1

План

1. Правова система класичного періоду

2. Мусульманське право (шаріат)

3. «Новий курс» президента Ф. Рузвельта

1. Правова система класичного періоду

Громадянське суспільство поряд з державою зумовило появу права якісно нового типу. Важливу роль у його становленні відіграли англійська (XVII ст.) та французька (XVIII ст.) революції, які були серйозним випробуванням на міцність правової надбудови, що залишилася від середньовіччя. Поклавши початок перевороту в галузі економіки й політико-державних структур, вони започаткували й новий правовий порядок, котрий ґрунтувався на визнанні загальної рівності всіх людей від народження, рівності всіх перед законом -- принципах, які було покладено в основу нового, юридичного світогляду. Оскільки цей правопорядок був зумовлений якісно новими суспільними відносинами -- відносинами буржуазними, то й право нового типу стало визначатися як право буржуазне.

Сутність права, сформованого на початковій стадії громадянського суспільства, визначалася новим становищем особистості в суспільстві та державі й ґрунтувалася на якісно нових принципах. Серед цих принципів виділялися:

* принцип індивідуалізму, що відображав розкріпачення особистості, її звільнення від корпоративних, станових та інших феодальних пут. Це знайшло своє вираження вже в перших конституційних та інших законодавчих актах французької революції, і насамперед у Декларації прав людини і громадянина 1789 року, де головним суб'єктом права стає людина, особистість, а не станово-корпоративні утворення. Звідси і права людини в самих юридичних документах стали розглядатись як природні, священні та невідчужувані. У свою чергу, вони підкріплювалися цілою сукупністю прав громадянина в публічній та приватній сферах;

* принцип свободи. Свобода була не тільки виразником загальнолюдського гуманістичного ідеалу: вона виступала як складовий елемент громадянського суспільства з властивими йому свободою підприємництва, свободою торгів, свободою конкуренції й інших економічних і соціальних свобод, що, у свою чергу, були неможливими без свободи політичної;

* принцип законності. Буржуазія прагнула створити суспільство, яке базується на правопорядку. Вона потребувала стабільності, тому цей принці став умовою реалізації не тільки політичних і громадянських прав, гарантією демократичних інститутів влади, але й стабільності всього економічно обігу;

* принцип «верховенства права» і «верховенства закону». На відміну в попередньої епохи, коли право народжувалося в основному не з настанов держави, а з реально існуючих і таких, що визнавалися самим суспільством відносин в епоху громадянського суспільства, надто ж у XX ст., право, зберігаючи загальнолюдську цінність (це знаходить вираження в доктрині «верховенстві права»), виступає значною мірою як припис державних органів.

У процесі становлення буржуазне права набула таких рис.

По-перше, буржуазне право виникло не на порожньому місці. Воно формувалося на підвалинах дореволюційних правових систем, які функціонували суспільстві, котре вже знало і відносини приватної власності, і ринкові відносини, і досить високий рівень юридичної техніки. Тому значна частина норм середньовічного права увійшла в оновленому вигляді до нового права, а відмов в ході буржуазних революцій і в подальші періоди від норм «старого права відбувалася головним чином стосовно тієї його частини, яка суперечила економічним та політичним потребам капіталізму й ускладнювала подальшу еволюцію самої правової системи.

По-друге, буржуазне право виникало у вигляді інтегрованих національна: правових систем. Використовуючи певною мірою правову спадщину минулої епохи, буржуазне право рішуче відкидало ті її частини, котрі ставали на завад, економічним та політичним інтересам буржуазії. Такими були насамперед роз'єднаність і феодальний партикуляризм, які базувалися на станових, регіональних, митних та інших бар'єрах. Ламаючи їх, буржуазні відносини призвели до виникнення не тільки національних держав, але й національних правових систем.

По-третє, правова система, яка складалася, набувала нової якості, нового способу свого існування: систему законодавства й систему права, що практично лише в зародковому вигляді були присутні у станово-кастовому суспільстві. Особливе системотвірне значення у формуванні нового права мало законодавство. Стаючи основним джерелом права, саме воно, а не засоби саморегуляції, стає стрижнем правової системи, правотвірним фактором.

По-четверте, організаційне оформлення галузей права. Поряд з такими «старими» галузями права, як цивільне та кримінальне, виникають нові, наприклад, конституційне (державне) право, яке, незважаючи на свою молодість, стає свого роду ядром у національних правових системах.

Виникнувши в цих загальних рисах на етапі переходу від станово-кастового суспільства до громадянського, буржуазне право продовжувало розвиватися. Тенденції його розвитку визначалися характером відносин, що були зумовлені соціально-економічним, політичним та духовним станом громадянського суспільства на тому чи іншому історичному етапі.

Подальший розвиток буржуазних і капіталістичних відносин через поширення ринково-економічних зв'язків по всій земній кулі призвів до інтернаціоналізації не тільки економічного, а й правового життя. Однією з перших стала проявлятися тенденція подолання колишньої самоізоляції правових систем різних країн, посилення їх взаємодії, інтеграції та створення світових правових сімей.

2. Мусульманське право (шаріат)

Відомий мусульманський правознавець М. Р. Ріда порівнював юридичну систему будь-якого суспільства з мовою цього суспільства. Подібно до того, як мова не повинна дозволяти правилам іншої мови управляти собою без перегляду і пристосування, так не можна запозичати і закони іншої нації, не зваживши їх на терезах відповідного світогляду і звичаїв. Інакше виникне хаос, будуть втрачені гармонія і самостійність. М. Р. Ріда закликав до використання принципу «переваги», тобто запозичення найбільш придатних законів з наданням переваги суспільним інтересам як основі для виведення законів з Корану і Суни, а також методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з чотирьох богословсько-правознавчих тлумачень (мазхабів) ісламу із залученням незалежних думок факихів, які необов'язково повинні походити з якогось одного мазхабу.

М. Р. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для мусульман у їх протистоянні культурному відчуженню і моральному хаосу. Він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і збереження шаріату, а й про те, що цивільний уряд не може виконувати свої функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. Зокрема він стверджує, що дух і суть законів засновані на їх виконуваності відповідно до потреб будь-якого часу і місця, а також до релігійних і політичних особливостей кожної нації.

З усіх світових релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом, і сполучною ланкою між ними виступає мусульманська правова ідеологія. Мусульманське право необхідно розглядати і як специфічну правову систему, яка повністю базується на мусульманській теології.

Необхідно розрізняти мусульманське право і національні правові системи мусульманських держав.

Р. Давид зазначав, що, як і в християнських країнах, громадянське суспільство ніколи не ототожнюється в ісламі із суспільством релігійним. Громадянське суспільство завжди живе під владою звичаїв або законів, які, безумовно, спираються загалом на принципи мусульманського права і відводять їм серйозну роль. Продовжуючи його думку, можна сказати, що, однак, у різні епохи, у певних країнах і з певних питань вони в той же час могли відходити від ортодоксальних положень і суперечити принципам і нормам релігійного мусульманського права. Навіть тоді, коли мусульманське право мало найвищий авторитет, далеко не всі його елементи мали однакове практичне значення».

За різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік, які сповідують іслам. Вони становлять більшість або значну частину населення більш ніж у 50 державах. Однак просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордонам країн з мусульманським населенням. Існують нації й етнічні групи, що сповідують іслам як релігію, але не сприйняли мусульманське право. В Індії, наприклад, понад 10% населення, тобто приблизно 100 млн чоловік, сповідують іслам.

Мусульманське право є правом мусульманської общини, тобто сфера його впливу поширюється на всіх людей, які сповідують іслам і проживають в інших країнах: Великобританії, Німеччині, СІЛА, Росії, Україні, Франції та ін.

Мусульманське право не є самостійною галуззю науки. Склавшись ще в VII--X ст., як вже зазначалося, тобто в період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті, воно незмінно виступає лише як одна із сторін ісламу. Ця релігія, як зазначається в наукових джерелах, містить у собі насамперед теологію, яка встановлює й уточнює, у що мусульманин повинен і в що не повинен вірити. В ісламській релігії сукупність таких приписів називається шаріатом (у перекладі -- належний шлях) і становить власне те, що називають мусульманським правом.

Норми мусульманського права важко відмежувати від релігійних норм, оскільки основні положення, на яких ґрунтується мусульманська релігія і право, містяться в класичних джерелах мусульманського права і мають релігійний характер.

Мусульманське право є відображенням волі Аллаха, і, відповідно, воно регулює всі сфери життя і діяльності людини. Тому сфери, регульовані мусульманським правом, більш всеосяжні, ніж світське право. Мусульманське право регулює не тільки правові, а й усі аспекти життя правовірного. У такому розумінні воно розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, що включає як юридичні норми, так і правові регулятори, насамперед релігійні і моральні, а також звичаї.

У мусульманському праві відображається воля Аллаха, оскільки воно дано Аллахом, і всі мусульмани повинні дотримувати основні його положення протягом усього життя.

Мусульманські теологи і правознавці вважають, що оскільки мусульманське право дароване людству Аллахом, то воно не потребує змін під впливом історичних подій, хоча вони і визнають необхідність його тлумачення і роз'яснення.

Принципова риса мусульманської концепції прав людини полягає в тому, що якщо західна теорія природного права шукає джерела права в природі людей і вважає суб'єктивні природні права людини джерелом закону, то іслам, навпаки, джерелом прав і свобод людини визнає «божественний закон». На відміну від західної ліберальної концепції, що вбачає основний сенс закріплення прав людини в їх захисті від посягань з боку держави, іслам розглядає владу як інститут, який зв'язаний шаріатом і відіграє головну роль у перетворенні його приписів, у тому числі і щодо прав і свобод людини.

Ісламська концепція права розглядає права людини не як права індивідуума, а як права суспільства одновірців у цілому.

Деякі принципові положення мусульманського права не відповідають міжнародним актам з прав людини. Водночас сучасна мусульмансько правова доктрина відображає зміни, що відбуваються у світі, і відповідає вихідним засадам самого шаріату. У результаті, незважаючи на особливу позицію з деяких серйозних моментів, сучасна мусульманська концепція прав людини в цілому перегукується із стандартами, які поділяє світове співтовариство. Це дістає вияв й у зіставленні міжнародних актів з документами, прийнятими мусульманськими країнами: Особливо можна відзначити Декларацію прав людини в ісламі, схвалену на нараді міністрів закордонних справ країн -- членів Організації ісламської конференції в Каїрі у вересні 1990 р.

Декларація закріплює всі основні міжнародно-визнані права і свободи людини, хоча і ставить їх у залежність від норм мусульманського права.

Отже, найбільш значною і розробленою системою права в країнах середньовічного Сходу було мусульманське право (шаріат). Ця правова система виникла й оформилася в межах Арабського халіфату, і процес її розвитку був тісно пов'язаний з еволюцією арабської державності від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за пророка Мухаммеда) до однієї з найбільших феодальних імперій VIII--X ст. (за династій Омейядів і Аббасидів). Значну роль у становленні шаріату відіграла діяльність Мухаммеда і перших чотирьох так званих праведних халіфів, за яких шляхом тлумачення заповідей, висловлювань і вчинків пророка були складені священні книги мусульман -- Коран і Суна. Мусульманське право увібрало в себе багато елементів попередніх правових культур Сходу, зокрема правові звичаї і традиції доісламської Аравії і завойованих арабами територій.

У перші десятиліття розвитку Арабського халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки, що утворилася в умовах специфічного перехідного і багатоукладного суспільства і складалася з племінної аристократії, рабовласників і класу земельних власників, який формувався. У наступні століття мусульманське право перетворилося на порівняно повну і цілісну систему феодального права, що захищало інтереси державної верхівки, землевласників, багатих купців, мусульманського духовенства.

Шаріат із самого початку виник і розвивався як конфесіональне право, органічно злите з теологією ісламу, просякнуте його релігійно-містичними уявленнями. Відповідно до ісламу правові настанови розглядаються як частина єдиного божественного закону і порядку, яким повинен керуватися світ. Звідси шаріат у цілому і його власне нормативна частина (фікх), містить не тільки правові настанови, а й релігійну догматику ісламу, мусульманську мораль, а також норми, що визначають «відносини мусульман з Аллахом» (ібадат). Будучи основою шаріату, релігійне світорозуміння і мораль обґрунтовували пасивність і споглядальність віруючих і тим самим сприяли зміцненню феодальної експлуатації.

Тісний зв'язок права з релігійною догматикою дістав вияв й у самих нормативних приписах шаріату. У ньому передбачалося п'ять видів дій людини, яким надавалося і правове значення: обов'язкові; бажані; дозволені; недостойні (такі, що підлягають осуду, але не передбачають покарання) та заборонені (такі, що передбачають покарання). По суті все життя правовірного мусульманина було зведено до цих дій. Кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними веліннями ісламу, а з іншого боку, кожен його крок набував характеру юридичного акта.

Теологічна оболонка шаріату зумовила велику своєрідність власне правових інститутів, конструкцій і понять, що входили до нього, перешкоджала створенню в ньому стрункої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Однак до IX ст., коли процес становлення шаріату в основному завершився, він містив у собі деякі розроблені і відокремлені нові правові норми, які відображали потреби феодалізму, що розвивався.

Однією з характерних рис мусульманського права була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога -- Аллаха -- утвердилася ідея єдиного правового порядку, що мав універсальний характер. Крім того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення меж халіфату поширювало свою дію на нові території. Але воно на перший план висувало не. територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, перебуваючи у будь-якій іншій країні (наприклад, з торговими цілями), повинен був доти римуватися шаріату, залишатися вірним ісламу. Звідси поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його на одну із світових релігій, шаріат став своєрідною «світовою системою» феодального права, що мала вирішальний вплив на правове життя ряду країн Азії й Африки. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату мало наслідком дедалі більший прояв у ньому місцевих особливостей і розбіжностей у тлумаченні окремих правових інститутів і вирішенні конкретних правових спорів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямів в ісламі відповідним чином відбувся розкол і в шаріаті, де поряд з ортодоксальним (сунізм) виник й інший напрям -- шиїзм, що й донині домінує в Ірані.

Поступово і прихильники ортодоксального напряму шаріату (до XIV ст.) розкололися на чотири основні групи (мазхаби), що становили по суті самостійні правові школи, виникнення яких пов'язане з іменами перелічених вище чотирьох найвизначніших мусульманських правознавців: ханифіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Найбільш поширеним з них є ханифітський мазхаб.

3. «Новий курс» президента Ф. Рузвельта

Світова економічна криза 1929--1933 рр. з особливою силою уразила США, внаслідок чого різко скоротився обсяг виробництва, розладналася фінансова система, відбувалося повсюдне руйнування і банкрутство промислових, торгових і фінансових фірм, зростало масове безробіття. Загальний обсяг продукції американської промисловості становив у 1932 р. лише близько 54% порівняно з докризовим 1929 р. За роки кризи припинила існування п'ята частина всіх банків США, кожен третій робітник втратив роботу, були примусово розпродані за несплату боргів і податків сотні тисяч фермерських господарств. За відсутності державної системи соціального захисту жертв економічних бід, що обрушилися на країну, криза вкрай загострила соціально-класові протиріччя, призвела до небачених раніше в США виступів робітників. Америка опинилася в передреволюційній ситуації, що вимагала докорінної перебудови всього старого укладу життя.

Перші спроби зупинити хвилю банкрутств шляхом державного кредитування були здійснені в США в 1932 р. урядом Гувера. З цією метою була створена Національна кредитна корпорація, перетворена на початку 1932 р. на Реконструктивну фінансову корпорацію. Інша урядова організація Федеральне фермерське бюро -- була покликана підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Проте ці заходи зазнали невдачі!

Уряд Гувера не зміг зупинити наближення країни до фінансово економічного краху. ФРС не справлялася зі своїми завданнями допомоги банкам в умовах біржових лихоманок, оскільки Рада управляючих, яка очолювала її, не була на цей час наділена необхідними владними повноваженнями. Вона не могла ні встановлювати обов'язкових резервів депозитних банків, ні контролювати з повною відповідальністю проведення операцій на відкритому ринку цінних паперів та ін.

Навесні 1933 р., коли криза досягла свого апогею, на посаду президента вступив кандидат від демократичної партії Ф. Рузвельт, далекоглядний політик, який розумів, що необхідно терміново вживати радикальних заходів для створення в країні ефективного антикризового механізму, проводити соціальні реформи, що зможуть призупинити розвиток масового руху протесту в Америці.

Розроблена урядом Рузвельта програма антикризових заходів одержала в історії США назву «нового курсу», основні реформи якого були проведені в період перших «100 днів» його президентства, коли Конгрес прийняв велику кількість законів, що охоплювали усі сфери соціально-економічного і політичного життя країни.

Ця програма не мала спонтанного характеру (як стверджували раніше деякі історики). Ще в 1928 р. Ф. Рузвельт, ставши губернатором від демократичної партії в штаті Нью-Йорк, сформулював доктрину «відповідальності держави за долі своїх громадян». Ця доктрина дістала втілення в радикальній на той час програмі реформ, запропонованих ним легіслатурі штату, яка передбачала допомогу фермерам і фермерським кооперативам, контроль за ринком сільськогосподарських продуктів, кардинальне поліпшення трудового законодавства, підтримку шкіл, охорони здоров'я тощо. Там же Ф. Рузвельт одержав і перший досвід соціального реформаторства, коли законодавчими зборами штату був прийнятий безпрецедентний на той час Закон про надзвичайну допомогу безробітним і була створена з метою проведення цього Закону в життя Тимчасова адміністрація допомоги. Досвід створення відповідних державних органів, що гарантують втілення надзвичайних законів у життя, неухильно використовувався Рузвельтом і надалі.

Одним з найважливіших завдань першого періоду «нового курсу» у 1933 р. було збереження і за можливості зміцнення фінансово-економічної системи корпоративного капіталу США, у співробітництві з яким Ф. Рузвельт вбачав єдиний шлях зміцнення основ капіталістичного ладу. З метою збереження політичної стабільності було потрібне і вжиття негайних заходів, спрямованих на соціальний захист населення.

Економічна політика «нового курсу» цього часу була спрямована на відновлення розладнаної банківсько-фінансової системи. З цією метою на підставі прийнятого Конгресом Надзвичайного банківського закону, який надав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був накладений тимчасовий арешт на рахунки всіх банків країни з метою їх повної ревізії. Після відповідної перевірки їхньої кредитоспроможності Міністерство фінансів підтвердило дозвіл діяльності головним чином великих банків, що саме по собі сприяло залученню до них вкладів, поповнених новими кредитами Реконструктивної фінансової корпорації. Величезна кількість дрібних банків змушена була припинити своє існування.

Слідом за цим був виданий наказ президента про встановлення повного контролю за золотом, що перебувало в обігу. Експорт золота був заборонений, обов'язковій здачі резервним банкам, які належали до ФРС, підлягала вся золота валюта громадян, що перевищувала 100 дол. Жоден банк, крім банків ФРС, не мав права мати золотий запас, що гарантувалося застосуванням заходів кримінальної відповідальності. Водночас був дозволений випуск нових грошей, без золотого забезпечення. Це рішення, що означало відхід США від золотого стандарту, призвело до різкого інфляційного стрибка, погасити який і була покликана оновлена ФРС, функції якої на цей час були значно розширені. Вона одержала, зокрема, право змінювати розміри внесених до неї грошових резервів, регулювати процентні ставки по банківських вкладах та ін. З цією ж метою на основі Закону про банківську діяльність 1933 р. були створені в 1934 р. Федеральна корпорація страхування вкладів (ФКСВ), а потім Федеральна корпорація страхування позичок і заощадьжень (ФКПЗ), покликані відновити довіру до банків, захистити банківські вклади населення.

З метою припинення спекуляцій вкладами, необгрунтованого надання кредитів компаніям, власниками акцій яких виступали самі банки, були розділені депозитні й інвестиційні функції банків.

Уряд прагнув упорядкувати і спекулятивну діяльність фондових бірж, що скандально процвітала в передкризовий період. У зв'язку з цим у 1934 р. був прийнятий Закон про обіг цінних паперів, на підставі якого була створена Федеральна комісія з цінних паперів і бірж (ФКЦПБ). Закон 1934 р. передбачав надання всім учасникам торгового ринку рівних умов, що гарантують вільний доступ до найважливішої інформації про діяльність компаній. ФКЦПБ була наділена правом реєстрації всіх цінних паперів, що випускалися в обіг. Вона також стежила за наданням інвесторам відомостей, що їх цікавлять, про діяльність компаній та ін.

Оскільки рішення Ради управляючих ФРС були обов'язковими для всіх банків, що входили до цієї системи (тобто більшості банків країни), то ФРС отримала реальні можливості визначати всю банківську, кредитно-фінансову діяльність країни.

У середині 1933 р. був прийнятий Закон про відновлення промисловості -- найбільш значний у законодавстві «нового курсу». Як зазначалося в самому Законі, він був прийнятий з метою забезпечення «загального добробуту» шляхом встановлення координації для вирішення проблем масової злиденності, досягнення співробітництва між працівниками і роботодавцями за сприяння уряду, усунення і вирішення трудових конфліктів, проблем руйнівної конкуренції, що призводять до зниження прибутків і скорочення інвестицій і зайнятості. Згубні процеси зниження цін в умовах «руйнівної конкуренції» мали дати відсіч «кодексам чесної конкуренції», що складалися підприємницькими асоціаціями, за участі профспілок, які фіксували чітко визначені норми виробництва і збуту продукції, встановлювали рівень товарних цін, умови комерційного кредиту тощо. Після затвердження президентом «кодекси» одержували силу закону.

Як і початкова фінансова політика, промислова політика 1933 р. надала явні переваги великому корпоративному бізнесу. Прямим свідченням цієї політики було призупинення на два роки (на час дії НІРА) антитрестівського законодавства до «кодифікованих» підприємств, крім того, їх примусове картелювання.

НІРА мав не тільки вирішити проблему стабілізації промисловості за допомогою спеціально створюваного державного органу -- Національної адміністрації відновлення промисловості, а й зняти гостроту трудових конфліктів за допомогою заходів соціального маневрування, задоволення деяких вимог робітників, висунутих ними в ході масової страйкової боротьби.

Аграрна політика «нового курсу» дістала вияв насамперед у Законі про регулювання сільського господарства, який передбачав створення спеціального адміністративного органу з регулювання сільського господарства, що був покликаний збалансувати попит та пропозицію на продукти сільського господарства, підвищити на них ціни. З цією метою вводився однаковий відсоток скорочення посівних площ усіх фермерів -- і великих і дрібних, з виплатою компенсації за необроблені землі, що боляче вдарило по дрібному фермерству. Водночас група великого комерційного фермерства, одержавши більшу частину преміальних платежів, змогла завдяки цьому інтенсифікувати своє господарство і отримати чималий прибуток. Скорочення посівних площ для підвищення цін у голодуючій Америці супроводжувалося знищенням уже готової продукції, мільйонів голів худоби тощо.

Був прийнятий також Закон про рефінансування фермерських боргів, що скоротив відсотки по іпотечній заборгованості фермерів і продовжив терміни погашення їх боргів. Через федеральні земельні банки фермерам була надана позика більш ніж у 2 млрд дол., яка пішла насамперед на погашення їхніх боргів, у чому безпосередньо були заінтересовані і банки.

Разом з політикою скорочення посівних площ ще в 1936 р. почала проводитися політика відновлення родючості грунтів. У 1936 р. ця політика була законодавчо оформлена прийняттям Закону про збереження родючості грунтів і про квоти внутрішнього ринку. Закон передбачав виплату преміальних платежів власникам землі, які погоджувалися вилучати землі з-під посівів тих культур, що їх виснажували, що повинно було, з одного боку, підвищити ціни на продукцію сільського господарства, а з іншого -- родючість грунтів.

Завершальним правовим актом аграрної політики «нового курсу» був Закон 1938 р., який посилював державний контроль за надходженням на ринок основних сільськогосподарських продуктів, підтримання цін на які відтепер мало досягатися не знищенням «надлишків», а їх збереженням з відповідними державними виплатами фермерам у рахунок ще не проданого врожаю.

Навколо економічної політики «нового курсу» розгорнулася запекла боротьба вже в 1934 р. Проти неї виступали і праві сили, які вважали «новий курс» надто радикальним, і ліві, що вважали його (з огляду на тяжке становище значних прошарків населення, безрезультатні спроби уряду вирішити проблему безробіття та ін.) недостатньо рішучим.

Не допомогли кардинальному вирішенню проблеми безробіття ні прийняття ще в 1933 р. Закону про скорочення до 30 годин робочого тижня на великих підприємствах (що призвело до скорочення 6 млн робочих місць), ні створення Адміністрації з реалізації громадських робіт (АРГР), покликаної провадити в життя програму будівництва об'єктів інфраструктури, у тому числі військово-стратегічного характеру, ні витрачені в процесі здійснення цих програм 13 млрд дол.

Права опозиція «новому курсу» особливо сильною була серед представників корпоративного капіталу. Крайнім проявом цих опозиційних настроїв стала вимога відмови від будь-яких реформ. Підтримував опозицію і Верховний суд США, який, з консервативно-індивідуалістичних позицій невтручання держави в сферу приватного підприємництва оголосив у травні 1935 р. про неконституційність прийнятих законів.

Ці рішення Верховного суду стосувалися не тільки конституційності конкретних законів, вони поставили на порядок денний більш широку, історично важливу проблему -- про межі втручання держави в економіку з метою її врегулювання, у тому числі і не в останню чергу за рахунок проведення соціальних програм. Перед країною та її президентом постало з усією гостротою доленосне запитання: куди йти -- далі, уперед по шляху поглиблення реформ, чи повернути назад. Ф. Рузвельт пішов уперед. У 1936 р. його мали переобирати на другий президентський термін.

В другій половині 30-х років змінюється головний напрям діяльності уряду Ф. Рузвельта, обумовлений необхідністю проведення кардинальних соціальних реформ. Так, проголошені раніше НІРА профспілкові права не задовольняли вимог робітників. У результаті безпосередньої соціальної політики Ф. Рузвельта не було гарантовано законом право на страйк, не була закріплена вимога американських робітників заборонити підприємцям через «індивідуальні угоди» приймати на роботу осіб, які не є членами профспілки, що відкривало шлях до штрейкбрехерства, можливого зриву страйку. Права профспілок порушувалися й через необов'язковість їхньої участі у визначенні умов праці робітників шляхом укладення колективних договорів і широкої можливості створення конфронтуючих профспілкам «компанійських союзів», що фінансувалися підприємцями і використовувалися ними для підриву організованої боротьби робітників.

Згодом були прийняті й інші закони, які доповнювали, коригували законодавство «нового курсу», але головні напрями економічної і соціальної політики американської держави залишилися незмінними.

Література

Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран. Учебник. - М: «Форум», 1998.

Баглай М.В. Конституционное право зарубежных стран. Учебник. - М., 1999.

История государсгва и права зарубежньсх стран / за ред. Жидкова, Крашенинниковой в 2- х тт.-М. - 1998.

Макарчук В.С Історія держави і права зарубіжних краън. -- К. - 2000.

Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн. - К, Істина, 2005.