Становлення права у Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

імперія королівський домен феодальний

Реферат

на тему:

«Становлення права у Франції»

Після розпаду імперії Карла Великого до складу Західна франкської держави увійшли Аквітанія, Нейстрія, Бретань, Гасконь, Септиманія, Іспанська марка. Династичні спори відбувались з приводу Лотарингії. В країні проживали франки, кельти, фламандці, норманни, баски, каталонці. З часом склались дві основні народності: північнофранцузька та південнофранцузька (у Провансі). Все це створювало труднощі для становлення централізованої держави, єдиної правової системи.

Наприкінці IX -- початку X ст. феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл Лисий приписував кожній людині королівства визнавати над собою сеньйора, якого захоче,-- в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті у 877 р. він видав К'ерсейський капітулярій, яким узаконив перетворення бенефіція на феод, визнав право графів" передавати свої посади у спадщину. Відтоді король уже не міг відняти надані бенефіції, навіть якщо його безпосередній васал відмовлявся перебувати у нього на службі.

Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов'язків відносно короля, якого вважали «першим серед рівних».

Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах. Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в управлінні наштовхувались на колективний опір знаті. Авторитет. королівської влади був низьким. Розбрат, відсутність єдиного правового простору гальмували розвиток Франції.

Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався формулою: «Немає землі без сеньйора». Він остаточно зруйнував попередню общину франків.

Духовні феодали -- епіскопи та абати -- здобували владу від папи римського. Вступ їх на посаду називався інвеститурою.

За прикладом короля феодальна знать каролінгської епохи роздаванням бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів. Великі світські сеньйори добились численних ф'єфів (земельні володіння).

Кожний феодал віком від 18 до 20 років повинен був пройти обряд посвячення в рицарі. У присутності родичів йому вручали меч і шпори. Васал давав клятву вірності своєму сеньйору, котрий дарував йому «поцілунок миру». Цей обряд називався ома-жем. Рицарі становили основу королівського війська. За свій рахунок вони придбавали коня, спорядження. У мирний час регулярно влаштовували змагання (турніри), на яких рицарі демонстрували своє вміння користуватись зброєю. Черезплічник, рицарський пояс і золоті шпори були рицарськими відзнаками.

Роздавання бенефіціїв та імунітетних грамот прискорило оформлення феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які захищали їх від наскоків повсталих селян та любителів легкої наживи з дворян. Володар вотчини (сеньйори) мав військову силу для придушення виступів селян та оборони від нападу інших феодалів.

Васал був зобов'язаний вірно й добросовісно служити своєму сюзерену: приймати його як почесного гостя у своєму домі, брати участь в його ополченні, допомагати викуповувати сеньйора з полону, підносити подарунки, коли виходила заміж старша дочка сеньйора або посвячувався в рицарі його старший син. При цьому васал міг розраховувати на заступництво з боку свого сеньйора. Вчинки і правопорушення васалів розглядав суд, який складався із знатних осіб на чолі з сеньйором.

У Франції діяло правило: васал мого васала -- не мій васал. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Для того щоб примусити непокірливого васала виконувати свої обов'язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною. Міжусобні війни в період феодальної роздробленості не припинялись.

Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального суспільства. Формально община ще зберігалась, однак була залежною від феодалів. Тривалий час основною формою експлуатації особисто залежних селян -- сервів була барщина, тривалість якої дедалі збільшувалась. Крім того, селяни обкладались грошовим податком -- талією на користь поміщика. Особисто вільні селяни -- вілани за користування землею платили поміщикові чинш. Гостра нужда примушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались облатати. На користь церкві з селян стягувалась частина усіх видів виробленої продукції. Були й інші форми феодальної залежності селян. При одруженні осіб з різних станів їхні діти успадковували нижче соціальне становище батьків. Без згоди свого господаря серв не міг одружитись, змінити місце проживання, передати кому-небудь частину свого майна. Виникли баналітети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян. Вони зобов'язували останніх молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін. Абат Клюні (VII ст.) писав, що світські сеньйори численними службами притискують сервів і тяжкий, нестерпний тягар на них накладають, так що більшість селян змушена покидати свою власну землю і тікати на чужину.

Становище сервів було трохи кращим, ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки землі. Феодали не могли безкарно вбивати їх. Серви користувались деякою громадянською правоздатністю, могли створювати сім'ю.

Потреби ринку змусили феодалів дати селянам велику свободу в господарській діяльності. З XIII ст. серви дістали право викуповуватись на волю. Виплативши своєму сеньйору певну суму з рахунок основних повинностей -- подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі -- серв діставав свободу і ставав орендарем землі -- біланом. Надалі він платив своєму колишньому господареві тільки грошову ренту -- цензиву за ділянку землі. Сеньйору належало право власності на ділянку вілана, за захистом інших своїх прав вілан міг звертатись до королівського суду. Така правосуб'єктність селян захищала їх від свавілля феодалів. Французькі селяни чинили упертий опір спробам феодалів запровадити загальне кріпосне право, намагались не тільки зберегти, а й розширити права сільської общини.

До середини XV ст. після столітньої війни з Англією власті були змушені надати всім селянам можливість здобути особисту свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян був зрівняний.

У IX--XII ст. помітно підвищилась продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Пожвавилась торгівля. Посилився приплив селян до міст. Всякий, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільним.

Однак з часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись. Городян примушували платити сеньйору різні податки з майна. Мито стягували біля міської брами та мосту, навіть на переході з одного кварталу в інший.

Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деяким містам вдалося звільнитись від сеньйоріальної адміністрації і суду. Так, у перших містах-комунах виникли власні самоврядування і суд. Став формуватись стан бюргерів. Міські жителі користувались підтримкою короля, що був заінтересований в обмеженні влади великих феодалів.

Спираючись на городян, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади. Він також користувався підтримкою дрібних і середніх феодалів. Дворянство страждало переважно від свавілля земельних магнатів і було заінтересоване в посиленні королівської влади.

З останніми монархами династії Каролінгів герцоги, графи та епіскопи вже мало рахувались. У 987 р. на з'їзді феодальної знаті королем Франції було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії Капетінгів. У нового короля було мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Аби навести порядок у своєму домені, Капетінгам потрібно було майже сто років.

Організація влади й управління монархією за Каролінгів і перших Капетінгів була двірцево-вотчинною. Особисті слуги короля були одночасно службовими особами королівства. Влада короля обмежувалась радою знаті. Рада при королі називалась курією.

У період феодальної роздробленості до цієї ради король став залучати найвідданіших йому васалів і великих чиновників, досвідчених легістів. Знатні магнати майже перестали брати регулярну участь у роботі цього органу.

Важливою особою при династії Каролінгів був сенешаль. Він відав королівською канцелярією. У складанні важливих актів йому допомагав референдарій. З часом функції начальника канцелярії і головного священника королівської молільні перейшли у відання архікапелана. Королівським судом керував двірцевий граф. Посада майордома була скасована. Колишній головний конюший --* маршал -- став іменуватись начальником королівської кінноти.

Дещо змінилося королівське управління. Замість графів, які стояли на чолі округів, їхніх помічників (вікаріїв) було введено посаду прево. З часом округи об'єднались у бальяжі. Прево став підпорядковуватись бальї.

Так звані березневі, а потім травневі поля перестали проводитись. Народне ополчення формувалось лише за надзвичайних обставин. Основою королівського війська стало ополчення рицарів. Великі васали короля неохоче йшли на війну.

Заможні феодали керували своїми володіннями з допомогою курії, яка складалася з прямих васалів світського й духовного звань. У міру введення в курію представників городян і дворянства вона перетворювалася на адміністративно-судовий орган даної території.

Наприкінці XII -- початку XIII ст. в герцогствах і графствах почали скликати збори представників станів, які пізніше перетворились на провінційні штати -- генеральну раду.

Подолання феодальної роздробленості почалося із зміцнення управління королівським доменом. У найбільш непокірливих васалів конфісковували володіння або відразу, або через складну судову процедуру. У XII ст. за королів династії Капетінгів -- Лю-довіка VI Товстого, Людовіка VII, Філіппа II Августа -- почалося розширення королівського домену. В нього входили виморочні (безгосподарні) землі, а також землі, куплені у графів, що розорились, володіння, які дістались членам королівської сім'ї після шлюбу. Королі вперто вели війни за вихід до моря і в результаті зуміли приєднати до свого домену частину земель графа Анжуй-ського, у котрого їх було в 6 разів більше, ніж у короля (до 1181 р. у володіння Анжуйського дому входили: Англія, Нормандія, Турень, Анжу, Пуату, Аквітанія, в тому числі Тулузьке графство, частина Ірландії, Уельсу).

На посилення королівської влади та обмеження політичної самостійності графів були спрямовані реформи Філіппа II Августа, що розширив королівські володіння, вперше ввів прямий подушний податок, намагався підпорядкувати своїй юрисдикції сень-йоріальні суди. Представників короля направляли в усі провінції і утворювали на місцях осередки королівського управлінського апарату. Вони ревно вишукували приводи для втручання в юрисдикцію сеньйорів усіх рангів, щоб урізати їхні судові права і доходи.

У результаті реформи адміністративного й судового управління всі володіння короля були поділені на рівні округи --- бальяжі на півночі і сенешальства на півдні. На чолі їх були поставлені королівські чиновники -- бальї, що займались розглядом судових спорів, збирали податі, скликали королівське ополчення. їхніми помічниками були прево й секретарі (сержанти). Реформа викликала невдоволення феодальної знаті, яка повела боротьбу за її скасування.

Людовік IX, ступивши на престол, заявив, що у Франції є тільки один король. Він намагався обмежити самоуправство герцогів і графів, добитись скрізь додержання своїх указів. Королівський ордонанс 1260 р. заборонив у домені приватні війни і судові поєдинки. Рицарям дозволялось відкуповуватись від служби в королівському ополченні. Це давало змогу королю утримувати наймане військо. Важливим джерелом його прибутків було продавання грамот вольності містам. Для ведення війн з магнатами потрібні були великі кошти. Істотне значення для поліпшення економічного становища мав випуск повноцінної монети, яку стали охоче приймати і за межами королівських володінь.

Замість з'їздів феодалів Людовік IX затвердив постійну раду (велику й малу). До складу великої ради входили прямі васали короля, а до малої -- королівської курії--увійшли канцлер, кон-нетабль та інші сановники. Курія була поділена на дві палати: фінансову (лічильну) й судову. Остання незабаром стала називатись Паризьким парламентом.

Згідно з ордонансом 1260 р., герцоги і графи, чиї володіння перебували за межами королівського домену, перш ніж вступити у війну одного з одним (за 40 днів) повинні були передати спірне питання на розгляд короля. Фактично феодалів примушували звертатись до королівського суду, що до того ж ще й обкладалось немалим митом. Рішення, які приймав король, підривали авторитет сеньйоріальних судів, закладали основи загальнодержавної юстиції.

Королівський суд в особі Паризького парламенту здобув право приймати на свій розсуд апеляції на рішення сеньйоріальних і міських судів. Поступово він став виконувати функції вищого королівського суду, розглядати найтяжчі злочини: вбивства, незаконне захоплення земель, розбої, підпали, фальшивомонетницт-во, викрадення жінок. Паризький парламент був касаційною інстанцією для сеньйоріальних судів. Він охоче виносив рішення про конфіскацію володінь у противників короля й непокірливих васалів.

Королівські легісти (знавці римського права) затівали складні справи проти всіх, хто не хотів добровільно передати свої землі короні.

Корпорація юристів підпорядковувалась тільки королю. Вона відтісняла духовенство від управління і суду, її члени стали обіймати важливі посади на королівській службі. Магнати називали легістів короля «людцями парламенту». Для підготовки спеціалістів права з ініціативи капелана короля Роберта Сорбонна в Парижі у 1253 р. було засновано навчальний заклад. Вводились учені ступені: доктора, ліценціата, магістра, бакалавра. На юридичному факультеті багато часу відводилось вивченню римського права.

Королівська влада спробувала також припинити безцеремонне втручання папи римського у справи держави. Позови кліриків у громадянських справах став розглядати світський суд. Заборонялися самовільні побори з пастви і французької церкви на користь Риму, король став втручатись у порядок заміщення церковних вакансій. У 1226 р. Людовік IX відхилив намагання папи обкласти податтю церковні установи Франції. Відтоді залежність французької церкви від Ватікану ослабла.

Реформи Людовіка IX привели до посилення королівської влади. Суд і адміністрація монарха діяли за межами його домену, який до кінця XIII ст. охоплював значну територію Франції. Англійський король відмовився від зазіхань на володіння у Франції. Проте Франція ще не стала єдиною централізованою державою. Зберігся її поділ на північну й південну частини, на самостійні герцогства і графства.

Боротьба французьких королів з феодалами-сепаратистами потребувала дедалі більших сил і коштів. Зростаючі витрати на утримання державного апарату вже не покривались додатковим оподаткуванням селянства й городян. Непосильні побори розоряли міські комуни, спричинювали повстання ремісників. Зростало невдоволення купців, лихварів. Король часто не тільки «забував» віддавати взяте в борг, а й вимагав нових позичок.

У пошуках прибутків король став випускати неповноцінну монету, підвищив оподаткування дворян, які не бажали служити в його війську. Він оподаткував землі духовенства, заборонив абатам вивозити в Рим золото й срібло, з тюрем інквізиції було звільнено єретиків, що призвело до гострого конфлікту з папою Боні-фацієм VIII.

Новообраний папа був однодумцем короля, його резиденцію незабаром було перенесено в Авіньйон, на територію, підвладну Франції. Вперше після Карла Великого світська влада набула такого великого впливу на главу католицької церкви. Так зване «Авіньйонське полонення» пап тривало сто років.

Зі свого боку римські кардинали обрали свого папу. Двопап-ство тривало майже сорок років. Обидва папи енергійно відлучали один одного від церкви. Авторитет церкви було підірвано. Вище духовенство на соборі в Пізі не змогло припинити «великий розкол» церкви. Тільки собор в Констанці на початку XV ст. покінчив з розколом у церкві і відновив однопапство.

Королі Франції із складної ситуації в церкві мали певну вигоду. Вони привласнили частину прибутків духовенства, брали гроші з папської курії. Королю дістались багатства ордена Тамплієрів, створеного для «звільнення гроба господнього». Перед тим як конфіскувати їхнє майно, легісти звинуватили монахів ордена в єресі, чорнокнижництві та розпусті. Після допитів з тортурами тамплієри «зізнавались» в усіх злочинах.

Тодішній ректор Паризького університету Марсілій Падуан-ський у книзі «Захисник миру» писав, що вища влада повинна належати не спадковому, а виборному монарху, що головний порушником миру є папство з його зазіханням на права держави. Священник -- не суддя, не адміністратор, а наставник, котрий лікує душу і через це може діяти тільки порадою і переконанням. У висловлюваннях Марсілія Падуанського була думка про свободу совісті. Євангеліє -- не закон, а тільки повчання. Тому у справах віри не може бути примусу.

Легісти енергійно і послідовно сприяли королю в реалізації ідеї суверенності й незалежності монарха. Дедалі частіше вони посилались на одну із догм римського права епохи імперії про те, що бажання государя має силу закону. Сфера юрисдикції сеньйо-ріальних і церковних судів поступово звужувалась. Філіпп IV називав своїх лепетів «рицарями закону». Однак його слабовольні наступники Філіпп Довгий та Іоан Добрий не змогли захистити їх від помсти великих магнатів, які вимагали скасування королівської юстиції, відновлення попередньої вольниці.

На початку конфлікту з Ватіканом у 1302 р. Філіпп IV Красивий скликав розширену раду світських і духовних феодалів -- прообраз станово-представницького органу. В боротьбі проти папства і церковної верхівки король даремно сподівався на підтримку рицарства й городян. До цього часу ворожнеча станів, особливо городян, із земельними магнатами і духовенством стала очевидною. На раді вперше були представники третього стану -- знатні городяни. Були делегати і від заможних селян. З тих пір органи станового представництва стали називатись Генеральними штатами. Селяни і міські низи в них Не обирались. Аналогічні органи існували і у великих провінціях.

До складу асамблей провінційних штатів входила місцева знать з переважанням дрібного дворянства, верхівки городян. Вони стримували всевладдя баронів, надавали допомогу королівській адміністрації. Феодальна монархія у Франції стала перетворюватись на станово-представницьку.

Король скликав Генеральні штати, коли відчував потребу в грошах, збирався ввести нові податки або підтвердити старі. У деяких випадках він хотів дістати від них схвалення своєї політики. Судово-адміністративні функції були зосереджені в руках короля. Генеральні штати не мали свого адміністративного апарату.

Наприкінці XV ст. було встановлено, що бальяжі обирають у Генеральні штати по одному депутату від кожного стану. Стани засідали окремо в палатах. Кожний стан мав один голос. Відповідь королю стани давали разом. Делегати могли діяти лише в межах наказів, інструкцій своїх виборців (імперативний мандат). Наприкінці роботи штатів королю вручали узагальнене зведення побажань.

Палати духовенства і дворянства виявляли солідарність у вирішенні більшості питань. Депутати третього стану часто опинялись у меншості. Суперечності між станами король використовував для посилення своєї влади. Він часто опирався на представників третього стану, що відображувало єднання міст з королівською владою. Саме третій стан вносив у скарбницю найбільшу частку податей і податків.

Делегати від духовенства і дворянства охоче погоджувались на виплати субсидій королю і на збільшення податків, оскільки самі були звільнені від фіскальних обов'язків. Вимоги депутатів-городяи ввести універсальний порядок оподаткування підданих натрапляли на заперечення з боку перших двох станів і короля.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо. Чисельність гарнізонів у замках також обмежувалась.

У розпал столітньої війни з Англією, в умовах розрухи діяльність Генеральних штатів була особливо активною. Навесні 1357 р. англійці захопили в полон короля Франції і зажадали за нього великий викуп.

Генеральні штати організували збір грошей на викуп монарха і водночас вперше за всю історію взяли на себе контроль за витрачанням коштів і за діяльністю вищих чиновників. Депутати третього стану добились, щоб до королівської ради входили представники штатів, поставили вимогу щодо реорганізації управління, зміщення бездарних і нечесних чиновників, а також права для штатів збиратись за власним почином без вказівок короля кожні три місяці. Тільки за таких умов штати пообіцяли зібрати потрібну суму позачергового податку. Ці вимоги були записані у Великий березневий ордонанс 1357 р. Дофін підписав ордонанс і погодився на створення комісії для проведення реформ. Березневий ордонанс проголосив недоторканність депутатів, заборонив приватні війни, практику незаконних реквізицій. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам.

Ордонанс забороняв продавати на торгах і віддавати на відкуп посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу (композиція) за тяжкі злочини, оскільки частина цього викупу потрапляла суддям. Заборонялося вилучення справ з їх законної підсудності. Вищі суди не могли приймати до судочинства справи, які були в компетенції нижчих судів, а також приймати апеляції, які не підлягали розглядові ними.

Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів. Кінець йому поклав король, стративши радикально настроєних депутатів зборів. Березневий ордонанс після придушення Жакерії втратив силу.

Після того як Генеральні штати схвалили введення постійного прямого податку, король одержав стале джерело доходів і став скликати штати дедалі рідше. Основною опорою королівської влади стали армія і численне чиновництво. Надалі король сам установлював податки і збирав їх з допомогою апарату чиновників.

У 1445 р. Карл VII видав указ про нову систему оподаткування та про формування війська з уродженців Франції. Спочатку з'явилась піхота, що складалася з міської босоти та кріпаків-утікачів, пізніше -- наймана кіннота з рицарів-дружинників, яка поклала початок постійній армії.

Посилення вЛади короля позначилось на становищі Генеральних штатів. їхні скарги на сваволю чиновників, непосильні податки залишались без відповіді. Штати скликались дедалі рідше. Найбільш представницькими були збори 1484 р. За період з XVI -- до початку XVII ст. Генеральні штати скликались усього п'ять разів, останній раз у 1614 р., після чого зійшли з політичної арени.

У XVI ст. остаточно склалась у юридичному розумінні однорідна маса селянства. її представляли власники вільної, спадкоємної цензиви. На Півночі переважали орендарі у великих феодалів, на Півдні -- половинщики і батраки.

Відсутність у дворянства і третього стану спільних економічних інтересів, їх взаємне ворогування було однією з причин поступового занепаду Генеральних штатів. Вони не зуміли створити свій апарат для збирання податків і для ведення адміністративно-судових справ. Програма Великого березневого ордонанса 1357 р. була реалізована.

Станово-представницька монархія була важливим етапом на шляху політичного об'єднання країни. В цей період влада вотчин-ників-сеньйорів ослабла, оскільки основні функції придушення селян перейшли до загальнодержавних органів.

Замість Генеральних штатів король став скликати Раду нотаб-лів. До неї входили найбільш знатні представники трьох станів. Формально рішення Ради нотаблів не були обов'язковими для короля.

Апарат королівської адміністрації з доміиіального став загальнодержавно-чиновницьким. Городяни і вільні селяни звільнялись від вотчинної, сеньйоріальної юрисдикції і опинялись у прямій фіскальній і судовій залежності від королівської влади.

Одночасно з політичним об'єднанням країни створювалась єдина судово-адміністративна система, кодифікувались місцеві феодальні звичаї. Централізація влади й управління прискорила процес злиття народностей, що мали спільну територію, мову і господарське життя, і тим самим сприяла формуванню єдиної нації,

До середини XVI ст. майже вся територія Франції була під владою короля. Країна ставала великою європейською державою. До кінця XVII ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий, судовий.

Розвиток приватно-підприємницької діяльності у місті й на

*селі позначився на політичному та економічному житті країни. Розширилась торгівля, з'явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і «третій стан». Духовенство («люди мантії») мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський. Церква володіла величезними багатствами. Землі і майно монастирів та абатств на відміну від володінь світських феодалів не дробились. Однак самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватікану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало .певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки -- лен, платню, пенсії. їх називали дворянами шпаги. Дворянство впливало на політику короля і церкви, його представники займали командні посади в армії та адміністративному апараті.

Духовенство і дворянство, становлячи менш як один процент населення Франції, володіли величезними земельними угіддями, займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До «третього стану» належали городяни і селяни. Купці й ремісники об'єднувались у цехи і гільдії. Ті, хто в них не входив, були приречені на невдачу у торговельній та виробничій діяльності. В особливо тяжкому становищі перебували малокваліфіко-вані ремісники. Міська верхівка всіляко перешкоджала переходу учнів у підмайстри, подовжувала термін навчання їх.

«Третій стан» ніс основну частину податкового тягара. У зв'язку із зростанням товарно-грошових відносин феодали намагались перевести селян на грошовий оброк, іноді силою примушували їх викупляти особисту волю. Розмір викупу визначав сеньйор, який був власником землі. Чисельність особисто залежних селян скоротилась, але вони, як і раніше, перебували під владою поміщика. Стиралась різниця в становищі сервів, віланів і поміщицьких селян. Більшість селян за користування ділянкою землі платила поміщикові ценз (чинш). Спадкоємна цензива була переваленою формою експлуатації селян, своєму господареві вони платили також хлібний оброк (іиампар). Існувала і пивна повинність.

Церква вимагала від селян «десятину». На користь короля стягувались «двадцятина», податок з майна (талія), а також подушна подать. Селянин виконував різні повинності на користь поміщика аж до того, що зобов'язаний був поливати дорогу, по якій поїде його господар. Як і раніше, зберігались баналітети. Після смерті селянина його спадкоємці платили поміщикові податок за одержання спадщини. Селяни були зобов'язані купляти у сеньйора сім фунтів солі за рік «для горшка й солонки». За купівлю контрабандної солі вперше їх карали каторгою, удруге -- стратою через повішення. Десятки тисяч акцизних наглядачів, збиральників податків з вина міряли бочки й лічили пляшки у селянських погрі-бах, обшукували проїжджих і перехожих на заставах.

Розорення селян, застій в економічному розвитку були ознакою кризи феодального способу виробництва. Від поборів і злигоднів селяни тікали в ліси, поповнювали армію бродяг. Невдоволення селян переростало в повстання.

За абсолютизму суть феодальної монархії не змінилась. Вона, як і раніше, проводила політику, що відповідала інтересам дворянства й духовенства. Однак їй доводилось рахуватись і з прагненням буржуазії брати участь у державному керівництві. Представники буржуазії мали велику вагу в судовому відомстві, державній скарбниці. Буржуазія, що перебувала на службі в короля, діставала від нього або придбавала за гроші дворянське звання, її представників називали дворянами мантії. Але вони не були урівняні в правах із спадкоємними дворянами.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа -- Людовік XII, Франціск І та Генріх II--ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVI ст.

З ім'ям Франціска І (1515--1547 рр.) пов'язані реформи в галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді, фаворити, принци крові та великі сеньйори поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король. Багато питань вирішувалось на «діловій раді» короля, до складу якої входили 4--5 чоловік, іноді в ще вужчому колі, «коли монарх був сам третій».

Франціск І заснував королівський парламент -- вищу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передавання їх у спадщину. Тим самим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів. Судові чиновники утворювали свою корпорацію, багато хто з них діставав дворянське звання. Монархи використовували судові органи для того, щоб підкорити своїй владі свавільних васалів та графів Франції.

Установилась традиція реєстрації королівських едиктів у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність -- право ремонстрації -- була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були заінтересовані в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVI ст. за Генріха IV Наваррського. Одноманітність адміністративного і правового устроїв сприяла розвитку торгівлі, прискорювала процес формування єдиної праці. Оцарінню Генріха IV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною. Католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. їх допускали до державної служби. На півдні Франції за ними закріплювалось кілька міст з воїнським гарнізоном.

Генріх IV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Ж. Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як усередині країни, так і за її межами. Ж. Боден вважав, що свобода особи, право на власність, на вибір того чи іншого віросповідання -- природні права людини. Захист цих прав підданих покладався на носія суверенітету.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка XIII. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і так само рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

Рішельє сприяв розвиткові мануфактур, створенню кампаній для захоплення колоній, вживав заходів щодо захисту французької промисловості від іноземних конкурентів. Під страхом смерті серед офіцерів були заборонені дуелі. Дворянин повинен був проливати кров тільки на службі короля.

Великі суми грошей витрачали на утримання армії, поліції, чиновництва, а також королівського двору. Для поповнення скарбниці було введено широкий продаж дворянських звань. Податки зросли в чотири рази.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти -- чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю. Посади інтендантів не продавались, тому вони залежали від центральної влади. Інтенданти контролювали місцеве управління, карали змовників. Головним завданням їх був збір податків у скарбницю короля.

У провінціях були свої судові й адміністративні порядки, по-різному стягувались податки, митні збори. Навіть міри ваги, довжини та об'єму були не скрізь однаковими.

Держава втручалась у діяльність купців, промисловців, будівельників. Публікація наукових праць, творів літератури перебувала під найсуворішим контролем цензури. У боротьбі з противниками офіційної ідеології монархія виступала в тісному єднанні з католицькою церквою.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе ввізне мито на готову продукцію закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини. Розвиткові внутрішньої торгівлі прияли ліквідація численних міжпровінційних застав, деяка уніфікація правових норм.

Королівська адміністрація рішуче викорінювала сепаратизм місцевих феодалів. У цілому абсолютизм у Франції відповідав інтересам дворянства (середнього і дрібного). Лише в другу чергу він рахувався з потребами верхівки буржуазії.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади й управління особливо посилилась за Людовіка XIV, котрого підлесливі царедворці називали «королем-сон-цем». Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались «держави, адміністрації й уряду». Паризький парламент був позбавлений права ремонстрації. Письмові протести парламенту заборонялись.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорення особливо важливих питань король скликав державну раду. Податки підраховували в лічильній палаті та палаті акцизних зборів. Рада депеш збирала повідомлення інтендантів. Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів. Зберігались також бальяжі й сенешальства. Адміністративний поділ був заплутаний. Міністри не завжди знали, де проходить кордон Франції.

З'явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної ради обирали канцлера, він також скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

Армія стала регулярною. На початку XVIII ст. у ній налічувалось 46 піхотних і 28 кавалерійських полків, понад третину її становили найманці. Було створено генеральний штаб, введено твердий порядок проходження служби. Офіцерські посади, як і раніше, продавались.

Деякі державні посади передавались у спадщину, за що король стягував спеціальну плату. За плату можна було придбати посаду судді. Збір непрямих податків віддавався на відкуп. Під час публічних торгів кожен бажаючий міг внести в скарбницю короля деяку суму і здобути право збирати податки в провінціях. Часто податки стягували з допомогою солдатів. Відкупники прагнули зібрати більше, ніж коштував патент, що призводило до зловживань. Після арешту оберінтенданта Н. Фуке у скарбницю надійшло понад 100 млн ліврів. -

Марнотратність королівського двору, утримання величезного чиновницького апарату, найманого війська, часті невдачі у війнах виснажували скарбницю, за рахунок якої роздавали також пенсії і подарунки, утримували безліч друзів і родичів. Для поповнення скарбниці було введено податки на тютюн, папір, вино,, сіль.

Опорою самодержавства крім дворянства і духовенства була також велика буржуазія. За покровительство в торгово-промисловій діяльності вона позичала королю гроші.

У середині XVIII ст. аристократія, котра становила не більш як 300 тис. чоловік з 25 млн населення Франції, відіграла вирішальну роль у державній політиці. Усі вищі державні посади напередодні Великої Французької буржуазної революції належали аристократам. Сильна в економічному відношенні буржуазія стала відверто виражати своє невдоволення існуючими порядками. Проти підвалин абсолютизму виступали діячі освіти Вольтер, Монтеск'є, Рус-со, французькі матеріалісти Дідро, Гельвецій, Гольбах.

Після завершення в країні процесу політичного об'єднання відбулося деяке економічне піднесення. Проте вже наприкінці XVII -- початку XVIII ст. абсолютизм у Франції став гальмом суспільного прогресу. Велика Французька буржуазна революція кінця XVIII ст. ліквідувала його.

Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було єдиної системи права. На півдні країни майнові спори часто вирішувались на основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася раніше, тому південь Франції називали країною писаного права.

На північ від Луари переважало звичайне право, що відбивало інтереси феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники кутюмів з'явились у XV ст.

Великий інтерес юристи виявляли до римського права. Його вивчали в університетах, з урахуванням загальних норм римського права розв'язували складні юридичні казуси. Однак церква прагнула не допустити широкого застосування римського права, а розширити сферу дії канонічного права. Це протиборство закінчилось поразкою церкви. З посиленням королівської влади римське право дістало широке визнання, відбувалась його рецепція. Одночасно зростало значення королівських актів: едиктів, декларацій, ордо-наисів. У період абсолютизму найбільшу силу мали королівські едикти й ордонанси.

Рецепція римського права не означала його абсолютне застосування. В деяких випадках вона мала виконавський характер. Феодальні відносини наклали свій відбиток на застосування багатьох норм приватного права. Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами. Дрібні землевласники вважались держателями землі з різними повинностями.

В країні діяли формули -- на півдні: «Немає сеньйора без ти-тула», на півночі: «Немає землі без сеньйора». Характерною ознакою суспільства була складна ієрархічна структура, заплутаність, відносин між феодалами різних рангів.

Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність. Власником землі міг бути лише дворянин. Проте канонічне право забороняло йому стягувати проценти з боргу, займатись торгівлею, фізичною працею. Сеньйоріальна власність на землю як основний інститут майнового права, становий поділ населення, цеховий устрій гальмували розвиток продуктивних сил.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки канонічним правом. Клірики усіх рангів за свої злочини несли відповідальність перед судом церкви. Такі злочини світських осіб, як єресь, віровідступництво, магія, чаклунство, позашлюбне співжиття, розглядала лише церква.

Правило, згідно з яким кожну людину мав судити тільки суд рівних, втратило силу ще за\ перших Капетінгів. Простолюдинів судив сеньйор. З часом у містах з'явились суди.

Сеньйоріальна, вотчинна юстиція утримувалась за рахунок мита і штрафів, що породжувало масові зловживання. Виконання вироків, що стосувались герцогів, графів, баронів, часто призводило до виникнення приватних війн.

До початку XIV ст. ще застосовували так званий божий суд (ордалії) й судові поєдинки. Селяни билися палицями, рицарі -- списами й мечами. Дворянин міг викликати на поєдинок суддю, якщо той не погоджувався з вироком. Дозволялося проводити ордалії хлібом і сиром. Вважалось, що винний обов'язково подавиться ними.

Судові поєдинки допускались за особливо тяжкі злочини, найчастіше за вбивства. Церковнослужителі, люди похилого віку, жінки, каліки, діти могли виставити на судовий поєдинок свого представника. Засудженого за тяжкий злочин (живого чи мертвого) вішали.

Композиція (викуп) зникла із системи покарань ще в період ранньої феодальної монархії. У міру посилення центральної влади злочини стали розглядати як порушення королівського миру.

Перелік злочинів і покарань міститься у творі відомого легіста XIII ст. Ф. Бомануара «Кутюмп Бовезі». Автор розмірковує не тільки про цілі правосуддя, моральні та юридичні обов'язки, а й про відповідальність за такі тяжкі злочини, як убивство, зрада, лжесвідчення, ґвалтування, викрадення жінки, підпал, пограбування, фальшивомонетство, віровідступництво. Винні в цих злочинах карались повішенням, спаленням. Як додаткову міру покарання застосовували конфіскацію майна. Ф. Бомануар одним з перших висунув ідею співмірності злочину й покарання, надавав важливого значення оцінці доказів.

У міру посилення королівської влади компетенція сеньйоріальних і церкозних судів звужувалась. Королі поширювали свою юрисдикцію на розгляд майже всіх видів злочинів. У період абсолютизму в переліку тяжких злочинів на першому місці були злочини проти церкви, потім -- проти короля і приватних осіб. Блюзнірство, атеїзм, єресь, чаклунство карались смертю. За найтяжчий злочин переслідувались навіть родичі й опікуни винного. Кримінальна репресія була засобом придушення заворушень селян і ремісників. Основною метою покарання була страхаюча відплата.

Кримінальне судочинство велося за правилами інквізиційного розшукового процесу: таємно із застосуванням тортур. Свідчення оцінювали за теорією формальних доказів. Захист не дозволявся. Визнання обвинувачуваного вважалось царицею доказів.

Рішення королівських судів було пріорітетним перед актами сеньйоріальних судів. Чиновники короля могли прийняти до свого судочинства будь-яку справу з будь-якої інстанції, це називалось правом евокації.

Ордонанс 1498 р. Людовіка XII й едикт 1539 р. Франціска І повністю скасували змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох видів: ординарний і екстраординарний. Стосовно тяжких злочинів застосовували другий вид. Збір доказів, судоговоріння були таємними. Під. час допитів застосовувались катування. Для добування даних про співучасників засудженого катували і після оголошення вироку. Катування було просте й екстраординарне. Останнє застосовували у справах про злочини проти короля, віри. Розшуковий і поточний процеси в цей період були засобами терору проти гноблених мас.

Судова система була складною і заплутаною, у ній не могли розібратись навіть досвідчені юристи. Тільки для розгляду апеляцій було 10 інстанцій. У судах процвітали бюрократизм і хабарництво.

Королівське правосуддя ретельно охороняло інтереси католицької церкви. Багатьох протестантів було страчено за неправдивим звинуваченням у вбивстві на релігійному грунті, за неповагу до католицьких обрядів і читання антикатолицької літератури.

Єдиного зводу законів не було. Майже в кожній провінції, крім указів короля, були свої збірники місцевих кутюмів. На півночі країни їх налічувалось близько трьохсот. Вольтер писав, що закони у Франції застосовуються тоді, коли треба «міняти поштових коней».

Королівська влада сама заохочувала свавілля і беззаконня. Так, дуже поширеними були «закриті листи» -- запечатані в конверти накази про арешт. Маючи готовий бланк з підписом і печаткою короля, його власник міг вписати ім'я будь-якої неугодної для нього людини. На підставі такого наказу поліція ув'язнювала людину, яка могла провести в тюрмі все життя. Ніхто ніколи не викликав в'язня на слідство, не пред'являв обвинувачення. Про його існування просто забували.

Список використаної літератури :

1. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. - М.: Белые альвы, 1996. - 400 с.

2. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учебник - М.: Юристъ, 1995. - 576 с.

3.Галанза П.Н. История государства и права зарубежных стран. - М.: Госюриздат, 1963.-

Размещено на Allbest.ru