Конституція УНР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Конституційний процес, що відбувався в Українській Народній Республіці, є безперечно продовженням правових традицій Київської Русі, звичаїв і норм Запорізької Січі та Держави Богдана Хмельницького. Вагомим кроком на цьому шляху стала Конституція Пилипа Орлика. Після прийняття актів конституційного характеру періоду Центральної Ради - чотирьох універсалів, - створились сприятливі умови для прийняття конституції (Статут про державний устрій, права і вольності УНР).

Метою даної роботи є характеристика основних питань Конституції УНР 1918 року, її значення як першого законодавчого конституційного акту.

Конституція Української Народної Республіки - це основний закон української держави, що був опрацьований спеціальною комісією та прийнятий Українською Центральною Радою на її останній сесії 29 квітня 1918 [1]. Одним із головним авторів Конституції був професор М. Грушевський.

Обрання М. Грушевського Президентом УНР, яке відбулося на тому ж засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 p., де приймалась Конституція, вірогідно, було останньою спробою Центральної Ради утримати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційним командуванням державного перевороту.



1. Передумови прийняття Констітуціі

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської правди». У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних Інститутів. У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки конституції республіки» одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузького (1827 - ?) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Вольный союз (Вільна спілка)». Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895).

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського». Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель[1].

Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності й розглядався як «статут автономії України».Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України[2].

7 (20) листопада 1917 року Центральна Рада проголосила Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою, - стверджувалося в Універсалі. - До Установчих Зборів України вся влада творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству - Генеральному Секретаріатові України».

Це знаменувало відродження української державності. Третій Універсал став першим актом конституційного характеру. Він задекларував день виборів до українського парламенту - Установчих зборів на 27 грудня 1917 року, а день їх скликання - 9 січня 1918 року. Він проголосив територіальну цілісність Української Народної Республіки, право власності на землю всього трудового народу, право на 8-годинний робочий день, встановлення державного контролю за виробництвом, але особливо передбачалося надання широких прав і свобод громадянам УНР. «В Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібрання, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах із усіма установами», - підкреслювалося у ІІІ Універсалі. Хотілося б зупинитися на останньому правовому положенні ІІІ Універсалу. На його виконання в березні 1918 року було прийнято Закон Центральної Ради «Про державну мову». В ньому підкреслювалося, що «всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинні писатися державною українською мовою.

На виконання даного Закону Рада народних міністрів видала циркуляр губернським і повітовим комісарам, у якому підкреслювалося, що «винуваті в невиконанні даного Закону будуть усуватися з посад і піддаватися під суд її. Коментарі тут не потрібні. Думається, що подібного змісту закони і розпорядження потрібно видавати і сьогодні проти тих, хто порушує ст. 10 Конституції України.

Визнаючи за громадянами Української Народної Республіки права і свободи, ІІІ Універсал надавав національним меншинам право національно-персональної автономії. 9 січня 1918 року Центральна Рада, згідно з ІІІ Універсалом, ухвалила «Закон про національно-персональнуавтономію, згідно з яким кожна нація має право на самостійне устроєння свого національного життя… і ні одна з них не може бути позбавлена цього права, або обмежена в ньому.

Таким чином, ще до прийняття «Статуту про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» (Конституції УНР 1918 року), у III Універсалі, цілому ряді законів Центральна Рада закріпила комплекс політичних, економічних, соціальних, культурно - освітніх прав і свобод громадян.

Важливий крок у напрямі конституційного будівництва в Українській Народній Республіці було закладено в проекті Конституції УНР, розробка якого завершилася 10 грудня 1917 року. Основним автором проекту був М.С. Грушевський. Підводячи підсумки дискусії щодо проекту майбутнього Основного Закону Української Народної Республіки, М. Грушевський звернув увагу членів конституційної комісії на закріплення в Конституції цілої системи демократичних прав, свобод і обов'язків громадян Української держави. Але через два місяці після проголошення УНР ситуація в країні змінилася. Загроза більшовицької окупації України, проблеми міжнародного визнання її зумовили рішучий поворот до повної незалежності, що внесло значні корективи до проекту Конституції УНР[2].

9 (22) січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу[2].

Четвертим Універсалом Центральна Рада підтвердила всі демократичні права і свободи, проголошені Третім Універсалом, а також поставила завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР, яка закріпить «свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і будучі часи. Відповідно, конституційна комісія повинна була готувати новий проект Конституції Української Народної Республіки як незалежної, самостійної, суверенної держави. Такий проект було підготовлено у квітні 1918 року. Він кілька разів обговорювався на сесіях Української Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Центральна Рада в повному складі востаннє зібралася на своє засідання, щоб ухвалити Конституцію УНР. За першим загальним читанням розпочалося постатейне читання та обговорення, після чого Конституція була ухвалена.

Прийнята 29 квітня 1918 року Конституція УНР увійшла в історію конституційного права як «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки». Вона складалася з 8 розділів і 83 статей.



2. Загальна характеристика Констйтуціі УНР 1918 року

Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів (Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Національні союзи, Про часове припинення громадських свобод [1]).

Україна проголошувалась «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною» (ст. 1) (додаток 1). Зазначалося, що суверенне право належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом [2].

Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян (ст. 4-5) (додаток 1). Проголошувалась рівність громадян «в своїх громадянських і політичних правах» незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12) (додаток 1). Встановлювалися демократичні свободи «слова, друку, сумління, організації, страйку» (ст. 17), недоторканність «домашнього огнища» (ст. 15), таємниця листування (ст. 16), «свобода перемін місця пробування» (ст. 18). На території України скасовувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижують людську гідність; конфіскація майна як покарання (ст. 14) (додаток 1).

В центрі уваги Конституції УНР посідають права і свободи людини. У п'ятнадцяти статтях другого розділу Конституції «Права громадян України» йдеться про забезпечення політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних прав і свобод громадян Української Народної Республіки.

Право на громадянство є одним з невід`ємних прав людини, яке було закріплено у ст. ст. 7, 8, 9, 10 «Статуту про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» (Конституції УНР). «Громадянином УНР, - проголошується в ст. 7, - вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР. Відповідно до ст. 8 подвійне громадянство не допускається. Виходячи зі ст. 9 і 10, кожен громадянин Української Народної Республіки мав право зложити з себе громадянство за власною заявою до уряду Республіки, але позбавити громадянських прав людини міг лише суд. Статті Конституції УНР про громадянство перекликаються зі ст. 25 Конституції України 1996 року, в якій проголошується, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Особливу увагу приділяла Конституція рівності прав чоловіка і жінки у політичній, соціально-економічній, культурній, громадській та інших сферах. Так, ст. 11 проголошує, що «ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає. А ст. 12 гарантує громадянам України рівноправність громадянських і політичних прав незалежно від віри, національності, освіти, майнового і податкового стану.

Право на особисту недоторканість є одним із найважливіших прав людини. Ось чому і творці Основного закону закріпили його в ст. 13, в якій проголошується, що «громадяне УНР і ніхто інший не може бути затриманий на території її без судового наказу інакше як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання.

Третім Універсалом було відмінено смертну кару, а ст. 14 Конституції УНР скасовувала смертну кару, тілесні катування й інші дії, що принижують людську гідність.

Конституція УНР гарантувала кожному громадянину недоторканість житла та іншого володіння. Заборонялося влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях без рішення суду. В окремих випадках правоохоронні органи могли порушити право недоторканності житла, але рішення суду на такі дії необхідно було довести до громадянина протягом 48 годин.

Конституція УНР гарантувала кожному громадянину таємницю листування. «Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу, як у випадках, законом означених», проголошується у ст. 16.

Основний Закон визнавав за громадянами широкі конституційні права: свободи слова, друку, совісті, право на об'єднання в організації, на страйки і демонстрації, переміни місця перебування, але із застереженням «оскільки при цьому не переступаються постанови карного права[2].

Не зважаючи на складність внутрішнього і зовнішнього становища України в той період, Конституція УНР проголошувала право громадян брати участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право. Таке право надавалося всім громадянам УНР, які досягли 20-річного віку. Виняток становили громадяни Української держави, визнані «законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою». Всі інші випадки позбавлення виборчого права Конституція надавала Всенародним зборам. Будь-яких інших підстав позбавлення права голосу Основний Закон УНР не визнавав. На жаль, у Конституції нічого не сказано про принципи волевиявлення громадян: загального, рівного і прямого виборчого прав шляхом таємного голосування. На нашу думку, проголошення цих принципів на конституційному рівні не дозволяла політична ситуація в Україні: збройний конфлікт із більшовицькою Росією, присутність окупаційних військ Німеччини та Австро-Угорщини, ворожа діяльність поміщицьких організацій і т.д.

Ось чому у ст. 79 VIII розділу «Про часове припинення громадських свобід» Конституція передбачала часткове обмеження або припинення прав і свобод громадян під час війни чи внутрішніх заворушень, але не більше як на три місяці.

Враховуючи багатонаціональний склад населення України, Конституція УНР присвятила VII розділ, що складався з 10 статей, питанню національних меншин, в якому гарантувалося, що «кожна з населяючих Україну націй має право на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому. Ст. 70 Конституції надавала право на національно-персональну автономію російській, єврейській та польській націям прямою дією даного конституційного положення. Націям же білоруській, чеській, молдавській, німецькій, татарській, грецькій та болгарській можна було скористатися правом національно - персональної автономії, якщо подати до Генерального Суду заяву не менш як від 10 тисяч громадян УНР, які підтвердять про свою належність до даної нації.

Генеральний Суд розглядає заяву на своєму засіданні в термін не пізніше 6 місяців з дня подання, приймає рішення і повідомляє про його зміст Раду Народних Міністрів[2].

На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу (ст. 23) й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) (ст. 24) і судової (Генеральний суд) влади (ст. 25) (додаток1). «Єдина безпосередня місцева власть» (ст. 26) надавалась виборним Радам і Управам громад, волостей і земель (додаток 1).

Уряд республіки формувався головою парламенту. Членам Ради Народних Міністрів надавалось право брати участь у дебатах на сесіях парламенту з дорадчим голосом. Депутати Всенародних зборів також зберігали за собою таке право [3]. Третьою гілкою влади мав бути Генеральний суд, який обирався спільно Всенародними зборами та судами земель України. Судова влада мала здійснюватись іменем Української народної Республіки виключно судовими установами [3].

Стосовно демократичних органів місцевої влади, то Центральній Раді не вдалось реалізувати даний принцип, адже відповідно до закону Центральної Ради «Про адміністративно-територіальний поділ України» поділ України на повіти і губернії скасовувався [3].

Слід підкреслити, що Конституція не передбачала посади президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демократичною парламентською державою. Проте як пояснити твердження, що М. Грушевський є першим президентом України?

конституція універсал законодавчий народний

2.1 Всенародні Збори УНР як вищий законодавчий орган влади

Згідно з Основним Законом УНР органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежні одна від одної і виконують свої повноваження у встановлених конституцією межах, жодна з гілок влади не може взяти на себе функції іншої. Так, відповідно до ст. 23 Конституції «верховним органом УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують вищі органи виконавчої і судової влади УНР» [4].

Так, у загальних засадах основного закону підкреслюється, що суверенне право в УНР належить народові України і має здійснюватись через Всенародні Збори України.

Отже, як висновок, згідно з Конституцією УНР Всенародні Збори були єдиним органом законодавчої влади в Україні і лише вони мають право приймати законодавчі акти. Це був вищий виборний, колегіальний орган відродженої української держави, який мав своїми головними повноваженнями прийняття нормативно-правових актів, які мають найвищу юридичну силу. Гарантуючи права громадян Української Народної Республіки на участь в управлінні держави, Конституція наголошувала, що Всенародні збори мали обиратися всіма громадянами, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений, на основі рівного, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів. Один депутат обирався від 100 тисяч виборців терміном на 3 роки. Депутатом може бути вибраний кожний громадянин України, не обмежений у своїх правах, якому виповнилось 20 років.



Українська Народна Республіка за Конституцією 1918 р.

Особа депутата Всенародних Зборів УНР проголошувалась недоторканною. «Він не може бути притягнений до одповідальности за свою політичну діяльність», - проголошується в ст. 29 Конституції УНР (додаток 1) Лише українському парламенту - Всенародним Зборам, Конституція УНР надавала право визнати мандати народних депутатів недійсними, скасувати вибори і визначити місце і час проведення нових виборів.

Конституція УНР (ст. 32) передбачала достроковий розпуск Всенародних зборів за постановою самих зборів, або за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких перевірялася судовими органами і після цього направлялись до Всенародних зборів. Згідно зі ст. 33 нові вибори повинні проводитись у тримісячний термін між постановою про вибори і скликанням нових Всенародних зборів. Але підготовку і проведення нових виборів Всенародні збори покладали на органи виконавчої влади. Всенародні збори як колегіальний законодавчий орган здійснює свою діяльність в особливій організаційній формі. Цьому присвячені ст. ст. 34-38 Конституції УНР. Так, сесії українського парламенту повинні були скликатися двічі на рік. Перерва між сесіями не може бути більше трьох місяців. На першій сесії обирається голова, його заступник та товариші. Вони усі складають Президію Всенародних зборів. Голова організовує і очолює роботу парламенту, «сповняє всі чинности, зв'язані з представництвом Республіки» [4].Конституція УНР (ст. 32) передбачала достроковий розпуск Всенародних зборів за постановою самих зборів, або за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких перевірялася судовими органами і після цього направлялись доВсенародних зборів. Згідно зі ст. 33 нові вибори повинні проводитись у тримісячний термін між постановою про вибори і скликанням нових Всенародних зборів. Але підготовку і проведення нових виборів Всенародні збори покладали на органи виконавчої влади.

Всенародні збори як колегіальний законодавчий орган здійснює свою діяльність в особливій організаційній формі. Цьому присвячені ст. ст. 34-38 Конституції УНР. Так, сесії українського парламенту повинні були скликатися двічі на рік. Перерва між сесіями не може бути більше трьох місяців. На першій сесії обирається голова, його заступник та товариші. Вони усі складають Президію Всенародних зборів. Голова організовує і очолює роботу парламенту, «сповняє всі чинности, зв'язані з представництвом Республіки» [5].

Сесії парламенту могли скликатися позачергово у місячний термін на вимогу 1/5 депутатів. Збори вважалися повноважними за присутності більш як половини депутатів, а питання вирішеними, якщо за них проголосувала звичайна більшість депутатів від кількості присутніх. Для внесення змін у Конституцію потрібна була кваліфікована більшість у 3/5 голосів присутніх депутатів.

При цьому будь-яка зміна до Основного закону набирала чинності, коли відповідна ухвала ще й поновлювалася новим складом Всенародних зборів вже звичайною більшістю голосів. Відокремлення територій, проголошення війни та віддання під слідство і до суду міністрів мало вирішуватися 2/3 голосів присутніх.

Право законодавчої ініціативи - це можливість вносити у законодавчий орган законопроекти, тобто попередні тексти законів. Хто ж міг це здійснювати на основі Конституції УНР 1918 р.? Таке право згідно зі ст. 39 Конституції УНР надавалось президії парламенту за погодженням з Радою старшин зборів, фракціям, зареєстрованих Всенародними зборами, групам депутатів числом не менше 30 народних обранців, Раді Народних Міністрів республіки, органам самоврядування, які об'єднують 100 тисяч виборців, громадянам-виборцям кількістю 100 тисяч, підписи яких підтверджені судами і після цього направлені ними до голови Всенародних зборів. Законодавчі проекти повинні були обговорюватися відповідною комісією, доводитись до відома Ради Народних Міністрів, а після доповіді комісії розглядатися Всенародними зборами. Ст. 41 Конституції УНР констатує, що законодавчі проекти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародних зборів нового складу (після нових виборів) [5].

Прийняті закони і постанови повинні були друкуватись у вигляді витягів з протоколів засідань Зборів за підписом голови або його товариша та одного з секретарів Всенародних зборів і набувати чинності після одержання їх у місцевих установах.

Аналіз змісту Конституції УНР засвідчує, що Всенародні українські збори були вищим державним законодавчим органом, який вирішував глобальні питання політичного, економічного, соціального, культурного життя, зовнішньополітичної діяльності республіки. Так, згідно зі ст. ст. 44-49 Конституції УНР лише Всенародні збори мали право затверджувати державний бюджет країни, встановлення податків і позик, призову громадян на обов'язкову військову або міліційну служби (додаток 1).

Оголошення війни і укладення миру не могли набрати юридичної сили без постанови Всенародних Зборів. Для проголошення війни потрібна була ухвала двох третин присутніх на засіданні членів Всенародних Зборів. Лише рішенням Всенародних Зборів встановлювались одиниці міри, ваги та монети УНР. Всенародні Збори затверджували політичні та економічні договори, що укладалися від імені УНР.



3. Значення Конституцї УНР 1918 року

Важливий крок у напрямі конституційного будівництва в Українській Народній Республіці було закладено в проекті Конституції УНР, розробка якого завершилася 10 грудня 1917 р. Основним автором проекту був М.С. Грушевський. Підводячи підсумки дискусії щодо проекту майбутнього Основного Закону Української Народної Республіки, М. Грушевський звернув увагу членів конституційної комісії на закріплення в Конституції цілої системи демократичних прав, свобод і обов'язків громадян Української держави. Але через два місяці після проголошення УНР ситуація в країні змінилася. Загроза більшовицької окупації України, проблеми міжнародного визнання її зумовили рішучий поворот до повної незалежності, що внесло значні корективи до проекту Конституції УНР.

Дев'ятого (22) січня 1918 р. Четвертим Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» [4].

Четвертим Універсалом Центральна Рада підтвердила всі демократичні права і свободи, проголошені Третім Універсалом, а також поставила завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР, яка закріпить «свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і будучі часи» [5].

29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію без єдиної згадки про посаду президента, але обрала М. Грушевського президентом УНР. Цього ж дня Центральна Рада була розігнана німецькими окупаційними військами, стався державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.

Отже, фактично М. Грушевський був обраний президентом УНР, та попри відсутність достовірних архівних документів, юридично його не можна вважати президентом, бо ця посада не була передбачена Конституцією 1918 року.

Таким чином Конституція УНР не була реалізована, проте вона має велике історико-правове значення. Вона увібрала в себе провідні ідеї української та світової правової думки, ставши першою Конституцією незалежної і суверенної України. Встановивши народовладдя через законодавчий орган, і проголосивши парламентську республіку з демократичними органами влади (три гілки) і управління, Конституція надала Українській державі ознак правової. Незважаючи на окремі недоліки та упущення, вона увібрала в себе передові ідеї української правової думки, досягнення світового досвіду конституційного творення. Вона стала першою Конституцією незалежної, демократичної, суверенної України. Основний Закон УНР проголосив і гарантував громадянам України широкі політичні, економічні, соціальні, культурні, релігійні права і свободи. Конституція проголошувала право національно - персональної автономії національним меншинам, які проживають на території Української Держави. Права і свободи людини, закріплені цією Конституцією, не були вичерпними. Як важливий етап українського конституціоналізму, дана конституція лягла в основу майбутньої української законодавчої діяльності.



Висновки

Як вже зазначалось, ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях «Руської Правди». Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Україну як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конституційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержавства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.



Список використаних джерел

1. Конституція української народної республіки 1918 року як важливий етап українського конституціоналізму. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу (http://legalactivity.com.ua/index.php? option=com_content&view=article&id=285% 3A160512-17&catid=41% 3A1-0512&Itemid=45&lang=ru)

2. Конституція Української Народної Республіки. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу (http://uk.wikipedia.org/wiki)

3. Ярош Д.В. Конституція Української Народної Республіки 1918 року про права і свободи людини: історичний досвід і сучасність / Д. Ярош // Університетські наукові записки. - 2006. - . // [Електронний ресурс]. - Режим доступу (http://refsbank.infoworks.ru/text_51979.html)

4. Ярош Д.В. Конституція УНР 1918 р. про всенародні збори України як вищий законодавчий орган влади: історичний досвід і сучасний конституційний процес. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу (http://lib.sumdu.edu.ua/library/DocDescription? doc_id=269654)

5. Конституція української народньої республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 року. // [Електронний ресурс]. Режим доступу (http://web.archive.org/web/20081206132214/http://vi-legas.com.ua/content/view/1823/109/)

Размещено на Allbest.ru