дж. Б'юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору, - методологічний індивідуалізм, концепція “економічної людини” й аналіз політики як процесу обміну. Теорія суспільного вибору Дж. Б'юкенена намагається послуговуватися принципом індивідуалізму, поширивши його на всі види діяльності, включаючи державну службу. Людина в ринковій економіці ототожнює свої якості з товаром. Вона прагне приймати такі рішення, що максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна.

Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок подібно до товарного. Держава - це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічних щаблях [2, с.154-157].

Економічні функції держави реалізуються через її макроекономічну політику. Важливий принцип макроекономічної політики - це постановка довгострокової стратегічної мети та визначення основного напряму, форм і методів її досягнення. Макроекономічну політику можна розглядати і як наукову розробку на основі пізнаних економічних законів, програми соціально-економічного розвитку країни на відповідний період та її цілеспрямованої реалізації на макрорівні.

Економічна політика являє органічну єдність двох складових - економічної стратегії та економічної тактики. Економічна стратегія передбачає визначення довгострокових цілей розвитку економіки та пріоритетних напрямів їх досягнення. За своєю сутністю - це підсистема (в системі економічної політики) забезпечення адекватності господарського механізму цілям і напрямам стратегічного розвитку країни. Вона розробляється переважно як соціально-економічна програма. Економічна тактика - це розроблення й упровадження ефективних господарських форм і методів реалізації економічної стратегії. За своєю сутністю економічна тактика передбачає забезпечення господарським механізмом цілей і напрямів стратегічного розвитку економіки країни [2, с.60].

У розвинутих державах економічна тактика базується на фінансово-грошовому регулюванні, яке доповнюється ціновою, податковою, інвестиційною, структурною, науково-технічною, регіональною, антимонопольною та іншою політикою. За Д. Стігліцем [16, с.246-257], держава користується певними правами примусу, яких позбавлені приватні компанії.

Існують різні моделі розроблення державної економічної політики. Залежно від того, хто посідає провідні позиції, висуваючи цілі та завдання, розробляючи заходи і програми, можна виділити три моделі.

Модель перша - “згори-вниз”, коли рішення приймають на вищих рівнях управління, а потім доводять їх до нижчих рівнів і, нарешті, до конкретних виконавців. Друга модель - “знизу-вгору”, за якої формування політики починається з низових структур державного управління, коли активно залучаються громадські групи й організації, що беруть участь у розробленні і здійсненні різних програм і проектів. На основі їхніх пропозицій і думок опрацьовується цілісна державна економічна політика. “Змішана”, третя, модель об'єднує ці два підходи, тобто передбачає механізм залучення до розроблення політики громадян і державних службовців за сильного централізованого управління.

Проте за будь-яких моделей і типів державної економічної політики її результативність насамперед залежить від того, якою мірою органи державного управління додержуються основоположних адміністративних цінностей, характерних для демократичних держав, а саме: надійності, прозорості, підзвітності, адаптованості, ефективності.

Розробки у сфері економічного прогнозування в зарубіжних країнах виникли в останній чверті XIX ст. Вони були пов'язані зі спробами дослідників виявити майбутні тенденції виробництва основних продуктів на основі аналізу поведінки статистичних даних, які знаходяться в їх розпорядженні. Головними методами прогнозування тоді були експертні оцінки та звичайна екстраполяція.

На початку XX ст. були зроблені перші спроби виявлення економічних індикаторів. У 1911 р. Дж. Брукмайєр спробував використовувати для прогнозування три хронологічних ряди таких показників: індекс банківських кредитів, індекс цін акцій, індекс загальної економічної активності. Подальший розвиток цей підхід одержав у 1920-ті рр. у дослідженнях Гарвардського університету. За основу були взяті “гарвардські криві”: індекс вартості цінних паперів на біржі, величина депозитів у банках, норма відсотка. Поштовхом у подальшому розвитку прогнозування та планування у світі стала світова економічна криза 1929 - 1933 рр. У 1930-ті рр. за кордоном уперше виникає планування на макрорівні. Найбільшу популярність отримала Гарвардська школа економічних барометрів (барометрів розвитку), яка повинна була передбачати майбутню кон'юнктуру, тобто прогнозувати поведінку товарного і грошового ринків.

Макроекономічне моделювання вже декілька десятиліть використовується як зручне знаряддя аналізу, імітації та прогнозування економічних процесів у державних і недержавних установах багатьох країн.

Макроекономічна модель Франції була розроблена в 1960-х рр. і мала назву FIFI. У ній було 2000 рівнянь, до яких входили такі, що характеризували поведінку суб'єктів господарювання та елементи фінансового моделювання. Для моделювання фінансових потоків було розроблено моделі MEFISTO та BAF, для дослідження міжнародної кон'юнктури - MOSAIQUE та MIMOZA. Усім моделям була властива тенденція: спочатку - ускладнення, потім - перехід до спрощених та зручних у користуванні моделей. Загальною ознакою всіх моделей є неокейнсіанський підхід.

Більшість макроеконометричних моделей США ґрунтується на кейнсіанському підході до визначення доходу або ВВП та його основних компонент [11, с.78-80]. Моделі використовуються за трьома напрямками: структурного аналізу (визначення мультиплікаторів), прогнозування обсягів і темпів зміни ВВП), оцінки ефективності економічної політики (аналіз ефективності державних витрат чи змін рівня оподаткування). Найчастіше в моделях використовуються такі змінні: споживання, інвестиції, урядові витрати, чисті іноземні інвестиції, доходи, ціна, заробітна плата, відсоткові ставки, зайнятість, безробіття, виробництво, активи.

Першою макроеконометричною моделлю для дослідження ділових циклів Америки протягом 1919 -1932 рр. була модель Я. Тінбергена. Це була перша спроба кількісного вивчення предмету аналізу бізнес-циклів. Модель Валаваніша враховувала статистичні спостереження з 1869 по 1953 рр. і була спрямована на вивчення довгострокового періоду розвитку.

Макроеконометричні моделі України є найбільш вагомими аналітичними та прогнозними знаряддями для дослідження проблем макроекономічного розвитку країни.

Макромодель економіки України-1 розроблено фахівцями Інституту економічного прогнозування НАН України. Вона призначена для складання середньострокових прогнозів розвитку ключових макроекономічних показників. Використовуються показники і залежності СНР України з урахуванням цілей економічної політики. Модель є економетричною, має блочну структуру та щорічне вимірювання. Теоретичною базою моделі є кейнсіанський підхід.

Макроеконометрична модель прогнозування УКР-МАКРО3 має блочну структуру і містить шість підсистем: виробництво; зайнятість і безробіття; фонди та капітальні вкладення; фінанси та податки; соціальна сфера; ринок товарів і послуг.

Моделююча система “Бюджет” розроблена Інститутом кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України та призначена для розв'язання завдань бюджетного та макроекономічного моделювання.

Модель середньострокового прогнозування, що також розроблена в Інституті кібернетики, призначена для розрахунку щорічних темпів зростання ключових макроекономічних змінних (реальний ВВП, рівень інфляції, безробіття) і базується на використанні виробничих функцій типу Кобба-Дугласа.

Квартальна (річна) модель прогнозного розрахунку реального ВВП базується на використанні методу групового врахування аргументів і розроблена в Кібцентрі НАН України. Прогнозна модель є лінійною багатофакторною регресією і може використовуватися для середньо- та довгострокового прогнозування. Перевагами моделі є висока точність її показників недоліком - відсутність ґрунту певної економічної теорії.

Необхідна умова ефективної макроекономічної політики - наявність досконалого ринкового середовища, яке має оперативно передавати керівні рішення та імпульси, які продукує уряд. Головним же для державної стратегії в сучасному ринковому середовищі є подвійне завдання: по-перше, підтримка, а по-друге, модернізація дії ринкового механізму. Держава має забезпечити відповідну суспільну сферу, яка включає правову базу, політичну і соціальну стабільність, підтримку плюралізму, охорону власності тощо.

Для проведення дієвої державної політики уряд повинен використовувати найкращі теоретичні та прикладні розробки, що пропонуються провідними науковими установами України.

Державна політика України має бути підкріплена ефективною організаційно-правовою системою та спрямовуватись на реалізацію сучасних економічних теорій і побудованих на їх основі реальних економетричних моделей.

3. Проблеми переходу до відкритої економіки і проведення макроекономічної політики в Україні

Практично для всіх країн із перехідною економікою характерна фундаментальна дилема в сфері становлення відкритої до зовнішнього світу ринкової системи, і зокрема кардинальне питання: протекціонізм чи свобода торгівлі? Ця дилема була значно загострена внаслідок того, що перехідний до ринкової системи процес відбувається в умовах більш широкого і масштабного загальносвітового трансформаційного процесу -- в напрямку створення глобальної економіки, що базується на новітніх інформаційних технологіях та всеосяжній транснаціоналізації процесів виробництва та обміну.

Однак із розвитку процесів глобалізації було б невиправданим робити простий висновок відносно того, що в його умовах географічно більш локальні процеси зміни системної організації в постсоціалістичному світі повинні апріорно виходити з пріоритету лібералізації як однієї з базисних характеристик нової глобальної економіки.

Парадокс полягає в тому, що більшої відкритості економічної системи, а отже й активного та економічно ефективного включення в процеси глобалізації можна досягти методами послідовного наближення до стандартів більш ліберальної економіки при можливому тимчасовому застосуванні методів захисту національних виробників; а з іншого боку, радикальна та економічно не обґрунтована лібералізація може бути причиною спонтанних деградаційних тенденцій в економіці, які істотно звужують можливості ефективної інтеграції в глобальну економіку.

Новий стан, у який увійшла світова економіка в період після Другої світової війни у зв'язку з науково-технічною революцією (яка вже в 1970-і роки стала дедалі чіткіше проявлятися як науково-виробнича революція), покликало до життя пошук нових пояснень механізмів міжнародної торгівлі. Серед них -- концепція «життєвого циклу товару», яка виходить із технологічного лідерства певних країн, що є основою міжнародного поділу праці в наукоємних, високотехнологічних сферах.

Поряд із цим дедалі більше визнається, що жодна з теоретичних конструкцій не дає універсального пояснення всіх спонукаючих стимулів й чинників розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, і тільки за допомогою різних теорій і підходів можна наблизитися до такого пояснення. Очевидно, що ми маємо застосувати диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв'язків в окремих сферах економіки залежно від того, які фактори для цієї сфери мають визначальне значення.

Так, міжнародну спеціалізацію країни в галузях виробництва сировини, продовольства, легкої промисловості та т. ін. із сильною залежністю від природних та кліматичних умов, в некапіталомістких та ненаукоємних галузях можна насамперед пов'язувати з наявністю природно властивих країні порівняльних переваг (статичних порівняльних переваг). Чим більш капіталомісткою є галузь, чим більш її розвиток залежить від екстенсивного використання обмежених факторів виробництва (наприклад, кваліфікованої робочої сили), тим більше уваги слід приділяти ступеню наділеності країни цими факторами [15, c. 25-26].

І дещо інший підхід має домінувати у сферах наукоємних, з високими темпами технічного прогресу, інноваційної діяльності. В останньому випадку вирішальне значення може належати зовсім не природним передумовам та ресурсам, не наявному рівню суспільної продуктивності праці, навіть не достатній наділеності капіталом та кваліфікованими робітниками, а адекватній економічній політиці уряду країни, спрямованій на забезпечення технологічного лідерства. Саме поява значного за масштабами сектору економіки, де основну роль відіграють технологічні фактори, що динамічно створюються, виправдовує формування так званої стратегічної торговельної політики та необхідність перегляду у зв'язку з цим концепцій міжнародної торгівлі, які раніше застосовувались.

Таким чином, входження України у ринковий простір є одним із найважливіших процесів інтеграції її підприємств у зовнішньоекономічне середовище як етап переходу від закритої економічної системи до відкритої. Розгортання процесу глобалізації зовнішніх зв'язків українських підприємств може відбуватися лише при урахуванні усіх факторів опанування світовим ринком вітчизняними товаровиробниками. З іншого боку, для України, як незалежної держави, одним із рушійних факторів розвитку в цілому є оволодіння тією часткою світового ринку, яка відповідає можливостям її природно-економічного та науково-технічного потенціалу.

Тобто при аналізі на світовому ринку пропозиції підприємств, які раніше знаходились у закритій економічній системі як у межах внутрішнього економічного простору однієї з країн у соціалістичній економіці, так і в межах внутрішнього економічного простору групи країн цієї ж системи (РЕВ), слід урахувати не просто фактори входу-виходу фірм до світового економічного простору, а й нові для колишніх соціалістичних країн фактори, такі як вхід-вихід у макроекономічний простір цілих країн, утворених унаслідок розширення світових економічних зв'язків раніше закритої економіки.

Зрозуміло, що жодна країна (у тому числі й наша держава) не є абсолютно ізольованою. Щоб мати змогу аналізувати та прогнозувати зміни в зовнішньоекономічній сфері, слід удатися до макроекономічного моделювання [7, c. 62-64].

Повна макроекономічна модель включає операції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Очевидно, щоб країни могли здійснювати взаємні економічні операції на зовнішніх ринках, їх національна валюта повинна бути зведена до певної відповідності. Такий процес опосередковано функціонуванням валютних ринків. На валютному ринку діють ті ж закони, що й на товарному, насамперед закон попиту і пропозиції. Згідно з останнім визначається валютний KVDC.

На сучасному етапі розвитку відбуваються якісні зміни в системі факторів, які визначають параметри національної конкурентоспроможності. Головний їх зміст обумовлюється процесами глобалізації економіки, коли ефективність участі певної країни в системі міжнародного поділу праці визначається рівнем інтегрованості у світове господарство. Глобальні фактори стають дедалі більш значущими і у стратегіях фірм та корпорацій. Економічний розвиток у глобальному середовищі вимагає від суб'єктів бізнесу і, особливо, держав нових підходів до вирішення проблем конкурентоспроможності.

Відбуваються дедалі помітніші дихотомічні за природою процеси в сфері регулювання національних економік та механізмах міжнародного економічного співробітництва. З одного боку, простежується прагнення до лібералізації регулювання торгівлі, руху інвестицій та валютно-фінансових відносин, а з іншого - намагання закріпити монопольний контроль за ринками і, в першу чергу, на їх наукомістких високотехнологічних, інноваційних системах.

В умовах глобалізації зростає вага фінансових механізмів, які за сучасних умов відіграють значну роль у перерозподілі світового багатства. Провідні держави з ефективною ринковою економікою використовують фінансові важелі тиску на країни, що розвиваються, транзитивні держави, в результаті чого відбувається перерозподіл світового продукту, закріплення несприятливих для останніх моделей національної спеціалізації. Це актуалізує завдання модифікації світового економічного порядку, зумовлює перегляд умови участі в міжнародних фінансових організаціях зокрема.

Елементом конкурентної стратегії держави в умовах глобальної інституалізації є оптимізація участі в роботі міжнародних економічних організацій (МВФ, СОТ, Світового Банку та ін.). Причому важливо враховувати, що провідні ринкові країни, і передусім США, використовують їх для підтримки конкурентності національного бізнесу, що, як правило, супроводжується ігноруванням нагальних потреб соціально-економічного розвитку країн, стосовно яких здійснюється глобальна експансія.

Дедалі більшу роль у конкурентних стратегіях держав та фірм відіграє інноваційна модель розвитку.

Саме інноваційність розвитку покладено в основу пропонованої національної конкурентної моделі України. У стратегічному плані це сприятиме нарощуванню людського капіталу як основи розвитку національної конкурентоспроможності. У практичному плані поглиблення технологічних циклів на інноваційній основі має привести до максимізації доданої вартості на території країни, оптимізації умов проведення експортної діяльності, розширення ринкових ніш вітчизняних товаровиробників. Крім того, інноваційність постає важливою умовою покращення умов соціально-економічного розвитку держави, розв'язання нагальних екологічних проблем.

Важливою складовою національної стратегії забезпечення конкурентоспроможності є участь в міжнародних інтеграційних об'єднаннях відповідно до принципу багатовекторності, коли враховуються і загальнонаціональні інтереси, і підприємницько-галузева мотивація. Так, завдання розширення співробітництва з Євросоюзом має пов'язуватися із зміною акцентів з однонацілених кредитно-донорських заходів на партнерську промислово-технологічну взаємодію на базі взаємовигідних інвестиційних проектів. Реалізація домовленостей з формування зони вільної торгівлі в СНД має базуватись на конкретному аналізі коопераційного потенціалу, особливо стосовно розвитку потужностей енергетичної інфраструктури [3, c. 77-78].

Конкурентна модель соціально-економічного розвитку України має бути узгоджена у всіх своїх компонентах, а регулятивні завдання держави мають враховувати геостратегічні та галузеві реалії при визначенні національних стратегічних пріоритетів.

Таким чином, входження України у відкриту ринкову економіку є важливим чинником інтеграції підприємств країни у зовнішньоекономічне середовище як переходу із закритої економічної системи у відкриту. Процес глобалізації зовнішньоторговельних зв'язків українськими підприємствами може відбуватись лише на основі урахування вітчизняними товаровиробниками всіх факторів пропозиції світового ринку: не лише факторів входу-виходу фірм у світовий економічний простір, а й нових факторів інтеграції у макроекономічний простір для колишніх соціалістичних республік, що належали раніше до закритої економіки [6, c. 54].

Успішне реформування української економіки залежить, перш за все, від правильного визначення пріоритетів і напрямків вдосконалення макроекономічної політики. Суть проблеми макроекономічної політики полягає у низькій ефективності її засобів, відсутності впливу на реальні економічні показники: темпи зростання ВВП, рівень зайнятості, обсяги інвестицій тощо.

Високий рівень державних витрат призвів до стрімкого нагромадження внутрішніх і зовнішніх боргів, розраховуватись за якими Україна за умов спаду в реальному секторі економіки не має можливості. За умов інфляції це призводить до боргової усталеності, зосереджує значну частину кредитних ресурсів на обслуговуванні державного боргу, пригнічує інвестиційний процес.

Неузгодженість засобів макроекономічної політики, непослідовність в її проведенні і вплив політичного процесу знижують ефективність державного регулювання і роблять ситуацію в економіці малокерованою. Зволікання з проведенням економічних реформ лише ускладнює й без того важке становище вітчизняної економіки. [12, c. 200]

Взаємна заборгованість підприємств, неплатежі, бартеризація за відсутності ефективного механізму банкрутства руйнують виробничу сферу економіки, перешкоджаючи розвитку навіть рентабельних підприємств.

Трансформаційні процеси і економічні перетворення, пов'язані з реформуванням відносин власності, реструктуризацією народного господарства, призводять до активізації великої кількості чинників, що впливають на очікування, підвищують їх чутливість і динамізм. Ця обставина вимагає від заходів макроекономічної політики більшої гнучкості, а від її аналітичної бази - більш адекватного відображення реальних економічних процесів. [12, c. 45]

Виходячи з цілей макроекономічної політики, можна стверджувати, що проведення заходів фіскальної політики у нашій країні здійснює іноді дестабілізуючий вплив на економіку. По-перше, здійснення заходів фіскальної політики не сприяє нарощуванню обсягів виробництва.

Українська економіка тривалий час спирається на застарілий виробничий потенціал, який не оновлюється через катастрофічну нестачу інвестицій, приплив яких значно скорочується. Починаючи з 2000 року, темпи зростання ВВП становили в середньому більш як 7% на рік, реальний щорічний приріст інвестицій перевищував 7% . Позитивне сальдо платіжного балансу призвело до накопичення значних валютних резервів. У той час за останні роки спостерігається незначна тенденція зниження рівня безробіття.

Однак, якщо неконтрольована емісія призвела до інфляції, то неконтрольовані іноземні кредити та позики призвели до стрімкого зростання зовнішньої заборгованості, поставивши на край провалля всю державу.

Але ж зрозуміло, що зарубіжні позики та кредити видавалися переважно під закупівлю українською стороною іноземних товарів та послуг. Досить швидко проявилася специфічна причинно-наслідкова залежність: кожен долар зарубіжних товарно-цільових кредитів та позик обумовив зникнення рівно такої ж за вартістю вітчизняної товарної маси. Монетарний протекціонізм переповнив внутрішній споживчий ринок зарубіжними товарами, паралізуючи та деморалізуючи вітчизняне виробництво.

Детальний розгляд структури видатків бюджету свідчить про відсутність достатньо обґрунтованої системи витрат. Високою є частка витрат на обслуговування боргу (2,3 - 3,2% ВВП) та на управління і правоохоронну діяльність (близько 3% ВВП).

Проблему перевищення видатків над дохідною частиною уряд намагався вирішувати протягом останніх кількох років, збільшуючи ставки оподаткування, вводячи нові податки та збори. Проте це створювало умови, що лише звужували базу оподаткування.

Діяльність уряду, спрямована на зниження дефіциту бюджету та його покриття, вимагає залучення неінфляційних джерел фінансування, зокрема, внутрішні та зовнішні позики. Проте складна макроекономічна ситуація в Україні та світова економічна криза останніх років сформували досить високий рівень процентних ставок на світових фінансових ринках. Через це тягар державного боргу позначився на видатковій частині бюджету у вигляді значних витрат на його обслуговування, що лише посилювало економічну кризу в Україні. [16, c. 179]

Ситуацію, що склалася в економіці України, можна характеризувати відсутністю узгодженості між грошово-кредитною і бюджетно-податковою політикою. Незбалансованість бюджету зосереджує переважну частину грошово-кредитних ресурсів на ринку кредитування державних витрат, що обмежує можливості кредитування економіки.

Аналіз інвестиційного процесу свідчить про те, що Україна не має реальної бази для швидкого переходу до економічного зростання. Тенденції структурних перетворень в економіці України свідчать, що до останнього часу структура інвестицій складалася без належної цілеспрямованої політики з боку як держави, так і господарських систем. Визначені стратегією ринкових реформ пріоритети не підкріплюються конкретними джерелами інвестування.

Поряд з нерозвинутістю ринку капіталів і банківської системи розвитку інвестиційної активності перешкоджає також існуюча податкова система України, оскільки рівень вилучення реального прибутку є надзвичайно високим. [19, c. 109]

Незбалансований бюджет є вирішальним чинником, що обмежує інвестування в основний капітал. Створюючи додатковий тиск на процентні ставки, він стримує кредитування економіки. Одночасно низькі доходи бюджету зумовлюють обмежені державні капітальні вкладення.

Незначний прогрес у процесі приватизації і дерегуляції обумовив збереження низького рівня припливу прямих іноземних інвестицій. Більш широкому залученню іноземного капіталу заважають загальна політико-економічна нестабільність в нашій державі, неврегульована правова база підприємницької діяльності, значна корумпованість українських чиновників, що спричинює несприятливі передумови інвестиційного процесу в Україні.

Спрямованість до дерегуляції в економіці, яка не має характеру селективного відбору, слід вважати поспішною, тому що це сприяє зростанню розбалансованості і та викривленню в структурі окремих сфер економіки. Підвищення ефективності макроекономічної політики вимагає раціонального поєднання дії керованих централізовано і ринкових саморегулюючих процесів, створення сприятливих економічних умов для розвитку підприємництва у тих сферах, які адаптовані до конкурентного середовища.

Серед ключових напрямків структурних перетворень в економіці - реструктуризація підприємств, оптимізація відносин власності, проведення адміністративної реформи, удосконалення кадрової політики.

У цьому зв`язку найбільш важливим на сучасному етапі є вирішення проблеми бюджетної незбалансованості і дестабілізуючої ролі фіскальної політики.

Для поповнення дохідної частини бюджету слід активізувати потенціал непрямих податків. Збільшення обсягів надходжень від них дасть змогу зменшити тиск з боку прямих податків.

Одним із головних завдань реформування монетарної політики в Україні слід вважати докорінний перегляд її концепції і засад. Йдеться, перш за все, про досягнення справжньої, а не декларованої незалежності головної банківської установи - НБУ - шляхом вдосконалення відповідного законодавства і затвердження Державної програми грошово-кредитного регулювання строком на 3 - 5 років, яка б визначала основні параметри монетарного розвитку і участь головного банку країни у вирішенні задач структурної перебудови. [15, c. 432]

З метою підвищення показника монетизації рекомендується орієнтуватися на зниження рівня ліквідності загального грошового агрегату М3. Для цього при здійсненні монетарної політики слід сприяти зниженню частки готівки у складі грошової маси, стимулювати безготівкові розрахунки і використання населенням чекових рахунків і кредитних карток.

Необхідно підвищити гнучкість державної амортизаційної політики шляхом застосування різних режимів амортизації в залежності від особливостей відтворення капіталу.

Отже, з метою вирішення проблеми виходу української економіки з кризового стану і початку економічного зростання, перш за все, необхідно подолати неузгодженість окремих складових макроекономічної політики.

Нині перед Україною гостро постала задача протидії негативним кризовим процесам і порятунку національного господарства. Головна роль в усьому цьому повинна відводитись фіскальним важелям впливу держави на регулювання обсягів виробництва, рівень зайнятості та інфляції. З кінця 1997 року грошова політика фактично лишається заручницею фіскальної незбалансованості, оскільки спостерігається значна залежність центрального банку країни від уряду, неможливість проведення самостійної політики у монетарній сфері. Це унеможливлює проведення ефективної монетарної політики і не дозволяє в повній мірі реалізувати потенціал її засобів для досягнення інших важливих цілей. [16, c. 167]

економіка державний політика

Висновок

Відкритість національної економіки, інтенсифікація зовнішньоекономічних зв'язків у формі міжнародних потоків товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів, інформації, технологій тощо, зумовлюють зростаючу роль впливу економічного середовища на внутрішньогосподарські процеси у перехідних економіках, посилюючи взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Україна належить до країн з високою експортною і імпортною квотами у валовому внутрішньому продукті і цей показник має тенденцію до збільшення. Така відкритість свідчить про ступень залучення країни у міжнародну торгівлю і не відображає інших складових відкритості економіки. Це зумовлює необхідність наряду з оцінкою зовнішньоторговельної складової відкритості економіки враховувати також фінансову, інвестиційну, комунікаційну, технологічну і політичну складові, що допоможе скласти більш повну картину факторів збільшення чи зменшення відкритості економіки і напрямків її впливу на соціально-економічний розвиток країни в цілому.

Одна з найважливіших проблем сучасного розвитку -- вибір правильного напряму нашого руху. Україна має обрати свою власну, яка б відповідала саме її умовам, модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. У принципі цей вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки -- ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору, державного регулювання економіки та проведення політики соціального захисту населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.

Другою проблемою є чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі, а не намагання одночасно розв'язати всі проблеми. Історичний досвід показує, що всі подібні намагання закінчувалися провалами. Прагнення швидкого безпосереднього переходу до ринку шляхом лібералізації цін ("шокова терапія") дуже нагадують намагання Радянської держави перейти в роки "воєнного комунізму" до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, це не лише не мало успіху, а й згодом було визнано помилковим навіть прибічниками таких намагань.

Перехід до ринкової економіки -- не разовий стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень діючої економічної системи при регулювальній діяльності держави, що обов'язково має передбачати їхню етапність. Саме це засвідчує світовий (зокрема, китайський) досвід, який не було враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не "шокову" ліквідацію діючої економічної системи, а трансформацію інститутів, пристосування їх до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів та соціальних інститутів, що складаються в процесі тривалої еволюції.