Зовнішня політика Директорії

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Були відновлені закони УНР. Становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі - більшовики, на південному сході - російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду - боротьба проти гетьмана, - поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. В такій складній ситуації влада не мала права на помилку. Тільки завдяки далекоглядній зовнішній політиці можна було вирішити ряд проблем, що так гостро постали перед обличчям всього українського народу. Актуальність даного дослідження полягає в тому, що ми маємо змогу, провівши паралелі з подіями майже столітньої давнини, зробити певні висновки щодо законів світової політики, щодо місця України в світі. Ми маємо визначитися, хто може бути нашим другом, а хто - ні. Адже, не прислухаючись до уроків історії, ми будемо вимушені повертатися до них знову і знову.

Мета даної роботи: максимально об'єктивно дослідити основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Директорії. Поставлена мета вимагає вирішення наступних завдань: визначити основні напрямки зовнішньої політики Директорії; проілюструвати умови, специфіку та наслідки укладання зв'язків з країнами Європи та Росією; зробити висновки щодо доцільності обраного членами Директорії зовнішньополітичного курсу та форм його реалізації.

Об'єкт дослідження: Директорія УНР як суб'єкт на світовій політичній арені.

Предмет дослідження: зовнішня політика Директорії УНР.

Хронологічні рамки: від 14 грудня 1918 року, коли Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, до 18 березня 1921 року, коли був підписаний Ризький договір між Польщею та Росією. Договір передбачав, що Польща визнає більшовицьку владу в Україні, а також заборону перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія втратила право легально існувати в цій країні, що фактично припинило зовнішньополітичні зв'язки залишків уряду УНР.

1. ДИРЕКТОРІЯ НА ПОЧАТКУ СВОЄЇ ДИПЛОМАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Після Першої світової війни в українському суспільстві поширювалися різні настрої щодо майбутнього держави, але вони не завжди відображали реальну картину навколо неї. Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в оточенні з усіх боків. На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) -- Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Польщі, а також Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх етнографічних земель, а й відстояння такого кроку на міжнародній арені.

Погіршувало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р. Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Україна знову стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба, то наприкінці 1918 р. -- антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Віддзеркалюючи позицію союзників щодо перспектив творення української державності, один із чиновників адміністрації США 12 грудня 1918 р. заявив: "Політика буде розроблена стосовно Росії, та чи буде створена держава на Україні -- це питання, яке Сполучені Штати та Союзні держави можуть розв'язати лише після ретельного вивчення і обговорення". Таку саму позицію висвітлив і американський посол у Румунії, який у грудні 1918 р. заявив українському уряду: "У даний час союзники мають готові рішення в питанні про Польщу, яка остаточно відокремилась від Росії... Питання про Бессарабію буде обговорено на мирній конференції, а також і питання про Україну".

Як показують численні матеріали, ставлення урядових кіл західних держав до України та "українського питання" було неоднозначним. Можна стверджувати, що під час його розгляду уряди західних держав виходили з власних інтересів, зазвичай, тактичного характеру.

Директорія УНР у своїй діяльності на міжнародній арені зіштовхнулась із ще однією російською реконструктивною силою -- Добровольчою армією Генерала Денікіна, яка відігравала важливу роль у розв'язанні питань щодо держав, утворених на постросійському просторі. Центром підтримки її стала Англія. Водночас її уряд не був настільки монолітним у прагненні підтримати генерала А. Денікіна та розпочати інтервенцію проти радянської Росії. Як уже зазначалось, британський прем'єр дотримувався досить поміркованої думки в цьому питанні. Чи не найбільшим прихильником підтримки генерала Денікіна став У. Черчілль, який зі середини січня 1919 р. був військовим міністром. Він ставив далекосяжну мету -- повалити владу більшовиків. Розглядаючи процес відродження небільшовицької Росії в разі ненадання Англією допомоги, на тверде переконання Черчілля, Росія разом із Німеччиною і Японією "буде представляти таку ж загрозу для Англії, Франції та Сполучених Штатів, як напередодні цієї війни". Вбачаючи в Денікіні керівника новоутвореної держави на півдні Росії з центром у Києві, Черчілль у серпні 1919 р. запевняв союзників, що "просування Денікіна -- єдина надія на успішне розв'язання російського питання на найближчі кілька років. Не можна вживати жодних заходів, які могли би хоч у чомусь перешкоджати успіхам генерала Денікіна".

Отже, антибільшовицьку силу, на котру союзники покладали усі надії, було знайдено. Така позиція Черчілля до певної міри віддзеркалювала позицію кадетської партії, деякі представники якої йшли у своїх ідеях ще далі -- аж до встановлення воєнної диктатури. Черчілль не втомлювався переконувати Кабінет міністрів у необхідності надати Росії допомогу для укомплектування 250-тисячної армії, зокрема па 250 тис. фунтів стерлінгів. Він був майже впевнений у тому, що Денікін зможе повернути ці кошти. Тому закономірними видавалися неодноразові поради українській делегації у Парижі шукати порозуміння з Денікіним.

А тим часом Директорія просила уряд Великої Британії будь-якої допомоги в боротьбі проти більшовизму. Опинившись між молотом і ковадлом, Директорія так і не отримала підтримки. Ставлення британців до української державності в контексті армії Денікіна влучно відображає уривок із листа Артура Бальфура до лорда Л. Керзона від 11 липня 1919 р., в якому міністр закордонних справ повідомляв, що українська місія в Лондоні надіслала ноту до МЗС із проханням дозволити канадським українцям, які виявляли бажання підтримати боротьбу українців за свободу, вступати в українські загони, відбувати військову службу. "Стосовно служби в Україні канадських українців-добровольців, -- заявляв А. Бальфур, -- не може з'явитись тепер якоїсь "Української Республіканської Армії", котра вступила б у боротьбу з більшовиками, але якщо канадські українці будуть формувати добровольчі сили, щоби боротись під верховним командуванням Денікіна на українській території, котра буде звільнена, і полишити всі питання майбутнього становища, ця схема могла б отримати подальший розгляд і розвиток".

Дещо відвертішу заяву зробили англійці іншому членові делегації М. Лозинському: "В колах англійської делегації в часі, коли яскрава стала невдача Колчака, сказали "Ми пробували з Колчаком, але не вдалося. Тепер будемо пробувати з Денікі- ним. Якщо експеримент відновлення Росії не вдасться, тоді признаємо Вас. Але мусите до того часу вдержатися. Це може потягнутися пару років (Виділене курсивом -- О. К.)". Сказано дуже коротко, але зрозуміло, і, мабуть, частково відповідає дійсності. Офіційна позицій .британського уряду була відображена в посланні Керзона до Бальфура від 21 серпня 1919 р.: "Ситуація на Україні є незрозумілою. Правильно, однак, що влада російського радянського уряду не є загальновизнаною на цій території, де незалежний український уряд, який очолює отаман Петлюра, намагається втримати свою юрисдикцію. Жоден із союзницьких урядів не визнав до цього часу отамана Петлюру і не має дружніх нормальних відносин з цим урядом. Уряд його Величності завжди трактував Україну як невід'ємну частину Росії, був твердо переконаний, що найбільшою турботою було б ухилитися від будь-яких кроків, котрі могли б обнадіяти сепаратистські тенденції різних частин української думки. Економічно Україна ніколи не може бути відірваною від Росії, і це має завжди бути визначальним фактором у сприйнятті російсько-українських відносин (Виділене курсивом -- O.K.)"" Очевидно, що такі заяви не могли додати оптимізму ані українському політикуму загалом, ані членам українських місій у Парижі та Лондоні. Зрештою, як свідчать документи, не лише урядові кола, а й громадська думка про Україну були налаштовані вороже.

Весна й літо 1919 р. ознаменувалися переможною ходою військ Директорії та Добровольчої армії на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна 30 серпня загони червоної армії залишили місто. Ця спільна акція показала можливість діалогу, а, з іншого боку, розбіжності в підходах не лише з Денікіиим, а й з керівництвом ЗУНР.

Річ у тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, забувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бредова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент із денікінським прапором, скинутим із балкона Думи. Почалася стрілянина, котра завершилася відступом військ УНР, хоча їх було 3 корпуси, а денікінців -- лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагоджувати конфлікт. Фактично взяття Києва полегшив відхід загонів Української Галицької Армії як частини військ Директорії. Справа тут була у лояльності політичного керівництва ЗУНР до Денікіна, з яким, на думку галичан, можна було укладати союзні відносини. До речі, й Денікін відповідав взаємною прихильністю до Галичини.

Денікін раптово змінив свій генеральний план, й у вересні 1919 р. оголосив війну УНР. Згодом у спогадах він писав: "Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні -- тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або -- приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі".

Боротьбу проти українства денікінці провадили в кращих традиціях колишньої імперії. Вже наступного дня після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть а Академії наук, їх замінили на російські. Нова влада закрила всі українські установи, університет, школи, а замість них відкрили знову-таки російські. Заборонялося вживати навіть назву "Україна" -- тільки "Малоросія" або "Юг России". Окупація України супроводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.

Відкритий виступ Денікіна проти України не міг не змінити політичної ситуації. Цим кроком Денікін вилучив будь-яку можливість порозуміння з ним. 124 вересня 1919 р. Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Є. Петрушевич підписали декларацію, котрою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Перед такою загрозою УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна нагода. Швейцарський соціаліст Ф. Платтен, який випадково потрапив улітку 1919 р. до Кам'янця-Подільського, погодився бути посередником між урядом УНР і Раднаркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Ще до укладення конвенції два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф. Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка полягала у тому, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова звільнити деякі території для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького, Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тис. рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, необхідну кількість кулеметів й амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність щодо УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Ускладнювалось становище й наростаючими суперечностями між керівництвом УНР та ЗУНР. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося геть інше. І трапилося так, що Є. Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та прагненні до спільних дій, а зунрівський генерал О. Тарнавський потай від нього відрядив делегацію до денікін- ського командування з пропозицією підписати сепаратний договір. Зміст цього документа полягав у тому, що Галицька армія переходить у повному складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії та віддається в повне розпорядження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області. Умовами передбачалося також, що Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його постійного розташування Галицький уряд переселиться в Одесу, куди негайно виїде. Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на б листопада 1919 р.) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних і відійшов на Україну.

Ця угода з обох сторін -- і ЗУНР, і УНР -- викликала велике обурення, а поглибила тріщину між двома гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич, висловлюючи думку значної частини галицького політикуму заявив: "Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну -- це просто фантазія!" Відносини з небільшовицькою Росією були набагато зрозумілі- шими для галичан, аніж можливість порозуміння з Польщею.

Катастрофа Української галицької армії призвела до краху Директорії, яка, не маючи за собою серйозних військових формувань, 16 листопада 1919 р. передала всі свої повноваження С. Петлюрі. Є. Петрушевич виїхав до Відня з метою краще захищати інтереси Галичини. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з кількома членами уряду І. Мазепа.

Наприкінці 1919 р. армія Денікіна під ударами червоних відійшла на Дон. Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Процес окупації України та захоплення більшовиками влади в Україні вступив у завершальну стадію. Це стало певним поштовхом для керівників УНР шукати порозуміння з Польщею.

Польща тим часом окупувала чимало українських земель -- Лсмківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, усю Східну Галичину. Крім того, польська делегація на Паризькій мирній конференції прагнула офіційно закріпити за Польщею ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний для поляків та українців військовий договір, спрямований проти більшовиків. Щоправда, умови цього договору мали передбачати територіальні прагнення Польщі та їхнє узаконення. До" цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

2. ВІДНОСИНИ МІЖ ФРАНЦІЄЮ ТА УНР

Одним із перших зовнішньополітичних кроків Директорії була її нота, адресована урядам усіх країн. У ній уряд УНР задекларував готовність перебрати на себе "всі міжнародні зобов'язання і всі вимоги міжнародного права, які падають на Україну в силу п попередньої приналежності до Росії... пропорційно силам України".

На початку 1919 р. Директорія відрядила до Одеси, де була розташована штаб-квартира французької військової місії, делегацію для ведення переговорів про спільні дії. Тоді ж, за свідченням голови делегації А. Марголіна, в Одесі перебували делегації Кубані, Білорусії та Дону, які прибули туди з тією ж метою. З ініціативи делегації Кубані, яку очолював Л. Бич, відбулась зустріч української, кубанської та білоруської делегацій. На ній було вирішено надалі співпрацювати та подати спільну заяву на ім'я французького командування "про політичні прагнення України, Білорусії та Кубані та про методи боротьби з більшовизмом і допомогу, на яку вони сподіваються від держав Антанти". Таку заяву уклали і підписали голови делегацій: України -- А. Марголін, Білорусії -- генерал О. Ба- ханович; Кубані -- Л. Бич. Заяву підтримала і підписала делегація Дону, яку очолював Черечукін. Факт укладення такої заяви свідчив про ідентичність поглядів національних урядів України, Білорусії, Кубані та Дону на процеси майбутнього устрою на території колишньої Російської імперії і виявляв прагнення цих урядів до національного самовизначення.

Заява складалась з двох пунктів: "1. Про форму державного устрою території, рівно як і сусідніх з ними державних утворень. 2. Про шляхи і методи боротьби з анархією і більшовизмом у всіх державах і частинах, на котрі розпалась Росія". Зокрема, зазначалося: "ми звертаємося до держав Антанти з проханням про надання допомоги національним стремлінням наших народів і зміцнення вже існуючих окремих утворень". У спільному документі висловлювалось застереження до держав Антанти про недопустимість їхнього втручання у внутрішні справи цих державних утворень. Представники новоутворених держав висловили розуміння того, що потрібно об'єднати зусилля для боротьби з більшовицькою агресією та анархією. Заява була передана французькому командуванню.

Ці події збігаються в часі з прибуттям до Одеси командувача французьких військ в Одесі генерала Філіппа Генрі д'Ан- ссльма та начальника штабу полковника Генрі Фрайденберга. їхня поява та подальші дії спричинили сум'яття серед про- російських політичних сил. Одним із перших питань, з яким д'Лнссльм звернувся до Єнно, було запитання про те, чи Енно вже зустрічався з генералом О. Трековим, командувачем військ Директорії в одеському регіоні. Полковник Г. Фрайденберг приголомшив діячів "білої Росії" та Добровольчої Армії своєю заявою про те, що "командування союзників зацікавлене у всіх антибільшовицьких силах, у тому числі й українських, у боротьбі проти більшовиків". Це означало, що біла армія хоч і мала отримати повну підтримку Антанти, однак не буде єдиним реципієнтом французької допомоги в антибільшовицькій боротьбі. Розвиваючи ці ідеї, французьке командування запропонувало Директорії на переговорах порозумітись із керівництвом Добровольчої армії. Предметом переговорів, на думку французів, мало стати питання про поділ Півдня Росії на українську та російську зони, в яких командування мало б виконувати координаційні функції. Окрім цього, українцям пропонували укласти військовий союз із Денікіним та організувати 300-тисячнс військо для боротьби з більшовиками. Керівники Директорії погодилися виступити в антибільшовицькій боротьбі лише в етнографічних межах України.

Однак заходи дипломатії України, Білорусії, Кубані та Дону не могли змінити позиції союзників стосовно питань національного самовизначення. Підтвердження цьому-- слова командувача французького десанту в Одесі полковника Г. Фрайденберга, сказані під час українсько-французьких переговорів: "Наше завдання -- боротьба з більшовизмом. Справа самостійності України вирішується в Парижі". Уповноважене на "місцеві акції" французьке командування, проте, продовжувало активні дії.

У лютому 1919 р. в Одесі тривали переговори між представниками України та французьким командуванням. Під час переговорів українська делегація висловила низку вимог і пропозицій, серед яких передусім: 1) визнати самостійність України; 2) допустити українських представників до участі в роботі Паризької мирної конференції; 3) забезпечити фактичну повноту суверенних прав УНР на и державній території. Французи відкинули перший пункт вимог, а він на той час був принциповим для української сторони у провадженні діалогу. Однак взаємна зацікавленість сторін змушувала шукати компромісів. Під впливом цих подій уряд Директорії почав розглядати реальну можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Через тиждень після приїзду д'Ансельма і Фрайден- берга для проведення переговорів був обраний міністр військових справ генерал О. Греков, а пізніше сформовано окрему делегацію від Директорії в складі міністра народного господарства С. Остапенка та керуючого справами міністерства преси і пропаганди О. Назарука. Ці переговори не припинялися до кінця перебування французьких військ на Півдні України.

Українські представники були уповноважені укласти політичний, торговельний та військовий договори з французами. Військові ж висунули умови, завдяки яким можна було досягнути порозуміння. Економічні вимоги Франції не викликають жодних сумнівів стосовно її економічних інтересів, підкріплених дореволюційними мільйонними інвестиціями в національну економіку на території України. Водночас, розглядаючи Україну як таку, що прямує соціалістичним шляхом, Антанта висунула вимогу не лише консервації розпочатих соціальних реформ, а й проведення змін у складі уряду -- виведення з нього С. Петлюри, В. Винниченка, А. Чехівського, яких уважали переконаними соціалістами. Французькі пропозиції призвели до надзвичайної активності українських політичних партій, котрі входили до Директорії. Тим паче, що пропозиції були викладені у формі ультиматуму. На відповідь український уряд мав 24 години. Незважаючи на це, пропозиції були передані на обговорення політичних сил -- учасників Директорії. Всі соціалістичні партії за день надіслали до Директорії свої постанови, зміст яких полягає у повній або частковій відмові від пропозицій союзників.

На особливу увагу заслуговує заява Української партії само- стійників-соціалістів, які висунули зустрічні вимоги до Антанти, котра повинна була, на їхню думку, попередньо визнати самостійність у складі Буковинської і Угорської України, Галичини по річку Сян із Холмщиною, Лемківщиною, Підляшшям, Поліссям, Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської, Полтавської, Харківської та Катеринославської, Таврійської, Ростовської та Таганрозької губерній, Донщини, Кубані з частинами Чорноморської, Воронезької, Курської, Бессарабської губерній: "мати право на українські колонії в Туркестані і Сибіру; право УНР на представництво на мировий конгрес... Зміни в персональному складі Директорії, ухвалені Конгресом Трудового Народу, вважає виключно внутрішньою справою нашого народу, до якої не має права втручатись французьке командування".

Загалом негативне ставлення українських політичних сил до французьких пропозицій не стало перепоною до продовження переговорів. Своєрідним каталізатором переговорного процесу стало швидке просування більшовицьких військ в Україну. Провівши відповідні консультації з політичними партіями, Директорія вирішила продовжувати переговори, наступний раунд яких відбувся на станції Бірзула під Одесою і був для української сторони досить важким. Українці висунули зустрічні умови: негайне визнання державами Антанти незалежності України в її етнічних кордонах; невтручання у внутрішні справи України; забезпечення вільного проведення соціальних реформ; участь української делегації в Паризькій мирній конференції; забезпечення українських колоній у Сибіру та на Далекому Сході; визнання автономності української армії з правом представництва у верховному союзному командуванні та недопущення до складу української армії російських офіцерів. Водночас Директорія зробила крок назустріч Франції, розпочавши формування проантантівського уряду на чолі з С. Остапенком, сподіваючись у такий спосіб заручитися підтримкою французів.

Консультації між двома сторонами завершилися таємною декларацією Директорії, адресованою французькому командуванню 17 лютого, в якій український уряд висловив задоволення "що благородна Франція в купі з іншими державами згідна підтримати нас і вступити в рішучу боротьбу з більшовиками". Отже, відбулося зближення позицій обох сторін, яке, за всіма ознаками, було приречене на успіх. Це вкотре підтверджував проект договору, надісланий у березні д'Ансельмом Директорії. В проекті висловлювалося французьке бачення українсько-французького союзу, що свідчило про досягнення певного успіху в українсько-французьких переговорах.

Насамперед французьке командування в особі генерала д* Ан- сельма "з метою укладапня угоди, що регулює питання спільної боротьби проти більшовиків, визнає суверенність режиму Директорії УНР, заснованої 1 листопада 1918 р. Українською Національною Радою". Командування залишало за собою право контролювати Міністерство фінансів для "оздоровлення і зміцнення фінансів УНР, підтримування обмінного курсу "гривні" на закордонних ринках (пункт 4), а також у сфері управління транспортом і залізницями у військових цілях (пункт 3)". Франція зобов'язувалась не лише гарантувати проведення аграрної реформи та сприяти скликанню на основі рівного, загального, таємного та пропорційного голосування установчих зборів, а й не чинити перешкод економічним, соціальним реформам та стояти на перешкоді формування одноосібної влади узурпацією. Отже, проект став значним досягненням для обох сторін. Українському уряду він давав змогу отримувати допомогу для розбудови держави, а французькому командуванню -- знайти ще одну опору для Антанти на сході Європи для подальшої боротьби з більшовиками. Незважаючи на домінування думки про проросійську налаштованість, французьке командування зуміло піднятися над вузькопартійними інтересами і стати на шлях конфронтації з керівництвом Добровольчої армії у питаннях українсько-французького союзу. Відомо, що через "українську" політику французьке командування повністю втратило зв'язки з Добровольчою армією. Про це свідчив і той факт, що евакуація французьких військ із Одеси стала повною несподіванкою, оскільки контакти між денікінцями та французьким командуванням припинилися внаслідок діяльності Франції у справі укладання франко-українського союзу.

Наприкінці березня Г. Фрайденберг повідомив А. Марголіна про те, що він отримав вказівку з Парижа не підписувати угоду з Директорією та повідомив, з огляду на це, про припинення переговорів. Так раптово завершилися переговори, які мали б бути результативними як для України, так і для Антанти. Ці переговори внесли сум'яття серед проросійських реконструктивних сил і виявили державотворчі потуги українського народу. Антанта напівдорозі до успіху відмовилась від подальшого ведення діалогу.

3. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ МІСІЙ В ДЕРЖАВАХ АНТАНТИ

директорія дипломатичний україна антанта

Міжнародна ситуація на початку 1919 р. була доволі напруженою та несприятливою для України: "проблема більшовиків", яку західні уряди ототожнювали з "російським питанням"; розгляд України як частини майбутньої Росії, що не збігалося з намірами і поглядами політичних кіл України, значною мірою вплинуло на подальші кроки в розширенні та формуванні зовнішньополітичної служби держави. На засіданні Ради Народних Міністрів 10 січня 1919 р. було ухвалено дві постанови, котрі стосувалися закордонної політики: "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Північно-американських Сполучених Держав та про асигнування 1 471 400 крб на утримання її протягом 6 місяців" і "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР до Парижа та асигнування 2 205 600 руб. на її трьохмісячне утримання". 28 січня ухвалено рішення "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії до Англії та асигнування на її утримання 575 500 крб протягом чотирьох місяців". Постанови також визначали чисельність дипломатичних місій: до СІЛА-- 13 осіб, до Парижа -- 58 осіб. Велику чисельність місії до Франції можна пояснити важливістю представництва у Парижі, де в цей час вирішувалась доля майбутнього повоєнного устрою світу. Значно скромнішою була чисельність Дипломатичної місії до Лондона, яка налічувала 11 осіб.

Українська делегація на Паризьку мирну конференцію відбула з Києва 14 січня 1919 р. спеціальним дипломатичним потягом. До її складу ввійшли: Григорій Сидоренко, який до серпня 1919 р. виконував обов'язки голови делегації, заступник голови -- Василь Панейко; члени делегації -- Арнольд Марго- лін, Олександр Шульгин, Михайло Лозинський, Андрій Галіп, Степан Томашівський. До складу делегації також увійшли Сергій Шелухін, Володимир Кушнір, Богдан Матюшенко. Варто зазначити, що 9 травня 1919 р. до Парижа прибула українська Надзвичайна делегація для залагодження питання українсько-польського перемир'я у складі голови -- доктора М. Лозинського, -- заступника -- Державного Секретаря закордонних справ полковника Дмитра Вітовського -- та секретаря -- Олександра Кульчицького. Діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції була досить важкою, та відбувалась у складних умовах. Детальніше зупинімося на цьому далі. Як уже зазначалось, 28 січня 1919 р. уряд Директорії затвердив персональний склад української дипломатичної місії до Лондона. Її очолив М. Стаховський, а до складу ввійшли М. Ме- леневський та Я. Олесницький, призначені радниками, аташе Л. Базелевич і С. Шафаренко, а також шість службовців. Місія прибула до Лондона в травні 1919 р;, і в першому ж номері свого тижневого бюлетня заявила, що спрямовуватиме зусилля на те, щоб британський уряд визнав У HP, щоб отримати матеріальну та моральну підтримку та налагодити торговельні відносини між обома країнами. Однак здобуття прихильників незалежної України серед британців відбувалося досить повільно. Відразу після приїзду українська місія повідомила міністерство закордонних справ Великої Британії про своє бажання зустрітися з міністром. 29 травня місія отримала запрошення відвідати міністерство, де 31 травня відбулася перша зустріч М. Стаховського та радників М. Меленевського та Я. Олесницького із референтом з українських питань при департаменті розвідки Р. Ліпером (Leeper), який прийняв грамоту про повноваження місії та протест із приводу польської агресії у Східній Галичині. Після цього відбулась понадгодин- на розмова, під час якої Ліпер виявив ґрунтовну поінформованість про стан "українського питання" та розвиток ситуації в Україні. Він також заявив: "Ідеали України добре відомі й зрозумілі для уряду Великобританії і не викликають ворожого настрою. Щодо прагнення до самостійності України, то ця проблема до цього часу не має ще жодного вирішення: ні за, ні проти". Водночас єдиним пунктом, стосовно якого помічено упереджене ставлення Англії, був статус Чорного моря. Перебуваючи під значним впливом російських кіл у Лондоні, британське міністерство ставило питання так: "Як Росія обійдеться без нього, якщо і Чорне, і Балтійське моря служитимуть портами інших держав?".

Показовими під час розмови були постійні посилання на російські політичні сили. Коли питання дійшло до з'ясування ставлення Великої Британії до України, то на вимогу визнання її самостійності референт з українських питань відреагував так: "Росія ніколи не погодиться, щоб її відірвали від Чорного моря. Коли б ми Вас визнали, росіяни пішли б на союз з Німеччиною. Набагато легше встановити федеративні відносини". Прагнення врегулювати "українське питання", передавши Україну до складу Росії, мотивувалося страхом перед українсько-німецьким або російсько-німецьким союзом, у чому Ліпер звинуватив українців. Отже, британці перебували під значним впливом російських політичних сил, які виношували ідею відновлення "єдиної і неподільної Росії". Тому будь-яке питання, котре порушувало єдність Росії від Балтики до Чорного моря, правлячі кола Англії сприймали крізь призму поглядів білої Росії. З моменту приїзду до Лондона українська місія не отримала жодної аудієнції ані з А. Бальфуром, ані з його заступниками. Єдиними офіційними особами Міністерства закордонних справ, що зустрічалися з нею, були вже згадуваний Р. Ліпер та Дж. Грегорі -- секретар Форін Офісу, відповідальний за "російське питання". Крім цього, українські дипломати почали розвивати контакти з британською пресою, а також особисті стосунки, що також мало велике значення для досягнення їхньої мети. Було вирішено видавати бюлетень місії двічі на тиждень і залучати до цієї діяльності місцеве населення, як англійців, так і представників української діаспори. При місії було створено пресове бюро зі штатом працівників.

Одним із найважливіших завдань української місії було протистояння російській пропаганді, котра перешкоджала розвиткові британо-українських відносин. Вона була ефективнішою, ніж українська, завдяки кільком чинникам: тривалішому досвідові росіян у цій галузі; переважаючій кількості їх у Британії; традиційним економічним та політичним зв'язкам. Діяльність численних англо-російських товариств, промислових і комерційних компаній, політичних угруповань, здебільшого, монархічного спрямування, й особливо штабу білих сил при військовому міністерстві, посилювали як симпатії британських правлячих кіл, насамперед, воєнного міністра У. Черчілля до ідеї "єдиної і неподільної" Росії, так і їх негативне ставлення до незалежної України. Водночас питання про польську агресію у Східпій Галичині обурило британській уряд, оскільки вона була здійснена без відома та згоди Великої Британії, натомість підтримана урядовими чинниками Франції.

З огляду па розвиток україно-британських відносин, привертає увагу певний торгово-економічний інтерес фінансових кіл Англії до України. Влітку 1919 р. навіть провадилися переговори про заснування спільної українсько-британської установи на основі англійського статуту, що відкривало перспективне кредитування України. Реалізація цього проекту вимагала асигнування українською стороною коштів у сумі 100 тис. фунтів стерлінгів, яких український уряд виділити не міг, оскільки не мав таких коштів. Тому проект не був здійсненим, хоча у налагодженні комерційних відносин між Англією й Україною обидві сторони вбачали певну вигоду. Натомість загострення боротьби з більшовиками, з одного боку, та Добровольчою армією, з іншого, поставили український уряд у важке становище. Під загрозою опинились не лише стосунки між Україною і державами Антанти, а й існування українського уряду, котрий раз у раз відступав на захід, опинившись між двох вогнів: армією генерала Денікіна і Польщею, котра, проголошуючи свої реконструктивні паміри у досягненні так званої історичної справедливості, здійснювала на території Східної Галичини загарбницьку політику, утискуючи у правах і свободах українське населення.

Ставлення ж офіційного Парижа до "українського питання" в перші місяці 1919 р. було прохолодним. Власне не так до України, бо очевидним є підвищений інтерес до її території, господарства, економіки з боку французького командування в Одесі, що провадили активні переговори з українським урядом, як до ідеї визнання її незалежною державою.

4. ПОЛІТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ ДИРЕКТОРІЇ З ПОЛЬЩЕЮ

Після того, як 15 листопада уряд УНР покинув Кам'янець- Подільський, С. Петлюра, перебравшись до Варшави, взяв участь у розпочатих ще в жовтні переговорах із польським керівництвом про укладення українсько-польської угоди "хоч би й ціною значних територіальних поступок". Ці переговори швидко дали результати, хоча голова уряду УНР І. Мазепа неодноразово робив заяви про недопустимість розв'язання укра- їнсько-польських суперечностей коштом Східної Галичини. Українська місія у складі А. Лівицького, Л. Михайлова, В. Рі- пецького, П. Понятснка вже 2 грудня підписала угоду про встановлення українсько-польського кордону по річці Збруч, відмовившись, таким чином, від Східної Галичини. За цією угодою проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв'язуватися "польським урядом з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Так трапилось і навесні 1920 p., коли уряд С. Петлюри підписав із Польщею угоду про відмову від Галичини, що спричинило шалене обурення як галичан, так і Великої Британії. Інформацію про українсько-польську угоду члени лондонської місії отримали, як не дивно, з англійських друкованих видань та з міністерства закордонних справ Великої Британії, що не додало Україні авторитету. Обґрунтовуючи підписання договору, вчорашній прихильник єдності всіх українських земель, О. Шульгин писав: "Галичина була віддана полякам, по-перше, тому, що ці землі фактично вже були в руках поляків; по-дру- ге, тому, що галичани самі мріяли, щоб їх залишили в спокої бо сподівалися, що без нас виграють ліпше справу проти поляків у Лізі Націй; по-третє, серед важких обставин цією, і тільки цією ціною можна було визволити решту України, себто чотири п'ятих нашої території, і, нарешті, цим, і тільки цим можна було урятувати державу".

21 квітня 1920 р. міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі Л. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду. Умови угоди передбачали: польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями зі сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР. Кордони УНР встановлювали таким чином, що Річ Посполита, в обмін на визнання незалежності України, отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляпппя, Полісся. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 р. (тобто першого поділу Польщі). Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української та польської національностей на територіях обох держав. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу- антою (установчими зборами, які скликаються з метою розроблення конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні. Укладалася військова конвенція, що становила невід'ємну частину цього договору. Умова залишалася таємною, і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.Умова набувала чинності негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.У розвиток угоди від 32 квітня вже 24 квітня представники УНР та Польщі підписали військову конвенцію, за якою польська сторона зобов'язувалася надати військову допомогу УНР у війні з більшовиками. При цьому бойові дії обох сторін могли провадитися лише під польським командуванням. Натомість економічне життя Україпи ставало дедалі більш підконтрольним Польщі, оскільки запроваджувалась спільна валюта. Польському управлінню підпорядковувалися українські залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором, армія УНР мала наступати на Україну разом із польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 р.). Тепер же нібито погоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР. Однак, уклавши угоду з поляками, українцям не вдалося врятувати державу. В умовах ворожого ставлення французького уряду до ідеї української державності єдиною та найбільш прихильною залишалась позиція Великої Британії. За таких обставин, ідучи через укладання українсько-польської угоди на зближення з французькою позицією "відбудови Великої Польщі та єдиної і неподільної Росії", український уряд об'єктивно виступив проти свого потенційного союзника в особі Англії, яка протистояла загрозі французького домінування на континенті. Тому закономірним був факт, що британці вели переговори з більшовиками та встановлювали торговельні стосунки з ними. Щодо місця України в цьому комплексі, то, за визначенням відомого дослідника Є. Фон Валя: "При розчленуванні Російської імперії Англія буде зацікавлена в залишенні України під більшовицьким пануванням, оскільки Лондону спочатку було важливим зберегти більшовизм, як елемент, що руйнував Росію". Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Про- копович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевеьким. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Практично відразу після підписання, 25 квітня, розпочалася реалізація домовленостей -- похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. За умовами конвенції, в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали па цс згоди. Не захотіли вопи використати й частини УГЛ, що перейшли польський кордон і були інтерновані, оскільки ці боєздатні частини були антипольськи налаштовані. Під час спільного походу вдалося звільнити чимало територій від чужоземних військ Червоної армії, яка відступала. Об'єднане військо зайняло б травня 1920 р. Київ. Влада Директорії була ненадовго повернута. Водночас незабароммобілізовані частини Червоної армії відновили контрнаступ і перетворили відступ польських військ на втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом. 12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція щодо посередництва в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні переговори. Але наступ червоних військ тривав. І лише після ультиматуму Англії від 4 серпня 1920 р. до Раднаркому з вимогою зупинити наступ Червоної армії на польському фронті дали певні результати. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. Тоді 7 серпня Радпарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею. Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, оскільки декларації як Антанти, так і більшовиків виявилися примарними. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, що визнавала тільки незалежну Українську радянську республіку, створену самими ж більшовиками, чию делегацію і допущено до переговорів. До того ж, учорашні союзники поляки, визнали УСРР, чим поставили українців поза межі ризьких переговорів. Намагалася взяти участь у роботі мирної конференції у Ризі делегація ЗУНР, але стараннями делегацій Раднаркому та УСРР її також не допустили до участі в переговорах. Доволі швидко стали зрозумілими причини такого кроку.

Напередодні 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди, знайшовши порозуміння, підписали прелімінарний договір. Ним визначили погоджений сторонами кордон між Польщею та Україною, який проходив по річці Збруч, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. 319 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Цим підступно скористався Радянський уряд, оскільки 10 листопада червоні війська зробили глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-Подільського та змусили українські національні частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба російських більшовиків за території України.

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь -- Росія. Доля Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі, оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася в рамках зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

ВИСНОВОК

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь - до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу. Загалом, можна дати позитивну оцінку зовнішній політиці Директорії, хоч вона і зазнала поразки. Занадто багато негативних факторів зіграли свою вирішальну роль. Я не хочу виправдовувати тодішню владу, вона, безумовно, допускалася неприпустимих помилок, але зауважу те, що мета в неї була цілком достойна. Такими ж були й методи. Можливо, тому українцям і не вдалося здобути незалежність на початку ХХ століття. Наші методи занадто м'які. Закони світової політики до непристойного прості: вони не терплять м'якості, вони ігнорують правду, мораль і будь-які принципи. Українська правда не потрібна французам, полякам, чи ще комусь. Правда - у кожного своя. Свою правду ми і маємо захищати. Свою…

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бойко О. Д. Зміна урядів та урядової політики Директорії УНР в 1919 / Бойко О. Д. // Український історичний журнал. - 2009. - № 6. - С. 35 - 47.

2. Гончар Б. М. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919) / Гончар Б. М., Городня Н. Д. // Український історичний журнал. - 2000. - № 3. - С. 44 - 52.