Дворянство Києва ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Дворянство як соціальний стан в Російській імперії

Дворянство Києва

Внесок українського дворянства в розвиток Києва

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Кожна нація мусить мати свою еліту, взірець культурного та економічного розвитку країни. Людей, імена яких збереже історія, як приклад звитяги для наступного покоління. В Російській імперії до цього стану належить дворянство. На ХІХ століття Україна була складовою імперії, Київ основним містом Південно - Західного краю, саме в цей період спостерігається його становлення як культурного осередку, адміністративного центру. Звісно, велика заслуга належить дворянству. Незважаючи на цілковиту поліетнічність (поляки, росіяни, українці, греки), інтелігенції за століття вдалось розвинути Київ із провінційного міста в адміністративний центр.

ХІХ століття цікаве заснуванням нових інституцій форм, становленням науки і Київ не стояв осторонь прогресу. Наприкінці ХІХ століття формується новий Київ.

Темою реферату є дворянство Києва ХІХ століття. Основні завдання, які я перед собою ставила це:

Описати еволюцію дворянського стану в Російській імперії, визначити його права та привілеї.

Охарактеризувати етнічний склад київського дворянства.

Охарактеризувати культурний, економічний внесок дворянства в розвиток Києва.

Хронологічні межі для зображення дворян Києва - ХІХ століття. Для зображення дворянства як стану я користувалась працею Миронова Б.Н. Порай-Кошица И. Хрестоматією по історії права в Росії. У праці Іконникова досить добре охарактеризоване дворянство Києва в дореформений період.

Дворянство як соціальний стан в Російській імперії

Дворянство в Росії виникло в XII столітті як нижча частина військово-служилого стану, що складала двір князя або багатого боярина. Слово «дворянин» буквально означає «людина з княжого двору» чи «придворний». Дворян брав на службу князь для виконання різних адміністративних, судових доручень. З кінця XII століття дворяни складають нижчий прошарок знаті. З XIV століття дворяни стали отримувати за службу землю: з'явився клас землевласників - поміщиків. Пізніше їм було дозволено покупка землі. Посилення російського дворянства в період XIV-XVI століть відбувалося в основному за рахунок отримання землі під умовою військової служби, що фактично перетворювало дворян в постачальників феодального ополчення за аналогією з західноєвропейським лицарством і російським боярством попередньої епохи. З кінця XVII і протягом XVIII в. в положенні дворянства як служилого стану відбулися суттєві зміни. Старі численні придворні і військово-служилі чини, які не мали навіть спільного назви, починають називатися з Петра шляхетством, а пізніше - дворянством. Найважливішим законодавчим актом Петра по відношенню до дворянства є Табель про ранги. Вона повністю усунула колишню станову угруповання всередині дворянства і замінила її новим поділом. Дворянство виникло на основі «служилого люду», фактично всі ознаки класу здобуло у 1785 році, коли була надана Жалувана грамота, що закріплювала наступні положення:

Права закріплені за дворянами були спадковими і безумовними.

Надавалось право мати свою станову організацію у формі повітових і губернських зборів.

Закріплюється прав на власний менталітет, правила поведінки, манери.

Наявність власного суду, незалежного від коронної адміністрації.

Надається право на самоуправління а також дозвіл на участь у місцевому управлінні.

Дворянство не мало своєї представницької установи. Разом із консолідацією дворянства відбувається також його розшарування. Диференціація відбувалась двома шляхами: на по способу отримання дворянства і по майновому цензу. Дворянство могло бути спадковим та особистим. Відповідно на ХІХ століття існувало шість груп спадкового дворянства, розділення відбувалось за способом його отримання. У першу групу входило титуловане дворянство (князі, графи, барони) в другу - «древні», тобто, які були вже дворянами на момент надання Жалуваної грамоти і записані у першу Бархатну книгу, до третьої групи входили пожалувані царем, до четвертої , особи, які перебували на військовій службі, до п'ятої входили через громадянську службу, до шостої - отримані по індегенату іноземці, котрі перейшли в російське підданство.

Спадкове дворянство передавалося дружині і законним дітям. Особи, які одержали спадкове дворянство орденами або чинами в службі, передавали його всім своїм дітям, включаючи народилися до придбання дворянство. Шляхом усиновлення спадкове дворянство не могло бути повідомлено. Спадковий дворянин, що не має ні сина, ані родичів чоловічої статі того ж прізвища, міг просити про передачу цього прізвища разом з присвоєним йому гербом і титулом кому-небудь зі своїх родичів або ж чоловікові своєї родички, що носила дане прізвище до заміжжя, за умови, що її чоловік являється спадковим дворянином.

Особисті дворяни, як соціальна група, появились у 1722 році після того як імператор Петро I ввів «Табель про ранги» - закон про порядок державної служби, заснований на західноєвропейських зразках. Згідно Табелі, дворянами могли вважатись ті , що перебувають на державній службі ( від 14 класу) , Крім того, особи, які отримали чин 4-го класу або полковника не на дійсній службі, а при виході у відставку, також визнавалися особистими, а не родовими дворянами, тобто без права передати звання у спадок. Особисте дворянство передавалося шлюбом від чоловіка до дружини, але не передавалось дітям і нащадкам. Правами особистого дворянства користувалися вдови, що не відносились до спадкового дворянства священнослужителів православного і вірмено-григоріанського віросповідання.

Дещо пізніше особисте дворянство мали право отримати особи:

власники ордена Святої Анни II, III і IV ступеня після 22 липня 1845 р., Святого Станіслава II і III ступеня після 28 червня 1855 р., Святого Володимира IV ступеня після 28 травня 1900.

особи купецького звання, що були пожалувані російськими орденами між 30 жовтнем 1826 та 10 квітнем 1832 р., а орденом Святого Станіслава з 17 листопада 1831 по 10 квітня 1832 р., також визнавалися особистими дворянами .

За цим же документом до почесного особистого дворянства діючі студенти і кандидати університету, художники, які отримали атестати із Академії, іноземні капіталісти, фабриканти.

З 1785 року особисті дворяни були звільнені від тілесних покарань, рекрутської повинності, податків, але мали право мати кріпаків, по закону вважались членами губернського дворянського товариства, хоча насправді ніяких зв'язків не мали.

На початку ХІХ століття Герольдмейстерська контора Сенату (Герольдія) почала все частіше не визнавати права багатьох поважних українських сімей на дворянство. Статус дворянства надавався також колишній козацькій старшині, зокрема, указ від 20 березня 1835 року, закріплював право колишньої козацької старшини на дворянський статус (генеральні - обозний, суддя, підскарбій, писар, осавул, хорунжий, бунчужний, полковники військового правління, отамани військові товариші; із Артилерійського управління - обозні полкові, осавули, хорунжі; полкові осавули, хорунжі і сотники Військового Правління, отамани, військові товариші і писарі полкові Статського правління, чини підкоморія, земського судді і підсудства, жалувані під час Гетьманського правління).

Характерною ознакою дворянства як стану було надання особливих привілеїв.

Дворянство володіло наступними привілеями: право володіння населеними маєтками (до 1861), свобода від обов'язкової служби (в 1762-1874, пізніше була введена всесословная військова повинність), свобода від земських повинностей (до 2 половини XIX століття), право вступу на державну службу та на отримання освіти в привілейованих навчальних закладах (у Пажеського корпусу, Імператорський Олександрівський ліцей, Імператорське училище правознавства приймалися діти дворян з 5 і 6 частин родоводу книги та діти осіб, що мали чин не нижче 4 класу),право корпоративної організації.

Дворянство Києва

На початку ХІХ століття Київ став одним із найбільших міст Російської імперії. В 1797 року році виникла Київська губернія Київ, було назначено губернським містом. Розпочинається його новий розвиток, окрім індустріального та економічного розпочинається процес «наповнення» новою знаттю, служивим елементом Російської імперії - дворянством.

Становище дворянства в першій половині ХІХ ст. ускладнилося внаслідок появи викликів їх привілеям. В умовах занепаду феодальних і поширення капіталістичних відносин набували особливого значення практичність, знання економічної кон'юнктури, вміння прораховувати наслідки господарської діяльності - риси, притаманні найбільш просунутій в економічному плані частині поміщицтва. Майбутнє належало поміщикам саме такого складу мислення й характеру. У першій половині ХІХ ст. поміщиків із підприємницьким хистом було обмаль, але економічні передумови для зростання такої групи існували. Суспільні вподобання поміщиків Київської губернії визначалися політичними реаліями та історичним минулим. Спосіб життя поміщиків характеризували такі риси, як аристократизм, освіченість, відчуття обов'язку. Національний патріотизм, як правило, поєднувався з прив'язаністю до землі. Тому й осілість поміщиків була характернішою для землевласників польського й українського походження, маєтки яких зосереджувалися на Право - й Лівобережжі.

Українська знать уже наприкінці ХVIII ст. залежала від місцевих та імперських урядових посад. Хоча деякі шляхтичі володіли величезними багатствами, маєтки більшості були невеликими й ледве могли забезпечити життєві потреби. Економічні обставини змушували синів шляхетних родин робити кар'єру на урядовій службі. Лівобережна українська шляхта володіла переважно дрібними або середніми маєтками, особливо порівняно з латифундіями деяких магнатів Правобережної України. Київська академія та Чернігівська й Переяславська колегії надавали дрібній українській знаті кращі освітні можливості, ніж ті, які мали російські дворяни, і тому вона була краще підготовлена до роботи на чиновницьких посадах. Отже, ліквідація українських інституцій не означала для української шляхти втрати посад. Навпаки, катерининські реформи провінційного урядування надали українській дрібній знаті безпрецедентні кар'єрні можливості, насамперед на території колишньої Гетьманщини.

Військова служба була долею як правило дрібно- та середньопомісного дворянства. Помісне дворянство не було постійним ядром офіцерського корпусу, адже в будь-який час поміщик міг піти у відставку і зайнятися господарством. Більшість поміщиків 40-60-х років ХІХ ст. були відставні офіцери і чиновники обер-офіцерських чинів. Дворяни служили, але лише у тому випадку, коли служба давала чи обіцяла більші вигоди, ніж маєток, чи коли маєток дробився між багатьма спадкоємцями". Цивільна служба в першій половині ХІХ ст. не користувалася особливою повагою благородного стану. Як правило, цивільні посади багаті його члени займали лише прослуживши певний час в армії та досягнувши достатньо високих чинів.

Еволюція способу життя поміщицтва на межі ХІХ-ХХ ст. відбувалася в напрямі зміни "старого" укладу з притаманними йому осілістю, прив'язаністю до землі й до селян, повагою до історичного минулого, вищою мобільністю, світськістю. Поміщицькому загалу були притаманні як благодійність, так і вади цієї соціальної групи. Дворянському (поміщицькому) товариству - "світу" з його візитами, подарунками, балами, прийомами, сніданками, обідами, вечерями, танцями, прихильністю до жінок, розваг властивими були також прихованість поведінки, поєднувана із зловживаннями в їжі, питві, витратах, зневажливому ставленні до кріпаків.

Після вступу на престол імператор Олександр І, підписує жалувану грамоту Києву, чим підтверджу його права. Разом із тим зменшується кількість чиновників російського походження та українських дворян, значно збільшується кількість дворянства польського походження, на 1809 рік на Київську губернію нараховувалось 1170 осіб російського дворянства і 43677 поляків із яких 3000 поміщиків , а інші були представниками «шляхти». Хоча в родовідну книгу Києва та його округу з 1784 - 1795 було внесено 175 осіб. Велика кількість дворян польського походження пояснюється, насамперед в тому, що на початок ХІХ ст. вони були абсолютною більшістю серед київського населення, по знатності і статках, значно перевищували українців. Польське дворянство мало свої зібрання у власному домі, назва установи - «Dworzanska kommissja» В загальному кількість дворянських сімей в Києві на 19 століття складає 2176. Вищі адміністративні чини Губернаторський корпус складався з вищої російської дворянської аристократії (Голіцин, Трубецькой, Шереметьев, Салтиков та інші), верхівки генералітету, осіб, наближених до імператора. Військові губернатори та Київські, Подільські і Волинські генерал-губернатори були рангом не нижче генерал-лейтенанта чи генерала роду військ. Цивільні губернатори та губернатори - не нижче дійсного статського радника або генерал-майора. За національністю переважна більшість - росіяни, більше десяти - німці, кілька українців, англієць, француз, поляк, серб, грек, швед та ін. На 1858 рік спадкових дворян Київській губернії нараховано - 12230, особових - 44125 осіб.

Значні зміни відбулись у етнічному складі дворянства після польського повстання 1830-31рр. коли фактичну більшість польської інтелігенції було депортовано з Києва, а на їх місця відправлено росіян та українців. дільській - 5565, у Київській - 44125. Підрахунки В. Кабузана та С. Троіцького підтверджують дані А. Кореліна та засвідчують невпинне скорочення кількості привілейованого стану: "Зміни в чисельності та розміщенні дворян Київської губернії в 1782-1858 рр.:

45300 (чоловіча стать (у межах початку ХІХ ст.)., V ревізія, 1795 р.),

32044 (чоловіча стать (у межах початку ХІХ ст.), VIII ревізія, 1834 р.),

29161 (чоловіча стать (у межах початку ХІХ ст.), IX ревізія, 1850 р.),

28058 (чоловіча стать (у межах початку ХІХ ст.), 1858 р.)" . Це було спричинено царською політикою, спрямованою на декласацію польської шляхти.

Ще яскравішою ця картина стає, якщо розглянути зміни у поміщицькому землеволодінні. За інвентарями 1847-1848 рр. у Київській губернії налічувалося 2210 поміщицьких маєтків, які володіли 3488041 десятин, за виключенням наданої кріпакам землі - 2212557 десятин. У 1860 р. серед 1786 поміщиків було 357 росіян та 1429 поляків. Що цікаво, у 1860 р. (тобто ще в часи кріпосного права) загальна кількість поміщицьких земель скоротилася до 3127321 десятин землі, за виключенням землі, наданої кріпакам - 1851837 десятин землі.

У 1863 р. на 280 російських поміщиків Київської губернії припадало 403052 десятин землі (або 23 % всієї поміщицької землі), а на 1055 польських поміщиків 1732163 десятини землі (або 77 % всієї поміщицької землі). Важливо те, що поміщиків Київської губернії українського походження у цих списках відносили як до росіян, так і до поляків.

Внесок українського дворянства в розвиток Києва

Родина Терещенків Терещенко - українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ - початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, сукняному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб. У 1872 році Терещенка було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), Рафінадного (1903 р.), Та Всеросійського товариства цукрозаводчіків (1897 р.). Артем Якович під час Кримської війни 1853 - 1856 рр.. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. У пореформений час центром ділової активності родини Терешенків став Київ, де Микола Артемійович 1875 р. придбав у тодішнього київського міського голови П. Демидова великий (двоповерховий з вулиці і триповерховий із двору, 47 кімнат) будинок на Бібіковому (тепер Тараса Шевченка) бульварі, неподалік Університету Св. Володимира. Згодом стіни і стелі будинку були розписані знаменитим художником академічної школи В. Котарбінським. Сюди було перевезено вже досить багату художню колекцію М. Терещенка, яку поповнювали надалі він сам, його діти й зять - Богдан Ханенко. Це зібрання, разом із колекціями брата Федора, синів Олександра й Івана, а також дочки Варвари і її чоловіка Б. Ханенка, стало основою сучасних зібрань творів образотворчого мистецтва чотирьох київських музеїв: Т. Шевченка (міститься в згаданому будинку М. Терещенка), Національного художнього, Російського мистецтва, Західного і східного мистецтва імені Богдана і Варвари Ханенків.

Зібрання музеїв були відкриті для всіх бажаючих. З переїздом до Києва ще ширше розгорнулася меценатська і благодійна діяльність Миколи Артемійовича та членів його родини. Крім численних пожертв на користь міста, він фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл. Значною мірою установи утримувалися за рахунок його і членів родини. 150 тисяч карбованців (більше за всіх інших приватних осіб) М. Терещенко пожертвував на будівництво Київського політехнічного інституту.

Помер Микола Терещенко 19 січня 1903 р. в Києві. Поховали його, згідно із заповітом, у Глухові, почесним громадянином якого (як і його батько) він був.

Іван Фундуклей

За часи цивільного губернаторства в Києві (з 1839 по 1852 роки) Іван Фундуклей встиг багато чого зробити для міста і киян, займаючись благодійництвом і активною розбудовою ввіреного йому краю. 13 років губернатор опікувався науками та освітою: власним коштом та за його безпосередньої участі були видані декілька книг археологічної, історичної та статистичної тематики про Київ. У 1849 році Івана Івановича обрано почесним членом Київського університету, у 1850-му - членом Петербурзького археологічного та Імператорського російського географічного товариства та діючим членом Одеського товариства історії та старожитностей.

Власним коштом губернатора в 1843 році на Царській площі (нині Європейській) було встановлено перший фонтан Хрещатицького водогону (не зберігся), який в народі називали просто «Іваном» на честь губернатора. Вперше було вкрито бруківкою Андріївський узвіз, що доти мав ґрунтове покриття.

Першу київську жіночу гімназію нового типу, в якій навчали дівчат всіх станів називали Фундуклеївською - будівлю з прибудовами (на розі нинішніх вулиць Богдана Хмельницького та Пушкінської) Іван Фундуклей подарував місту для облаштування учбового закладу, ще й на її утримання видписав щорічно 1200 рублів сріблом на весь час існування закладу. Її урочисте відкриття відбулося 7 січня 1860 року. До навчання приймалися дівчата у віці від 9 до 13 років. Повний курс складав шість років. Викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька і польська мови, малювання, рукоділля, музика, спів і танці. Доречі, на цей час Фундуклей вже склав губернаторські повноваження і поїхав з Києва за новим призначенням. До заслуг Івана Фундуклея можна віднести і будівництво першої Київської міської думи та знаменитого ланцюгового мосту, яке здійснювалося під наглядом губернатора. А також завершення будвництва університету св. Володимира. Сам губернатор фінансово підтримував кілька великих київських сімей, які найбільше потерпали від повені 1845 року і потребували допомоги.

Дмитро Гаврилович Бібіков

За Дмитра Гавриловича в Києві відбувалося будівництво Університету св. Володимира і Кадетського корпусу (теперішні «червоний» і «жовтий» корпуси КНУ ім. Т. Шевченка) та й взагалі облаштування центральної частини міста. В тому числі й Бульварної вулиці або Університетського бульвару. Саме за губернаторського розпорядження напередодні візиту Імператора до Києва вздовж алеї було висаджено пірамідальні тополі, а балканські каштани і липи викорчувано і розсаджено по вулицях. Бульвар, що його було названо Бібіковським (за іронією долі нині носить ім'я Тараса Шевченка, якого губернатор переслідував), доречі й досі є неперевершеним зразком садово-паркової архітектури і найдовшим у Європі, і милує око киян рядами струнких пірамідальних тополь у різні пори року. Дмитро Бібіков багато зробив для благоустрою Києва та вивчення природи й старожитностей нашого краю. "По личным настояниям" генерал-губернатора було започатковано Центральний архів, Тимчасову комісію для вивчення древніх актів (вподальшому Археографічну комісію) і Постійну комісію для вивчення Південно-Західних губерній. Більше того, завдяки його діяльності археологічні й історичні дослідження увійшли в моду серед киян. За його губернаторства було впорядковано вулиці Володимирську і Хрещатик.

Висновки

дворянство київ російський імперія

Дворянство відіграло досить значну роль для історії та розвитку Києва. Їх внесок слід розуміти в декількох вимірах: економічному, культурному, науковому, моральному.

Якщо розглядати економічну роль дворянства - то сюди слід віднести в основному особистих дворян, купців, що отримали дворянський статус в більшості випадків з другої половини ХІХ століття, це вихідці з маленьких містечок, що шукали себе після впровадження реформи. Саме їм належить безліч вигідних торгових контрактів та перетворення провінційного Києва на центр торгівлі. В науковому вимірі дворянство розпочинає свою діяльність після відкриття Університету, тут зосереджуються як і вчені так і молоді перспективні студенти. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б. Антоновича, українського дворянина польського походження . По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. В культурному спектрі місто розвивається завдяки меценатству, а також державної політики. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Звісно дворянство не було монолітним, до середини ХІХ століття його більшість складали поляки, велика частина російського дворянства.

Список використаної літератури

1. Губицький Л. Система відносин дворянина і кріпака Київської губернії в першій половині ХІХ століття / Л. Губицький, Г. Мельник // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. - 2010. - N4. - С. 115.

2. Иконников В. С. Киев в 1654-1855 гг. Исторический очерк. Киев, 1904. С. - 84.

3. Кабузан В.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782-1858 гг. / В. М. Кабузан // История СССР. - 1971. - № 4. - С. 162-164.

4. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII-начало XX в.). Том 1, СПб.: Изд-во «Дмитрий Буланин». 2000 г - С. 86

5. Порай-Кошиц И. История русского дворянства. Романович-Славатинский А. Дворянство в России М.., 2003. С. 14.

6. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. Издательство К. Кий. 1997. С. 210.

7. Российское законодательство X-XX вв.: в 9 т. Т.5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. Отв.ред. Е.И.Индова. М., Юридическая литература, 1987. С. 23-26.

8. Список дворян Киевской губернии / Издания Киевского Дворянского Депутатского Собрания/ Киев - топ. 1 Киевской Артели Печатного дела - 1906. - 327 c.

9. Яблочков М.Т. - История дворянского сословия в России / Исторiя дворянскаго сословiя въ Россiи. - СПб. Типография А.М.Котомина , - 1876 - С. 624-625.

10. Ковалинский В. Меценаты Киева / В. Ковалинский. - 2-е изд.,исправ.и дополн. - Київ : Кий, 1998. С. 15 -27.

Размещено на Allbest.ru