Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ МІСТА

1.1 Сутність і склад видатків на освіту з бюджетів місцевого самоврядування

1.2 Інформаційне забезпечення дослідження видатків бюджетів місцевого самоврядування на освіту

1.3 Критичний огляд літератури за напрямком організації фінансування освіти з місцевих бюджетів

РОЗДІЛ 2. КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ М. КИЄВА У СВЯТОШИНСЬКОМУ РАЙОНІ

2.1 Методика та інструментарій аналізу організації фінансування освіти, обґрунтування їх використання

2.2 Організація фінансування освіти з бюджету у Святошинському районі

2.3 Аналіз динаміки складу та структури показників видатків бюджету на освіту у Святошинському районі м. Києва

2.4 Основні чинники впливу на видатки на освіту з бюджету міста

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТІВ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми та перспективи покращення організації фінансування освіти з бюджетів місцевого самоврядування

3.2 Управлінські рішення щодо вдосконалення фінансування освіти з бюджетів міст

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність. У глобалізованому світі освіта і наука стали визначальними чинниками людського розвитку, вони є безальтернативним засобом національного самоутвердження. Повноцінним учасником глобальної економіки може бути лише та країна, в якій інтелектуальні професії стали масовими, а інвестиції у розвиток людського потенціалу - вагомими і ефективними. Країни, які свого часу зробили ставку на науку і освіту, тепер стали світовими лідерами.

Світовий досвід засвідчує, що основоположним елементом цього процесу виступає зростання значення знань та інформації - надзвичайно важливих, конче необхідних ресурсів для розвитку суспільства, що докорінно перетворює всю систему суспільних відносин і практику господарського життя, оскільки знання та інформація мають дуже специфічні, відмінні від традиційних, матеріально-фінансових елементів властивості. За такої ситуації суттєво змінюється і роль самої людини як носія і генератора інформації, так і суб'єкта економічних відносин. Особливого значення в цьому контексті набуває освіта як сфера, призначенням якої виступає передача і поширення знань та інформації з метою здійснення глибинних соціально-економічних перетворень.

Освіта і наука являється основою розвитку національної економіки України. Саме знання та наукові досягнення дають можливість забезпечувати конкурентоспроможність української економіки, технологічне переозброєння галузей промисловості. Успіху досягають у постіндустріальному суспільстві ті країни, які змогли забезпечити високий рівень розвитку освіти і науки, які мають нові знання, використовують нові технології. Для багатох країн світу освіта і наука являються пріоритетними галузями економіки. В них роблять значні фінансові вкладення, що забезпечує їх розвиток. В Україні існує чимало проблем пов'язаних з фінансовим забезпеченням розвитку освіти і науки, головна із них - це відсутність фінансових ресурсів лдя розвитку освітньої та наукової галузі. Видатки державного та місцевого бюджетів на освіту забезпечують лише її існування, а не розвиток, аналогічна ситуація із науковою галуззю.

Освітні послуги, як суспільний товар мають свою споживчу вартість, яка може бути виражена якістю, глибиною та характером надаваних знань. Отже, освіта, як специфічна сфера діяльності, являє інтерес для економічного аналізу в двох аспектах. По-перше, суб'єкти освітньої діяльності функціонують на принципах покриття своїх видатків доходами, а необхідність розвитку та підвищення якості послуг зумовлює потребу в додаткових коштах, що не виключає отримання прибутку. Тому виникає необхідність в удосконаленні відповідного фінансового механізму. По-друге, значний інтерес становить економічний характер результатів освітньої діяльності. Витрати на освіту громадян мають продуктивну природу тому, що підвищення освітнього рівня населення позитивно впливає на зростання показників активної економічної діяльності країни на різних рівнях. Можна вважати, що видатки суспільства на освіту набувають значення інвестицій у людський капітал.

Важливим кроком для вирішення даних проблем повинні стати дослідження з формування нової моделі фінансового механізму розвитку освіти і науки в Україні. Створення концепції та відповідного методологічного забезпечення ціноутворення на ринках освіти і науки з урахуванням кредитно-трансфертної системи організації навчального процесу, ліцензійних вимог, інтеграції в Європейський освітянський простір повинно стати вирішальним внеском в розробку нової моделі фінансового забезпечення освіти і науки України.

Недостатня ефективність використання коштів, що спрямовуються на фінансування системи освіти, це проблема пов'язана з недосконалістю організації процесу управління галуззю. Використання нормативів, встановлених Міністерством освіти та науки України, та обмеження повноважень місцевих органів самоврядування щодо реорганізації мережі навчальних закладів призводить до необхідності утримання надто широкої мережі навчальних закладів.

Проблеми нерівних можливостей в доступі до освіти простежуються також на рівні вищої освіти, зумовлюючись як територіальними чинниками, так і доходними можливостями населення. Все це обумовлює актуальність обраної теми дослідження, а відтак ставить завданням проведення дослідження динаміки та системи видатків на освіту на прикладі розпорядників ДКС у Святошинському районі м. Києва. Тема аналізу видатків на освіту у ДКС у Святошинському районі м. Києва, визначення проблем, які існують, зокрема головної проблеми - відсутності фінансових ресурсів визначають актуальність проблеми і обумовили вибір теми для дослідження.

Серед вагомих досліджень зарубіжних вчених з питань теорії та практики фінансування освіти і науки можна назвати праці Г.Беккера, Ч.Бексона, М.Благуа, Грегорі Дж.Брока, А.Вагнера, Дж.Вейзе, Є.Деннісова, П.Друкера, К.Ерроу, Дж.Кейнса, П.Самуельсона, Т.Шульца, А.Анчишкина, В.Афанас'єва, В.Басова, С.Белякова, В.Єрошина, В.Жаміна, Е.Жильцова, С.Костаняна, С.Струмиліна, Д.Чупрунова.

Питанням теорії та практики фінансового забезпечення освіти, науки та соціальної сфери приділяли увагу українські економісти: С.Буковинський, О.Василик, В.Гейєць, В.Глущенко, А.Даниленко, А.Криклій, В.Кудряшов, В.Куценко, Е.Лібанова, І.Лук'яненко, І.Лютий, Н.Новіков, Т.Оболенська, К.Павлюк, Д.Полозенко, Г.П'ятаченко, П.Саблук, В.Федосов, О.Чубукова, І.Чугунов, С.Юрій.

Надаючи належне цим публікаціями, потрібно звернути увагу на необхідність постійного розвитку наукових поглядів на проблеми фінансового забезпечення розвитку освіти і науки, їх орієнтації на зміни у світі, і, зокрема, в українському суспільстві, орієнтації на світові тенденції цивілізованого розвитку.

Сьогодні досить актуальною є проблема вироблення механізму, котрий у своїй діяльності визначав би основні принципи формування місцевих бюджетів, розподіл повноважень та функцій усіх рівнів влади, а звідси - видатків відповідного бюджету.

Місцеві бюджети відіграють важливу роль насамперед у соціально-економічному розвитку міста, оскільки саме вони стають джерелом для фінансування закладів освіти, охорони здоров'я, культури, що, своєю чергою, є основою розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Саме внаслідок цього і виникла потреба у проведенні аналізу виконання місцевих бюджетів на основі фінансування освітньої галузі, оскільки недостатнє матеріальне забезпечення призводить до руйнації інфраструктури освіти, що є наслідком негативних тенденцій у цій галузі.

Надзвичайно важливою для сучасної України є проблема формування фінансового механізму регулювання освітньої та наукової діяльності. Це зумовило вибір напряму та теми дипломного дослідження, її актуальність та теоретичну і практичну значущість.

Предметом дослідження виступають видатки на освіту місцевого бюджету.

Об'єктом дослідження виступає УДКС у Святошинському районі м. Києва.

Метою дослідження виступає аналіз організації фінансування освіти з бюджету м. Києва на прикладі УДКС у Святошинському районі м. Києва та розробка управлінських рішень щодо його удосконалення.

Для досягнення мети дослідження в роботы будуть вирішені наступні завдання:

· дослідженні теоретичні основи системи фінансування освіти з бюджету міста;

· проведено аналіз організації фінансування освіти на приклалі УДКС у Святошинському районі м.Києва;

· розглянуто напрямки удосконалення організації фінансування освіти з бюджету м. Києва.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох глав, висновків та списку використаних джерел.

Дипломна робота розміщена на 105 сторінках, містить 4 рисунки, 16 таблиць та 55 джерел використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТУ МІСТА

1.1 Сутність і склад видатків на освіту з бюджетів місцевого самоврядування

Видатки місцевих бюджетів відображають ті самі соціально-економічні відносини, що й видатки Державного бюджету, але на місцевому рівні й з урахуванням регіональних особливостей.

Видатки місцевих бюджетів базуються на тих самих законодавчих актах, що і доходи місцевих бюджетів. Так, ст. 64 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини -- видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень органами місцевого самоврядування, і видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Починаючи з 2000 р. у видатковій частині передбачено два фонди -- загальний фонд та спеціальний фонд. Їх призначення визначене Бюджетним кодексом [16, c.26].

Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації згідно з цілями і обсягах, що затверджуються відповідними радами. Сільські, селищні, міські, районні ради у містах (у разі їх створення) та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, -- відповідними районними та обласними бюджетами. Посилання

Система освіти як специфічна галузь сфери розвитку головної складової продуктивних сил суспільства -- людини здійснює формування знань та умінь молодого покоління, його виховання та підготовку кадрів. Це безпосередньо повґязаний між собою комплекс послідовного навчально-виховного процесу людей: дошкільна освіта загальна середня освіта та професійно-технічна, вища і післядипломна освіта.

Принципи державної політики щодо освіти закріплені в Законі України «Про освіту», прийнятому 23 травня 1991 р. та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 р. До основних з них належать [1]:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надають державні освітні заклади;

- рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократія, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний звґязок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій. Посилання

Україна володіє достатньо розгалуженою системою державної освіти, що відповідає сучасному рівню розвинених країн світу. Водночас належний розвиток освіти потребує значних фінансових ресурсів. Видатки на освіту в Україні щороку збільшуються.

Фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу.

Таблиця 1.1

Динаміка бюджетного фінансування освітньої галузі за останні роки

Роки	Видатки на освіту, млн.. грн.	% від ВВП	% від загальних видатків
2003	7076,2	4,2	14,7
2004	8583,3	4,3	15,5
2005	10459,8	4,7	16,5
2006	12691,8	5,1	15,2
2007	15444,2	5,6	17,02
2011	16569,6	6,1	18,09
2012	17652,3	6,8	18,7
2013	16421,9	5,9	17,1
2014	16856,5	6	17,3

У таблиці 1.1 наведено видатки на освіту в процентному виразі від ВВП. Як бачимо, протягом останніх? років видатки на освіту як від ВВП так і від загальних видатків змінювалися, але не так вже й суттєво. Вони коливалися від 4,2% до 6,80% (видатки на освіту від ВВП); від 14,70% до 18,70% (видатки на освіту від загальних видатків). І це в той час, коли з 2000 року в Україні, після десяти років зниження реального ВВП, нарешті почалося економічне зростання [19, c.153].

Загальновідомо, що економічно розвинені країни не заощаджують на освіті. Вони щорічно кардинально збільшують витрати на освіту з державного бюджету, забезпечуючи таким чином свій майбутній розвиток. Достатньо навести такі приклади: США витрачають на ці цілі -16%, Німеччина -12%, Франція -16%, Фінляндія - 7,2% від річного валового внутрішнього продукту. Участь приватних фондів в фінансуванні системи освіти не перевищує 6%.

Видатки на освіту з бюджетів місцевого самоврядування в Україні поділяються за такими групами закладів і заходів [10, c.20]:

1. Дошкільна освіта:

- дошкільні заклади освіти.

2. Загальна середня освіта:

- загальноосвітні школи (в т.ч. школа-дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;

- вечірні змінні школи.

3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:

- загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати санаторного типу;

- загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;

- дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийомні сімґї);

- спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;

- загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

- допомога дітям, які перебувають під опікою, піклуванням.

4. Позашкільна освіта:

- позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з дітьми.

5. Професійно-технічна освіта:

- професійно-технічні заклади освіти;

- професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

6. Вища освіта:

- вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;

- вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.

7. Післядипломна освіта:

- заклади післядипломної освіти III--IV рівнів акредитації (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення);

- інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.

8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:

- придбання підручників;

- методична робота, інші заходи з народної освіти;

- служба технічного нагляду за будівництвом і капітальним ремонтом;

- централізовані бухгалтерії;

- групи з централізованого господарського обслуговування;

- інші заклади освіти.

Дошкільна освіта здійснюється в дитячому садку, яслах, яслах-садах, сімейних, прогулянкових і комбінованого типу дитячих будинках. У 2013 році функціонувало 17,2 тисяч дитячих дошкільних закладів, якими охоплено 1055 тисяч дітей, або ? 39 % від загальної кількості дошкільнят. Організовуються профільні дитячі садки (? 1,7 тис.) з розвитком певного напрямок діяльності.

Загальна середня освіта - середні загальноосвітні школи І - ІІІ ступенів [24, c.24]:

І ступінь - початкова школа (1 - 3(4) класи);

ІІ ступінь - основна школа (5 - 9 класи);

ІІІ ступінь - старша школа (10 - 11 (12) класи).

Школи можуть функціонувати разом чи окремо, самостійно.

Загальноосвітня школа-інтернат - заклад із частковим або повним державним утриманням дітей, які потребують соціальної допомоги.

Вечірня школа - загальноосвітній заклад І - ІІІ ступенів призначена для громадян, які не мають можливості навчатися денно.

Спеціальна школа (школа-інтернат) - загальноосвітня школа І - ІІІ ступеня з поглибленим вивченням окремих предметів.

Гімназія - загальноосвітній заклад І - ІІІ ступеня з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю.

Ліцей - загальноосвітній заклад І - ІІІ ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою.

Колегіум - загальноосвітній заклад І - ІІІ ступеня філологічного, філософського або культурно-естетичного профілю.

Спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати) - заклади, призначені для дітей, котрі потребують кореляції фізичного та розумового розвитку.

Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - заклад І - ІІІ ступеня для дітей, які потребують тривалого лікування.

Школа соціальної реабілітації - загальноосвітній заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (окремо для хлопчиків і дівчаток).

Національна система середньої освіти на кінець 2013р. охоплювала 21,6 тис. загальноосвітніх закладів, у тому числі 14,9 тис. у сільських місцевостях. Для обдарованих дітей створено 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів. Загальноосвітня школа є національною школою Української держави. Свідчення цього - збільшення кількості дітей, котрі навчаються рідною українською мовою, мовою нашої держави [29, c.107].

Професійна школа реалізується в системі вищих та середніх навчальних закладів, багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, професійних технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників. У системі професійної освіти у 2014 році нараховується 967 державних професійних технічних навчальних закладів, у яких навчається 530 тис. громадян. За останні 5 років удвічі збільшилася кількість професійно-технічних училищ (закладів) нового типу. Діє 110 вищих професійно-технічних училищ, 14 художньо-професійних училищ, 4 училища-агрофірми, 459 професійно-технічних закладів для підготовки та перепідготовки незайнятого населення з робітничих професій.

Станом на 2013 рік функціонує понад 500 державних і недержавних навчальних закладів, майже 200 з них підпорядковано Міністерству освіти і науки України, 23 Міністерства та відомства мають свою мережу закладів, найбільше яких - в аграрній, промисловій і транспортній галузях. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі до 30 тис. осіб з 58 спеціальностей отримують вищу освіту різного рівня [12, c.166].

Значні диспропорції в середній освіті склалися між загальноосвітніми закладами міст і сіл окремих регіонів, що зумовлено різним рівнем економічного розвитку, темпами і глибиною економічних перетворень, станом соціальної інфраструктури.

Середня освіта потрапила в пряму залежність від економіки села, міста, району, області. Це вимагає змін у підході до її фінансування. Фахівці пропонують систему, за якої утримання школи та її матеріально-технічне забезпечення лишається за місцевими органами виконавчої влади, а всі інші витрати, зокрема оплату праці педагогів, візьме на себе уряд. Це, безперечно, створить рівень умови для одержання певного обсягу і змісту освіти. Для цього слід виокремити відрахування на освіту в держбюджеті і місцевих бюджетах, зняти оподаткування, хоча б на недодану бюджетом суму, із закладів освіти [22, c.162].

Аналіз освітянського бюджету останніх років свідчить, що його питома вага постійно зменшується: якщо в 2005 році видатки на освіту становили 5,54 % валового внутрішнього продукту, то в 2006 р. - уже 4,97, у 2007 - 4,2, а в 2011р - лише 4,17 %, що, без перебільшення, падає до критичної межі.

Саме тому гостро постає питання економічних нормативів для середньої освіти, принципів її фінансування (на одного учня) з урахуванням коефіцієнтів для сільської і міської шкіл, змінності навчання, часу побудови приміщень, рівня матеріально-технічного забезпечення тощо.

Протягом останніх двох років не оновлюється матеріально-технічна база освіти, особливо в сільській місцевості, де понад 20 % усіх шкіл малокомплексні. У 3 тис. сіл з населенням понад 300 мешканців, зовсім немає шкіл. Майже третина загальноосвітніх шкіл, закладів розміщені у пристосованих приміщеннях, понад 1 тис. - перебуває в аварійному стані. Фактично призупинено їх будівництво. На початок поточного року введено в дію шкільних приміщень лише на 15,7 тис. учнівських місць, тоді як у 2006 р. їх було споруджено на 131,3 тис. місць [15, c.20].

Вимушені заходи уряду щодо економії коштів (перегляд нормативів наповнюваності класів, формування штатного персоналу, скорочення навчальних планів) зумовили істотне погіршення умов навчання учнів.

Фінансування видатків за окремими групами освітніх закладів і заходів мають свої особливості. Значною мірою вони зумовлені типом закладів, режимом і характером діяльності (наприклад, дитячі садки з 9 і 11-годинним, та з 12 і 24-годинним перебуванням дітей, денна, заочна і дистанційна форми навчання у вищих навчальних закладах тощо). Водночас обсяг видатків значною мірою формується під впливом категорій витрат кожного освітнього закладу.

На сучасному етапі виділяють такі форми фінансування освіти [34, c.410]:

• пряме фінансування (з одного або декількох рівнів державного бюджету) на основі кошторисної вартості або нормативів

• додаткові асигнування за окремими програмами, заходами тощо (комп'ютерізація, школа майбутнього)

• дотації або субвенції з метою вирівнювання диспропорцій між територіями

• фінансування специфічних програм (оздоровлення, харчування, забезпечення шкільною формою малозабезпечених дітей)

Розподіл між видатками на освіту бюджетів різних рівнів відбувається таким чином:

1) з державного бюджету фінансуються:

· республіканські спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей (їх усього 3);

· школи соціальної реабілітації, у яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11 - 14 років;

· випуск підручників;

2) з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя фінансуються:

· спеціальні школи, школи-інтернати, для дітей з вадами розвитку;

· загальноосвітні школи-інтернати;

· дитячі будинки;

· заходи щодо підвищення кваліфікації педагогічних кадрів;

3) з районних бюджетів фінансуються:

· загальноосвітні школи;

· спеціальні школи;

· загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки (якщо 70 % їхнього контингенту формується в межах району).

Так, при фінансуванні шкіл обов'язковим є забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці та комунальні послуги. Інші видатки в останні роки майже не фінансуються. Однак у зв'язку з тим, що фінансування не достатнє навіть для цих двох послуг, здійснюються заходи щодо економії коштів [30].

Спільною особливістю діяльності всіх навчальних закладів є високо питома вага частки видатків на заробітну плату, які разом з нарахуванням становлять 60 - 80 % усього бюджету шкіл. Негативним моментом в оплаті праці вчителів є низький рівень заробітної плати, яка не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їхньої фізичної та розумової енергії.

З метою досягнення економії коштів застосовуються такі заходи:

· за рік виплачується 11 або 11,5 місячних фондів заробітної плати;

· збільшується наповнюваність класів і таким чином зменшується необхідна кількість ставок учителів;

· невчасна виплата заробітної плати вчителям.

Іншою обов'язковою статтею видатків шкіл є оплата комунальних послуг та енергоносіїв, яка також фінансується недостатньо. Для закладів освіти встановлюються ліміти на використання енергоносіїв, або обсяг фінансування цих витрат зменшується на 6 % порівняно з попереднім роком. Реалізується така економія за рахунок вимкнення світла, відключення водопостачання тощо.

Встановлені нормативи видатків на придбання предметів і матеріалів, утримання бюджетних установ на сьогодні фактично не дотримуються. Ці категорії видатків взагалі не закладаються в кошторисі, або їх обсяги визначаються на підставі даних про середню величину навчальних видатків за минулий рік і майже не фінансуються.

Видатки на харчування учнів стосуються переважно діяльності загальноосвітніх закладів інтернатного типу. У денних загальноосвітніх закладах видатки на харчування здійснюються лише в небагатьох регіонах за рішенням місцевої влади. Лідером у цьому плані є Київ, де в денних середніх школах на харчування (молоко) одного учня будь-якого класу з бюджету виділяється 3,66 грн. на день. Додаткові норми харчування передбачені для окремих категорій дітей [25, c.127].

Видатки за категорією “поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель” майже не фінансуються з державного та місцевих бюджетів. Вартість ремонту визначається не за нормативами, а на основі договірної ціни запланованих робіт. Фінансування цих видатків здійснюється, як правило, за кошти батьків та спонсорів.

Загальноосвітні заклади інтернатного типу на сьогодні є єдиною категорією навчальних закладів, для якої майже повністю фінансуються всі видатки на утримання їх вихованців: забезпечення одягом, м'яким інвентарем, предметами особистої гігієни, підручниками, шкільними приладами, іграшками тощо. Однак, рівень фінансування цих закладів також залишається дуже низьким.

Додаткове фінансування освіти включає такі джерела:

- кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

- плата за надання додаткових освітніх послуг;

- кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій і громадян;

- доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, цехів, підприємств та від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;

- дотації місцевих органів влади;

- кредити банків;

- добровільні грошові внески, матеріальні та інші цінності, отримані від підприємств, установ, організацій та окремих громадян. Приклади, інакше це не відповідає дійсності

Розрахунковий показник обсягу видатків на освіту місцевими бюджетами визначається залежно від загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту, фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передував поточному бюджетному періодові [20, c.223].

(1.1)

Розрахунок обсягу видатків бюджету Автономної Республіки Крим та обласного бюджету на освіту визначається за такою формулою:

де Нo -- фінансовий норматив бюджетної забезпеченості одного учня;

Uо -- кількість учнів денних загальноосвітніх шкіл у цілому в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі;

Коb -- коефіцієнт коригування загальнообласних (міських, міст Києва і Севастополя), загальнореспубліканських в Автономній Республіці Крим видатків на підвищення кваліфікації та підготовку кадрів (крім робітничих кадрів та фахівців з вищою освітою у вищих навчальних закладах III--IV рівнів акредитації Автономної Республіки Крим), на інші заходи загальнообласного, загальнореспубліканського в Автономній Республіці Крим значення на загальну освіту.

Розрахунок видатків на освіту в розрізі адміністративно-територіальних одиниць здійснюється виходячи з фінансових нормативів бюджетної забезпеченості однієї дитини дошкільного віку, одного учня загальноосвітнього, позашкільного, професійно-технічного навчального закладу, приведених контингентів дітей дошкільного віку станом на 1 січня року, що передує планованому бюджетному періодові, учнів усіх типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передує поточному бюджетному періодові, учнів позашкільних та професійно-технічних навчальних закладів станом на 1 січня року, що передує планованому бюджетному періодові [35, c.119].

Протягом двадцяти років видатки на освіту як від ВВП так і від загальних видатків змінювалися, але не так вже й суттєво. Вони коливалися від 3,6% до 5,50% (видатки на освіту від ВВП); від 10,44% до 18,86% (видатки на освіту від загальних видатків). І це в той час, коли в Україні, після десяти років зниження реального ВВП, нарешті почалося економічне зростання.

В останні роки в нашій державі спостерігається значне збільшення обсягів видатків на освіту. Україна має традиційно високі показники освіти і має значні досягнення у розвитку цієї галузі. Загальне охоплення освітою перевищує рівень країн із середнім доходом.

Рушійними силами фінансування державою освіти є те, що освіта - це той чинник, який громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня, а також те, що витрати на освіту є суспільно корисними - вигоду від наявності громадян із високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Тобто суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава здебільшого не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку, бо ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства. Послуги освіти мають довгостроковий характер, а це означає, що від них залежить довгострокова перспектива економічного й соціального розвитку країни в цілому. Так, основоположники концепції людського капіталу Т. Шульц і Г. Беккер зазначають, що освіта - це інвестування в індивідів, що породжує віддачу, як і будь-яке інше капіталовкладення. Існує думка, що найбільша віддача відбувається при вкладенні коштів на нижчих стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. За різними оцінками, до 30 % ВВП країна отримує за рахунок витрат на початкову і середню освіту, а вища дає відповідно до 8-15 % приросту. За оцінками Світового банку, зростання середнього рівня освіти робочої сили на один рік призводить до зростання ВВП на 9 %. Це є реальним для перших трьох років навчання; трирічна освіта робочої сили забезпечує ВВП, що на 27 % вищий, ніж за повної неписьменості робочої сили. Віддача подальшого зростання середнього рівня освіти робочої сили зменшується: кожному з трьох наступних років навчання відповідає зростання ВВП приблизно на 4 %. Інвестиції в науку є вигідними. Вони гарантують найшвидшу віддачу, закладаючи надійний фундамент для сьогоднішнього й майбутнього прогресу [8, c.1109].

Проте збільшення фінансування освіти повинно супроводжуватися ефективністю здійснюваних видатків. Так, наукові дослідження свідчать, що чим вищий рівень освіти населення, тим динамічніше економічне зростання, тоді як більший рівень державних видатків не завжди пов'язаний з досягненням кращих результатів у галузі освіти. Це обумовлюється існуванням певних проблем в освіті. Зокрема, деяким країнам притаманні проблеми надмірної кількості вчителів і занизької тарифної сітки для вчителів, що призводить до зсуву державних видатків у бік заробітних плат і відволікання коштів від додаткових вкладень, наприклад у підручники, що спричиняє втрату мотивації вчителів.

Загалом, у результаті позитивних зовнішніх ефектів суспільний дохід від освіти перевищує особистий. Як приклад, можна навести позитивний вплив освіти на зниження рівня злочинності, покращання показників у галузі охорони здоров'я, активізацію участі громадян у житті суспільства. Крім того, на макроекономічному рівні розвиток освіти сприяє перспективі довгострокового економічного зростання. Так, виділяють три механізми, за допомогою яких освіта впливає на економічний розвиток: 1) освіта збільшує людський капітал робочої сили і тим самим підвищує ефективність праці і, як наслідок, перехід до більш стійкого рівня виробництва; 2) освіта може підвищити інноваційний потенціал економіки, а додаткові знання про нові технології, продукти та процеси сприяють економічному зростанню; 3) освіта може сприяти розповсюдженню знань, необхідних для розуміння і опрацювання нової інформації, успішного запровадження нових технологій, що також сприяє економічному зростанню. Таким чином, державне фінансування та результати освіти мають безпосередній вплив на економічний розвиток [14, c.54].

1.2 Інформаційне забезпечення дослідження видатків бюджетів місцевого самоврядування на освіту

Основою інформаційного дослідження видатків місцевого бюджету на освіту виступають реєстри бухгалтерського обліку та фінансова звітність.

Фінансова звітність повинна бути достовірною. Інформація, наведена у фінансовій звітності, є достовірною, якщо вона не містить помилок та перекручень.

Фінансова звітність має відповідати аналогічним даним бухгалтерського обліку та звітності органів Державного казначейства України.

Звітним періодом для складання місячної фінансової звітності є період, що починається 1 січня і закінчується в останній день звітного місяця.

Звітним періодом для складання квартальної фінансової звітності є період, що починається 1 січня і закінчується в останній день звітного кварталу [21, c.100].

Звітним періодом для складання річної фінансової звітності є бюджетний період, який становить один календарний рік, що починається 1 січня і закінчується 31 грудня того самого року, якщо не буде визначено інший період.

Звітним періодом для розпорядників бюджетних коштів, які створені протягом звітного року, є період від створення розпорядників бюджетних коштів до кінця звітного року. Звітним періодом для розпорядників бюджетних коштів, що ліквідуються, є період з початку звітного року до моменту ліквідації розпорядників.

При складанні звітів за формою № 2 -- про надходження та використання коштів загального фонду, за відповідними формами № 4 -- про надходження і використання коштів спеціального фонду, за формою № 7 -- про заборгованість за бюджетними коштами, за формою № 9 -- про результати фінансової діяльності потрібно обов'язково підкреслити номер форми, за якою складений звіт, указати коди бюджетної класифікації видатків та кредитування, їх назву. При складанні звітів за формою № 7, крім цього, потрібно зазначити назву загального чи спеціального фонду бюджету, за коштами якого складений звіт.

Розпорядниками бюджетних коштів фінансова звітність складається та подається за такими формами [9, c.162]:

«Баланс» (форма № 1);

«Звіт про надходження та використання коштів загального фонду» (форма № 2д, № 2м);

«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих як плата за послуги» (форма № 4-1д, № 4-1м);

«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих за іншими джерелами власних надходжень» (форма № 4-2д, № 4-2м);

«Звіт про надходження і використання інших надходжень спеціального фонду» (форма № 4-3д, № 4-3м);

«Звіт про надходження і використання коштів, отриманих на виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку регіонів» (форма № 4-4д);

«Звіт про надходження і використання інших надходжень спеціального фонду (позики міжнародних фінансових організацій)» (форма № 4-3д.1, № 4-3м.1);

«Звіт про рух необоротних активів» (форма № 5);

«Звіт про рух матеріалів і продуктів харчування» (форма № 6);

«Звіт про заборгованість за бюджетними коштами» (форма № 7д, № 7м);

«Звіт про заборгованість за окремими програмами» (форма № 7д.1, № 7м.1);

«Звіт про результати фінансової діяльності» (форма № 9д, № 9м);

«Звіт про недостачі та крадіжки грошових коштів та матеріальних цінностей» (форма № 15);

Довідка щодо виконання головними розпорядниками розпису витрат спеціального фонду Державного бюджету України за програмами, які фінансуються за рахунок позик міжнародних фінансових організацій.

Основною формою державного контролю за діяльністю загальноосвітнього навчального закладу будь-якого типу і форми власності є державна атестація закладу. Завданням атестації є вивчення матеріально-технічної та навчально-методичної бази закладу освіти, її можливостей стосовно реалізації навчально-виховних програм закладу; аналіз реального стану проведення навчально-виховного процесу. Згідно з законодавством атестація повинна проводитися як правило раз на 5 років. Атестуються лише заклади, які одержали ліцензію на проведення своєї діяльності [31, c.123].

Користувачем інформації по дослідженню у дипломні роботі виступає Міністерство освіти України. В якості контрольних функцій Міністерство освіти проводить атестацію суб'єктів дипломного дослідження - державних закладів освіти. А серед недержавних суб'єктів можна виділити комунальні заклади та заклади інших форм власності - для них користувачами та контролерами виступають обласні, Київське та Севастопольське міськеуправління освіти за допомогою регіональних експертних рад.

Ними складаються плани атестації навчальних закладів, які доводяться до відома закладів не пізніше, як за три місяці до проведення атестації. Для проведення експертизи навчального закладу створюється експертна комісія. В її склад входять педагогічні працівники, працівники управлінь освіти та Державної інспекції закладів освіти. З формальної точки зору існує можливість і для участі представників громадськості у проведенні атестації. В склад комісії можуть залучатися також представники зацікавлених організацій, професійних, творчих спілок.

На основі висновку регіональної експертної ради відповідний орган управління освітою визнає заклад атестованим чи неатестованим. Атестовані заклади видають своїм випускникам документи про освіту державного зразка. Неатестовані -позбавляються ліцензії на право проведення освітньої діяльності

У разі неатестації заклад має право подавати обґрунтовану апеляцію до Міністерства освіти і науки.

У період між атестацією проводяться перевірки (інспектування) загальноосвітнього навчального закладу з питань, пов'язаних з його навчально-виховною діяльністю. Здійснюється Державною інспекцією закладів освіти при Міністерстві освіти і науки, яка у навчально-виховні заклади направляє експертні комісії. Перевірка навчально-виховної діяльності навчальних закладів на місцях проводиться теж методичними кабінетами при районному відділі освіти [27, c.142].

Перевірки з питань, не пов'язаних з навчально-виховною діяльністю закладу, проводяться його засновником.

1.3 Критичний огляд літератури за напрямком організації фінансування освіти з місцевих бюджетів

1. Віхров О.П., Ніщимна С.О. в лекціях з фінансового права наголошують, що стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов'язковою. За Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійнотехнічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійнотехнічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.

В умовах переходу до ринкових відносин значно змінюються і умови фінансування освіти. По-перше, аналогічно структурним змінам у сфері культури, у сфері освіти сьогодні з'являється все більше і більше недержавних закладів освіти, які не отримують бюджетних асигнувань. Подруге, державні і комунальні заклади освіти, поряд з бюджетними коштами на покриття своїх видатків активно використовують позабюджетні джерела фінансування. Позабюджетні кошти державних та комунальних учбових закладів отримуються ними, в основному, від підприємницької діяльності надання платних послуг з навчання тощо [9, c.75].

Загальна освіта, як правило, фінансується з місцевих бюджетів. Середня спеціальна освіта здебільшого з Державного бюджету, технікуми й училища, що підпорядковуються безпосередньо тим чи іншим міністерствам і відомствам можуть також фінансуватися за рахунок відомчих фондів коштів або з коштів галузі, окремі технікуми й училища, що знаходяться у підпорядкуванні того чи іншого місцевого самоврядування з місцевих бюджетів. Вищі учбові заклади фінансуються з Державного бюджету, за винятком окремих вузів галузевого напряму, які фінансуються з коштів галузі. При цьому поряд з бюджетними основними джерелами покриття видатків, учбовим закладам всіх видів дозволено використовувати позабюджетні кошти, зароблені шляхом надання платних послуг.

Міністерство освіти України розробляє пропозиції по обсягах фінансування з Державного бюджету на розвиток соціально-культурної сфери, науки, навчальновиховних закладів, установ, організацій, що перебувають у функціональному управлінні міністерства. Спільно з центральними органами державної влади визначає економічні та фінансові норми і нормативи на утримання державних навчальновиховних установ; організовує збирання й аналіз державної та відомчої статистики і бухгалтерської звітності.

Згідно з функціональною структурою видатків бюджету, видатки на освіту включають асигнування на дошкільну освіту, початкову і загальну середню освіту, вищі навчальні заклади 1, 2, 3 і 4 рівнів акредитації, перепідготовку і підвищення кваліфікації, фінансування інших закладів та заходів в галузі освіти. Далі авторами розглядаються групи видатків на освіту в залежності від навчального закладу.

2. Орлюк О. П. у своїй книзі «Фінансове право» розглядає видатки на освіту у контексті видатків держави на соціально-культурні заходи. Автор наголошує, що освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектора, як правило, становлять від 4,5 до 7 % ВВП. У країнах, що розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2,5 до 7,5 % ВВП і в середньому становлять меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90 % від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.

Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'язковою. Згідно з принципами, проголошеними Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам/

Нормативно-правове регулювання надання освітніх послуг закладено у законах України "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про дошкільну освіту", "Про вищу освіту". Далі автор розглядає різноманітні джерела фінансування освіти, куди потраплають й кошти місцевих бюджетів [2-7].

3. Доц. О.Й. Вівчар у статті щодо значення місцевих бюджетів у фінансуванні освіти визначають, що освіта - це основа розвитку суспільства, нації та держави. Вона розвиває та підсилює духовний, економічний та інтелектуальний потенціал держави і є визначальним фактором наукової, соціально-економічної та культурної життєдіяльності громади. Автори підкреслюють, що на сьогодні становище в галузі освіти, темпи та глибина перетворень на неналежному рівні задовольняють вимоги особистості, суспільства, громади та держави. Інновація, перехід до високих технологій встановлюють завдання забезпечити належний рівень розвитку освіти, доступність здобуття якісної освіти. Великого значення сучасного розвитку освіти надається управлінню, що є поєднанням державних та громадських важелів впливу на стан освіти. Автори проводять дослідження щодо фінансування освіти у м. Львові та роблять висновки, що недостатнє фінансування освітньої галузі, що проводить уряд за рахунок загальних податкових надходжень, а також грантів та кредитів, що спрямовуються на розвиток навчальних закладів, свідчить про вживання заходів щодо пошуку додаткових джерел фінансування. Подальший розвиток сучасного стану освіти повинен ґрунтуватись на докладанні зусиль як самої місцевої влади, так і громади міста [22, c.9].

4. Мацелик М.О. у підручнику з фінансового права звертає увагу, що освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектору, як правило, становлять від 4,5 до 7 % ВВП. У країнах, які розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2,5 до 7,5 % ВВП, що в середньому становить меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90 % від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.

Також автор виділяє, що за рахунок коштів місцевих бюджетів фінансується дошкільна та загальна середня освіта (школи, дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи). На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. За рахунок коштів обласних бюджетів та бюджету АРК фінансуються заклади професійно-технічної освіти, що виконують державне замовлення, а також вищі заклади освіти І--IV рівнів акредитації, що перебувають у власності АРК та спільній власності територіальних громад [45].

Поряд із державними та муніципальними освітніми закладами в Україні активно розвивається приватний сектор, який надає послуги у сфері освіти. Для цього сектора держава розробляє стандарти та систему норм, які визначають обов'язковий мінімум змісту освітніх програм, обсяг навантаження на учнів (студентів), а також мінімум кількості годин на вивчення тих чи інших предметів. На основі цих стандартів та показників засновники приватних закладів освіти мають розробити виробничі показники, на яких формується кошторис.

5. В останніх публікаціях та офіційних виданнях міститься інформація про наступне. Відповідно до функціональної класифікації переважна частка бюджетних коштів спрямовується на фінансування загальної середньої освіти (41,5% бюджетних асигнувань на освіту), вищої освіти (30,9%), дошкільної освіти (11,7%) та професійної технічної освіти (6,2%). Решта коштів (9,7%) витрачається на фінансування післядипломної освіти, позашкільної освіти та заходів із позашкільної роботи з дітьми, програми матеріального забезпечення навчальних закладів, дослідження і розробки у сфері освіти та інші заклади та заходи у сфері освіти [47].

В Україні державне фінансування освіти відбувається за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Відповідно до Бюджетного кодексу України розподіл коштів між рівнями бюджетної системи відбувається з урахуванням принципу субсидіарності, тобто базується на максимальному наближенні надання послуг до споживача.

Зазначений розподіл повноважень між бюджетами в Україні спричиняє пріоритетність місцевих бюджетів у фінансуванні освіти: близько 64% обсягів державного фінансування освіти в Україні відбувається саме за рахунок коштів місцевих бюджетів. Кошти місцевих бюджетів, що виділяються на освіту, витрачаються, переважно, на фінансування дошкільної та загальної середньої освіти. Кошти ж державного бюджету - на фінансування вищої освіти. У розрахунку на одну особу, що перебуває в освітніх закладах, видатки зведеного бюджету України зросли за останнє десятиліття у 11 разів: з 695 грн у 2000 році до 7647 грн. у 2012 році [53].

6. О.Й. Вівчар у дослідженні значення місцевих бюджетів у фінансуванні освіти визначає, що місцеві бюджети відіграють важливу роль насамперед у соціально-економічному розвитку міста, оскільки саме вони стають джерелом для фінансування закладів освіти, охорони здоров'я, культури, що, своєю чергою, є основою розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України.

В Україні стан освіти є значно віддалений від європейських стандартів, не досягнуто європейського рівня якості та доступності освіти. Присутній факт недостатнього фінансування освіти та науки з державного та місцевого бюджету й інших джерел фінансування, що призвело до погіршення матеріальної бази навчальних закладів усіх рівнів та їх соціальної інфраструктури. Бюджетне фінансування на науку та освіту практично не відповідає вимогам та нормам Законів України "Про освіту" та "Про вищу освіту".

На думку вченого потребують сприяння місцевою владою вирішення таких проблем в освіті, як [39, c.68]:

? відсутність достатньої кількості місць у діючих навчальних закладах;

? невиконання натуральних норм харчування учнів через обмежене фінансування;

? морально та фізично застаріле навчальне обладнання тощо.

Виводити освіту з того стану, в якому вона опинилася, потрібно насамперед самим батькам, підприємцям, учителям, тобто громаді, для якої насправді ця освіта й існує.

7. О.В. Комарчин у своїй статті щодо дослідження витрат бюджету на освіту зазначає, що недостатня ефективність використання коштів, що спрямовуються на фінансування системи освіти, це проблема пов'язана з недосконалістю організації процесу управління галуззю. Використання нормативів, встановлених Міністерством освіти та науки України, та обмеження повноважень місцевих органів самоврядування щодо реорганізації мережі навчальних закладів призводить до необхідності утримання надто широкої мережі навчальних закладів.

Проблеми нерівних можливостей в доступі до освіти простежуються також на рівні вищої освіти, зумовлюючись як територіальними чинниками, так і доходними можливостями населення.

Уряд бюджетний тягар переклав на вищі навчальні заклади через так званий спеціальний фонд, тобто те, що заробляли самі навчальні заклади. Як відомо, спеціальний фонд формується за рахунок надання послуг, оренди, виконання науково-прикладних розробок, ведення господарчих робіт, отримання плати за навчання. У 2012-2013 рр. спеціальний фонд держава "привласнила" собі.

Показниками планування видатків бюджету для вищих навчальних закладів є прийом і випуск студентів кількістю, встановлюваною Міністерством освіти України. Вони фінансуються з Державного бюджету, за винятком педагогічних вузів, які фінансують з місцевих бюджетів, зазвичай, обласних.

Автор проводить порівняння видатків на освіту за різними професійними рівнями в Україні та інших високорозвинених Європейських державах [32, c.83].