Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі. Вступ Радянського Союзу до Ліги Націй. Конференція з розброєнь. Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів. Зовнішньо-політичні стосунки СРСР з Німеччиною.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.05.2009
Размер файла 69,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План

Вступ

1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі

1.1 Ліга Hацій

1.2 Конференція з розброєнь

1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів

2. Зовнішньо-політичні стосунки СРСР з Німеччиною (Пакт Молотова-Рібентропа)

Висновки

Вступ

Зовнішня політика СРСР періоду 30-х років ХХ ст.. завжди була об'єктом постійного інтересу не тільки політиків, істориків-науковців, а й для кожного пересічного громадянина європейського континенту, та і не тільки.

Пройшли десятиліття, які корінним чином змінили політичний і економічний спектри розвитку людської цивілізації, але не змогли поки що зняти знаки питання над окремими історичними подіями і явищами минулих років. Тому саме в даному контексті повинна бути спрямована наукова діяльність істориків-сучасників, результатом якої має бути зникнення білих плям з історичної карти світу. Одним з таких складних питань і є зовнішні політичні СРСР вищеназваного періоду. Саме ця сторінка історії європейського континенту не тільки не втратила актуальності через своє недостатнє вивчення, а й набула нового підтексту через призму сучасних політичних реалій. В результаті чого з'явилося ряд публікацій які дещо по іншому висвітлюють окремі проблеми зовнішньої політики СРСР, часто заперечуючи попередні норми, встановлені радянськими істориками, але досить часто основою даних праць стають не історичні факти, а популіські гасла, покликані викликати певний суспільний резонанс. Завдання ж свідомих істориків-практиків розібратися самим і довести до суспільства об'єктивні реалії того часу.

Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення радянських і зарубіжних істориків, враховуючи суперечливість, яка домінує в науковій і художній літературі, в засобах масової інформації, я поставив перед собою мету: на основі комплексного й об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо з'ясування об'єктивних кроків радянської дипломатії у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Метою продиктовано основні завдання, які необхідно розв'язати у процесі дослідження даної наукової проблеми:

· створити об'єктивну картину політичної ситуації, що склалася на європейському контексті в період часу, який досліджується;

· висвітлити історико-політичні передумови, що вплинули на формування зовнішньополітичної стратегії СРСР;

· дати цілісну оцінку ролі Радянського Союзу в світовому політичному протистоянні, яке в кінцевому результаті привело до Другої світової війни.

Таким чином об'єктом даного дослідження є основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933-1939 рр.

Відповідно предметом дослідження тут виступає СРСР, як один з суб'єктів юридичного права світового співтовариства.

Дана історична проблема досить широко висвітлена як в науково-популярній літературі так і в періоді, як в сучасній так і тих часів. Звичайно охопити аналізом всі історичні праці присвячені даній тематиці неможливо, але розглянути окремі просто необхідно.

Історіографічний аналіз виходячи зі специфіки теми дипломної роботи потрібно проводити в двох напрямках, відповідно до двох основних пунктів плану. Отже, яким чином в історіографії висвітлювалася проблема створення системи колективної безпеки в Європі та участь в цих процесах СРСР? Одними з перших хто висловили свої відгуки по даних політичних процесах були тогочасні газети.

Так, німецька газета „Берлінер Берген Цайтунг” від 1 вересня 1934 р., закликаючи західний світ „відкрити очі” на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: „Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?”

Французька газета „Тан” 1934 р писала, що „Двосторонні договори про ненапад недостатні щоб стабілізувати ситуацію в Європі”.

П польська газета „АБЦ” цього ж року видання надрукувала статтю: „Третя імперія не хоче безпеки на Сході”.

В 1935 р., американський історик Лі Бернс в одній зі своїх статей пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації 160-ти мільйонну державу з територією в три рази більшою ніж решта держав Європи.

У 1945 р., побачила світ багатотомна збірка документів „Зовнішня політика СРСР” Дана збірка цінна своєю документальною основою, а основним недоліком її є надмірна заполітизованість, та насиченість популістськими гаслами на кшталт „мир неділимий” і ін.

В 1959 р. В Києві побачила світ „Історія Комуністичної партії Радянського Союзу” Стосовно вищезгаданого питання то тут все зводиться до домінуючої ролі партії стосовно всіх зовнішньополітичних аспектів.

У журналі: „Міжнародне життя” №10 від 1963 р. була опублікована збірка документів під заголовком: „Боротьба за колективну безпеку в Європі 1933-1935 роках”. В ній досить детально висвітлений перебіг політичних процесів в Європі стосовно даної тематики, а СРСР виступає тут, як основний поборник створення системи колективної безпеки.

У 1967 р. в Москві з'являється праця „Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР”. Стосовно Радянсько-Французького пакту, то в даній праці розвивається думка про те, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги.

На повністю протилежній позиції „стояла” З. С. Белоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, вона стверджує, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий.

В основі історичних досліджень і публікацій 80-х та 90-х років лежать матеріали, які використовувалися і раніше. Разом з тим все частіше і частіше почали з'являтися статті з так званим „новим баченням” даних подій, але як правило в їх основі лежать в основному популістські гасла.

Радянсько-Німецький договір про ненапад також досить широко досліджувався вже не одним поколінням істориків, саме цим пояснюється широкий спектр публікацій стосовно нього. Розглянемо окремі з них.

В 1939 р., з'явилася двотомна підбірка „Документи і матеріали переддня Другої світової війни. ВТ №2 по ст.. 168 - 169 детально обґрунтована позиції Англії щодо трьохсторонньої угоди і це розглядається як одна з основних причин зближення СРСР з Німеччиною”

Після завершення Другої світової війни певний період часу тема Радянсько-Німецького пакту не афішувалася. В 1972 р. у Москві під редакцією Безименського була видана праця - Особая папка „Барбаросса” яка дає широкий спектр інформації про стратегічні плати німецького командування в східному напрямку, та його відгуки про Ч А.

Андросов в праці „На перехресті трьох стратегій” 1979 р., зазначає, що основним ініціатором Радянсько-Німецького зближення є Гітлер, а крок Сталіна оцінює як вимушений.

В Філін в статті „Чому в 1939 - му” яка була надрукована в журналі „Новий час” № 29 від 1987 р. як основних винуватців Другої світової війни розглядає Англію і Францію в контексті Мюнхенської змови.

В 1987 р., побачила світ праця Сопілса В. Я. „Зовнішня політика Радянського Союзу” Сопілс стверджує що винуватцем і ініціатором війни потрібно вважати Німеччину. Також він підкреслює, що саме остання сама шукала зближення з СРСР, а Радянський Союз в цей час зайняв позицію вичікування.

Цього ж 1987 року Й. М. Майський, колишній посол СРСР в Англії в своїх спогадах зауважував, що з моральної точки зору Радянський Союз, заключивши договір про ненапад з Німеччиною втратив позиції в очах світової громадськості, і також наніс удар по міжнародному комуністичному русі. Але водночас зазначає, що пересічні громадяни не могли знати все те, що було відомо Радянському керівництву.

В 90 - х роках в результаті значних політичних перетворень народилася нова плеяда істориків з новим баченням як сьогодення, так і минувшини.

Але попри всі їхні намагання з'ясувати щось принципово нове їм цього не вдається. Основна проблема з якою стикаються такі історики (працюючи по даній тематиці) недостатня джерельна база. Значна частина архівних матеріалів зібрана в Москві і в 1991 р на них було повторно накладено гриф „секретно”.

Отже на даний час повністю розкрити занавіс перед закулісними політичними подіями вищезгаданого періоду часу практично неможливо.

1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі

1.1 Ліга Hацій

З наближенням відкриття асамблеї Ліги Націй активізувалося питання про вступ Радянського Союзу до цієї міжнародної організації.

Рішення про можливість вступу СРСР в Лігу Націй фактично було вже прийнято радянською стороною, що відбилося в постанові Центрального Комітету, ухваленій у грудні 1933 р.

Нове ставлення СРСР до Ліги Націй обумовлювалося насамперед серйозними змінами в міжнародному становищі, що сталися на початку 30-х років. Утворення небезпечних вогнищ війни вимагало згуртування всіх миролюбних сил в інтересах збереження миру, і зрозуміло, що в пошуках засобів зміцнення міжнародного співробітництва Радянський Союз не міг не звернути погляди на Лігу Націй, тим більше, що в самій Лізі на цей час відбулися принципові зміни. Агресивні держави -- імперіалістична Японія і фашистська Німеччина -- вийшли з Ліги, вважаючи, що вона до певної міри зв'язує їм руки. Важливе значення мав і той факт, що під впливом зростаючої загрози війни країни, які відігравали вирішальну роль в Лізі Націй, і особливо Франція, починають розуміти необхідність зміцнення співробітництва з СРСР як могутнім поборником миру. Першорядне значення мало, безумовно, зміцнення економічної, політичної і військової могутності СРСР, зростання його авторитету на міжнародній арені, що примушувало капіталістичний світ змінювати тактику у відносинах з соціалістичною державою.

«Сила радянської промисловості і Червоної Армії,-- писала Анна Стронг,-- зробила можливим для СРСР вступити до Ліги Націй не в ролі одної з малих країн, а в ролі одного з головних факторів, що визначають політику Ліги».

Що ж стосується Радянського Союзу, то він, завжди прагнув до нормалізації відносин з капіталістичними країнами.

Вступ СРСР до Ліги Націй передбачався всім змістом проекту Східного пакту. З Лігою пов'язувалася допомога учаснику колективного пакту, що став об'єктом агресії. В статті другій проекту франко-радянського пакту також підкреслювалося, що Франція бере на себе зобов'язання перед Радянським Союзом прийти йому на допомогу відповідно до Статуту Ліги Націй або за рішенням Асамблеї чи Ради Ліги Націй. У третій статті Генерального акту вказувалося, що однією з умов набору чинності Східного пакту є вступ СРСР до Ліги Націй.[3;151]

Радянський Союз пов'язував свій вступ до Ліги Націй з підписанням пактів про взаємодопомогу. Але у зв'язку з тим, що переговори про колективну безпеку затягнулися, 28 липня 1934 р. Радянський уряд повідомив Варту, що йдучи на зустріч побажанням французького уряду, СРСР «готовий вже тепер здійснити вступ до Ліги при умові одержання від неї відповідного запрошення і забезпечення СРСР постійного місця в Раді Ліги».[3;152] Про своє рішення Радянський уряд повідомив і також Лондон, Рим, Прагу і Анкару і розпочав відповідні переговори як з французьким, так і з англійським урядом, погоджуючи процедурні питання. У ході переговорів в Лондоні Ванситтарт повідомив 9 серпня 1934 р. і радянського повпреда, що англійський уряд готовий підтримати французький уряд у надісланні Радянському Союзу запрошення про вступ до Ліги Націй Чим можна пояснити таке рішення англійського уряду? Адже основною лінією англійської політики залишався курс на блок чотирьох західноєвропейських держав, що мав, зокрема, на меті ізоляцію СРСР.

Справа в тому, що в умовах загострення воєнної небезпеки і зростання міжнародного авторитету СРСР виступ проти прийняття Радянського Союзу в Лігу Націй не міг не мати серйозних негативних політичних наслідків для англійського уряду. По-перше, англійський уряд не міг не рахуватися з тим, що найширші кола англійської громадськості виступали за вступ СРСР до Ліги Націй і об'єднання зусиль з нум у боротьбі проти фашистської загрози. Якщо врахувати такі масові організації, як союз Ліги Націй, тред-юніони, лейбористську партію, то не менше 10 мільйонів англійців висловлювалися за вступ СРСР до Ліги Націй і вимагали, щоб англійський уряд всіляко сприяв цьому. По-друге, англійський уряд не міг не рахуватися з позицією переважної більшості членів Ліги Націй, і особливо Франції, не резикуючи погіршити свої міжнародні зв'язки і вплив. По-третє, реально оцінивши обстановку, керівники англійської політики зрозуміли, що незалежно від позиції Англії СРСР буде прийнятий до Ліги Націй. 14 вересня радянський представник в Женеві погодив з французькими представниками тексти запрошення СРСР до Ліги Націй і відповіді Радянського Союзу ".[3;153]

Все це дає підставу зробити висновок, що Радянський уряд вживав активних дій, спрямованих на створення сприятливих умов для вступу СРСР до Ліги Націй. Така діяльність радянської дипломатії була необхідною, оскільки найбільш реакційні імперіалістичні кола прагнули зірвати реалізацію Східного пакту і, зокрема, вступ СРСР до Ліги Націй. В ролі заспівувача пропаганди проти прийняття Радянського Союзу до Ліги виступила преса фашистської Німеччини. Так, газета «Берліне Берзен цейтунг», закликаючи західний буржуазний світ «відкрити очі» на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: «Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?» «Рейніш Вест-фаліше цейтунг», граючи на антирадянських настроях правлячих кіл імперіалістичних держав, підкреслювала, що вступ СРСР до Ліги зміцнить його міжнародні позиції і забезпечить Радянській країні моральну підтримку на випадок конфлікту.[30;179]

Плани вступу СРСР до Ліги Націй викликали роздратування у Берліні також у зв'язку з тим, що там усвідомлювали значення цього факту для зміцнення міжнародної організації. В циркулярі Нейрата від 17 липня 1934р., розісланому німецьким посольствам, прямо вказувалося: «Вступ Росії до Ліги Націй означав би, що вона могла б відігравати вирішальну роль у прийнятті всіх рішень про застосування санкцій згідно з статтями 10 і 16 Статуту. Це може тільки збільшити наші побоювання».

Але зусилля Берліна зірвати вступ СРСР до Ліги Націй не мали успіху:

15 вересня 1934 р. Народний Комісаріат закордонних справ СРСР одержав телеграму представників 30 країн, які запрошували Радянський Союз вступити до Ліги Націй і принести їй своє співробітництво в справі підтримання і організації миру . В той же день Радянський уряд дав відповідь, де говорилося, що він зміцнення миру вважає головним завданням своєї зовнішньої політики, ніколи не залишається глухим до пропозицій міжнародного співробітництва і готовий стати членом Ліги Націй. Того ж самого дня Рада Ліги Націй одноголосне при трьох, що утрималися (Аргентина, Португалія, Панама), прийняла рішення про надання СРСР постійного місця в Раді. В ході дебатів у політичній комісії, що тривали протягом 3 годин, представники Португалії, Швейцарії, Голландії виступили з промовами, що містили наклепницькі випади проти СРСР.

За прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй рішуче виступав Варту, який вказав, що аргументи противників вступу СРСР до Ліги зводяться до протиставлення соціально-політичних систем, що не має відношення до боротьби за мир. Голова Ради Ліги Націй Бенеш відзначив в своєму виступі, що «Радянський Союз одна з найбільших держав Європи і найбільша країна Європи за кількістю населення. Співробітництво цієї країни необхідне Європі з усіх точок зору». Вже сам характер виступів таких буржуазних діячів, як Барту, Бенеш та інші, переконливо свідчить про надзвичайне зростання міжнародного авторитету СРСР. 38 голосами при трьох проти (Голландія, Португалія і Швейцарія) і 7, що утрималися (Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу, Венесуела), політична комісія ухвалила резолюцію рекомендувати Асамблеї прийняти СРСР до Ліги Націй.[30;180]

18 вересня Асамблея (пленум) Ліги Націй затвердила рішення Ради і політичної комісії. Радянський Союз став членом Ліги Націй.

Вступ СРСР до Ліги Націй був фактом великого політичного значення. Відкривалися нові можливості для зміцнення міжнародних позицій Радянської країни, для поліпшення ділових відносин з капіталістичним світом.

Радянський Союз використав трибуну Ліги для викриття планів агресорів і згуртування миролюбних держав у боротьбі за збереження і зміцнення миру. Незважаючи на серйозні недоліки Ліги, Радянський Союз згідно з її статутом міг розраховувати на певну підтримку членів Ліги у разі нападу на нього агресора.

Вступ СРСР -- великої і могутньої країни -- до Ліги Націй серйозно зміцнив авторитет міжнародної організації. Цей факт змушені визнати навіть ті буржуазні історики, які в цілому тенденційно висвітлюють зовнішню політику СРСР. Так, американський історик Лі Беннс пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації країну з населенням понад 160 млн. чоловік і територією, в три рази більшою решти держав Європи. Це було дипломатичною поразкою фашистської Німеччини і імперіалістичної Японії та перемогою миролюбних сил.

Джордж Кеннан, характеризуючи вступ СРСР до Ліги Націй, визнає, що це був крок, спрямований на створення колективної безпеки і консолідацію сил проти агресивних Німеччини і Японії.

Сам факт прийняття в міжнародну організацію капіталістичних держав соціалістичної Радянської країни знаменував собою новий тріумф політики мирного співіснування.

Внаслідок вступу СРСР до Ліги Націй була реалізована важлива складова частина проекту Східного пакту.

У вересні 1934 р. після тривалих проволочок, погодивши свої позиції, офіційні відповіді на франко-радянські пропозиції про утворення Східного пакту дали нарешті останні два з передбачених його учасників -- Німеччина та Польща. Характерно, що ці дві країни дали відповіді майже одночасно, що також свідчить про співробітництво і погодження дій німецького та польського урядів.[8;516]

7 вересня 1934 р. у Женеві в бесіді з Луї Барту Бек дав негативну відповідь на пропозицію взяти участь у Східному пакті. В меморандумі від 8 вересня офіційну відповідь дала Німеччина, а 27 вересня -- польський Уряд.

Позиція Німеччини, що була викладена в її меморандумі від 8 вересня, мало чим відрізнялася від того, що раніше висловлювали керівники німецької дипломатії відносно системи колективної безпеки в Європі. В меморандумі підкреслювалося, що Німеччина готова підписати довгострокові пакти про ненапад з усіма своїми сусідами, але не може взяти участь в будь-якій міжнародній системі безпеки доти, доки держави не визнають за Німеччиною рівноправ'я в галузі озброєння. Німецький уряд взагалі ставив під сумнів можливість здійснення запропонованого проекту і висував до нього ряд зауважень, намагаючись виправдати свою негативну позицію. Німецька сторона не погоджувалася, зокрема, з тим, що в пакті повинні взяти участь саме вказані вісім країн, що Франція виступатиме в ролі гаранта пакту. В кінці меморандуму Німеччина пропонувала в разі продовження переговорів про колективний пакт замінити в ньому принцип взаємодопомоги принципом ненападу. Іншими словами, Берлін прагнув всілякими засобами зірвати створення системи колективної безпеки а в разі невдачі принаймні витравити її ефективну основу, якою був, безумовно, принцип взаємодопомоги у боротьбі проти агресора. Як свідчать відомі тепер документи, Берлін висував принцип ненападу лише з метою якось скрасити свою негативну позицію щодо популярної ідеї колективної безпеки.[30;182]

В інструкції від 3 вересня 1934 р., надісланій німецьким посольствам в Англії, Франції, Італії, СРСР, Бюлов писав, що Німеччина, як і раніше, залишається противником Східного пакту. Він підкреслював, що передаючи німецький меморандум урядам, при яких посли акредитовані, треба мати на увазі, що навіть на паралельні переговори про рівноправ'я Німеччини в галузі озброєння і про Східний пакт Берлін не піде, що тільки після визнання доозброєнь Німеччини може йти мова про пакт. Бюлов дав вказівку послам всілякими засобами уникати будь-яких конкретних дискусій про Східний пакт. Розкриваючи справжні плани Берліна, Бюлов пояснював німецьким послам, що викладені в кінці меморандуму пропозиції про нові форми угод в галузі безпеки мають на меті лише пропагандистський маневр. «Ми самі,-- писав він,-- не маємо намірів пропонувати переговори про Східний пакт в тій чи іншій формі».

Характерно, що негативна за змістом і демагогічна ПОРР, уоі. III, р. 397 за формою відповідь фашистської Німеччини, що мала на меті зірвати укладення ефективної системи колективної безпеки в Європі, прийшлася до душі американській дипломатії. Коментуючи німецьку відповідь, американський посол у Берліні Додд у листі до державного секретаря писав, що «німецька нота -- відшліфований і талановитий документ».[8;518]

Берліну не вдалося обдурити світову громадськість. Впливова французька газета «Тан», коментуючи в передовій статті німецький меморандум від 8 вересня, писала, що спроби Німеччини протиставити Східному пактові двосторонні пакти про ненапад не можуть будь-кого збити з пантелику. «Двосторонні договори про ненапад,-- писала «Тан»,-- недостатні для того, щоб стабілізувати ситуацію в певному районі Європи. Справжніх гарантій безпеки не можна добитися інакше, як при допомозі регіональних пактів про взаємну підтримку, що передбачали б конкретні зобов'язання для всіх учасників і, що особливо важливо, передбачали б санкції проти будь-якого порушення цих зобов'язань. Німеччина не хоче цієї системи тому, що вона бажає зберегти повну свободу дій по відношенню до прибалтійських країн, Чехословаччини і навіть Польщі, всупереч німецько-польській угоді». Цікавою була реакція польської преси на німецький меморандум. Орган урядового блоку «Кур'єр польські» писав 12 вересня 1934 р., що теоретичні аргументи, висунуті Німеччиною проти Східного пакту, служать лише прикриттям практичних намірів. Німеччина не погодиться з пактом, який зв'язав би свободу німецької політики на сході Європи. А польська газета «АБЦ» надрукувала спеціальну статтю під недвозначним заголовком «Третя імперія не хоче безпеки на Сході». Такий тон польської преси відбивав боротьбу думок серед польської громадськості, частина якої усвідомлювала зростаючу загрозу з боку фашистської Німеччини, незважаючи на існування польсько-німецького пакту про ненапад. І все ж у польській політиці перевагу брала лінія Бека -- Пілсудського, які робили ставку на змову з Гітлером. Це яскраво відбилося у відповіді польського уряду про його ставлення до Східного пакту, яку Бек направив Луї Варту 27 вересня 1934 р. Слідом за Німеччиною Польща висловлювалася на користь двосторонніх пактів про ненапад, а не за колективний пакт. Що ж до пропонованого проекту Східного пакту, то польський уряд виcунув ряд умов. Насамперед підкреслювалося, що, коли Німеччина не візьме участі, Східний пакт не може бути здійснений. Таким чином, доля створення системи колективної безпеки в Європі ставилася польським урядом у цілковиту залежність від позиції фашистської Німеччини. При умові, якщо Німеччина погодилася б взяти участь у Східному пакті, Польща залишала за собою право включити в текст пакту статтю про те, що польсько-німецький пакт про ненапад залишається основою відносин між Польщею і Німеччиною. Польський уряд заявив також, що він не може взяти на себе зобов'язання щодо таких країн, як Чехословаччина і Литва, що планувалися як учасники Східного пакту. Аналіз відповіді Польщі показує, що вона відхиляла запропонований проект колективного пакту і головну мету вбачала в зміцненні співробітництва з фашистською Німеччиною.

1.2 Конференція про розброєння

У 1933--1935 рр. радянська дипломатія активізує свою діяльність, відшукуючи нові ефективні засоби зміцнення загального миру.

Це, однак, не означає, що в нових умовах були здані в архів всі старі методи боротьби за мир. Радянський Союз продовжував, зокрема, докладати зусиль для нормалізації мирних взаємовідносин з капіталістичними державами шляхом встановлення дипломатичних відносин, укладення і продовження строку дії пактів про ненапад. Важливим напрямом радянської зовнішньої політики у 1933--1935 рр. залишалася боротьба за роззброєння.

Проблемі роззброєння Радянський Союз завжди надавав величезного значення, вважаючи, що людство може бути повністю гарантоване від війни лише у разі відсутності озброєнь. «Ми завжди були переконані і тепер переконані в тому,-- заявив на конференції по роззброєнню нарком закордонних справ СРСР 6 лютого 1933 року,-- що найкращою, якщо не єдиною, гарантією безпеки для всіх Націй було б повне роззброєння або хоча б максимально можливе скорочення озброєнь».[4;146]

Активну діяльність, спрямовану на припинення небезпечної гонки озброєнь, розгорнула радянська делегація на міжнародній конференції по роззброєнню, яка проходила в Женеві в 1932--1934 рр. На конференції було представлено 60 держав: всі члени Ліги Націй (55 країн) і ряд держав, що на той час не входили до Ліги, в тому числі СРСР і США.

Вже на першому етапі конференції, в 1932 р. в основному з'ясувалися позиції її учасників щодо проблеми роззброєння. Змушені під тиском світової громадськості взяти участь у роботі конференції представники капіталістичних країн на словах виступали за роззброєння і зміцнення миру, а на ділі топили життєво важливу проблему в морі заплутаних і нездійсненних паперових проектів і пропозицій.

Франція висунула план, основний зміст якого зводився до створення міжнародної армії при Лізі Націй і укладення нових договорів і союзів. Таким шляхом, використовуючи свій вплив у Лізі Націй, Франція прагнула зміцнити свої позиції в Європі за рахунок інших європейських держав. Німеччина вимагала рівноправ'я в озброєнні і перегляду версальських конвенцій. Італія підтримувала німецькі претензії і займала негативну позицію щодо загального напрямку роботи конференції. Англія не займала чітко окресленої позиції. Англійська делегація, як правило, виступала з компромісними пропозиціями і зрештою висувала або легко приймала формули, що не суперечили французькій концепції і відкладали розв'язання проблеми роззброєння. Англія пропонувала, зокрема, знищити підводний флот, що зміцнило б її позиції на морі. Сполучені Штати виступили на конференції з рядом пропозицій, що стосувалися головним чином сухопутних сил. Центральною пропозицією американської делегації був план пропорціонального скорочення озброєнь. США обходили питання про контроль і, як правило, голосували з англо-французькою більшістю.

Керуючись власними інтересами, європейські держави прагнули послабити воєнну силу одна одної і висували суперечливі проекти, прирікаючи конференцію на безплідні обговорення. Безплідність роботи конференції по роззброєнню викликала законне розчарування і критику прогресивної громадськості. «Навіть так звана комісія по роззброєнню,-- писала прогресивна американська журналістка Днна Стронг почала обговорювати не роззброєння, а утворення обмежень для швидко зростаючих озброєнь. Суть цих обмежень відразу ж ставала грою міжнародної політики, в якій кожна країна вишукувала для себе військові переваги».[8;520]

Радянська концепція безпеки виходила з того, що єдиною справжньою гарантією проти війни є повне і загальне роззброєння, яке зробило бвійну неможливою.

Радянська ідея повного і загального роззброєння докорінно відрізнялася від інших запропонованих проектів своєю простотою, легкістю здійснення і контролю. Радянська делегація підкреслила, що «тільки при повному роззброєнні може бути досягнута однакова безпека і рівність умов для всіх країн». Повне роззброєння знімало ряд складних питань, пов'язаних з контролем над роззброєнням. Адже незрівнянно легше встановити факт виробництва зброї і існування військових формувань, ніж порушення тією чи іншою державою встановленої норми. [4;533]

Виходячи з цього, глава радянської делегації нарком закордонних справ СРСР М.М. Литвинов 11 лютого 1932 р. запропонував взяти за основу роботи конференції принцип загального і повного роззброєння. Знаючи негативне ставлення імперіалістичних держав до ідеї загального і повного роззброєння, радянська делегація, разом з тим, заявила, що вона готова «обговорювати будь-які пропозиції, спрямовані на скорочення озброєнь, і чим далі це скорочення буде іти, тим з більшою охотою радянська делегація візьме участь у роботі конференції»

Одночасно нарком закордонних справ СРСР нагадав делегатам про радянський проект часткового роззброєння, внесений у Підготовчу комісію. За ним передбачалося повне знищення найбільш агресивних типів озброєнь, в тому числі танків, наддалекобійної артилерії, кораблів. тоннажністю понад 10 тис. тонн, суднової артилерії калібром,понад 12 дюймів, авіаносців, військових дирижаблів, важких бомбардувальників, всіх запасів авіабомб, всіх засобів хімічної, вогневої і бактеріологічної війни. Радянську програму схвально зустріла прогресивна громадськість світу, але вона не знайшла відгуку у делегацій імперіалістичних держав. Радянська пропозиція про повне роззброєння була відхилена як «непрактична» навіть без обговорення. Тим самим Англія, Франція та інші держави яскраво продемонстрували своє прагнення уникнути реального шляху до розв язання проблеми роззброєння.

Радянська делегація невтомно викривала намагання, західних країн прикрити переговорами про роззброєння гонку озброєнь і завести втупик життєве питання світової політики. В цей період СРСР висунув ряд нових, важливих, конкретних пропозицій.

11 квітня радянська делегація запропонувала проект статті майбутньої конвенції про роззброєння, що передбачала істотне пропорціонально-прогресивне скорочення існуючих озброєнь держав.

На засіданні Загальної комісії і її редакційного комітету радянська делегація відстоювала ці принципи і добилася того, що в резолюції, ухваленій 19 квітня, вказувалося, що проектована конвенція повинна стати першим рішучим етапом загального скорочення озброєнь.[21;305]

Радянська делегація підтримала проект резолюції про якісне роззброєння і внесла додаткові пропозиції: визнати агресивними і небезпечними всі гармати і гаубиці калібром понад 100 мм, всі бронетанкові озброєння (танки, бронеавтомобілі і поїзди), підводні човни тоннажем понад 600 тонн. Радянська делегація підтримала нідерландську пропозицію про визнання небезпечним розстановки у відкритому морі автоматичних контактних мін і угорську пропозицію про визнання агресивними річних військових суден. 28 квітня СРСР висловився за визнання агресивною всієї військової авіації. В травні в Бюджетній комісії представник СРСР Т. Луначарський висунув і відстоював пропозиції про необхідність гласності, обмеження і скорочення приватних капіталовкладень у воєнну промисловість, неприпустимість секретних воєнних фондів і об'єднання всіх воєнних витрат в одній статті державного бюджету та інші.

Таким чином, на першій сесії конференції в 1932 р. радянська делегація займала надзвичайно активну позицію, висунувши цілий ряд своїх конкретних істотних пропозицій і, підтримавши чимало проектів, запропонованих іншими країнами, що переконливо свідчить про конструктивність і щире прагнення радянської зовнішньої політики розв'язати проблему роззброєння і зміцнити тим самим загальну безпеку. Однак внаслідок позицій капіталістичних держав, думки в комісіях розходилися,і вони не змогли виробити доповіді, пригодні для обговорення. Більшість держав прагнула визнати агресивними ті види зброї, які були більш розвинуті у їх можливих противників.

У липні 1932 р. перша сесія конференції закінчила свою роботу, не зрушивши з місця проблему роззброєння.[21;306]

Конференція поновила свою роботу фактично лише в лютому 1933 р., розпочавши обговорення нових французьких пропозицій. То був так званий «конструктивний план», що намічав громіздку схему заходів, в залежність від якої ставилося питання про скорочення озброєнь. План містив в собі і ряд старих пропозицій, зокрема про створення міжнародної армії при Лізі Націй.

6 лютого 1933 р. радянська делегація зробила аналіз французького плану і висунула пропозиції, спрямовані проти агресії. Насамперед радянська делегація висловила своє глибоке невдоволення ходом роботи самої конференції, яка цілий рік затратила не на обговорення представлених країнами пропозицій, а на «відкладання їх, на їх залишення до іншого випадку або на консервування їх у технічних комісіях». Аналізуючи новий французький план, радянська делегація відмітила, що в ньому нема фактично ніяких нових пропозицій щодо скорочення озброєнь і крім того роззброєння, поставлене в залежність від прийняття конференцією загальних питань безпеки. Таке становище загрожувало на довгий час відсунути розв'язання проблеми роззброєння.

Переважна більшість французьких пропозицій стосувалася не всіх учасників конференції, а тільки певних груп держав: або тільки членів Ліги Націй, або учасників Вашингтонської морської угоди і т. д. Таким чином, ця частина французьких пропозицій не передбачала участі в заходах, зокрема СРСР, який не був членом Ліги Націй і учасником Вашингтонської угоди.

Тільки пропозиції щодо розширення зобов'язань учасників пакту Бріана -- Келлога мали відношення до всіх представлених на даній конференції держав, включаючи Радянський Союз.

Йшлося, зокрема, про те, що будь-який збройний конфлікт повинен цікавити всіх учасників пакту, про відмовлення Сполучених Штатів Америки від принципу нейтралітету у випадку конфлікту і т. ін.

Радянська делегація заявила, що проти цих пропозицій СРСР заперечень не має і буде готовий підписати відповідну конвенцію.

Разом з тим радянська делегація порушила ряд надзвичайно важливих питань, зв'язаних з пактом Бріана -- Келлога і санкціями проти агресора. Підписуючи в 1928 р. пакт Бріана -- Келлога, деякі держави зробили застереження, що практично зводили нанівець весь пакт. Так, Англія, приєднуючись до пакту, заявила, що вона, хоч і відмовляється від війни як знаряддя національної політики, але залишає за собою свободу дій в певних районах земної кулі. США зробили оговорку про збереження доктрини Монро як одного з видів самооборони, про захист прав своїх громадян за кордоном і про право застосування «мирних засобів тиску» таких, як демонстрації і блокади.[5;112]

Радянська делегація поставила питання про те, щоб зобов'язання, що випливають з пакту, мали повну силу для всіх його учасників і не обмежувалися будь-якими застереженнями. У зв'язку з тим, що французькі пропозиції передбачали деякі міжнародні санкції по відношений до держави -- порушника пакту, виникло питання про те, як і хто повинен визначати агресора. Радянська делегація висловила думку про необхідність створення спеціального міжнародного органу в такому складі, який гарантував би СРСР таку ж об'єктивність при розгляданні питань, як і іншими державам. Це мало велике значення, якщо врахувати вороже ставлення правлячих кіл імперіалістичних країн до першої в світі соціалістичної держави. Для боротьби проти агресора, для збереження миру надзвичайно важливо було мати точне визначення, що таке агресія, а на той час такого загальновизнаного поняття нападу не існувало ні в теорії, ні в практиці міжнародних відносин. Історія свідчила про те, що агресори вдавалися до різноманітних аргументів, аби виправдати свій напад на іншу країну. «Необхідність» нападу пояснювалася прагненням до експлуатації природних багатств певної території, порушенням якої-небудь міжнародної угоди, заходами якоїсь країни, що зачіпали матеріальні інтереси іншої, виникненням революцій або непорядків в інших країнах, стратегічними міркуваннями тощо. Виникла «теорія», що мала на меті виправдати війну необхідністю забезпечення миру.

Нарешті, історія знала чимало прикладів, коли одна держава топила кораблі іншої, встановлювала морську блокаду берегів іншої держави, тобто здійснювала агресивні дії, хоча й не вела війни у звичайному розумінні цього слова.

Радянська делегація 6 лютого 1933 р. винесла на обговорення міжнародної конференції по роззброєнню проект декларації про визначення нападаючої сторони. Проект давав чітке визначення поняття агресії. Агресо--ром повинна визнаватись держава, яка перша вчинить одну із таких дій:

а) оголосить війну іншій державі;

б) введе свої війська на територію іншої держави, хоча б і без оголошення війни;

в) бомбардує сухопутними, морськими або повітря-ними силами територію іншої держави або свідомо атакує її кораблі чи літаки;

г) висадить або введе в межі іншої держави без дозволу уряду сухопутні, морські або повітряні сили чи порушить умови такого дозволу, зокрема щодо часу або розширення району їх перебування;

д) встановить морську блокаду берегів або портів іншої держави.[4;148]

У цім проекті підкреслювалося, що ніякі політичні, стратегічні чи економічні міркування не виправдовують напад на іншу державу. Не виправдовують напад ні внутрішнє становище держави (революційний і контрреволюційний рух, громадянська війна, встановлення того чи іншого політичного, економічного, соціального ладу тощо), ні дії і розпорядження будь-якої держави (порушення міжнародних договорів, розрив дипломатичних або економічних відносин, відмова від боргів, прикордонні інциденти і т. ін.). У радянському документі передбачалося також, що на випадок мобілізації або концентрації якою-небудь державою значних збройних сил поблизу кордону, держава, якій загрожують такі дії, може застосувати дипломатичні та інші засоби для мирного розв'язання конфліктів, а також вжити у відповідь аналогічні кроки військового характеру, не переходячи, однак, кордону.

Радянська делегація пропонувала включити принципи такої декларації в текст майбутньої конвенції про безпеку і роззброєння або в спеціальну угоду, яка становитиме невід'ємну частину названої конвенції.

М.М. Литвинов, пропонуючи текст декларації про визначення агресії, підкреслив, що радянська делегація готова вислухати зауваження, внести поправки і додатки до своїх пропозицій, оскільки справа не в деталях, а в прийнятті державами основних принципів, що лежать в основі цього документу. Основні принципи декларації полягають «у проголошенні недоторканності встановлених і визнаних кордонів будь-якої держави, великої чи малої, в запереченні за кожною державою права втручання в справи, в розвиток, в законодавчу діяльність і адміністрацію іншої»

Таким чином, проект декларації, висунутий радянською делегацією, був документом великого міжнародного значення. Він не тільки визначав поняття агресії, розкриваючи як відкриті, так і замасковані її форми, але й проголошував принципи мирного співіснування держав. Радянський, Союз звертав увагу світової громадськості на необхідність вести рішучу боротьбу проти актів замаскованої агресії, щоб не допустити відкритої війни.

Всі, кому була дорога справа миру, оцінили проект декларації як важливий внесок Радянського Союзу у боротьбу за загальну безпеку. Позитивно оцінили радянські пропозиції і ряд буржуазних газет. Так, французька «Ер-нувель» назвала радянське визначення агресора «талановитим і точним». Своєрідною була реакція деяких американських газет. «Стеит газетт», що виходила в Нью-Джерсі, писала: «Більшовики повинні перестати уявляти, що метою конференції по роззброєнню є мир», а газета «Сітізен» .(штат Конектікут), підкресливши, що Радянський Союз настоює на забороні будь-якої агресії, заявила: «Росіяни, очевидно, розуміють буквально зобов'язання про відмовлення від війни, взяті на себе країнами» (учасники пакту Бріана--Келло-га.--В. Б.).[5;114]

Обговорення радянського проекту конвенції про агресора в комітеті безпеки викликало гострі дебати і затягнулося на кілька місяців. Змушені рахуватися з думкою світової громадськості навіть вороги радянських пропозицій не могли відкрито виступити проти проекту конвенції, але кожного разу під час обговорення висували якісь зауваження, намагаючись зірвати її прийняття. Представник Англії Антоні Іден намагався довести, ніби точне визначення агресії взагалі неможливе. Представник Німеччини висловлював сумніви з приводу того, чи слід давати надто «жорсткі» критерії для визначення поняття агресора, а японський делегат Яда туманно заявив, що для його остаточного визначення «треба врахувати в цілому всі проблеми, що є предметом конфлікту». [21;307]

У результаті наполегливої боротьби радянській делегації на початку травня вдалося добитися прийняття першої частини свого проекту, в якій йшлося про визначення поняття агресії, проте комітет безпеки відхилив другу частину, яка містила список мотивів, що не можуть виправдати напад на іншу державу.

Радянська делегація не склала зброї. Ряд делегацій поставили питання про нове обговорення радянського проекту. 17 травня 1933 р. радянський проект конвенції був прийнятий комітетом безпеки одноголосно. Лише представники Німеччини і Іспанії утримались, а англійський делегат був відсутній.

Однак організатори конференції, щоб провалити радянський проект, під різними мотивами відкладали остаточне прийняття декларації про визначення поняття агресора на пленарному засіданні конференції. Характеризуючи позицію імперіалістичних держав щодо радянської пропозиції про визначення агресії, Анна Стронг писала: «Оскільки більшість імперіалістичних країн звикла доставляти собі насолоду такими актами агресії проти слаборозвинутих країн, радянське визначення було провалено конференцією по роззброєнню...».

Чим далі, тим виразніше ставав факт тупцювання на місці конференції по роззброєнню. У березні 1933 р. Англія висунула новий план. Це був 57-й і останній проект, представлений країнами на конференції. Він мав ряд істотних недоліків, які робили його неприйнятним. Досить вказати на те, що план встановлював цифри -- норми збройних сил тільки європейських держав і то не всіх. Зрозуміло, що в умовах розпалювання в Азії імперіалістичною Японією небезпечного вогнища війни, ставити питання про скорочення збройних сил тільки європейських держав означало свідомо пропонувати мертвонароджений проект.

Політична обстановка в Женеві ще більш загострилася в результаті демонстративного залишений Німеччиною конференції по роззброєнню і виходу її з Ліги Націй у жовтні 1933 р. після того, як в ході обговорення англійського плану було поставлено питання про недопущення збільшення німецьких озброєнь. Цей крок, здійснений за прикладом Японії, означав, що фашистська мімеччина прагне розв'язати собі руки для гонки озброєнь і здійснення своїх агресивних планів.

Важливо зазначити, що ряд членів німецького уряду висловлювали Гітлеру свої побоювання щодо можливих акцій з боку Ліги Націй у зв'язку з виходом Німеччини. Але ні Англія; ні Франція, ні інші члени Ліги не реагували належно на демонстративний жест фашистської Німеччини. Гітлер говорив з цього приводу своїм міністрам: «Ситуація розвивалася так, як і передбачалося. Погрожувальні кроки проти Німеччини не були здійснені і не передбачаються... Критичний момент, очевидно, пройшов». Так поступово фашистський агресор усвідомлював безкарність своїх дій.[12;430]

У тривожних умовах зростаючої фашистської загрози в травні -- червні 1934р. відбулася остання сесія конференції по роззброєнню. У виступах делегатів відчувалися нотки песимізму з приводу безрезультатних підсумків тривалої роботи конференції. На цьому фоні невпевненості і розгубленості одних буржуазних дипломатів і пропозицій інших закрити конференцію контрастно прозвучали заклики радянської делегації продовжити зусилля для зміцнення загальної безпеки іншими засобами. Саме Радянська країна пропонувала корінне розв'язання цієї проблеми шляхом повного роззброєння. Радянська делегація не раз підкреслювала, що СРСР готовий піти і на часткове роззброєння, аби зрушити з місця життєво важливу проблему. Проте хід роботи конференції протягом 1932--1933 років виявив серйозні розходження позицій представлених на ній держав. Досить сказати, що по жодному з питань конференції не було прийнято, не тільки конкретних рішень, але навіть теоретичних формул, на яких зійшлися б усі делегації.[21;308]

Вихід агресивних держав з Ліги Націй і їх курс на гонку озброєнь зробив дальшу роботу конференції по роззброєнню безперспективною. Адже роззброєння мислиме лише як загальне, принаймні для всіх великих . країн. Жодна країна не стане на шлях роззброєння в той час, коли інша не тільки не роззброюється, а посилює гонку озброєнь.

1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів

Відвертий курс фашистської Німеччини на мілітаризацію вимагав від миролюбних країн вжиття негайних кроків для зміцнення безпеки в Європі. Оскільки з'ясувалася неможливість укладення багатостороннього колективного пакту взаємодопомоги, радянська дипломатія бере курс на консолідацію сил тих європейських країн, які давали згоду на співробітництво з СРСР у боротьбі проти загрози агресії. Такими країнами були Франція Іта Чехословаччина.

Наприкінці березня 1935 р. радянський повпред в Парижі В. П. Потьомкін поставив перед Лавалем питання про укладення франко-чехословацько-радянського договору про взаємну допомогу. Однак Лаваль зайняв негативну позицію щодо цієї ідеї, посилаючись на те, нібито такий пакт наштовхнеться на опозицію в парламенті. Радянська пропозиція переконливо свідчить про те, що СРСР прагнув використати найменші можливості і боровся саме за колективний договір, за створення системи колективної безпеки в Європі. [4;150].

Через кілька днів Лаваль вручив радянському повіреному проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР Чехословаччиною. Стаття перша проекту передбачала, цо у випадку, коли одна з договірних сторін стане об'єктом нападу, загрози або побоювання нападу з боку будь-якої європейської держави, друга сторона зобов'язується подати договірній стороні допомогу відповідно до рішень, які'ухвалить Рада з метою виконання зобов'язань, сформульованих у статті 10 Статуту Ліги Націй. Стаття друга проекту зобов'язувала договірні сторони подавати одна одній допомогу відповідно до рішень, прийнятих Радою згідно з другою частиною статті 16, яка передбачає застосування статей 16 та 17 Статуту Ліги Націй проти будь-якої європейської держави на користь одної з договірних сторін.

Французький проект двосторонніх угод мав істотні недоліки. По-перше, він ставив взаємодопомогу в залежність від складної і тривалої процедури в Раді Ліги Націй, що позбавляло жертву агресії негайної допомоги. По-друге, проект не передбачав кроків договірних сторін в тому випадку, якщо Ліга Націй не прийме певних рішень. На ділі проект Лаваля ставив виконання зобов'язань пактів взаємодопомоги в цілковиту залежність від Ліги Націй.

Нові французькі пропозиції свідчили про хитання Лаваля, що викликало гостру критику з боку прогресивних кіл Франції. Пертінакс, критикуючи позицію Лаваля, писав, що Лаваль висунув 30 березня 1935 р. проект договору, позбавлений дійовості і оснований лише на резолюціях Ради Ліги Націй, які ніколи не будуть прийняті через відсутність одноголосності в Раді.[4;151]

Хитання Лаваля в ці дні проявилося також в його заграванні з Польщею, що займала негативну пронімецьку позицію відносно проблеми колективної безпекї в Європі.

Як тільки у Варшаві стало відомо про те, що запланована поїздка Лаваля до Москви, польський посол у Франції Хлаповський 2 квітня за дорученням Бекаї негайно зустрівся з Лавалем і передав йому запрошення відвідати Варшаву на шляху до Москви, Лаваль з задоволенням прийняв його. В розмові з Хлаповськиї Лаваль не приховував, що бажав би спочатку відвідати Варшаву, але послідовність одержаних запрошень може «примусити» його їхати спочатку до Москви.

В донесенні від 5 квітня 1935 р. Беку Хлаповський писав: «Пан Лаваль ставиться до Радянської Росії не з таким ентузіазмом, як деякі інші члени французького уряду. Змушений однак прийняти проект цієї поїздки. (йдеться про поїздку до Москви.--В.Б.), Лаваль намагався відкласти її, а зрештою вирішив змінити її характер шляхом одночасного відвідання Варшави». Як видно з цього документа, хитання Лаваля між Москвою і Берліном, його прагнення «не посваритися» з Німеччиною і Польщею через зміцнення відносин з СРСР не були секретом для німецької та польської дипломатії. «Треба констатувати,-- писав Хлаповський Беку,-- що Лаваль в нинішній зовнішній політиці Франції представляє елемент поміркованого і певного реалізму».

Нещирість Лаваля у Переговорах з СРСР відмічає і Едуард Ерріо у своїх мемуарах. «Лаваль,--писав в ці дні Ерріо,-- хоче вести переговори з Совєтами лише для того, щоб підтримати Малу Антанту і перешкодити німецько-російській угоді. Але в глибині душі -- і він визнає це -- він боїться можливого впливу більшовицької армії на французьку армію».

Однак під впливом тривожних повідомлень з Берліна у впливових колах Франції в цей період перемагає лінія на зміцнення співробітництва з СРСР. Цей курс відповідав національним інтересам безпеки Франції.

4 квітня 1935 р. державний міністр Едуард Ерріо відвідав радянського посла, щоб обговорити умови франко-радянської угоди .

6 квітня радянський посол в бесіді з Лавалем знов підкреслив, що позиція Радянського Союзу полягає в укладенні колективного договору. Ідею тристороннього франко-чехословацько-радянського договору про взаємодопомогу радянська сторона відстоювала і 8 квітня під час нової зустрічі радянського посла з Лавалем, коли Лавалю було вручено заяву Радянського уряду щодо-переговорів про Східний пакт. Проаналізувавши всю тривалу історію переговорів про укладення Східного пакту і констатуючи безрезультатність і нез'ясованість проблеми, Радянський уряд твердо поставив перед французьким урядом питання, чи продовжує він залишатисі на базі пропозицій Поль-Бонкура та. Варту, а також Женевського протоколу від 5 грудня 1934 р. [4;152].

Радянський уряд пропонував:

1) негайно приступиті до укладення пакту взаємодопомоги військами і всіма засобами економічних санкцій з тими із раніше накреслених учасників Східного пакту, які цього бажають, залишаючи можливість для Німеччини і Польщі приєднатися до пакту;

2) одночасно з укладенням означеного пакту запропонувати Німеччині і Польщі підписати ра. зом з його учасниками колективний договір про взаємо. допомогу в розумінні допомоги не військами, а озброєнням і усіма видами економічних санкцій проти нападаю чого;

3) передбачити можливість анулювання цих пактів у разі здійснення у майбутньому більш широкого колективного пакту'про взаємну допомогу;

4) визнати необхідною участь СРСР у роботі конференції в Стрезг при обговоренні питання про Східний пакт.


Подобные документы

  • Передумови початку Великої Вітчизняної війни, нацистський напад на СРСР. Військові концепції Сталіна, стратегічні напрямки бойових дій Радянського союзу. Поворот у війні, радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., останні шляхи СРСР до перемоги.

    курсовая работа [57,5 K], добавлен 06.02.2011

  • Сутність терміну "репресія" та роль цього явища в історії СРСР. Сутність, масштаби та наслідки політики масових репресій в 30-х роках ХХ століття. Особливості розподілення масових переслідувань українців в роки репресій на території Радянського Союзу.

    презентация [466,2 K], добавлен 23.11.2014

  • Основні напрями радянської зовнішньої політики. Боротьба проти "соціал-фашизму" і "загострення капіталістичних протиріч". Радянська дипломатія і "колективна безпека". Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки. Нова концепція міжнародних відносин.

    курсовая работа [56,2 K], добавлен 09.02.2011

  • Налагодження співпраці СРСР з соціалістичними та капіталістичними державами в нових післявоєнних геополітичних умовах. Еволюція зовнішньополітичних доктрин, сталінізація країн центрально-східної Європи та її наслідки, криза старої зовнішньої політики.

    курсовая работа [59,0 K], добавлен 12.01.2010

  • "Феномен Н. Андрєєвої" як один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М. Горбачов назвав "білими плямами" історії. Основні тенденції розвитку економічних реформ. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991).

    курсовая работа [61,0 K], добавлен 08.02.2011

  • Підготовка Німеччини до війни з СРСР, ступінь готовності Радянського Союзу до відбиття агресії. Напад Німеччини, битва під Москвою, невдачі радянських військ у Криму та під Харковом, бої в Сталінграді. Основні наступальні операції радянських військ.

    реферат [41,6 K], добавлен 02.09.2010

  • Балістична і крилата ракети - засоби транспортування ядерного заряду. Етапи радянсько-американських переговорів щодо ядерного роззброєння після обрання Горбачова генсеком ЦК КПРС. Підписання Договору про Стратегічні Наступальні Озброєння між СРСР і США.

    дипломная работа [176,9 K], добавлен 19.10.2010

  • Ліга Націй як міжнародна організація держав, що існувала в період з 1919 по 1939 р. Історія створення міжнародної організації з питань світу. Характеристика структури Ліги Націй, аналіз правового режиму даної організації. Практична діяльність Ліги.

    реферат [37,3 K], добавлен 16.12.2013

  • Період "перебудови". Розпад СРСР. Зміна інвестиційної і структурної політики. Демократизація суспільства. Створення співдружності незалежних держав. Учасники алматинської зустрічі. Зустріч керівників Росії, Білорусі і України. Статут Співдружності.

    реферат [20,2 K], добавлен 17.10.2008

  • Суть пакта Ріббентропа-Молотова та таємний протокол до нього. Початок Другої світової війни. Приєднання частини західноукраїнських земель у 1939-1940 р. до УРСР і СРСР. Радянізація західних областей України, репресії радянської адміністрації в краї.

    реферат [17,4 K], добавлен 15.08.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.