Особливості поєднання економічних реформ і політичної демократизації в країнах пострадянського простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Центр заочної та вечірньої форми навчання

Кафедра політології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Основи демократії"

На тему «Особливості поєднання економічних реформ і політичної демократизації в країнах пострадянського простору»

Виконала:

Коновалова Е.М.

Дніпропетровськ

Вступ

У світовій та вітчизняній науковій та публіцистичній літературі останніх років затвердився термін «пострадянський простір». Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються.

Пострадянський простір - насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії.

Після розпаду Радянського Союзу на політичній арені утворилося п'ятнадцять суверенних незалежних держав, котрі отримали можливість самостійно розбудовувати свої держави, обирати внутрішні та зовнішні шляхи розвитку. Одні шукали можливість кооперації з колишніми союзними республіками, інші спробували тісніше співпрацювати з Західними країнами.

1. Особливості поєднання економічних реформ і політичної демократизації в країнах пострадянського простору

правовий пострадянський політичний демократія

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні характерні для всіх молодих держав, риси. В першу чергу, це якісне перетворення базових інститутів суспільства, серед яких ухвалення нових конституцій, що проголосили загальновизнані демократичні цінності, формування демократичних інститутів, недержавних засобів масової інформації, формально незалежної судової влади та багатопартійної системи.

Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами і в політичному устрої, і в економіці та стосунками із розвиненими демократіями. Зокрема З. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється «згори», ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об'єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана «шокова терапія», яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є об'єктивні і суб'єктивні передумови. В іншому разі вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція - нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.

Розв'язання завдань другої фази дає змогу перейти до третьої, завершальної фази, якій властива політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотного характеру, утворюється стабільна партійна система, формується демократична культура і підприємницька традиція, відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури, здійснюється велика приватизація. На основі великих іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими. Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами - більш і менш радикальним:

1) розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;

2) перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Той чи той тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він визначений глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни - маси «змітають» стару еліту насильницьким способом.

Другий, «компромісний» тип переходу більше поширений. Він також відбувається двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їхні наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через «вростання» старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування «нових-старих» еліт, де часто домінують старі кадри.

Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації. І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових еліт та їх виникнення пов'язані з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов'язково має бути пов'язана з заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування «тих самих людей при владі» в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заангажованості старих еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від рівня їх цивілізованості й культури, розуміння ними завдань, за виконання яких вони взялися, та їх історичного значення.

Пострадянський розвиток за своїми напрямами та цілями є посттоталітарним та постімперським, оскільки розв'язує одночасно чотири важливих проблеми, з якими жодна країна розвинутої (зрілої) демократії ще не стикалася: створює державу, націю, демократизує політичну систему і маркетизує економіку.

За класичною моделлю розвитку демократії, запропонованою Д. Растоу, нація і держава з'являються раніше, ніж починається демократизація. У більшості пострадянських країн ці процеси відбуваються одночасно, що, звісно, впливає на процес демократизації (переважно гальмує його).

Н. Степанова, вважає, що країни пострадянського простору, зазвичай, використовують технології імітації, запозичення результату або форм політичної модернізації (коли декларуються деякі принципи, проте фактично відбувається їх симуляція). Саме віртуальність демократичних перетворень у посткомуністичних суспільствах створює проблеми з успішним закінченням побудови демократії. Адже в цей віртуальний процес на певному етапі вірять самі політичні актори, що не дозволяє їм побачити реальні проблеми на шляху розбудови демократії та вчасно їх розв'язати.

Розкриваючи сутність демократичних перетворень в посткомуністичних країнах, О. Романюк виокремлює ще одну особливість - посткомуністичні революції. Він стверджує, що демократичний перехід у більшості країн колишнього соцтабору на певному етапі супроводжується мирними революціями, що дозволяє більш прогресивній демократичній частині політичної еліти прийти до влади та розпочати новий етап впровадження демократичних цінностей.

Висновки

Після розпаду Радянського Союзу на політичній арені утворилося п'ятнадцять суверенних незалежних держав, котрі отримали можливість самостійно розбудовувати свої держави, обирати внутрішні та зовнішні шляхи розвитку.

Аналіз особливостей здійснення політичного процесу в умовах пострадянських країн свідчить про наступне: політичний процес в даних країнах відбувається в межах загальносвітового політичного процесу, який відбивається на них через сприйняття країнами-учасницями основних тенденцій розвитку світового політичного процесу, а саме демократизації, глобалізації. Саме демократизація, як головна тенденція розвитку політичного процесу планетарного масштабу, стала причиною виникнення цілої низки нових демократій наприкінці XX ст., які отримали спільну назву країни пострадянського простору. Як зворотна реакція, світовий політичний процес з появою цих країн отримав новий поштовх власного розвитку, що дістало назву третьої хвилі демократизації.

Посткомуністичні трансформації являють новий тип процесу суспільно-політичних перетворень, специфіка якого полягає в тім, що якісні перетворення одночасно охоплюють собою усі сфери суспільного життя: політика (заміщення монополії на владу однієї партії багатопартійною системою плюрального типу), економіка (заміна державної, адміністративно-командної системи ринковою, конкурентною), сфера культури (скасування офіційної ідеології та підпорядкованості їй суспільного розвитку).

Список використаної літератури

1. Бабкіна О. В. Передумови переходу до демократії: ризики транзитивного суспільства / О. В. Бабкіна // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Сер. «Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін». - 2015. - № 17. - С. 3 - 11.

2. Бжезінський З. Стадії посткомуністичних перетворень. [Електронний ресурс] / З. Бжезінський

3. Головко І. В. Особливості демократичних перетворень у посткомуністичних суспільствах / І. В. Головко // Вісник національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Сер.: «Політологія». - 2013. - № 2. - С. 281 - 291.

4. Кравець Г. В. Посткомуністичні трансформації як новий тип процесу суспільно-політичних перетворень / Г. В. Кравець // Актуальні проблеми політики. - 2014. - № 53. - С. 54 - 63.

5. Орлова Т. В. Історія нових незалежних держав / Т. В. Орлова. - К.: Знання, 2014. - 511 с.

6. Романюк О. І. Моделі посткомуністичних трансформацій / О. І. Романюк // Політ. менеджмент. - 2006. - № 3. - С. 35-50.

7. Шуніна А. Шляхи розвитку нових незалежних держав: аналіз проблеми [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: http://www.kymu. edu.ua/vmv/confs/2011_05_12/shunina.pdf

Размещено на Allbest.ru