Види суспільного відтворення. Власність

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Власність, привласнення і відчуження. Власність та управління

2. Монопольні етапи розвитку ринку

3. Види суспільного відтворення

4. Фінансово-монополістичний капітал. Шляхи зливання монополістичного банківського з монополістичним промисловим

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Глибокі якісні зрушення, притаманні розвитку економіки, зумовлюють необхідність теоретичного осмислення сутності фундаментальних перетворень, аналізу форм і етапів реформування базисних економічних відносин. Сучасні реалії суспільного життя, для якого характерні тенденції гуманізації, соціалізації, інтелектуалізації, екологізації та глобалізації, породжують потребу в розвитку економічного знання, всебічному осягненні економічних процесів як невід'ємної складової людської життєдіяльності.

В даній контрольній роботі висвітлюються декілька основних категорій економічної теорії. Серед них, питання власності, її суті та місця в економічній системі.

Також висвітлюються теоретичні основи ринкової економіки, а саме: основні етапи розвитку монополій та утворення фінансово - монополістичного капіталу, суспільне відтворення та його види.

Людське суспільство - категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку. Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності. Власність - основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення людського суспільства. На привласненні різноманітних об'єктів власності ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на раба - безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва - на праві власності на землю, а в період феодалізму - на праві власності на землю і людину одночасно. Але всі вищенаведені методи примусу до праці мають позаекономічний характер, економічний же примус до праці ґрунтується на власності на капітал і на умови виробництва. Таким чином в розвиненій системі економічних відносин власність відображає найглибинніші зв'язки та взаємозалежності, тобто складає сутність економічного буття.

Однією із характерних рис ринкової економіки є монополізм. Конкуренція і монополізм - два начала ринкової економіки, які є протилежним за змістом і дією, їх інтенсивність і взаємодія в значній мірі визначають характер (модель) національного господарства, його ефективність і соціальну спрямованість. Тому з'ясування сутності та еволюції монополізму є необхідним для розуміння сучасних соціально - економічних процесів, актуальних економічних систем.

Монополізм, попри свою антиринкову спрямованість, став органічною складовою сучасних економічних систем. Можна стверджувати, що в них діють монополістичні тенденції, які неухильно ведуть до виникнення монопольних утворень. Останні разом із базовими виробничими відносинами формують монополістичну ринкову економічну систему.

Функціонування внутрішніх законів ринкової економіки і механізму економічного регулювання проявляється насамперед в суспільному відтворенні - його типах, характері, темпах і соціальних наслідках. На всіх етапах економічного розвитку об'єктивна необхідність відтворення зумовлюється процесом виробництва матеріальних благ - економічної основи життя суспільства.

Таким чином, перехід від індустріального до духовно-інформаційного суспільства, трансформація моделей економічного розвитку під впливом глобалізації економіки, інтелектуалізація та індивідуалізація праці, неухильна дематеріалізація виробництва та перетворення людського капіталу на домінанту економічного розвитку, безпрецедентні динамічні перехідні процеси породжують принципово нові проблеми, які не вкладаються у рамки традиційних уявлень економічної теорії і вимагають нових концептуальних рішень та методологічних підходів.

1. ВЛАСНІСТЬ, ПРИВЛАСНЕННЯ І ВІДЧУЖЕННЯ. ВЛАСНІСТЬ ТА УПРАВЛІННЯ

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим -- це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з'являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.[3, С.12]

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов'язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”. Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші -- як основні економічні відносини, а треті -- як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.[6, С.52]

Отже, власність -- це складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин - економічних, соціальних, правових, політичних, національних, моральних, релігійних, тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці. (див. Додаток № 1)

Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Інакше кажучи, соціально - економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв'язків «людина - річ», а в площині взаємодії «людина - людина» з приводу привласнення об'єктів власності.

Привласнення - процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно - суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів. Відносити привласнення охоплюють весь відтворювальний процес - від виробництва до споживання. Вихідний момент привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належить засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення. Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально - економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів. Варто зауважити що категорія «привласнення» породжує свій антипод - категорію «відчуження».

Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності. Привласнення і відчуження парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що «це моє», це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: «Це не ваше». Тому поряд з власником завжди присутній невласник. Отже, процес привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони відносин власності. Протиріччя в системі «привласнення - відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження -- привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження -- привласнення лежить в основі відносин власності.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин. (див. Додаток № 2)

- відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

- відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу);

- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.

Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях: як власник і як господарський суб'єкт. Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту. Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт - власник і господарюючий суб'єкт, які розподіляють повноваження та функції. [6, С.57]

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П'ятницю, він чинить просто: позбавляє П'ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім'ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності. Звичайно, робінзонада -- економічний курйоз. Сучасне виробництво -- колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів'янин -- знищити відносини власності, -- не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження--присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним. Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.[7, С.37]

Суб'єкти власності -- це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження -- привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва -- окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. (див. Додаток №3)

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (див. Додаток №4) [4, С.5]

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури. (див. Додаток №5)

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження -- це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника.

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям та інтересам її всебічного розвитку.

2. МОНОПОЛЬНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ РИНКУ

Монополія являє собою виключне право, що надається державі, підприємству, організації, фізичній особі на здійснення якої-небудь діяльності. В той же час монополія -- це концентрація виробництва, об'єднання технологічних, інтелектуальних та фінансових ресурсів. Що монополія шкода чи благо?

В Концепції національної безпеки однією з “економічних” загроз названа і наявність монополізму виробників. “Монополія”, “монополізований ринок”, “монопольна ціна”, “монополістичний протекціонізм” -- все це є антиподи обов'язковому атрибуту ринкової економіки, без якого не можна будувати ринкові відносини -- вільній та необмеженій конкуренції.

Монополії спричиняють зниження продуктивності, погіршення якості, ріст цін, перебої в постачанні, недобросовісність у виконанні договірних зобов'язань, “відкачку” з економіки і без того недостатніх коштів; вони поглиблюють проблему неплатежів, утруднюють залучення іноземних інвестицій, здійснюють основний тиск на уряд, чинячи перешкоди проведенню економічних реформ, закріплюють чиновницьку владу. “Монополізм” -- поняття змінне, діалектичне. Так, в міру наближення до ринкових відносин відбувається модифікація звичних структур і на зміну традиційним монополіям приходять нові. Для прикладу: за рахунок обвальної приватизації в Україні таких елементів інфраструктури ринку, як складське господарство та транспортування вантажів виникла нова монополія -- монополія посередників у сфері вантажообігу. Особливе місце у вищенаведеному списку належить природним монополіям, до сфери існування яких відносяться транспортування нафти, нафтопродуктів та газу по магістральних трубопроводах, виробництво електричної та теплової енергії і надання послуг з їх передачі, залізничні перевезення, послуги транспортних терміналів, морських та річкових портів, аеропортів .[2, С.229 ]

Монополізм супроводжує людську цивілізацію майже з перших її кроків. Наприкінці ХІХ ст. ринок чи не вперше за багатовікову історію свого існування та розвитку зіткнувся з серйозними проблемами. Саме в той час виникла досить реальна загроза функціонування того атрибуту, існування якого було просто необхідним для існування самого ринку -- конкуренції. На її шляху виникли вагомі та істотні перепони у вигляді монополістичних утворень.

Історія монополії вираховується тисячами років і сягає глибокої давнини. Ще видатний давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї, відносячи її до “мистецтва наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію”. Англійський філософ Томас Гоббс описував монополії, створені ще феодальною державою для зарубіжної торгівлі.

Він їх називає корпораціями, зазначаючи, що “метою подібної корпорації є збільшення прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за кордоном”. Проте в обох цих випадках поява монополій пов'язувалась із накопиченням багатства, прибутків, а засобом досягнення цього вважалося панівне становище на ринку. Взагалі монополістичні тенденції в різних формах та з різною силою проявлялися на всіх етапах розвитку ринкового суспільства (з IV тисячоліття до н.е. до останньої третини ХІХ ст.), проте панівними вони стають лише наприкінці ХІХ ст. Саме в цей час (а особливо під час економічної кризи 1873 р.) почалася їх новітня історія. Взаємопов'язаність цих двох явищ -- криз та монополій -- показує одну з причин монополізації, а саме: намагання багатьох фірм вберегтися від кризових потрясінь у монополістичній практиці. Не випадково тогочасна економічна література давала досить дотепну і влучну назву монополіям: “діти криз”. [6, С.60]

Отже, монополізація - це економічний результат концентрації та централізації виробництва і капіталу. Оскільки концентрація виробництва є тривалим процесом, сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, цей процес набуває рис закону концентрації виробництва. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більші масштаби виробництва. В результат з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюються кілька найбільших.

Причини виникнення монополізму. Найбільш загальною причиною його появи є дія закону максимізації прибутку. Прагнення підприємця отримати якомога найбільший прибуток штовхає його до застосування монопольної практики. Іншою причиною, яка змушує підприємця до подібних дій, є вплив закону концентрації та централізації виробництва й капіталу. Виживання та успіх бізнесу безпосередньо пов'язані, з величиною капіталу, масштабами виробництва. В конкурентній боротьбі перемагають сильніші, ті, хто зумів накопичити потужні «капітальні м'язи», організувати ефективніше виробництво. Тому зростання підприємства шляхом концентрації та централізації є питанням життя або смерті.

Об'єктивні передумови для виникнення монополізму створює НТП. Його розвиток привів до появи дорогого устаткування, нових потужних видів виробництв, що могли бути застосовані на великих підприємствах. Останні отримали техніко-економічні переваги: економію на загальних витратах, високу продуктивність праці, можливості масового виробництва. Все це сприяло розвитку великих підприємств, які з часом переростали у монопольні утворення. Монополізм багатоликий. В реальному житті він набуває різноманітних форм та видів. (див. Додаток № 6)

В економічній літературі можна зустріти різні класифікації монопольних утворень. Основними формами монопольних утворень є природна, адміністративна та економічна монополії.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар у кращому ступені задовольняється однієї або декількома фірмами. У її основі особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана. Прикладом можуть служити энергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок і т.д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природно, вони займають монопольне положення на ринку.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. З одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання визначеного роду діяльності. З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним головкомам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як один господарський суб'єкт і між ними не існує конкуренції. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до монополії, насамперед монополія всесильних міністерств і відомств. Більш того, існувала абсолютна монополія держави на організацію і керування економікою, що ґрунтувалася на пануючій державній власності на засоби виробництва.

Економічна монополія є найбільше поширеної. Її поява обумовлена економічними причинами, вона розвивається на основі закономірностей господарського розвитку. Мова йде про підприємців, що зуміли завоювати монопольне положення на ринку. До нього ведуть два шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному збільшенні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий (більш швидкий) ґрунтується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим або іншим шляхом або за допомогою обох, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. [2, С.225]

Монополія як економічний феномен характеризується двоїсто: по-перше, як інституціональне утворення (підприємство, фірма, корпорація), що володіє значними матеріальними, фінансовими, трудовими ресурсами та можливостями і посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку; по-друге, як ринкова ситуація, що означає існування одного виробника або продавця на відповідному товарному ринку (" чиста" ринкова монополія).

Відповідно до першого, інституціонального трактування монополії, виокремлюють три етапи її розвитку: зародження перших монопольних утворень (60-70-ті роки ХІХ ст.); посилення монопольних тенденцій (1873 р. кінець ХІХ ст.); панування монополій (з початку ХХ ст.).

Період панування монопольних союзів в економіці розпочався утворенням монопольних об'єднань у межах однієї галузі (горизонтальна інтеграція). Цей напрям домінував перші два десятиліття ХХ ст., а його результатом стало виникнення потужних галузевих монополій у формі картелів, синдикатів, трестів і концернів.

Картель -- це угода між самостійними підприємствами однієї галузі щодо поділу ринків збуту, квотування випуску продукції, встановлення відпускних цін, розподілу прибутків тощо. Квотування (обмеження) випуску продукції, за умовами якого весь надлишок доходу внаслідок перевищення квоти йде у загальну касу картелю, має на меті стримуванням випуску товарів не допустити зниження цін. Картелі є найнижчою, але разом з тим досить еластичною й поширеною формою монополістичного об'єднання.

Синдикат -- монополістичне об'єднання, в якому підприємства галузі зберігають юридичну й виробничу самостійність, об'єднуючи тільки комерційну діяльність. На відміну від картелю, синдикат ліквідує безпосередній зв'язок окремих виробників з ринком.

Трест -- форма промислової монополії, де об'єднуються виробництво і збут продукції, а також фінансова діяльність підприємств. Економічна основа тресту -- спільна власність його учасників, організована, як правило, на акціонерних засадах.[5, С.173]

Незалежно від конкретних організаційних форм, перші монополістичні об'єднання істотно підірвали внутрішньогалузеву конкуренцію. Картелі і синдикати обмежили вільну конкуренцію у сфері обігу, оскільки укладення угод про специфічні умови реалізації товарів і поділ ринків збуту зруйнувало повну незалежність і свободу ринкових зв'язків та забезпечило умови реалізації монопольного панування. Виникнення трестів означало проникнення монопольного регулювання у сферу виробництва. Ознаки планомірності, характерні для розвитку окремих підприємств, поширюються й охоплюють виробничі і комерційні зв'язки між підприємствами -- учасниками тресту. Монополізуючи виробництво окремих галузей, трести сприяли подальшій концентрації суспільного виробництва і капіталу, яка стала основою їх впливу на виробників інших галузей, проникнення у нові сфери економіки. Це привело до якісно нового етапу розвитку монополістичних об'єднань -- утворення багатогалузевих монополій, які значно обмежують інтенсивність міжгалузевої конкуренції.

Еволюція одногалузевих монополій у багатогалузеві здійснювалася двома основними шляхами: по-перше, внаслідок вертикальної інтеграції (комбінування) -- об'єднання підприємств технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, здебільшого організація виробництва в межах єдиного технологічного процесу; по-друге, у результаті диверсифікації виробництва -- проникнення монополій у галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою їх діяльності. Диверсифікація створює сприятливіші умови для переливання капіталу, посилює мобільність ресурсів, підвищує стійкість корпорації в період економічних спадів і криз. На основі диверсифікації з'являється нова форма монополії -- концерн -- велика багатогалузева корпорація, до складу якої входить значна кількість підприємств, що належать до різних галузей виробництва. Процес переростання трестів у концерни був прискорений також прийняттям багатьма країнами антитрестівського (антимонопольного) законодавства, яке юридично заборонило стовідсоткову монополізацію галузі одним трестом.

Таким чином, монополізм є об'єктивним явищем господарського життя і притаманний майже усім економічним системам. Особливо швидкого розвитку він набув в ринковій економічній системі, починаючи з кінця ХІХ ст. Сучасна ринкова економіка є по суті сумішшю і переплетенням конкурентного і монопольного начал. Економічний розвиток відбувається таким чином, що сама конкуренція породжує монопольні тенденції, провокує появу монопольних утворень. Прагнення позбутися «незручностей» (небезпек) конкуренції штовхає підприємців до завоювання домінуючих позицій ринку. Останні, хоча і не гарантують «тихого життя», все ж суттєво зменшують ризики підприємництва та забезпечують значне зростання прибутковості.

3.ВИДИ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ

Для того щоб жити і творити, треба постійно споживати матеріальні блага, а для того щоб їх споживати, необхідно виробляти суспільний продукт. Отже, якщо споживання є безперервним, то й виробництво повинно постійно відновлюватися, повторюватися і відновлюватися як на мікро-, так і на макрорівні. Процес виробництва, взятий не як одноразовий акт, а як безперервний процес виробництва матеріальних благ з метою задоволення потреб членів суспільства, називається суспільним відтворенням.

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення.* Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об'єктивною основою існування людського суспільства. Політична економія досліджує суспільне відтворення як економічне. [1, С.366]

На рівні мікроекономіки відтворення реалізується в межах підприємства незалежно від форм власності і методів управління. На рівні макроекономіки безперервний процес виробництва охоплює усі галузі і сфери народного господарства і відображає складні взаємозв'язки і пропорції між важливими народногосподарськими підрозділами.

Основними рисами відтворювального є те, що він:

- ґрунтується на багатоваріантних формах власності;

- визначається дією усієї системи об'єктивних економічних законів і передусім законами ринкової економіки;

- підпорядковується економічним інтересам товаровиробника;

- діє на основі органічного поєднання ринкових відносин і планового розвитку народного господарства.

Суспільне виробництво - це складний багатогранний процес, який, з одного боку, охоплює всі фази суспільного виробництва - виробництво, розподіл, обмін і споживання, а з іншого - передбачає відтворення всіх його складових - суспільного сукупного продукту, виробничих відносин, природних ресурсів і робочої сили. Відтворення робочої сили включає всі елементи і умови її всебічного розвитку. Особлива увага в цьому процесі на сучасному етапі повинна приділятися природному руху населення, приросту людського потенціалу за рахунок підвищення народжуваності й скорочення смертності населення. Зрозуміло, що демографічні процеси за своєю природою не є об'єктами прямого впливу, однак є й непрямі методи їхнього регулювання. В їх числі - вирішення сукупності соціально-економічних, правових, морально-психологічних і медико-демографічних заходів, що впливають на результати народжуваності.

Процес відтворення виробничих відносин включає такі напрями:

- розвиток багатоваріантних форм власності і на їх основі поглиблення товарно-грошових відносин;

- перехід підприємств на самоуправління, повне самофінансування і кредитування, розвиток орендних відносин, акціонерних та інших товариств;

- пріоритетне використання економічних методів господарювання;

- розвиток кооперації в усіх сферах народного господарства тощо.

Важливе місце в процесі розвитку ринкових відносин посідає відтворення природних ресурсів і еколого - економічних заходів. [7, С.220]

Залежно від результатів процесу відтворення розрізняють просте, розширене і звужене відтворення.

Просте відтворення -- це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси -- уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Наприклад, якщо авансований капітал в суспільстві складає 1000грн.: К=1000грн., з яких 800грн. затрачено на постійний капітал (С), 200грн. - на змінний (V), а норма додаткової вартості m'=100%, то обсяг суспільного продукту за вартістю складе: W=800C+200V+200m=1200грн. Якщо вся додаткова вартість (200m) споживається, то на поновлення виробництва буде використовуватись ті ж 1000грн. (1200-200=1000), які в тій же пропорції розподіляються на постійний капітал 800С та змінний капітал 200С. Внаслідок їх використання при тій же нормі додаткової вартості буде вироблено продукту на ті ж 1200грн.

W1=1000C+200V+200m=1200, тобто обсяг виробництва не змінився.

Розширене відтворення -- це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.[1, С. 370]

Наприклад, розширене відтворення означає, що виробництво з року в рік повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо тоді, коли частина додаткової вартості буде використовуватись для зростання виробництва, тобто нагромадження.

Якщо ж у нашому попередньому прикладі 200m розподіляється на дві частини: одна -100грн. на споживання (ФС), а решта 100грн. на нагромадження (ФН), тоді картина міняється.

Припустимо що із 100грн.,що використовується на нагромадження,80грн. направлено на придбання додаткових засобів виробництва (DC),а 20грн. на залучення додаткової робочої сили, тоді:

Авансований постійний капітал на початку другого року складе 880С(грн.),змінний капітал-220V(грн.);при тій же нормі додаткової вартості в 100% в суспільстві буде створено додаткову вартість на суму в 220m.

Тому кінцевий продукт в кінці другого року складатиме: W2=880C+220V+220m=1320грн. Таким чином, порівняно з першим роком, сукупний продукт зростає на 120грн.(1320-1200).

Звужене відтворення характеризується повторенням суспільного виробництва в обсягах, що є меншими ніж у попередньому періоді.

Процес суспільного відтворення включає в себе не лише відтворення сукупного суспільного продукту, в ході його створення відтворюються: робоча сила, виробничі відносини та природні ресурси.[1, С.372]

Суть відтворення робочої сили полягає в безперервному відновленні та підтриманні фізичних, розумових, професійних сил та здібностей людини.
Основою відтворення робочої сили є процес відновлення життєдіяльності людського суспільства через природні процеси народжуваності і смертності населення. Однак розширене відтворення робочої сили пов'язане не лише із збільшенням кількості населення. Підвищення рівня життя, освітнього та професійного рівня суспільства є, по-суті, основою відтворення робочої сили, розширеного не в кількісному, а в якісному аспекті. Демографічні процеси мають свої закони і далеко не завжди природне відтворення населення буває розширеним. Добре відомо, що відтворення населення буває звуженим в періоди війн та економічних негараздів. Однак існує певна тенденція, помічена ще А.Смітом: приріст населення тим повільніший, чим вищий рівень його життя. Сьогодні не лише Україна має справу з від'ємним приростом населення і відповідно його старінням.

В Японії проходять аналогічні процеси, зумовлені іншими причинами.

Відтворення виробничих відносин включає відтворення відносин власності, відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Розширене відтворення виробничих відносин включає не лише їх тиражування, а й вдосконалення та трансформацію відповідно до розвитку продуктивних сил та суспільства. Відтворення природних ресурсів є важливою складовою частиною суспільного відтворення. Воно включає в себе не лише відновлення виробничих запасів деревини, посівних площ, тощо, треба мати на увазі відновлення взагалі всього комплексу природного середовища, існування людського суспільства в попередньому або кращому стані. Ділова життєдіяльність людей, промислове виробництво останніх 100-150 років завдали природі значних, подекуди невиправних збитків. Разом з тим в останні десятиліття відомі приклади і успішних заходів по відновленню природних об'єктів: послідовні багаторічні зусилля дали змогу Німеччині відтворити Рейн (на кінець 70-х років річку вважали загиблою від промислових відходів), США очистили річку Потомак тощо. Цивілізоване ставлення до природи сьогодні визначається твердженням: Земля - це не те, що ми одержали у спадок від батьків, а те, що взяли у позичку у своїх дітей. Для України однією з найгостріших проблем природоохоронного напрямку є проблема збереження і насадження лісів, адже повітряна та водна ерозія ґрунтів знищує щорічно тисячі гектарів славнозвісних українських чорноземів, малі ріки також гинуть через нестачу лісосмуг та незахищеність витоків та русел річок. Повноводність великих річок залежить від здоров'я маленьких річок та струмків. Україна відчуває нестачу води, тож насадження можуть до певної міри зарадити і цій проблемі. [6, С.65]

Існують два типи розширеного відтворення : екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці.

Інтенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.

Існують основні чотири форми інтенсивного відтворення, які відрізняються різними принципами поєднання виробничих ресурсів: фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна. Фондомістка форма передбачає підвищення продуктивності праці за рахунок підвищення затрат виробничих фондів на одиницю продукції. У цьому випадку виробничі фонди зростають швидше за фонди оплати праці і прибуток.

Фондозберігаюча форма - підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції.

Нейтральна форма - підвищення продуктивності праці є наслідком додаткових витрат, але породжена ним економія засобів виробництва компенсує додаткові затрати.

Всебічна форма інтенсивного процесу відтворення: зростання продуктивності праці є наслідком підвищення ефективності використання всіх факторів виробництва (засобів і предметів праці, робочої сили, вдосконалення організації виробництва тощо).

Процес розширеного відтворення сукупного суспільного продукту невіддільний від процесу нагромадження. Для забезпечення розширеного відтворення необхідно створювати все більш нові та досконалі умови виробництва для все більшої кількості працюючих. Отже, для цього необхідно частину додаткового продукту або прибутку перетворити в умови виробництва або нагромадити. Нагромадження - використання частини національного доходу (НП + ДП) на збільшення основних і оборотних фондів та страхових запасів. Інакше кажучи, нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).

Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва становить собою виробниче нагромадження. Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, культурних, спортивних та наукових установ - це невиробниче нагромадження. Слід мати на увазі, що в кінцевому підсумку виробниче нагромадження здійснюється для того, щоб зробити можливим невиробниче.

Кожна країна прагне економічного зростання, повної зайнятості, технічного і технологічного прогресу, збільшення виробничих потужностей, неухильного підвищення рівня життя народу. І це прагнення визначає загальну тенденцію економічного розвитку. В ідеалі цього можна досягнути формуванням таких структурних співвідношень суспільного відтворення, які забезпечують економічну рівновагу і пропорційність суспільного виробництва. Однак, як показує світовий досвід, об'єктивна необхідність в економічному зростанні і в економічній рівновазі не означає, що вона реалізується в реальному житті. Економічне зростання не є рівномірним, а рівновага переривається періодами нестабільності. Періоди швидкого зростання поступаються місцем періодам спадів, депресій чи періодам більш повільного економічного розвитку.

4. ФІНАНСОВО-МОНОПОЛІСТИЧНИЙ КАПІТАЛ. ШЛЯХИ ЗЛИВАННЯ МОНОПОЛІСТИЧНОГО БАНКІВСЬКОГО КАПІТАЛУ З МОНОПОЛІСТИЧНИМ ПРОМИСЛОВИМ

Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері. Великим корпораціям потрібні були великі кредитори. Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ--ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізованим банкам прийшли великі банківські корпорації. Концентрація грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Банки одержали можливість у значній, а часто й у вирішальній мірі впливати на спрямованість господарського розвитку промислових та інших корпорацій; вони перетворились у розрахунково-кредитні центри національної економіки. Банківський кредит почав відігравати важливу роль у фінансуванні відтворенні і нарощуванні грошового капіталу, необхідного будь-якому капіталістичному підприємству для безперервного відновлення і розширення виробництва.[6, С.70]

Водночас із підвищенням ролі банків у економіці виникають нові форми зв'язків між банками і промисловими корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв'язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т. д. Форми і характер зв'язків банків із промисловістю та іншими галузями розкривають суть фінансового капіталу. Вирішальне значення має система участі в капіталі -- взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Створюється багатоступенева система володіння великими пакетами акцій, яка дозволяє обплутати сіткою фінансової залежності цілі сфери економіки. Розвиток системи участі веде до прямого зрощування банківських і нефінансових корпорацій -- промислових, транспортних, торговельних, будівельних тощо. Іноді відбувається пряме злиття великих промислових корпорацій із кредитними установами.

Система участі в капіталі доповнюється особистою унією банкірів і промисловців, що вже на початку монополістичного капіталізму одержало широке розповсюдження. Її найбільш важливою формою є так звані «перехресні директорати», коли представники однієї корпорації входять у директорати інших, а ті, у свою чергу мають представників у першій. Між нефінансовими корпораціями і кредитними організаціями існують стійкі й тривалі ділові зв'язки. Банки та інші кредитні установи надають своїм клієнтам різні позики на пільгових умовах, допомагають корпораціям розпродувати нові випуски цінних паперів. Яким же чином визначити сутність фінансово-монополістичного капіталу?

Р. Гільфердинг, який першим в економічній літературі розробив теорію фінансового капіталу, дав у книзі «Фінансовий капітал» (1910) таке визначення його сутності: «Банківський капітал, тобто капітал у грошовій формі, який таким способом у дійсності перетворений у промисловий капітал, я називаю фінансовим капіталом»*

У радянській літературі було популярним визначення сутності фінансово- монополістичного капіталу, дане В. І. Леніним у праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму»: «Фінансовий капітал є банківський капітал монополістично-небагатьох найбільших банків, що злилися з капіталом монополістичних союзів промисловців»* Щодо цитат, то можна сперечатися, проте, суть проблеми зрозуміла.

Отже, фінансово-монополістичний капітал -- це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об'єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв'язків.

Фінансові групи в сучасній літературі частіше називають фінансово-промисловими групами (ФПГ). У рамах фінансової групи досягається певна координація економічної діяльності підприємств, що входять до неї, перерозподіл банківського капіталу, уточнення зв'язків тощо. Ця координація досягається, головним чином, через систему особистої унії. У Німеччині перед Першою світовою війною 6 великих берлінських банків мали своїх ставленців на посадах директорів у 344 промислових підприємствах і на посадах членів правління -- ще 407, а всього -- в 751 товаристві. У 1932 р. до керівних органів трьох основних берлінських банків входило 70 провідних представників промисловості. Це активний спосіб узгодження і координації економічної діяльності фінансової групи. Зараз, за різними даними, у США існує близько 20, в Японії і ФРН -- по 6, в Італії -- 4, у Франції -- 9 фінансових груп.

Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це -- капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбільших корпорацій. Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій. Це забезпечує представникам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Зростає роль у структурі фінансової олігархії провідних менеджерів великих корпорацій, оскільки неухильно зростає їх роль у корпораціях. Нині фінансова олігархія відкрила нові могутні джерела особистого збагачення. Так, наприклад, вклавши невелику частину свого капіталу в пакет акцій якоїсь корпорації фінансовий магнат присвоює не тільки дивіденд подібно до рядових акціонерів. Беручи участь в управлінні акціонерним товариством (АТ) він одержує великі оклади за директорські пости, за входження у правління, спостережні ради корпорації й т. п. Верхівці керівництва достаються також і особливі премії, які нерідко перевищують оклади. Крім того вище керівництво корпорації отримує премії акціями за пониженою ціною з правом їх викупу за будь-якого часу. [7, С.45]

Отже, пануючою формою власності монополій ХХ ст. стала акціонерна (корпоративна) форма власності. Панування акціонерної форми власності і акціонерного капіталізму визначили утворення нової форми капіталізму - фінансового. Фінансовий капітал - це є монополістично-промисловий капітал, що злився з монополістично-банківським капіталом. Є формою існування і прояву реального капіталізму, але він існує у формі фіктивного капіталізму (цінні папери): відображає виробничі відносини між великими акціонерними товариствами і дрібними власниками акцій.

монополія власність капітал

Висновки

Підсумовуючи сказане по вище викладених питаннях, можна зробити висновок, що економічна теорія та політекономія, як науки безперервно розвиваються - формуються нові наукові школи та напрями досліджень, набувають логічної довершеності економічні концепції, уточнюються або відкидаються як такі, щ не витримали випробування практикою, теоретичні постулати. Особливих якісних змін набувають теоретичні дослідження економічного життя суспільства на етапі трансформаційних перетворень, оскільки виникає потреба не лише у теоретичному осмисленні нових реалій, а й у необхідності підготувати суб'єктів господарювання, суспільства в цілому до нових умов економічної співпраці.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених - економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об'єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даного питання на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській економіці. Це, знову таки, зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь - якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.