інтелектуальний власність економіка комерціалізація

На сьогоднішній день стрімкий розвиток інформаційних технологій перетворив інтелектуальну власність в один із найліквідніших товарів. Цей ресурс може притягувати до себе серйозні інвестиції, а широке впровадження нових технологій і просування наукових розробок у виробництво дає потужний поштовх розвитку внутрішніх галузей промисловості. У країнах з розвиненою економікою це зрозуміли давно, і тепер надійна правова система захисту інтелектуальних активів дозволяє США, Японії та країнам Європи одержувати вагомі економічні дивіденди.

Інтелектуальний потенціал, сконцентрований в Україні, також міг би стати надійною основою відродження вітчизняної економіки. Але до сьогодні ще не вибудовано справді гідної бази для розвитку та комерціалізації інтелектуальної власності в державі.

Було сформовано необхідну нормативно-правову базу, закладено основи регулювання відносин у цій сфері: сьогодні чинне законодавство України містить основні положення, пов'язані з одержанням, здійсненням і захистом прав інтелектуальної власності.

Крім того, ведеться робота з гармонізації українського законодавства з міжнародними нормами. Вжиті останнім часом заходи дозволили врахувати вимоги ТРИПС - угоди СОТ про торгові аспекти прав інтелектуальної власності. Внесено зміни в Кримінальний і Митний кодекси України, Кодекс про адміністративні правопорушення, у закони «Про авторське право й суміжні права» та «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм».

Об'єкт дослідження. Система відносин інтелектуальної власності.

Предмет дослідження. Проблеми комерціалізації інтелектуальної власності в Україні.

Актуальність. Востанні роки в Україні збільшилася кількість випадків порушення прав інтелектуальної власності, до яких відносяться: піратство, плагіат, підроблення та зміна інформації та інше. Тому особливої актуальності набуває аналіз даного питання, що стосується проблем і перспектив інтелектуальної власності в Україні. Наведені дані свідчать про необхідність та актуальність вивчення проблем інтелектуальної власності та її комерціалізації в Україні на

теперішній час та розробки плану перспективного розвитку даного сектору економіки країни в майбутньому.

При дослідженні даної теми курсової роботи були сформовані основні завдання:

v визначення і дослідження суті інтелектуальної власності як економічної категорії;

v аналіз сучасного світового досвіду комерціалізації інтелектуальної власності;

v виявлення проблем комерціалізації інтелектуальної власності в Україні;

v визначення перспектив подальшого розвитку інтелектуальної власності в Україні.

При написанні даної роботи я опрацювала різні думки українських та зарубіжних вчених, серед яких: Опаріна М.В., Цибульов П.М., Гордієнко С.Г., Приходько В.О., Підопригора О.А., Моспан О.В. та інші.

У даній курсовій роботі зроблено спробу дослідити проблеми, із якими стикаються власники такого активу як «інтелектуальна власність» у процесі його використання. Робота складається з п'яти розділів, у яких послідовно досліджується проблема інтелектуальної власності та її комерціалізації в Україні.

1. Поняття та право інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

Інтелектуальна діяльність - це свідома, раціональна осмислена діяльність людини шляхом використання розуму, результатом якої є дослідження законів природи, створення законів науки, літератури, мистецтва, здійснення осмисленої практичної діяльності в різних сферах суспільного життя. Тож, інтелектуальна діяльність передбачає здійснення саме розумової раціональної діяльності, що в більшості випадків передбачає і творчу діяльність.

Відповідно до такого визначення інтелектуальної діяльності можна вказати на те, що воно не збігається з поняттям «творча діяльність». Так, як зазначають деякі дослідники інтелектуальної власності, творча діяльність завжди вказує саме на новизну результату діяльності, тоді як словосполучення «інтелектуальна діяльність» підкреслює спосіб здійснення - раціональні, логічні умовиводи, а тому визначення всіх результатів творчої діяльності через поняття результатів інтелектуальної діяльності є термінологічно неточним. Тим паче є випадки створення результатів творчості не в результаті інтелектуальної діяльності, наприклад, людиною, яка внаслідок хвороби не може раціонально мислити, але навіть поза своєю волею створює той або той повний оригінальний творчий продукт [1, ст. 22].

Інтелектуальна діяльність - це творча діяльність, а творчість - це цілеспрямована розумова робота людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності - інтелектуальна власність.

Для людини характерні два види творчості - художня і технічна. Результатом художньої творчості є літературні і художні твори. Результатом технічної творчості - винаходи, торговельні марки, комерційні таємниці тощо.

Результати художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування його світогляду. Результати ж технічної творчості застосовуються переважно у сфері виробництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність вироблених товарів і послуг.

За сформованою історичною традицією результати технічної творчості називають об'єктами права промислової власності, або «промисловою власністю». Поняття «промислова власність» іноді помилково ототожнюється з матеріальними об'єктами промисловості - будинками, спорудами, устаткуванням. Однак це не так. Промислова власність - це вид інтелектуальної власності. Слово «промислова» у цьому словосполученні закріпилося, очевидно, у результаті того, що вона застосовується, головним чином, у промисловості, що є сектором економіки, зацікавленим в ній.

Підкреслимо, що під інтелектуальною власністю розуміють не результат інтелектуальної діяльності людини як такий, а право на цей результат. На відміну від матеріальних об'єктів, тобто таких, що можна відчути на дотик, наприклад, книги, автомобіль, право не можна відчути на дотик. Отже, інтелектуальна власність є нематеріальним об'єктом.

З цього випливає низка важливих наслідків. Наприклад, на відміну від матеріальних об'єктів, інтелектуальною власністю, у багатьох випадках, заволодіти набагато легше. Так, якщо у процесі бесіди ви розкриєте комерційну таємницю, то ця інформація перекочує до мозку вашого співрозмовника і повернути її назад, на відміну від матеріального об'єкта, неможливо. Відтепер обидві сторони володіють одним і тим об'єктом. Відмінності спостерігаються також під час обміну. Так, якщо ви обмінялися з партнером комп'ютерами, то після такого обміну кожна зі сторін буде мати по одному комп'ютеру. Але якщо ви обмінялися ідеями як результатами творчої діяльності, то кожна зі сторін буде мати по дві ідеї.

Деякі науковці вважають, що право інтелектуальної власності - це виключне право правовласника дозволяти або забороняти іншим особам користуватися

результатами творчої діяльності. Але в українському законодавстві закріплена конструкція права інтелектуальної власності, що відображені на рис. 1.

Майнові й особисті (немайнові) права на результат творчої діяльності взаємозалежні і найтіснішим чином переплетені, утворюючи нерозривну єдність. Двоякість права найважливіша особливість інтелектуальної власності.

Право на створені результати інтелектуальної, творчої та іншої подібної діяльності людини у вітчизняній і міжнародній науці та практиці називають власністю інтелектуальною власністю. Цей термін успішно використовується у національному законодавстві, наприклад, визначаючи зміст інтелектуальної власності суб'єктів права інтелектуальної власності [3, ст. 105].

Згідно зі ст. 418 Цивільного кодексу України:

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом [4].

На думку Каміла Ідріса, інтелектуальна власність - це термін, що описує ідеї, винаходи, технології, твори мистецтва, які є нематеріальними при їхньому створенні, але потім стають цінностями в матеріальній формі як і кожен інший продукт. Інтелектуальна власність є комерційним застосуванням творчої думки для розв'язання технічного або художнього завдання. Вона не є продуктом сама по собі, а являє собою особливу ідею, що стоїть за цим продуктом, або спосіб, яким ця ідея виражена, або ж відмінний характер того, як цей продукт є названий або описаний [5, с 16].

Отже, інтелектуальна власність як наслідок творчої діяльності людини, інтелектуальної праці - категорія, що, як і будь-яка категорія власності, відображає відносини володіння, користування і розпорядження результатом інтелектуальної творчої діяльності. Це становить те спільне, загальне, що властиве фундаментальній категорії власності. Але поняття інтелектуальної власності одночасно визначають і як особливу, специфічну форму власності, оскільки вона створюється інтелектуальною, творчою працею. Результатом звичайної праці є матеріальний продукт, що втілює суспільно необхідні витрати праці, тобто вартість. Інтелектуальний продукт (винахід, програмне забезпечення, книга, художня картина та ін.) - реалізація творчої праці, за якої матеріальні витрати, носії інтелектуального продукту становлять незначну частину його цінності. Головна його цінність визначається знаннями, вміннями, талантом винахідника, письменника, художника, тобто людини інтелектуальної праці.

2. Види, об'єкти і суб'єкти інтелектуальної власності

Відповідно до міжнародних конвенцій результати інтелектуальної діяльності уже давно почали поділяти на дві основні групи: твори літератури і мистецтва або літературно-художня власність і технічні творчі витвори або промислова власність. Звідси і поділ творчості: літературно-художня творчість і науково-технічна творчість. Зазначені групи видів творчості об'єднували і об'єднують широке коло окремих видів інтелектуальної, творчої діяльності. Проте автори Модельного цивільного кодексу для країн СНД, враховуючи реальний стан, висунули пропозицію усі результати творчої діяльності поділяти не на дві, а на три групи: об'єкти літературно-художньої власності, об'єкти промислової власності і засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Цей поділ знайшов визнання, принаймі в Україні і Російській Федерації.

Міжнародна конвенція про охорону промислової власності була прийнята дещо раніше від такої ж конвенції по авторському праву. Але в нормативних актах і спеціальній літературі у більшості випадків спочатку розглядають авторське право, а потім право промислової власності. Інтелектуальну, творчу діяльність по створенню творів науки, літератури і мистецтва назвемо літературно-мистецькою діяльністю. Літературні твори в буквальному значенні є твори написані чи записані. Проте чинний Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р. до літературних творів відносить і усні твори, які відповідають вимогам закону [6].

Літературні твори у свою чергу поділяються на твори наукової літератури і твори художньої літератури. Отже, літературна діяльність об'єднує в собі два види діяльності - наукову і літературно-художню. При цьому слід додати, що із досить великої кількості різноманітних мистецьких творів переважна більшість є або писаними творами, або яким-небудь іншим способом зафіксованими на матеріальному носії. До неписаних творів можна віднести усні твори, скульптури та деякі інші. Зрозуміло, що твори образотворчого мистецтва, малюнки, музичні твори, пластичні твори пишуться не літерами. Але традиційно склалося так, що всі вони поділяються на твори науки, літератури і мистецтва, маючи при цьому на увазі, що наукові твори також є літературними [7, ст. 103].

Охороноздатність є одним з головних критеріїв при віднесенні результатів інтелектуальної діяльності та засобів індивідуалізації до інтелектуальної власності, але необхідно виділити інші особливості даних об'єктів:

а) Всі об'єкти інтелектуальної власності - результати (або прояви) діяльності розуму - це прямі або опосередковані прояви людського таланту у галузі науки, техніки, літератури та мистецтва. Саме тому такого роду власність визначається як «інтелектуальна».

б) Результати інтелектуальної власності мають вартісні оцінки, як і інші продукти людської праці. Вони можуть бути предметам трудових контактів, угод купівлі-продажу, передачі прав для використання іншими суб'єктами, тобто не авторами чи винахідниками.

в) Продукти інтелектуальної діяльності виступають носіями визначеної інформації.

г) На відміну від об'єктів речових прав інтелектуальні продукти мають нематеріальний, безтілесний характер. Як і будь-які нематеріальні об'єкти, що не мають речової форми, результати інтелектуальної власності не схильні до фізичному зносу, вони можуть старіти лише морально;

д) Між об'єктами інтелектуальної власності існує системний зв'язок.

Згідно зі ст. 420 Цивільного Кодексу України до об'єктів права інтелектуальної власності належать продукти творчої діяльності, наведені на рис. 2.1.

Ця стаття цивільного кодексу України однак не містить визначення категорії «об'єкт права інтелектуальної власності», а наводить лише їх перелік, який не є вичерпним. Існування невичерпного переліку об'єктів права інтелектуальної власності доцільно тому, що в нашій країні, як і в усьому світі, спостерігається стрімкий розвиток науки та технологій, що може спричинити появу нових об'єктів права інтелектуальної власності, які не передбачені в існуючому національному законодавстві. В такому випадку наявність невичерпного переліку надає можливість забезпечення їх правової охорони нормами чинного законодавства.

Економічна сутність інтелектуальної власності як економічної категорії полягає в системі відносин між юридичними і (чи) фізичними особами у відтворювальному процесі інтелектуального продукту, а також інтелектуальних ресурсів з приводу присвоєння цих благ.

Рисунок 2.1. Об'єкти права інтелектуальної власності (за ст. 420 ЦКУ)

Класифікацію суб'єктів інтелектуальної власності можна також представити з позиції їх участі у виробництві інтелектуального продукту і залежності від їхньої ролі в його споживанні. З погляду участі у виробництві, суб'єкти інтелектуальної власності поділяються на власника інтелекту і власника умов виробництва, з погляду ролі у споживанні - на виробника інтелектуального продукту (інтелектуального власника), посередника і споживача цих продуктів.

За рубежем існують дещо інші підходи до класифікації нематеріальних активів і інтелектуальної власності. У відомій монографії Г.М. Десмонда і Р.Е. Келлі

«Посібник з оцінки бізнесу» інтелектуальна власність розглядається в складі нематеріальних активів. При такому підході вона не виділяється із загальної групи нематеріальних активів, які складають, у свою чергу, три групи за ознакою відокремленості від підприємства чи індивідуума [8, с. 37].

До першої групи включені нематеріальні активи, невіддільні від підприємства: наявність навченого персоналу; системи і методи керування й функціонування, розроблені як складова частина підприємства; наявність клієнтури; стартові труднощі, що були подолані; досягнення у сфері реклами й просування своєї продукції; переваги територіального розташування; гудвіл, тобто репутація підприємства.

Нематеріальні активи, що відносяться до цієї групи, як правило, мають невизначений термін служби й оцінюються в сукупності. У зв'язку з цим вони не підлягають амортизації.

До другої групи нематеріальних активів, невідокремлених від індивідуума, входять: особиста репутація працівників чи власників підприємства серед громадськості, клієнтів, інших працівників, інших власників і позикодавців; особисті професійні якості індивідуумів, включаючи їхні ноу-хау, комерційні здібності, талант у сфері фінансових операцій і т. п.; загальна кваліфікація й особисті якості персоналу чи власника в таких сферах, як організація роботи персоналу, менеджмент, відносини з клієнтами, відносини в колективі тощо.

Нематеріальні активи другої групи не мають встановленого терміну використання (крім фахівців, що працюють на підприємстві за обумовленим терміном контрактом). Про необхідність включення таких об'єктів інтелектуальної власності до активів підприємства тривають дискусії на рівні вчених. На практиці вони також не включаються до складу інтелектуальної власності, хоча їх роль в одержанні фінансових результатів постійно зростає. Саме від фахівців і керівництва підприємства, їхніх умінь, навичок, організаторських здібностей і зв'язків залежать результати діяльності підприємства.

До третьої групи нематеріальних активів, що відділені від підприємства, відносяться: фабричні марки, товарні (фірмові) знаки, торгові марки, секретні методи і технології, технічні бібліотеки, авторські права, секретні формули, ліцензії, патенти, франшизи, креслення й шаблони, права на фільми, права користування, контракти (контракти про наймання, контракти на закупівлю, договори купівлі-продажу, рекламні контракти), списки (адресні відомості, списки клієнтів, передплатників тощо).

Наведена класифікація має суттєві переваги над тією, яка використовується в Україні, оскільки ознака розподілу тут більш однозначна й наочна. Однак при цій класифікації неможливо із всієї сукупності нематеріальних активів виділити інтелектуальну власність, що уявляється нам істотним недоліком.

В економічній та правовій літературі використовуються різні види класифікацій об'єктів права інтелектуальної власності. Найдавнішим є розподіл цих об'єктів на об'єкти авторського та суміжних прав та об'єкти права промислової власності. Найбільш сучасним та визнаним більшістю науковців є класифікація об'єктів права інтелектуальної власності за інститутами цього права, як показано на рис.

Рисунок 2.2. Об'єкти права інтелектуальної власності (за інститутами) [5, ст. 15]

У сучасних умовах ключовими поняттями економічного управління інтелектуальною власністю стають капітал, нематеріальний актив, вартість, податкові пільги. Економічні інструменти мають свою державну, регіональну і місцеву специфіку через те, що норми регулювання пільг, оцінки й обліку вартості цих активів на різних рівнях не однакові [9, с. 71].

Стосовно специфіки оцінки інтелектуальної власності слід відзначити:

по-перше, ці активи не мають точної вартісної оцінки й об'єктивні критерії тут встановлювати досить складно;

по-друге, значимість цих активів для бізнесу набагато важливіша, ніж інших активів, оскільки основну масу прибутку дають саме вони. Ці активи є головним дефіцитом у бізнесі, на відміну від тих, які купуються за фіксованими цінами в будь-якій кількості і будь-який час. На них будується основна кон'юнктурна боротьба і витіснення конкурентів з ринку. За допомогою цих активів провідні країни світу вже одержують левову частку доходів від експорту. Тому все, що стосується інтелектуального капіталу - від патентів до ноу-хау у вигляді технологій, стимулювання науково-технічної творчості й оцінки його результатів - у цих країнах ретельно охороняється і не поширюється в порядку обміну передовим досвідом [9, с. 13-14];

по-третє, і на Заході оцінку цих активів почали здійснювати порівняно недавно, тому що фактично ці активи з'явилися в нормативних актах лише після Стокгольмської конвенції, що, як уже зазначалося, заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності і сформулювала власне визначення цього виду власності.

по-четверте, інтерес до оцінки інтелектуальної власності і поширення її методології за рубежем стримується тим, що ці активи в бухгалтерському обліку й оподатковуванні провідних країн світу враховуються в основному по вартості витрат, зроблених на їхнє створення чи придбання. Ринкова вартість таких активів поки оцінюється в них не дуже часто.

Особливості ціноутворення на ринку інтелектуальних продуктів полягають у наступному:

v ціна на інтелектуальний продукт значно залежить від вартості відтворення людського капіталу, що брав участь у його створенні, тому що вирішальними факторами вибору для споживачів є саме неповторність товару;

v попит на інтелектуальні товари залежить від попиту на традиційні товари, оскільки при моральному старінні устаткування об'єктивно спостерігається падіння попиту на нього при одночасному постійному зростанню попиту на інновації, які здатні робити таку ж продукцію з меншими витратами ресурсів;

v пропозиція інтелектуальних товарів і послуг залежить від попиту на ці продукти, вартості ресурсів для їхнього виробництва, а також від відкритості вхідної інформації і ціни на неї;

v рішення про встановлення ціни на товар-інновацію приймається в умовах відсутності інформації про ефективність використання товару, що призводить до істотної економічної ризикованості цього рішення;

v ціноутворення на ринку інновацій ускладнюється існуванням комплексу позитивних і негативних інформаційних екстерналій, серед яких можна виділити фінансування створення продуктів, що згодом стають доступні багатьом агентам ринку без відповідного відшкодування;

v товари, що мають статус суспільної новизни, приносять вигоду не тільки індивідуальним споживачам, але і суспільству в цілому. Ринок завдяки властивій йому економічній природі враховує лише попит перших, ігноруючи попит останнього, що призводить до обмеження виробництва цього виду товарів [6].

У цілому можна зробити висновок, що інтелектуальний продукт є продуктом природної монополії і має властивість обміну, але не відчужується цілком, а лише запозичається. Продукт інтелектуальної власності не зникає у процесі споживання. Створюється цей продукт винятково не для особистого, а для суспільного використання. Інтелектуальний продукт характеризується відносно незначними витратами на тиражування готового продукту порівняно з витратами на його розробку, тому тиражування суворо регулюється.

3. Розвиток інтелектуальної власності в глобальній економіці

Визначальною рисою промислово розвинених країн є постійне економічне зростання на основі здійснення інноваційної політики, впровадження у виробництво результатів інтелектуальної праці. Світовий досвід переконує, що, у наш час, вагому роль у формування надійної економічної системи відіграє саме інноваційна політика, а найбільш ефективним способом впровадження результатів дослідницьких робіт у практику є їх комерціалізація.

Високий рівень інтелектуальної діяльності в країні зумовлює її політичну, економічну, територіальну незалежність. Держава, що опирається на потужний інтелектуальний потенціал, почувається у світовому співтоваристві набагато впевненіше. Інтелектуальний потенціал зумовлює рівень виробництва, побуту, добробуту народу. Південноазіатські країни давно взяли курс на використання досягнень науки. Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія та деякі інші країни цього регіону вважають за основне джерело багатства працю, особливо працю, поєднану із використанням досягнень науки та нових технологій у промисловості і сільському господарстві [10, с. 15].

Як свідчить світовий досвід, ефективність національних моделей економічного розвитку в умовах глобальних трансформацій визначальною мірою залежить від рівня використання у суспільному відтворенні нових знань та технологій, які, матеріалізуючись в об'єктах інтелектуальної власності (ІВ), відіграють ключову роль в усій системі суспільно корисної діяльності людей. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають питання, пов'язані з комерціалізацією об'єктів ІВ, яка передбачає реалізацію інноваційної розробки на ринку, а відтак - одержання відповідного економічного ефекту.

Що стосується механізмів комерціалізації об'єктів ІВ (рис. 3.1.), то найбільш поширеними у світовій практиці є на сьогодні наступні: включення об'єкта ІВ до статутного капіталу підприємства, поступка на одержання патенту, продаж патенту та торгівля ліцензіями. При цьому саме ліцензійна торгівля відкриває найбільш широкі можливості комерціалізації як щодо об'єктної структури прав ІВ, так і охоплення нею стадій життєвого циклу винаходу, адже останній може продаватися і як продукт, і як технологічний процес. Не випадково, що близько 55% загальної кількості ліцензійних договорів становлять нині патентні ліцензії з передачею окремих секретів виробництва продукції, технологічного досвіду і знань щодо об'єкта купівлі, 25-30% - ліцензії на секрети виробництва (безпатентні ліцензії), решта - патентні ліцензії щодо передачі або відчуження майнових прав на інтелектуальну продукцію.

Рисунок 2.3. Способи комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності (ОІВ - об'єкти інтелектуальної власності) [10, ст. 34].

Серед основних видів ліцензійних платежів (роялті, паушальні платежі та комбіновані платежі) найбільш поширеними у міжнародній практиці є роялті. Їх розмір повинен покривати фактичні витрати, пов'язані з передачею ліцензії, витрати ліцензіара на НДДКР, витрати на підготовку угоди, а також прибуток, трачений внаслідок появи на ринку конкурента в особі ліцензіата. Якщо аналізувати міжнародну торгівлю роялті та ліцензійними послугами, то за останні роки її вартісні обсяги зросли з 71,38 до майже 260 млрд. дол. Незважаючи на її достатньо високий рівень концентрації у кількох промислово розвинутих країнах світу (США, ЄС-15, Японії та Канаді), співвідношення платежів і надходжень за такими угодами в більшості держав (за винятком США і Японії) має яскраво виражений пасивний характер, коли платежі перевищують надходження.

Другим важливим аспектом комерціалізації об'єктів ІВ є їх оцінка, яка визначає ринкову вартість об'єктів на основі обсягу переданих прав на них, рівня їх готовності до комерційного використання, а також можливостей їх багаторазового використання та дострокового припинення їх дії. У міжнародній практиці найчастіше використовуються затратний, порівняльний та дохідний методи до оцінки об'єктів ІВ, вибір яких залежить від умов використання об'єкта, його типу, характеру доступної інформації та мети оцінки. В окремих випадках у вартість об'єктів можуть включатись витрати ліцензіата на НДДКР або обсяги очікуваних витрат ліцензіата у випадку створення ним нових розробок на базі власних досліджень [11, ст. 22].

Особливу роль у вказаних процесах відіграє держава. Існує ряд загальноприйнятих підходів, за допомогою яких у розвинених країнах світу остання бере участь у створенні сприятливого інноваційного клімату, сприяє комерціалізації результатів дослідницької діяльності.

Досвід розвитку комерціалізації технологій у країнах ЄС показує, що світові тенденції полягають у відмові держави від прав на об'єкти інтелектуальної власності, створених за рахунок державних коштів: закріплення прав на ІВ за організаціями - розробниками, а також стимулювання передачі прав на ІВ, створену за рахунок бюджетних коштів, від наукових організацій і університетів у промисловість для прискорення її комерціалізації. Підтвердженням ефективності таких кроків стало прийняття у США Закону Бейя-Доула (1980 р.) про надання дозволу некомерційним організаціям та університетам зберігати патентні права на винаходи, фінансовані за рахунок державних коштів. Прийняття цього закону було зумовлене гальмуванням економічного розвитку через відсутність стимулів в університетів комерціалізувати власні розробки, оскільки всі винаходи, отримані за допомогою федерального фінансування, автоматично переходили у федеральну власність, а також зростанням конкуренції з боку Японії. Прийняття цього закону призвело до того, що кількість патентів у США збільшилася вдесятеро, і за два-три роки його дії університети створили 2200 фірм для комерціалізації науково-технічних результатів [12, с. 14-15].

У Європі аналогічна політика реалізується шляхом запровадження «професорського привілею». Об'єкт привілею полягав у тому, що дослідники ставали єдиними власниками будь-якої охороноспроможної і неохороноспроможної ІВ. Мотивацією для появи таких положень, які почали з'являтись на початку ХХ століття, було насамперед благоговіння перед наукою. При порівнянні держав, що заохочують «професорський привілей» у Європі, з державами, які ігноруютьйого, виявляється основне розходження, яке полягає в ефективності впровадження інновацій і передаванні технологій. У цей час багатоєвропейських країн - Австрія, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Німеччина, Португалія, Іспанія й Великобританія - віддали права, що з'являються як права ІВ, організації-роботодавцю. Фінляндія, Швеція, Італія і Греція мають змішану форму власності або виключне право власності, надане дослідникові; деякі з цих регулюючих положень перебувають нині на стадії розгляду.

Важливим способом використання розробок є утворення нових підприємств (start-up компаній). Створення нових компаній - пріоритетний напрям для більшості європейських наукових організацій та університетів, направлених на посилення процессу утворення spin-off компаній (відокремленихорганізацій). З погляду економіки, утворення нових інноваційних підприємств (start-ups) вважається одним з важливих джерел для економічного розвитку території, в даний час в Європі активно розглядаються можливі схеми пайової участі (share-holding) для інститутів і дослідників при створенні нових підприємств, а також прав щодо другої роботи (secondary employment).

На додаток до того, що наукові організації відповідають за питання, пов'язані з інкубаторами інноваційних підприємств, наукові організації і дослідники мають право робити внески в капітал start-ups і ставати акціонерами (наприклад, це існує в Ірландії, Німеччині, Нідерландах). Часто, але не завжди, це поєднується з граничним рівнем (capitalcap) або іншими обмеженнями, що встановлюються законодавством (наприклад таке практикують у Франції: дослідник - державний службовець - може володіти тільки 15% від акціонерного капіталу підприємства, в Німеччині наукові інститути мають право на 25% акцій протягом восьми років), і правилами, що не допускають упередженості (bias) при переговорах між інститутом і підприємствами, що створюються.

У сучасному світі рівень економічного розвитку та темпи економічного зростання країн зазвичай визначаються значимістю науково-технічногопрогресу в інтелектуалізації виробництва. Інтенсивність інноваційної діяльності багато в чому визначає сьогодні рівень економічного розвитку: в глобальній економічній конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для розвитку інтелектуальної власності. Прикладом цьому є те, що в розвинених країнах на долю нових або удосконалених технологій, продукції, обладнання, які містять нові знання або рішення, припадає від 70 до 85% приросту валового внутрішнього продукту. Ще не так давно валовий національний продукт Південної Кореї у розрахунку на душу

населення обчислювався десятками доларів на рік. Рівень досить бідної країни. За останні роки цей показник перевищив 4 тисячі доларів. Зазначені успіхи були досягнуті в основному за рахунок раціонального використання науково-технічних досягнень [13, ст. 2].

Щоб перевірити, наскільки економічні показники країни залежать від даних науково-технічного прогресу держави, з 2007 року існує «Глобальний інноваційний індекс» (ГІІ). Доповідь ГІІ 2016 року є дев'ятою за рахунком і видається спільно з Корнельським університетом, школою бізнесу INSEAD і Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ - спеціалізована установа системи Організації Об'єднаних Націй). Основу доповіді ГІІ складає рейтинг країн світу за потенціалом інноваційної діяльності та її результатів.

Згідно ГІІ-2016, лідером шостий рік поспіль залишається Швейцарія. Швеція піднялась на одну сходинку і зайняла друге місце, змістивши Великобританію - на третє. Перша десятка даного списку наведена в табл. 2.1. Решту інфографіки та інші рейтинги подано в додатках А-В.

Ці лідери ГІІ створили тісно пов'язані інноваційні екосистеми, в рамках яких інвестиції в людський капітал в поєднанні з сильною інноваційною інфраструктурою підтримують високі рівні творчості. Зокрема, провідні 25 країн за індексом ГІІ незмінно мають високі рейтинги по більшості індикаторів, а також займають сильні позиції в таких областях, як інноваційна інфраструктура, рівень розвитку бізнесу (такі показники, як працівники розумової праці, взаємозв'язку між інноваціями та освоєння знань) і результати інноваційної діяльності (такі показники, як товари і послуги творчого характеру і творчість у режимі онлайн).

Швидких темпів економічного розвитку і приросту досягли країни, що займають послідовний ряд перших 15 місць за цими показниками: Китай, В'єтнам, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Південна Корея, Індонезія, Тайвань, Папуа-Нова Гвінея, М'янма, Шрі-Ланка, Туніс, Уганда, Індія, Філіппіни.

Таблиця 3.1. Перша десятка рейтингу «Global Innovation Index-2016»

Отже, розвинені країни, країни - інноватори зацікавлені у високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, дієвому механізмі комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності з метою підвищення власної конкурентоспроможності, пожвавлення інвестиційної активності та нарощування експорту високотехнологічної продукції. У цих країнах побутує переконання, що права власності неспроможні стимулювати винаходи та науково-дослідні роботи з огляду на відсутність необхідного кадрового та технічного потенціалу, низького життєвого рівня населення, неспроможного пред'являти попит на інноваційну продукцію.

4. Державна підтримка комерціалізації державної власності

Одним із найдієвіших інструментів підтримки державою інноваційної діяльності є її регламентація та створення сприятливого інституційно-правового середовища для суб'єктів інноваційного процесу.

У Законі України «Про інноваційну діяльність» вказується, що державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Реалізація державної інноваційної політики забезпечується органами державного управління через систему методів та інструментів (засобів) державного регулювання.

Методи державного регулювання інноваційної діяльності - прямі та опосередковані способи впливу органів державного управління на поведінку суб'єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни.

Інструменти (засоби) державного регулювання інноваційної діяльності - акти нормативно-правового або директивного характеру, які регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності.

Класифікація інструментів державної інноваційної політики може здійснюватися на основі підходу «попит - пропозиція». Суть його полягає в тому, що держава здійснює вплив через стимулювання попиту на інноваційні продукти, пропозицію таких продуктів, інструменти створення сприятливого інституційно-правового середовища для підприємців-інноваторів.

Інструменти регулювання попиту. Це укладені центральними або регіональними органами державного управління договори із суб'єктами інноваційної діяльності щодо розроблення й виробництва інноваційних продуктів, технологій та послуг.

Інструменти регулювання пропозиції. Дії, спрямовані на забезпечення інноваторів фінансовою та технічною допомогою, в тому числі створення інноваційної інфраструктури: надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідницьких податкових кредитів; забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням і приладами, приміщеннями та сервісом; створення державних інституцій для поєднання науки й виробництва різних форм власності, наприклад шляхом створення та сприяння розвиткові технопарків, виставок, ярмарок тощо.

Інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу. До них відносять передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страхування і гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування; розвиток державою патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції - системи стандартизації і сертифікації виробництв та окремих видів продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл тимчасової монополії інноватора. Це створення сприятливих умов для міжнародної комерційної діяльності. Йдеться про торговельні угоди, зовнішньоекономічні тарифи, режими валютного регулювання, відстоювання прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці та захист у випадках недозволеної чи несумлінної конкуренції.

Застосовуючи ці інструменти, держава може уповільнювати або прискорювати темпи інноваційного процесу, підвищувати або знижувати ефективність інноваційної діяльності. Важливо визначити оптимальне співвідношення між ними, щоб уникнути «ручного» управління інноваційними процесами і сформувати ефективний економічний механізм їх стимулювання [15, ст. 38-40].

Регулювання інноваційної діяльності, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», може здійснюватися на різних рівнях управління державою різними державними структурами - від Верховної Ради до органів виконавчої влади на місцях. їх участь у регулюванні інноваційних процесів обумовлена тими функціями, які вони виконують у загальній системі управління економікою країни.

Верховна Рада України. Визначає єдину державну політику в сфері інноваційної діяльності, створюючи законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності, затверджуючи пріоритетні напрями інноваційної діяльності та визначаючи обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності в межах Державного бюджету України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради. Відповідно до їх компетенції затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з відповідних бюджетів; визначають кошти відповідних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм; доручають органам державного управління їх фінансування через державні інноваційні фінансово-кредитні установи у межах коштів, виділених у цих бюджетах, і контролюють їх фінансування.

Представницькі органи місцевого самоврядування. Затверджують місцеві інноваційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів; доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи; контролюють фінансування місцевих інноваційних програм і діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ [16, c. 23].

Кабінет Міністрів України. Його функції у сфері інноваційної діяльності полягають у:

- забезпеченні реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності;

- підготовці та поданні Верховній Раді України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окремої загальнодержавної програми або в межах програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

- здійсненні заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

- сприянні створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності;

- створенні спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затвердженні їх статутів чи положень про них, підпорядкуванні цих установ спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності;

- підготовці та поданні до Верховної Ради України як складової частини проекту Закону «Про Державний бюджет України» на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

- затвердженні положень про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і веденні Державного реєстру інноваційних проектів;

- інформуванні Верховної Ради України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів.

Центральні органи виконавчої влади. Здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузевих напрямів інноваційної діяльності і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Законом «Про Державний бюджет України» на відповідний рік [17, c. 379-382].

Отже, органи державної влади, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», здійснюють регулювання інноваційної діяльності переважно прямими методами, через формування інноваційної інфраструктури, визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку, відбору перспективних з погляду визначених пріоритетів інноваційних проектів і їх фінансову підтримку за рахунок бюджетних коштів. Згідно із Законом суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надано фінансову підтримку в різних формах.

1. Повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за кошти Державного бюджету України, кошти бюджету Автономної Республіки Крим і кошти місцевих бюджетів.

2. Часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування інноваційних проектів за кошти Державного бюджету України, кошти бюджету Автономної Республіки Крим і кошти місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і/або інших суб'єктів інноваційної діяльності.

3. Повна або часткова компенсація (за кошти Державного бюджету України, кошти бюджету Автономної Республіки Крим і кошти місцевих бюджетів) відсотків, які сплатили суб'єкти інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів.

4. Надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів.

5. Майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Такі умови надання фінансової підтримки підвищують відповідальність суб'єктів інноваційної діяльності за обґрунтування і реалізацію інноваційних проектів. У цьому разі держава бере на себе лише незначну частину ризику, пов'язаного з реалізацією інновацій.

У країнах із розвинутою ринковою економікою інструментарій непрямих методів управління різноманітний і зосереджений переважно в сфері оподаткування, де діє багато пільг:

- пільгове оподаткування прибутку через зменшення оподатковуваної бази і ставок оподаткування, вирахування з податкових платежів;

- пільгове оподаткування операцій, пов'язаних з оборотом науково-технічної продукції, наприклад оподаткування за нульовою ставкою податку на додану вартість;

- надання дослідного та інвестиційного кредиту (податкового) - відстрочення податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

- «податкові канікули» протягом кількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

- пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підприємств;

- ув'язування пільг з урахуванням пріоритетності здійснюваних проектів;

- пільгове оподаткування прибутку, отриманого внаслідок використання платежів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів інтелектуальної власності;

- зниження ставок податку на прибуток на замовлені та спільні НДДКР;

- зменшення оподаткованого прибутку на суму вартості приладів та устаткування, що передаються вищим навчальним закладам;

- вирахування з оподаткованого прибутку внесків до благодійних фондів, діяльність яких пов'язана з фінансуванням інновацій;

- зарахування частки прибутку інноваційних підприємств на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподаткуванням у разі використання на інноваційні цілі [18, c. 470-473].

В Україні, однак, використовуються лише деякі види цих пільг.

1. 50% податку на прибуток і 50% податку на додану вартість залишається у розпорядженні підприємства за умов, що виконання інноваційного проекту почнеться не пізніше, ніж через півтора року від дати його державної реєстрації. Ці кошти мають бути зараховані на спеціальний рахунок і використовуватись винятково на фінансування інноваційної діяльності. Якщо ці кошти не використані протягом терміну пільгового оподаткування і року після цього, вони підлягають зарахуванню до Державного бюджету України.

2. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється що річна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів групи III. При цьому амортизація основ них фондів групи III проводиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

3. Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою в розмірі 50% від діючої ставки оподаткування.

4. Необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту, який передбачає випуск інноваційного продукту і щодо якого прийнято постанову Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), яких не виробляють в Україні або виробляють, але вони не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита та податку на додану вартість. [19, c. 29-32].

Вітчизняна практика підтримки інноваційної діяльності є недостатньо ефективною. Перевага надається методам прямого адміністрування, дієвість яких залежить від суб'єктивної оцінки інноваційного проекту особами, що здійснюють його експертизу [20, c. 196].

5. Проблеми та перспективи розвитку інтелектуальної власності в Україні

Українська держава вживає цілу низку заходів, спрямованих на посилення охорони інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності й за роки незалежності було зроблено багато вагомих заходів для вдосконалення і розвитку комерціалізації інтелектуальної власності, проте і на сьогодні існує ціла низка ще не вирішених проблем.

Процес формування інституту інтелектуальної власності в Україні пов'язаний з низкою проблем, що позначається на розвитку науково - технологічного потенціалу та стримує становлення нової інноваційної моделі вітчизняної економіки, а саме:

v I. Проблеми регулювання відносин, що виникають між суб'єктами інноваційної діяльності при створенні об'єктів інтелектуальної власності: специфікації прав власності на результати науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, що фінансуються за рахунок державного бюджету або через державні заклади; забезпечення патентної чистоти продуктів інноваційної діяльності; колективного управління авторським та суміжними правами тощо [12, c. 19].

v II. Проблеми придбання та оплати майнових прав на використання об'єктів інтелектуальної власності, комерційного використання інтелектуальної власності як нематеріальних активів: нерозвиненості інститутів, що забезпечують комерціалізацію об'єктів інтелектуальної власності; передачі на комерційних засадах прав на об'єкти інтелектуальної власності; розвитку франчайзингу, трансферу технологій за кордон, налагодження системи інноваційного аудиту; формування життєздатного та ефективного інноваційного ринку, венчурного капіталу, сучасних форм кооперації інноваційного бізнесу (технополісів, технопарків); удосконалення механізму оцінки і передачі прав на об'єкти інтелектуальної власності тощо.

v III. Проблеми забезпечення надійної та ефективної охорони та за - хисту прав інтелектуальної власності, економіко-правового стимулювання розвитку індустрії інформаційних технологій, у тому числі відсутності узгодженої цілісної системи охорони та захисту прав інтелектуальної власності, дієвих механізмів захисту від піратства.

Слід також визнати, що Україна ще значно відстає в розвитку правових, організаційно-економічних і фінансових механізмів реалізації державно-приватного партнерства у сфері комерціалізації результатів інноваціно-винахідницької діяльності ВНЗ. Не дивлячись на те, що сьогодні правова система України надає певні можливості для використання нових правових, організаційно-економічних і фінансових інструментів підтримки програм приватно-державних партнерств, органи виконавчої влади на практиці володіють достатньо обмеженими можливостями щодо їх застосування. Цілий ряд положень українського законодавства стримує розвиток приватно-державного партнерства у сфері комерціалізації, що йде в розріз з європейською тенденцією розвитку даного ефективного механізму. Тому як свідчить досвід окремих українських університетів, лише незначна кількість винаходів захищається вітчизняними патентами і зовсім мізерна частка - зарубіжними.