Рентні відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики України

Глухівський інститут Сумського НАУ

Курсова робота

з дисципліни "Політична економія"

на тему "Рентні відносини"

Студентки 1 курсу 11 ФБ групи

Гагін Юлії Олександрівни

2014 р.

Зміст

Вступ

1. Земля, як об'єкт власності та господарювання в аграрній сфері

2. Рента як економічна форма реалізації власності на землю. Теорії ренти

3. Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

4. Диференційна, абсолютна і монопольна земельні ренти

Висновок

Література

Вступ

Сільське господарство складає життєво важливу сферу матеріального виробництва. Його характеризують специфічні умови підприємницької діяльності, праці, розселення людей, їх соціально-культурного розвитку, задоволення виробничих і особистих потреб. Ця галузь має розгалужену систему виробничих зв'язків з іншими галузями економіки. Все це зумовлює різноманітність відносин, пов'язаних з підприємницькою діяльністю в аграрній сфері, з працею і життям сільського населення.

Економічні відносини, що складаються між суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і використання сільськогосподарської продукції та доходів отриманих від її продажу, називаються аграрними відносинами. Важливим складником аграрних відносин є рентні відносини.

Найважливіше місце в системі земельних відносин відводиться земельній ренті, яка являє собою частину додаткової частини вартості, що створюється в процесі використання земельних надр. Особливість ренти в тому, що вона є продуктом суспільної праці, а не результатом конкретного товаровиробника. Саме ця обставина і те, що величина ренти досить суттєва, обумовлює її виключну роль в економіці держави.

Питанням земельної ренти за останні півстоліття у світовій економічній літературі не приділялося належної уваги. Пояснюється це тим, що земля у більшості розвинутих країн уже повністю поділена між державою та приватними власниками, а рента, яку вони отримують, має більшу величину порівняно з іншими факторами факторіального розподілу доходу.

Рента, як категорія ринкового господарства, означає постійно отримувану частину доходу з капіталу, майна чи землі, що не вимагає від власника ніякої підприємницької діяльності. Земельна рента, як економічна рента землі, є однією з форм розподілу створеного національного доходу. В економічній думці реформаторів аграрного сектора домінує думка щодо досягнення ефективності сільського господарства через формування ринку землі на основі приватної власності та ринкових законів функціонування. Тут існує певна неточність, оскільки земля є специфічним товаром, тому ринковий механізм попиту і пропозиції просто не впливає на ціну землі. Тут йдеться про вплив пропозиції на ціну земельної ренти. Специфіка землі як фактора виробництва та як товару визначається такими чинниками:

* земля як ресурс характеризується обмеженістю, яка означає, що суспільство не може запропонувати більше ресурсів, ніж хотіли б мати люди. Отже, обмеженість землі абсолютна.

* специфіка земельного ресурсу як фактора в тому, що не тільки його кількісні параметри зменшуються, а постійно знижуються і якісні характеристики.

* за умов загострення світової продовольчої проблеми вирішення питань реформування аграрного сектора економіки України набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.

* глобалізація економіки зумовлює посилений тиск на кожну ділянку землі з точки зору прикладання капіталу або її привласнення як об'єкта власності.

На відміну від інших речових факторів виробництва, земля має необмежений строк використання і не відтворюється за бажанням. За своїм походженням вона - природний фактор, а не продукт праці людини.

1. Земля, як об'єкт власності та господарювання в аграрній сфері

Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного, тобто виробничого і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов'язують зі зміною та розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема власності на землю як споконвічної умови життєдіяльності людини і суспільства. Специфіка правового регулювання відносин власності, пов'язаних з землею, визначається низкою факторів: земля є утвором природи, тобто створена без участі людини і суспільних затрат; кількісно та якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі є невідтворюваними і не можуть бути розширені шляхом відтворення; земля фізично нерухома і не може бути переміщуваною у просторі; у суто економічному розумінні вона не є товаром, оскільки не має реальної вартості; земля є засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві; відмова від використання земельних ресурсів не призводить до їх деградації або іншого стану непридатності; в результаті використання землі як просторово-територіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності и межі не змінюються; земля є екологічним об'єктом життєзабезпечення, життєдіяльності та місцеперебування людини і суспільства; на земельних просторах розміщується й облаштовується держава тощо.

Оптимальне врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об'єкта, а також її соціального, політичного, економічного й екологічного значення в законодавстві справляє істотний вплив на правове оформлення відносин власності на земельні ресурси, забезпечує їх раціональне використання та ефективну охорону.

Як наукова категорія власність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має і філософський, психологічний, морально-етичний та інші аспекти. Тому її реальний зміст не може бути вичерпаний дослідженням лише економічних і юридичних аспектів суспільних відносин власності.

В економічному розумінні відносини власності являють собою певну суспільну форму, у межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх об'єднань та суспільства в цілому, насамперед за допомогою використання земельних багатств.

В юридичному розумінні власність на земельні ресурси є результатом закріплення суспільних відносин власності у правових нормах. При цьому характер і зміст норм, що регулюють право власності на землю, визначаються економічними відносинами власності. За своєю сутністю право власності на землю є правом на привласнення її багатств. При цьому мається на увазі не відношення індивіда до конкретної земельної ділянки, а певні суспільні відносини, що складаються у процесі привласнення багатств землі.

За своїм юридичним змістом право власності на землю являє собою надання можливостей щодо володіння, користування та розпорядження земельними ресурсами фізичним і юридичним особам з метою задоволення їх інтересів і територіальним громадам та державі в особі їх органів від імені й в інтересах місцевих і регіональних об'єднань та усього суспільства у межах, визначених законом. У такому розумінні право власності стосовно до майнових відносин випливає з ч. 1 ст. 2 Закону "Про власність", відповідно до якої право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Проте земля та інші об'єкти природного походження у строго економічному та правовому розумінні не є майном, у зв'язку з чим вони в законодавчому порядку виділені з системи майнових відносин. Адже на відміну від товарно-матеріальних цінностей землю ніхто не створював, а тому вона не має реальної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі є нічим іншим, як капіталізованою рентою. Так, продаючи земельну ділянку, її власник продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від використання цієї ділянки.

У зв'язку з цими та іншими особливостями земельної власності у правовій літературі склався широкий спектр думок про обґрунтованість її законодавчого закріплення у традиційно цивілістичному розумінні. Полярність таких думок дістає вияв, з одного боку, в твердженнях про необхідність закріплення права власності на землю у "виключній" формі, а з другого - у запереченні права земельної власності та визнанні землі й інших природних об'єктів суспільним надбанням. Уявляється, що найбільш прийнятним є віднесення земельних ресурсів та інших природних об'єктів до категорії народного надбання, оскільки вони є основним багатством народу, успадкованим від попередніх поколінь.

Відповідно до ч. 1 зазначеної статті закону земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні відносини не вичерпуються цим.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об'єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Характерною ознакою трансформації земельних відносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ч. З ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). А об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення всіх форм власності і господарювання: рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Суб'єктами правовідносин щодо землі керують закони у межах чинного законодавства,4 ст. 64-72.

Основою формування і розвитку земельних відносин є власність на землю. Відповідно до Законів України, прийнятих у 1991-1992 р. "Про власність", "Про форми власності на землю", Земельного кодексу України, у нашій державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., колективна власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею запроваджено комунальну форму власності. Таким чином, Конституцією України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб.

Отже, земельне законодавство, що сформувалося до прийняття Конституції України, має бути приведене у відповідність з Основним Законом країни. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду. Водночас Земельним кодексом передбачені категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До них належать: землі загального користування населених пунктів, землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду - понад 5 га та водного - понад 3 га, землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, плодів і винограду [13, ст. 79]

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Площа земель, що передається у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради і площею земель, що залишаються у державній власності: землі запасу, лісовий, водний та резервний фонди та у власності громадян. У приватну власність земельні ділянки передаються громадянам України місцевими радами відповідно до їх компетенції для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого недержавного сільськогосподарського підприємства.

Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених цілей передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства. Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату.

2. Рента як економічна форма реалізації власності на землю. Теорії ренти

У сільському господарстві власники землі, які здають свою землю в оренду, отримують дохід, що має назву рента. Французьке слово рента (Rente) походить від латинського reddo, що означало - повертаю, сплачую. Слід зауважити, що сьогодні термін "рента" відображає значно ширше коло виробничих відносин.

У XVII-XIX ст. земельна рента була надзвичайно важливою категорією. Це пояснювалось насамперед двома обставинами. З одного боку, у цей період у країнах Західної Європи і Північної Америки в сільському господарстві створювалось не менше 50 % від усього сукупного суспільного продукту. З іншого боку, землею володіли переважно поміщики (лендлорди) і частково селяни, яким належали невеликі за розмірами площі сільськогосподарських угідь. Це призводило до чіткого розриву в тріаді: володіння - розпорядження - користування. Власники землі зосереджувалися на володінні, а безпосередній виробник - на розпорядженні й користуванні. Перевага власника була дуже вагомою, і це робило рентні відносини надзвичайно поширеними і важливими.

Теоретичний аналіз земельної ренти розпочав ще Вільям Петті, який розглядав ренту як форму додаткового продукту, а ціну землі вважав капіталізованою земельною рентою. Фізіократи на чолі з Франсуа Кене та Анн Робер Жак Тюрго, виходячи з того, що продуктивною є тільки праця в сільському господарстві, вважали земельну ренту загальною формою додаткового продукту9, ст. 281.

Найбільш відомі теорії земельної ренти і рентних відносин розроблені у рамках класичної, марксистської і неокласичної концепцій.

У представників класичної політичної економії не існувало єдиної думки стосовно природи рентних відносин і земельної ренти. Зокрема, Адам Сміт розглядав ренту надлишком вартості над заробітною платою робітника і середнім прибутком фермера-орендаря. Цей надлишок виплачувався землевласникові. Водночас, він з французькими фізіократами, трактував ренту продуктом природи, який залишається після відрахувань і заміщення всього того, що створено людиною.

Давид Рікардо, один із послідовників Сміта, розглядав ренту частиною продукту землі, яка виплачується землевласнику як компенсація за використання його землі як сили природи. Водночас він будував свою теорію ренти на засадах теорії трудової вартості. Джерелом ренти, наголошував він, є не сама природа, а праця, якій сили природи на кращих і середніх (за урожайністю і місцезнаходженням) ділянках сприяють підвищенню продуктивності. Саме внаслідок цього виникає надлишок над середнім прибутком, оскільки вартість продукту сільськогосподарського виробництва визначається затратами праці на гірших ділянках. Рікардо вважав, що причиною зростання ренти є необхідність залучати до господарського обороту усе гірші і гірші землі.

Рікардо, як і за півстоліття до нього Сміт, вважав, що носіями рентних відносин виступають три групи економічних суб'єктів: землевласники, підприємці-орендарі і наймані робітники. Отже, з теорії ренти Рікарда можна зрозуміти, що рентні відносини - це відносини експлуатації найманої праці.

Сучасник Рікардо, французький дослідник Жан Батист Сей у своїй теорії "трьох факторів", про яку уже йшлося, розглядав ренту доходом від землі, так само, як прибуток і процент - доходом від капіталу, заробітну плату - доходом від праці. Три фактора виробництва створюють свої доходи, тому відносини експлуатації не виникають, [1, ст. 265].

Згідно положень марксистської теорії рентні відносини виникли водночас із появою і розвитком приватної власності на землю, а рента стала економічною формою реалізації приватної власності на землю. Вона існувала ще за умов рабовласництва і феодалізму. При феодалізмі земельна рента відображала відносини між землевласниками і кріпосними селянами, і виступала формою додаткового продукту, який привласнювався феодалом. Рента сплачувалась селянами у різноманітних формах. Існували три форми ренти: відробіткова, продуктова і грошова рента. Капіталістична земельна рента відбивала відносини уже між трьома класами суспільства: земельними власниками, орендарями і найманими робітниками. У цьому випадку вона сплачується орендарями землевласникам у вигляді грошової орендної плати за тимчасове користування земельною ділянкою.

Карл Маркс виділяв матеріальні умови, що породжують земельну ренту. Вони виникають із особливих якостей землі як головного засобу виробництва у сільському господарстві. Однакові за кількістю і якістю затрати живої праці і капіталу на одиницю земельної площі приносять різний результат на різних за якістю землях, формуючи неоднакову вартість одиниці продукту. Водночас потрібно відзначити специфіку ціноутворення на сільськогосподарські товари. Обмеженість продуктивних земель кращої і середньої якості змушує використовувати і гірші землі, продукція з яких є відносно дорожчою. На відміну від інших сфер господарської діяльності, ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію складаються на ґрунті найгірших умов виробництва. У зв'язку із цим, виробництво сільськогосподарської продукції на кращих і середніх землях дає змогу одержати додатковий прибуток, який і привласнюється власником землі у вигляді земельної ренти. Рента, за марксистськими уявленнями, виступає однією із форм додаткової вартості, створеної додатковою працею найманих робітників і привласненої земельним власником. Останні, таким чином, є експлуататорами найманої праці у сільському господарстві разом із орендарями, котрі привласнюють іншу форму додаткової вартості - прибуток.

Неокласична школа, на ґрунті критики марксистських поглядів, розширила розуміння рентних відносин, які, на думку неокласиків, не можна обмежувати лише послугами землі. Вони розповсюдили принципи формування ренти на усі види ресурсів, пропозиція яких є обмеженою.

З цих позицій, економічна рента - не просто дохід від виробничого фактора землі, а дохід від будь-якого ресурсу виробництва, пропозиція якого є нееластичною. Зокрема, основоположник неокласичного напряму в економічній теорії Альфред Маршалл вводить поняття квазі-ренти для позначення доходу, який власник обмеженого ресурсу одержує у короткостроковому періоді від нововведень (інновацій) у виробництво. Квазі-ренту він одержуватиме до того часу, поки у довгостроковому періоді не зміниться обсяг пропозиції, а нововведення не поширяться на усю галузь.

Квазі-ренту неокласики характеризують як несправедливий додатковий прибуток у короткостроковому періоді, який одержують внаслідок того, що не доводиться здійснювати "основні" витрати на придбання засобів виробництва, тому що вони уже були здійснені попередньо. Якщо людина володіє виключними природними здібностями і обдаруваннями, які не є результатом її особливих зусиль чи жертв, здійснених заради майбутніх вигод, це дозволяє їй одержувати додатковий дохід порівняно із тим, який очікують звичайні люди за аналогічних витрат праці і капіталу.

Отже, доходи від рідкісних здібностей неокласики розглядають як квазі-ренту. Наприклад, оперні співаки чи професіональні футболісти одержують квазі-ренту завдяки своїм рідкісним здібностям. Футболіст, що заробляє 2 млн. доларів на рік, добре грав би і за 50 тис. доларів, якби це було звичайною ціною за його послуги. Різниця у 1,95 млн. доларів і буде квазі-рентою, яку футболіст одержує завдяки нееластичності (обмеженості) пропозиції гравців його класу.

Отже, економічна рента, за неокласичними уявленнями, - це різниця між фактичним доходом, який одержує власник виробничого ресурсу і тим нормальним доходом, який даний ресурс міг би принести за умов його альтернативного використання.

Якщо марксистська теорія земельної ренти стверджує, що платність землі є перешкодою для розвитку продуктивних сил у сільському господарстві і пропонувала націоналізацію землі, то неокласики підкреслюють позитивний, з погляду ефективності, характер платності природних ресурсів. Співвідношення різних рівнів цін на різні чинники виробництва, наприклад: ставок заробітної плати і ставок орендної плати, дає виробництву важливу інформацію про найефективніше поєднання праці і землі при вирощуванні сільськогосподарської продукції. Можна з упевненістю сказати, що сільське господарство за умов безоплатності землі у країнах ринкової економіки ніде не досягло б такого високого рівня пропозиції аграрної продукції, як за нинішніх умов, коли земля платна. [2, ст. 372].

Оскільки земля є безоплатним даром природи, то, з позицій суспільства в цілому, пропозиція землі існуватиме завжди, навіть тоді, коли за її користування рента виплачуватись не буде. З позицій же окремого підприємця земля має альтернативні варіанти використання: скажімо, землю можна засіяти пшеницею, а можна й засадити тюльпанами, розбити яблуневий сад, забудувати житловими будинками чи спорудити на цьому місці велике підприємство. Тому рентні платежі фермерів, які вирощують зернові культури, чи інших індивідуальних користувачів виступають витратами, які необхідні для вилучення землі із альтернативного використання. Поєднання землеволодіння і землекористування у одній особі при зростанні цін на сільськогосподарську продукцію не вплине на її фактичні витрати; доходи такого фермера зростуть навіть за зростання рівня орендної плати. Якщо ж фермер орендує земельну ділянку, в результаті зростання цін на його продукцію він може і не одержати вищих доходів, оскільки зросте й рівень орендної плати, яка для даного фермера є витратами.

Ґрунтовний аналіз рентних відносин вимагає виявити відмінності між рентою і орендною платою.

Орендна плата - це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й випускається власнику землі щорічно або щоквартально залежно від умов договору. Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт, який одержує орендар у процесі використання землі. Одна частина у формі підприємницького доходу (середній прибуток) залишається орендарю, а друга частина виплачується земельному власнику за право користування його землею. Отже, в даному випадку, орендна плата виступає формою прояву земельної ренти. А земельна рента, в свою чергу, є джерелом орендної плати. Орендна плата може також включати в себе також у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються власником у користування орендарю. Згідно з вищевикладеним можна побудувати модель формування прибутку орендаря при "чистій" оренді.

Модель "чистої" оренди

Орендна плата і рента співпадають, якщо здається в оренду земля, у яку раніше не здійснювались ніякі капіталовкладення (інвестиції), тобто не зводились споруди чи будувались системи іригації та інше. Якщо ж такі вкладення здійснювались, то орендна плата, окрім ренти, включає у себе виплату процентів на вкладений капітал, а також амортизаційні відрахування на основні фонди:

Орендна плата = Я + А + r,

де Я-рента, А - амортизація основного капіталу, переданого в оренду разом із землею, r- процент на вкладений капітал.

Включення до складу орендної плати процента і амортизаційних відрахувань, пов'язаних із зношуванням засобів праці, розміщених на даній земельній ділянці і перенесенням їх вартості на створений продукт зумовлено такими обставинами.

По-перше, якщо на даній земельній ділянці знаходиться яка-небудь споруда чи будова, що має певну вартість, яка за своєю суттю є матеріалізацією певної грошової суми, затраченої на її зведення, то її власник міг би покласти цю суму до банку під певний процент. Однак цю суму він передає орендареві у матеріалізованій формі - у вигляді споруди. Тому останній за користування цієї спорудою повинен сплачувати процент власникові землі. власність аграрний рента орендар

По-друге, зрозуміло, що дана споруда, як елемент основних фондів, зношується у процесі її експлуатації, щорічно переносячи частину своєї вартості на вирощений продукт. Після реалізації цього продукту орендар зобов'язаний передати власникові споруди цю вартість для формування амортизаційного фонду, останній призначений для відновлення основного капіталу (споруди), котрий належить землевласнику, після повного його зношення, [2, ст. 351].

Після аналізу рентних відносин можна дати визначення ренти.

Земельна рента - це дохід від такого виробничого фактора, як земля. Його джерелом є надлишковий прибуток, створений на землі і привласнений її власниками.

3. Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше - оброк, на зміну якому прийшла грошова форма.

Земельна рента за умов капіталізму виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування землею орендарем.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти:

* диференційну,

* абсолютну,

* монопольну.

Причини, умови та джерела їх виникнення різні.

Диференційна земельна рента як економічна категорія відображає відносини між власником землі та користувачем з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту, що створюється внаслідок різниці в родючості та місці розташування земель.

Є дві форми диференційної ренти:

* диференційна рента І - це додатковий дохід, обумовлений природною родючістю земель та кращим їх місцем розташування.

* диференційна рента II - це додатковий дохід, обумовлений підвищенням економічної родючості землі за рахунок додаткових капітальних вкладень (засобів виробництва і праці) на основі науково-технічного прогресу.

Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Теоретичні проблеми абсолютної ренти є найбільш дискусійними в економічній літературі.

Монопольна рента - це особлива форма земельної ренти, її сплачують споживачі рідкісних за якістю сільськогосподарських товарів, що виробляються на землях з винятковими природними умовами: цитрусові, тютюн тощо. Тому ціни на такі товари визначаються високим попитом і обмеженою пропозицією.

Рентні відносини складаються також у добувній промисловості та будівництві.

Нині серед учених-аграрників і практиків утверджується думка, що земельна рента має вилучатися безпосередньо шляхом рентних платежів з кожного гектара землі залежно від його економічної оцінки, яку дано в державному земельному кадастрі.

Земля у багатьох країнах світу є об'єктом купівлі-продажу внаслідок узаконеної приватної власності на землю.

Земля - це особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартості, але має ціну. Основою ціни землі є дохід, який земля дає її власникові, тобто рента.

Ціна землі є капіталізованою земельною рентою. Власник землі погодиться продати свою ділянку за умови, що він отримає за неї таку суму, яка, будучи вкладена до банку, принесе йому процент, не нижчий від ренти. Ціна землі прямо пропорційна розмірові ренти і обернено пропорційна банківському проценту. Її визначають за формулою:

Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підвищуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростання ренти та попиту на ділянки під будівництво.

В умовах розвинутих ринкових відносин в Україні значно поширюється оренда як форма господарювання, за якої на основі договору оренди між землевласником і орендарем останньому передається право володіння і користування землею за певну плату на певний термін.

У договорі оренди передбачено винагороду власникові землі у вигляді орендної плати, яка може включати не тільки платежі за користування землею (ренту), а й амортизацію споруд і будівель, які розміщені на цій ділянці,10, ст. 203.

Отже, орендна плата має ширший економічний зміст порівняно з земельною рентою.

Сучасна аграрна реформа передбачає перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання і обов'язкову платність за використання землі між суб'єктами земельних відносин.

4. Диференційна, абсолютна і монопольна земельні ренти

Особливістю сільського господарства є наявність суттєвої різниці в якості земельних ділянок. Навіть у межах невеликих територій з відносно однаковими кліматичними та погодними умовами одні земельні ділянки за своє якістю будуть найкращі, інші будуть їм тою чи іншою мірою поступатись і можуть бути віднесені або до середніх, або до найгірших. Зауважимо, що поділ землі за якістю на найкращі, середні та гірші є досить умовним і дуже узагальненим. У практиці для визначення якості тієї чи іншої земельної ділянки користуються земельним кадастром, який визначає якість кожної ділянки за більш детальною класифікацією.

Якість землі може бути наслідком сполучення природних факторів, тоді говорять про природну продуктивність землі. Але вона може стати і наслідком дій людини, спрямованих на підвищення якості землі. У цьому випадку говорять про економічну продуктивність землі. Усе це суттєво впливає на кінцеві показники в сільськогосподарському виробництві і на ті виробничі відносини, які там формуються.

В умовах ринкової економіки вартість виробленої продукції включає не тільки витрати праці на виробництво самого товару, але й витрати, пов'язані з його доставкою до споживача. Ці останні можуть досить сильно різнитись, що залежить від місцезнаходження сільськогосподарського товаровиробника стосовно ринку збуту його продукції. З цього погляду між ділянками землі теж існує певна різниця.

Означені вище особливості відіграють важливу роль у формуванні й розподілі прибутку, який формується в процесі створення продукту сільськогосподарського виробництва. По суті, вони безпосередньо (якість ділянки землі) або опосередковано (відстань земельної ділянки від ринку) пов'язані з якістю основного засобу виробництва в сільському господарстві, а саме із землею.

Як відомо, товаровиробник, працюючи в будь-якій галузі виробництва, завжди намагається застосувати такі засоби виробництва або такі схеми організації їх використання, які б дали йому змогу зробити індивідуальну вартість його товару нижчою за суспільну. У цьому випадку він буде отримувати надприбуток, але тільки до тих пір, доки його технологія чи застосовані ним нові засоби виробництва не поширяться серед основної маси товаровиробників. Іншими словами, до тих пір, доки виняткові умови виробництва не стануть середньо-суспільними.

Інші умови існують у сільському господарстві. Основним засобом виробництва тут є земля, але її кількість і якість обмежені і мало змінюються протягом великих проміжків часу. Отже, різниця в якості землі та розташуванні земельної ділянки є сталою і вони не підвладні капіталу, бо землю неможливо вільно відтворювати. Водночас потреба в продукції сільського господарства постійно зростає, бо зростає кількість населення і його попит. Усе це веде до того, що у виробництво включаються не тільки кращі й середні, але й гірші за якістю землі.

Включення в процес сільськогосподарського виробництва гірших за якістю земельних ділянок веде до того, що ціни на сільськогосподарську продукцію формуються не на базі середніх для даного суспільства умов виробництва, а за витратами праці на гірших ділянках землі. Це пояснюється тим, що кількість землі обмежена, а потреба в продукції сільського господарства постійно зростає. І якщо ми припустимо, що на якийсь даний момент виробництво, що ведеться, наприклад, на кращих, середніх та гірших землях, повністю задовольняє потреби суспільства в продукції сільського господарства, то ціни будуть установлюватися за витратами на гірших за якістю земельних ділянках. Якщо, наприклад, відбудеться підвищення продуктивності праці на кращих ділянках землі, то це приведе до збільшення кількості продукції і, за умови незмінного попиту, спричинить зменшення цін на продукцію. Це, у свою чергу, зробить невигідним виробництво сільськогосподарської продукції на гірших за якістю землях і вони будуть виведені з господарського обороту. Але внаслідок постійного зростання попиту на продукцію і відносно обмежених можливостей її виробництва тільки на кращих та середніх за якістю землях ціни на цю продукцію знову зростуть та зроблять вигідним виробництво продукції також на гірших землях. Цей процес відбувається постійно, але його кінцевим наслідком завжди є те, що ціни на продукцію сільського господарства завжди встановлюються за умовами виробництва цієї продукції на гірших із тих земель, які втягнуті в господарчий оборот.

В умовах такого ціноутворення на кращих та середніх ділянках землі завдяки кращим умовам робітник буде створювати більше продукції, ніж на гірших, але продавати цю продукцію товаровиробник буде за цінами, що формуються на базі витрат на виробництво цієї продукції на гірших ділянках землі. Це буде призводити до виникнення на кращих та середніх ділянках землі надприбутку, який буде привласнювати власник землі у формі диференційної ренти.

Механізм виникнення диференційної ренти досить чітко можна розкрити на такому прикладі: візьмемо три ділянки землі різної родючості - краща, середня і гірша. Припустимо, що фермери ці ділянки беруть у власника в оренду. Кожен з них вирощує пшеницю і на ці рівні за площею ділянки витрачає по 100 одиниць (наприклад, по 100 грн.) вартості для здійснення всього процесу виробництва. Припустимо, що середня норма прибутку в країні становить 20 %.

Утворення диференційної ренти І

Ділянки	Витрати капіталу (С+V)	Середній прибуток	Зібрано врожай, (центнер)	Індивідуальна ціна виробництва	Суспільна ціна виробництва	Диференційна рента I
				Усієї продукції	Одного центнера	Одного центнера	Усієї продукції
Краща	100	20	12	120	10	20	240	120
Середня	100	20	10	120	12	20	200	80
Гірша	100	20	6	120	20	20	120	-

Ціна виробництва всієї продукції на кожній із трьох ділянок однакова, бо вона складається з витрат (100 грн.) та середнього прибутку (20 грн.), але оскільки праця найманого робітника в кращих умовах буде більш ефективною (12ц на кращій ділянці і 10 ц на середній ділянці порівняно з 6 ц на гіршій), то й індивідуальна вартість 1ц буде різною, а саме: 10грн., 12 грн. і 20 грн. А оскільки ціна на ринку буде встановлюватись за гіршими умовами виробництва, то за всю продукцію на цих трьох ділянках буде виручено 240, 200 і 120 грн. відповідно. Оскільки покриття витрат орендаря і його середній прибуток разом становлять 120 грн., то на кращій і середній ділянках утворюється додатковий прибуток, який і привласнює власник землі. Він набуває форми диференційної ренти І.

Умовою виникнення диференційної ренти І є різниця в природній родючості землі. Причиною цієї ренти є монополія приватної власності на землю як на об'єкт господарювання.

Джерелом диференційної ренти І є праця найманого працівника, яка за середньої і ліпшої родючості землі здатна створювати надлишковий додатковий продукт.

Слід підкреслити, що диференційна рента І може бути пов'язана також з віддаленістю від основного ринку збуту сільськогосподарської продукції. Ті господарства, які знаходяться найближче до такого ринку, будуть нести менші витрати на транспортування продукції, ніж ті, що розташовані від ринку на більшу відстань. Відтак, і в цьому випадку буде виникати додаткова вартість, яка буде набувати форми диференційної ренти І.

Орендар, який розпоряджається і користується землею в умовах чітко визначеної ділянки, що здається в оренду, намагається отримати додатковий продукт, перш за все, шляхом штучного підвищення якості землі. Вносячи добрива, запроваджуючи нові технології обробки землі, здійснюючі різноманітні агротехнічні заходи, він, урешті-решт, досягає більшої продуктивності праці і, як наслідок, отримує додатковий прибуток. Але земля має ту властивість, що її поліпшена якість зберігається на роки, і коли термін угоди орендаря з власником закінчиться, власник землі врахує вже нову, більш високу якість землі й буде отримувати додатковий продукт у вигляді диференційної ренти II. Вона відрізняється від диференційної ренти І тільки тим, що виникає не за умови природної, а за умови штучно досягнутої різниці в родючості між окремими ділянками землі.

Диференційна рента II науково пояснює факт постійної боротьби між орендарем і власником землі з приводу терміну оренди. Орендар намагається взяти землю на якомога більший термін, а землевласник хоче здати її в оренду на відносно невеликий термін, щоб наприкінці терміну за нової угоди отримувати диференційну ренту II. Звичайно, це можливо тільки за умови штучного підвищення родючості землі орендарем. Але це, скоріше, правило, бо й для орендаря прибуток - головний сенс його господарчої діяльності, а підвищити його можна, перш за все, шляхом підвищення родючості землі, 14, ст.

Утворення диференційної ренти ІI

Ділянка землі за родючістю	Затрати капіталу (C+V грн.)	Вироблений продукт (ц.)	Середній прибуток (грн.)	Індивідуальна ціна виробництва	Суспільна ціна виробництва	Диференційна рента 1 (грн).
				1 ц. (грн)	Всієї прод.	1 ц. (грн)	Всієї прод.
Краща	50	6	10	10	60	15	90	-
Друге вкладення коштів	50	7	10	8.5	60	15	105	45

Отримання диференційної ренти II у деяких розвинених країнах регламентується відповідними законами. Так, у Бельгії оренда землі здійснюється на термін не менше за 9 років. При цьому, щоб додатково стимулювати орендаря докласти зусиль щодо підвищення родючості землі, орендар, як правило, має право на певну компенсацію тієї вартості, що створюється на землі, якість якої була ним поліпшена.

Розглядаючи диференціальну ренту, ми показали, що гірші земельні ділянки або капіталовкладення диференціальної ренти не приносять. Між тім відомо, що землевласники навіть за найгірші земельні ділянки беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок 9, ст. 282-288.

Земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників землі та землекористувачів, крім орендарів, за використання земельних ділянок. Відповідно до Закону України "Про плату за землю" земельний податок встановлюється окремо за землі сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення. Ставки земельного податку встановлюються Верховною Радою України. Його розмір не залежить від результатів господарської діяльності власників землі, землекористувачів і встановлюється у вигляді платежів за одиницю земельної площі з розрахунку на рік. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Платники фіксованого сільськогосподарського податку мають право на вибір форми сплати фінансованого сільськогосподарського податку в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Основою таких платежів є абсолютна рента, [12, ст. 118].

Існування абсолютної земельної ренти - доходу земельних власників з усіх без виключення ділянок землі, в тому числі й найгірших - відстоює виключно марксистська економічна теорія. Виникнення абсолютної ренти пояснюється існуванням монополії приватної власності на землю.

Монополія на землю як об'єкт власності стає перешкодою на шляху вільного переміщення капіталів в сільське господарство, хоча існують значні стимули щодо цього - відносно нижча фондоозброєність праці в сільському господарстві зумовлює вищу ефективність застосування капіталу за рахунок нижчих витрат виробництва. Завдяки обмеженості земель сільськогосподарські продукти з будь-яких ділянок мають ціну з більшою часткою прибутку за рахунок нижчих витрат виробництва в порівнянні з іншими галузями. Утворений надлишок прибутку над середнім прибутком в економіці перетворюється в абсолютну ренту. З макроекономічної точки зору, абсолютна рента - своєрідний податок, яким обкладається все суспільство на користь земельних власників, [2, ст. 355 ].

Абсолютна земельна рента у сільському господарстві, порівняно з іншими галузями народного господарства органічна будова капіталу значно нижча ніж, скажімо, у промисловості. І це дійсно так, бо навіть у високотехнологічній аграрній сфері високорозвинених країн сільськогосподарська техніка використовується часто тільки в певний період року: обробка землі, жнива. Проте живої праці тут завжди багато, більше, ніж в інших галузях. Унаслідок цього, тут за такої ж у середньому продуктивності праці, як і в промисловості, буде створено додатковий продукт більший, ніж рівновеликим капіталом у промисловості. Розглянемо це на прикладі: припустимо, у промисловості задіяний капітал в 100 одиниць. При цьому на постійний капітал витрачено 80 одиниць, а на змінний (тобто витрати на робочу силу) - 20 одиниць. В аграрній сфері такий самий за розміром капітал розподілений таким чином: 60 одиниць - постійний, а 40 одиниць - змінний. Якщо припустити, а це науково обґрунтоване припущення, що і в промисловості, і в сільському господарстві однакова ступінь ефективності праці (а вона приблизно однакова, бо середніми, однаковими у різних галузях, є і витрати праці в одиницю часу, і інтенсивність праці), то різна кількість живої праці створить і різну кількість додаткового продукту. Отже, вартість товару в сільському господарстві за норми додаткової вартості в 100 % буде становити:

,

а в промисловості -

,

де С - матеріальні витрати господарства (підприємства), V - оплата праці, а С+V - собівартість (витрати).

Якби це були різні галузі промисловості, то різна норма прибутку привела б до міжгалузевої конкуренції і переміщення капіталу з галузі з нормою прибутку в 20 % до галузі з нормою прибутку в 40 %. Але щодо сільського господарства цього не відбувається. Земля тут є основним засобом виробництва, її кількість обмежена і вона знаходиться в приватній власності. Отже, переміщення тут практично неможливе, а відтак, сільське господарство не бере участі у формуванні середнього прибутку. Через це продукція сільського господарства продається не за ціною виробництва, а за вартістю.

Якщо ми припустимо, що середня норма прибутку в промисловості становить 20 %, то це означає, що підприємець-орендар задовольниться теж 20 % прибутку і з вартості виробленої продукції забере 120 одиниць, з яких 100 одиниць відшкодують його витрати, а 20 одиниць будуть становити його прибуток. А оскільки продукція буде продана за 140 одиниць, то різницю в 20 одиниць у формі абсолютної ренти отримає землевласник.

Причиною абсолютної ренти виступає монополія приватної власності на землю. Джерело - праця найманого робітника, який створює додаткову вартість.

У сучасній економічній літературі існування абсолютної ренти або ігнорується, або її пов'язують з перевищенням попиту над пропонуванням конкретного виду сільськогосподарської продукції і перерозподілом прибутку, створеного в інших галузях народного господарства. Такий підхід є невиправданим і ненауковим, бо він, по суті, ототожнює абсолютну ренту з монопольною.

Окрім диференційної та абсолютної рент, у сільському господарстві має місце монопольна рента. Вона пов'язана, і це обов'язкова умова, з наявністю унікальних земель за родючістю, особливими кліматичними умовами тощо. Прикладом можуть бути землі у французькій провінції Шампань, де має місце унікальне сполучення землі відповідної якості, вологості, кількості сонячних днів за рік, температури і т.ін., яка дає змогу вирощувати виноград, з якого можна робити першокласне шампанське вино. Практично ніде більше немає землі з таким сполученням цих факторів. А оскільки такі земельні масиви обмежені, їх не можна збільшити, а попит на цю продукцію сільського господарства постійно зростає, то власник таких земель отримує від володіння цією землею додаткову вартість у вигляді монопольної ренти. На відміну від абсолютної та диференційної рент, цю додаткову вартість створюють наймані робітники в інших галузях народного господарства, а до власника землі вона потрапляє шляхом перерозподілу через механізм монопольної ціни.

Монопольну земельну ренту визнають усі економісти, але поряд з нею також часто виділяють монопольну ренту рідкості. Вона пов'язана з рідкістю, неповторністю блага. Це може бути продукція праці видатного музиканта, хірурга або, скажімо, знаменитого ювеліра. Природа такої ренти така сама як і природа монопольної земельної ренти.

На поверхні земельна рента виступає у вигляді орендної плати. Але орендна плата часто буває більша за ренту. Це пов'язано з тим, що передаючи орендарю землю, землевласник може одночасно передавати в оренду і різноманітні споруди, які знаходяться на даній земельній ділянці. Це можуть бути ангари, склади, певні виробничі комплекси і т.ін. У цьому випадку до ренти буде включено амортизацію основного капіталу і відсоток на вкладений землевласником капітал, що передається в оренду разом із землею.

В умовах ринку земля стає об'єктом купівлі-продажу. Але оскільки земля не є продуктом людської праці і через це не має вартості, то ціна землі виступає ірраціональним виразом вартості. Вона визначається відповідно до грошового розміру ренти і норми банківського відсотка. Іншими словами, продаючи землю, власник землі буде вимагати таку суму, поклавши яку в банк під діючий відсоток він буде отримувати суму, еквівалентну розміру ренти.

Обмеженість землі і постійне зменшення сільськогосподарських угідь, унаслідок промислового і цивільного будівництва, ерозії ґрунту, будівництва шляхів тощо призводить до постійного зростання ціни землі. Це робить землю найнадійнішим активом, який захищає заощадження від знецінення внаслідок інфляції, 9, ст. 282-288.

Висновок

Метою моєї курсової роботи було розкриття теми "Рентні відносини".

Отже, всі рентні відносини розподіляються між державою, земельними власниками й тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, селянські спілки, кооперативи тощо). Методи, форма, частка розподілу визначаються пануючими відносинами власності в аграрному секторі.

Загальнонародна власність на землю передбачає:

ь відсутність абсолютної ренти, отже збагачення земельних власників за рахунок усіх інших споживачів сільськогосподарської продукції;

ь концентрацію диференціальної ренти І, як дару природи, в руках держави й використання її в інтересах всього суспільства;

ь мінімальне вилучення диференціальної ренти ІІ, для того, щоб господарства, які одержали її за рахунок своїх додаткових трудових зусиль і капітальних вкладень, могли цю ренту використати для підвищення ефективності виробництва й вирішення своїх соціальних проблем.

Приватна власність на землю,

ь по-перше, породжуючи монополію приватної власності на землю, веде до утворення абсолютної земельної ренти, тобто до стягнення додаткового податку на користь земельних власників з усіх споживачів продукції землеробства в зв'язку з тим, що ціни на цю продукцію на ринку формуються не на основі середніх (суспільно необхідних) затрат, а на основі затрат індивідуальних, так як приватна власність на землю перешкоджає вільному переливу капіталу;

ь По-друге, диференціальна рента І, потрапляючи в приватні руки, вилучається з суспільного використання й стає джерелом збагачення окремих осіб (власників землі), а не суспільства в цілому.

ь По-третє, диференціальна рента ІІ через механізм переукладання орендних договорів максимально вилучається в тих, хто її створив, на користь земельних власників, що веде до втрати стимулів у користувачів землею робити додаткові капіталовкладення, пов'язані з підвищенням родючості землі й ефективністю сільськогосподарського виробництва в цілому.

В сучасній Україні користування землею є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. В земельному податку й орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється в ренту. Проте рентні відносини, які склалися тепер в Україні, мають перехідний характер. До цього часу абсолютно не вирішене питання про власність на землю. Тому економічні відносини, які виникають в аграрному секторі, є тимчасовими, не стійкими й чекають свого законодавчого врегулювання. Невизначеність у відносинах власності впливає й на ефективність сільськогосподарського виробництва, підриваючи його матеріальну основу, а саме: економічний інтерес.

Література

1. Башнянин Г.І. Політична економія. - Київ: ІЗМН, 1997 - 302 с.

2. Башнянин Г.І. Політична економія. - Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000.

3. Корнєєв Ю.В. Земельне право. 2-ге вид. перероб. та доп. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2011 - 248 с.