Характеристика Японії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика Японії

Японія - це острівна держава, що розташована в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, на південний схід від Азії. Площа - 372 тис. кмІ. До складу території входить 4 великих острова: Хонсю, Кюсю, Сікоку і Хоккайдо та близько 4 тисяч малих. Країна омивається Японським, Східнокитайським морем та водами Тихого океану.

Японія - конституційна монархія, глава держави - імператор. Законодавчий орган - двопалатний парламент. Палата представників і Палата радників. Виконавча влада зосереджена в руках кабінету міністрів. В адміністративному відношенні поділяється на 47 префектур. Столиця держави - м. Токіо, грошова одиниця - ієна.

Японія стала відома європейцям у першій половині XVI ст. Португальці, які відкрили її, почали торгувати з японцями і намагалися навернути їх до католицької віри. Японці тепло прийняли місіонерів, поки імператор Тейго, людина розумна і прониклива, не помітив, що єзуїтів більше приваблює японське золото, ніж порятунок заблудлих душ. Європейців було вигнано на довгих два століття - Японія перетворилася на закриту країну, що, можливо, врятувало її від колонізації і насильницької європеїзації самобутньої культури. І лише в XIX ст. Японія поступово почала відкриватися для іноземців, брати участь у торгівлі, на якій наполягали США, що зміцнювали свої позиції. У XX ст. Японія брала участь у трьох великих війнах - російсько-японській і двох світових. Беззастережна капітуляція у Другій світовій війні, підписана Японією в серпні 1945 року, поклала початок повної реорганізації як політичного, так і економічного життя країни. Результатом цієї перебудови стало те, що прийнято називати «японським дивом».

На момент закінчення Другої світової війни японська економіка була повністю зруйнована, більшість підприємств закрита, в країні лютували інфляція і безробіття.

За час з 1946 до 1949 рр. були проведені такі реформи: земельна реформа, що майже повністю ліквідувала поміщицьке землевласництво; знищені великі монополістичні концерни, а їх акції продані службовцям; грошова реформа - за зразком реформування німецької марки, що дозволило різко скоротити грошову масу, яка знаходилася в обігу, і зупинити інфляцію.

Військовий японський режим був ліквідований на початку 1946 р. Прийнята в 1947 р. Нова конституція, що зберегла монархію, але позбавила імператора влади, поклала початок демократичним перетворенням.

Війна, що почалася в червні 1950 року в Кореї, зіграла визначальну роль у відновленні економіки Японії, яка на час військових дій перетворилася на своєрідний тил американської армії. Різко зріс попит на озброєння і військові матеріали, військові перевезення і послуги, продовольство і т. ін., що обумовило військово-промисловий бум в японській економіці. Надходження від американських військових замовлень у 1950-1953 рр. дозволили Японії покрити зовнішньоторговий дефіцит і розширити імпорт сировинних ресурсів. Таким чином, війна в Кореї стала початком «японського економічного дива»: ВНП Японії під час війни зростав щорічно на 10%.

У 1968 р. Японія стала третьою державою світу, впритул наблизившись за рядом показників до США і СРСР.

Зовнішньоторгова стратегія Японії засновується на максимальному використанні порівняльних переваг - основному законі міжнародного поділу праці. Як тільки певна галузь японської економіки досягає високих якісно-кількісних показників, вона починає посилено працювати на експорт. Саме тому п'ять видів продукції, що користуються найбільшим попитом на зовнішньому ринку (легкові автомобілі, побутова електроніка, стальний прокат, автомобілі промислового призначення і мотори), до кінця 1970-х рр. мали в японському експорті частку, що перевищувала 50%. Надзвичайно важливу роль в японській економіці відіграє держава: її втручання в економіку можна визначити як «продумане планування». Отримавши самостійність від американської окупаційної адміністрації, японський уряд у найкоротші терміни успішно вирішив задачу вибору шляху подальшого економічного розвитку. Структурна перебудова японської економіки набула особливої масштабності на початку 1980-х рр., коли в ході нового етапу НТР з'явився цілий спектр виробництв і галузей - мікроелектронна техніка, великі і надвеликі інтегральні схеми, нові види обліково-вимірювальних приладів, біотехнологія тощо. У цей же час була поставлена довгострокова мета - перетворити Японію на велику технологічну державу.

Токіо - столиця Японії, одна з префектур. Розташована в регіоні Канто, у східній частині острова Хонсю. Адміністративний центр - двадцять три особливі райони Токіо, колишнє місто Токіо.

Метрополія Токіо складається з 23 особливих районів Токіо, а також прилеглих 26 міст, 4 субпрефектур і 1 повіту, що включають у себе острови Ідзу та острови Оґасавара. Під столицею Японії, зазвичай, розуміють вищезгадані особливі райони Токіо, які фактично виступають в ролі окремих міст. На території цих районів розташовані основні державні установи: Резиденція Імператора Японії, будівлі Парламенту, Кабінету міністрів, Верховного Суду Японії, а також представництва найбільших японських підприємств та провідні наукові установи країни. Токіо вважається одним з найкрупніших світових політико-економічних і науково-культурних центрів світу поруч із Нью-Йорком, Лондоном і Парижем.

Столична префектура Токіо розташована в регіоні Канто на Північному заході Токійської затоки. На сході Токіо межує з префектурою Тіба, на заході - з префектурою Яманасі, на півдні - з префектурою Канаґава та на півночі - з префектурою Сайтама. Токіо належать острови в Тихому океані, які розташовані від Хонсю прямо на південь. Ближче всього перебувають острови Ідзу. Архіпелаг Осагавара віддалений на тисячу кілометрів.

Токіо пережив кілька сильних землетрусів - в 1703, 1782, 1812, 1855 і 1923 роках. Під час землетрусу 1923 року силою 8,3 бала загинуло 142 тис. осіб. Малі землетруси - силою в 1-2 бала - трапляються ледве не щотижня.

Найвища гора Токіо, Кумоторі, має висоту 2017 м; серед інших гір найвищими є Такасу (1737 м), Одаке (1266 м) і Мітаке (929 м). Найбільше озеро - озеро Окутама на річці Тама поруч префектурою Яманасі.

Західну частину метрополії Токіо займають Кантоські гори. Їхня найбільша вершина - гора Кумоторі, висотою 2017 м над рівнем моря. Вона розташована на кордоні Токіо з префектурами Сайтама й Яманасі. Висота гір спадає південно-східному напрямку. У їхнього підніжжя знаходиться вулкан Такао, висотою 600 м.

Річка Таба, що бере свій початок на горі Дайбосацу в префектурі Яманасі, протікає через Токіо, з'єднується з річкою Ніппара, що витікає з гори Кумоторі, і утворює велику річку Тама. У її нижній течії вона поглинає річки Акі та Аса. У віддалених від гір районах річки Тама й її приток розташовані долинні поселення Оуме, Іцукаїті, Хатіодзі та інші. Річки прорізують гірську гряду й утворюють мальовничі долини, такі як Тама й Акіґава. На берегах річок розвинена багатоступенева річкова тераса, зручна для проживання.

Вздовж берегів річки Ніппара присутні поклади вапняку, що утворює в декількох місцях Ніппарські печерні формації. З 17 століття його видобували як засіб для побілки.

У східній частині Кантоських гір розташовані невеликі пагорби Кадзі, Кусабана, Касумі й Тама, висота яких коливається в межах 70 - 360 м. Від гірської гряди віддалені лише пагорби Саяма, що знаходяться на плато Мусасіно. Геологічно ці пагорби є старішими за плато і пагорби, утворені річкою Тама. Вони перетинаються балками, мають мало рівнин і багато виступів. Район пагорбів Тама був поступово перетворений людьми на рівнину для спорудження поселень. В районі балки пагорбів Саяма знаходиться штучне водосховище, назване озером Тама.

Область сучасного Токіо була заселений людьми з часів палеоліту. Проте активну роль в історії Японії вона стало грати порівняно недавно. У 12 столітті володар цієї області, Таро Сіґенада, збудував форт і поселення. Воно стало називатися Едо - «двері затоки», позаяк мало доступ до моря, сучасної Токійської затоки.

У 7 столітті, в результаті реформ Тайка, на території сучасної метрополії Токіо була утворена провінція Мусасі. До 771 року вона входила до складу Східногірського краю, а згодом була переведена до Східноморського. Початково провінція поділялася на 19 повітів. У 8 столітті до них додалися ще 2, які були заселені переселенцями з корейських держав Когурьо та Сілла. Корейці поширили в Мусасі материкові буддизм, конярство і шовківництво. Їхніми зусиллями будувалися перші місцеві монастирі Сіндайдзі (Тьофу, Токіо) та Кокубундзі (Кокубундзі, Токіо), а також провінційна адміністрація (Футю, Токіо).

До японської столиці, що тоді знаходилася на заході країни, населення провінції поставляло рисовий оброк та данину: лляні тканини, цілющі трави і коней. Особливим податком Мусасі, що збирався на користь Імператорського дому, були маренові фарбники фіолетового і червоного кольорів. Чимало вихідців з провінції несли військову службу в загонах сакіморі на території Північного Кюсю. Їхні пісні зібрані у антології японської поезії «Манйосю».

Наприкінці 9 століття територія Мусасі стала одним із місць зародження японського самурайства. Його соціальною базою була місцева дрібна шляхта, а також управителі державних пасовиськ, поселень та маєтностей нижньої і середньої ланки. Самураї самовільно захоплювали приватні володіння буддистських монастирів та столичних аристократів, відмовлялися платити данину й податки центральному уряду, формували власні озброєні загони для захисту земель та інтересів. Вони володіли провінційними маєтками Тойосіма, Касай, Едо, Оямада та Йокояма.

Після повстання Тайри но Масакадо 935-941 років, в регіоні Канто Східної Японії встановилася влада 8 самурайських сімей роду Тайра. Провінцію Мусасі королювала одна з них, що мала прізвище Тітібу. Наприкінці 10 століття вона розділилася три гілки - Едо, Тосіма та Касай. Перша володіла землями на території районів Тюо та Тійода, друга контролювала місцевості майбутніх районів Тосіма, Ітабасі, Неріма та Кіта, а третя управляла маєтками в районах Кацусіка та Едоґава. Окрім цих родових самурайських організацій існували територіальні. Найбільшими з них були Сім товариств провінції Мусасі, а також товариства Йокояма (Хатіодзі, Токіо), Мураяма (Мураяма, Токіо), Західне товариство (Хіно, Токіо), тощо.

Токіо є лідером за чисельністю населення серед усіх японських префектур. За національним переписом 2010 року кількість його мешканців становила 13 161 751 особу. Це дорівнює близько 10% від загального населення країни. Під час першого національного перепису 1920 року в метрополії проживало менше 3,7 мільйона осіб, а 1962 року населення Токіо сягнуло 10 мільйонів. Різке демографічне зростання спричинило надмірну концентрацію населення, погіршення екологічних умов проживання, інфляцію цін на житло, тощо. У зв'язку з цим, у 1980 і 1995 роках спостерігався короткочасний демографічний спад. Між 2000 і 2010 роками населення метрополії зросло на 9%. Основною причиною зростання залишається постійний наплив переселенців з інших префектур.

Густота населення в Токіо найвища в Японії. За результатами перепису 2005 року вона становила 5750,7 осіб/кмІ. Найбільш заселеним є історико-адміністративний центр Токіо - райони Тійода, Тюо й Мінато. Через відсутність вільної землі влада метрополії активно розбудовує штучні острови в Токійській затоці.

З 1960 року працездатне населення Токіо віком від 15 до 64 років становить близько 70% від усього населення метрополії. Воно зайняте переважно в торгівлі, сфері послуг і промисловості. Найчисельнішою групою є 20-річна молодь.

З середини 1990-х років населення Токіо швидко і невпинно старіє. Це пов'язано із поступовим спадом народжуваності у 1960-х роках, спричиненим зміною традиційно японських сімейних цінностей. Станом на 2005 рік токійці старше 64 років складали близько 20% населення. 2215 осіб були старше 100 років. Статеве співвідношення також змінилося наприкінці 1990-х. Якщо протягом 20 століття у столиці переважали чоловіки, то з 1998 року вони поступилися чисельністю жінкам.

Токіо вважається великим міжнародним центром. Однак кількість іноземців, що працюють і проживають у метрополії, невисока. Станом на 2005 рік вони становили лише близько 3% усіх мешканців.

Головний мотив японського прапору - червоний сонячний диск. Він вживається у японському декоративному мистецтві з 8 століття. Кружальця, що уособлювали сонце, часто зображалися на зброї, військових віялах, меблях, тощо.

Перші згадки про використання японцями білих прапорів із червоними сонячними дисками сягають 12 століття - часів війни між самурайськими родами Тайра і Мінамото. Особливого поширення такі прапори набули в період самурайських міжусобиць наприкінці 15 - початку 17 століття.

Протягом 17 - початку 19 століття японський уряд сьоґунат Токуґава використовував білі прапори із червоними кружальцями як знак для транспортних кораблів, що привозили рис до урядової резиденції в Едо. 1854 року, за порадою сацумського володаря Сімадзу Наріакіри, уряд зобов'язав усі японські кораблі вивішувати «стяг із сонячним диском на білому тлі» для розрізнення їх від іноземних суден. В подальшому цей прапор став сприйматися закордоном як символ Японії.

Під час реставрації Імператорського правління і повалення сьоґунату 1868 року, а також громадянської війни Босін 1868-1869 років, білий сонячний прапор був символом антиурядової опозиції, яка прагнула відновити сьоґунат. На противагу їй урядові сили використовували червоні прапори із Імператорськими золотими хризантемами або золотими сонячними дисками.

День народження Імператора Акіхіто (2004).

27 лютого 1870 року, зважаючи на міжнародне визнання білого стягу із червоним сонцем як прапору Японії, Велика державна рада затвердила його «прапором держави» [6] [4]. Згідно з урядовою постановою №57 [7] прапор мав біле полотнище. Його висота становила 7/10 довжини. Червоний сонячний диск був зміщений від центру у бік древка на 1/100 довжини прапора. Згодом, 1875 року, такий мотив було використано під час затвердження форми військово-морського прапора Японії.

1945 року, після поразки Японії у Другій світовій війні й окупації військами США, окупаційна влада заборонила вивішувати і використовувати японський прапор. За чотири роки ця заборона була скасована постановою Генерального штабу головнокомандувача окупаційними військами.

В серпні 1999 року японський Парламент прийняв «Закон про національний прапор і національний гімн», яким законодавчо затвердив за білим сонячним прапором статус національного. Новий закон скасував урядову постанову №57 від 1870 року й змінив стару форму прапора. Біло-червона кольорова гама зберігалася, але змінювалися розміри полотнища та сонячного диску. Висота національного прапора мусила складати 2/3 його довжини, а діаметр диску - 3/5 висоти. Сам диск розміщувався рівно по центру полотнища. Закон дозволяв використання прапорів старої форми, якщо вони були виготовлені до оголошення закону.

Японія йде до XXI ст. як могутня економічна держава, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у МПП. У другій половині XX ст. країна пройшла смугу небаченого в її історії злету і ввійшла в пору «економічної зрілості», для якої притаманні певні завершені форми і структури господарства й за якої оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з активним функціонуванням механізмів ринку.

Країна має сучасні продуктивні сили, в яких нестача природних ресурсів з лишком перекривається високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, активним та гнучким використанням капіталу й можливостей менеджменту, високим рівнем науки і техніки. Державні органи й підприємці проводять політику активної зовнішньоекономічної експансії на світовому ринкові, ставлять і вирішують складні питання внутрішнього розвитку.

Протягом другої половини XX ст. господарство Японії розвивалося під впливом факторів, перелік яких виглядає по-різному для повоєнних десятиліть і для періоду після економічної кризи 1974-1976 pp. У 50 - 60-ті роки склалося найбільш сприятливе поєднання факторів економічного розвитку за всю історію сучасного господарства Японії.

Інтенсивне використання висококваліфікованої робочої сили, активне впровадження найновіших досягнень світового науково-технічного прогресу, реорганізація діяльності великих корпорацій дали змогу швидко оновити виробничі фонди й налагодити сучасне виробництво. Аграрні перетворення 1946-1949 pp. та 1961 р. прискорили формування ринкових відносин на селі. Обмеження воєнних витрат відкрило можливість державі спрямувати значні кошти на підтримку найновіших галузей промисловості. Нарешті, сприятлива кон'юнктура на світових ринках сировини і збуту продукції також сприяла тому, щоб Японія утвердилася як один із важливих експортерів товарів, а згодом і капіталу.

У 70-80-ті роки склалася якісно інша ситуація в розвитку господарства Японії. Багато факторів прискореного економічного розвитку вичерпалися. Лише високий рівень кваліфікації робочої сили (в поєднанні з певними традиціями дисципліни й культури праці) зберіг своє значення. Деякі фактори економічного зростання трансформувалися. Так, від практики запозичення зарубіжних технологій Японія перейшла до інтенсивного розвитку власних наукових досліджень (особливо прикладних), що створило розвинутий науковий комплекс. Ускладнення ситуації на світових ринках сировини і палива японська економіка згладила посиленим впровадженням енерго- та матеріалозберігаючих технологій. На новому етапі розвитку провідного значення набули наукомісткі галузі, продукція яких забезпечила зміцнення позицій Японії на світових ринках; зросло значення «індустрії інформації»; необхідність вирішення екологічних проблем стимулювала виникнення індустріально-екологічного комплексу.

Наприкінці 80-х років XX ст. в Японії склалося унікальне господарство, в якому поєднуються високоінтенсивні виробництва (енерго- та ресурсозберігаючі, ті, що базуються на «високих технологіях») і невиробнича сфера, орієнтована на високі світові стандарти якості життя.

Ринок праці в Японії репрезентований робочою силою з вельми високим рівнем фахової підготовки, культури праці та професійної мобільності. Показники продуктивності праці - одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією із найвищих у світі.

Японські підприємства мають сучасні основні фонди. Завдяки прогресивним амортизаційним відрахуванням підприємці не тільки використовують нове і найновіше устаткування, а й замінюють морально застаріле, навіть якщо не вийшов строк його фізичного зносу. Рівні фондоозброєності праці та фондовіддачі у провідних галузях матеріального виробництва вищі або дорівнюють західноєвропейським, чи наближаються до рівнів США.

Одними з основних внутрішніх ресурсів розвитку продуктивних сил стають модернізація техніки та перебудова технології виробництва. У промисловості досягнуто високих рівнів автоматизації, кібернетизації й роботизації виробництва. Основні зовнішні ресурси розвитку складаються за рахунок реалізації на світовому ринкові високоякісної та конкурентоздатної продукції наукомістких галузей промисловості й продукції наукового комплексу.

Поширена думка, що економіка Японії - це складна, розгалужена, добре впорядкована, високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни. Образно її називають «Джепен інкорпорейтед» - Акціонерним підприємством «Японія». Передусім простежуються особливості системи власності. В Японії склалось суспільство, де «корпорація понад усе». Багатство сконцентровано в руках корпорацій - юридичних осіб. Вони є основними власниками нерухомості й основних виробничих фондів, зростають їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники капіталу стають другорядним чинником на ринку капіталу та цінних паперів.

Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхніх можливостей порівняно з можливостями фізичних осіб має всебічні економічні та політичні наслідки. Корпорації починають контролювати політику, активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв, шоу-бізнес тощо), освіти та наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Динаміка змін у розподілі акціонерного фонду визначає характер, цілі та мотиви діяльності корпорацій. Різко зменшується частка акцій, що перебувають в індивідуальній власності. Так, у 1950 р. пересічно акції фізичних осіб складали 70, а наприкінці 80-х - вже менше 30%, у 200 найбільших корпораціях Японії частка індивідуальних акціонерів наближалася до нуля. З іншого боку, у структурі акціонерного фонду зростає вага юридичних осіб, серед яких вирізняються дві великі групи - промислові та інші компанії, пов'язані між собою діловими зв'язками, та «інституційні інвестори» - юридичні особи, що дають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських та інших фондів.

Ще одна важлива особливість власності в Японії - розширеність взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли матірна фірма володіє акціями дочірньої або підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури, де спостерігаємо взаємне володіння акціями, від простого випадку, коли акціями взаємно володіють матірна і дочірні фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об'єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємних зв'язків становить основу такої організації фінансового капіталу, за якої утворюються величезні конгломерати колективної власності, в яких володіння акціями здійснюється, головним чином, не задля отримання прибутку, а для забезпечення контролю та ефективного менеджменту.

У сучасному господарстві Японії переважають конкурентні засади організації підприємницької діяльності над монополією. Такі засади японського ринкового господарства існують насамперед тому, що в країні немає жодної цілком монополізованої галузі. У будь-якій міжгалузевій системі, про яку йтиметься далі, крупні підприємства складають лише ядро системи та й належать ці підприємства, як правило, різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції - велика кількість малих та середніх підприємств, їхня роль у господарстві Японії була завжди більш значною, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої корпорації групуються дрібніші підприємства, і для них боротьба за участь в діяльності групи є важливим моментом конкуренції. Загалом же в країні велике значення конкуренції в комерційній діяльності пояснюється передусім динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою його меж.

В організації життєдіяльності та господарства в Японії велику роль відіграє держава. Країна має сталу систему державного програмування. Уже з повоєнних років у країні втілена в життя серія довгострокових планів економічного розвитку. В цих планах, звичайно, визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо); виявляються проблеми розвитку і розробляються механізми їх вирішення. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування.

У Японії досить дієздатна система державного регулювання. Держава через міністерства зовнішньої торгівлі й промисловості, фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на різні сфери господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції фінансових можливостей стимулювання тощо), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, політику кредиту та грошового обігу, розробку стратегії зовнішньоекономічних зв'язків. Вплив цей здійснюється шляхом опосередкованих, переважно економічних засобів (податки, кредити, відсоткові ставки, пільги, система пріоритетів, митна політика тощо).

Послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в галузях або життєво важливих для держави, або в тих, що визначають її майбутнє. У 50-ті роки держава сприяла розвиткові металургії, залізниць, електроенергетики основної хімії. В 60-ті енергійні зусилля були спрямовані на розвиток хімії синтетичних матеріалів, нафтопереробки та нафтохімії, загального машино- й автомобілебудування радіоелектронної промисловості. У 70 - 80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі (останнім часом так звані галузі високих технологій). Спочатку це було виробництво інтегральних схем і тонка кераміка, виробництво комп'ютерів, верстатів з ЧПУ, потім - виробництво роботів, ракетно-космічна промисловість, біоіндустрія і виготовлення нових медичних препаратів, індустрія інформації та техніка оптико-волокнистого й космічного зв'язку. В системі державно-корпоративного програмування та регулювання поєднуються діяльність згаданих державних інституцій і неурядових підприємницьких структур, центральне місце серед яких має «Кейданрен» - штаб крупного японського капіталу.

Корпоративна ланка господарської діяльності репрезентована великими фінансово-монополістичними групами, у яких консолідуються провідні корпорації країни. Кожна велика фінансово-монополістична група зосереджує контроль над фірмами практично всіх галузей промисловості, комерційними банками та іншими фінансовими структурами, торговими фірмами (які діють як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі), транспортними фірмами, науково-дослідними організаціями та ін. Останнім часом найбільш могутніми були фінансово-монополістичні групи: «Фуйо» («Фудзі-Ясуда»), яку очолює банк «Фудзі гінко»; «Міцубісі», що включає понад сотню корпорацій, назви яких починаються із заголовного слова банку «Міцубісі гінко»; «Сумітомо» на чолі з головним банком «Сумітомо». Система «Міцуї» (головний банк «Міцуї гінко») - найстаріша в Японії, теж діє в усіх галузях господарства. Важливу роль відіграє також група «Дайїті-Кангьо» (головний банк «Дайїті гінко»), в яку ввійшли колись самостійні групи «Дайїті», «Фурукава», «Кавасакі», «Мейдзі». Зростає значення груп «Санва», «Дайва», «Когін» (група «Промислового банку») та «Кьова».

держава префектура власність історія

Размещено на Allbest.ru