Римська держава в період республіки V - II ст. до н. е.

2

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

РИМСЬКА ДЕРЖАВА В ПЕРІОД РЕСПУБЛІКИ V - II ст. до н. е.

ПЛАН

1. Політичний устрій Римської держави.

2. Зовнішні відносини римлян.

3. Пунічні війни.

4. Розвиток Римської держави у ІІ ст. до н. е.

5. Використана література.

1. Політичний устрій Римської держави.

З кінця VI ст. до н. є. і до І ст. до н. є. в історії Риму тривав період республіки. Ус важливі проблеми вирішувалися на Народних зборах голосуванням: прийма-лися нові закони та скасовувалися старі, оголошувалися війни та укладався мир, розглядалися позови та скарги в суд тощо. На зборах громадян обирали на магістратські посади. Державу очолювали два консули, обрані на річний термін. Консули командували арміями і піклувалися про добробут громадян. Інші магістрати стежили за порядком у Римі, опікувалися фінансами, судом тощо. Як і раніше, функціонувала рада старійшин -- сенат. Він керував зборами, перед ним звітувалися магістрати. Провідне місце в управлінні належало патриціям, з яких складався сенат.

Політична історія Риму V--IV ст. до н. є. характеризується зміцненням республіканського ладу і бороть-бою плебеїв за його демократизацію.

З часом боротьба плебеїв привела до позитивних наслідків. Патриції були змушені піти на поступки і погодилися з тим, аби плебеї щороку обирали своїх представників -- народних трибунів, обов'язком яких був би захист інтересів плебеїв у боротьбі проти сваволі патриціанських магістратів. Особа народного трибуна була недоторканною. Якщо трибун не погоджувався з рішенням сенату, то накладав заборону -- вето на це рішення, і його не приймали.

До середини V ст. плебеї добилися прийняття писаних законів, що їх викарбували на 12 мідних дошках таі| виставили на головній площі Рима -- Форумі. Ці закони увійшли в історію як Закони дванадцяти таблиць. Вони стали основним джерелом римського права, встановлювали обов'язковість обговорення в суді, передбачали обов'язкове виконання рішень, ухвалених судовою владою.

Якщо раніше патриції чинили все на власний розсуд то тепер вони змушені були підкорятися законам.

Згодом плебеї добилися права на землю, було скасова не боргове рабство. Відтепер за несплату боргу могли відібрати майно, але обертати людину на раба заборонялося.

Зрештою від плебеїв обирався один із консулів. На початку IV ст. дон.є. плебеям стали доступними всі посади. Та найбільшою перемогою плебеїв було те, щоі рішення їхніх зборів мали виконувати всі громадяни. '

Оскільки плебеї становили більшість, це і означало народовладдя, тобто республіку.Спочатку Рим був містом-державою. Його територія складалася з міста та землеробської околиці.

2. Зовнішні відносини римлян.

З V ст.до н. є. Рим поступово завоював численні землі, потіснивши етрусків та інші племена. Здійсненню планів римлян деякий час перешкоджали кельти, які тоді займали майже всю Західну Європу. Римляни називали їх галлами, тобто півнями, оскільки кельти полюбляли яскравий одяг та прикрашали шоломи півнячим пір'ям. Північну Італію галли окупували ще в середині V ст. до н. є. А у 390 р. до н. є. вони вдерлися до Рима і спалили його. Вистояла лише цитадель на Капітолії. За переказами, капітолійську залогу розбудили гуси, які зчинили галас при наближенні галлів. Звідси походить вислів, що гуси врятували Рим. Галли залишили місто, взявши великий викуп.

Після поразки у війні з галлами римляни здійснили реорганізацію армії. Основним її підрозділом став славнозвісний римський легіон. Він налічував 4500 воїнів: 4200 піхотинців та 300 вершників. Легіон поділявся на менші підрозділи. Під час бою вони шикувалися в три ряди. Причому в останньому ряду стояли найдосвідченіші воїни. Прорвавши перші ряди, супротивник сподівався на перемогу. Однак тут у бій вступали кращі сили. З боків (флангів) легіон прикривала кіннота.

Така організація війська була найсучаснішим винаходом. Завдяки їй римлянам і вдалося завоювати півсвіту.

Проте у подальшому галли знову вдиралися у підвладні Риму землі, але зазнали поразки і змушені були укласти мирний договір.

Ще в V ст. італійське плем'я самнітів поширило свою владу на Кампанію, до них перейшло місто Капуя. Великі капуанські землевласники звернулися по допомогу до Риму. Розпочалася Перша Самнітська війна, що закінчилася перемогою Риму.

Загострився антагонізм між Римом і містами Латинського союзу -- федерації З0 міст Лацію (сучасне Лаціо, Італія). У результаті розпочалася Латинська війна, що тривала з 340 до 338 р. до н. є. Повстали майже всі латинські міста. До них приєдналися жителі міста Капуя. Внаслідок війни Латинський союз перестав існувати: найближчі до Рима міста ввійшли до його складу, а їхнє населення було визнано рівноправним з римлянами, жителі ж інших латинських общин були урівняні з римлянами в громадянських правах, але їм не дано було права голосу в Народних зборах.

Римляни і на цей раз міцно утвердилися в Кампанії, що призвело до нового загострення з самнітами, і, коли римляни захопили Неаполь, розпочалася Друга Сам-нітська війна. Римляни реорганізували армію, створивши невеликі рухливі загони, озброєні дротиками та короткими мечами. У результаті цих нововведень римські війська здобули над самнітами та їхніми союзниками ряд перемог.

У III ст. після тривалої перерви галли, з'єднавшись з етрусками, дійшли до римських територій. Цим скористалися самніти, які поновили свій вплив у Луканії, раніше союзній Римові. Це стало приводом до Третьої Самнітської війни, у якій Рим знову здобув перемогу.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням Рим поступово завоював Середню, а потім і Пів-денну Італію. Боротьба за останню була особливо жорстокою.

Після перемоги над самнітами римляни розпочали боротьбу з грецькими містами. Найбільшим грецьким містом в Італії був Тарент. Місто не мало своєї армії і користувалося послугами грецьких найманців. 280 р. до н. є. римляни послали в Тарент послів, але їх образили, що і стало приводом для війни. Для боротьби з Римом Тарент запросив епірського царя Пірра, одного з видатних тогочасних полководців. Він висадився в Італії з армією, що складалася з 22 тис. добре навчених піхотинців, 3 тис. кавалеристів і 20 бойових слонів, застосування яких під час війни було новиною.

Перша битва між римлянами і Пірром, що закінчилася перемогою останнього, відбулася поблизу Гераклеї. Велику роль відіграли при цьому бойові слони, з якими римляни боротися ще не вміли.

Наступного року Пірр здобув нову перемогу над римлянами в Апулії, але при цьому зазнав значних втрат ("Піррова перемога"). Тому він вирядив у Рим послів з пропозицією укласти мир, яку відхилив Сенат.

275 р. відбулася вирішальна битва між армією епірського царя і римськими військами. Римські лучники зуміли злякати слонів, повернути їх назад і розладнати ряди війська Пірра. Римляни здобули рішучу перемогу і захопили величезну здобич. Пірр повернувся в Епір і незабаром загинув у боротьбі з македонянами.265 р. римляни завершили завоювання Італії.

Таким чином, на III ст. до н. є. влада Риму поширилася майже на всю Італію. В успіхах Риму велику роль відіграли дипломатія, принцип "поділяй і владарюй". Майже в кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і містами, часторуйнував союз своїх противників і так здобував перемогу. Рим був молодою рабовлас-ницькою державою, і його перемога над італійськими племенами була перемогою рабовласницького ладу. Успіхам Риму наприкінці IV -- на початку Піст, до н. є. сприяла консолідаціярабовласницького класу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації, підкорених Римом племен та міст і поширеннярабовласницьких відносин на весь Апеннінський півострів.Завоювавши Італію, Рим не заспокоївся. Метою його домагань став багатий острів Сіцілія. Колись тут оселилися фінікійці та греки. Серед грецьких міст славилися Сіракузи. Рим почав готуватися до війни за острів. Але на Середземному морі тоді володарював Карфаген. Це місто заснували фінікійці. Воно швидко стало могутнім завдяки сильному торговельному та військовому флоту. Згодом Карфаген підкорив фінікійські міста на Піренейському півострові (сучасна Іспанія) та чимало міст на островах. Так виникла потужна морська держава -- Карфаген. Він і став суперником Риму на Середземному морі. Понад 60 років між Римом та Карфагеном точилися запеклі війни за перевагу у Середземномор'ї. Ці війни дістали назву Пунічних, оскільки рим-ляни називали жителів Карфагена пунами.

3. Пунічні війни.

Перша Пунічна війна (264--241 до н. є.) спалахнула через Сіцілію. Розпочали її римляни. їм удалося захопити деякі карфагенські міста. Але остаточну перемогу здобути було важко. Могутній карфагенський флот прикривав з моря свої міста і нищив італійські поселення на узбережжі. Проте морську перевагу Карфагену Рим швидко здолав. Римляни не лише збудували власний військовий флот, а й винайшли нову тактику морського бою. Свої кораблі вони спорядили містками з гаками. Підійшовши впритул до ворожого корабля, вони брали його на абордаж. Для пунів це було цілковитою несподіванкою. Карфаген здався, було укладено мир. Карфаген віддав Римові Сіцілію та деякі інші острови, і повернув полонених та сплатив контрибуцію. Так Рим здобув перші заморські володіння.

Однак Карфаген не мав наміру здаватися. Розпочалася Друга Пунічна війна (218--201 до н. є.). Військо Карфагена очолив знаменитий полководець Ганнібал. Він люто ненавидів римлян. Зібравши військо в Іспанії, Ганнібал зі 100-тисячною армією та бойовими слонами рушив до Італії суходолом. Це була важка експедиція, і Шлях перетинали високі засніжені Альпи. Ганнібал не знав місцевості. Значна частина його війська та всі бойові слони загинули від холоду, під обвалами снігу та льоду. Проте армія Ганнібала була настільки сильною, що одразу здобула кілька блискучих перемог.

15 років провів Ганнібал в Італії. Захопивши Північну Італію, він обминув Рим і пішов на південь Апеннінського півострова. Тут він завдав нищівного удару римлянам у битві під Каннами, де полягло 50 тис. римських воїнів. На бік Ганнібала перейшли південноіталійське населення та грецькі міста.

Римляни зуміли організувати всі сили на боротьбу проти карфагенської армії. Вони почали активно діяти на різних фронтах. Одна армія римлян стояла проти Ганнібала, друга -- у Піренеях, третя -- на Сіцілії. Таким чином, Ганнібалові було відрізано всі шляхи для повер-нення назад.

Спочатку римляни відвоювали Сіракузи. Саме тоді загинув видатний грецький вчений Архімед, якого, за переказами, вбив римський солдат. Потім римські легіони розпочали бойові дії в Південній Італії. Ганнібал одержав ще кілька перемог, але його сили танули. Він навіть здійснив похід на Рим та став біля його воріт. Поява війська викликала паніку в місті. З того часу вислів "Ганнібал біля воріт" означає велику небезпеку. Та Ганнібал і не робив спроби взяти Рим штурмом. Це йому було вже несила. На допомогу Ганнібалові тією самою дорогою, через Альпи, рушило підкріплення, але римляни розбили його. Крім того, вони висадилися неподалік Карфагена. Карфагенський уряд наказав Ганнібалові негайно повертатися, щоб боронити рідне місто. Та 202 р. до н. є. у битві біля Зама Сципіон завдав йому страшної поразки. Ганнібал утік до Сирії, а згодом отруївся.

Перемога римлян у цій війні означала остаточну поразку Карфагена. Згідно з мирним договором Карфаген втратив свої володіння поза межами Африки, передав Риму всі військові кораблі та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію.

Після розгрому головного суперника на Середземному морі погляди римлян звернулися на схід: до Македонії та царства Селевкідів у Передній Азії. У безперервних війнах Рим підкорив Македонію і Грецію та потіснив селевкідських правителів з Європи і частково Малої Азії.

Третя Пунічна війна (149--146 рр. до н. є.). Незважаючи на поразку Карфагена, Рим побоювався: його. Катон, один із римських сенаторів, кожну свою промову закінчував словами: "Карфаген має бути зруйнований!" Зруйнувати Карфаген було вже не так важко. Щоб не розпочинати війну, Карфаген намагався виконати всі умови Риму. Зрештою римляни зажадали, щоб пуни зруйнували власне місто та переселилися кудись подалі. Та карфагеняни вирішили захищатися. Після тривалої облоги римляни захопили Карфаген. Більшість його населення було знищено, а тих, хто лишився в живих, продали в рабство. Місто було зруйновано вщент.

Таким чином, у III--II ст. до н. є. Рим поширив свою владу за межі Італії. Він знищив могутнього суперника у Середземноморському світі -- Карфаген. Це відкрило римлянам шлях до подальших завоювань.

Загарбані римлянами землі поза межами Апеннін-ського півострова називалися провінціями. Вони існували в Іспанії, Африці, Греції, на Сіцілії тощо. Для управління ними Сенат призначав намісників. Туди ж відправляли легіони. Місцеве населення сплачувало Римові податки.

4. Розвиток Римської держави у ІІ ст. до н. е.

Народні збори, як і раніше, залишались найвищою установою в державі. Вищі магістрати офіційно мали всю повноту влади, але обирались на короткий термін, а їх обрання залежало від рішення сенатської більшості.

В останній період війни з Ганнібалом роль Сенату зросла, а надалі ще більше посилилася. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою, був оплотом знаті (нобілітету). Серед знаті пануюче становище належало старшим патриціанським родам -- Еміліям, Корнеліям, Клавдіям, Валеріям.

Великого впливу набули окремі плебейські роди, зокрема Лівії, Семпронії та особливо Цецілії Метелли. З кінця III ст. доступ у Сенат для нових членів став складнішим. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли добитись вищих посад лише у виняткових випадках.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною каймою, черевики з чотирма ремінцями і золоту каблучку на пальці. В їхніх будинках було чимало клієнтів, які всюди супроводжували свого патрона. Клієнтами були іноземці або молодші родичі (земляки), які не мали громадянських прав. Вони голосували за патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу в разі необхідності патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету. Зокрема, великим авторитетом користувався Публій Кор-нелій Сципіон Африканський Старший. Він впливав на зовнішню та внутрішню політику Риму. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і вважав, що зміцнити римську могутність можна, створивши систему залежних від Риму держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служби і зменшення прямих податків. Одним із найбільш послідовних противників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший, який виступав як затятий прихильник старовини і захисник аристократичних привілеїв, наполягав на зруйнуванні Карфагена. Впродовж багатьох років Катон боровся проти розкоші аристократії Риму, але згодом багато з того, що запровадив Катон, було скасовано.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчили про ще більше посилення сенаторської олігархії, що виявилося і в законодавстві першої половини II ст., яким регламентувався порядок проходження магістратур. Найвищі магістратури могли посідати лише ті, хто пройшов нижчі виборні посади. Той, хто претендував на першу магістратуру, мав бути не молодший 28 років, прослужити десять років в армії або ж протягом десяти років з'являтися за призовом на військову службу. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Цей закон мав допомогти олігархії в боротьбі проти осіб, популярних серед плебсу. Найвищі посади, як правило, обіймали пересічні особистості, але зі знатних родів.

Обмеження доступу у вищий стан призводило до посилення незнатної верхівки плебсу -- вершництва -- другого після сенаторів за майновим цензом стану римсь-кого суспільства, що мав право стягати податки. Вершники вдавалися і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, вони давали потрібні суми в позику під високі проценти і по закінченні терміну забирали гроші найжорстокішими способами. Лихварські операції в Римі перейшли до рук вершників, так само як і зовнішня торгівля. Вершники поступово відокремилися від основної плебейської маси і оформилися в окремий стан.

ЛІТЕРАТУРА

1. Феденко Панас. Історія Італії: від упадку Римського цісарства до останніх часів. -- Львів : Народний ун-т, 1936. -- 46с

2. Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович. Всесвітня історія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. -- К. : Каравела, 2006. -- 240с.

3. Всесвітня історія: пробне оцінювання:[навчальний посібник]. -- Х. : Факт (редакція журналу "Вісник ТІМО"), 2008. -- 22с.

4. Голованов Сергій Олександрович, Дрібниця Віталій Олександрович. Всесвітня історія. Історія стародавнього світу: Навч. посіб. для 6 кл.. -- К. : Фаренгейт, 2000. -- 272с