Інше важливе місто в центральній частині Лівії - Бені-Валід - вважається оплотом племені Варфалла - найбільшого племені Лівії (1,1 мільйон осіб), яке домінує в містах Злітен, Хомс, Завія, а також представлено в Тріполі, Джанзурі і багатьох інших містах країни. З огляду на чисельність, єдиного лідера племені Варфалла немає, а його представники консолідуються навколо місцевих громад. І, хоча відомо про декілька повстань племені Варфалла, які супроводжувалися каральними акціями військ Каддафі в різний час, а також про немилість уряду по відношенню до міста Бені-Валід, протягом громадянської війни 2011 р. представники племені Варфаллаа зайняли досить стриману позицію. Остання багато в чому пояснюється спонсоруванням за роки перебування при владі клану Каддафі племінних вождів в Бені-Валіді, які в обмін на лояльність і підтримку отримували гроші, машини, будинки.

Урбанізоване, але одне з найбільших войовничих племен Лівії - Свейхі - проживає в місті Місурата. Відносини між громадами Бені-Валіда і Місурати є украй напруженими в результаті випадку, що стався ще в 1915 році, коли командувача повстанцями Місурати Рамадана Аль-Свейхі, що билися з італійськими інтервентами, зрадили і вбили представники племен Бені-Валіда, підкуплені італійцями, про що жителі Місурати не забувають досі. Все це ставить общинно-племінний фактор у веденні бойових дій між сторонами в центральній частині Лівії в кінці серпня-початку вересня 2011 року на одне з перших місць. Тому, починаючи з вересня 2011 року, наступаючим в центральному регіоні силам нещодавно сформованої революціонерами Національно-визвольної армії і представникам Перехідної Національної Ради, доводилося чергувати наступальні операції з переговорами не тільки з представниками військ Каддафі, але і з племінними вождями. Територія, де лежить місто Бені-Валід, має дуже складний рельєф, пересічена безліччю глибоких балок, що зробило взяття міста вкрай складним, а також дало явну перевагу стороні, що захищалася. 28 серпня між Тархуною і Бені-Валідом відбувся бій між відступаючими з Тріполі військами Каддафі і загонами колишніх повстанців, в результаті чого, за непідтвердженими на той момент даними, загинув Хаміс Каддафі - командувач 32-ї бригади спецпризначення і, на думку деяких оглядачів, найкривавіший син полковника Каддафі. Перевірити цю інформацію було неможливо, тому це дало окремим ЗМІ привід для численних спекуляцій на тему загибелі Хаміса Каддафі. Пізніше, 17 жовтня 2011 року телеканал "Аррай", відомий своєю підтримкою М. Каддафі, підтвердив загибель Хаміса під час битви за Тархуну.29 серпня стало відомо, що Перехідна Національна Рада Лівії висунула прихильникам Каддафі, що в Сирті, ультиматум про здачу міста до найближчої суботи, після чого, як повідомляється, будуть прийняті військові заходи по його захопленню. Загони ПНР, що наступали від Місурати, закріпилися за 140 км від Сирта. По Сирту продовжилися авіаудари з боку авіації НАТО. У цей же день з'явилася непідтверджена інформація про те, що місто Гадамес на заході Лівії, що лежить на стику кордонів Лівії, Алжиру та Тунісу було взято загонами ПНР. Телеканал Аль-Джазіра повідомив, що важливий район перетину доріг з Місурати на Бені-Валід і на Сирт, відомий як Кубріс-Ісдада, перебуває під контролем ПНС. 1 вересня ПНР повідомила про рішення продовжити термін дії ультиматуму загонам Каддафі в Сирті про здачу на тиждень, тобто до 10 вересня. Повідомлялося про переговори, де племінні представники Бін-Джавада виступали в ролі посередників на переговорах про припинення опору з громадою Харви. 2 вересня була підтверджена інформація, що ПНР контролює Тархуну - місто, що відкриває силам ПНР з боку Тріполі шлях на Бені-Валід. 3 вересня переговори з племінної елітою, як повідомив Алі Тархуні, тривали.

Звертає на себе увагу крайня суперечливість заяв сторін про Бені-Валід, оскільки Перехідна Національна Рада підтвердила факт ведення переговорів, а також те, що нарівні з Сиртом і Себхою, загонам Каддафі дається час здатися до 10 вересня. Проте деякі представники військового командування в Тархуні заявили, що втрачають терпіння, і лоялістам в Бені-Валіді дається ультиматум про здачу до 8: 00 в неділю. Телеканал Аль-Джазіра повідомив, що представникам ПНР і представникам місцевих племен на Східному фронті нібито вдалося прийти до згоди, що дозволило ПНР зайняти селище Харва, що лежить менш ніж за 70 кілометрів на схід від Сирта, без бою. Враховуючи непрості відносини між громадами Місурати і Бені-Валіда, командування сил ПНР вирішило усунути свої сили з міста Місурати від взяття Бені-Валіда, віддавши перевагу бійцям з племені Варфаллаа, у тому числі і жителів Бені-Валіда. 4 вересня представник армії ПНР полковник Ахмед Бані повідомив, що Бені-Валід повністю оточений, а його війська готові до взяття міста. Він також прояснив ситуацію з різницею кінцевих термінів дії ультиматуму про здачу: за його словами, до 10-го вересня діє термін здачі Сирта, а термін ультиматуму загонам Каддафі в Бені-Валіді закінчився вранці 4 вересня. Таким чином, операція з взяття Бені-Валіда, як повідомив представник опозиційних сил, може початися вже найближчим часом. Проте, враховуючи ризик великої кількості жертв серед мирного населення при штурмі Бені-Валіда, наступ на місто 5 вересня було відкладено на невизначений час. Беручий участь у переговорах з боку Перехідної Національної Ради Абдулла Каншил 5 вересня повідомив, що намітився певний прогрес в переговорах з племінними лідерами Бені-Валіда. Стало також відомо, що в Триполі вдалося на 70 % відновити водопостачання після того, як підрозділи ПНР в районі Бені-Валіда взяли під свій контроль інфраструктуру Великої Рукотворної річки - підземні комунікації, що подають воду з підземних джерел в пустелі (Проект введений в експлуатацію в 1983 році), до міст на узбережжі Лівії. 6 вересня за деякими даними, була досягнута домовленість про мирну здачу міста Бені-Валід армії ПНР. Як повідомляється, згідно з домовленостями, досягнутими напередодні, сили Перехідної Національної Ради повинні увійти в Бені-Валід у вівторок, 6 вересня. Проте, як повідомили ввечері інформагентства, по лідерам племен, які поверталися в місто з метою переконати городян пустити сили Перехідного Національної Ради в місто, був відкритий вогонь, а переговорний процес був зірваний. На Схід від Сирта представники племені Хоссан, як повідомлялося, 6 вересня погодилися скласти зброю. 7 вересня війська Перехідної Національної Ради продовжували облогу міста Бені-Валід, проте утримувалися від наступу. 8 вересня стало відомо, що незабаром після чергового аудіозвернення М. Каддафі, переданого через сирійські інформагентства, війська Каддафі, що в Бені-Валіді, відкрили артилерійський вогонь по околицях міста. Зокрема, повідомляється про 10 снарядів, що впали в районі Ваді-Динар, приблизно в 15-20 км від міста. Абдулла Кеншил повідомив, що за його інформацією, в Бені-Валіді може перебувати М. Каддафі, а також його сини - Саіф аль-Іслам і Мутазим. За словами Кеншила, "свідки сказали нам, що бачили їх". Також представники Перехідної Національної Ради повідомили, що до Бені-Валіду повинні підійти підкріплення ПНС. Також стало відомо, що авіація НАТО завдала авіаудару по позиціях військ Каддафі в Бені-Валіді.

2.4 Провал переговорів

До 10 вересня діяв ультиматум, згідно з яким військам Каддафі, "щоб уникнути подальшого кровопролиття", пропонувалося здати міста Сирт і Бені-Валід без бою. Проте, відсутність особливого впливу старійшин на лояльні Каддафі війська в місті, звели нанівець спроби представників Перехідної Національної Ради Лівії. Події 9 вересня повністю перекреслили подальші перспективи подібних переговорів.

9 вересня на Східному фронті, згідно з повідомленнями Аль-Джазіри і SkyNews, в район Червоної Долини, зайнятої Національною армією напередодні, обрушилися артилерійські снаряди, за деякими даними, між Червоною Долиною і селищем Харва, зав'язався бій. Біля Бені-Валіда також зав'язалися бої між озброєними прихильниками Каддафі і частинами ПНР. За словами командувача загонами повстанців, напередодні вночі урядові війська під прикриттям вогню ракетами Град, спробували прорватися через позиції сил ПНР в напрямку Тріполі за 30 кілометрів від Бені-Валіда, проте були відкинуті. Пізніше Абдулла Кеншил, представник Перехідної Національної Ради, повідомив, що, хоча наступ у п'ятницю не планувалося (термін закінчення ультиматуму військам Каддафі в Сирті і Бені-Валіді, згідно з заявами представників ПНР, закінчувався в суботу, 10 вересня), його довелося зробити.

Увечері 9 вересня з'явилися повідомлення, що війська ПНР, контратакуючи супротивника, пішли в наступ і до вечора увійшли в міську межу Бені-Валіда, просунувшись на 1 кілометр вглиб міста, де зав'язалися вуличні бої. Абдулла Кеншил повідомив, що війська, лояльні ПНР, увійшли в Бені-Валід з півночі, півдня і сходу, просунувшись 1,5-2 кілометри від ринку у бік центру міста.

4 жовтня один з командувачів військ нової влади - Адель Бен'юр - заявив, що за наявною у нього інформацією, більшість жителів, а також частин лояльних Каддафі військ, покинули Бені-Валід, сховавшись за його межами, що, за його словами, "полегшить. атаку на місто протягом найближчих двох днів". До цього робилися неодноразові безрезультатні спроби штурму міста, які припинилися після відчутних втрат, понесених прихильниками нової лівійської влади. З кінця вересня біля міста було відносне затишшя, активних бойових дій не велося. 9 жовтня командувач військами тимчасового лівійського уряду Юніс Мусу повідомив, що в ході розпочатого наступу на Бені-Валід напередодні, у лояльних Каддафі військ був відбитий аеропорт Бені-Валіда, бої тривали в 1 кілометрі від центру міста. 11 жовтня стало відомо, що війська тимчасового лівійського уряду напередодні оволоділи селищем Ель-Шамих за 35 кілометрів на південь від Бені-Валіда, тим самим відкривши шлях до міста з південного боку. Сили Перехідного лівійського уряду встановили пропускний пункт у Шамисі, через який район Бені-Валіда залишали біженці. Для них в районі селища Несма був створений табір. 11-12 вересня прихильники Перехідного уряду з'явилися на південних околицях Бені-Валіда і зайняли район Саканія на півдні міста. 15 жовтня незважаючи на заяви представників Перехідного уряду про припинення наступу на Бені-Валід до узяття Сирта, почали надходити повідомлення про наступ батальйонів з Місурати в східній частині Бені-Валіда, де, за деякими даними, прихильники Перехідного уряду оволоділи Районом 1. Командування сил нового уряду заявило про контроль своїх сил над промзоною, районами лікарні, ринку, де, тим не менше, ще могли перебувати снайперські позиції прихильників Каддафі. 16 жовтня, за словами представника виконавчого кризового комітету Перехідного лівійського уряду Алі Декі, під контролем нової влади перебували центральна і північна частини міста. Під контролем військ Каддафі перебував район Дахра на півдні Бені-Валіда.

17 жовтня Ройтерс з посиланням на полковника Абдуллу Накера повідомило про повне взяття Бені-Валіда військами Національної перехідної ради. Пізніше кореспонденти Reuters, що побували в Бені-Валіді і не виявили військ Каддафі в ньому, підтвердили взяття силами Перехідного лівійського уряду міста.

На тлі декількох невдалих спроб військ ПНР з Місурати у другій половині вересня штурмом взяти Сирт, продовжився наступ на Сирт військ Національної армії зі сходу. До моменту початку битви за Сирт, збройні сили революціонерів, що наступали зі сходу, найбільш наближені з усіх повстанських формувань Лівії до армійської структурі в її класичному розумінні, вже контролювали 3/4 узбережжя від Бреги до Сирта. Проте до самого міста, що є одним з останніх оплотів військ Каддафі, їм залишалося ще пройти не менше 70 кілометрів.

17 вересня на Східному фронті, загони Національної армії (колишніх повстанців), як повідомляється, зуміли захопити селище Харава, звідки напередодні надходила суперечлива інформація про готовність населення припинити опір. 19 вересня частини Національної армії, напередодні просунувшись на 20-25 кілометрів у бік Сирта, оволоділи селищем Ес-Султан, що лежить за 50-55 кілометрів на схід від Сирта. Повідомлялося, що наступ у напрямку Сирта зі сходу продовжився і ввечері того ж дня військам Національної армії вдалося досягти східного в'їзду в Сирт. Однак, зустрівши серйозний опір, війська колишніх повстанців 20 вересня перегруповувалися у східних околицях Сирта. Як повідомлялося, у Національної армії виникла нестача боєприпасів, в наслідок чого наступ на Сирт було припинено в районі Камсин за 50 кілометрів від Сирта. 22 вересня командир Зінтанської бригади Національної армії на Східному фронті Мустафа Бін-Дариф повідомив, що наступ його військ на Сирт відкладається на тиждень у зв'язку з браком спорядження і боєприпасів. За його словами, 22 вересня, позиції військ нової влади Лівії перебували за 25 кілометрів на схід від Сирта. 23 вересня один з командувачів частинами Національної армії Ахмед Злітні повідомив агентству AFP, що війська нової влади взяли під свій контроль східний в'їзд в Сирт. За його словами, "Вони перебувають за два кілометри від східного в'їзду в місто. Фактично можна сказати, що ми увійшли в Сирт зі сходу". Командувач Мухаммед аль-Марімі підтвердив цю інформацію, додавши, що "Три або чотири бригади увійшли в місто з східної сторони".

26 вересня Східний фронт НОА досяг східних околиць Сирта. Потім репортери Аль-Джазіри повідомили, що війська Національної армії увійшли в східну частину Сирта, де зав'язалися вуличні бої. 27 вересня телеканал Аль-Джазіра з посиланням на командувача Зінтанською бригадою Східного фронту Національної армії Мустафу Биндердафа повідомив про те, що після нічного штурму війська нової влади опанували портом Сирта, однак бої на сході міста тривали. Проте пізніше стало відомо і про серії контратак військ Каддафі. Так, за даними телеканалу аль-Арабія, в ніч на 28 вересня військам ПНР довелося відступити від комплексу Угадугу на 3 кілометри через запеклий опір і контрудари, з якими зіткнулися наступаючі зі сходу. За словами одного з командувачів НВА на Східному фронті, ситуація міняється щодня: "Один день ми перемагаємо, інший день вони перемагають".

2.5 Смерть Муаммара Каддафі

Вранці 20 жовтня 2011 року загони Національної перехідної ради зробили черговий штурм Сирта, в результаті якого їм вдалося взяти місто. При спробі вирватися з обложеного міста, Муаммар Каддафі був взятий повстанцями в полон. НАТО опублікувала комюніке зі звітом, згідно з яким приблизно о 08: 30 (06: 30 за Гринвічем) її авіація (літаки ВПС Франції) завдала ударів по одинадцяти військовим машинам армії Каддафі, які складали частину великої колони (приблизно з 75 машин), яка швидко рухалася по дорозі в передмісті Сирта. У комюніке, зокрема, говориться: "Ці машини виїхали з Сирта з великою швидкістю і намагалися розчистити собі шлях. Вони везли багато зброї і боєприпасів, що становило серйозну загрозу для місцевих жителів". Після того як удар з повітря підбив одну з них, "група з двох десятків транспортних засобів режиму Каддафі попрямувала з великою швидкістю на південь, продовжуючи представляти серйозну небезпеку. (Літаки НАТО зробили їх своєю ціллю, знищили або пошкодили близько десятка з них". У цьому комюніке НАТО стверджує: "в момент цього бомбардування в НАТО не знали, що в колоні перебував Каддафі. Дії НАТО були продиктовані тільки необхідністю зменшити небезпеку для мирного населення, як цього вимагає мандат ООН. НАТО не полює за окремими особами".

Схоплений в результаті взяття Сирта екс-начальник служби внутрішньої безпеки генерал Мансур Дао, розповів наступне: Ми вирішили вибратися після того, як були оточені, і місце перестало бути безпечним. Ми хотіли прорватися в сусідній район Джаріф. Однак при виїзді з міста ми піддалися потужному обстрілу і знову були оточені. Всі наші машини були знищені. Нам довелося розділитися на групи. Ми пішки попрямували у бік Джаріфа. Я був з Каддафі і міністром оборони. З нами була невелика група охорони. Потім мене поранило, і я втратив свідомість. Що було далі, я не знаю.

Перебував до кінця з Каддафі і його особистий водій Хунейш Наср, який розповів: "Революціонери йшли за нами. Він не був наляканий, але, здається, він не знав, що робити. Це був перший і останній раз, коли я його бачив у такому стані". За словами Абделя Маджида, Каддафі був поранений в обидві ноги. Його відтягли в дренажний трубопровід, розташований під дорогою, де він потім був знайдений військами Національної перехідної ради. Повстанці зуміли захопити Каддафі, після чого його відразу ж оточила юрба, яка стала знущатися над ним. Люди з криками "Аллах акбар!" почали стріляти в повітря і тикати автоматами в полковника. Останній безуспішно закликав повстанців одуматися: "Харам алейкум. Харам алейкум. Ганьба вам! Ви не відаєте гріха?!". Потім Каддафі з залитим кров'ю обличчям повели до автомобіля, де посадили на капот.

Пізніше відеозаписи останніх хвилин життя Каддафі спростували первинну офіційну версію Національної перехідного ради Лівії про випадкову загибель полковника в ході перестрілки. Стало ясно, що він був убитий в результаті самосуду після захоплення його в полон повстанцями.

Підтвердженням цього служать представлені правозахисною організацією Human Rights Watch відеоматеріали, на яких видно, що глава Джамахірії був захоплений живим, але з серйозним осколковим пораненням в голову. Відеозаписи свідчать, що повстанці завдавали ще живому Каддафі численні штикові поранення і сипали в рани пісок, одночасно підтримуючи колишнього лідера за прострелені в плечах руки. Наруги тривали з 9 ранку до 12 дня за місцевим часом, після чого полоненого на знак приниження протягли за ноги вулицями Сирта. В момент, коли закривавленого полковника нарешті посадили в автомобіль для транспортування в госпіталь, він вже не подавав ознак життя.

Слід зазначити, що спроби вбити Каддафі відбувалися і раніше.27 червня 1980 року французькі винищувачі біля берегів Сицилії атакували літак, в якому, за не підтвердженими даними, мав летіти Каддафі. Насправді ним виявився італійський пасажирський літак. Всі, хто знаходилися на борту (81 чоловік) загинули. Ця трагедія описувалася як помилкова спроба збити літак Каддафі, однак Верховний кримінальний суд Італії в 2013 році прийшов до висновку, що інцидент був випадковим.

17 жовтня 2012 року Human Rights Watch опублікував 50-сторінкову доповідь "Смерть диктатора: кривава помста в Сирті", приурочений до річниці падіння режиму Каддафі. У доповіді організація прийшла до висновку, що нова лівійська влада не виконала дану ними обіцянку розслідувати обставини смерті глави Джамахірії, його сина і десятків їх страчених прихильників. Проведене експертами групи HRW розслідування показало, що невдовзі після захоплення Каддафі, були затримані і піддані жорстоким знущанням 66 його прихильників. Правозахисникам вдалося документально підтвердити загибель не менше 17 з них на основі відеозаписів, зроблених самими повстанцями на камери мобільних телефонів.

Тіла Муаммара Каддафі, його сина і Абу Бакра Юніса Джабера були виставлені на загальний огляд в промисловому холодильнику для овочів в торговому центрі в Місураті. На світанку 25 жовтня всі троє були таємно поховані в Лівійській пустелі. На цьому закінчилося 42-річне правління полковника Каддафі і закінчилася революція, яку він проголосив після повалення монархії в 1969 році.

Після загибелі Муаммара Каддафі в Сирті були спаплюжені і знищені могили матері Каддафі, його дядька і ще двох родичів. За повідомленнями алжирської газети "Ан-Нахар", бойовики з угрупування "Протягом джихаду" зруйнували надгробні плити, витягли з могил кістки померлих і спалили їх.

У відповідь на повідомленням про смерть Каддафі, держсекретар США Хілларі Клінтон розсміялася і прокоментувала його словами: "Це хороша новина". Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Міжнародна амністія та російський МЗС зажадали провести ретельне розслідування обставин смерті Каддафі. Офіційний представник МЗС Ірану Рамін Мехманпараст, коментуючи смерть Каддафі, заявив: "Деспоти і гнобителі протягом всієї історії закінчували однаково - безславною загибеллю". За його словами, і керівництво, і прості громадяни Ірану дуже раді подіям, що відбулися в Лівії, а "тиран" Каддафі був приречений, оскільки ігнорував права свого народу.

Розділ 3. Причини Лівійської трагедії

3.1 Від конфронтації до співіснування

Навіть опоненти Каддафі визнають, що він чимало зробив для лівійського народу. За даними Московської інформаційно-аналітичної агенції (ІНАПРО) за 2008 рік, за часткою ВВП (88,86 млрд дол.) на душу населення Лівія посідає перше місце серед п'ятьох арабських країн Північної Африки - 14.4 тис. дол., що відповідає показнику Росії і удвічі більше ніж в Україні. Середня зарплата в Лівії становить 1 тис. дол. Разова допомога на народження дитини становить 5 тис. євро. Медицина та освіта - безкоштовні. Каддафі ліквідував неграмотність, дорівняв у правах чоловіків і жінок. Вперше у світі в Лівії було відкрито військове училище винятково для жінок. Держава оплачує освіту за кордоном одному юнакові або дівчині в кожній сім'ї.

Станом на початок 2011 року кожна лівійська сім'я мала право на практично безкоштовно надаване державою житло. Газ для побутових потреб і паливо на заправках надавався населенню за дуже низькими цінами, які субсидувала держава. Середня тривалість життя лівійців становить 77,47 р. (жінки - 79,88, чоловіка - 75,18), що практично стільки ж, скільки в середньому по країнах Західної Європи.

Каддафі, зробивши свою "соціалістичну революцію Джамахірії", відновив проти себе більшість монархій Перської затоки:

він скинув монархію, про що королі і еміри Затоки завжди пам'ятають;

він встановив світський режим "ісламського соціалізму" і показав всьому арабському Сходу, що цей лад в умовах великої сировинної ренти забезпечує для широких народних мас набагато більш високий рівень і якість життя, ніж той, який вони мають у себе на батьківщині;

з позицій цих досягнень він не тільки закликав інші арабські (і взагалі ісламські) народи робити революції і жити за його "Зеленою книгою", але і активно втручався в їх внутрішню політику, а також нарощував вплив в Лізі арабських держав і Організації Ісламська Конференція;

він фактично витіснив Саудівський королівський будинок з його позицій у багатьох регіонах Африки, замінивши його своїм впливом як безпосередньо, так і через створений активними зусиллями Каддафі Африканський союз.

Ряд західних лідерів має до Каддафі давні "історичні рахунки". США і Велика Британія пам'ятають рішуче витіснення з Лівії після "революції Каддафі" своїх військових баз, а також націоналізацію нафтових активів.

Франція багато років боролася з Каддафі за вплив у франкофонній Африці, причому часом (як в Чаді) ці зіткнення доходили до прямих збройних конфліктів.

Італія завжди боялася несподіваних поворотів у політиці Каддафі, який міг у будь-який момент "залити" країну потоком нелегальних мігрантів з Африки. Не останню роль у ворожості Заходу до Каддафі грали і наслідки його політики "експорту революцій", у ході якої він підтримував антивладні рухи по всьому світу, а також сприяв виїзду в "гарячі точки" (подалі від Лівії) своїх радикальних ісламістських супротивників. І хоча роль самого Каддафі або його спецслужб у теракті в Берліні, а також вибухи американського і французького літаків ніколи не були безумовно доведені, саме ці обставини стали основними мотивами для введення в 1992 році проти Лівії як "головного спонсора глобального тероризму", санкцій ООН.

Для країн Заходу, і насамперед США, Каддафі був неприйнятним як з тієї причини, що показував всьому світу приклад успішного "арабського соціалізму", так і тому, що виявляв граничну економічну і політичну незалежність. У Лівії не було зовнішніх боргів, не було класу великих владних олігархів, на яких можливо впливати загрозою конфіскації їх рахунків у західних банках (заморожені на Заході нібито "активи сім'ї Каддафі" - насправді в основному активи державної Національної нафтової корпорації і державних Інвестиційних фондів).

Пом'якшення політики Каддафі, його визнання відповідальності (але не вини) Лівії за згадані вище теракти, а також виплата компенсацій їх жертвами були важливим приводом, але не головною причиною зняття з Лівії міжнародних санкцій в 2004 р. Як повідомляють експерти, однією з умов зняття санкцій була вимога з боку США і країн ЄС забезпечити широкий допуск до Лівії міжнародних нафтових компаній. Саме з цієї причини в червні 2003 року на загальнонародному з'їзді Каддафі оголосив про новий курс країни на "народний капіталізм" і про початок приватизації нафтогазової промисловості. І тоді ж Каддафі підписав з Італією договір про спільний контроль за нелегальною імміграцією.

Починаючи з 2005 р. у Лівію повернулися працювати (в основному на умовах Угод про розподіл продукції) близько 40 зарубіжних нафтових компаній. Обсяг "нафтової ренти" (яка раніше майже повністю акумулювалася в національному бюджеті та інвестиційних держфондах) в результаті почав падати. І в 2009 р., відчувши ризик обвалу доходів в ході кризи і зниження цін на нафту, Каддафі заявив про небажання приватизувати Національну нафтову корпорацію (на що дуже розраховували, насамперед, нафтові компанії з Франції, Італії та США). А далі Каддафі сказав, що угоди з іноземними компаніями про "рівний" розподіл видобутої ними нафти в Лівії - несправедливість по відношенню до лівійського народу і що буде правильно скоротити частку таких компаній до 10-15%.

Лівія має найбільші в Африці запаси нафти (до 50 млрд. бар.), а оцінки її нафтових резервів (причому поки що розвідано не більше 30% території країни) становлять близько 100 млрд. бар. на суші і приблизно стільки ж на шельфі. І тому ці рішення Каддафі стали дуже болючими ударами по інтересам зарубіжних нафтовидобувних "грандів".

У середині 90-х років, намагаючись ослабити режим міжнародних санкцій, Каддафі посилює свою увагу до зміцнення відносин з африканськими країнами на південь від Сахари. У 1998 р. черговий саміт Організації африканської єдності (ОАЄ) закликав міжнародне співтовариство до відміни режиму санкцій відносно Лівії. ОАЄ зробила те, що відмовлялася зробити ЛАД. Після цієї події Каддафі ухвалює рішення зробити африканський напрям пріоритетним у зовнішній політиці Лівії. Це привело до закриття міністерства арабської єдності.

Першим, хто порушив заборону на повітряне сполучення з Лівією, був Нельсон Мандела, який відвідав Лівію у 1997 р. Два лідери-революціонери з Півдня і Півночі Африки об'єднали свої зусилля для об'єднання африканських країн. З того часу Каддафі постійно носив стилізований африканський одяг. Проте залучення Лівії в африканські процеси почалася ще в 70-ті роки, коли вона надавала допомога африканським національно-визвольним рухам, брала участь в бойових діях в Уганді і Чаді, виступала в ролі посередника в конфліктах в Конго, С'єрра-Леоне, Ерітрєї, Ефіопії і Судані.

9 вересня 1999 року на саміті ОАЄ у місті Сірт (Лівія) Каддафі висуває ідею створення міждержавного об'єднання - Сполучених Штатів Африки з єдиним парламентом, правовою системою і валютою. Як перший крок на шляху до створення єдиної африканської держави було ухвалено рішення про перетворення ОАЄ в Африканський Союз (АС). На саміті АС в лютому 2004 року в Сірті було вирішено створити африканські сили швидкого реагування.

Сукупність перерахованих "зовнішніх" і внутрішніх мотивів виявилася достатньою для того, щоб Каддафі, якого ще півроку тому з великою пошаною приймали в провідних країнах світу, "раптом" виявився страшним диктатором, якого необхідно негайно повалити.

На відміну від Тунісу і Єгипту, де після відставки президентів Бен Алі і Хосні Мубарака при владі залишилися ті ж самі політичні сили, в Лівії збройне протистояння між прихильниками М. Каддафі і опозицією практично відразу перетворилося на громадянську війну. На зміну Джамахирії може повернутися монархія або буде створено ліберальну прозахідну державу. Не виключено і створення теократичної держави за іранським зразком. Якщо в Тунісі і Єгипті має місце "косметичний ремонт" існуючої політичної системи, то в Лівії вона буде радикально змінена. Непокірний і незалежний Каддафі як лідер багатої на енергоносії країни нікого на Заході не влаштовував, і все робилося для того, щоб на його місце поставити слухняну маріонетку.

З самого початку заколоту 16 лютого нечисленна опозиція повелася вельми агресивно, захоплюючи склади зі зброєю і підпалюючи адміністративні будівлі. У цій ситуації керівництво Лівії вимушене було застосувати силу проти учасників збройного заколоту. Важко не погодитися з М. Каддафі, який в 2010 році сказав: "Вимоги демократичних свобод і спроба збройного захоплення країни терористами - це різні речі, і не варто їх плутати". Оскільки лівійські бунтівники відкинули неодноразові пропозиції Каддафі про переговори і перемир'я, прихильникам існуючого впродовж останніх 40 років державного ладу в Лівії залишалося одне: захищати свою владу, якій вони довіряють.

3.2 Три фактори близькосхідної проблеми

Стрімкий початок революції. Менше ніж за місяць влада опинилася у політично-військовому нокдауні. Про що це свідчить? Насамперед про те, що владою не було враховано основний чинник бурхливого розвитку подій - геополітичне розташування країни. Лівія і боротьба за неї уособлювали собою зменшений зразок близькосхідної проблеми. Це пов'язано з трьома факторами; колоніалізм, стратегічно важливе географічне розташування країни і Іслам. Тому необхідно розуміти вплив цих факторів, щоб мати ясне уявлення про політичну арену, мотивах подій і майбутній політичний сценарії в них.

1 - Колоніалізм. Наддержави та їх боротьба за багатства Лівії.

Площа Лівії перевищує площу сусіднього Єгипту приблизно в два рази, а населення його складає всього 6 млн. 500 тисяч. Лівія є найбільшою країною в Африці з видобутку нафти, що робить її ласим шматочком для імперіалістичних наддержав. На початку 20 сторіччя Італії вдалося окупувати Лівію після того, як Османська держава послабила свої позиції. Потім Італія, Англія і Франція поділили між собою мандати на колишні території цієї держави після Другої світової війни. Не звертаючи на це, левова частка в цьому дісталася Британії, яка панувала над цією країною до придбання нею "незалежності". Після того як король Лівії Ідріс аль-Махді ас-Сенусі постарів і виявився не в змозі управляти країною, не залишивши після себе приймача, і вирішив відправитися в Променисту Медину, щоб дожити решту днів на цьому світі, країна опинилася в хиткому і вразливому становищі. Америка побачила в цьому сприятливий шанс для затвердження свого панування над нею шляхом військового перевороту. І це мало місце у військовому перевороті вільних генералів в Єгипті в 1967 році.

Британія здогадалася про американські плани, особливо якщо врахувати те, що вони проходили в контексті гарячкових спроб Америки щодо викорінення британського впливу з регіону і насадження туди свого впливу. Тоді і почалися ті американські спроби, які досягли успіху у витісненні британського впливу через переворот, здійснений Джафар Німейрі 25 липня 1969, в Судані. Тому Британія щоб піти на випередження Америки в Лівії і провела військовий переворот на чолі з аль-Каддафі 1 вересня 1969 року. І з того часу завданням полковника Каддафі полягала в ліквідації проамериканських політиків, всередині країни, і саботажі американських проектів в Африці та Близькому Сході в інтересах Англії. У 2005 році уряд Тоні Блера підписав з режимом аль-Каддафі офіційну угоду, згідно з яким Британія брала на себе захист режиму Каддафі від будь-якої зовнішньої загрози. Вона зробила це лише після того, як підготувала, запровадила його в міжнародні організації та очистила його від кримінальних справ щодо відмивання грошей.

Однак неймовірний розвиток подій в регіоні, особливо в Лівії, змусив Британію швидко переглянути свої розрахунки, щоб здобути першість у процесі повалення цього режиму та безпосередньому заступництві нового режиму через дієве використання Катару у фінансовому, політичному, інформаційному та безпечному плані. І все це для того, щоб зберегти свій вплив і не дати шансу для своїх конкурентів з числа інших імперіалістичних наддержав.

3.3 Стратегічне місце розташування. Географія Лівії і Середземне море

Лівія володіє самою довгою береговою лінією серед країн, що мають вихід на Середземне море (близько 1000 км). Середземне море історично і в даний час вважається важливою позицією (місцем розташування) на всіх рівнях політики, економіки і безпеки, і є місцем водного сполучення між Європою, Північною Африкою, країнами Шама і Туреччиною. Додатково до цього Лівія має ряд каналів і проток, що з'єднують її з Атлантичним океаном і т.д. У силу важливості цього регіону німецький філософ Вільгельм Фрідріх сказав: "Це об'єднуючий елемент центру світової історії з трьома чвертями земної кулі". Лівія у минулому (у 18 і 19 сторіччі) зобов'язувала платити податок американські і європейські судна, які проходили на підконтрольних їй водах, натомість забезпечуючи їм безпечне пересування. Також ця берегова лінія вважається основним загрозливим центром, якого боїться Європа, якщо відбудеться якийсь збій в утриманні під контролем ситуації в регіоні. Це дозволить африканським іммігрантам спокійно кинутися в Європу, прийняти яких вона здатна лише в обмеженій кількості.

3 - Домінуючий загальний клімат в Лівії - це Іслам

Іслам зявився на території Лівії, досить рано, у часи праведного халіфа Умара ібн аль-Хаттаба. Переважна більшість лівійців сповідують Іслам, більше 98%. І це незважаючи на злощасні спроби режиму аль-Каддафі стерти Іслам протягом 40 років, шляхом нав'язування нетрадиційної системи правління, яка знаходиться в протиріччі з Ісламом. Не зважаючи на це, Іслам ще більше утвердився в серцях лівійських мусульман, багато з яких присвятили себе вивченню Корану напам'ять. Революція 18 лютого 2011 року, її бурхливий ісламський клімат спочатку проявився серед простих мусульман і в лавах повстанців. Це яскраво проявилося в їх гаслах, ставленні до ісламським обрядів поклоніння, як намаз, дуар і заклик до джихаду і мученицької смерті на шляху Аллаха.

Також ці ісламські настрої в суспільстві пояснюють те, що голова тимчасової ради Мустафа Абдуль Джаліля зробив земний уклін (саджда) з нагоди оголошення про звільнення Лівії від режиму Каддафі. Також він оголосив про те, що Іслам повинен бути єдиним джерелом законодавства, згідно з яким скасовуються всі закони, які суперечать ісламським принципам. Він повернув до дії закон, що дозволяє мати кілька дружин. І звернув увагу на небезпеку взаємодії з лихварством і висловив бажання про те, щоб поступово позбутися від нього.

Очевидно, що переважна більшість народних мас у цих країнах, з нетерпінням чекають того дня, коли вони знову зможуть з повною свободою вдихнути свою релігію - Іслам. Вони чекають, коли зможуть втілити Іслам і жити з гідністю і честю.

Саме ця реальність застала зненацька багатьох ворогів Ісламу, відкривши картину того, до якого результату можуть призвести подібні революції.

Лівія - країна з дуже низькою густиною населення. Мешканці Лівії зосереджені вздовж берегової смуги, при чому третина жителів країни мешкає в районі столиці Тріполі. На тлі цього дуже доречно булоб розглянути ще один чинник масових заворушень в країні - економічний фактор. Більшу частину доходів держава з кінця 1960-тих отримує від нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості - понад 95% всієї суми експортних надходжень в 1997. Продаж нафти і нафтопродуктів дозволив збільшити прибуток на душу населення до 8480 дол. у 1983 і 12 700 дол. у 2010 - ці показники є чи не найвищими для регіону. Уряд Лівії також докладав значних зусиль для розширення і диверсифікації галузевої структури промисловості. Завдяки цьому у 1980-90-тих отримали значний поштовх у розвитку харчова, текстильна, цементна, металургійна промисловості.

Однією з причин збройного протистояння в Лівії є боротьба лівійських племен і кланів за владу і більший вплив в країні. Необхідно відзначити, що в епоху правління М. Каддафі родоплемінні зв'язки значною мірою ослабли, будучи витісненими джамахирійською ідеологією на основі ідей третьої світової теорії Каддафі і революційної доцільності. І тому сьогодні реальної політичної сили племена не мають, тож поки що немає достатніх підстав вважати, що вожді племен спроможні здійснювати вирішальний вплив на результати подій в Лівії. Проти Каддафі виступили вожді деяких племен, переважно в східній частині країни. Багато хто з найближчого оточення Каддафі походить з різних племен, але вони не підкоряються рішенням своїх вождів.

3.4 Громадянська війна в Лівії та реакція Заходу

З початком заколоту в Лівії активізувалися різні ісламістські угруповання, особливо в східних районах Джамахірії. Окремі лівійські ісламістські угруповання почали боротьбу проти М. Каддафі ще в 80-х рр. минулого століття. На сході Лівії досить активно діє радикальна організація "Аль-Джамаа аль-Ісламія аль-Мукатіля" (ДІМ), яка ставила за мету повалити режим М. Каддафі і створити на території Лівії ісламську державу. Улітку 1995 р. угруповання провело ряд терористичних акцій з метою дестабілізації обставин у країні. Кілька разів угруповання робило спроби знищити М. Каддафі.

В умовах, коли населення Лівії поділилося на супротивників та прихильників Каддафі, можна було б сподіватися, що США та країни ЄС посядуть нейтральну позицію, закликаючи до перемир'я і діалогу між протиборчими сторонами. Проте, на жаль, цього не сталося і сьогодні Захід однозначно підтримує заколотників. Під час революції США та ЄС вимагали від Каддафі зречення від влади, яка упродовж 40 років в усьому світі вважалася за цілком легітимну, про що свідчать хоч би недавні зустрічі з ним лідерів європейських держав, які майже зразу почали проти нього воюювати. Під тиском США, Франції та Великої Британії РБ ООН ухвалила дві резолюції щодо Лівії. Відповідно до резолюції 1970 від 26 лютого 2011 р., РБ ООН запровадила низку жорстких санкцій проти лівійської влади, до яких внесено заборону на виїзд з Лівії Каддафі, членів його сім'ї та його політичного оточення, а також ембарго на постачання зброї, заморожування лівійських активів в іноземних банках та інші обмеження.

Резолюція РБ ООН 1973 від 17 березня 2011 р. запроваджувала заборону на всі польоти над Лівією, окрім гуманітарних та евакуації іноземців. Цією резолюцією РБ ООН санкціонувала "будь-які дії щодо захисту мирних мешканців і населених ними територій, за винятком введення окупаційних військ". Але, як ми бачимо, цей пункт резолюції трактувався дуже довільно країнами антилівійської коаліції, які вже через декілька годин після ухвалення резолюції бомбували оборонну інфраструктуру Лівії, зокрема засоби ППО. В результаті цих неадекватних дій коаліції "щодо захисту мирних мешканців" понад тисячу з них було убито і кілька тисяч поранено.

У першій половині березня коаліція, що складалася з п'ятнадцяти країн НАТО, зосередила біля берегів Лівії величезну армаду, що неспівмірна виконанню досить обмеженого локального завдання - забезпечення безпольотної зони над Лівією і захисту мирного населення. Така армада була цілком достатньою не лише для підкорення Лівії, але і всієї Африки. Поблизу берегів Лівії країни коаліції, ядро якої складають збройні сили США, Франції і Великої Британії, було зосереджено близько 40 військових кораблів (із них 12 американських), включаючи кілька авіаносців і підводних човнів, а також 350 бойових літаків (з них понад половина американські), що базувалися на авіаносцях і військово-повітряних базах НАТО в Південній Європі. Наприкінці березня США передали НАТО командування операціями проти Лівії.

Абсолютно очевидно, що під прикриттям "захисту мирного лівійського населення" була розв'язана повномасштабна агресія проти суверенної держави з метою зміни існуючого політичного устрою в ній. Порушуючи резолюцію 1970 РБ ООН, західні країни постачали озброєння для лівійських бунтівників, залучаючи для цього деякі арабські країни, зокрема Саудівську Аравію. Питання проведення наземних операцій військами країн НАТО залишалося лише питанням часу. І для цього вже не знадобилося нова резолюція РБ ООН і ще одне "утримання" Росії при її голосуванні.

Необхідно відзначити, що в умовах арабських революцій Ліга арабських держав (ЛАД) покликана врегулювати конфлікти, що виникають в арабських країнах, проявила свою повну безпорадність, надавши можливість наводити лад в "арабському домі" ООН, НАТО і Євросоюзу. Подібну пасивність проявляють також Організація ісламської конференції (ОІК) та Африканський Союз (АС), створений, до речі, у 2001 році за ініціативою М. Каддафі.2 березня 2011 року ЛАД офіційно звернулася до ООН з проханням про встановлення повітряної блокади над територією Лівії, а також ухвалила рішення про припинення членства Лівії в ЛАД. Закликаючи М. Каддафі до діалогу з опозицією, у той же час ЛАД припинила діалог з лівійським керівництвом. Більше того, деякі арабські країни, зокрема Катар і ОАЕ, "ухвалили рішення" (вірніше, їх змусили це зробити) спрямувати свої бойові літаки для участі в операціях НАТО проти Лівії. Це робилося для того, щоб війна Заходу проти Лівії не виглядала "хрестовим походом"…

Спроба АС провести 25 березня в Аддис-Абебі переговори між представниками лівійської влади і опозицією закінчилася безрезультатно. Лівійська опозиція своїх представників на зустріч не делегувала, оскільки вона орієнтується на США, НАТО і ЄС. Таким чином, ні ЛАД, ні АС жодної самостійної ролі в розв'язанні лівійської кризи не відіграли і не можуть відігравати, якби навіть захотіли. Країни НАТО їм відводять допоміжну роль щодо обслуговування інтересів Заходу на Близькому Сході і в Африці.

У 1986 році, під час першого нападу США на Лівію, професор Джорджтаунського університету У. Панеман відзначав: "Вочевидь, нескладно скинути військову диктатуру, що спирається на меншість, проте важко скинути режим, очолюваний пророком". Кожен з нас може ставитися до Каддафі по-різному. Багато хто звинувачує Каддафі в автократії, узурпації влади, хоча формально він не посідав жодних офіційних постів у своїй країні. Багатьом не подобалися його погляди, епатажність, ексцентричність, екстравагантність і неординарність. Але чому він мав бути таким же сірим, примітивним, непоказним і недалеким, як лідери деяких країн, які почали проти нього воювати? І взагалі, ідеальних лідерів не буває, і Каддафі не виняток. Але чому особиста неприязнь до Каддафі стала приводом для війни проти нього? За яким правом західні лідери вирішили замість лівійського народу, що Каддафі повинен зректися керівництва?

У цей час вирішувалась доля не тільки Каддафі, але і створеної ним Лівійської Джамахирії. Минули події яскраво показали, наскільки його революційні ідеї оволоділи масами і, хоча ці маси не змогли захистити свого лідера, себе і свою країну, сама ідея повномасштабних суспільних і державних перетворень продовжує об'єднувати навколо себе прогресивні кола світової спільноти. Вирішальним чинником розвитку ситуації стали масштаби підтримки Каддафі з боку лівійського народу, а також масштаби втручання Заходу у внутрішній лівійський конфлікт та його підтримки бунтівників. Режим Каддафі впав в результаті наземної військової інтервенції, коли тисячі натовських солдатів та десятки тисяч завербованих і прозомбованих заколотників були кинуті на захоплення однієї людини - Муаммара Каддафі, який був не тільки керівником, але і символом Лівії упродовж 40 років. Це стало трагедією не тільки для Каддафі, але і для всього лівійського народу, оскільки і після усунення Каддафі народ залишається поділеним на прихильників і супротивників джамахирійського устрою, що може спричинити якщо не новий виток громадянської війни, то, в кожному разі, напруженість і політичну нестабільність в лівійському суспільстві на багато років.

Що більший тиск США та їхні союзники за коаліцією здійснювали на Каддафі, то більшу послугу вони йому надавали, створюючи йому ореол борця проти "американського імперіалізму". Поразка Каддафі виявилась і, в певній мірі, поразкою Б. Обами, Н. Саркозі, Д. Кемерон і в цілому ЄС та НАТО. На мій погляд, авантюра проти Лівії не залишиться без наслідків для її ініціаторів. Лівійська трагедія стала нелегким випробуванням для Європейського Союзу, оголивши всі його внутрішні проблеми, головною з яких є хронічна відсутність консенсусу з нагальних питань міжнародного життя, нескінченна боротьба за лідерство всередині Союзу, навіть ціною розв'язування агресії проти суверенної держави. На прикладі провідних країн Західної Європи - Франції і Німеччини - сьогодні ми бачимо абсолютно різні оцінки і підходи до ситуації в Лівії, хоча в негативній оцінці агресії США та їхніх союзників проти Іраку у березні 2003 року вони були єдині. Але тоді Президентом Франції був Жак Ширак, якого в Україні пам'ятають і з повагою до нього відносяться.

Оцінка багатьма "цивілізованими" керівниками держав факту звірячого вбивства захопленого пораненим Каддафі, разюча. Як пишуть світові ЗМІ, "лідери провідних держав сприйняли повідомлення про смерть полковника з радістю і полегшенням". Про масові позасудові страти вони воліють мовчати. Або звільнитися формальним закликом Генсека НАТО Андерса Фог Расмуссена до лівійців - "відкласти в бік свої розбіжності", а Перехідної національної ради - "утриматися від переслідування цивільних осіб і проявити стриманість щодо колишніх прихильників Каддафі".

Радіючи, лідери світових держав зовсім забули про Женевську конвенцію від 12 серпня 1949 року в якій говориться, що "особи, які не беруть або припинили брати участь у бойових діях (включаючи військовополонених) мають право на повагу до їхнього життя, а також на фізичну і психічну недоторканність. Таким людям має бути забезпечено захист і гуманітарне забезпечення. Пораненим і хворим необхідно надати медичну допомогу, незалежно від того, до якої з сторін конфлікту вони належать".

Цинізм і подвійні стандарти у "великій політиці" - наслідки кривавих подій у Лівії. Міжнародні гуманітарні принципи, права людини давно перетворилися на розмінну монету для провідних світових держав, якими б демократичними вони себе не вважали. Ось як пояснив те, що сталося в Лівії колишній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі - "Це не було народним повстанням, подібно тим, що сталися в інших країнах Північної Африки, де подув вітер свободи. Могутні люди вирішили почати нову еру з повалення Каддафі. І це не було народним повстанням, тому що Каддафі був людиною, яку любив свій народ". В той же час, загибель 20 жовтня в Сирті Муамара Каддафі світовими ЗМІ подавалася значно детальніше, ніж подія, яка майже ігнорувалася журналістами - скасування рішенням ПНР 21 жовтня Лівійської Джамахірії, як форми політичного устрою країни. Єдина на афро-азіатському континентах держава загального народного представництва. Вона припинила своє 30-ти річне існування в результаті спільних дій сил НАТО і мусульманських релігійних угруповань…

Враховуючи значну роль і місце ісламістів у складі лівійської опозиції, немає гарантій того, що новий режим в Лівії буде менш авторитарним, стабільнішим і демократичнішим, як і немає гарантій, що він буде прозахідним чи проамериканським, незважаючи на потужну підтримку Заходу - політичну, військову та економічну. Тому, надаючи допомогу і підтримку лівійським бунтівникам, західні лідери не відають, що творять, - яку "скриньку Пандори" вони відкривають.

Висновок

Світові ЗМІ, що приймали активну участь в інформаційному освітленні подій в Лівії, особливо на їх ранньому етапі, сьогодні практично не проявляють ніякого інтересу до того, що відбувається в Лівії зараз. Лише зрідка з'являються новини про перестрілки в тих чи інших містах, акціях бойовиків "Аль-Каїди" або черговому судовому процесі над функціонерами минулого режиму. Офіційні ЗМІ нового режиму, включаючи супутникові, не зосереджують уваги на проблемах в країні, вважаючи за краще демонструвати "жахи" минулої влади і "перспективи нового життя". Але нове життя поки ніяк не налагоджується - нова Лівія ще далека від того, щоб оголосити про закінчення смути і налагодженні повноцінного життя в країні, пише Гумер Ісаєв, кандидат історичних наук, на Muslim Politic.

Найбільша проблема навіть не в тому, що будь-якому суспільству необхідний час для того, щоб прийти в себе після серйозних подій, особливо таких, як громадянська війна. Справа в тому, що суперечності, що лежали в основі конфлікту, тільки посилилися з поваленням Каддафі. Лівія вже не являє собою цілісної держави, якою вона була ще кілька років тому. Заколот проти Джамахірії об'єднав тих, хто не був задоволений владою - представників різних сил, у яких, ймовірно, були підстави ненавидіти режим і боротися з ним зі зброєю в руках. Але після того як мета була досягнута, стало зрозуміло, що інтереси у всіх різні. І проблема навіть не в горезвісному розходження поглядів на шлях розвитку Лівії. Розкол пройшов набагато глибше - на рівні регіонів і племен, яким домовитися один з одним виявилося куди складніше.

Через два роки після загибелі Джамахірії виявилося, що єдиного лівійського народу більше немає - є різні племена, різною мірою незадоволені станом справ, які розглядали справу боротьби з Каддафі в першу чергу як можливість змінити своє становище, збільшити доходи від нафтових багатств, отримати більшу автономію і так далі. Як і передбачали аналітики - Лівія повторила долю Іраку, коли знищення лідера (навіть якщо деяка частина і вважала диктатором Каддафі) призвело зовсім не до свободи, а до хаосу і повної дефрагментації держави.

Не слід забувати і такий важливий момент - карта сучасного Близького Сходу є результатом колоніального переділу світу. Лівія отримала свої сучасні кордони в результаті домовленостей між Великобританією, Францією та Італією, об'єднавши пустельні землі, заселені різними племенами, які не мали уявлення про життя в єдиній національній державі. У чому б не звинувачували Каддафі - в навіженстві, жорстокості та інших гріхах, але він намагався зробити з племен Тріполітанії, Кіренаїки і Феццан єдину лівійську націю. І важко звинувачувати його, що 40 років для цього виявилося мало - найчастіше процес формування нації займає життя багатьох поколінь. І той факт, що незабаром після повалення деякі території раптом почали обережно (або навіть цілком відкрито) говорити про "автономії", свідчить про те, що при відсутності центральної влади, здатної переконати всі племена її слухатися, країна приречена на розпад.