Суспільно-політичне життя в пореволюційному Ірані (1979-2000рр.).

2

РЕФЕРАТ

Суспільно-політичне життя в пореволюційному Ірані

(1979-2000рр.).

План

1. Події революції в Ірані.

2. Результати іранської революції для держави та народу.

3. Зовнішня політика іранських урядів. Результати революції для держави та народу. Війна 1980--1988 pp. з Іраком.

4. Суспільно-політичний розвиток держави в кінці 80-х рр. ХХ ст.

5. Використана література.

1. Події революції в Ірані.

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х pp. Головною причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, що супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями проти тих, хто критикував шаха за політику вестернізації країни. Поява в Ірані західного одягу, музики, кінофільмів, книг, журналів та загалом західного способу життя дратувала ортодоксально налаштоване духовенство. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширення західної фінансової системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. під тиском США Мохаммеду Резі довелося піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. судові процеси в Ірані стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. президент

США Джиммі Картер під час візиту до Ірану підтримав лібералізаційні процеси, пов'язавши водночас їх розвиток із продовженням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод у 1978 p., організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган -- Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятола Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятола вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апаратл. покарання винних у економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та СІЛА. Написана Хомейні в 1971 р. книга "Ісламський уряд" обґрунтовувала необхідність підпорядкування світської влади духовній та створення в Ірані теократичної держави.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Еттелаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня влаштувала велику маніфестацію в священному для шиїтів місті Кумі. Розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після цих подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів -- 18 лютого, 29 березня і т.д. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви, й усе повторювалося спочатку. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Арешти як лідерів опозиції, так і офіцерів САВАК, розпущено деякі партії, але водночас із тюрем випущено політичних в'язнів. Злякавшись посилення політичної нестабільності, західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн. доларів. Відплив грошей одразу ж негативно позначився на економіці.

Незважаючи на заборону вуличних маніфестацій, опозиція вирішила продовжити демонстрації. Для цього лідери антишахського руху скористалися традиційними для шиїтів днями пам'яті імама Хусейна, упродовж яких кожного року протягом десяти днів відбуваються траурні вуличні походи. 2 грудня 1978 р. почалося відзначення днів пам'яті Хусейна, а 12 грудня на вулиці Тегерану вийшло 2 млн. осіб.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія не змогла встановити контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах запропонував очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Ш. Бахтіяру. Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК й оголосив про припинення протистояння влади з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Маючи намір стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр скоротив бюджетні видатки на 7 млрд. доларів, головним чином за рахунок відмови від закупівлі зброї.

Однак релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в районі аеропорту іранської столиці, щоб зустріти літак, на якому повертався з вигнання аятола Хомейні. 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни одного із своїх прибічників М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів.

Апогеєм кризи стали події 9 лютого 1979 р. У цей день підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на навчальну базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. Протягом двох наступних днів бої між прихильниками та противниками аятоли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого сили, що зберігали вірність шахові, припинили опір. Загалом під час подій 9--12 лютого 1979 р. загинуло 964 особи і близько 4000 поранено. Ш. Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, разом з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978--1979 pp., досягнуло 15 тис. осіб.

Після ліквідації уряду Ш. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, хоча формально прем'єром залишився призначений аятолою Хомейні М. Базарган. Після проведеного ЗО березня референдуму, 1 квітня 1979 р. країну проголошено Ісламською Республікою. У грудні 1979 р. прийнято нову конституцію країни, згідно з якою Аятолу Хомейні проголошено "факіхом" -- пожиттєвим правителем Ірану. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, керівники ісламської революції одразу ж взялися за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. На виборах до парламенту, що відбулися в два етапи у березні та травні 1980 p., найбільшу кількість мандатів отримала створена прихильниками Хомейні Ісламська республіканська партія. У січні 1980 р. президентом країни обрано Абульхасана Банісадра (1933 р.н.), який, втім, мав значно меншу владу, аніж аятола Хомейні.

Для боротьби із опозицією при уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламська влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

2. Зовнішня політика іранських урядів. Результати революції для держави та народу.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятолою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а Ісламська республіка". Особливо напруженими були відносини Ірану зі СІЛА, які аятола навіть оголосив "світовим Сатаною". У листопаді 1979 р. в іранській столиці студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до СІЛА, іранці впродовж 444 днів утримували заручників. Президент СІЛА Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках СІЛА понад 8 млрд. доларів іранських авуарів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські агенти вбили племінника шаха. Спроба у квітні 1980 р. американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути заручників завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб вбитими, американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув заручників лише 20 січня 1981 p., приурочивши цей акт до інавгурації нового президента Рональда Рейгана.

Спричинена захопленням заручників криза змусила піти у відставку тимчасовий уряд М. Базаргана. Новим прем'єром став Мохаммед Алі Раджаї. У країні почалися збройні сутички між прихильниками різних політичних груп, що намагалися усунути своїх противників від влади. Суперечки всередині іранського урядового табору призвели до втечі з країни в червні 1981 р. президента республіки Абульхасана Банісадра, котрому для того, аби вилетіти за кордон, довелося заховатися у туалеті авіалайнера. У Парижі опальний політик створив опозиційну до теократичного режиму Тегерана Раду національного опору.

Наступним президентом країни у вересні 1981 р. став Алі Хаменеї (1939 р.н.), авторитетний священик, знавець перської та арабської літератури, письменник та перекладач. Вибори нового президента відбулися не безхмарно -- на А. Хаменеї вчинено замах, і він мало не загинув.

Головним завданням внутрішньої політики іранський уряд визначив ісламізацію суспільства та захист країни від впливів Заходу. За звинуваченнями в "антиісламській" поведінці влада почала переслідувати політичних противників, а разом й прихильників світського способу життя. Приводом до репресій могли стати усна критика духовенства, або навіть жарти на релігійну тематику. Для боротьби із інакодумцями створено воєнізований "Корпус стражів ісламської революції", що згодом неодноразово використовувався в ролі політичної поліції. Тисячі іранців, які отримали свого часу світську освіту, емігрували до Туреччини, Європи та Північної Америки.

Суттєвою складовою іранської зовнішньої політики у 80-х pp. стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн. Іранський уряд надавав фінансову та військово-технічну підтримку багатьом терористичним угрупованням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями.

Винесений у лютому 1989 р. іранським духовним судом смертний вирок британському письменнику індійського походження Салману Рушді (1947 р.н.) викликав міжнародний скандал. Приводом до вироку стала книга "Сатанинські вірші", в якій, на думку іранських богословів, у образливий для мусульман спосіб автор змалював постать пророка Мухаммеда. Іран встановив високу грошову винагороду за голову С. Рушді, причому приватні жертводавці подвоїли суму, початково запропоновану за вбивство письменника. Уряд Великобританії оголосив, що захистить свого громадянина, однак йому довелося переховуватися на конспіративних квартирах.

3. Війна 1980--1988 pp. з Іраком.

Найбільшим зовнішньополітичним конфліктом в історії Ісламської Рестбліки Іран стала війна 1980--1988 pp. з Іраком. Прикордонні ускладнення між двома країнами почалися ще в грудні 1971 p., коли Іран, за підтримки США, зайняв три острови в гирлі прикордонної річки Шатт-ель-Араб: Абу-Муса, Томб-ель-Бозорг і Томб-е-Кучек. Острівці належали Об'єднаним Арабським Еміратам, але на них претендував також й Ірак. Після вибуху ісламської революції в Ірані та розвалу його старого державного апарату, президент, прем'єр та головнокомандувач збройних сил Іраку Саддам Хусейн вирішив повернути втрачені арабські території. Водночас багдадський лідер бажав виступити в ролі захисника загальноарабських інтересів.

Намагаючись використати політичний хаос в сусідній державі, 22 вересня 1980 р. війська Іраку вторглися на іранську територію. Приводом до війни стала відмова Ірану повернути захоплені 1971 р. острови та надати автономію арабам в іранському Хузистані. Крім цього, Ірак вимагав змінити на свою користь лінію іраксько-іранського кордону, що пролягала по тальвегу (найглибшій частині русла) річки Шатт-ель-Араб.

Війна, в якій ініціатива почергово переходила від однієї сторони до іншої, швидко набрала рис затяжного довготривалого конфлікту. У перші дні бойових дій іракська авіація знищила нафтові термінали в Абадані, Хорремшехрі та на о. Харк, а наземні війська на 50 кілометрів вклинилися на іранську територію. Однак уже восени 1981 р. іранці повернули втрачені на першому етапі боїв землі й навіть захопили плацдарм по той бік іраксього кордону. У липні 1982 р. розпочалися важкі бої навколо Басри, що тривали до самого кінця війни.

Не маючи змоги змінити перебіг наземних операцій, з 1984 р. Іран та Ірак розпочали "танкерну війну", що полягала у взаємних атаках на нафтоналивні судна у Перській затоці. Оскільки жертвами таких нападів часто ставали судна нейтральних країн, до регіону було стягнуто великі з'єднання бойових кораблів США та СРСР, які зобов'язалися гарантувати режим вільного судноплавства в Перській затоці. У відповідь на обстріли танкерів у кувейтських територіальних водах у жовтні 1987 р. США знищили дві іранські нафтовидобувні платформи.

Навесні 1985 p., у відповідь на масований іранський наступ на центральній ділянці фронту, Ірак почав завдавати бомбові удари по цивільних об'єктах у містах Ірану. Іран вдався до аналогічних бомбардувань, тому 1985-й рік отримав згодом назву періоду "війни міст". Упродовж 1986--1988 pp. запеклі бої відбувалися на півострові Фао, який іракці втратили в лютому 1986 р. Лише повернувши в квітні 1988 р. цей півострів, С Хусейн погодився розпочати мирні переговори. Бойові дії ірано-іракської війни закінчилися 20 серпня 1988 р. підписанням перемир'я. Остаточну мирну угоду Іран та Ірак уклали в серпні 1990 р.

Восьмилітня війна, що стала найкривавішим конфліктом другої половини XX ст., обійшлася Ірану у 500 тис. людських жертв. Ірак втратив вбитими 250 тис. осіб. Унаслідок війни Ірану довелося переселити із району бойових дій 1,5 млн. осіб. Жодних територіальних надбань чи важливих стратегічних переваг жодна зі сторін конфлікту не отримала. Не справдилися ані плани Іраку приєднати заселений переважно арабами Хузистан, ані розрахунки Ірану поширити ісламську революцію на територію свого західного сусіда.

У цьому конфлікті більшість арабських країн підтримали Ірак, і лише Сирія, Лівія, Алжир, Південний Ємен та ОВП -- Іран. Скандального міжнародного розголосу конфлікт набрав у 1985--1986 pp., коли було оприлюднено матеріали афери "Іран-контрас", що полягаяа в таємному продажі Сполученими Штатами зброї Іранові в обмін за допомогу в звільненні американських заручників, яких утримували в Лівані бойовики проіранського терористичного угруповання "Хезболлах". Гроші, отримані американцями в результаті продажу зброї, пізніше передано нікарагуанським партизанам "контрас".

4. Суспільно-політичний розвиток держави в кінці 80-х рр. ХХ ст.

У кінці 80-х pp. серед політичної еліти Ірану йшлося до розколу. Частина керівників країни виступала за лібералізацію політичного режиму, пом'якшення ригористичних норм, накинутих країні ісламістською моделлю державного устрою, та нормалізацію стосунків із країнами Заходу. Прихильники фадиційних ісламських цінностей рішуче заперечували проти таких пропозицій. На проведених у квітні -- травні 1988 р. виборах до парламенту реформатори отримали більшість депутатських мандатів.

Після того, як з червня 1989 р. аятола Хомейні помер, його спадкоємцем - "факіхом" рада мусульманських старійшин обрала А. Хаменеї, що раніше виконував президентські функції. Водночас А. Хаменеї отримав духовний сан аятоли. На проведених місяцем пізніше виборах новим президентом країни обрано голову парламенту Алі Акбара Хашемі Рафсанджані (1934 р.н.). А.Х. Рафсанджані походив із селянської родини, отримав добру теологічну освіту в Кумах, належав до найблігжчого оточення аятоли Хомейні й брав активну участь в поваленні шахського режиму, однак належав до політиків порівняно поміркованого крила ісламістського режиму.

Зайнявши президентський пост, А.Х. Рафсанджані розпочав обережні економічні реформи та оголосив про наміри дещо лібералізувати суспільне життя країни. Президент пообіцяв, що за 10 років економіка Ірану відбудує руйнування, завдані війною, буде приватизовано великі підприємства й ліквідовано неефективні механізми управління господарством. Водночас Іран почав відходити від попередньої політики ортодоксальної конфронтації із країнами Заходу. Після того, як у серпні 1990 р. Тегеран підписав остаточну мирну угоду з Іраком, зміцнилося регіональне становище країни. Під час кувейтської кризи та війни у Перській затоці іранський уряд навіть спробував відіграти роль посередника в мирних, переговорах, але невдало. Попри те, значним успіхом стало відновлення в червні 1991 р. закупівель СІЛА іранської нафти. У 90-х pp. Іран продовжував підтримувати шиїтські рухи в Лівані, Алжирі та Єгипті, а також розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами, що виникли на території колишнього СРСР.

Вже перші економічні реформи 1990--1991 pp. вилилися в підвищення цін, що, своєю чергою, викликало масові виступи незадоволених. Тим не менше, на парламентських виборах квітня -- травня 1992 р. прихильники нового президентського курсу знову перемогли консерваторів. Наступні роки були сповнені економічних та політичних проблем, які виникали внаслідок конфлікту інтересів між традиціоналістами та прихильниками реформ. історична апробація якого відбулася в десятках країн різних регіонів світу, являє собою узурпацію, заміну і спотворення суверенної державної влади, спирається на пряме насильство або загрозу його застосування владними структурами. Він принципово несумісний з теорією і практикою правового державного суверенітету, а тому не може розглядатися як безпосередня реалізація доктрини етатизму. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролюється фомад, силами, керівниками промисловості і відповідно орієнтованими політичними партіями і рухами.

Сучасне суспільство, підґрунтям якого є зріла правова держава, не може повністю уникнути етатичних засобів соціального регулювання. У такому випадку сутність соціальної правової держави виражає пошук оптимального сполучення позитивних рис теорії етатизму і ліберальної ідеї правової держави.

Список використаної літератури:

1. Агаев С.Л. Иран в прошлом и настоящем (Пути и формы революционного процесса). - М., 1986.

2. Агаев С.Л. Иран между прошлым и будущим. - М., 1987.

3. Арабаджян З.А. Иран: власть, реформы, революции(Х1Х - ХХвв.). - М., 1991.

4. Всемирная история т.VI. - М.: Изд-во соц.- эконом, литературы, 1959.

5. Козицький A.M. Новітні історія Азії та Африки. Посібник для студентів істор. і гуманіт. факульт. універс. Львів: «Афіша», 2003.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Ґенеза, 1997.