Міграційні та еміграційні процеси на території України ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

КАФЕДРА АВТОМАТИЗАЦІЇ ЕНЕРГОСИСТЕМ

Реферат на тему:

Робота з дисципліни: «Історія України»

«Міграційні та еміграційні процеси на території України ХІХ -ХХ ст.»

Виконала:

Студентка 1 курсу

Групи ЕК-31

Коваль В. Ф.

Перевірив:

Махінько А.І.

Київ-2014

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЕМІГРАЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ

2. ПЕРША ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ МІГРАЦІЇ

3. ДРУГА ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

4. ТРЕТЯ ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Український народ має багату і, на жаль, трагічну історію. На ХІХ-ХХ ст. припадає час великих міграційних та еміграційних процесів в країні. Замучені долею, пригнічені морально, затиснуті соціально люди завжди мріяли про кращу долю. Вони вирушали з рідних домівок у чужі краї, куди їх гнала недоля. Сполучені Штати Америки, Аргентина, Канада, Австралія тощо. Набагато легше перелічити країни в яких наші земляки не знаходили притулку. Тяжким був процес інтегрування українців в чужий їм світ. Минали роки. Природня завзятість, працьовитість та живий розум приносили вагомі плоди. На сьогоднішній день українці представлені в усіх сферах державного, суспільного, виробничого та громадського життя країн, де вони проживають.

Статистика свідчить, що понад 5 мільйонів громадян українського походження проживає у країнах Заходу, а в межах колишнього Радянського Союзу - понад 7 мільйонів.

Цей людський масив поділений полярними політичними орієнтаціями, має чисельні громадські установи й організації, власні видавництва, газети, журнали, займаються науковими дослідженнями.

Протягом десятиліть панівна ідеологія робила зарубіжних українців ворогами українського народу. Багато книг, журналів та газет, що друкувались висвітлювали фальсифікацію нашої національної історії. Особливо коли це стосувалось українців, які мешкали за кордоном. Український народ був змушений жити у пітьмі та безсоромному обмані. Усе це спонукало його боротися за власне існування.

Час пливе. Часи змінюються. Хід історії ніхто не може спинити. Настав час об'єднатись всім українцям і разом боротися за розбудову власної незалежної держави.

1. ЕМІГРАЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ

Еміграція - соціально-економічне і політичне явище. Це є добровільне або вимушене переміщення населення з країн постійного проживання до інших держав. Причини її бувають найрізноманітнішими і змінюються з плином часу в різні історичні періоди та епохи. Еміграція завжди залишає слід як у житті того чи іншого етносу, так і в долях людей, що залишили свою батьківщину і подалися до інших країн.

Українська еміграція є особливим явищем в історії нашого народу. Вона тісно пов'язана як із соціально-економічним розвитком тих чи інших країн або ж регіонів, так і з їх занепадом, з розоренням, тобто з соціально-економічними процесами тієї чи іншої держави. Ця обставина в повній мірі відноситься й до української еміграції, її появи на міжнародній арені. Насамперед, соціально-економічні умови, які були на той час на Україні, спричинилися до еміграції українців за кордон. У другій половині ХІХ ст. постачальниками дешевих робочих рук на світовий ринок праці стали найвідсталіші в економічному плані території з українським населенням. Буковина, Галичина та Закарпаття, що знаходились у ХІХ ст. під пануванням Австро-Угорщини, давали найбільший відсоток в еміграційний потік, бо саме на цих територіях існували злидні. Вони були економічно безправними, не мали змоги нормально жити, годувати і виховувати своїх дітей. Вся система соціально-економічних відносин в Австро-Угорській монархії висмоктувала соки з національних країн на користь розвинутої метрополії. Така типова колоніальна політика зумовлювала постійне зубожіння селян, розорення і занепад селянських господарств.

Рівень життя українського народу становив лише одну десяту від загального рівня життя решти населення. Смертність сягала 40-45 чоловік на тисячу українців. Характерно, що серед поляків цей показник тоді дорівнював 28 чоловікам. Кількість продуктів харчування, що вживались на Галичині на одну особу, становила лише половину цієї кількості в Західній Європі. Східні землі, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні, але це зовсім не означало, що тут умови життя були кращими. Затиснуті в лещата економічних і соціальних проблем, сільські й міські трударі ладні були шукати виходу з еміграції. Проте вони не пішли широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. І поясненням цього значною мірою була внутрішня політика царизму в середині ХІХ ст. та його «пожежні заходи» на відвернення нових спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних бунтів мала стати реформа 1861 року, яка була проведена з ініціативи панівної верхівки Росії. Вона скасувала кріпосне право в Росії і, в якійсь мірі, погасила незадоволення населення, особливо селян. Але вона не вирішила найважливішого питання, яке хвилювало трударів, - питання про землю. Після проведення реформи 220 тисяч селян України залишилися безземельними, близько 100 тисяч отримали наділ до одної десятини і 1600 тисяч від однієї до трьох десятин.

Окрім прямого економічного визиску, що так знекровлював український народ, існувало чимало інших причин погіршення його соціально-економічного становища. Вони однаковою мірою стосувалися як Західної, так і Східної України. Сюди відносяться: надто обтяжливі податки, неспроможність сплачувати борги, зростання населення, подрібнення селянських землеволодінь, низька заробітна плата робітників, які працювали у промисловості. Все це разом узяте підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити свою батьківщину й податися до чужих країн шукати кращої долі. Політичні мотиви також становили значний фактор потягу українців до еміграції. На східних і західних землях України народні масиви страждали від політичного та національного гніту, переслідувань з боку властей. Зазнавали цькування бодай найменші прояви національної самосвідомості українців, поширення ідей свободи, рівності й братерства народів. Водночас у той період гострі соціальні суперечності роздирали українську націю зсередини, що давало змогу правлячим колам Російської та Австро-Угорської імперії широко вдаватися до політики не тільки соціального, а й національного гноблення. В 1863 році царський міністр внутрішніх справ Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», а слідом за тим видав циркуляр, за яким суворо заборонувалося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Це був жорстокий удар по українській освіті та культурі. Пізніше, 1876 року, Олександр П. підписав указ, яким узагалі заборонив друкувати книжки українською мовою або завозити з-за кордону таку літературу. Антиукраїнську культурно-освітню політику проводили і влада Австро-Угорщини на західноукраїнських землях. У переважній більшості шкіл навчання велося німецькою, польською, румунською, та угорською мовами. В державних установах заборонялося складати документи українською мовою, українські географічні назви змінювались іншомовними.

Всі ці заходи застосовані до українського населення об'єктивно вели до його денаціоналізації. Національне гноблення у галузі культури й освіти на всій території України тісно поєднувалося з соціально-політичними та економічним пригнобленням корінного населення. Шлях до нормального розвитку української нації був заступлений нещадною колонізаторською експлуатацією господарства України Російською та Австро-Угорською імперіями. Ці причини не могли не викликати еміграційних настроїв у великої кількості населення як Західної, так і Східної України. Однією з причин виїзду населення за межі України було примусове переселення українських селян до Сибіру. Воно втілювалося в життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905-1907 років. У період з 1906 по 1912 роки з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Крім цих причин, що зумовили українську еміграцію, були й інші, не менш важливі. Однією з причин, які активізували еміграцію, були й інші, не менш важливі. Однією з причин, які активізували еміграцію, були війни, різні катастрофи та інші соціальні явища. Такими були дві світові війни і пов'язані з ними різні призови до війська, а також військова служба. Багато молодих людей хотіли уникнути військової служби, одні через релігійні переконання не бажали брати зброї в руки, інші боялися можливої участі в загарбницьких війнах за чужі інтереси, певна частина не погоджувалась з потенціальною можливістю брати участь у війні проти власного народу, у придушенні народних повстань та заворушень. У 1917 році в Росії відбувся державний переворот, а потім була розв'язана громадянська війна, в результаті якої по всій Україні була встановлена радянська влада, з якою не все населення республіки погоджувалося. Багато українців покинули свої домівки й подалися до західних країн.

Істотною особливістю, що позначилась на формах еміграції, була відсутність української державності. Українські землі стали основними постачальниками злидарських мас переселенців, що перебували під владою Австро-Угорської монархії або царської Росії. Оскільки офіційно еміграція не заохочувалася місцевою владою, часто вона набирала протизаконних дій, власного ризику, що подекуди призводило до розорення і поневірянь у дорозі та в чужих країнах. Частина українських емігрантів ставала жертвою зловживань та обману з боку різних контрактивних агентів транспортних компаній та осіб, що агітували за виїзд із своєї країни. Транспорті компанії всіляко рекламували вигоди поселення в нових місцях, обіцяли «золоті гори» поселенцям. Їх агенти поширювали листівки, де змальовували придатні умови переїзду та поселення на нових землях, в усних виступах заманювали зголоднілих по землі селян обіцянками майже дарованого одержання ділянок, доброї платні в промисловому виробництві. Звичайно, агенти транспортних компаній були зацікавлені у збільшенні кількості українських емігрантів, бо одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та 2 долари за кожну дитину.

Однієї з причин еміграції була й та, що у міжвоєнний період Україна продовжувала перебувати у складі різних держав, які не створювали умов для нормального життя людей та перспектив для виховання і навчання їх дітей. Історичні умови, що склалися в той період, не сприяли об'єднанню всіх територій, де більшість становили українці. Наприклад, Західна Україна залишалася в межах Польщі, Північна Буковина належала Румунії, а Закарпаття - Чехословаччині. Така історична ситуація вносила зміни у процеси еміграції, створювала великі перешкоди для переселенського руху українців.

Якщо проаналізувати життя українських переселенців, то можна дійти висновку, що в зарубіжних країнах їм жилося нелегко. Їх використовували як дешеву робочу силу, вони зазнавали посиленого визиску і дискримінації. У південних країнах їм допікав тропічний клімат і важкі умови життя та праці, а також різні хвороби. Емігранти змушені були працювати від зорі до зорі, інколи виконуючи каторжні роботи. Це вимагало постійних переїздів з країни в країну, пошуку більш придатного місця для життя. В цілому їх адаптація до нових умов дала позитивні результати. Українці успішно інтегрували у суспільство країн поселення, вони засвідчили свої світові невичерпні можливості у праці, старанності та талановитості.

В останні роки набув розвитку такий вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. До цього слід додати шлюби молодих жінок та дівчат з іноземцями спеціалістами, які тимчасово працювали або стажувалися в Україні, а також одруження іноземних студентів, магістрів та аспірантів з українками.

Після 1990 року з'явився новий вид української еміграції - виїзд на роботу за кордон спеціалістів різних галузей науки і техніки. У зв'язку з тим, що соціально-політичне та економічне становище на Україні ще не можна вважати задовільним, а життя трудящих - добрим, багато людей кидають свої домівки і рушають до західних країн на роботу та постійне проживання. Кількість таких людей збільшується з кожним роком, і коли припиниться еміграція - поки що невідомо. Ці емігрантські потоки українців, на наш погляд, можна назвати четвертою хвилею української еміграції, її характер та масштаби проявляться в наступні роки.

2. ПЕРША ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ МІГРАЦІЇ

Еміграція українців до інших держав - дуже давнє історичне явище. Його початок губиться в сивій давнині. Перша хвиля еміграції українців пов'язана з їх масовим переселенням до зарубіжних країн, насамперед Європи. Основною її причиною було те, що на материковій Україні життя стало занадто важким, оскільки Україна на той час була відсталою аграрною провінцією Росії, а значна частина її території - мало розвинутим регіоном Австро-Угорщини. В кінці ХІХ ст. в Росії та Австро-Угорщині було ліквідовано кріпосництво, проте це не змінило соціального становища селянства, не поліпшило їхнього життя, не здійснило споконвічних мрій про власну землю, навчання дітей грамоти.

В межах Австро-Угорщини на той час проживало 3 мільйона галичан, 300 тисяч буковинців, 400 тисяч карпаторусинів. Перша еміграційна хвиля охопила перш за все українських селян, які становили 80-90 відсотків усього населення і володіли клаптиками землі обсягом 2-5 га. На Закарпатті на 400 тисяч селян у середньому припадало 0,67 га, на Буковині 16 відсотків селян зовсім не мали землі, 42 відсотки володіли земельними ділянками лише 2 га. Низькі врожаї, непосильні податки, бажання уникнути важкої військової повинності гнали українських селян в інші країни Європи та за океан. Відомо, що на той час селянські родини були багатодітними, а безземелля не давало змоги їх прогодувати. Воно було постійним зашморгом на шиї незаможних землеробів. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і нескінченне подрібнення селянських господарств,безпросвітні злидні, нерозвинутість сільського господарства й промисловості, неможливість знайти роботу в містах, суцільний поміщицький контроль над природними багатствами, свавілля здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним виходом з такого становища. До виїзду за межі України селянина підштовхувала також турбота про майбутнє дітей, їх навчання та перспектива нормальної праці та життя. Ці та інші обставини призвели до того, що тисячі людей лишили обжиті місця й вирушили у далекі мандри шукати кращої долі для себе й своїх дітей. Напередодні революції 1905-1907 років на 3,1 мільйона селянських дворів припадало 25,5 мільйона десятин землі. До цього слід додати, що селяни мали слабо родючі землі, значно віддалені від села. В той же час 18,5 мільйона десятин, тобто майже 40 відсотків усієї земельної площі, належали поміщикам, церкві та купцям. Причому земля ця була кращою, родючішою та легшою для обробітку.

Затиснуті злиднями селяни Східної України не прагнули їхати до інших країн, а шукати вихід з такого становища у боротьбі зі своїми експлуататорами. Крім того царський уряд зробив спробу послабити соціальне напруження і пішов на деякі економічні реформи. Царський прим'єр-міністр П.Столипін розробив і почав здійснювати економічні реформи в Росії. Відповідно до цих реформ селяни одержували право вільно вийти з общини і заснувати своє власне господарство на «відрубах». Десятки тисяч селян дуже швидко скористались цим правом. Царський уряд також дозволив освоювати та заселяти південь України. Важливим заходом царського уряду, який послабив еміграційні настрої великої кількості селян Східної України, було переселення їх до Сибіру. У 1897-1916 роках з України до інших регіонів Російської імперії переселилося 912,8 тисяч чоловік, зокрема з Полтавської губернії - 221,5 Київської - 212,3 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію було відправлено 76 відсотків усієї кількості переселенців. Хоча в наступні роки став помітний зворотній рух переселенців до України, все ж цей захід царського уряду відвернув значну частину потенційних українських емігрантів.

Українська еміграція першої хвилі на своєму початковому етапі прямувала до різних регіонів нашої планети. Особливо її цікавив латиноамериканський континент, зокрема Бразилія, оскільки вважалося, що в цій країні були всі умови для життя. Перші українські емігранти з'явилися тут ще до оформлення Бразилії як держави у 1872 році. Серед перших поселенців була родина Миколи Морозовича із Золочівського району, що на Львівщині. Масова еміграція до Бразилії розпочалася в 1895 році, коли сюди прибуло 15 тисяч найбідніших галичан для сезонних робіт. Але не всіх їх чекала прибуткова праця. Більшість українців була поселена у джунглях Південної Парани, де освоювані Бразилії мусили корчувати ліс, аби перетворити землю придатну для ведення господарства.

Українці селилися й в інших містах, зокрема їхали на будівництво залізниць. У 1908-1910 роках чимало українців прибуло на спорудження залізниці Сан-Паул-Ріу-Гранді-ду-Сул. Емігрантів з України поселили в брудних, насміх збудованих бараках. За 13-14 годинний робочий день їм нараховували мізерну заробітну плату. Тому невдовзі вони масово почали покидати це будівництво й шукати місця для життя або робити спробу повернутися на батьківщину. Українські емігранти прагнули скоріше створити кращі умови для життя. З цією метою вони організували благодійні, різні культурні товариства та об'єднання.

Одним з найперших таких об'єднань стала «Просвіта», заснована ще в 1902 році. Тоді ж були створені перші українські школи, а в 1913 році виникла шкільна асоціація, яка об'єднала на той час 35 українських шкільних закладів. Через ці заклади пройшло багато дітей українських емігрантів першої хвилі.

Наступною країною, яка приваблювала українців була Аргентина. Перші українські емігранти ступили на аргентинську землю ще в 1890 році. За іншими даними, дванадцять родин з Галичини прибули до провінції Місьйонес 27 серпня 1897 року. Еміграція українців до цієї країни тривала приблизно 50 років. Але найбільш привабливими для українців були Сполучені Штати Америки. Слід перших українських переселенців губиться тут ще на початку ХVІІ ст. було знайдено прізвище українського походження Микола Оріх, Петро Луг, Данило Звір та ін. Українські емігранти були нікому непотрібні. Чужина не гарантувала від хвороб, визисків, банкрутства господарів. А українці все їхали та їхали закордон. Між 1899 і 1912 роками до США прибуло понад 155 тисяч українців, а до першої світової війни ця цифра становила близько 700 тисяч чоловік.

Українські емігранти першої хвилі селилися й в інших країнах, зокрема в Парагваї, Уругваї, Чілі, Болівії, Перу, але там їх було не так вже й багато.

Отже, перша хвиля української еміграції відрізнялась тим, що в ній взяло участь найбільше українських переселенців, які йшли на заробітки, шукаючи кращої долі в цілому світі. Це, насамперед, були жителі Західної України, які на своїй рідній землі не знайшли можливості побудувати життя, гідне людини.

еміграція політичний державність соціальний

3. ДРУГА ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Після І світової війни розпочалася друга хвиля української еміграції. Вона була особливо важкою. Війна негативно відображалася на еміграційних процесах, оскільки українське населення опинилося по обидва боки фронту, адже Росія і Австро-Угорщина належали до воюючих сторін. До традиційних труднощів додалися страждання та втрати, пов'язані з воєнним лихоліттям. Це, насамперед, масові мобілізації до війська, виникнення біженців, безперервні депортації населення з окупованих регіонів, арешти і переслідування «агентів» ворожої сторони тощо.

По закінченню І світової війни Австро-Угорщина розпалася на ряд самостійних держав. У жовтні 1917 року в Росії відбувся державний переворот. Значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини. Все це позначилось на еміграційному процесі. Основними мотивами виїзду українців за кордон стали соціально-економічний та політичний. Останні й призвів до значного збільшення виїзду за межі Україниі появи масової політичної еміграції, яка вплинула на становлення українських поселенців у нових країних, їхнє громадське і духовне життя.

Причини їх виїзду були різні. Одні не хотіли залишатися у розореній війною країні, інші не бажали служити в армії на будь-якому боці і не хотіли гинути у вирі кривавої бойні, а деякі з них уболівали за долю свої дітей. Вони думали про їхнє майбутнє, тому прагнули вивезти їх з понівеченої країни, сповненої лиха і зневаги до людського життя.

Друга хвиля української еміграції розпочалася ще в роки І світової війни. Особливо багато українців виїхало до Канади, тодішньої колонії Великобританії. Політична обстановка в Канаді була важкою. Українців, які приїжджали до Канади, розцінювали як її ворогів, їх тримали в концентраційних таборах. Війна завершилась у 1918 році, а ув'язнених відпустили лише в 1920 році. Ті що перебували в канц. Таборах отримували платню в кілька разів меншу, ніж за таку саму роботу вільні громадяни.

Українська еміграція в перші повоєнні часи була дуже інтенсивною, з чітко вираженою західною орієнтацією. Головний потік політичної еміграції зі Східної і Західної України приплив на кінець 1920 року. На початку 1921 року чисельність емігрантів у Західній Європі досягла майже 100 тисяч чоловік. Але в наступні роки ця кількість значно скоротилась. Перше місце серед країн розселення українських емігрантів посідала Чехословаччина. Велика кількість емігрантів подалась до Польщі, зокрема, на початку 1921 року в Польщу емігрувало близько 30 тисяч українців, переважно воїнів УНР. У 1922 році кілька сотень чоловік повернулись до СРСР, а частина їх виїхала на навчання і проживання до Чехословаччини та інших країн Європи.

На терені Німеччини залишалося досить значна кількість українців-полонених з російської армії. Певний час вони утримувались у спеціальних таборах для інтернованих. Долею цієї категорії людей займалася створена наприкінці 1918 року в Києві Військово-санітарна комісія, яка згодом була перейменована на Військову місію в справах полонених українців у Німеччині. Однією з найбільш організованих категорій українських емігрантів у Німеччині в 20-ті роки виявилась студентська молодь. Українські студенти навчались в університетах Лейпціга, Мюнхена, Тюбенгена. Але найбільше їх студіювало в Берліні.

Одже в період другої хвилі більшість українських емігрантів становила молодь і ті, хто був не згоден з режимом, який встановився після війни в Україні, а також ті, хто зі зброєю в руках боровся про Радянської влади. Серед них були солдати й офіцери білогвардійських, українських, самостійницьких збройних формувань. Вони зазнали поразки в громадянській війні на Україні, а потім подалися до сусідніх країн. Значну активність українські емігранти виявили в 1920-1923 роках. Вони осіли а Австрії. З кожним роком емігранти поповнювались новими прибульцями, але в кінці 20-х на початку 30-х років еміграційні потоки з України майже припинились.

4. ТРЕТЯ ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ

Наприкінці другої світової війни розпочалася третя хвиля української еміграції, яка дістала назву політичної. У роки війни 5,0 мільйонів українців було вивезено фашистськими окупаційними властями до Німеччини. Після перемоги 310,0 тисяч українців опинилися у становищі біженців або „переміщених осіб”. Вони боялися повертатися на батьківщину і тому їх проблемами опікувались міжнародні організації, передусім ООН. Внаслідок чого за період з 1947 по 1953 роки до Канади прибуло 30,0 тисяч, до США - 80,0 тисяч, Великобританії - 35,0 тисяч, Австралії - 20,0 тисяч, Бразилії - 7,0 тисяч, Аргентини - 6,0 тисяч, Франції - 10,0 тисяч. Всього 90% біженців було розселено по країнах світу до 1950 року.

У повоєнні часи поповнення емігрантів відбулося за рахунок виїзду дисидентів та подружжя з іноземцями. Всього до 1989 року виїхало 40,0 тисяч осіб, частина з яких переселилась до Ізраїлю з подальшим переїздом до Канади і США.

Переселення українців почалося наприкінці війни. Протистояння супроводжувалося невиправданою жорстокістю. Саме жорстокість сталінського режиму штовхала певну частину населення ставати у ряди підпільної УПА. Однак, сили були нерівними. Радянський режим посилював тиск на повстанців усіма можливими методами. Тому вони змушені були згорнути боротьбу, припинити широкі бойові операції і вивести основну частину свого складу за кордон. Тисячі членів УПА змогли прорватися через Карпати до Чехословаччини і вийти до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано. Так з'явилося нове поповнення української еміграції - значна кількість українського населення знову опинилася за межами України.

Отже, в історії українського народу еміграція відіграє досить велику роль. За межами України утворились етнічні групи наших співвітчизників, дружні зв'язки з якими є невід'ємною умовою функціонування різноманітних сфер розвитку української нації, насамперед, це - наука, культура, економіка.

ВИСНОВКИ

На сьогоднішній день більшість зарубіжних українців з розумінням ставляться до суспільно-політичних процесів, що відбуваються на Україні. Вони прагнуть до встановлення і подальшого розвитку взаємних економічних, культурних, наукових та інших зв'язків з українським народом, хоч певна їх частина ще не позбулася стереотипів. Ми повинні знати, що нині за межами України мешкають в основному так звані етнічні українці, тобто нащадки емігрантів у другому - шостому поколіннях, які вважаються українцями лише за походженням. Та попри все, вони виявляють неабиякий інтерес до життя українського народу.

Ми часто чуємо вислів «Добре там, де нас нема». На сьогоднішній день чимало людей хочуть перевірити, чи так і є насправді. Кожна людина прагне мати щасливу сім'ю, гарну роботу, хороше життя. А для цього потрібна міцна країна. Повертаючись до історії можна згадати, що скільки б часу не пройшло люди завжди шукатимуть кращої долі, а для цього змінюватимуть власне місце проживання. Чи мало сімей які у період української еміграції покинули країну, зараз живуть у достатку та злагоді.

В останні роки коли національна свідомість українського народу відродилась, а історична пам'ять - відновлюється, помітно зріс інтерес до життя українців закордоном, їх суспільно-політичної діяльності, надбань у галузі економіки, науки, мистецтва та ін. У засобах масової інформації з'являється щодалі більше розповідей про життя емігрантів, готуються документальні фільми. Це все дає змогу українським емігрантам триматися своєї рідної землі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Євтух В. Б., Трощинський В.П., Попок А.А. Далекосхідні українці: історія, культура, форми самоорганізації. - К.:Альтерпрес, 2009.-272 с.

2. Лановик Б.Д., Гром'як Р.Т., Траф'як М.В. Історія української еміграції: Навч. посібник/-К.:Вища шк.., 1997.- 520с.

3. Історія української еміграції: Матеріали до спецкурсу/Укл. О.Д.Зубалій, Б.Д.Лановик, М.В.Траф'як, Г.М.Жук.-К.:НМК ВО, 1992-96 с.

4. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Україна в світі - К.. Видавничий дім «Альтернативи», 1999-352 с.

Размещено на Allbest.ru