Управління прибутком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Управління прибутком

1. Порядок формування чистого прибутку

прибуток оподатковуваний чистий валовий оборотний

Чистий прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансово-господарського року від усіх видів звичайної та надзвичайної діяльності та включає:

- чистий доход (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

- валовий прибуток (збиток);

- фінансовий результат від операційної діяльності;

- прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування;

- прибуток (збиток) від звичайної діяльності;

- прибуток (збиток) від надзвичайної діяльності.

Важливими інформативними показниками діяльності підприємства є оподатковуваний і чистий прибуток (прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства).

Основним об'єктом при стягненні податку на прибуток виступає оподатковуваний прибуток. Тому важливе значення набуває керування формуванням цьому прибутку, виходячи зі змін у валових видатках проведення й обігу й у валових доходах підприємства.

Оподатковуваний прибуток - це прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скорригированного валового доходу підприємства на суму валових видатків підприємства й суму амортизаційних відрахувань.

Сплативши в бюджет відповідний податок із прибутку, підприємство одержує у своє розпорядження, що залишився, так званий чистий прибуток.

Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, використовується їм самостійно й направляється на подальший розвиток підприємницької діяльності. Ніякі органі, у тому числі державні, не мають права втручатися в процес використання чистому прибутку підприємства. Ринкові умови господарювання визначають пріоритетні напрямки чистого прибутку. Розвиток конкуренції викликає необхідність розширення проведення, його вдосконалювання, задоволення матеріальних і соціальних потреб трудових колективів.

Увесь прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, підрозділяється на дві частини. Перша збільшує майно підприємства й бере участь у процесі нагромадження. При цьому не обов'язково весь прибуток, що направляється на нагромадження, використовувати повністю. Залишок прибутку, не використаного на збільшення майна, має важливе резервне значення й може бути використаний в наступні роки для покриття можливих збитків, фінансування різних витрат. Такий прибуток називається нерозподілений. Прибуток, використаний на нагромадження, і нерозподілений прибуток минулих років свідчить про фінансову стабільність підприємства, про наявність джерела для наступного розвитку.

Друга характеризує частку прибутку, використовуваної на споживання. Прибуток, спрямований на нагромадження й споживання, називається розподіленим. Напрямки розподілу й використання отриманого прибутку підприємством визначаються самостійно.

Розподіл і використання прибутку є важливим господарським процесом, що забезпечують як покриття потреб підприємства, так і формування доходів держави.

Механізм розподілу прибутку повинен бути побудований таким чином, щоб сприяти підвищенню ефективності проведення, стимулювати розвиток нових форм господарювання.

З розвитком ринкових відносин підприємства мають право використовувати отриманий прибуток за своїм розсудом, крім тієї її частини, яка підлягає обов'язковим відрахуванням, оподатковуванню й іншим напрямкам відповідно до законодавства.

Таким чином, виникає необхідність у чіткій системі розподілу прибутку, насамперед, на стадії, що передує утвору чистого прибутку (прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства).

Економічно обґрунтована система розподілу прибутку в першу чергу повинна гарантувати виконання фінансових зобов'язань перед державою й максимально забезпечити виробничі, матеріальні й соціальні потреби підприємства.

Об'єктом розподілу є оподатковуваний прибуток підприємства. Під його розподілом розуміється направлення прибутку в бюджет і по статтях використання на підприємстві. Законодавчо розподіл прибутку регулюється в тій його частині, яка надходить у бюджети різних рівнів у вигляді податків і інших обов'язкових платежів. Визначення напрямків витрати прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, структури статей його використання перебуває в компетенції підприємства.

При розподілі прибутку підприємства необхідно враховувати основні принципи розподілу, які можна сформулювати в такий спосіб:

1. Прибуток, одержуваний підприємством у результаті господарської й фінансової діяльності, розподіляється між державою й підприємством як господарюючим суб'єктом.

2. Прибуток акумулюється у відповідних бюджетах ( у цей час у місцевих бюджетах) у вигляді податку на прибуток, порядок обчислення й сплати якого в бюджет установлюється законодавчо й ставка якого не може бути довільно змінена.

3. Величина прибутку підприємства, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, не повинна знижувати його зацікавленості в росту обсягу виробництва й поліпшенні результатів виробничо-господарської діяльності.

4. Прибуток, що залишився в розпорядженні підприємства, у першу чергу повинна направлятися на нагромадження, що забезпечує його подальший розвиток, і тільки в іншій частині - на споживання.

5. Розподіл чистого прибутку повинний відображати процес формування фондів і резервів підприємства для фінансування потреб проведення й розвитку соціальної сфери.

У сучасних умовах господарювання держава не встановлює яких-небудь нормативів розподілу прибутку, але через порядок оподаткування прибутку підприємства стимулює видатки на відтворення виробничих і невиробничих фондів, видатки на благодійні цілі, фінансування природоохоронних заходів, видатки по втримуванню об'єктів і установ соціальної сфери й ін.

Розподіл чистого прибутку - одне з напрямків внутрішньо-фірмового планування, значення якого в умовах ринкової економіки зростає. Порядок розподілу й використання прибутку на підприємстві фіксується в статуті підприємства. Основними видатками, фінансованими із прибутку, є видатки на розвиток проведення, соціальні потреби трудового колективу, на матеріальне заохочення працівників і благодійні цілі.

2. Фактори, які впливають на прибуток

Зміни соціально-економічного розвитку держави в період перехід до ринкових відносин приводять до якісних структурних зрушень убік інтенсифікації проведення, що обумовлює незмінний ріст грошових нагромаджень і, головним чином, прибутку підприємств різних форм власності.

На зміну прибутку впливають дві групи факторів: зовнішні й внутрішні.

Внутрішні фактори зміни прибутки підрозділяються на основні й неосновні. Найважливішими в групі основних є валовий дохід і дохід від продажу продукції (обсяг продажів), собівартість продукції, структура продукції й витрат, величина амортизаційних відрахувань, ціна продукції. До неосновних факторів ставляться фактори, пов'язані з порушенням господарської дисципліни, такі як цінові порушення, порушення умов праці й вимог до якості продукції, інші порушення, що ведуть до штрафів і економічним санкціям.

До зовнішніх факторів, що впливають на прибуток підприємства, ставляться соціально-економічні умови, ціни на виробничі ресурси, рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, транспортні й природні умови.

Далі більш докладно зупинимося на внутрішніх, основних факторах, що впливають на величину прибутки як абсолютного показника ефективності господарювання підприємства.

Найважливішими факторами зростання прибутку є ріст обсягу виробництва й продажу продукції, впровадження науково-технічних розробок, підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції.

Основне джерело грошових нагромаджень підприємств - дохід підприємства від продажу продукції, а саме та його частина, яка залишається за винятком видатків на матеріальні, трудові й інші грошові витрати, пов'язані із проведенням і продажем цієї продукції. В умовах радикальної зміни керування економікою показник доходу від продажу продукції стає одним з найважливіших показників діяльності підприємств. Даний показник створює зацікавленість трудових колективів не стільки в росту кількісного обсягу продукції, що випускається, скільки в збільшенні обсягу проданої продукції. А це значить, що проводитися повинні такі вироби й товари, які відповідають вимогам споживачів і користуються попитом на ринку.

У цих цілях необхідно вивчати ринкові умови господарювання й можливості впровадження виробленої продукції на ринок шляхом розширення обсягів її продажу. З розвитком підприємництва й підвищенням конкуренції зростає відповідальність підприємств за виконання прийнятих на себе зобов'язань. Таким чином, показник доходу від продажу продукції відповідає вимогам комерційного розрахунку й, у свою чергу, сприяє розвитку виробничо-господарської діяльності.

Зацікавленість підприємств у проведенні й продажу якісної продукції, що користується попитом на ринку продукції, відображається на величині прибутки, який за інших рівних умов перебуває в прямої залежності від обсягу продажу цієї продукції.

Видатки на проведення й продаж продукції, що визначають собівартість, складаються з вартості використовуваних у проведенні продукції природних ресурсів, сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів і інших виробничих видатків.

Склад і структура витрат залежать від характеру й умов проведення при тієї або іншій формі власності, від співвідношення матеріальних і трудових витрат і інших факторів.

Отже, прибуток як основна форма грошових нагромаджень, залежить, насамперед, від зниження витрат на проведення й обіг продукції, а також від збільшення обсягу продажу продукції.

Розмір прибутку як кінцевого фінансового результату роботи підприємства, залежить і від другої, не менш важливої величини - обсягу валового доходу підприємства. Розмір валового доходу підприємства й відповідно прибутку залежить не тільки від кількості і якості зробленої й проданої продукції (виконаних робіт, зроблених послуг), але й від рівня застосовуваних цін.

Види й рівень застосовуваних цін визначають в остаточному підсумку обсяг валового доходу підприємства, а отже, прибутки.

Проблема ціноутворення займає ключове місце в системі ринкових відносин. Проведена в Україні лібералізація цін привела до різкого скорочення впливу держави на процес регулювання цін, слідством чого з'явився ріст цін майже на всі вироблені товари. За допомогою високих цін підприємства відшкодовують будь-які по величині виробничі витрати, що аж ніяк не сприяє підвищенню якості продукції й ефективності проведення.

Наступний фактор, що впливає на величину прибутку - це амортизація основних фондів і нематеріальних активів. Сума амортизаційних відрахувань визначається на підставі балансової вартості основних фондів і діючих норм амортизації й амортизації нематеріальних активів, виходячи зі строку корисного використання таких нематеріальних активів, але не більш 10 років безперервної експлуатації. При цьому враховується прискорена амортизація активної частини основних виробничих фондів, що виражається у встановлених законодавством більш високих нормах амортизації на відповідні види основних фондів.

Таким чином, прибуток підприємства формується під впливом наступних основних факторів: валових доходів підприємства, доходу підприємства від продажу продукції, валових видатків підприємства, рівня діючих цін на продавану продукцію й величини амортизаційних відрахувань.

Найважливішим з них є величина валових видатків. Кількісно в структурі ціни видатки займають значну питому вагу, тому зниження видатків дуже помітно позначається на зростанні прибутку за інших рівних умов.

3. Підходи до класифікації змішаних витрат

Змішані витрати включають елементи як постійних, так і змінних витрат. Прикладами таких витрат є витрати на утримання та експлуатацію обладнання (витрати на плановий ремонт, що здійснюється незалежно від інтенсивності експлуатації обладнання та витрати, пов'язані із завантаженням обладнання), оплата за електроенергію (на загальні потреби і технологічні цілі), заробітна плата продавців (постійний оклад та комісійні з продажу).

Для аналізу змішані витрати необхідно ділити на постійні та змінні за даними бухгалтерського обліку.

Змінні витрати - витрати, величина яких змінюється із зміною обсягів виробництва та реалізації продукції. До складу таких витрат належать: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці; частина виробничих накладних розподілених витрат тощо.

Із зміною обсягу виробництва загальні змінні витрати зменшуються (збільшуються), одночасно на одиницю продукції вони залишаються незмінними.

Постійні витрати - витрати, величина яких не змінюється або змінюється несуттєво із зміною обсягів виробництва. До складу таких витрат належать витрати по сплаті орендних платежів; відсотки за користування кредитними ресурсами, амортизаційні відрахування, заробітна плата адміністративного персоналу, інші окремі види адміністративних та збутових витрат.

Розглядаючи поведінку змінних і постійних витрат, виділяють так званий релевантний період: структура витрат, сумарні постійні та змінні витрати незмінні лише в певному періоді за певної кількості продаж.

Виділяють 3 основні методи диференціації витрат:

1) метод максимальної і мінімальної точки;

2) графічний метод (статистичний);

3) метод найменших квадратів.

Для побудови рівняння загальних витрат і розподілу їх на постійну та змінну частини за методом максимальної-мінімальної точки використовується наступний алгоритм:

1. на підставі даних про обсяги виробництва та витрат обираються максимальні і мінімальні значення відповідно обсягів виробництва і витрат;

2. визначається різниця в рівнях (максимальний і мінімальний) обсягів виробництва і витрат;

3. визначається ставка змінних витрат на одиницю продукції діленням різниці в рівнях витрат за період (різниця між максимальним і мінімальним значенням) на різницю в рівнях обсягах виробництва за аналогічний період;

4. визначається загальна величина змінних витрат на максимальний (мінімальний) обсяг виробництва множенням ставки змінних витрат на відповідний обсяг виробництва;

5. визначається загальна величина постійних витрат як різниця між максимальними (мінімальними) витратами та змінними витратами;

6. складається рівняння сукупних витрат, що відображає залежність змін загальних витрат на відповідний обсяг виробництва.

Графічний метод передбачає побудову графіку в прямокутній системі координат, який показує залежність витрат та виручки від кількості виготовленої продукції. По вертикалі відкладаються дані про витрати та виручку, по горизонталі - кількість одиниць продукції. Точка перетину прямих виручки і загальних витрат (сума постійних і змінних витрат) визначає поріг рентабельності

В основі застосування методу найменших квадратів покладено умову мінімізації суми квадратів відхилень вибіркових даних від тих, що визначаються оцінкою.

4. Нормування оборотних коштів

Процес визначення економічно обґрунтованої величини оборотних коштів підприємства, необхідних для нормальної діяльності, називається нормуванням оборотних коштів. Таким чином, нормування оборотних коштів полягає в розробленні та встановленні норм оборотності оборотних коштів за їх елементами та нормативів оборотних коштів.

Норма оборотних коштів визначає мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей і розраховується в днях запасу (у відсотках від обсягу виконаних робіт, у гривнях тощо).

Норматив оборотних коштів - це грошовий вираз вартості мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей.

Норми оборотних коштів установлюються на кілька років, а нормативи -- щорічно (за певних умов -- щоквартально).

Норматив оборотних коштів залежить від обсягу виробництва та реалізації продукції, витрат на виробництво та реалізацію продукції; вартості товарно-матеріальних цінностей у виробничих запасах. Норми оборотних коштів (у днях) залежать від тривалості перебування їх у сфері виробництва та у сфері обігу, умов матеріально-технічного забезпечення (віддаленість від постачальників, споживачів, рівномірність поставок матеріальних ресурсів та збуту готової продукції).

Існують три методи розрахунку нормативів оборотних коштів: аналітичний (дослідно-статистичний), коефіцієнтний та метод прямого рахунку.

Аналітичний метод (дослідно-статистичний) передбачає здійснення аналізу наявних товарно-матеріальних ресурсів з наступним їх коригуванням та вилученням з них надлишків.

Сутність коефіцієнтного методу полягає в уточненні діючих нормативів (через коефіцієнти) відповідно до змін у виробництві в наступному періоді.

Метод прямого рахунку зводиться до розрахунку нормативів за кожним нормативним елементом в умовах досягнутого організаційно-технічного рівня виробництва. У практиці господарювання цей метод є основним.

Норматив власних оборотних коштів у виробничих запасах підприємства визначається множенням середньодобового (середньоденного) споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їх запасу в днях.

Точність розрахунку нормативу залежить від правильного визначення запасів матеріальних ресурсів.

Виробничі запаси залежно від їх призначення поділяють на поточні, підготовчі (технологічні), резервні (страхові), транспортні.

Транспортний запас створюється на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства. На практиці його величина визначається на основі фактичних даних за попередній рік.

Поточний запас є найбільшим за розміром, створюється він для забезпечення безперебійного процесу виробництва матеріальними ресурсами в період між двома черговими поставками.

Підготовчий (технологічний) запас створюється на період, необхідний для приймання, складування та підготовки до виробничого використання (надання сировині якостей, за яких можливе її використання).

Резервний (страховий запас) формується на випадок можливих перебоїв у постачанні (інших непередбачених обставин). Величина резервного запасу визначається:

а)на основі середнього відхилення фактичного інтервалу поставки від планового (передбаченого договором);

б)на основі підрахунку днів, необхідних для оформлення замовлення та доставку матеріалів від постачальника до споживача.

Сукупний виробничий запас дорівнює сумі всіх видів запасів.

Розрізняють максимальний виробничий запас, середній і мінімальний.

Знаючи нормативну величину виробничих запасів у натуральних вимірниках, можна подати їх у вартісному виразі й обчислити загальний норматив оборотних коштів на виробничі запаси.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві. Нормування незавершеного виробництва здійснюють у тих галузях і виробництвах, де тривалість виробничого циклу перевищує два місяці.

Обсяг незавершеного виробництва залежить від середньоденного випуску продукції, обчисленого за фактичною виробничою собівартістю, тривалості технологічного циклу та коефіцієнта наростання витрат.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується виходячи із залишків коштів на початок періоду і суми витрат, які слід буде зробити в плановому році, за вирахуванням суми для майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції.

Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції визначається добутком середньоденного випуску продукції (за виробничою собівартістю) на норму запасу готової продукції на складі в днях.

Сукупний норматив власних оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий) період дорівнює сумі нормативів, розрахованих для окремих їх елементів.

5. Фактори, що впливають на величину поточних фінансових потреб

На розмір поточних фінансових потреб в оборотних активів впливають такі фактори:

1). Тривалість операційного та збутового циклів, тобто чим швидше сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію, а готова продукція в гроші, тим менше треба мати запас сировини і матеріалів.

2). Темпи росту виробництва, тобто більший обсяг виробництва потребує більше матеріальних цінностей.

3). Сезонність виробництва та реалізації продукції, а також нестабільність поставок товарно-матеріальних цінностей.

4). Стан кон'юнктури ринку, тобто нарощування дебіторської заборгованості, оскільки конкуренція примушує залучити покупців на більш вигідних умовах ( відстрочка платежу, спонтанне фінансування і інші пільги).

5). Підвищення цін на товарно-матеріальні цінності, тобто чим вищий рівень інфляції, тим більші фактичні запаси у порівнянні з їх оптимальним розміром.

6). Швидкого фізичного або морального зносу товарно-матеріальних цінностей. В даному випадку фактичні розміри запасів можуть бути, навпаки, менші за їх оптимальний розмір, що потребує більш частих закупівель.

При цьому слід мати на увазі, що запаси товарно-матеріальних цінностей можна збільшувати лише до тих пір, доки отримана економія перевищує загальні витрати на утримання додаткових запасів.

Додаткова закупівля товарно-матеріальних цінностей можлива також за умови:

- улагодження системи виробництва;

- своєчасної і достовірної інформації про стан ринку сировини;

- надійних постачальників;

- ефективно оперативного маневрування запасами.

В умовах нестабільного попиту на ринку сировини та невизначеності річної потреби підприємства в запасах товарно-матеріальних цінностей фінансові менеджери зацікавлені у зменшенні запасів і відповідно зменшується загальний обсяг інвестицій.

Таким чином, основна задача раціонального управління оборотними активами підприємства полягає в скороченні періоду оборотності виробничих запасів: дебіторської заборгованості та збільшенні середнього строку сплати кредиторської заборгованості, що дозволяє знижувати поточні фінансові потреби в оборотних активах.

6. Ознаки агресивної, помірної та консервативної політики

Існує три принципових підходи щодо фінансування оборотних активів підприємства:

- консервативний;

- помірний (компромісний);

- агресивний.

Консервативний підхід щодо фінансування оборотних активів припускає, що за рахунок власного й довгострокового позикового капіталу повинні фінансуватися постійна частина оборотних активів і приблизно половина змінної їх частини. Інша половина змінної частини оборотних активів повинна фінансуватися за рахунок короткострокового позикового капіталу. Така модель фінансування оборотних активів забезпечує високий рівень фінансової стійкості підприємства (за рахунок мінімального обсягу використання короткострокових позикових засобів), проте збільшує витрати власного капіталу на їх фінансування, що за інших рівних умов призводить до зниження рівня його рентабельності.

Помірний (компромісний) підхід до фінансування оборотних активів припускає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу повинна фінансуватися постійна частина оборотних активів, у той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - весь обсяг змінної їх частини. Така модель фінансування оборотних активів забезпечує прийнятний рівень фінансової стійкості підприємства та рентабельність використання власного капіталу, наближену до средньоринкової норми прибутку на капітал.

Агресивний підхід щодо фінансування оборотних активів передбачає фінансування за рахунок власного й довгострокового позикового капіталу лише невеликої частки постійної їх частини (не більш ніж 50 %), у той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - переважна частина постійної і вся змінна частина оборотних активів. Така модель створює проблеми в забезпеченні поточної платоспроможності та фінансової стійкості підприємства. Водночас вона дозволяє здійснювати операційну діяльність із мінімальною потребою у власному капіталі, а отже, забезпечувати за інших рівних умов найбільш високий рівень його рентабельності.

Та чи інша модель фінансування відображає коефіцієнт чистих оборотних активів. Мінімальне його значення характеризує здійснення підприємством політики агресивного підходу, у той час як достатньо високе його значення (прагне до одиниці) - політики консервативного підходу.

Формування відповідних принципів фінансування оборотних активів в остаточному підсумку визначає співвідношення між рівнем рентабельності використання власного капіталу й рівнем ризику зниження фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.

Бібліографічний список

1. Бланк И.А. Фінансовий менеджмент: Учеб. курс. -- К.: Ніка - Центр, 2012. -- 528 с.

3. Брігхем Е.Ф. Основи фінансового менеджменту: К.: Ніка-Центр: Эльга, 2009.

4. Ван Хорн Дж.К. Основи управління фінансами. - М.: Фінанси и статистика, 2007.-799 с.

5. Гончаров А.Б. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. -- X.: Видав. Дім «ІНЖЕК», 2012. -- 240 с.

Размещено на Allbest.ru