Удосконалення планування та фінансування видатків на охорону здоров'я

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Як відомо, критерії здоров'я населення є найважливішим показником соціального, економічного, культурного та духовного розвитку суспільства, а також одним із головних елементів національного багатства будь-якої країни.

Актуальність обраної теми. У ХХІ сторіччя здоров'я людини, зокрема стан і рівень громадського здоров'я, економічно розвинені, демократичні країни світу ставлять у центр своєї суспільної уваги, оскільки зміцнення та збереження здоров'я людини так і залишається не вирішеною проблемою.

До того ж слід відзначити, що функціонуючої системи охорони здоров'я як важливої галузі соціальної сфери країни економічні перетворення останніх років, на жаль, не торкнулися. І підтвердженням цього є те, що фінансування медичної галузі зовсім не змінилось і як проводилося через бюджет країни, так і фінансується й надалі.

Актуальним залишається питання достатності рівня бюджетного фінансування закладів системи охорони здоров'я, оскільки належна якість медичного обслуговування залежить насамперед від фінансового забезпечення.

Метою роботи є розробка ефективних шляхів розвитку фінансування галузі охорони здоров'я України.

Основними завданнями є дослідження ролі та значення видатків на систему охорони здоров'я України; ознайомлення із механізмом фінансування медичної галузі України; аналіз динаміки та структури видаткової частини місцевих бюджетів на охорону здоров'я; дослідження основних факторів, які впливають на ефективність фінансування системи охорони здоров'я; надання пропозицій щодо удосконалення процесу фінансування видатків на охорону здоров'я.

Об'єктом дослідження є Верхньодніпровське фінансове управління райдержадміністрації.

Предметом дослідження є видаткова частину бюджету Верхньодніпровського району.

Методи дослідження: системний, соціально-економічний аналіз, економетричне моделювання.

Теоретично - методологічну основу роботи складають законодавчі та нормативні акти, які регулюють процес фінансування системи охорони здоров'я, інформаційну - річна та квартальна звітність про виконання місцевих бюджетів Верхньодніпровського фінансового управління райдержадміністрації, праці Рогач І.М., Ярошевича Н.Б., .та інших вчених, матеріали періодичного друку та інші джерела інформації.

РОЗДІЛ 1. ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УСТАНОВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством [3].

1.3 Бюджетне фінансування охорони здоров'я в Україні

Охорона здоров'я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. За роки незалежності показники стану охорони здоров'я населення в Україні надзвичайно низькі і незадовільні. Безперечно, в першу чергу це пов'язано із складною економічною і політичною ситуацією в державі, гострою екологічною кризою і вкрай недостатнім фінансуванням. Рівень охорони здоров'я населення на пряму залежить від ефективності фінансування даної галузі. З цього приводу завжди виникали жваві дискусії в країнах із різним рівнем розвитку економіки. Але питання вибору найкращого виду фінансування охорони здоров'я є досі відкритим. Недосконала з економічної та управлінської точки зору успадкована від колишнього СРСР модель системи охорони здоров'я в нових економічних умовах виявилася неефективною і зумовила зменшення доступності медичної допомоги для широких верств населення України. Істотний дефіцит бюджету галузі, що спостерігається призвів до значного погіршення якості медичного обслуговування і стану здоров'я нації.

Проблеми фінансування системи охорони здоров'я завжди породжували і викликали жваві дискусії в країнах з різним рівнем розвитку економіки. У вітчизняній та зарубіжній літературі розглядаються результати багатьох досліджень, присвяченим цим питанням та, не дивлячись на це, вони залишаються актуальними.

Удосконаленню бюджетного фінансування у сфері охорони здоров'я присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних авторів: О.Д.Василика, К.В. Павлюка, С.Ф. Тернова, М.В. Малаховської, В.І. Євсеєва, К.В. Мних, М.П. Жданової, В.І. Журавля, В.Г. Черненка, А.С. Немченко, Є.М. Кисельова, В.М. Рудого, В.М. Пономаренка, Я.Ф. Радиша та ін. Так, наприклад, К.В. Мних вважає, що найкращим способом удосконалення фінансування охорони здоров'я, для будь-якої країни, є запровадження медичного страхування, як добровільного так і обов'язкового.

Джерелами фінансування державного медичного забезпечення є кошти Державного бюджету України, Автономної Республіки Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування за рахунок яких здійснюється фінансування Державної програми медичного забезпечення населення.

У державній формі власності України є значна кількість підприємств, установ охорони здоров'я, які потребують фінансової підтримки. Державний сектор економіки і бюджетне фінансування, як свідчить досвід розвинутих країн світу, необхідні, оскільки у кожній демократичній державі з ринковим механізмом бюджет є її невід'ємним атрибутом, який відображає соціально - економічний стан і є фінансовою базою для виконання державою своїх функцій. Обсяг державної власності повинен відповідати межам, які визначаються специфікою певного історичного стану розвитку суспільства, станом економіки, завданнями, що виконує держава, та її фінансовими можливостями.

Фінансове забезпечення системи охорони здоров'я - це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб'єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров'я громадян.

У цьому контексті варто зазначити, що важливим у системі державного регулювання є встановлення державних витрат в таких пропорціях, які б забезпечували рівномірний розвиток економіки і соціальної сфери. Через бюджети держава надає фінансову допомогу, яка сприяє розвитку окремих галузей і сфер діяльності. У невиробничій сфері видатки всіх рівнів поділяють за галузями та видами суспільної діяльності. Це видатки на освіту, охорону здоров'я, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт тощо.

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров'я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров'я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси.

Вітчизняна економічна енциклопедія дає таке визначення бюджетному фінансуванню: це - надане в безповоротному порядку грошове забезпечення, виділення (асигнування) коштів із державного (місцевого) бюджету на витрати, пов'язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних організацій [12].

Наприклад, А. Берлач визначає бюджетне фінансування як фінансування, здійснюване за рахунок бюджетів різних рівнів у двох формах:

1) фінансування бюджетних установ, котрими є орган, установа чи організація, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування та повністю утримувані за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

2) фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, економічно й фінансово самостійних. Ці господарюючі суб'єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони також залучають кредити комерційних банків, а в окремих, передбачених законодавством, випадках використовують бюджетні асигнування.

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов'язане з використанням його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.

Кошторисне фінансування - найпоширеніша форма, що полягає у виділенні бюджетних коштів установам соціально-культурної сфери, оборони й управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків

На рівні бюджетних установ відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій. Такі заклади фінансуються лише частково за рахунок коштів бюджетів, утворених у результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту, і за джерелом походження є справді бюджетними. Кошти та доходи в матеріальній чи нематеріальній формі, отримувані бюджетним закладом завдяки самостійній фінансово-господарській діяльності, інші за своєю природою. Некомерційна діяльність бюджетних установ і організацій не має на меті отримання прибутку, і її здійснюють у загальнодержавних інтересах для залучення додаткових фінансових ресурсів.

Варто зазначити, що в Основах законодавства України про охорону здоров'я питанням фінансування галузі охорони здоров'я присвячена ст. 18, у якій визначено, що фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок таких джерел: Державний бюджет України, бюджет Республіки Крим, бюджети регіонального та місцевого самоврядування, фонди медичного страхування, благодійні фонди та будь-які інші джерела, не заборонені законодавством. Ці фінансові кошти використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров'я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань [10].

Обсяги фінансування охорони здоров'я визначаються на підставі нормативів з розрахунку на одного жителя. Всі загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я фінансуються із зазначених вище джерел. Кошти, невикористані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і зменшення фінансування на наступний період не дозволяється.

Загальні видатки на охорону здоров'я у структурі ВВП України сягнули 6,5% (3,5% - за рахунок держбюджету, решта - з місцевих бюджетів.) Для порівняння - в Європейському регіоні - 7,7% ВВП, а в Євросоюзі - 8,7% ВВП/

Щорічне фінансування закладів охорони здоров'я інших міністерств та відомств (не МОЗ) сягає 2,2 млрд. грн. За ці кошти медичну допомогу отримують 4,4 млн. населення, або 9% населення України, тут задіяні 27 тис. лікарів та 57,5 тис. середнього медичного персоналу.

Загальні видатки на охорону здоров'я у структурі ВВП України сягнули 6,5% (3,5% - за рахунок держбюджету, решта - з місцевих бюджетів.) Для порівняння - в Європейському регіоні - 7,7% ВВП, а в Євросоюзі - 8,7% ВВП .

Проте слід відзначити і той факт, що показник видатків з бюджету на систему охорони здоров'я щодо ВВП країни у динаміці має хвилеподібний характер і знаходиться в аналізованому періоді в межах 2,7-4,8%, а у 2005 р. даний показник становив 3,0% і в 0,6 рази був меншим за значимістю, ніж у 1995 р. [15].

Існують програми зміни суспільних відносин у системі медичної допомоги. Наприклад, спроба впровадити в організацію медицини практику персональної відповідальності лікарів за обсяг і якість медичних послуг. Ця модель успішно функціонує в американській системі охорони здоров'я, спроба її часткового втілення зроблена в Чехії, подібний проект пропонувався в Росії.

Підходів багато і всі вони різні, й кожен із них стосується лише певної частини проблеми, працює лише з певним фрагментом діяльності. Зрештою, слід зрозуміти, що зміни необхідно здійснювати одночасно в декількох фрагментах системи для того, щоб між ними зберігався зв'язок. Тільки у цьому разі проведені перетворення працюватимуть на розв'язання завдання ефективної організації цілого.

Серед основних проблем і обмежень, наявних у сфері охорони здоров'я України, можна виокремити такі:

* незважаючи на те, що більша частина державних видатків здійснюється через органи місцевого самоврядування, вони мають дуже обмежений контроль над їх розподілом;

* нормативи у сфері охорони здоров'я, встановлені МОЗ України, накладають суттєві обмеження на постачання медичних послуг і перешкоджають ефективному управлінню закладами охорони здоров'я;

* система надання послуг охорони здоров'я в Україні орієнтована на спеціалізацію, що є дорогим і непродуктивним підходом;

* провайдери послуг охорони здоров'я стягують з клієнтів високі платежі, частково з метою компенсації низьких і жорстко обмежених державних видатків у сфері охорони здоров'я;

* для представників найбідніших верств населення ймовірність користування амбулаторними, стаціонарними та профілактичними послугами системи охорони здоров'я є найнижчою .

Що стосується використання фінансових ресурсів охорони здоров'я, то з роками ситуація практично не змінюється, тобто змінюються обсяги фінансування, розподіл видатків розписується за окремими статтями, коливання з року в рік складають 2-3%. Велика частина, як і раніше, поглинається заробітною платою медичних працівників та оплатою комунальних послуг (понад 70% усіх видатків спрямовується на фінансування діяльності лікувально-профілактичних закладів). Бюджетні видатки на охорону здоров'я розподіляються відповідно до елементів затрат, головними з яких є лікарняні ліжка. Витрати на оплату праці та комунальні платежі складають дві третини видатків зведеного бюджету на охорону здоров'я, тоді як на закупівлю товарів, матеріалів та послуг витрачається лише одна п'ята, а на капітальні видатки - одна десята сукупних видатків.

Кількість лікарняних закладів значно скоротилася. Кількість лікарняних ліжок теж дедалі все більше скорочується, а кількість відвідувань хворими закладів охорони здоров'я збільшилася.

Варто зазначити, що Конституція України і Основи законодавства України про охорону здоров'я проголошують і гарантують право кожної людини на охорону здоров'я. Саме тому вузловим питанням реформи галузі є комплексна перебудова її фінансування, мобілізація потрібних коштів як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних джерел, однак, враховуючи умови обмеженого фінансування охорони здоров'я, виконати завдання реформи можливо лише шляхом раціоналізації системи медичної допомоги [18].

1.4 Фінансування охорони здоров'я в країнах Європи

Європейський вибір України зумовлює необхідність ретельного дослідження розвитку систем обов'язкового медичного страхування в країнах Європейського союзу. На сьогодні з повною очевидністю постала необхідність реформування системі охорони здоров'я України. Існуюча система викликає справедливі нарікання як з боку медичного персоналу, так і з боку населення, що обслуговується в державних лікувально-профілактичних закладах. Адже якість медичних послуг залишається низькою, в державних закладах відсутні можливості вільного вибору лікаря, витрати на медичне обслуговування неконтрольовано зростають, при чому незабезпечені верстви населення фактично позбавлені права на якісну медичну допомогу. Нагромаджений багаторічний світовий досвід у цій галузі свідчить про високу ефективність різних моделей і систем медичного страхування. Загострюються протиріччя між обсягами державних гарантій щодо охорони здоров'я населення та можливостями їх бюджетного фінансування.

За домінуючим джерелом фінансування в країнах Європи можна виділити три моделі національних систем охорони здоров'я:

-- бісмарківська модель (О. Бісмарк)

-- соціальне страхування;

-- бевериджська модель (У. Беверидж) -- податки;

— модель Семашка (Н. Семашко) -- державний бюджет.

У наш час системи охорони здоров'я розвинених країн не укладаються в жодну з перерахованих моделей, оскільки включають певні елементи кожної з них.

Модель Бевереджа поширена у Великобританії, Швеції, Данії, Ірландії та деяких інших країнах, де регульована (державна) охорона здоров'я доповнюється елементами страхування здоров'я з інших джерел фінансування: власних внесків пацієнтів і платежів роботодавців.

У Німеччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, у країнах Східної та Центральної Європи поширена модель Бісмарка, в якій ключову роль відіграє фінансова участь підприємців, що виплачують обов'язкові внески в установлені законом страхові фонди.

Співвідношення грошових потоків, що рухаються по цих чотирьох каналах, істотно розрізняється у різних країнах. Наприклад у Німеччині, охорона здоров'я населення якої ґрунтується на обов'язковому страхуванні, це співвідношення складається у такий спосіб: через ціни медицина одержує близько 5%, премії по добровільному страхуванню - 10%, страхові внески по обов'язковому страхуванню - 75%, податки - 10% усіх фінансових ресурсів. В обов'язковому медичному страхуванні використовуються два методи. У Німеччині і Нідерландах діє принцип надання: послуг. Це означає, що пацієнт обслуговується безкоштовно, як в країнах із державною системою охорони здоров'я. У Бельгії, Франції і Люксембурзі практикується інший принцип - відшкодування витрат. Там застрахований пацієнт повинен спочатку сам оплатити медичні послуги. А потім вони будуть компенсовані цілком або частково згідно з тарифами, установленими лікарняними касами з урахуванням визначеної власної участі.

Згідно з даними Світової організації охорони здоров'я в середньому країни світу витрачають 8% свого ВВП на медичні заходи, у тому числі 4,8% - за рахунок державних коштів. У країнах з високим рівнем доходів (більше 9361 дол. США на рік) державні видатки на охорону здоров'я в середньому складають 6% до ВВП. У країнах Західної Європи ці значення коливаються від 5,1% ВВП у Данії до 8,1% - у Німеччині. Частка видатків у ВВП склала 2,8%. І у порівнянні з відповідними міжнародними даними - це доволі низький показник. У розрахунку на душу населення бюджетні видатки на охорону здоров'я в Україні складали 154 грн., або 30 дол. США. При цьому, як свідчить статистична інформація, в середньому в країнах з перехідною економікою держава виділяла 120-125 дол. США на охорону здоров'я, а в країнах з розвинутою ринковою економікою - 2700 дол. США. В Україні, крім бюджету, частина видатків держави на охорону здоров'я фінансується з фонду державного страхування. Щорічно на оплату санаторно-курортного лікування спрямовується близько 30% загальних видатків Фонду [15].

Розглянемо моделі дещо докладніше.

Перша модель (система Бісмарка). Сутність моделі полягає в тому, що вона є орієнтиром для створення нової системи в галузі охорони здоров'я може слугувати обов'язкове медичне страхування (ОМС) у Німеччині. Німецька система обов'язкового медичного страхування сформувалася та існує протягом більш ніж ста років. Вона заснована на принципах солідарності, субсидіарності, виконання зобов'язань у вигляді лікарських засобів та послуг, а також на принципі самоврядування, не може бути просто перенесена на інші країни й суспільства.

Друга модель (Модель Беверіджа). Данія, Фінляндія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Португалія, Греція, Італія, Іспанія та Великобританія являють приклади систем, що фінансуються з податкових надходжень. В цих країнах перші системи соціального захисту в галузі медичного обслуговування з'явились наприкінці XIX - початку XX ст. в формі планів соціального страхування. В цих країнах, як і в першій групі, отримали широкий розвиток численні фонди страхування на випадок захворювання, які охоплювали невелику частку населення (як правило, робітників в містах та членів їхніх сімей), які іноді субсидувались державою.

Третя модель (Модель Семашко). Якісний стрибок в еволюції національних моделей охорони здоров'я полягав у заміні ринкової форми їхньої організації на державно-адміністративну форму (модель Семашко). Реалізацію принципу солідарної участі всіх громадян в оплаті медичної допомоги взяла на себе держава.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

2.1 Формування видатків бюджету на фінансування охорони здоров'я України

Протягом останніх 5 років окремі показники охорони здоров'я (зокрема, дитячої та материнської смертності) в Україні поліпшувалися, інші залишилися незмінними або навіть погіршилися (наприклад, смертність чоловіків віком 25-39 років і поширеність туберкульозу та ВІЛ). В Таблиці 2.1 наведено показники сектора охорони здоров'я України та ЄС.

Україна надалі стикається з викликами, які стосуються забезпечення ширших результатів і наслідків діяльності системи охорони здоров'я, а саме з необхідністю:

· підвищення ефективності надання медичних послуг;

· зміни тенденції до скорочення очікуваної тривалості життя на тенденцію до її зростання;

· зменшення нерівності в доступі до ефективних послуг охорони здоров'я. Загалом, більшість показників стану здоров'я для населення України гірші, ніж для нових країн-членів ЄС.

Таблиця 2.1

Показники сектора охорони здоров'я України та країн Європи

Національна система охорони здоров'я України фінансується із загальних бюджетних надходжень. Державні видатки у сфері охорони здоров'я невеликі порівняно з іншими країнами регіону, хоча й дещо перевищували середньосвітове значення цих видатків як відсоток від ВВП. Сукупні ж видатки на охорону здоров'я практично вдвічі перевищують цей показник. Однак, видатки на охорону здоров'я неефективні, що є наслідком, зокрема, чинної регуляторної бази, яка обмежує гнучкість бюджетів на рівні закладів охорони здоров'я та органів місцевого самоврядування.

Порівняно з іншими країнами, в Україні рівень приватних видатків у сфері охорони здоров'я є надзвичайно високим, а державне фінансування галузі практично зводиться до утримання ліжко-місця

Серед основних проблем та обмежень, наявних у сфері охорони здоров'я України (це відображено в програмі дій уряду України «Український прорив» та низці стратегічних документів; МОЗ України, ВООЗ, Світовий банк та партнери мають намір найближчим часом докладно обговорити вищезазначені питання та визначити план подальших конкретних заходів), було виокремлено такі:

· незважаючи на те, що більша частина державних видатків здійснюється через органи місцевого самоврядування, вони мають дуже обмежений контроль над їх розподілом;

· нормативи у сфері охорони здоров'я, встановлені МОЗ України, накладають суттєві обмеження на постачання медичних послуг і перешкоджають ефективному управлінню закладами охорони здоров'я;

· на органи місцевого самоврядування накладено жорсткі обмеження у прийомі працівників на роботу, що створює додаткові перешкоди в розподілі бюджетних ресурсів;

· середня тривалість перебування хворих у лікарні в Україні становила близько 15 днів, що трохи перевищує середній показник для країн СНД і значно перевищує середній показник для ЄС, який становить 9 днів;

· система надання послуг охорони здоров'я в Україні орієнтована на спеціалізацію, що є дорогим і непродуктивним підходом;

· провайдери послуг охорони здоров'я стягують з клієнтів високі платежі, частково з метою компенсації низьких і жорстко обмежених державних видатків у сфері охорони здоров'я;

· для представників найбідніших верств населення ймовірність користування амбулаторними, стаціонарними та профілактичними послугами системи охорони здоров'я є найнижчою.

Система охорони здоров'я потребує підготовки менеджерів: часто признаючи талановитого лікаря ми не отримуємо хорошого управлінця і втрачаємо талановитого лікаря.

У 2009 р. бюджетне фінансування охорони здоров'я становило 3,9% ВВП. Втім, якщо додати до цієї суми обсяг видатків населення на придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення (12,4 млрд. грн.), а також видатки лікарняних кас (55 млн. грн.), видатки на приватну медицину (1 млрд. 353 млн. грн.), фінансування Світового банку й Глобального фонду боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом та малярією, -- то цей показник значно зростає, сягаючи 5,76%. Проте і це ще не всі фінансові ресурси галузі: підвищення показника сукупних видатків ще приблизно на 0,1-0,2% ВВП забезпечують фонди допомоги хворим, діяльність яких управляється та фінансується неурядовими організаціями та благодійними фондами. Врешті, цей показник значно збільшують неформальні (неофіційні) платежі за надання послуг з охорони здоров'я: Україна має один з найгірших профілів щодо неофіційних (неформальних) платежів у сфері охорони здоров'я з-поміж інших країн регіону Східної та Центральної Європи. Оцінки обсягів виплат населення з власної кишені суттєво різняться залежно від джерела даних та методології: за деякими з них цей обсяг може становити 3-3,5% сукупних державних видатків на охорону здоров'я. Співвідношення між державними та приватними видатками у сфері охорони здоров'я України порівняно з іншими країнами переконливо свідчить про те, що у нас в країні рівень приватних видатків є надзвичайно високим, що зображено на Рис.2.1.

Рис. 2.1 Державні і приватні видатки у сфері охорони здоров'я порівняно з іншими країнами регіону

Тож якщо сьогодні оцінювати всі сукупні видатки в охороні здоров'я, то навіть за найбільш скромними підрахунками реальне фінансування галузі в Україні становитиме 6-6,7% ВВП (що перевищує середній показник для 10 країн, які нещодавно стали членами ЄС, і, звісно, є нижчими, ніж у країн-старожилів).

Постає питання: чи достатньо даного фінансового ресурсу, щоб задовольнити потреби галузі охорони здоров'я і забезпечити надання якісної ефективної медичної допомоги населенню?Відповідь на це запитання -- однозначно ні. Оскільки відсоток ВВП, який припадає на душу населення, в Україні суттєво нижчий, ніж у країн-сусідів, поступаючись у півтора рази Болгарії, майже вдвічі Польщі і майже у 8 разів Німеччині, що можна побачити на Рис.2.2.

Рис.2.2 Витрати на охорону здоров'я за паритетом купівельної спроможності (оцінка ВОЗ,2009р., дол. США)

В динаміці з роками ситуація практично не змінюється, тобто, змінюються обсяги фінансування, а розподіл видатків розписується по окремих статтях, які з року в рік практично не змінюються: коливання становить 2-3%, що зображено на Рис.2.3.

Рис.2.3 Структура видатків бюджету галузі охорони здоров'я за 2001-2008 роки

Левова частка, як і раніше, поглинається заробітною платнею медичних працівників та оплатою комунальних послуг (понад 70% всіх видатків спрямовується на фінансування діяльності лікувально-профілактичних закладів). Бюджетні видатки на охорону здоров'я розподіляються відповідно до елементів затрат, головними з яких є лікарняні ліжка. Витрати на оплату праці та комунальні платежі становлять дві третини видатків зведеного бюджету на охорону здоров'я в той час як на закупівлю товарів, матеріалів та послуг витрачається лише одна п'ята, а на капітальні видатки одна десята сукупних видатків.

При цьому Україна має 5,74 лікарні на 100 тис. населення, що вдвічі більше за цей показник для країн -- нових членів ЄС (2,75); кількість стаціонарних ліжок в Україні на 50% більша за середній показник для ЄС, а ліжок в лікарнях для пацієнтів з гострими захворюваннями -- на 70%. Водночас, якщо кількість медичних сестер та лікарів на 100 тис. населення наближається до середнього показника в ЄС, то обсяг наданого лікування (наприклад, кількість хірургічних процедур) на 20% менший [43].

Ще повнішу картину отримаємо, згадавши про такий показник якості здоров'я населення, як середня очікувана тривалість життя: в Україні вона приблизно на 11 років нижча за таку ЄС. Якщо ж привести нашу структуру населення до такої у ЄС, виявиться, що стосовно цілого ряду поширених видів патології рівень захворюваності перевищує середньоєвропейський в декілька, а подекуди в десяток разів.

Рівень заміщення в більшості лікарень низький. Проте оскільки фінансування розподіляється за окремими статтями бюджету (наприклад, рівень заробітних плат визначається на центральному рівні), керівництво лікарень не може змінювати розподіл коштів в межах бюджету.

Внаслідок цього бюджетне фінансування лікарень спрямоване на підтримку наявної інфраструктури, на збереження зайнятості медичних працівників і не залежить від обсягу наданих лікарні послуг, тобто від наданого для покращання здоров'я пацієнта лікування. Отже, сьогоднішня система фінансування лікарень не створює стимулів для правильного лікування пацієнтів. Навіть гірше, пацієнти часто розглядаються як фактор витрат, оскільки ефективніше їхнє лікування зменшуватиме кошти, наявні для лікарні.

Отже, часто хворі потрапляють в лікарні і не отримують нічого, окрім лікарняного ліжка. І оскільки конституційне положення щодо права громадян на безоплатну медичну допомогу не створює паралельних зобов'язань ані держави, ані лікарні, пацієнти змушені закривати розрив між їх попитом і наявною пропозицією надання медичної допомоги за рахунок особистих коштів. Хворі повинні здійснювати неофіційні платежі лікарям, щоб отримати доступ до якісної медичної допомоги. За лікування, медикаменти та послуги лікарні, як-то їжа та постіль, вони сплачують додатково.

Як результат, українська система охорони здоров'я стає досить несправедливою. Крім того, навіть ті пацієнти, які здійснюють особисті платежі, не можуть бути впевнені в якості неофіційно куплених медичних послуг, оскільки більшість з них не зможуть оцінити необхідність того чи іншого лікування та його якість.

Низькі показники здоров'я в Україні частково відображають проблематичну ситуацію, що пов'язана зі структурою стимулів на рівні лікарень [45].

У країнах Європейської спільноти одна повноцінна лікарня загального профілю забезпечує надання вторинної медичної допомоги для 100-200 тис. населення (при цьому необов'язковим є відповідність адміністративно-територіальному поділу країни). Невеликі за кількістю населення, а отже й платників податків, райони з фінансової точки зору неспроможні самостійно утримувати високовартісну, якісну та сучасну систему надання вторинної медичної допомоги, тому їх фінансові потужності потребують об'єднання.

Отже, порівняння показників свідчить, що пацієнти в Україні:

· частіше потрапляють до лікарень,

· де вони перебувають довше,

· в більш переповнених палатах,

· отримуючи менший обсяг лікування.

Таким чином, на сьогодні Україна має достатню кількість лікарів та середнього медичного персоналу, цілком достатню кількість ліжок, а у кінцевому результаті -- ту якість медичної допомоги, рівень якої не здатний задовольнити пацієнтів. Тобто, і до сьогодні в Україні фінансування охорони здоров'я практично зводиться до фінансування ліжко-місця [47].

Попри те, що формальні і неформальні джерела наповнення системи охорони здоров'я України сягають у відсотках до ВВП рівня країн ЄС-10, вони є недостатніми для фінансування надання якісної медичної допомоги.

Власні виплати населення призводять до нерівності в доступі до послуг охорони здоров'я в України. Обсяг і ймовірність прямого фінансування коштами власних виплат населення істотно зростає з рівнем надання послуг. Платежі в обласних лікарнях вищі, ніж у районних і місцевих лікарнях. Обсяг власних платежів населення є різним для різних областей.

Україна має вкрай низьку ефективність використання фінансового ресурсу системи охорони здоров'я.

Організаційна структура МОЗ України, обласних управлінь охорони здоров'я залишається «радянською», яка працює на забезпечення лікувального процесу не у відповідності до економічної доцільності. Система охорони здоров'я потребує підготовки менеджерів, управлінців: часто признаючи талановитого лікаря не отримуємо хорошого управлінця і втрачаємо талановитого лікаря.

Серед нормотворчих причин, які зумовлюють низьку ефективність використання видатків охорони здоров'я і призводять до високого рівня неформальних платежів, -- тобто основних чинників, що спричинили виникнення нинішньої ситуації в системі охорони здоров'я України і утворюють своєрідне законодавчо-нормативне зачароване коло, В. Рибчук називає, зокрема, такі:

· статтю 49 Конституції України «…медична допомога у державних і комунальних закладах надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена».

Заборона скорочення мережі державних і комунальних територіальних закладів охорони здоров'я значно обмежує можливість оптимізації цієї мережі, жорстко прив'язуючи надання медичної допомоги до адміністративно-територіального поділу країни (посилаючись на численні консультації, у тому числі з представниками депутатського корпусу, заступник міністра констатував, що перспективи зміни статті 49 неблизькі, оскільки вона має політичний характер і для цього потрібен політичний консенсус в країні);

· рішення Конституційного Суду України від 29.05.2002 р. № 10-рп/2002 щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 49, особливо в тій частині, що «…неприйнятним є встановлення якихось меж безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня, надання такої допомоги лише неспроможним верствам населення, чи у рамках, визначених законодавством».

· положення Бюджетного кодексу, яким закріплено фінансування медичної допомоги на рівні сільських та селищних рад. Передача видатків здійснюється за спільним рішенням відповідних рад на договірних засадах. Сільські, селищні та міські (міст районного значення) ради можуть передавати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів до відповідного бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту (передача видатків здійснюється за спільним рішенням відповідних рад на договірних засадах). МОЗ України вже подало свої пропозиції, і якщо цьогоріч бюджет коригуватиметься, то ці зміни щодо переведення фінансування на названий рівень можна буде внести вже поточного року.