Форми організації суспільного виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Національний університет харчових технологій

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з політичної економії

на тему: « Форми організації суспільного виробництва»

Виконала

студентка 3 курсу

скороченої форми навчання

групи ОФПД 2

Дунаєва А. С.

Перевірив

доцент Довженко О.О.

Київ 2013



Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття і класифікація форм суспільного виробництва

1.1 Сутність і структура суспільного виробництва, його основні фактори. Матеріальне і нематеріальне виробництво

1.2 Класифікація форм суспільного виробництва

Розділ 2. Характеристика основних форм суспільного виробництва

2.1 Натуральна форма суспільного виробництва

2.2 Товарна форма суспільного виробництва

2.3 Просте і капіталістичне товарне виробництво

2.4 Безпосередньо суспільне виробництво 

Розділ 3. Товар і його властивості. Теорії вартості

3.1 Товар і його властивості

3.2 Теорії вартості. Альтернативна вартість

Висновок

Список використаної літератури

суспільне виробництво матеріальне вартість



Вступ

Природа не дає в готовому вигляді всього того, що необхідно для задоволення людських потреб. Все це люди видобувають в процесі виробництва. Таким чином, виробництво є основою життя людського суспільства. Люди змушені постійно спільно впливати на природу, добуваючи необхідні продукти, блага і переробляючи їх. Матеріальне виробництво - перетворення природних ресурсів у необхідні матеріальні продукти. Отже, закономірним для суспільства є спільна діяльність людей і обмін продуктами цієї діяльності між ними в процесі виробництва матеріальних і духовних благ. Люди « не можуть виготовляти, не з'єднуючись відомим чином для спільної діяльності і для взаємного обміну діяльністю» (К. Маркс, Ф. Енгельс ). Виробництво продуктів має суспільний характер протягом всієї історії розвитку людства. Дійсно, коли мова йде про виробництво, то завжди мають на увазі виробництво суспільних індивідуумів. Людина, виробляючи необхідні матеріальні блага, змінює не тільки форму того, що дано природою, а й свідомо досягає в той же час мета, яка визначає спосіб і характер його дій. Це дуже важливе концептуальне поняття виробництва дано марксистами. Саме тут закладений підхід до виробництва як до суспільного феномену, який пов'язаний з людською працею. У виробництві формуються відносини між людьми, які складають економічний базис суспільства і визначають характер таких суспільних відносин, як державні, правові та ін. На цьому будується, по суті, марксистська економічна теорія. Аналізуючи виробництво, Маркс дійшов висновку, що люди вступають між собою в певні виробничі відносини, які мають об'єктивний характер і не залежать від їхньої волі і бажання. Ці відносини дуже складні. Розрізняють, наприклад, організаційно - економічні відносини, які складаються в процесі організації виробництва з приводу поділу праці, спеціалізації, комбінування ; соціально - економічні відносини, які характеризують привласнення вигідних умов, засобів і результатів виробництва, а також громадський спосіб з'єднання виробника із засобами виробництва та відповідні йому відносини в самому виробництві, розподілі, обміні і споживанні результатів виробництва. Об'єктом дослідження є суспільне виробництво як соціально - економічне явище. Предмет дослідження - форми організації суспільного виробництва. Метою курсової роботи є вивчення основних форм організації суспільного виробництва. Для досягнення цієї мети в ході роботи має бути вирішено ряд завдань: - розглянути загальне поняття суспільного виробництва; - проаналізувати різні підходи до класифікації форм суспільного виробництва; - дати характеристику основних форм суспільного виробництва. Структура роботи. Робота включає в себе вступ, три розділи, висновок і список літератури. Поняття суспільного виробництва є одним з загальних визначень суспільства, однак воно не тотожне поняттю суспільного життя. Процес суспільного виробництва людьми свого життя, включає в себе насамперед матеріальне виробництво, бо без виробництва і відтворення матеріальних умов і засобів життя неможлива сама життєдіяльність людей в усьому її різноманітті. Цим і зумовлена ??певна, що конструюють весь різноманітний процес суспільного життя роль матеріального виробництва. Однак визнанням і роз'ясненням даного принципового положення соціально - філософської теорії марксизму тема « виробництво і суспільство » зовсім не вичерпується. Виробництво суспільного життя включає в себе також і духовне виробництво ( «виробництво свідомості» ), виробництво людей, як суспільних індивідів і виробництво « самої форми спілкування» (К. Маркс ), тобто певного типу соціального зв'язку людей. Суспільне виробництво є динамічна система і структура. У ній то одна то інша сторони, або фактори, виходять на перший план і стають визначальними. Праця, засоби виробництва, знання (наука і досвід ), також природні та соціальні умови в їх конкретно -історичному поєднанні характеризують внутрішню структуру продуктивних сил ( матеріальних і духовних) на всіх етапах розвитку суспільного виробництва. Однак живе рух цих сил в історії суспільного виробництва різноманітне. Змінюється співвідношення накопиченого і живої праці, які можуть перетворюватися по відношенню до один одного із засобу в мету ; перетворюється саме ставлення між працею і виробництвом взагалі. Виробництво - це одиничний акт руху продукту по фазах власне виробництва, розподілу, обміну та споживання.



Розділ 1. Поняття і класифікація форм суспільного виробництва

1.1 Сутність і структура суспільного виробництва, його основні фактори. Матеріальне і нематеріальне виробництво

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати. Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки:

По-перше, виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. Воно, починаючи з первіснообщинного суспільства, здійснюється як сумісний суспільно-кооперативний процес з участю великої кількості людей. Існування виробництва, в якому бере участь лише відокремлена особа так само безглуздо, як існування і розвиток мови без спілкування людей, що спільно живуть і спілкуються між собою.

В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво. Окремий виробник, вирваний із цієї системи взаємозв'язку, не може бути "справжнім" виробником, що відповідає його економічній природі.

По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва.

По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання.

По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів.

Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно по слідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. 

В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва. Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки. Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання). Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості. 

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.

В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.

Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального, а й нематеріального виробництва.

Виробництво - це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об'єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб. Для нас важливо з'ясувати питання, які фактори беруть участь у виготовленні благ.

Існують різні підходи при виділенні факторів і їх класифікації в окремі групи. Марксистська теорія в якості факторів виділяє: особистий фактор виробництва і речовий фактор виробництва. 

Особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати процес виробництва. Поняття праця використовується поряд з поняттям робоча сила. Вони розглядаються як різні економічні категорії.

Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. До речового фактору належать усі засоби виробництва, тобто сукупність предметів та засобів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ.

Предмети праці - це те, на що спрямовано працю людини. Предмети праці поділяються на ті, котрі дані самою природою (руда, вугілля, газ і т.д.), а також ті, що є результатом попередньої праці людини (метал, бавовна). 

Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. До засобів праці належать будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання і т.п.

Проте слід підкреслити, що засоби виробництва самі по собі, без тісного контакту з людською працею не можуть виробляти блага і являють собою груду мертвих речей. Щоб процес виробництва розпочався, потрібно з'єднати засоби виробництва з робочою силою, тому засоби виробництва і люди, які володіють певними навиками, досвідом в органічній сукупності утворюють продуктивні сили суспільства.

Оскільки результатом процесу суспільного виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, то структурно воно поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво - сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги.

Нематеріальне виробництво - сукупність галузей і сфер, які виробляють нематеріальні блага й надають нематеріальні послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Суспільне виробництво має і галузеву структуру ( таб. 1)

Таб. 1. Галузева структура суспільного виробництва.

У нематеріальному виробництві особливе місце належить духовному виробництву: праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ - книг, картин, скульптур, кінострічок, фотографій. Але все ж таки духовне виробництво відносять до нематеріального виробництва, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична ціннісність, глибина духовного відображення реального світу через талант людини.

Чотири факторна класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і наче б завершеною. Однак на кожному етапі розвитку суспільного виробництва під впливом науково-технічного прогресу постійно з'являються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого рівня розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори виробництва. Тому економічна наука постійно розширює І доповнює класифікацію факторів виробництва.

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію (рис. 1),

Рис. 1. Фактори виробництва.

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.

Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили.

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:

- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн га;

- по-друге, земля е невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;

- по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання;

- по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;

- по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.

В надрах землі України знаходиться близько 20 тис. родовищ 113 видів корисних копалин. За вартістю розвідані запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих - більше 43 %. Провідні позиції у світі Україна посідає і за запасами вугілля, титану, урану, графіту, сірки, калійних солей, каоліну, декоративного каменю тощо.

Все сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та невідтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати.

Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення.

Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.

Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності, інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом, інформація справляє суттєвий вплив на розвиток економічних процесів. Завдяки розвитку інформації відбувається переоцінка ролі та місця матеріально-речових факторів суспільного виробництва. Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційно-місткість виробництва, праці та продукту. У наш час стало зрозумілим, що науково-технічна революція переростає в інформаційну революцію, яка стає вирішальним фактором економічного та соціального розвитку сучасного суспільства.

В другій половині XX століття у зв'язку із змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили.

Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів. Кінець ери дешевої сировини та безвідплатного споживання природних ресурсів призвів до зростання витрат в добувних та обробних галузях, збільшення витрат на впровадження очисних технологій, вжиття природоохоронних та природно відновлюваних заходів. Виходячи з викладеного, екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.

Підприємницькі здібності - особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки суб'єкта господарювання, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, його постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю прирівнюється до витрат інтелектуального капіталу.

Зазначаючи роль і значення вищенаведених факторів виробництва, потрібно зауважити, що вони переплітаються і взаємодіють один з одним. Жоден з них сам по собі не спроможний виробити продукт і принести дохід. Відсутність хоча б одного з них може призвести до руйнування системи і зробити неможливим сам виробничий процес.

Крім того, факторам виробництва властива взаємозамінність, котра обумовлена специфікою споживчих властивостей і конструктивними особливостями продукту, що виробляється, а також обмеженістю того чи іншого виду ресурсу.

Економічні потреби та інтереси. Людина завжди була і залишається головним фактором розвитку та вдосконалення виробництва. З позицій виробництва людина - це не тільки його суб'єкт, але і кінцева мета. Суспільний продукт, пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні, без якого будь-яке виробництво недоцільне. В споживанні задовольняються потреби людей. 

Потреба - це об'єктивна необхідність окремої людини, сім'ї, колективу, суспільства, держави в життєвих благах, послугах, духовних і культурних цінностях. Потреби виникають з народженням людини і супроводжують все її життя (поїсти, поспати, прикраси, іграшки, зошити, одяг, зачіска тощо). Характер походження потреб досить складний, але в їх основі лежать дві визначальні причини. Перша має фізіологічний характер, тому що людина, як жива істота, потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних умов.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, суспільні потреби поділяються на економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі. Їх можна розподілити з урахуванням суб'єкта споживання окремої людини, сім'ї, колективу підприємства, працівників певної галузі виробництва, жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому або окремого класу. 

Широко відома класифікація потреб, запропонована американським ученим А.Маслоу. Він поділив їх на нижчі та вищі. До першої групи належать потреби фізіологічні, без задоволення яких неможливе саме життя людини. Після цього індивід прагне безпеки для себе, своєї сім'ї. До вищих потреб входять прагнення належати до певного кола людей, відчувати їх підтримку. Задоволення цієї потреби викликає прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах оточуючих. Найвищою потребою у другій групі є прагнення людини до самореалізації. Визначальними є економічні потреби, тобто той внутрішній мотив, що спонукає людину до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту і добробуту членів сім'ї.

Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість - економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють:

* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);

*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);

*соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок ).

За способом задоволення виділяють:

- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;

- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);

- суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:

- абсолютні потреби - визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;

- дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни;

- платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).

Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:

* матеріальні і духовні;

* загальні і конкретні;

* поточні та перспективні;

* задоволені і незадоволені;

* дійсні та абсолютні.

Потреби характеризують лише можливість споживання, але щоб ця можливість перетворилася в дійсність, слід виробити життєві засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво забезпечує різноманітні блага, які становлять необхідні умови життя і розвитку людського суспільства на будь-якому історичному щаблі його існування. Інакше кажучи, блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу.

Економічні потреби мають історичний характер. Розмір потреб, так як і способи їх задоволення, являють собою продукт історії і залежать від культурного рівня країни, а також від умови, з якими навичками та життєвими запитами сформувались соціальні прошарки суспільства, окремі люди і суспільство в цілому.

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у результаті зростання продуктивних сил приводять до зміни структури виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже призводить до появи нових потреб. Потреби людини безмежні у своєму розвиткові і мають тенденцію до зростання, тобто до якісних і кількісних змін, тобто в суспільстві діє закон зростання потреб.

Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні економічні відносини. Конкретна потреба людини в чомусь у її свідомості перетворюється в інтерес, бажання, прагнення діяти. Так, відчуття спраги у свідомості перетворюється на інтерес, що спонукає людину до пошуків якогось питва; потреба в новій інформації переростає в інтерес до читання, відвідування публічних лекцій тощо.

Інтерес здебільшого має вибірковий характер і виявляється у стійкому зосередженні уваги на певному об'єкті. Як і потреби, інтереси людей численні й різноманітні. З інтересом тісно пов'язане поняття мотиву як спонукального чинника дій та вчинків людей. За мотивом логічно відбувається певна дія, що породжує конкретний результат у вигляді задоволення потреби. Таким чином, утворюється логічний ланцюжок: потреба--інтерес--мотив--дія--результат (задоволення потреби). Для економіки є дуже важливим зв'язок між економічними потребами, економічними інтересами і трудовою або підприємницькою поведінкою людини, між мотивацією і ставленням людей до економічної діяльності.

Економічні інтереси - це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, їх реалізації. Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. 

Соціальним суб'єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім'я, колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, верства, суспільство, а кінцевим об'єктом - результат (продукт, послуга, інформація) суспільного виробництва, що іде на задоволення потреби, з приводу якої і складаються конкретні відносини між людьми.

Кожний суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб'єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів. Серед цієї групи інтересів виділяють особистий, колективний і суспільний інтерес. Це класифікація інтересів за ознакою суб'єктності.

Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями:

* за ознакою важливості розрізняють інтереси головні та другорядні; 

* за часовою ознакою - поточні та перспективні;

*за об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці й життя; 

* за ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові.

Отже, для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних взаємозв'язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації.

Таким чином, суспільне виробництво займає в житті людини визначне місце, оскільки:

* це необхідна умова, без якої суспільство не може існувати;

* в процесі виробництва вдосконалюється сама людина, нагромаджується досвід, знання, розвивається інтелект.

1.2 Класифікація форм суспільного виробництва

Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне функціонування суспільного виробництва. За період свого існування людство використовувало лише три форми суспільного виробництва: натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. У сучасних розвинутих країнах товарна форма домінує, витіснивши натуральну, водночас зростає роль безпосередньо суспільної форми. Крім того, у деяких країнах збереглися невеликі осередки натурального господарства. Збільшується значення товарного виробництва і в економічному житті слаборозвинутих країн, де ще переважає натуральна економіка. Товарне виробництво адаптується до різних форм власності та способів виробництва. Однак і цю форму організації суспільного виробництва змінить вища й досконаліша -- безпосередньо суспільна, яка діалектично заперечить товарну та натуральну форми. Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:

* доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця;

* індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво;

* постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології. 

Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей. Виробництво пройшло тривалий шлях історичного розвитку. Проте на всіх етапах воно демонструє деякі спільні риси, зокрема для його функціонування завжди в наявності мали бути такі елементи, як праця, засоби праці та предмети праці.



Розділ 2. Характеристика основних форм суспільного виробництва

2.1 Натуральна форма суспільного виробництва

Історично першим виникло натуральне виробництво. Натуральне виробництво -- виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило, а відносини між людьми базуються здебільшого на експлуатації.

За первіснообщинного ладу єдиною формою суспільного виробництва було натуральне. У процесі розпаду цього ладу виникає товарне виробництво, але натуральна форма домінує ще впродовж майже шести тисячоліть, поєднуючись з товарною. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічні феодальні маєтки). У цих господарствах відбувався замкнутий кругообіг (рух) продукту, який переважно не виходив за межі господарств. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання господарюючих суб'єктів (власників) залежав тільки від рівня власного виробництва. Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був розвинутий мало. Проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей. Наприклад, всередині латифундій мав місце поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт, але поділу праці між господарськими одиницями не існувало. Вони характеризувалися переважно однаковою сукупністю видів праці. Структура господарств вільних селян була практично однакова. Вони не лише вирощували хліб, а й виготовляли знаряддя праці, одяг, взуття тощо. Звичайно, і за натурального господарства деякі продукти праці (сіль, залізо, прянощі тощо) обмінювалися на ринку як товари, але такий обмін відігравав другорядну роль.

Натуральна форма виробництва відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, які зумовлюють украй обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером потреб.

Натуральне виробництво було малоефективним, консервативним, а пануючі відносини економічної власності забезпечували дуже повільний розвиток продуктивних сил. Такі відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому виявлялися як відносини між самими людьми, а не набували форми відносин між продуктами їх праці. Експлуатація в антагоністичних формаціях, де панувало натуральне виробництво, відбувалася у зримих, грубих і брутальних формах. Вона базувалася на позаекономічному примусі, на відносинах особистої залежності, яка мала персональний характер.

Риси натурального господарства( таб. 2 ).

Таб. 2. Основні риси натурального господарства



Поступово на зміну натуральному господарству приходить товарне виробництво, яке представляє таку форму організації суспільного виробництва при якій вироблені продукти слугують не для задоволення власних потреб їх виробників, а для обміну, для продажу на ринку. Товарне виробництво зароджується як протилежність натурального господарства, тому що економічні відносини між людьми проявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці. Необхідною умовою виникнення товарного виробництва і обміну є суспільний поділ праці. В міру розвитку продуктивних сил за натуральної форми виробництва праця стає вже більш спеціалізованою. Поділ праці, який спочатку формувався в межах первісної общини або роду, з часом виходить за них. Складається система суспільного поділу праці. Так, тваринницькі племена виділяються з інших племен. У зв'язку з цим одні племена займаються переважно землеробством, а інші -- тваринництвом. З виокремленням тваринницьких племен відбувся перший великий суспільний поділ праці. Внаслідок появи надлишків продукту в спеціалізованих племенах виникає обмін продуктами між племенами і общинами. Займаючись в основному виробництвом продуктів тваринництва (м'яса, молока, шкір), пастушеські племена потребували продуктів землеробства (зерна, плодів, борошна), землероби, навпаки, -- продуктів тваринництва (м'яса, шкір, шерсті). Таким чином, на стадії першого великого поділу праці виникає обмін надлишками вироблених продуктів між племенами і общинами.

У міру зростання виробництва поряд із землеробством і тваринництвом розвивалися й інші види виробничої діяльності людей. У тваринницьких і особливо землеробських общинах і племенах розвивалось ремісниче виробництво -- ковальське, гончарне, ткацьке та ін. Ремесло -- це дрібне виробництво, яке основане на особистій праці виробника і ручному інструменті. Виробництво більш досконалих знарядь праці та зброї, що все частіше виготовлялися з металу, вимагало великої і вмілої праці, з'явилася об'єктивна необхідність відокремлення ремесла від землеробства і тваринництва. Ремесло стає спеціальністю окремих осіб. Праця ремісників поступово відокремлюється від праці землеробів і тваринників, і ремесло виділяється в самостійну галузь виробничої діяльності людей.

З відокремленням ремесла від сільського господарства настав другий великий суспільний поділ праці. Це була перша в історії форма промисловості, яка відокремилася від натуральної. Крім продуктів землеробства і тваринництва, все частіше поступали в обмін вироби ремісників: кам'яні і металеві сокири, серпи і коси, луки, мечі, посуд, тканини, шкіри, одяг. Відокремлення ремесла сприяло виникненню виробництва продуктів спеціально для обміну.

Продукт, що виробляється не для особистого споживання, а для обміну, називається товаром. Виробництво товарів мало місце ще до другого великого суспільного поділу праці, але після виокремлення ремесла в самостійну сферу діяльності, воно стає більш регулярним, стійким. Спочатку товар безпосередньо обмінювався на інший товар, тобто за формулою Т--Т. Наприклад, 

1 міра зерна на 1 вівцю. З часом з'явилися гроші. З появою грошей обмін розпадається на два акти: продаж товару на гроші (Т--Г) і купівля (придбання) інших товарів на гроші (Г--Т). З розгортанням відносин купівлі-продажу товарів у сфері обміну сформувався ринок.

Основні риси товарного виробництва. Товарне виробництво -- це така організаційна форма суспільного виробництва, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку.

Товарне виробництво має такі основні риси:

1) суспільний поділ праці. В умовах товарного господарства виробництво складається з різнорідних і відокремлених господарських одиниць. Кожна з них спеціалізується на виробництві певного продукту, так, промисловість розпадається на різні галузі: текстильну, харчову, шкіряну, металургійну та ін.;

2) приватна власність на засоби виробництва. В процесі розкладу первіснообщинного ладу виникла приватна власність на землі та на засоби виробництва. Суспільний поділ праці створював умови для виникнення й утвердження приватної власності. Відносини приватної власності на засоби виробництва і продукцію є важливою рисою товарної форми виробництва;

3) обмін товарами як форма економічного зв'язку між виробниками. В умовах спеціалізованого виробництва, коли кожен товаровиробник виробляє не для себе, а на ринок, і через ринок отримує все необхідне, то єдиною формою зв'язку між товаровиробниками виступає обмін товарами;

4) стихійний характер товарного господарства. Суспільний поділ праці та приватна власність на засоби виробництва дроблять економіку на безліч відокремлених, автономних підприємств, які виробляють продукцію на ринок і які залежать від ринку; це об'єктивно породжує стихію виробництва;

5) наявність ринку, тобто особливої сфери, в якій відбувається обмін товарів, зіткнення та узгодження інтересів виробників і споживачів товарів. Простий обмін (Т--Т) поступово замінюється товарним обігом, а разом з грошима з'являються ціни. Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу - бартерне господарство, вищу - грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший безвикористання грошей. У грошовому існує особливий товар - гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній - на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Суб'єкти та об'єкти товарних відносин. З утвердженням глибокого суспільного поділу праці і спеціалізованого товарного виробництва практично кожен вироблений продукт набуває такої суспільної форми, яка одержала назву товар. У зв'язку з цим виникають і розвиваються товарні економічні відносини. Вони охоплюють усі галузі виробництва матеріальних благ і послуг.

Об'єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок: різноманітні предмети споживання (їжа, одяг, взуття, меблі, посуд тощо); предмети праці (сировина, матеріали, комплектуючі вироби); знаряддя праці (інструменти, верстати, лемехи, засоби транспортування), такі засоби праці, як будівлі і споруди. З розвитком товарного господарства розширюються межі його об'єктів, про що йтиметься у наступних розділах курсу.

Суб'єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб'єктом товарного господарства і товарних відносин. Водночас, товаровиробник виступає і як суб'єкт пропозиції товарів на ринку. В даному випадку він уже виступає як торговець.

З розвитком товарно-грошових відносин товарний обмін поступово перетворюється в систему регулярної торгівлі. В торгівлі з'являються особи, які спеціалізуються на торговельних операціях, --купці. Вони не виробляють товари, а продають їх, отже не є товаровиробниками. Проте і вони є суб'єктами товарних відносин.

На певному етапі розвитку товарного виробництва його безпосереднім суб'єктом стає наймана робоча сила.

Суб'єктом товарних відносин виступає покупець, той, хто купує вироблені товари. Товаровиробник є водночас і покупцем товарів, які потрібні йому для задоволення потреб і які він купує на ринку. А взагалі покупцем -- суб'єктом товарних відносин -- є будь-яка фізична чи юридична особа, що має гроші і купує товар. Деякі економісти вважають, що на ринку саме покупець є головною фігурою товарно-ринкових відносин.

Товарна форма продукту. В умовах глибокого суспільного поділу праці та наявності приватної власності об'єктивно виникають і розвиваються товарні відносини як особлива економічна форма економічних зв'язків. Товарні відносини між економічними агентами спеціалізованого виробництва об'єктивно матеріалізуються в продукті виробництва, надаючи їм товарної форми. Товаром є не будь-який продукт виробництва, а той, що спеціально виробляється для відчуження його на ринку за гроші. Товарне виробництво -- спосіб організації суспільного господарства, за якого окремі економічні блага (продукти і послуги) виготовляють економічно відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих благ, що стають товарами, на ринку.

Звідси випливає, що основними ознаками товарного виробництва є: суспільний поділ праці; приватна власність на засоби виробництва; соціально-економічна відокремленість виробників; економічні зв'язки між відокремленими товаровиробниками через обмін; виробництво товарів на невідомий ринок.

2.2 Товарна форма суспільного виробництва

Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Наступною формою товарного виробництва є розвинуте товарне виробництво. Тут товаром стає не лише продукт людської праці, а й всі чинники виробництва, в тому числі й сама робоча сила людини. Таке виробництво грунтується на великій приватній власності, механічних знаряддях праці, спільній праці багатьох найманих робітників. Його мета -одержання прибутку суб'єктом господарювання. Розвинуте товарне виробництво має загальний характер і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Його виникнення пов'язане з утвердженням капіталістичної економічної системи. Тому розвинуте товарне виробництво називають капіталістичним товарним виробництвом. На думку учених-економістів формою товарного виробництва можна вважати і підприємництво як вид господарської комерційної діяльності громадян та їх добровільні об'єднання. Воно може успішно розвиватися лише у сприятливому середовищі ринкової економіки.

Проста й розвинута форми товарного виробництва мають спільні риси і відмінності (таб. 3).

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєвівідмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власнос-ті на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку між виробниками і споживачами,конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що припростому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продук-тів праці -- це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник від-окремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарноговиробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Вінспрямований на задоволення особистих потреб виробника і членів його сім'ї. Під-приємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих працівників зарадиприбутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як прави-ло, на нескладній техніці, а підприємницьке -- на великій машинній індустрії, авто-матизованих системах тощо.



Таб.3. Спільність і відмінність простого й розвинутого товарного виробництва.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються.В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібно-го товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнєнабуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породженийвже існуючою економічною системою.Розрізнябть ще два типи товарного виробництва: перший - із стабільною, другий - з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів.

2.4 Безпосередньо суспільне виробництво

Оскільки товарне виробництво як історична категорія існувало не завжди, воно з часом зникатиме. Його змінить безпосередньо суспільне виробництво, за якого внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, поліпшення організації виробництва та процесів планування у всіх сферах суспільного виробництва задоволення суспільних потреб відбуватиметься без перетворення продукції на товар, а отже, без грошей.

Безпосередньо суспільне виробництво зародилося на початку XX ст. у найрозвинутіших країнах і поступово поширюється.

Таке виробництво розвивається здебільшого на основі одиничного поділу праці як у межах окремих гігантських компаній, національних держав, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). Великі фірми мають свої філії в багатьох країнах. Усі філії працюють за єдиним технологічним планом, розробленим головною (материнською) компанією, дотримуються єдиного ритму виробництва, вимог щодо якості продукції тощо. Продукт кожної такої філії, або дочірньої фірми, перестає бути товаром у повному значенні цього слова.

Аналогічні процеси, як правило, відбуваються у відносинах між окремими великими компаніями та десятками тисяч дрібних та середніх підприємств -- постачальників окремих деталей, вузлів. Так, японська компанія "Тойота" закуповує в інших фірм понад 70 % деталей та матеріалів до автомобіля. Але вони перестають бути класичним товаром, який власник вивозить на ринок, щоб знайти покупців. Головна фірма укладає контракт, запроваджує для підприємств-постачальників обмежений комерційний розрахунок, контролює затрати виробництва, якість продукції тощо. Певною мірою товарне виробництво підривається виконанням компаніями державних замовлень. У всіх цих випадках філіали компаній або не виготовляють товар, або його виробництво набуває планомірного й організованого характеру та орієнтується на заздалегідь відомий ринок (за наперед узгодженими цінами, якісними параметрами продукції тощо). Найповнішого розвитку суспільне виробництво набуде в умовах високо розвинутого інформаційного суспільства, в якому відпаде необхідність у грошах.