Україна в XIV-XVI століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. Культура України в XIV - XVI ст.

2.Дипломатичне визнання України. Міжнародна політика України на сучасному етапі.

3.Охарактеризуйте становище православної церкви у Великому князівстві литовському в ХIV- XV ст. Яка, на Вашу думку, роль церкви в житті тогочасних українців.

4. Тестові завдання:

4.1 Літовська держава утворилася у

А)ХІІ

Б)ХІІІ

В)ХІV

4.2 Українські землі звільнилися від іга монголо-татарських орд після битви

А)На Куліковському полі в/під Гронвальдом

Б)На річці сині води

4.3 Кревську унію між Литвою і Польшею укладено в

А)1385р

Б)1413р

В)1569р

1. Культура України в XIV - XVI ст.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях, що позначилося на розвитку суспільно-культурного життя. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали паління Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 р.; татарська агресія.

Піднесенню української культури сприяли:

- технічний і технологічний прогрес:

- виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію;

- поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культу- ротворчим чинником.

Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV--XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвитку гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Дукат із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провінціалізм - розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога - та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. І хоча українські гуманісти були лише елітарного групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів наприкінці XVI - на початку XVII ст. на історичну авансцену виходить поза суспільна сила - міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств - легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а з посиленням іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV-XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їх суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, з українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості, західних земель - Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традицій-них правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському грунті основи громадянського суспільства.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українських земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно призвело до зміни вигляду тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце, «де зіткнуться сокири», тобто де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV-- XVI ст., під тиском феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях і традиціях. Починаючи з XVI ст. між батьками й родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладали усно, а починаючи з XVII ст. - письмово, щоб закріпити за молодими придане. У ХVІ-ХVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З нього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період ХІV-ХVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння; а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри - думи, історичні пісні, нова тематика - боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой -козак-воїн, захисник рідної землі, повий ідейний зміст - становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV- XV ст. на грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» - це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV--XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови - староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Братславщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд із традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль, що висвітлюється у діяльності Г. Смотрицького, І. Вишенського, С. Зизанія, зароджується науковий - у лікарських посібниках, граматиках, словниках, виникає українське віршування. Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV-- ХVІ ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV--ХVІ ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи -- грекослов'янолатинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього тину в українських землях стала Острозька академія (1576). заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала цвіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці - відомі вчені К. Казимирський, Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром стаз патріархом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.

Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києворуської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали:

1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV--XVI ст., в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

2) поширення ідей гуманізму та реформації;

3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри -- портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;

4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу;

5) індивідуалізація творчості.

Отже, позитивні зрушення в культурі прані та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку, Запорозької Січі, національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприят- ливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

2. Дипломатичне визнання України. Міжнародна політика України на сучасному етапі

Основні засади зовнішньої політики Української держави було закладено ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення її незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України. її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе.

Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН ; діє співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО,

Протягом 1991 - 2005 рр. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991- І994) його основу становив принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах.

На початку 2005 р, у зовнішньополітичній діяльності української держави чіткіше окреслився євроінтеграційний вектор, розпочалися системні трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжнародній арені, зміцнення кордонів, впровадження європейських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національного виробничого потенціалу, подолання відірваності української інтелектуальної та творчої еліти від основних мереж і канатів міжнародного спілкування, сучасних цивілізаційних процесів.

Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:

1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;

2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя;

3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я);

4) блокування з країнами Причорноморського басейну;

5) союз із Росією та іншими країнами СНД.

Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

Протягом 1991-1994 pp. українська дипломатія зондувала грунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, ціпком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід - Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД .

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся з дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними ознаками якої політологи та історики вважають:

1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;

2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі;

3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4) появу на зміну загрозі світового конфлікту, хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;

5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.

За минулі роки Україна зробила чимало для того, щоб органічно інтегруватися в європейську міжнародну спільноту. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994р.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄ1), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000року Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзначалася необхідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного розв'язання проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окресливши сфери співробітництва та взаємодії. Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспективи повноправного членства України в ЄС.

На сучасному етапі основними формами співробітництва України та ЄС є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії серед пострадянських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що здійснюється в межах програми «Тасіс», є ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Важливою особливістю співробітництва України з ЄС в останні роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі (щорічний приріст товарообороту становив 16 -18%). Це пов'язано і з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів СОТ та європейських стандартів. За 2003 р. зовнішньоторговельний товарооборот з країнами ЄС становив 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% (на 2,3 млрд. дол. США) більше, ніж у 2002 р. Проте частка України у торгівлі ЄС запишається незначною і не перевищує 0,5% від загального обсягу його зовнішньоторговельних операцій. Це зумовлено передусім неефективною структурою українського експорту, недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО).

9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав - членів альянсу - було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засада гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994 -1999 pp. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру».

Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було залізно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності стаз одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити грунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та розв'язання проблеми ядерного роззброєння, дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із СІНА, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

Становлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдруж- ності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД лає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв'язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого - все виразніше в інтеграційному потопі простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з мідними координую- чими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і з перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності з межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості з діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.

3. Охарактеризуйте становище православної церкви у Великому князівстві литовському в ХIV- XV ст. Яка, на Вашу думку, роль церкви в житті тогочасних українців

україна міжнародний литовський князівство

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського пани від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицькофї. Так сталося 1274 р., коли з Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу з боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їх значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними; для одних - це шлях до привілеїв і посад, для других - отримання рівних із поляками прав, для третіх - прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури, - наслідок для православ'я був один - різке звуження каналів матеріальної підтримки, адже саме князі та багаті роди свого часу будували, храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани - рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну зацікавленість, зберігаючи при ньому свої світські звичаї - полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському "Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів.

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596р. ум. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірності рішення уніатів.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву, Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства - спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

4. Тестові завдання

4.1Літовська держава утворилася у

А)ХІІ

Б)ХІІІ

В)ХІV

Відповідь В)

4.2Українські землі звільнилися від іга монголо-татарських орд після битви

А)На Куліковському полі в/під Гронвальдом

Б)На річці сині води

Відповідь Б)

4.3Кревську унію між Литвою і Польшею укладено в

А)1385р

Б)1413р

В)1569р

Відповідь А)

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібник для студентів ВНЗ. Видання , виправлене, доповнене.-К.:Академвидав, 2010.- 688с.

2. В.В.Гудзь. Історія України. Підручник для студентів неісторичних спеціальностей ВНЗ .-X.: Видави. Дім Слово», 2009. - 616 с.

3. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спе -ціальностей.- Донецьк: центр підготовки абітурієнтів, 2006.- 396 с.

4. Історія України / Керівник авт. колект. Ю. Зайцев.- Львів, 2006.

5. Мицик Ю.А.,Бажан О.Г., Власов B.C. Історія України. Навч. посібник для старшокласників. - К.:Видавн. Дім «Києво-Могилянська академія», 2007-576 с.

Размещено на Allbest.ru