Етичні вчення Давнього Вавилону

Історична ситуація, політичний та економічний стан у Давньому Вавилоні, його релігійна ієрархія, розвиток науки і культури. Уявлення давніх вавилонян про основні етичні поняття (добро, зло). Етичні ідеї "Законів царя Хаммурапі" і їх сучасне використання.

Рубрика Этика и эстетика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.04.2015
Размер файла 79,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

13

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

На сьогоднішній день в Україні спостерігається занепад моральних цінностей, їхня дезорієнтація. Тому осмислення етичних поглядів у Давньому Вавилоні, які являють собою приклад чіткого утвердження моралі, є важливим і актуальним.

Слід відзначити, що етика відстає від наукового прогресу. З'являються нові соціально-наукові випадки, які мораль ще не знає як вирішити. Наприклад, чи моральними є клонування, виведення нових видів рослин і тварин, та різні дослідження і винаходи. Адже хто знає, до чого вони можуть призвести. Людська увага перемкнулася на інші речі, почалася захоплива гра у «пізнання» і «винаходи». Отже, етиці в сфері науки не вистачає відповідальності за природу і благо суспільства. Заклик до цього можна знайти в етичних поглядах Давнього Вавилону. Наприклад, з особливою прискіпливістю і обережністю вавилоняни ставились до лікарів, ремесло яких тільки-но починало розвиватись в науковому контексті. І хто знає, що було б, якби вони цього не робили. Досить згадати що дозволяють собі лікарі сьогодні. Наука без етики - лиха зброя. Тому, якщо людство хоче щоб вона була їй на користь, воно просто зобов'язане надати їй моральні рамки. А для цього необхідний розвиток самої етичної науки, накопичення історичних знань про неї.

Ще однією причиною вивчення давно-вавилонських етичних поглядів є соціальні проблеми молоді. Вона є двохсторонньою: з боку держави стосовно молоді порушуються права (безробіття, недостатня матеріальна база в навчальних закладах для всебічного розвитку і т. д.); з боку молоді, стосовно встановлених державою законів (значно легше виправдовує ухиляння від сплати податків, крадіжки, одержання хабара і давання його ж, брехню у власних інтересах, отримання державної допомоги, на яку немає прав, оприлюднення конфіденційної інформації про конкурента). Схожі проблеми вирішував і Вавилон. Наприклад, щодо безробіття, то там діти з самого малечку були зайняті роботою, допомагаючи батькам, чим можуть.

Також, важливе значення етичні погляди вавилонян мають для сфери сімейних відносин. На сьогоднішній час молодь значно більше боїться того, що її можуть зрадити близькі люди (родичі, друзі). У Давньому Вавилоні з такими випадками серйозно боролись, і вони, напевно, були менш імовірними.

В основному дослідження етики Давнього Вавилону проводились в часи СРСР. Цікаві статті які, являли собою аналіз першоджерел належать Л.С. Клочкову, Могултаю. Також робились переклади результатів зарубіжних досліджень, наприклад, Е. Кленгеля-Брандта «Путешествие в Древний Вавилон» и «Вавилонская башня».

Об'єкт дослідження курсової роботи - культура Давнього Вавилону

Предмет дослідження - етичні та світоглядні погляди давніх вавилонян.

Мета курсової роботи - виявити особливості моральних поглядів вавилонян, довести те, що їхня мораль є початком зародження етичної науки, але не є нею. Також, можна сказати, що найважливіша мета - знайти моральні норми в етичних поглядах, яких не вистачає нашому суспільству та шляхи їх застосування.

Завдання дослідження:

- охарактеризувати історичну ситуацію, політичний та економічний стан у Давньому Вавилоні;

- розглянути релігію, науку, культуру Давнього Вавилону;

- проаналізувати етичні і світоглядні погляди Давнього Вавилону;

- виявити, якими в уявленнях давніх вавилонян були основні етичні поняття (добро, зло, і т.д.);

-дослідити основні етичні ідеї «Законів царя Хаммурапі»;

- виявити можливості використання етичних ідей Давнього Вавилону в сучасній педагогічній діяльності, особистому і суспільному житті.

Структура курсової роботи: курсова робота складається із вступу, трьох розділів (що включають 6 підрозділів), висновків і списку використаної літератури.

Розділ І. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

1.1 Історія, політика та економіка Давнього Вавилону

Життя Давнього Вавилону було насичене подіями державного значення, які впливали на ситуацію в різних сферах його розвитку. Стан політичного, економічного, культурного і релігійного життя постійно змінювався. Історія Вавилону - це історія війн, рідше - миру. Тому, щоб якнайкраще розкрити сенс етичних поглядів у Давньому Вавилоні, змалюємо ситуацію суспільного життя в динаміці його подій. Почнемо з передісторії, оскільки вона заклала основи світогляду вавилонян, а отже і етичних поглядів також.

На півдні країни, в IV тис. до н. е., на берегах обох великих рік - Єфрату і Тигру - осіли шумери, які переселились сюди, певно, зі сходу. Вони заснували велику кількість поселень. Базуючись на добре-організованому зрошуванні земель і високо розвиненому скотарстві, вони швидко досягли великої могутності та значення. Поряд з економічним розквітом шумерські міста переживали і значний культурний підйом, що зробило їх у багатьох відношеннях «колискою культури людства».

Процвітанню шумерських міст-держав поклали кінець семітські аккадські племена, які завоювали країну. Вони здавна жили поряд із шумерами і приблизно на 200 років встановили над ними своє панування. Аккадці перейняли більш високу шумерську культуру, зберегли і розвинули її. За Саргона місто Аккад перетворилось на столицю царства, яке об'єднувало всі землі країни. Але боротьба за владу і територію продовжувалася, як іншими племенами (наприклад кутіями), так і містами-державами з експансіоністськими прагненнями. Виникали великі державні утворення, які існували короткий час.

Із гибеллю ІІІ династії Ура, Міжріччя знову розпадається на ряд дрібних державних утворень. На півдні з'являється царство з центром в місті Ларсе, де заснувалась еламська династія; на півночі в Ісині, Ешнунні, Ашшурі та Марі - виникло декілька царств з главою аморейських династій. В 1894 р. до н. е. амореєм Самуабумом була заснована перша Вавилонська династія з центром в невеликому місті Вавилоні. Самуабум і його спадкоємці проявили особливу турботу про зміцнення міста. Однак справжній розквіт Вавилону почався при Хаммурапі. Вавилон зобов'язаний своїм стрімким підйомом його спритній та енергійній політиці. Спадкоємці Хаммурапі не були державними діячами такого масштабу і під час їхнього правління в різних частинах країни виникали небезпечні безлади. Піднесення окремих князів призвело до ослаблення влади Вавилону. Приблизно в 1530 р. хетти з Малої Азії вторглись у Вавилон. Держава зруйнувалась. В місті вдалося закріпитись касситам. Наступні 359 років вони були господарями Вавилонії.

Це були часи розквіту дипломатичного листування. Вавилонія займала незначну роль, але офіційно продовжувала бути рівною цим державам. Вавилоняни завжди прагнули забезпечити свою безпеку, укладаючи вигідні договори з тією чи іншою сильною державою. Вони то зверталися до свого ассирійського сусіда і вступали з ним навіть в сімейні зв'язки, то укладали союзи з хеттами. Але ці відносини були зазвичай короткочасними, і в другій половині ХІІІ ст. до н.е. між Вавилонією і Ассирією виникло велике озброєне зіткнення. Тукульті-Нінурта І розбив військо Вавилону і захопив у полон його касситського царя. Після насильницької смерті завойовника, місту вдалось на короткий час вибороти самостійності.

Другою загрозою став Елам, який межував з ним на сході. Користуючись тимчасовим послабленням Вавилону, вони вигнали касситів, які назавжди зникли з історії Месопотамії. В цій ситуації, що постійно змінювалась, змінювалось і політичне положення в самій Вавилонії. Сила і безпека окремих держав у більшій мірі залежала від сили їхніх правителів і від вірності підданих. Довготривалий мирний розвиток ставав таким чином, майже неможливим. Незабаром Вавилон зумів підвестись від тяжких втрат і, набувши знову національну свідомість, під керівництвом місцевих семітських правителів відновив своє значення. Смути в Ассирії вавилоняни використали для того, щоб поширити свою владу і на цю країну: на протязі майже 50 років вони знову задавали тон у середньоазіатській політиці. На той час була повернена статуя Мардука, яку вивезли з Вавилону свого часу Тукульті-Нінуртою.

Наступна історія Вавилону - це також історія війн, бо постійні зіткнення з Ассирією не давали остаточної переваги ні одній зі сторін. В кінці ІІ тис. до н.е., до меж Вавилону і Ассирії наблизились арамеї, які збирались переселитися сюди зі степів. Ассирії вдалось протистояти їх натиску, вавилоняни ж змішались з ними. На трон сів арамейський цар, і з тих пір арамеї визначали долю Вавилону.

До кінця Х ст. до н. е. Почався підйом Ассирії як військової держави. Близько трьох століть вона була грозою Ближнього Сходу. Адад-Ненарі ІІ, а після нього, великий завойовник Ашшурнацірапал ІІ хоч і завойовували Вавилон, але з повагою ставилися до нього як до древнього культурного і релігійного центру, і були задоволені лише визнанням їхньої влади, вони залишили на престолі вавилонських царів. Та справжній засновник великої Ассирійської імперії Тіглатпаласар ІІІ, пішов новим шляхом, проголосивши себе царем одночасно Вавилонії та Ассирії. Він визнав вавилонських богів і відважився навіть взяти на себе притаманні законним правителям Вавилону культові функції. На вавилонський трон продовжували претендувати арамейські князі. Узурпувавши ассирійський трон, Саргон ІІ повинен був декілька разів здійснювати походи на Вавилон, доки йому вдалося прогнати їх звідти. На знак поваги до Вавилонських богів Саргон приносив жертви Мардуку і розгорнув пожвавлене будівництво у Вавилоні й багатьох інших містах на півдні країни. Та вже війни його сина, Синаххеріба, були найтяжчим з ударів, які будь-коли дістались Вавилону, і від такого удару місто змогло відновитись з великими зусиллями. Він спустошив грабунками і спалив його, розбив богів, вирив посеред міста канали і наповнив водою. Згодом Синаххеріб був тяжко покараний. Його вбив власний син Асархаддон, який унаслідував його трон.

Ассархадон дотримувався інших поглядів і намагався виправити зло, яке заподіяв Вавилону його батько. Міські стіни були знову відбудовані, знову почали відновлювати храм Мардука і зіккурат. Асархаддон одарував храм пожертвуваннями і намагався повернути місто до нормального життя. За часів його правління ассирійська держава досягла найбільших розмірів, оскільки йому вдалося приєднати значну частину Єгипту. Однак великі розміри країни ускладнювали правління, доводилось постійно усмиряти повсталі міста, проводячи воєнні походи. Ассирійська держава виснажила свої сили і підготувала тим самим собі гибель. Після смерті Асархаддона, правителями стали його сини - в Ассирії Ашшурбанапалом, а у Вавилоні - Шамашшумукіном. Останній створив міцний союз з арамейським правителем проти ассирійського царя. Ашшурбанапалом був вимушений виступити проти Вавилону зі своїм військом. Але цар пощадив його жителів і намагався допомогти пошкодженому місту.

Після смерті Ашшурбанапалома ассирійська держава швидко наближалась до загибелі. У Вавилоні в ті часи також відбувалися зміни, внаслідок яких при владі ствердились арамеї, під супроводом Набопаласара. Він уклав союз з мідійцями і зрівняв із землею столицю ассирії Ніневію. Ассирійські міста ніколи більше не змогли відновитись від цього удару. Вавилон знов зайняв важливе положення на Ближньому Сході й став рівноправним з Єгиптом. Набопаласар бачив своє головне завдання в прикрашенні та оновленні міста Вавилону і почав знову будувати вежу Етемєнанки. У 605 р. до н.е. Набопаласарс помер і його поховали в царському дворі Вавилону. Син його Навуходоносор був останнім значним правителем на вавилонському троні. Йому також довелося здійснювати ряд воєнних походів для зміцнення своєї держави, під час одного з яких він захопив місто Єрусалим і зруйнував його храм. З великої частини іудейського поселення зробили рабів. Кордони вавилонської держави охопили тепер області від Палестини і Сирії до Персидського заливу.

Навуходоносор проникав в усі області політичного, адміністративного, господарського і торгового життя країни. Це йому приписує антична традиція створення відомих «висячих садів Семіраміди» - одного з семи чудес древності.

Надзвичайно добре він вдосконалив захисні споруди міста.

Як бачимо, військова справа посідала важливе місце в політичних справах Вавилону. Часто це було необхідно в цілях захисту, бо він являв собою трофей для завойовників. Вавилон хотіли не стільки зруйнувати, скільки царствувати в ньому. Його шанували як культурний центр і, захопивши, кланялись місцевим богам. Але в історії Вавилону були також часи миру, коли політика приділяла значну увагу благоустрою суспільного і економічного життя.

Тим хто потрапляв у столицю на Євфраті, місто здавалось різноманітною сумішшю народів. Серед його жителів були потомки населення, що жили у Вавилоні вже багато поколінь. В місті жили також багато чисельні паломники, торговці, гості з різних країн. Внаслідок військових походів у Вавилон були переселені тисячі полонених, які трудились тут в якості рабів. Різнилися люди не тільки представництвом певного народу, а й ознаками соціального розшарування. Найнижчий прошарок складали раби.

В правовому відношенні вони розглядались як річ, і лише в незначній мірі захищались законом (хоча й тут вигоду мав його господар, бо його пошкодження відшкодовувалося господарю). Для господаря раб був перш за все цінною робочою силою, з якою у власних інтересах слід добре поводитись. Щодо рабів, які служили в приватних домах в якості прислуги, то їх можна розглядати у відомій мірі як членів родини. Нерідко господар брав рабиню в наложниці чи побічні дружини, і тоді, народивши йому дітей, особливо хлопчиків, вона могла зайняти почесне місце в родині. Число домашніх рабів у середнього міщанина було невеликим - один-три. У ремісницьких майстернях працювало по декілька рабів. Значно більша їх кількість була зосереджена в храмах і у палаці. Вони займали там нижчі посади і обробляли землю. У виробничому процесі раби ніколи не відігравали головної ролі. Крім полонених, в рабство потрапляли також дрібні кріпаки і ремісники внаслідок боргової кабали. Часто вони були вимушені продавати в рабство дочок, синів і самих себе в рабство. Існували торговці, які торгували рабами у великих масштабах і таким чином створювали процвітаючі підприємництва.

Боргова кабала вела до тимчасового рабства, і людина повинна була добре працювати щоб відробити борг з великими відсотками. Кредитор міг суворо поводитися з боржником і продавати його іншій людині. Оскільки в тяжкі часи подібним чином потрапляла в рабство велика кількість населення, в законах нерідко говорилось про обмеження боргового рабства. Зокрема, в кодексі Хаммурапі зазначається, що боржників, або їх дітей і дружину слід відпустити на четвертий рік. Перетворення вільних на рабів було також видом покарання за здійснене правопорушення. При цьому правопорушників віддавали в рабство постраждалим. Народжені діти в рабстві визнавались невільними. За часи Навуходоносора положення деякої частини рабів покращилося і вони могли ставати селянами, ремісниками і торговцями, щоб поступово заробити гроші для виплати за своє звільнення. Інколи вони отримували право укладати угоди і підписувати документи. Це правда робилось в інтересах їх господарів, яким вони повинні були віддавати свій заробіток, та невелику суму вони могли залишити все ж собі. Рабині ставали вільними коли виходили заміж за своїх власників.

В середовищі соціального шару вільних було багато прошарків - від багатих землевласників, до простих і дрібних ремісників. На верхівці вільних стояв цар зі своїми придворними, вищим чиновництвом і жрецтвом. Їм належала основна частина землі. Важливі позиції у Вавилонському суспільстві займало військо: командуючі офіцери були впливовими людьми. Хоч у цих трьох великих групах і були в сутності спільні інтереси, між ними велася постійна боротьба за владу і вплив. Престижним стало бути багатим ремісником і крупним торговцем. Значно нижче місце займали інші вільні громадяни: дрібні ремісники, торговці, селяни і орендатори, які соєю працею заробляли тільки найнеобхідніше. Хоча юридично вони були вільними, за умовами життя вони часто могли не відрізнятись від рабів, і шлях в рабство для них був не довгим. Крім цих двох великих класів у Вавилонському суспільстві існували мушкенуми. Це були напіввільні люди, прикріплені до землі чи зайняті певним ремеслом, зобов'язані платити оброк і приймати участь у військових походах. З одногу боку вони могли володіти рабами і мати власне майно, з іншого - вони були залежні від своїх правителів.

У Вавилоні, де було мало сировинних ресурсів, де тростина і глина були матеріалом найбільшого застосування, домінуючу роль посідало сільське господарство. Через несприятливість клімату досягти успішного урожаю можна було тільки завдяки відведенню води від рік за допомогою багаточисельних каналів. Це була важливою частиною ведення господарства, якою опікалися як цар, так окремо кожен господар. Існуюча у Вавилоні система зрошування за сухого клімату таїла в собі небезпеку - засолення ґрунту. З часом родючість землі знизилась. Багато сил займала також боротьба з пустинними вітрами.

Разом з полеводством вавилоняни займались і садівництвом, і професія садівника була поважною. Багато простору засаджувалося фініковими пальмами, які вирощувались для найрізноманітніших цілей. Крім пальм в садах росли інжир, гранати, груші, фісташки.

Поряд із землеробством основу господарства Вавилонії складало тваринництво. Особливе багатство власників стад складав крупний рогатий скот, який розводили в першу чергу для молока. Воли були незамінні як тягло, їх впрягали в плуг. В багатьох селах жили також свині. Їхнім м'ясом не харчувалися, воно вважалось брудним. В домашньому господарстві розводилась також домашня птиця. Для перевозки вантажів використовували перш за все ослів. Кінь з'явився відносно пізно. У всі часи найбільш великі земельні володіння були у царя. Багато землі мали також храми. Менша частина землі належала вільним селянам. Однак часто через борги вони позбавлялись її. Більшість землевласників надавали перевагу здаванню своїх ділянок селянам. За оренду платили натурою, віддаючи третю частину врожаю. Землі, які були придатними для сільського господарства, займали у Вавилоні тільки обмежену частину країни - приблизно 375 кілометрів у довжину і трохи більше 70 кілометрів у ширину. Правове положення в тваринництві було приблизно таким, як і в землеробстві. Таким воно було і в риболовстві, оскільки рибу часто розводили у спеціальних водоймах.

Надлишками продуктів землеробства і тваринництва вавилоняни широко торгували з багатьма країнами. Оскільки в їхній країні не було корисних копалин, жителі Вавилонії ще з найдавніших часів вели інтенсивний торговий обмін. Завдяки торгівлі швидко багатіли і набували важливого значення міста, через які проходили торгові канали. Вавилон вже за часи Хаммурапі став саме таким центром торгівлі. Тут отримала великий розвиток техніка купівлі і продажу, грошове і кредитне господарство. Торгували також ремісничими виробами: тканина, кераміка, прикраси, мазі, благовонії, циліндричні штампи. Завозили різну сировину, необхідну у будівництві і ремісництві. Як бачимо, торгівля стала невід'ємною частиною для економічного процвітання. Шлях торговців і подорожуючих був важким, через важку прохідність торгових шляхів і небезпечним, через напади розбійників. Часто, як транспортний засіб використовувалися річкові судна. Більшість торговців, що займались оптовою торгівлею чи возили товари у далекі краї, підкорювались царю і виконували його завдання. Храми також захищали свої інтереси і прагнули зайняти панівне положення в торгівлі.

За царським наказом встановлювались тверді ціни, які відповідали вартості срібла. В інтересах поліпшення господарського життя царі постійно прагнули до того, щоб ціни на основні продукти харчування і засоби виробництва не підіймались занадто високо. Однак фактичні ціни часто розходились з офіційними і не дивлячись на деякі зусилля правителів, росли швидше, ніж заробітна плата. Працівників наймали або на певні роботи - наприклад, на збір врожаю, - або на цілий рік. Окрім щоденного харчування, вони отримували 6 сиклів срібла в рік або й менше. Положення робітничого населення було досить тяжким. Багатство концентрувалося в руках небагатьох крупних підприємців, які диктували і заробітну плату, і ціну. Деякі банкірські доми, які переходили в спадок з покоління в покоління, відігравали важливу роль в сільському господарстві. Вони не тільки видавали кредити, не тільки купували і продавали земельні ділянки, а також сільськогосподарські продукти, але й затівали різноманітні темні афери і спекуляції.

Особливе місце в економіці посідало ремесло. З невеликого числа людей, які володіли мистецтвом виготовлення різних виробів, виросла ціла армія навчених, знаючих свою справу ремісників, що складали значну частину населення. Ремісників цінували так високо, що їм приписували божественне походження. Окремі галузі ремесла були строго організовані. Майстерні розміщувались на визначених вулицях. Ремісники певних професій були об'єднані також в цехи. Згодом великі підприємництва могли витіснити з ринку вироби дрібних ремісників. В такому випадку вони закривали свої лавки і наймались в якості робочих у більш великі підприємництва. Розвиток різних ремесел залежав перш за все від наявності у країні тих чи інших видів сировини. Тому найдавнішим і найважливішим було гончарство. Гончарі були багатосторонніми майстрами і виготовляли не тільки горшки.

До давніх і важливих ремесел належала обробка продуктів тваринництва. Вовну пряли зазвичай жінки, які жили в домі. Великі ж храми мали власний штат прядильниць. Ткацтво було в основному справою чоловіків, крім ткацтва для особистих потреб, чим займались жінки. Обробка шкір була справою окремих ремісників, в основному чоботарів, які виготовляли різноманітні товари: взуття, сумки, гаманці, мішки для побутових потреб, батоги і всякого роду ремні.

З давніх пір важливе місце посідали ремесла, пов'язані з обробкою металів. Існували плавильники, ковалі, виконавці більш грубої і більш тонкої роботи, причому серед останніх були майстри, спеціалізовані на виготовленні дорогих прикрас. Обробкою дерев займались теслярі й столярі, але так як дерева в країні було мало, з нього виготовлялись для побутових потреб порівняно небагато речей. Особливою галуззю ремесла було виготовлення луків - для війська і для багаточисельних придворних полювань.

Камінь у Вавилон завозили з інших країн. Цей матеріал був дорогим і населення користувалось тільки найнеобхіднішими кам'яними речами. Скульптори працювали майже виключно для палацу і храмів. Набагато більше справ було у різців штампів, що вирізали різні сцени, найчастіше на міфологічні теми.

Набути професію пекаря, м'ясника чи повара можна було набагато швидше ніж інші. Вони не мали настільки великого значення, бо цю ж роботу виконували жінки в домашньому господарстві.

Таким чином, вигідне географічне положення на пересіканні торгових шляхів, плодючість землі і перш за все працьовитість його жителів були основою сильних економічних позицій держави у процвітанні країни.

1.2 Релігія, наука та культура Давнього Вавилону

етичний вавилон релігія

Вавилоняни поклонялись багатьом богам (язичництво), які мали походження ще з шумерських часів. Запозичуючи богів шумерського пантеону, вони часто змінювали їх імена, в той час як функції і призначення бога залишались не змінними.

В середині світу богів існувала ієрархія, бо пантеон богів був влаштований за образом земного суспільства. Спершу на вершині ієрархії був бог Ану - бог неба, грізний і караючий, людям важко завоювати його прихильність. Згодом місце Ану посів його син Енліль - «Владика-вітер», він мав таблиці долей і міг передбачити долю світу - завдяки цьому йому були підвладні і родючість землі, і долі людей. Йому також підкорялись руйнівні природні сили. Це він, за віруваннями вавилонян, наслав на них «всесвітній потоп». Тому Енліль так само як і Ану, уявлявся грізним і караючим богом.

Протилежним йому був бог Еа (Енкі) - син Енліля, бог підводного світу. Оскільки давні вавилоняни вірили, що мудрість перебувала в глибині води, то вони вірили, що саме йому вони зобов'язані всіма своїми знаннями.

Між названими богами був поділений світ. Ану належали повітря і небо, Енлілю - земля, а Еа - вода. Вони утворювали першу складену жерцями і занесену в списки божественну тріаду. Другу тріаду складали бог сонця Шамаш, бог місяця Сіна і богиня Іштар. Місяць сприймався давніми вавилонянами як дружелюбне небесне тіло, до якого вони відносились ледь не з більшою повагою, ніж навіть до сонця, яке майже цілий рік надсилало на землю палючі промені. Місяць - батько сонця. Шамаш же був небесним суддею, який освітлював тьму вгорі та внизу. Як стверджував Хаммурапі, свої закони він отримав з рук Шамаша.

У всіх богів, яких ми назвали, за уявленнями вавилонян, були дружини. Більшість з них відігравали другорядну роль. Їм поклонялись або як помічницям своїх чоловіків, або як богиням родючості.

Всіх їх витіснила на другий план богиня Іштар, яка посідала у вавилонському пантеоні видатну роль. Вона дочка Сіна і дружина Ану. Іштар виконувала різні функції. З одного боку, як богиня любові та родючості, вона давала країні процвітання. З іншого боку, вона вважалась богинею війни і поєдинків, яка йшла попереду царя-переможця. Спокусливо красива жінка, вона причаровувала чоловіків, часто накликаючи при цьому на них нещастя.

Бог Адад уособлював собою стихійну силу грози. Він був як богом явищ природи, які приносять землі родючість, так і володарем руйнівних сил природи.

Крім неба, землі і води, боги керували також підземним світом. Володарка «Країни без повернення» - богиня Ерєшкігаль (сестра Іштар). Коли бог Неграл спустився одного разу в підземелля, йому вдалось подолати Ерєшкігаль і зробити її свою дружиною. Завдяки цьому Неграл став володарем підземного світу, але він залишився пов'язаним із землею. Він уособлював деякі неприємні явища природи - палючу спеку, а також лихорадку і заразні хвороби.

Підйом Вавилону за Хаммурапі висунув на передній план Мардука, який став верховним богом вавилонського пантеону. Він витіснив Енліля і Ану з їх позицій, і вони поступилися йому владою над людьми. Сином і довіреним бога Мардука був Набу - бог писарів і покровитель мудрості та наук, а також, бог рослинності. Серед свят, найважливішим було новорічне. Воно, на думку давніх вавилонян, є важливим для існування держави. Центром святкових церемоній був храм Мардука.

Слід зазначити, що для вавилонян світ був переповнений духами і демонами. Серед них були і добрі, але більшість були злими, неприємними істотами, які накликали жах. Деякі із злих демонів вважались нижчими божествами, синами і дочками Ану. Інші ж, душами мертвеців, які піднімались з підземного світу і бродили по землі. Найнебезпечніших демонів називали «семеро злих». Кожен з них шкодив по-своєму.

Завдання жерців полягало якраз в тому, щоб поєднати в єдину картину ці багатогранні уявлення про богів. Вони виконували похоронні і святкові церемонії, різні обряди, пов'язані з лікуванням хвороб і вигнанням злих духів. Отримати допомогу богів і завоювати їх прихильність, можна було тільки виконуючи їх приписи, які мали культовий і релігійний характер.

Також одним з обов'язків жерців було віщування, багатосторонність якого давала висновки відносно усіх випадків життя і явищ природи. Дуже популярним було гадання на печінці. Так як вважалось, що бог Сонця «написав пророкування в утробі жертовної тварини», задача жерця, що мав відповідну підготовку, полягала тому, щоб зрозуміти це пророкування і роз'яснити людям. Такого роду обряди, які пов'язані з жертвоприношеннями, сприяли появі знань про будову внутрішніх органів тварин. Це мало значення для науки зоології. Але функції кожного органу вони ще ясно не знали.

Пов'язаною з віщуванням була, також, астрономія. З особливою увагою спостерігали вавилоняни зоряне небо. Високі вежі храмів робили це можливим. Вже шумери дали назви багатьом небесним тілам і розрізняли рухомі зірки і планети. Систематичне вирахування їхнього місцеположення здійснювалось шумерами перш за все для складання календаря. Для вавилонян же вивчення зоряного неба було особливо важливим з точки зору, яка відігравала значну роль у науці віщування. Рік поділявся на 12 місяців, які починались з появою молодого місяця і нараховували 29 або 30 днів. Через не співпадання між місячним і сонячним роком, до кожного шостого року додавався тринадцятий місяць. Наскільки тісно астрономія пов'язана з релігією, говорить той факт, що небо поділяється за допомогою паралельних кіл на три великі частини, які вважались сферами володіння богів - Ану, Енліля і Еа. На небо переносились і земні області, назви їх Аккад, Елам і Амурру. Одне сузір'я ідентифікувалося з містом Вавилоном. Вважалося, що щастя чи успіх в значній мірі залежить від того, чи був день благоприємним і чи знаходилась на небі щаслива зірка. Незвичайні явища в природі чи на небі вавилоняни регістрували дуже прискіпливо. Місячні і сонячні затемнення віщували нещастя, до яких приговорювали розгнівані боги. Окремим планетам приписували різноманітні функції. Марс, наприклад, вважався таким, що приносить нещастя, а Юпітер і Сатурн - щасливими і справедливими.

Медицина, так само як і астрономія, була пов'язана з магією. Лікарі підносили своє мистецтво до мудрого бога Еа і богині зцілення Гулє. Хвороби діагностували за зовнішніми симптомами. Так як лікарі не членували мертвих, у них не було цілісної уяви про внутрішні органи і походження хвороб. Вони спостерігали хвороби і описували їх в широких списках. Збудниками хвороб вони вважали виключно демонів і надприродні сили. Лікарі користувались різними інструментами, наприклад металевими трубками чи сифонами, за допомогою яких цілющі речовини вводились в організм. Лікарі робили і операції, але тоді їх розглядали як ремісників і рідко повідомляли про їхні успіхи. З декількох параграфів кодексу Хаммурапі видно, що проводились часті операції для лікування хвороб очей і переломів кісток. У випадку невдалої операції лікарю загрожувало тілесне покарання і навіть смерть.

Мали місце у Давньому Вавилоні й інші науки, такі як ботаніка, мінералогія, географія, історія, хімія, математика.

В області ботаніки і мінералогії вчені обмежились складанням багаточисленних переліків, у які були включені назви рослин і каменів. Рослини розглядались перш за все з точки зору використання у медицині, магії чи у повсякденному житті. Мінералогія важливої ролі не мала. У списки включали тільки ті камені, які було можна обробити.

Географія для вавилонян завжди була не більше як допоміжною наукою, яка не мала самостійного значення. Основні географічні свідчення вивчались, певне, в школах: вони були пов'язані перш за все з релігійними уявленнями про побудову світу. Земля була точним дзеркальним відображенням неба. Її уявляли у вигляді круглого диску, оточеного океаном. З гір витікав Євфрат, спускаючись з півночі на південь; вказувались також деякі міста. Сам Вавилон розміщувався в центрі диску землі. Крім цієї карти у шумер існували списки міст, рік і гір. Торгові подорожі купців і воєнні походи знайомили із все більш віддаленими каїнами, і отримані знання складались в так звані шляхові вказівники.

Історики складали синхроністичні таблиці царів Вавилонії та Ассирії, однак повністю довіряти їм не можна, так як в цих таблицях царі, що правили одночасно в різних областях, були записані один за одним. Робились також записи військових подій та важливих діянь царів. Вчені нововавилонського часу склали багаточисельні хронології, які вміщали короткий зміст історії.

Хімія була розвинена дуже слабо. Знали деякі процеси, рецепти за допомогою яких виготовляли ліки, ароматичні речовини, мазі, а також скло, штучне каміння і пасти, кольорові глазурі й металеві сплави.

Математика вирішувала практичні завдання, пов'язані з вимірюванням полей, встановленням розмірів податків і у рахуванні відсотків на майно і борги. Вавилонські математики багато досягли у зчисленні об'ємів і площин.

Дослідження та розробки, що накопичували на протязі тисячоліть науковий матеріал відбувалися не у звичайних школах, а в особливих центрах, у яких збирались найвідоміші вчені та їх найобдарованіші учні. Ці осередки науки можна назвати «науковими академіями», так як у них створювались основи всієї науки. Якщо вони існували при храмах, то головну увагу в них приділялось релігійним проблемам, і вони займались теологією, астрономією, астрологією, та перш за все магією і мистецтвом заклинання. Якщо ж ці наукові установи були незалежними чи існували при дворі, то вчені присвячували себе іншим галузям знання, наприклад математиці, геології і медицини. Однак за весь період в жодній з галузей науки не вдалось виробити загальну теорію. Отримані дані трактувались емпірично і застосовувались на практиці; їх збирали, складали перелік даних, щоб передати їх потомкам.

Не менш важливою для культури Давнього Вавилону була література, яка у давній Месопотамії досягла високого рівня розвитку. Багаточисельні твори дають уявлення про духовний світ народів, що жили на берегах Євфрату і Тигру. Більшість відомих міфів і епічних творів мають шумерське походження і спершу передавались в усній формі. Тільки в кінці ІІІ тис. до н. е. і головним чином у старовавилонський час жерці і вчені почали збирати і записувати сказання. Глибокий зміст творів шумерської літератури не застаріли і для наступних поколінь, так як у них трактувались вічно живі проблеми людства - народження і смерть, любов і боротьба. Велику роль відігравав міф про створення світу, встановленні в ньому порядку. Мислення того часу було пов'язане з релігією і багато в чому обмежене її рамками. Саме тому в більшості історій події розгортались у світі богів і героїв. Так як люди створені за подобою богів, то часто богів хвилювали ті ж проблеми що й людей. Мова міфологічних творінь відрізнялася від побутової мови використанням таких засобів художньої виразності, як повтори, порівняння і т.п. Деякі твори мали віршову форму. Вавилоняни створили власну пісню про створення світу («Енум еліш»), базуючись на деяких більш давніх сказаннях.

Певне, у деяких літературних творах знайшли відображення історичні події, наприклад розповідь про згубні діяння бога хвороб Ерри. В основі розповіді про двох великих акадських правителів покладені багаточисельні історичні факти, прикрашені легендарними подробицями. Наприклад, легенда про народження Саргона і завоювання ним царського престолу. Від подібних легенд недалеко до придворної поезії, яка оспівувала царів. Крім похвальних пісень на честь царів збереглися і окремі тексти сатиричного характеру, як, наприклад, памфлет, ініційований жерцями храма Мардука і спрямований проти вавилонського царя Набоніда. До області літературної творчості слід віднести також різноманітні сентенції, досить об'ємні твори релігійного, побутового і морального характеру. Особливо популярними були байки і діалоги. У діалогах-спорах виступали два персонажа, які прагнули перемогти один одного. Кожен з них захваляв свої переваги і діяння (діалог між тамариском і фініковою пальмою; суперечка між конем і биком). Вавилонянам приносило, певне, велике задоволення уподібнювати тварин до людей. Немало принизливих характеристик давалось свині. В коротких сентенціях формулювались загальні людські істини, подібно до того, як це робиться в наших прислів'ях. В одній сатиричній сценці зображується людина, яка завжди покірливо піддакує вищій, ніж вона, за положенням («Діалог Господаря та Раба»).

Про художнє мистецтво Вавилонської держави відомо небагато (через неоднократні його руйнування, погані умови зберігання міді і бронзи і т.д.). Відома стела царя Хаммурапі з висіченими на ній законами і зображенням царя перед божеством (богом сонця, від якого він нібито отримав ці закони) була знайдена в Сузах. Вона має схожість із стелою царя Ур-Намму. Багато глиняних статуеток особистих божеств масово виготовлялись за допомогою заготовок.

Та є інша лінія в старовавилонському мистецтві, що представляється групами штампів, явно продовжуючи акадські традиції в тематиці й композиції сцен, а також невеликими теракотовими рельєфами. Серед сотні грубих ідолів виділяються рельєфні сценки, певне також пов'язані з культом.

Закінчуючи перший розділ, можна зробити висновок, що Вавилон був великою і могутньою державою, яка змогла протриматись більше 2000 років. Його внесок не можливо недооцінювати. Його досягнення та ідеї увібрали в собі подальші культури (грецька, християнська). Однією з основних культурних сфер є етика. Тож другий розділ присвячено їй.

Розділ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

2.1 Аналіз літератури за темою дослідження

В дослідженні етичних поглядів вавилонян, мені доводилось в основному опиралась на книги з історії і першоджерело «Закони царя Хаммурапі». Практично вся використана література написана за часів СРСР. Сучасна інформація про дослідження Вавилону загалом, мені не зустрілась. А про етику, тим більше.

У написанні першого розділу була в основному використана книга Е. Кленгеля-Брандта «Путешествие в Древний Вавилон» (переклад з німецької). В ній охоплені всі відомі аспекти життя давніх вавилонян. В іншій роботі Кленгеля-Брандта - «Вавилонская башня», в основному йдеться про архітектуру і призначення різних споруд, тому в курсовій роботі вона використовувалась менше. Я побачила, що в них не відчувається того ідеологічного навантаження, як в тих, що були написані у радянські часи (наприклад, в «Очерке истории древнего востока» В.С. Воробйова-Десятовского). Цікава інформація про вавилонську літературу і філософію наведена в «Истории древнего мира» за ред. І.М. Дьяконова, В.Д. Нєровной, І.С. Свєщицької.

Велику цінність для курсової роботи мала стаття Л.С. Клочкова «К вопросу о вавилонской этике» (1975 р.) В ній описано стан вивченості вавилонської етики, проблеми і шляхи її подальшого дослідження. В статті розглянута також концепція гріха у Вавилоні та аналіз деяких літературних творів. На додаток до всього, автор виклав переклад всієї таблиці текстів Љurpu (Спалення), яка призначена для магічного ритуалу прощення гріхів.

В статті Н.О. Іоніни «Стела со сводом законов царя Хаммурапи», йдеться перш за все про правовий аспект законів. Та і взагалі, до цих законів дослідники частіше звертаються як до джерела походження права.

Для написання третього розділу, окрім «Законів царя Хаммурапі», були використані такі першоджерела: «Сказка о ниппурском бедняке», переклад Л.С. Клочкова, та «Диалог Господина и Раба» в статті Могултая «Диалог Господина и Раба - веселее, чем думали».

З метою загального ознайомлення з деякими моментами етики, були використані такі книги: «Смысл жизни» В.Г. Нємировскього, «Рыцарь и дружба. Исследования по истории морали» М. Оссовской, «Понятие морали» О.Г. Дробницкого, «Человеческая природа и нравственность. Исторический Очерк» А.Ф. Шишкина.

Основною ж опорою було першоджерело «Закони царя Хаммурапі». В оригіналі - це чорний стовп із базальту з текстом «Законів». Вони являють собою добре продумані правові норми, які викладено в логічній послідовності (згідно з предметом свого нормування).

2.2 Загальна характеристика етичних поглядів у Давньому Вавилоні

Важливим моментом як у філософських, так і у етичних вченнях Давнього Вавилону, було уявлення про богів у вигляді людей. Їм приписувались людські якості. Хоч вони і безсмертні, але могли померти, і їх доводилось воскрешати за допомогою води життя. Між богами виникали сварки, які повинен був залагодити верховний Бог. Вони не були позбавлені заздрощів, марнославства та інших людських якостей. Вони постійно намагались перехитрити один одного і зовсім не могли передбачати майбутнє.

Отримати допомогу богів і досягти їхньої прихильності можна було виконуючи певні приписи. Ці приписи торкались різних сфер життя і мали як культовий, так і моральний характер. Люди, наприклад, не повинні були здійснювати ніяких гріхів по відношенню до богів, «не їсти того, що противно богам, не пити води з нечистого посуду, не клястись іменем бога, підносячи до неба не миті руки, не сидіти перед обличчям бога Сонця, не входити в священну ділянку, а вигнанцям не слід торкатись до людей» і т. д. [11, с. 172]. Деякі з приписів пов'язані з гігієнічними розуміннями.

Заповіді про правильне в моральному понятті життя, відносяться до правил співжиття і йдуть корінням в область сімейних відносин, общинних звичаїв, прийнятої в общині поваги до старших. Ці приписи забороняли віруючим: «говорити зле, заперечувати замість ствердження, не поважати батька чи матір, ненавидіти старших братів, входити незваним в дім ближнього, наближатись до дружини ближнього, проливати кров ближнього, розсіювати єдиний рід, поставати проти керівників, бути праведним на словах і грішним в душі (курсив мій - М.Б.), вчити дурному і багато іншого»[11, c. 172].

Жерці мали великий вплив на віруючих, бо вони були посередниками між народом і всемогутніми богами. Вони знали складні ритуали і молитви і володіли таким чином, ключем до відпускання гріхів. Лише небагато людей відважувалось виражати скептичне ставлення до проголошеного жерцями світового порядку; гірке розчарування звучить, наприклад, в «Жалобі мудреця»: «Увага, мій друг, засвой мою пораду! Запам'ятай мої мудрі слова! Ціниться слово знатного - того хто навчився вбивати. Принижують слабкого, який не грішив. Свідчать на користь грішника, чиї злочини важкі. Переслідують праведного, який шукає поради у бога. Наповнюють дорогоцінним металом кишені розбійника, але спустошують насильники чулани, забираючи їжу у безпорадного. Дають владу переможцю, чия скромність притворна. Знищують убогого і вергнуть ниць слабкого. Так і мене, безпорадного переслідують вискочки!» [11, с. 176]. Ррозчарування, яке виражається в цих словах свідчить про те, що вже у І тисячолітті до н. е. з'являються сумніви до «даного богами порядку»; звичайно, це відносилось лише до невеликого кола освічених людей.

За такі слова розгнівані боги - як стверджували жерці - могли накликати не тільки хвороби, але й смерть, яка для вавилонян, що дуже любили життя, була пов'язана з багатьма страхами. Вони не вірили в продовженні щасливого життя в загробному світі, а уявляли перебування в царстві мертвих досить у моторошному світлі. Їхня філософія цінувала перш за все життєві насолоди:

«Наповнюй шлунок,

В день і ніч та будеш ти веселий,

Свято справляй щоденно,

В день і ніч грай і витанцьовуй ти!

Світлі хай будуть твої одежі,

Волосся чисте, водою омивайся,

Дивись, як дитя твою руку тримає,

Своїми обіймами радуй подругу» [11, с. 176 ].

Хоча разом з тим вавилоняни починають замислюватись над жалюгідністю такої місії людини. Про порожність і порочність людських дій говорить виразний поетичний діалог «Розмова господаря і раба». Це були перші кроки в пошуках сенсу життя. Навіть той, чий шлунок був пустим, боявся моторошного царства мертвих, і так само, як і заможний вавилонянин, молився про подовження життя. Настане день, коли «життя буде зрізане подібно тростинці» [11, с. 176], і тіло перетвориться на глину; душа ж повинна буде стати на повний шлях мук в підземному царстві. Щоб забезпечити душі померлого спокій, над його тілом повинні були бути здійснені різні церемонії.

Аккадський епос про Гільгамеша - творіння поета, який непросто поєднав між собою розрізнені шумерські казки та билини, але й ретельно продумав глибоку філософську суть. Розповідь про «Потоп», що являла собою окремий твір, органічно поєдналась з епопеєю («Епос про Гільгамеша») і, розказана від першого обличчя тим, хто єдиний пережив це лихо, виявилась емоційно діючим художнім моментом, який підкреслив, наскільки недосяжне і недоступне людині безсмертя - головна ціль подорожей Гільгамеша. Точнісінько так само кінцівка епопеї виразно підкреслює думку про те, що єдине доступне людині безсмертя - це пам'ять про її славетні та корисні справи.

Як бачимо, формально вавилонську етику можна охарактеризувати як етику позитивного евдемонізму, а світобачення - як світо- і життєстверджуюче. Однак, цьому зовнішньому оптимізму було властиве усвідомлення кінцевості існування індивіда, і це постійно кидало тінь сумніву на цінність всих людських справ і радощів:

«Тільки боги з сонцем [будуть] вічно,

А людина - відраховані її роки,

Щоб вона не робила, - все вітер!» [12, c. 116].

Однією з головних етико-філософських проблем, яка хвилювала давніх вавилонян, було питання про причину незаслужених страждань і смерть людини, яка здавалось би, не порушила ніяких божественних настанов. Цій проблемі присвячено дві аккадські поеми: «Невинний страждалець» і «Вавилонська теодицея», написані у формі діалогу між страждальцем і його другом оптимістом. Перша поема говорить переважно про біди особисті, друга про соціальні; обидві закінчуються виправданням божества, шляхи якого проголошуються невідомими.

2.3 Основні етичні поняття в розумінні давніх вавилонян

Перш ніж почати розглядати «вавилонську етику», з'являється необхідність конкретизації самого поняття - «етика». Зазвичай, під мораллю розуміють норми поведінки, а під етикою - вчення про ці норми, їх обґрунтування. Оскільки етики як науки у Давньому Вавилоні ще не було, то в даній курсовій роботі, поняття етики і моралі розділятися не будуть. Під етикою (мораллю) тут розуміється сукупність уявлень про добро і зло, основних цілей і принципів, якими людина повинна керуватись в житті, і норм, за якими повинні будуватись взаємовідносини між людьми.

Тому я піду наступним шляхом: візьму деякі давно відомі всім людям слова (добро і зло, справедливість, любов і т.д.) і спробую пояснити, що вони означали для них.

Почну з того, що вавилоняни розуміли під добром і злом. Певне, вони, та їх предки шумери, були одними з перших, хто почав задумуватись над цими поняттями і підходити до них по філософському. Певні уявлення про добро і зло, як я гадаю, були і до цього. Просто їх розуміння було інтуїтивним, чи навіть інстинктивним. Вони сприймались як безперечні істини. З оформленням людських общин в державу, в суспільстві з'являлись нові явища, утворення, форми взаємовідносин. Ці новоутворення були складнішими і дати їм характеристику, добре це чи погано стало важче. Може це через те, що зі складністю прийшла неоднозначність. Наприклад, поява рабства, приватної власності, а з нею майнових відносин була добром для одних і злом для інших. Поняття добра і зла торкались в основному земних проблем. Добро - те що приносить користь, робить життя щасливішим. Зло - те що є загрозою добробуту в житті, або його відсутність. Зло, у вигляді негативних природних явищ, хвороб, часто являлось жителям Вавилону. Може тому уявлення про нього втілилось в безліч демонів і духів, які нібито його приносять. Складається враження що містичних істот, з якими слід боротись, більше, ніж богів, котрим поклоняються, щоб досягти процвітання. Злими і аморальними вважалися ті вчинки, які посягають на добробут інших людей. Добрими ж ті, які були підтримкою, допомогою. Причому і те, і інше носило матеріальний характер, це були конкретні вчинки. В Давньому Вавилоні ще не існувало високих ідеалів. Навіть боги, як вже писалось в першому розділі, поводились як люди, поземному. А отже не було ідеалізації добра. Воно не уявлялось як щось надвисоке і недосяжне, до чого треба довго йти. Звідси, на мій погляд, добро тісно пов'язане з поняттям блага. І знову ж таки, блага земного. Воно взагалі можливе тільки на землі, бо після смерті ж всіх очікують муки в підземному царстві. Благо для вавилонян - це добробут у великій родині, добре здоров'я, гарне житло, одяг, чистота (власного тіла і речей, що їх оточують), коли вдосталь їжі, коли мирно, коли природа сприяє процвітанню господарства і праця приносить достаток. Оскільки добро пов'язане з благом, то добрими є вчинки, які допомагають людям його отримати, а злими - навпаки, ті які перешкоджають цьому, або ті, які пасивні, байдужі до горя іншого. Наприклад, в текстах Љurpu («Спалення»), призначених для магічного ритуалу, згадуються такі людські діяння:

«(Хто) праведного (?) переслідував (?) … робив (?)

(Хто) губив, проганяв, знищував,

(Хто) викривав, вказував, примушував схопити,

(Хто) грабував, відбирав, побуджував відбирати,

(Хто) до зла свою руку звертав» [12, с. 105].

А в текстах законів Хаммурапі, цар, говорячи про свої діяння, згадує такі:

«Я - Хаммурапі, пастир, який накопичив багатство і достаток, … турботливий попечитель Екура, … який відновив Еріду, … збагатив місто Ур, …Владика, що дарував життя Уруку, провів воду для його населення…»[7, c. 2].

Зло і добро, в свою чергу, настигнувши людину, примушують задуматись про справедливість того, що з нею відбувається. Справедливості приділялась особлива увага, бо вона була запорукою співіснування людей в державі. Про це говорить і те, що царі сильно опікались судочинством. Можна з впевненістю сказати, що все у Вавилоні трималось на справедливості, а ще точніше на вірі в справедливість тодішнього стану речей. При цьому слід звернути увагу на поняття справедливості, яке широко трактувалось і розумілось ніби правильно, але на ділі часто несправедливі речі видавались за неї. В ній самій була несправедливість. Наведу приклад із «Законів царя Хаммурапі»:

«(§ 209) Якщо людина побила дочку іншої людини і спричинила їй викидень, то вона повинна відважити 10 сиклів срібла за її плід.

(§ 210) Якщо жінка померла, повинні вбити її дочку (тобто дочку того, хто побив жінку)

<…>

(§ 213) Якщо людина побила рабиню іншої людини і спричинила їй викидень, то вона повинна відважити 2 сикля срібла.

(§ 214) Якщо ця рабиня померла, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.» [7, c. 17].

В цих рядках є помітними одразу ж два серйозних моменти:

1) важливість походження людини при встановленні справедливості у взаємовідносинах;

2) при реалізації принципу таліона («око за око»), та і взагалі, часто доводилось відповідати за вчинки невинним людям через своє родство зі злочинцем. Це певне тому, що вавилонська родина чимось нагадує єдиний організм.

Справедливість - це коли людина отримує відповідно до своїх дій, за заслугою. І це її розуміння було у вавилонян. Але соціальна нерівність зробила свої внески. Винагорода і покарання залежали не тільки від дій, а й від соціального положення.

Та попри все це, вавилонянам слід подякувати за те, скільки вони зробили для становлення справедливості. Вони почали визнавати її необхідність для праведного жителя Вавилону, справедливість була світочем, бажаною, підтримкою в цьому досить жорстокому світі, запорукою щасливого життя. Наприклад, в «Теодіцеї» Друг, який перечить Страждальцю, що вказує на благополуччя неправедних, говорить:


Подобные документы

  • Суспільне життя Лівобережної України у ХVІІІ ст., філософські і етичні ідеї. Основні віхи життя і творчої діяльності Г.С. Сковороди. Його етичні погляди, можливості їх використання в етиці сучасної педагогічної діяльності, особистому і суспільному житті.

    курсовая работа [43,3 K], добавлен 28.12.2011

  • Добро та зло як найважливіші категорії етики. Основні визначення категоричного імперативу. Підходи до витлумачення поняття "обов'язку". Основні види морального зла. Совість як внутрішній регулятор. Актуальність основних настанов категоричного імперативу.

    реферат [28,3 K], добавлен 28.03.2010

  • Етичні норми: правила та використання в управлінській сфері. Ставлення управлінського персоналу до найманого працівника. Етичні норми у взаємовідносинах із діловими партнерами, конкурентами. Меценатство як прояв етичної поведінки. Види конфліктів.

    реферат [1,5 M], добавлен 19.03.2015

  • Поняття та головний зміст службового етикету, його специфіка та оцінка як виміру моральної культури суспільства у діловій сфері. Морально-етичні засади культури бізнес-стосунків. Складові культури ділового спілкування, їх характеристика та функції.

    реферат [11,8 K], добавлен 29.03.2012

  • Право і мораль, їх взаємозв'язок, характерні особливості. Моральні якості і культура працівника прокуратури. Професійно-моральна деформація та її фактори. Етичні правила поведінки слідчого, керівника органу прокуратури. Кодекс професійної етики.

    дипломная работа [115,1 K], добавлен 12.09.2010

  • Поняття етики як науки, її сутність і особливості, місце та значення в сучасному суспільстві. Історія становлення та розвитку вітчизняної етичної думки, її видатні представники. Сутність філософії діалогічного напрямку, вклад в її розвиток Ролана Барта.

    контрольная работа [36,2 K], добавлен 07.04.2009

  • Поняття категорії етики та їх історичний характер, різновиди та напрямки вивчення. Релятивізм та ригоризм в їх трактуванні добра та зла. Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності, а також ті, що передають етичні характеристики людини.

    контрольная работа [58,8 K], добавлен 19.03.2015

  • Поняття службового етикету, внутрішній та зовнішній аспекти. Загальне поняття про ввічливість, тактовність, скромність та точність. Етичні кодекси державних службовців. Мета кодексу поведінки державних службовців. Етична система державної служби США.

    реферат [26,8 K], добавлен 05.12.2010

  • Культура ділового спілкування як умова професіоналізму бізнесмена. Техніка ефективного спілкування. Бар’єри спілкування та шляхи їх подолання. Мовне спілкування як показник рівня культури співрозмовників. Елементи мовного етикету в діловому листуванні.

    реферат [813,8 K], добавлен 19.03.2015

  • Етика комунікацій та морально-психологічні принципи спілкування , їх відмінні особливості для різноманітних культур. Комунікативні риси особистості: чесноти і вади, критерії їх оцінювання. Конфлікт та головні морально-етичні аспекти його вирішення.

    контрольная работа [65,1 K], добавлен 19.03.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.