Зародження американської державності в ході війни за незалежність

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження американської державності в ході війни за незалежність. 2 континентальний конгрес

1.1 Військові дії 1775-1776 рр. Проголошення незалежності

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778-1781 рр. та капітуляція Англії

Розділ 2. Політична система США в 1781-1787р.р. Конституція 1787 р

Розділ 3. Політична система США в 1787-1789 рр.

Висновок

Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Актуальність. Процес становлення американської держави в 1775-1789 рр. є доволі актуальним нині оскільки він розкриває основні віхи становлення та розвитку інститутів влади демократичної держави. Актуальним залишається процес становлення та подальшого розвитку особливої форми державного устрою - федеративної республіки, органів державної влади в центральному інституті управління державою та в штатах. Принципи вміщені в Декларації незалежності, залишаються основою для створення демократичних конституцій країн світу та є актуальними і нині.

Я обрав дану тему курсової роботи тому що цікавлюся еволюцією створення американської держави, створенням демократичних документів котрі відображають основні погляди та прагнення суспільства у процесі розвитку суспільної думки щодо прав людини, та питань організації інститутів влади в країні.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії автор ознайомився з наступним переліком літератури: Богіна Ш.А. “США. Первая американская революція”, Джефферсон Т. “Декларація незалежності. Конституція США”, Егер О. “Новая история”, Єфимов А.В. “Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны (1492-1870)”, Говард Синкотта “Історія Сполучених Штатів”, Г.Н. Севастьянов “История США, Всемирная история в 24 т.”, Контор Р. “Народная история Соединенных Штатов Америки”, Мудрак І.Д. “Історія держави і права зарубіжних країн”, Омельченко О.А. “Всеобщая история государства и права”, Согрин “Политическая власть в США”, “Политическая история США”, “Образование североамериканского государства”, Ісаєв С.А. “Становление Американского государства”, Черниловський “Всеобщая история государства и права”, Шпотов “Образование США (XVIII ст.)”. Богина, Егер, Єфимов, Синкотта, Севастьянов, Контор, Согрин, Шпотов та Всемирная история подають відомості про хід Війни за Незалежність американських колоній в 1775-1783 рр., стан воюючих сторін та заключення Версальського мирного договору. Мудрак, Омельченко, Согрин, Черниловський, описують процес та основні віхи становлення політичної системи молодої американської держави, прийняття Декларації Незалежності, становлення органів законодавчої, судової та виконавчої влади та прослідковують зміни в цих гілках протягом 2 конституцій США 1777 і 1787 рр.; процес трансформації союзу штатів в єдину федеративну державу. У збірнику Невичерпність демократії вміщено текст Декларації Незалежності та Конституції США 1787 р.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду 1775-1789 рр.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Нової Англії, а згодом і незалежної американської держави в 1775-1789 рр.

Метою курсової роботи є дослідження ходу Війни за незалежність англійських колоній в 1775 - 1783 рр., процесу створення органів державної влади в США, Декларації Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

Для реалізації мети поставлені такі дослідницькі завдання:

· дослідити хід Війни за незалежність англійських колоній 1775-1783 р.р.

· описати процес створення та організацій органів державної влади в США

· прослідкувати процес трансформації союзу штатів в 1777 р. в федеративну республіку 1787 р.

· проаналізувати Декларацію Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

· Структура роботи зумовлена метою та дослідницьким завданням і складається з вступу, 3 розділів де 1 розділ вміщує 2 підпункти, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ХОДІ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. 2 КОНТИНЕНТАЛЬНИЙ КОНГРЕС

1.1 Військові дії 1775-1778 рр. Проголошення незалежності США

Взимку 1774/75 р.р. в колоніях почали стихійно виникати озброєні загони, учасники яких називали себе “ людьми хвилини ” чи “ хлопцями свободи ”. Вони самі обирали зі свого оточення командирів, діставали зброю, вели невпинне спостереження за діями британських військ [246;7].

У лютому 1775 р. в Масачусетсі була створена комісія з вироблення правил конституційної армії. Обговоренням цього питання займався скликаний замість розбещеної колоніальної асамблеї конгрес представників Масачусетсу, котрий проходив в гострих дебатах між представниками помірного крила і прибічниками радикальніших дій.

Тим часом розрив з Англією і озброєне зіткнення з кожним днем ставали усе більш невідворотними. Поки конгрес Масачусетсу сперечався, чи створювати армію, загони добровольців вже почали військові приготування, створюючи склади озброєння і проводячи навчання міліційних частин. Комітети безпеки цю діяльність підтримували і заохочували, а такі лідери патріотів, як С. Адамc і Дж. Хенкок, виступили в ролі натхненників і практичних керівників, розпочатих за ініціативою знизу військових приготувань. Генерал Гейдж був про це обізнаний і, розраховуючи припинити діяльність патріотів, віддав наказ підрозділам британських військ роззброїти дислоковані біля Бостона добровольчі загони в Конкорді і Лексінгтоні, заарештувавши С. Адамса і Дж. Хенкока.

Британське командування прагнуло зберегти в суворій таємниці військові приготування. Проте представники Комітету безпеки пильно стежили за пересуванням англійських військ. Тому, коли18 квітня британські війська чисельністю в 700-800 солдатів зібралися на центральній площі Бостона, аби рушити на Конкорд, ця операція, як справедливо відзначив американський дослідник Р. Грос,вже «була приречена на провал». Ще напередодні Комітет безпеки віддав наказ терміново розібрати склади з озброєнням. Вночі на підводах запаси, що зберігалися в Конкорді, були переправлені в сусідні селища.

Британські війська відправилися до Конкорду під покривом ночі. В цілях дотримання секретності багатьом командирам підрозділів повідомили про цілі операції лише перед самим її початком. Проте в той момент; коли англійські загони виступили з Бостона, з башти Північної церкви спеціально поставлений туди Комітетом безпеки черговий подав умовний сигнал, і гонець патріотів Пів Рівер відправився в свій легендарний рейд, аби повідомити про підготовлюваний напад. З тією ж метою один з лідерів патріотів Бостона, Джозеф Ворен, відправив до Конкорду довірену особу, Уїльяма Доуза. Одночасні декілька жителів передмість Бостона пустилися в дорогу, запідозривши недобре в дивній активності англійських патрулів, що здалася їм. Коли Рівер, а потім Доуз і інші гінці прибули в розташований по дорозі до Конкорду Лексінгтон, там ударили в набат і підняли по бойовій тривозі місцеву міліцію. У Лексінгтоні англійські війська відкрили вогонь по американських силах. Вісім чоловік булоубито і 9 поранені. Озброєна сутичка сталася і в Конкорді, де американці зуміли спонукати до втечі англійських солдатів.

Безпосередньою реакцією на події в Лексінгтоні і Конкорді була мобілізація нових міліційних загонів, загальна чисельність яких перевищила 1100 чоловік. Невеликі групи повстанців ховалися за будинками і заборами, в лощинах і ярах. Вони обстрілювали англійців на всьому протязі зворотньої дороги від Конкорду та Лексінгтона. У цій битві американці використовували запозичену ними у індійців тактику розсипних строю, протиставивши малорухливим британським порядкам несподіваний і стрімкий натиск малими групами і поодинці, атакуючи противника в найнесподіваніших місцях. Події в Конкорді і Лексінгтоні були озброєним повстанням проти британського панування, початком американської війни за незалежність. Тепер уже ні у кого не було сумнівів в тому, що американці готові воювати. «Фермери Масачусетсу, - відзначав М. Дженсен, - на відміну від політиків, що сварилися, хотіли почати війну.19 квітня 1775 р. вони показали, що можуть воювати». Тепер коливань в питанні про необхідності створення армії вже не було. Керівники патріотичного руху, навіть з числа представників помірних кругів, ясно усвідомлювали те, що, якщо вони не хочуть втратити своїх позицій в керівництві, їм належить прилучитися до прибічників військової партії.

Бостон, звідки послані були британські війська для розправи з американськими патріотичними силами, був оточений і підданий облозі з боку знов створених партизанських загонів Нової Англії, які розташувалися, довкола міста 15-тисячним «табором свободи»[123-124;6].

У Нью-Йорку організація «Синів свободи» керувала захватом арсеналу, а потім організувала міліційний корпус, захопивши в свої руки митницю, склади з різним спорядженням і запасами, а також конфіскувавши вантажі англійських судів, що доставили спорядження для британського гарнізону в Бостоні. У Саванні (Джорджія) місцеві патріоти напали на лавку, в якій зберігалися запаси пороху і дробу,потім захопили британське судно, що стояло, завантажене рушницями і порохом. Ці трофеї дозволили озброїти полк волонтерів. Проти учасників вилазки в Саванне британські власті спробували застосувати репресивні заходи. Був арештований і посаджений у в'язницю один з керівників «Синів свободи» - Е. Макгарді. Проте озброєні патріоти звільнили його з висновку і демонстративно в повній бойовій формі прошли по вулицях міста. У Філадельфії за участю ремісників і купців була створена військова асоціація. У Ньюарку (Нью-Джерсі) на зборах «Синів свободи» була одностайно прийнята резолюція, що свідчила, що її учасники присягаються «не пощадити ні свого майна, ні самого життя для справи звільнення Америки».

Чисельні загони волонтерів почали партизанську війну проти Англії. В середині травня 1775 р. крупні міліційні сили попрямували до Канади, сподіваючись забезпечити собі підтримку канадських провінцій. По дорозі патріоти зайняли дві важливі фортеці - Тайкондерогу і Краун-Пойнт. Згодом їм удалося навіть захопити Монреаль. Проте, забігаючи вперед, слід сказати, що канадська експедиція виявилася невдалою. Зазнавши поразка під Квебеком, американці вимушені були відступити. Все ж ця військова операція не була безглуздою, оскільки надалі, побоюючись американського нападу,Англія вимушена була постійно тримати значний контингент військ в Канаді, що заважало їй розвернути всі свої сили у війні проти повсталих американських колоній [18;12].

Англійцям довелося вести війну, котра стала неминучою, найманими силами. Жалюгідне положення Німеччини в цей час характеризується тим, що багато з її дрібних князів, потребувала грошей, запропонували догідливо свої послуги Англії у цьому випадку навіть не чекаючи її вимог. Брауншвейг, Гессен - Кассель, Гесен - Ганау, Аншпах, Вальдек, Ангальт - Цербст брали участь в такій торгівлі своїми підданими. Всього було зібрано 29160 чоловік, тобто близько 3 - 4 % населення даних князівств[699-700;3].

10 травня 1775 р. зібрався II Континентальний конгрес. Він констатував стан війни з Англією і 15 червня конгрес прийняв рішення про організацію армії. На чолі її був поставлений Джордж Вашингтон, багатий вірджинський плантатор. Вашингтон народився в 1732 році; у той час йому були 44 роки. Він служив в юності в англійських військах, де мав чин майора і з відзнакою закінчив службу, потім подався в приватне життя, поселившись заможним сільським господарем в своєму маєтку, Моунт-Вернон, у Вірджинії. Талановитий полководець і видатний політичний діяч, він завоював популярність серед широких мас народу своєю послідовною боротьбою за незалежність колоній. Його обрання повинне було символізувати єдність північних і південних колоній в боротьбі проти загального ворога.

Конгрес не встигав за подіями котрі швидко розгорталися. В цей час 20-тисячна армія «людей хвилини» і колоніальної міліції, що назвала себе «табором свободи», вже оточила Бостон з британською армією, що знаходилася в ньому. Захопивши одну з висот, що панували над містом, - Бенкерсхілл, американці протягом дня 17 червня відбили три запеклі атаки супротивника. Втративши 450 убитими і пораненими, вони залишили Бенкерсхілл лише після того, як у них вичерпалися запаси пороху. Втрати британців склали тисячу солдатів і офіцерів.

Переможці не раділи з приводу взятого успіху. «Ще одна така перемога, - писала лондонська газета, - і не залишиться нікого, аби принести звістку додому».

Репресії і жорстокості, вживані в колоніях за наказами властей метрополії, сприяли зростанню серед мас не лише антибританських, але і антимонархічних настроїв, порушивши сильну раніше віру в «доброго» короля Англії [521-522;7].

Незважаючи на розпал збройного конфлікту, ідея повного відокремлення від Англії страхала деяких учасників Континентального конгресу. В липні Джон Дікінсон запропонував проект резолюції, відомий як Петиція оливкової гілки, де висловлено заклик до короля припинити подальші військові дії, аж поки не буде вироблено певної угоди між сторонами. Але петиція не була сприйнята у позитивному дусі: король Георг ІІІ 23 серпня 1775 року видав прокламацію, в якій оголосив повсталі колонії бунтівниками.

Британія покладала ніде надії на те, що південні колонії виявляться лояльними - почасти через свою залежність від рабства. Багато хто в південних колоніях боявся, що нове повстання проти давньої батьківщини підштовхне і рабів до бунту проти плантаторів. І справді, в листопаді 1775 року лорд Данмор, губернатор Вірджинії, пообіцяв волю всім рабам, що воюватимуть за англійців. Одначе Данморів заклик підштовхував багатьох вірджинців стати на бік повстанців.

Губернатор Північної Кароліни Джозайя Мартін в свою чергу, переконував північнокаролінців лишатися вірними короні. Коли на його заклик відгукнулося 1500 чоловік, революційне військо розгромило їх ще до прибуття британських сил [71-71;5].

Спираючись лише на недисципліновану міліцію окремих штатів, яка готова була захищати лише свої рідні місця і скликалася на короткий термін, не можна було виграти війну. Тому необхідно було створити постійну, регулярну загально-американську армію. 1 січня 1776 р. було постановлено провести перший набір в армію конгресу. Конгрес формував війська на добровільних засадах і шляхом розверстування, згідно якого міліція окремих штатів повинна була доставляти певну кількість людей. Завербованому одноразово виплачувалася грошова сума. Надалі військовослужбовці отримували і грошове і натуральне постачання, причому за недоліком грошей солдатам і офіцерам роками не платилася платня. У рабовласницькій Вірджинії кожному солдатові після закінчення війни був обіцяний здоровий негр у віці від 10 до 30 років або 60 фунтів стерлінгів золотом або сріблом замість негра.

Американська армія була, як і все населення Америки, вельми строкатою по своєму національному складу і складалася з англійців, шотландців, ірландців, німців, голландців, французів, євреїв і ін. Встає питання: яка частина дорослого чоловічого населення була залучена в армію?

Керівник військової комісії конгресу Джон Адамс стверджував, що під час війни з кожних трьох жителів колоній один був прибічником незалежності, другий, - її противником, третій же займав нейтральну позицію. Перед війною в американських колоніях налічувалося, як вже було сказано, 2,5 мільйона населення, у тому числі 500 тисяч негрів. Але в армії Вашингтона без партизанських загонів ніколи не були одночасно понад 22 тисячі чоловік, взимку ж, особливо останніми роками війни, його армія танула і число бійців падало до 4-5 тисяч.

Деякі індіанські племена билися на стороні колоністів. Коли почалася війна за незалежність, могутній двадцятитисячний союз ірокезів, не дивлячись на всі наполягання англійців, що намагалися схилити їх на свою сторону, залишався нейтральним. Але в 1777 р. англійці зробили новий натиск. На великій раді шести племен стався розкол. Вирішили, що кожне плем'я поступить на свій розсуд. Тоді сенека і кайога прийняли сторону англійців, частина могавків і онондагів приєдналася до англійців, а частина залишилася нейтральною. У 1777 р. американське командування послало на землі ірокезів каральну експедицію Селівана, яка знищила всі запаси продовольства, худобу, житло. Два племена - туокарора і онейда - прилучилися до американців. Надалі в штабі Вашингтона було п'ять офіцерів індійців, з них два полковники.

Відважно билися негри. Селем Пур, негр з Масачусетса, в битві під Бенкерхіллом «показав себе досвідченим офіцером, так само як і прекрасним солдатом». Це відзначило 14 офіцерів в своєму рапорті Континентальному конгресу.

Негритянка Дебора Геннет з Масачусетса переодягнулася в чоловічий одяг і 17 місяців билася в 4-му Масачусетському полку. Загін негрів, захищаючись в 1781 р. в штаті Нью-Йорк проти атакуючих англійців, загинув весь до останньої людини. Негри показали себе самовідданими патріотами. В той же час негри вважали, що вони борються за своє звільнення. Саме тому Континентальний конгрес, керований помірними діячами і плантаторами, розглядав допущення негрів в армію як крайній військовий захід і прагнув по можливості обмежити число їх в армії оскільки рабам боялися вручити зброю [205-206;4].

Під час війни за незалежність посилилася втеча негрів від своїх господарів. У районах, що прилягали до театру військових дій, втеча приймала масовий характер, і рабовласники прагнули вивезти негрів в глиб країни.

Негри, що бігли, організували загони, які нападали на плантаторів. В Нью-Джерсі в 1779 р. діяв загін з 50 негрів, до якого прилучилося декілька білих бідняків. Подібні випадків було багато. У Бостоні в 1781 р. була відкрита широко розгалужена змова негрів, в якій брав участь один білий, ірландець. Одна з найбільш крупних змов негрів була в Північній Кароліні в 1775 р. Він поширився на три графства. Декілька сотень білих негайно озброїлися, негри були захоплені, частина їх була страчена, інша поміщені у в'язницю і покарані батогами. Проте виступи негрів були неорганізованими і носили епізодичний характер.

Військо колоністів під Бостоном складалося з розрізнених загонів міліції (ополчення). Вашингтон, приїхавши на коні в табір, підняв шпагу і взяв командування над ним. Табір був вельми строкатою і безладною картиною. Озброєні найрізноманітнішою зброєю, від карабінів і мисливських рушниць до підв'язаних на поясі мечів і кривих кинджалів, бородаті, загорілі пуритани з Нової Англії стояли поряд з групами мисливців, що прийшли із західних поселень, і найманими загонами індійців, прикрашених пір'ям. Частина цих індійців прийняла християнство і служила в міліції колоній Нової Англії. Командири рот і полків обиралися не залежно від знання ними військової справи, а відповідно до тієї пошани, якою вони користувалися в церковній общині, що була в Новій Англії первинною ланкою суспільства і держави. У деяких містах командирів полків і офіцерів обирали загальним виборах всіх жителів. У полках було від 3 до 23 рот в кожному, роти мали саму різну чисельність.

Порох роздавали скупими порціями. Його було дуже мало. Для того, щоб отримати свинець для куль, зривали і розпилювали листи свинцевих дахів і свинцеві гирі при віконних ставнях. Отримавши шматок свинцю, кожен солдат сам відливав кулі відповідно калібру своєї рушниці.

Тут же солдати навчилися робити з паперу пакетики - щось схоже на патронні гільзи, в які насипали порох і клали кулю, - свого роду патрони. Це прискорювало стрілянину. Коли не вистачало свинцю, стріляли цвяхами і обрізками заліза. Незабаром Вашингтону удалося зібрати 50 залізних і латунних гармат, частково англійських, трофейних. Він звернув увагу на хороброго коваля Натаніеля Гріна, що з'явився в Бостон на чолі міліції Род-Айленда, і приблизив його до себе. Надалі Грін став заступником головнокомандуючого.

Навіть тоді, коли військові дії вже почалися, багато хто в колоніях, особливо представники заможних шарів, все ще сподівалися на примирення з метрополією. Американські фермери вважали, що конфлікт з Англією викликаний неправильними діями королівських губернаторів і генералів. Вранці в таборах колоністів возносилися молитви за короля, а потім фермери йшли битися проти королівських військ [152;8].

Регулярна американська армія вербувалася з добровольців, що вступали в неї на певний, часто короткий термін. Фінансування і постачання армії весь час було зв'язане з величезними труднощами. Часто солдати були роззуті і роздягнені, нерідко голодували. Останнє відбувалося через невмілу організації справи, поганих доріг і нестачі транспортних засобів, а також жадібності постачальників і махінацій спекулянтів. Армія Вашингтона кожну зиму танула, а влітку поповнювалася новими наборами. Не дивлячись на всю цю скруту, вона загалом успішно билася з навченим регулярним військом англійців. Американські солдати усвідомлювали, що вони захищають рідні краї, відчували активну допомогу населення, особливо партизанських загонів, і самі користувалися партизанською тактикою.

Логічним висновком зі всієї боротьби колоній з Англією було проголошення незалежності, але пройшло немало часу, коли це здійснилося. Ліве, демократичне крило вігів, що весь час вимагало рішучих заходів і негайного розриву з Англією, наполягало на проголошенні незалежності. Самий хід війни, її потреби, фактичне здійснення державної самостійності вели до того ж. Впродовж першого військового року ряд колоній оголосили себе незалежними державами (штатами). В процесі війни виковувалася єдність колоній, народжувалася американська нація. Символом цього стали слова, сказані Патріком Генрі на Першому континентальному конгресі: «Я не вірджинець, я американець»[39;1].

1 Січня 1776 року Томас Пейн, політичний теоретик і письменник, який прибув до Америки з Англії в 1774 році, опублікував брошуру на півсотні сторінок під назвою ” Здоровий розум “. З три місяці було розпродано 100 тисяч примірників брошури, у якій Пейн засудив ідею спадкової монархії, висловлюючи крилату фразу, що “ життя чесної людини для суспільства вартісніше за діяльність усіх коронованих головорізів, які будь-коли жили на світі ”. Він висунув альтернативу або коритися далі королю й тиранові та звироднілому урядові, або здобути волю і щастя у самоврядній незалежній республіці. Поширившись у колоніях, ” Здоровий розум “ зміцнював потяг до відокремлення [72;5].

Памфлет Пейна був пристрасним закликом до народу. Він звав колоністів до повстання проти метрополії, проголошуючи рівність всіх людей і їх природжені природні права. Пейн відзначав, що вся попередня літературна полеміка з приводу розбрату з Англією виявилася безрезультатною. «...Все було безплідне, - писав він, і період дебатів закінчився. Зброя, як останній засіб, вирішує зараз суперечку». Він заявляв, що не можна залишатися лояльними відносно Англії і в той же час вести з нею боротьбу за свої права. Пейн рішуче виступав проти всіх, хто стверджував, що зв'язок колоній з країною-матір'ю, Англією, життєво необхідний для їх благополуччя. Пейн закликав Америку затвердити свою незалежність і виступив прибічником республіканської форми правління. Він критикував монархію як жорстокий, несправедливий режим. По словах В. Л. Парінгтона, Пейн виявився «втіленням республіканського духу Американської революції». Він пропонував розбити корону і шматки її розсіяти в народі, «якому вона належить по праву». Це було дуже сміливо, бо, не дивлячись на розвиток визвольного руху, монархічна традиція і віра в «доброго короля» були ще дуже міцними. Багато хто не уявляв собі вірогідності змін форми правління. Пейн же пропонував відмовитися від старих поглядів і звичок, рішуче розірвати з минулим, поваливши владу монархії і встановивши республіканських лад. Він заявляв, що вільна, незалежна республіка принесе Америці демократичне правління і забезпечить її народові процвітання. Автор «Здорового глузду» пропонував, аби кожен американець незалежно від того, якою власністю він володів і чи мав її взагалі, був наділений правом голосу. Пейн заявив себе рішучим прибічником загального виборчого права, противником яких би то не було обмежень на основі майнового цензу.

Після Банкерхіллу англійський уряд зрозумів, що жодній,ні двома, ні навіть п'ятьма тисячами гренадерів усмирити колонії не удасться. Було вирішено відправити до Америки 20-тисячний корпус. Але вербування проходило повільно. До весни 1776 р. до відправки були готові лише 5-6 тис. чоловік. Тоді почали переговори про створення корпусу найманців в німецьких князівствах. Крім того, стало відомо, що британське командування в самій Америці приступило до вербування негритянських невільників і енергійно підбурювало індійців нападати на ферми і поселення «прикордонників». Бажаючи продемонструвати свою готовність жорстоко розправитися з повстанцями, британські війська зробили рейди у Фалмут (Мен) і Норфолк (Віргінія), розгромили і спалили їх дотла. Колонії були оголошені в стані заколоту. Війська і військово-морський флот отримали наказ короля придушити повстання.

Все це разом узяте призвело до того, що весною 1776 р. конгрес нарешті приступив до здійснення заходів, які завершилися проголошенням незалежності. 10 травня була схвалена запропонована Дж. Адамсом резолюція, що рекомендувала всім колоніям утворити власні органи влади, незалежні від британської корони. Резолюція була доповнена 15 травня спеціальною преамбулою, що свідчила, що всяка влада, що виходила від метрополії, «має бути повністю ліквідована» і новому уряду слід спиратися лише на «владу народу колоній». Тоді як резолюція була сприйнята одностайно, преамбула, що обговорювалася окремо, зібрала незначну більшість. З 11 колоній, що брали участь в голосуванні, 6 подали «за», 4 -«проти», а делегація Меріленду покинула зал засідань, заявивши, що не бажає зв'язувати себе якими-небудь зобов'язаннями.

Прийняття резолюції 10 травня і особливо преамбули 15 травня з'явилося важливим кроком на шляху до проголошення незалежності. Джон Адамс не без підстав відзначив, що, схваливши преамбулу, «конгрес ухвалив найважливішу резолюцію зі всіх, які до того приймалися в Америці». Він схильний був навіть розглядати прийняті конгресом рішення (можливо, тому, що сам був їх автором) як що мають виключно важливе історичне значення і що практично проголошували незалежність. Два дні опісля після голосування в конгресі Джон Адамс писав дружині, що Англія штовхнула Америку на крайній крок - «досконале відділення від неї, повну абсолютну незалежність».

Незабаром, проте, і Дж. Адамсі, і інші прибічники незалежності вимушені були переконатися, що питання ще далеко не вирішене. Три тижні опісля, 7 червня 1776 р., делегат Вірджинії Річард Генрі Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію, яка розвивала раніше схвалені пропозиції Джона Адамса. Проект резолюції Р.Г. Лі складався з трьох пунктів:

1) «Що ці Сполучені колонії є і по праву мають бути вільними і незалежними штатами; вони звільняються від всіх зобов'язань відносно британської корони і всі політичні зв'язки між ними і державою Великобританія є і мають бути повністю розірвані»;

2) «Що необхідно негайно прийняти найефективніші заходи для висновку союзів з іноземними державами» і

3) «Що необхідно підготувати і передати відповідним колоніям для розгляду і апробації план створення конфедерації».

Проте постановили не ставити негайно резолюцію Р.Г. Лі на голосування, а внесено було компромісну пропозицію: відкласти остаточне рішення ще на три тижні, до 1 липня, аби дати можливість делегатам конгресу отримати необхідні інструкції. За цю пропозицію 10 червня голосували 7 делегацій, проти - 5. Бажаючи, проте, додати постанові конгресу визначеність, прибічники незалежності добилися того, що була створена спеціальна комісія у складі Томаса Джефферсона, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роджера Шермана і Роберта Лівінгстона, якою до зазначеного терміну доручено було підготувати Декларацію незалежності. Потім вибрали комісію з вироблення «Статей конфедерації» на чолі з Джоном Дікінсоном і третю комісію - по обговоренню можливих угод з іноземними державами. Це був ще один дуже важливий крок на шляху до незалежності. Джон Адамс справедливо відзначив, що потрібне було «останнє вирішальне зусилля... Після цього нічого не залишалося, окрім війни»[223-224;16].

Постанова конгресу 10 травня знайшла живий відгук в колоніях. Поширення «Здорового глузду» і звістки про дебати в Континентальному конгресі з питання про проголошення незалежності різко радикалізували настрій мас. На різних мітингах в графствах і містах приймалися чисельні резолюції на користь незалежності. З кожним днем події приймали усе більш стрімкий поворот, і місцевим асамблеям слід було квапитися з ухваленням рішень. Найпершою ще в травні резолюцію про незалежність схвалила Вірджинія. «Принципи памфлета Пейна, - коментував цей крок видний вірджинський політичний діяч Е. Рендолф, - з тріумфом схвалені найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою колонією в Америці» Дійсно, разом з Масачусетсом Вірджинія займала особливе місце серед інших колоній. Їй належав вагомий голос у всіх справах,що стосувалися взаємин з Англією. Якщо говорити в загальнонаціональному американському масштабі, то багато політичних діячів, що стали лідерами визвольного руху, були вірджинцями. По образному вислову Д. Малоне, біографа Т. Джефферсона, Вірджинія мала дві головні статті експорту - тютюн і політичні діячі. Тому рішення місцевої вірджинської асамблеї, що схвалювало проголошення незалежності, мало великий вплив на розвиток настроїв в інших колоніях.

1 липня 1776 р. Континентальний конгрес відповідно до раніше прийнятої резолюції приступив до обговорення питання про проголошення незалежності. Хоча для підготовки Декларації незалежності створили цілу комісію, документ був підготовлений однією особою - Томасом Джефферсоном. Як оратор він не користувався популярністю ні тоді, ні згодом. Але як мислитель, радикально налагоджений філософ і політичний діяч Джефферсон у багатьох відношеннях не мав собі рівних. Для нього розрив з Англією означав щось більше, ніж незалежність. «Він бачив в політичній незалежності, - відмічав Д. Малоне, - не мету, а засіб, і був більше зацікавленіший в тому, що повинне прослідувати за формальним відділенням, ніж в самій по собі акції відділення»[132;6].

Відповідно власним переконанням, Джефферсон видозмінив колишні уявлення про політичну суть проголошення незалежності і виділив, навпаки, ідею закономірності проголошення самостійним народом свого політичного устрою, виходячи з принципів народного суверенітету і суспільного договору з владою, а також ідею невідчужуваних політичних прав нації. З проекту Джефферсона були виключені два пункти (про докори на адресу англійського народу і про заборону рабства негрів, що могло розколоти об'єднання колонії Півдня). 4 липня 1776 р. «Декларація незалежності» була схвалена Конгресом, і цей день став офіційним початком Американської держави. У серпні 1776 р. Декларацію підписали 56 делегатів Конгресу, включаючи і тих, хто виступав проти радикального розриву з Англією [68-69;6].

Нижче подається повний текст Декларації незалежності

Коли з перебігом подій один народ усвідомлює потребу розірвати політичні пута, що лучили його з іншим народом, і посісти серед держав світу те окреме й гідне місце, право на яке заповідане йому природними і божественними законами, належна повага до думки людства вимагає оголосити причини, що спонукають його на такий крок.

Ми визнаємо очевидними істинами те, що всіх людей створено рівними; що вони наділені згори деякими невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і на пошук щастя; що для забезпечення цих прав поміж людей впроваджено уряди, чия справедлива влада ґрунтується на згоді їхніх громадян; що, коли б котрийсь із цих урядів виявився невідповідним здійсненню таких функцій, правом народу залишається змінити чи усунути його і настановити новий уряд, що засновувався б на таких засадах і виявляв свою владу в таких формах, які цей народ вважатиме найбільш здатним гарантувати його щастя і безпеку.

Справді, розсудливість не дозволить нам легковажити і міняти з незначних і скороминучих міркувань уряд, що існує вже довгий час. До того ж досвід показує, що людство радше терпітиме кривди, доки це видається можливим, аніж виправлятиме становище, скасовуючи усталені форми правління. Але коли з довгого ряду зловживань і свавільств, що незмінно переслідують одну мету, починає проступати задум уярмлення народу режимом цілковитої тиранії -- право і обов'язок цього народу скинути такий уряд і поставити нових охоронців на сторожі своєї майбутньої безпеки.

Такою була страдницька терплячість наших колоній, і такою є зараз необхідність, що змушує їх відмовлятися від колишнього уряду. Царювання правлячого короля Великобританії -- це літопис безперервних кривд і зловживань, які мають на меті утвердження цілковитої тиранії над нашими штатами. Факти на доказ цього ми бажаємо подати на безсторонній розгляд світової громадськості.

Король відмовився схвалити закони, найкорисніші і найнеобхідніші для громадського добра.

Він заборонив своїм губернаторам приймати закони, що носили невідкладний і нагальний характер, аж до його схвалення. Пізніше він цілковито ними нехтував.

Він опирався схваленню законів про заселення цілих регіонів, якщо поселенці не зречуться права представництва в законодавчих органах -- права неоціненного для них і страшного лише для тиранів.

Він скликав законодавчі органи в місцях незвичних і незручних, подалі від архівних сховів, з єдиною метою втомити їх цією тяганиною і відтак схилити до схвалення своїх дій.

Він неодноразово розпускав представницькі органи, які чинили мужній і рішучий спротив його зазіханням на людські права.

Довгий час по тому він відмовлявся оголосити вибори нових органів,» і законодавча влада, яка не може припинити свого існування, переходила до народної маси. Покинутий напризволяще штат тим часом піддавався усім загрозам зовнішнього втручання і внутрішніх потрясінь.

Він намагався запобігти зростанню чисельності населення наших штатів. З цією метою він чинив перепони законам про натуралізацію іноземців, відмовлявся проводити закони, покликані заохотити емігрантів до наших штатів, і підвищував вимоги до умов отримання землі у власність.

Він перешкоджав здійсненню правосуддя, не даючи своєї згоди на впровадження судової влади.

Він забрав у своє підданство суддів, перевівши на себе право визначати термін їхнього перебування на посаді і розмір їхньої платні.

Він створив безліч нових установ, куди відрядив силу службовців, які збиткуються над нашим людом і годуються з наших статків.

Навіть у мирний час без згоди нашого уряду він утримував на нашій землі збройне військо.

Він намагався вивести військову владу з підпорядкування цивільній, а потім поставити першу над другою.

Він замислив, вкупі з іншими, нав'язати нам юрисдикцію, ворожу духові нашої Конституції й не визнану нашими законами. Облудне законодавство, акти якого він з дорогою душею схвалював, добре надавалося, щоб:

-- розташувати на нашій землі чимале збройне військо;

-- оберігати його удаваним судом від покарання за будь-які злочини, скоєні над людністю наших штатів;

-- блокувати нашу торгівлю з усім світом;

-- обкладати нас податками без нашої згоди;

-- позбавити нас, у багатьох випадках, переваг суду присяжних;

-- доправляти нас за океан на суд за вигадані провини;

-- скасувати систему англійських законів у одній із суміжних територій, настановити там свавільний уряд і, поступово розсуваючи її кордони, зробити цей уряд зразком і годящим знаряддям впровадження подібно тиранії в наших колоніях;

-- відбирати нам привілеї, скасувати найістотніші закони і докорінно змінити форми врядування;

-- спинити дію нашого законодавства і оголосити себе наділеними владою видавати для нас закони в усіх випадках без винятку.

Він зрікся тутешнього уряду, оголосивши нас поза своїм захистомі і ведучи війну проти нас.

Він чинив розбій на наших морях, пустошив наші узбережжя, палив наші міста і нищив наш люд.

Саме зараз він доправляє сюди величезні армії, набрані з іноземних найманців, щоб довершити справу смерті, розору й гноблення, започатковану з такою жорстокістю і підступністю, аналоги яким важко знайти в найтемніші віки варварства і які тим більше негідні цивілізованого монарха.

Він приневолював наших співвітчизників, захоплених полоненими у відкритому морі, піднімати зброю проти власної країни, робитися катами своїх друзів і братів або ж згинути від їхньої руки.

Він підбурював наші внутрішні заколоти, намагався нацькувати на мешканців нашого порубіжжя безжальних індіанських дикунів, чиї горезвісні способи ведення війни передбачають поголовне знищення без огляду на вік, стать і стан.

Про відшкодування за кожним наведеним пунктом ми своєчасно подавали якнайсумирнішу петицію. Але у відповідь на наші постійні клопотання ми натикалися на нові й нові образи. І, на наш погляд, владар, чию вдачу такі вчинки визначають як тиранську, не гідний того, щоб правити вільним народом.

Ми не стали покірливо чекати милості від наших британських побратимів. Ми не раз і не два сповіщали їх про неприпустимість спроб їхнього законодавства накинути нам осоружну юрисдикцію. Ми нагадали їм про обставини нашої еміграції сюди і поселення на цій землі. Ми волали до їхньої природної справедливості й великодушності. Ми благали їх припинити, заради нашого спільного коріння, ці беззаконня, які неодмінно приведуть до розриву всіх наших зв'язків і стосунків. Та вони залишилися глухими до голосу справедливості і єдинокровності. Таким чином, ми змушені визнати необхідність нашого відокремлення і вважати їх, як і решту людства, ворогами у воєнний час, друзями -- в мирний.

Відтак ми, представники Сполучених Штатів Америки, зібрані в Генеральному Конгресі, засвідчуємо щирість наших намірів світовому Верховному Судді та іменем і владою доброго народу наших колоній урочисто оголошуємо і заявляємо, що відтепер сполучені колонії є вільними й незалежними держави і мають бути такими за всіма правами; що вони вільні від будь-якої залежності від Британської Корони і що всі політичні зв'язки між ними й Великобританією уповні розірвані; що, як вільні й незалежні держави, вони мають повне право оголошувати війну, підписувати мир, укладати союзи, встановлювати торгівлю та здійснювати всі інші справи, властиві незалежній державі ми заприсягаємося один одному, покладаючись на захист Божественного Провидіння, підтримати цю Декларацію; і запорукою цього нехай буде наше життя, наша доля і наше непорушне слово честі [56-59;2].

Загалом Джефферсонів твір - Декларація Незалежності, схвалена 4 липня 1776 року - не лише проголосив народження нової нації, але й сформулював філософію свободи людини, що мала стати рушійною силою в усьому світі. Декларація спирається на французьку і англійську політичну філософію Просвітництва, але позначена виразним впливом «Другого трактату про врядування» Джона Локка. Локк узяв концепції традиційних прав англійців і узагальнив їх до природних прав усього людства. Знайомий усім вступний пасаж Декларації відлунює Локковою теорією врядування на основі суспільного договору: “Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, зокрема правом на життя, свободу і щастя. Що для забезпечення цих людських прав встановлені уряди, справедлива влада яких залежить від згоди керованих, і щоразу, коли певна форма врядування стає руйнівною для визначених завдань, народ має право змінити або скасувати його і встановити нове врядування, закладаючи в його основі такі принципи і організовуючи владу так, щоб вони видавалися народові найпридатнішими для досягнення безпеки і щастя”.

В Декларації Джефферсон застосував Локкові принципи безпосередньо до становища в колоніях. Битися за незалежність Америки означало боротися за урядування, що ґрунтується на всенародній згоді, замість урядування короля, який «об'єднався з іншими, щоб підкорити нас юрисдикції, чужій нашій натурі і не визнаній нашими законами...». Тільки урядування, що базується на всенародній згоді, може забезпечити природні права на життя, свободу і досягнення щастя. Тому битися за незалежність Америки означало битися за свої власні природні права [73;5].

Декларація незалежності була першим в історії офіційним державним документом, який проголошував принцип народного суверенітету як основу державного устрою. Історично важливим положенням декларації було також те, що вона визнавала за народом право повстання, революції. «Коли довгий ряд зловживань і спроб узурпації влади, котрі переслідують незмінно одну і ту ж мету, свідчать про намір підпорядкувати народ необмеженому деспотизму, то його право і його право повалити такий уряд» - ці слова декларації мали істинне революційне значення.

Слід підкреслити, що не лише вплив ідей античних авторів, англійських філософів і французьких просвітителів, як би велике воно не було, визначив світогляд автора Декларації незалежності. Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в декларації, у величезній мірі враховували досвід самих американських колоній, їх власні демократичні традиції, що склалися за півтора з гаком століття з часу створення перших американських поселень. Історія і практика американського політичного життя, свідком і активним учасником якої був Т. Джефферсон, зробили на нього колосальний вплив. «За фігурою Джефферсона, мислителя з головою аристократа на плечах плебея, - писав Парінгтон, - стояла філософія нової епохи і молодого народу - епохи і народу, які ще не досягли зрілості,але вже нащупували дорогу від першого досвіду до міцних досягнень»

Багато положень Декларації незалежності не втратили свого значення до цього дня. Вони залишаються актуальними, бо все ще чекають свого рішення. Не випадково учасники демократичних рухів XIX і XX ст. обґрунтовували свої політичні вимоги невиконанням обіцянок Декларації незалежності. Це відноситься, зокрема, і до аболіціоністського руху, причин громадянської війни, і до подій недавнього минулого - руху за «цивільні права» і до студентських виступів, учасники яких не раз посилалися на Декларацію незалежності, вимагаючи виконання проголошених нею принципів. Значення цього документа було незвичайно велике. Можна без перебільшення сказати, що для Америки це була віха, за якою починався новий етап в історії країни. «Політична теорія декларації, - відзначав Р. Аптекер, - носить яскраво виражений демократичний і революційний характер» [132-134;6].

Декларація відкрито проголошувала принцип народного суверенітету як основу державного пристрою. Сам цей державний устрій визначається нацією в цілому для охорони і дотримання природних і невідчужуваних прав людей: «Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: всі люди створені рівними, і всі вони рівно обдаровані Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення на щастя». Держава створюється, підкоряючись принципу суспільного договору, і якщо «дана форма уряду стає згубною для цієї мети», то народ не лише має право її змінити, але і зобов'язаний змінити і знищити свій уряд (обґрунтуванню цього порушення договору був присвячений розділ Декларації з переліком «гріхів» і зловживань Георга III - велика частина була узята з ранньої Декларації 1774 р.).

Своє своєрідне прочитання Джефферсон вніс і в ідею про природні і невідчужувані права. Замість звичної формули Д. Локка «життя, свобода, власність» було поставлено «життя, свобода і прагнення на щастя». У цьому виявився не лише радикальний демократизм Джефферсона, але і його орієнтир на звичні для Америки релігійні ідеї: Декларація майже безпосередньо перекликалася в цьому аспекті з договором батьків-пілігримів. Американська державність, що тим самим конституюється на основі Декларацій, ставала спадкоємицею політичних ідей і державного устрою, закладеного релігійними емігрантами-колоністами.

У своєму ідейному пафосі Декларація, не дивлячись на те що була офіційним документом держави, що народжується, відмічена високою мірою революційності: право народу на революцію обґрунтовувалося в ній як найголовніше і незмінне. Це зробило Декларацію важливим стимулом, реакцією для суспільної думки європейської освіти [69-70;10].

Першим цей документ підписав президент конгресу, «король контрабандистів» Хенкок. Три чверті тих, що підписали нажили свої прибутки на торгівлі і контрабанді. В цілому з 56 підписів 13 належали купцям, 8 - плантаторам, 28 - адвокатам, які, у свою чергу, були купцями, плантаторами або безпосередніми представниками тих або інших, і 7 - представникам різних вільних професій. В той же час слід зазначити, що Дж. Джей, Дж. Дікінсон, Дж. Д'юен і Р. Лівінгстон відмовилися поставити свої підписи під Декларацією незалежності. З іншого боку, її підписали К. Бракстон і Е. Ретледж, що виступали проти незалежності, і Р. Моріс, що вважав її проголошення передчасним.

Декларація незалежності по праву визнана одним з найбільших документів американської історії, що свідчать про її героїчні справи і революційні традиції.

Положення Декларації незалежності не поширювалися на корінних жителів Америки - індійців, а також на жіноче населення країни. Дружина Дж. Адамса, Абігейл, в 1776 р. з гіркотою писала чоловікові: «Проголошуючи світ і добру волю для чоловіків, звільняючи всі нації, ви наполягаєте на збереженні абсолютної влади над дружинами». Будучи прихильницею найширшої освіти жінок, вона жалкувала про те, що на її батьківщині вони здобувають «жалюгідну, обмежену, убогу освіту» [137;6].

Протягом серпневих боїв 1776 року на Лонг-Айленді, у штаті Нью-Йорк позиції Вашинтона вже годі було втримати, і він здійснив продуманий відступ на легких човнах із Брукліна до Мангеттенського узбережжя. Повторне вагання британського генерала Вільяма Гоу дало привід до відходу американців із зайнятих позицій. Та в листопаді Гоу захопив форт Вашинтон на острові Мангеттені. Місто Нью-Йорк мало залишатися під контролем британців до кінця війни.

У грудні сили Вашингтона вичерпалися майже до кінця, бо не надходили припаси та обіцяна підтримка. Та генерал Гоу знов не зміг скористатися моментом, адже задумав поновити бойові операції проти американців навесні. Вашингтон тим часом перейшов річку Делавер північніше Трентона у штаті Нью-Джерсі. Рано вранці 26 грудня його військо зненацька оточило Трентонську залогу, захопивши понад 900 полонених. Через тиждень, 3 січня 1777 року, атакою під Прінстоном Вашингтон звільнив більшу частину території, що вважалася окупованою британцями.

1777 року генерал Гоу завдав поразки американцям під Брендивайном у Пенсильванії і захопив Філадельфію, примусивши Континентальний конгрес до втечі. Вашингтонові довелося провести нелегку зиму 1777-1778 р.р. у Фордж - Веллі, Пенсильванія, без достатного провіанту, одягу та військових припасів. Американська сторона потерпала, власне, не через нестатки, а тому, що фермери й купці воліли збувати свої товари за британське золото та срібло, а не паперові гроші, випущені Континентальним конгресом і штатами.

Хоча Фордж - Веллі засвідчила небачений спад у діях Континентальної армії Вашингтона, 1777 рік виявився поворотним пунктом у війні. Ще наприкінці 1776 року англійський генерал Джон Бергойн виробив план наступу на Нью-Йорк і загалом на Нову Англію через озеро Чемплейн і річку Гудзон. Але маючи забагато важкого спорядження, він ледве долав болотисті терени та ліси. Під Орискані (штат Нью - Йорк) загін роялістів та індіанців під командуванням Бергойна наштовхнувся на мобільні американські загони. Під Бенінгтоном, штат Вермонт, ще одна Бергойнова частина у пошуках необхідних припасів натрапила на американські війська. Наступний бій затримав Бергойове військо надовго, і це дало змогу Вашингтонові вислати підкріплення з нижньої течії Гудзону, з околиць Олбені, штат Нью-Йорк. Поки Бергойн зібрався поновити свій наступ, американці поповнили втрати. Під проводом Бенедикта Арнольда (що згодом зрадив їх при Вест-Пойнті, штат Нью-Йорк) американці двічі спішно відбивали атаки британців. Бергойн змушений був відступити до Саратоги, штат Нью-Йорк, де американські частини, очолювані генералом Гораціо Гейтсом, оточили британське військо. 17 жовтня 1777 р. Бергойн здав свою армію; англійці втрати 6 генералів, 300 офіцерів і 5500 рядових солдатів.

Франція захоплювалася успіхами американців - інтелектуальні кола Франції обурювали феодалізм та привілеї. Проте королівська влада подала підтримку колоніям, керуючись не так ідеологічними, як геополітичними міркуваннями: французькому урядові кортіло відплатити Британії ще за поразку Франції в 1763 році. Щоб заручитися підтримкою французів, у 1776 році до Парижа прибув Бенджамін Франклін. Столиця Франції швидко оцінила його дотепність та прозірливий розум, і це мало велике значення для реалізації виношуваних ним планів.

У травні 1776 року Франція відправила на допомогу американським колоніям 14 суден з військовим спорядженням. Власне, більша частина пороху, використаного американськими арміями надходила з Франції. Після поразки англійців під Саратогою Франція вирішила послабити давнього ворога і відновити рівновагу сил, порушену Семирічною війною (війна французів та індіанцями). 6 лютого 1778 року Америка і Франція підписали договір про дружбу і торгівлю, згідно з яким Франція визнавала Америку і запропоновувала їй торгівельні угоди. Було укладено також союзний договір, який передбачав, що при вступі Франції у війну обидві країни не складуть зброї, доки Америка не здобуде незалежності, і жодна з учасниць не укладе миру з Англією без отримання на те згоди іншої сторони; до того ж, держави надавали одна одній гарантії щодо їхніх володінь в Америці.

Франко - американський союз швидко поширив межі конфлікту. У червні 1778 року англійські кораблі обстріляли французькі, і обидві країни почали між собою війну. Сподіваючись повернути назад території, відібрані англійцями під час Семилітньої війни, Іспанія виступила 1779 року на боці Франції, але не в ролі американського союзника. 1780 року Англія оголосила війну голландцям, що не полишали торгівля з американцями. Об'єднання цих європейських держав з Францією стало більшою загрозою для Англії, аніж стосунки з американськими колоніями [75-76;5].

В ході Війни за незалежність сталося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес впродовж ряду років грав роль єдиного законодавчого органу влади, який приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів штатів-колоній. Склалися загальні озброєні сили з єдиним командуванням. Хоча в економічному сенсі і мало вдала, була зроблена спроба організації єдиної фінансової системи колоній - загальних паперових грошей і єдиного податку на утримання армії.