главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Війна в Афганістані

Силові акції СРСР на міжнародній арені: хронологія військових дій в Авганістані. Реакція світового співтовариства введення радянських військ а Афганістан та зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року. Витоки кризи та безпека миру.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 30.09.2009
Размер файла: 247,0 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Афганський конфлікт останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст.: витоки, сутність, урегулювання
Квітнева революція, її наслідки. Афганська війна 1978-1989 рр., хронологія бойових дій. Війна після виводу частин Радянської Армії. Падіння режиму Мохаммада Наджибулли. Громадянська війна в Афганістані. Вбивство Массуда та перехід війни в новий етап.
курсовая работа [67,6 K], добавлен 11.09.2012

2. Афганістан: вони пішли, але не здалися
Передумови збройного конфлікту між афганськими урядовими і союзними радянськими військами. Найголовніші завдання батальйону, бойовий і чисельний склад Обмеженого контингенту радянських військ. Основні операції прикордонних підрозділів в Афганістані.
презентация [1,9 M], добавлен 01.02.2012

3. Головні події Другої світової війни
Підготовка Німеччини до війни з СРСР, ступінь готовності Радянського Союзу до відбиття агресії. Напад Німеччини, битва під Москвою, невдачі радянських військ у Криму та під Харковом, бої в Сталінграді. Основні наступальні операції радянських військ.
реферат [41,6 K], добавлен 02.09.2010

4. Танкова битва за станцію Чоповичі
Загальна ситуація на фронтах Великої Вітчизняної Війни в листопаді-грудні 1943 року. Характеристика радянських та німецьких військових частин, що брали участь у подіях. Танкова битва під час оборони залізничної станції Чоповичі Житомирської області.
курсовая работа [21,0 K], добавлен 17.05.2009

5. Халхін–Гол 1939 року в оцінці істориків і політиків різних країн
Аналіз бойових подій на монгольській річці Халхін–Гол між частинами Червоної і Квантунської армій. Діяльність керівних органів СРСР і Монголії по підготовці і відбитті агресії. Хід і наслідки бойових дій, масовий героїзм радянських і монгольських воїнів.
контрольная работа [21,9 K], добавлен 17.03.2011

6. Брест-літовський договір
Погляди на питання світовї революції. Позиція Леніна на переговорах, тези про укладення миру. Формула Троцького "ні війна, ні мир". Ратифікація Брестського договору на Сьомому з'їзді партії. Розкол в партії більшовиків після укладення Брестського миру.
реферат [29,2 K], добавлен 11.10.2009

7. Брестський мирний договір
Прихід до влади більшовиків та прийняття декрету про мир. Німецький ультиматум та відновлення військових дій. Характеристика положень Брестського миру. Реакція на укладення договору в Росії та за кордоном. Наслідки сепаратного миру та їх ліквідація.
дипломная работа [4,5 M], добавлен 10.07.2012

8. Англо-бурська війна 1899–1902 рр
Хід військових дій англо-бурської війни 1899-1902 років. Події жовтня-грудня 1899 і партизанська боротьба 1900-1901. Переговори воюючих сторін, мирний договір 31 травня 1902 р. і наслідки його підписання. Вплив війни на розвиток військової справи у світі.
курсовая работа [64,3 K], добавлен 17.11.2012

9. Україна у складі СРСР (1945-1985 рр.)
Україна: "друга серед рівних". Десталінізація. Експерименти в економіці. Зміни у промисловості. Питання економічної експлуатації. Активізація інтелігенції. Реакція. Суспільні зміни. Демографічні умови. Життєвий рівень.
реферат [34,2 K], добавлен 02.12.2002

10. Громадянська війна в Іспанії
Ставлення СРСР до війни в Іспанії. Армія "світової революції". Вплив, роль та чисельність комуністичної партії Іспанії. Характеристика уряду Х. Негріна. Поразка республіканців у березні 1939 року. Влада Франко, іспанська фаланга традиціоналістів.
реферат [20,5 K], добавлен 06.02.2011


Другие документы, подобные Війна в Афганістані

Страница:  1   2 


4. Реакція світового співтовариства введення радянських військ а Афганістан

Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у зв'язки Польщі з нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальну стабільність і журналіста міжнародного світу". Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішній політиці й новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально нерадянської країни, якої приписувалися далекосяжні наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь устаткувавшимися стосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ирано-Иракской війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й деяких чималих центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гіскар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких серйозних шансів вижити без військової підтримки свого заступника. "Навряд щось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще"- так і не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення "червоною загрози", значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму.

5. Зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року

Після введення обмеженого контингенту на Афганістан "четверта влада" США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни. Визнавалося по крайнього заходу дивним, що з президента та його адміністрації готовність російських вдатися до будь-які необхідні заходи на підтримку режима клієнта виявилася цілковитою несподіванкою. Адже американська розвідка мала знати про майбутньому вторгненні по крайнього заходу вже початку грудня 1979 року! Можливо, адміністрація була занадто зайнята економічну кризу себе вдома, і вторгненні дізналася лиш, коли "обмежений контингент" радянських солдатів кількістю в 50000 людина виявилося у Афганістані (причому відразу ж отримав тенденцію збільшитися вдвічі) - дуже велика помилка президента, на думку американських журналістів. Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки - самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все відмовитися від "доктрини Картера" і висунути свою. Через війну агресії СРСР відносини між навіть Пакистаном до великого задоволення адміністрації, і сам Президент різко поліпшилися, піднявшись від низького рівня за весь післявоєнний період (у листопаді 1979 року натовп, розлютована відомостей про вторгненні американців до Гренади, спалила посольство США в Пакистані, а уряд розпочало лише слабкі спроби зупинити заворушення.) Скориставшись новим кризою, уряд США негайно запросила міністра закордонних справ Пакистану до Вашингтона та запропонувало 400 млн. доларів як економічної і допомоги. Але президент Пакистану заявив, що країні необхідно 2-3 млрд. доларів на відновлення економіки та Збройних Сил, після відмови від наданні допомоги у таких розмірах назвав 400 млн. смішною сумою, особливо враховуючи, що з неї може поплатитися вторгненням російських, виконують свій інтернаціональний обов'язок і пильнували захищають свої південні рубежі від світового капіталу. Усі шляхи, якими озброєння могло потрапляти до моджахедам до Афганістану, лежали біля Пакистану, і уряд генерала Зиа неохоче надавало послуги з транзиту, оскільки боялося упродовж свого безпеку. З боку уряду СРСР пролунало дещо попереджень Пакистану про можливість очищення і цієї країни від американських імперіалістів, і з крайнього заходу одного разу захоплювали радянські війська було здійснено рейд в північні прикордонні території Пакистану, де було розміщено табору повстанців. Якби Пакистан стала справжньою опорною базою афганських моджахедів, Радянський Союз перед навряд б зупинився на Іберському перевалі, що викликало неодмінно падіння хиткого режиму генерала Зіа, і так переживав великі економічні та соціальні потрясіння. Нова зовнішньополітична концепція США - "неоглобалізм", як називали її багато радянські (але тільки) журналісти, політики і історики - передбачала нарощування військового присутності американців в усьому світу і особливо у зонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Активізувалося військове співпрацю з багатьма країнами третього світу, вдосконалювалися сил швидкого розгортання і оснащували крилатими ракетами і ракетами "Трейдент", наростали і модернізувалися ВПС і ВМС. США постійно тримали у районі Перської затоки 1-2 авіаносних сполуки. У цілому нині, будучи відповіддю на агресію СРСР Афганістані, нова зовнішньополітична стратегія США викликала різке загострення міжнародної обстановки, викликала гонку над озброєннями й на кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. У результаті зовнішньої політики України США СРСР вплутався в згубну щодо його екстенсивного господарства гонку озброєння, багато років наблизивши найглибшу економічну та політичну кризу, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. У остаточному підсумку цими зовнішніми і внутрішніми причинами і він викликаний висновок радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року. VII ООН і ситуація навколо Афганістану. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх кордонів Шотландії й військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і зажадав від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні. Але, на жаль, кровопролиття країни триває. На шляхах політичного врегулювання афганської існують, та створення в Афганістані неагресивної держави у подальшому слід зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх у цьому держав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Певне, це співробітництво здебільшого іде у рамках ООН, тому посилення ролі цієї організації у регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним до розв'язання афганського кризи. VIII Міжнародно-правове врегулювання кризи. Західні країни грали лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану. Але радянське керівництво пішло в них лише після тривалого війни, коли її безперспективність і безнадія стало очевидним. 14 квітня 1988 року було прийнято спільне радянсько-американське угоду "Про взаємозв'язок для врегулювання становища, ставиться до Афганістану". Угоду встановлювало крайні терміни виведення радянських військ із країни: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 року всі підрозділи ще за шість місяців, тобто до 15 лютого Цю угоду був у точності виконано радянської стороною. Було так само прийнято "Двосторонню угоду між Республікою Афганістан й Ісламської Республікою Пакистан про принципи взаємин української й, зокрема, про невтручання та про відмову від інтервенції". Угоду підкреслювало необхідність "поважати суверенітет, політичну незалежність" і територіальної цілісності РА і ІРП", "забезпечувати, що територія (кожної державами - Б.В.) не використовувалася якимось чином для порушення суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності і національної єдності або заради підриву політичної, економічної та суспільній стабільності іншої іноземної держави" і " недопущення у своїй території навчання, спорядження, фінансування й рекрутування найманців хоч би не пішли походження". Необхідність дотримання проголошених у тому угоді принципів стосунки між РА і ІРП було зафіксовано в "Декларації про міжнародних гарантії", прийнята спільно СРСР та. Після підписання женевських угод частина радянських більшість афганських керівників наполягало у тому, щоб зберегти присутність у Афганістані 25% що були там військ охорони комунікацій (переважно на трасі Хайратон - Кабул) до припинення бойових дій. Таке половинчасте рішення зводило на немає все женевські угоди, хоча б бо подержания який залишався контингенту довелося знову вводити додаткові формування. Не дивлячись визначений військовий ризик, радянське керівництво з точністю виконало угоди, і вивело все війська до 15 лютого 1989 року. IX Становище в Афганістані після її висновку радянських військ. Прогнози Заходу у тому, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде завдяки своїй повної нежиттєздатності, а коаліційний уряд угруповань моджахедів призведе країну до світом після вигнання "комуністичної чуми", виявилися невтішними. Це свідчить про деякою необ'єктивності у тому підході до афганської проблемі - мабуть, єдине, у яких я не можу погодитися з тодішньої думками Заходу на афганську проблему. Але, до виправданню, слід зазначити, що цю крапку зору також зазнала змін і було відкоригована часом. Справді, забирання 15 лютого 1989 року викликав, як і очікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукав опозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо для цього подією пішли найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Салангом. Проте, урядові війська успішно відбили ці наступу та низці районів перейшли у контрнаступ, у результаті відновили свою оперативне ситуацію і змогли його утримувати ще 3 роки. Опозиція була послаблена, й у зіграли роль кілька чинників: по-перше, після відходу підрозділів радянських окупаційних військ у неї позбавлена у своїй ідеологічній бази, побуждавшей афганців до боротьби проти завойовників і невірних; по-друге, агресивні тенденції Пакистану викликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частина повстанців від боротьби з урядом; по-третє, СРСР продовжував поставку зброї, хоча у скороченому розмірі (що, ніби між іншим, не суперечило Женевським угодам і міжнародного права). З певною часткою точності можна говорити, що марксистський режим в Афганістані тримався як на іноземних багнетах, а й, по крайнього заходу, отримав під час присутності контингенту радянських військ певну опору у країні - тільки на одному цьому не протримався б 3 роки. Проте, пасивність РА у військових діях, сподівання розв'язання проблеми силою, активна підривна робота опозиції, у армії РА, зв'язок в психології населення всіх нещасть з Квітневій революцією і загальна почуття виснаження й, головне, відсутність реальних дій підвищення насамперед економічну ситуації у районах, контрольованих урядом, викликали появу результаті розширення зрештою до зниження режиму Наджибули. * * * Як я зрозумів говорив у початку своєї роботи, намагався підійти до вивчення афганської проблеми насамперед із погляду історії держави та історії міжнародних відносин, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї уже виповнилося 15 років не зупинившоїся трагедії, і розглянути вже наявний міжнародного досвіду спроб умиротворення. Робити прогнози у майбутнє дуже важко, що й не входить у мої завдання. І лише у найбільш найзагальніших рисах передбачити, що прийде у цю країну не дуже скоро І що найважливішу роль вирішенні цього конфлікту відіграватимуть міжнародних організацій, зокрема ООН. Не має історичних аналогій практика одностайності й погоджених дій всіх націй світового співтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком, і Кувейтом, громадянські війни в Сомалі й у Югославії), хоча зроблено поки що тільки перші кроки, має необмежене полі застосування у майбутньому і дає можливість сподіватися, що ми ж вступимо за доби світу та згоди й назавжди зможемо убезпечитися від жахів війни.

У ніч на 28 грудня 1979 році на Кушкинському напрямку почалося введення радянських військ. Першою перейшла кордон з Афганістаном 5-та гвардійська мотострілкова дивізія, а за добу це мала зробити і наша, 58-ма. За планом ми повинні були здійснити марш до Кандагара і забезпечувати прикриття афгано-пакистанського кордону. Зважаючи на те, що введення радянських військ пройшло успішно, рішення про введення 58-ї мотострілкової дивізії в Афганістан відмінили. До 3 березня дивізія стояла на кордоні, а згодом повернулася у попередній пункт дислокації. Проте вже 28 грудня оперативна група від штабу дивізії, до якої входив і я, начальник розвідки, під керівництвом начальника штабу підполковника Журбенка у складі 5-ї дивізії перетнула кордон Афганістану. Протягом стокілометрового маршу до міста Герат група проводила рекогносцировку місцевості, особливо перевалів. Погода була жахлива -- дощ, сніг, ожеледиця... 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...».

До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу.

З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов'язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.

По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні--жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв'язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі). Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН. На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об'єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.

Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.

На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов'язання і вивести їх у встановлені терміни.

14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар'ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники.

У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....

15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся. 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов'язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні--жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв'язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі).

Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.

На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та

Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об'єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи.

Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.

Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.

На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов'язання і вивести їх у встановлені терміни.

14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар'ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянським військовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу.

Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властиві радянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західні військові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна -- не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»-ветерани краще за інших знали, що від куль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий факт свідчить багато про що -- і про гуманізм, і про самопожертву, і про масову мужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства, військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, так кожен із героїв розумів свій патріотичний обов'язок перед Батьківщиною.

Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по п'ятнадцяти роках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарних снах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі -- багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сім'ям загиблих, інвалідам дуже обмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидає напризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сім'ї загиблих, то навряд чи вона може розраховувати на підтримку свого народу. На жаль, сьогодні в країні сформувалося ставлення до армії як до паразитуючого елемента суспільства, без якого цілком можна обійтися. Під виглядом реформ армія активно руйнується...

Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні -- опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм.

У 1979--1989 роках полум'я Афганістану ніби й не торкалося України, воно пожирало афганські кишлаки та міста, душманів і мирних жителів, радянську техніку, солдатів і офіцерів. Воно майстерно роздувалося й поступово охопило інші регіони. Його гарячий подих починають відчувати дедалі більше країн. У третьому тисячолітті Афганістан знову нагадав про себе. ХХІ століття почало новий відлік -- із 11 вересня 2001 року.

Забувати досвід історії -- злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни -- означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій...

Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіх колишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними. Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму, застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі після проголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу, здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси. Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваної багатовекторності нашого руху.

Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) перед проблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право на існування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в нових історичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференція Спілки, що відбулася в Києві 24 - 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - УСВА.

УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальної активності; увічнення пам'яті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов'язок і не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політиків.

ВИСНОВОК, МОЯ ВЛАСНА ДУМКА

Усе це, безумовно, говорить про важливості й актуальності афганської проблеми тут і, по крайнього заходу, у майбутньому. Але, обираючи радянсько-афганську війну темою для свого реферату, я керувався як цими міркуваннями, тоді як у що свідчить і навіть у основному бажанням цю війну як у частина незвичайного історичного минулого, нехай недалекого. Курс історії міжнародних відносин, у якого писати цей реферат, й література, якої користувався (західні журнали Foreign Affairs, The Times, ін.), остаточно визначили характер моєї роботи, якої намагався надати хоча б певний рівень оригінальності. Важливе місце у ній має була зайняти оцінка яка склалася результаті конфлікту ситуації на міжнародній арені, причому з погляду Заходу, що її багато в чому, якщо майже в усьому, поділяю. Історичний і його сучасний аспекти, у яких хотів уявити своєї роботи, проте, Андрійовича не виключають одне одного - ж із будь-якого уроку історії, і особливо такого кривавого, можна за бажання зробити дуже корисні висновки. Головне, це такий намір виникло в тих, хто нині стріляє один одного в Афганістані й за іншими "гарячих точках планети".Афганська війна торкнулася і моєї родини- загинув під час бойової операції батько мого двоюрідного брата Євгена, кадровий військовий, Віктор Барах. Братові не довелося ні разу звернутися до батька : « Тату!», був йому лише місяць. Але він пишається своїм батьком і я теж, хоча немає в світі слова, яке втішило би і приголомшило той нестерпний біль душі, який з часом стає тільки відчутніший.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. "Навіть регіональні конфлікти." - М.: Наука, 1990 р.

2. "Міжнародна життя" 1992 р. №2

3. Foreign Affairs 1979 №3

4. "Міжнародні економіка й отримуючи міжнародні відносини" 1988 р. №7


Страница:  1   2 

курсовая работаВійна в Афганістані скачать курсовая работа "Війна в Афганістані" скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов