Соціальний розвиток України в XIX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний розвиток України в XIX ст.

Загострення соціальних суперечностей

Криза кріпосницької системи супроводжувалася загостренням відносин між поміщиками та селянами. Незадоволені селяни сподівалися на мирне розв'язання конфліктів зі своїми поміщиками й із цією метою зверталися зі скаргами до вищих органів влади або до царя. Віра у справедливість імператора міцно вкорінилася в свідомості селянства. Подеколи селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, якщо вважали їх несправедливими. Й це могло тривати досить довго. Так, кріпаки з с. Підвисокого Уманського повіту Київської губернії протягом 1811--1826 pp. не відбували панщину на місцевого поміщика. Почастішали й випадки підпалювань поміщицьких маєтків. Не добившись справедливості, най-рішучіші селяни тікали до малозаселених регіонів з кращими умовами для життя. Десятки тисяч утікачів, переважно з Правобережжя й Лівобережжя, відійшли в Бессарабію, на Південь, Кубань і Дон. Оселившись на нових землях, утікачі перетворили пустелі на квітучий край і значно розширили ареал українського етносу.

Часом селяни чинили фізичні розправи над поміщиками та управителями. Ціною життя своїх хазяїв кріпаки хотіли завоювати особисту свободу. Інколи вони об'єднувалися в загони для таких розправ. Найвідомішим ватажком кріпосних селян у 1813-- 1835 pp. на Правобережній Україні став Устим Кармалюк. У 1850-- 1851 pp. в Україні відбулося 47 великих селянських виступів.

Наймасовішим селянським рухом у першій половині XIX ст. стала так звана Київська козаччина; її початок спонукав царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться в козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих, дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи при цьому зачитати царську грамоту про волю, яку нібито ховали поміщики. Цей рух охопив понад 180 тис. чол. Заворушення прчало поширюватися з Київщини на інші українські землі, й царський уряд кинув на його придушення кавалерію, піхоту й саперів. Криваві сутички військових команд із селянами відбулися в містечках Корсунь, Таганча, а також у селах Бикова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, а повстання захлинулося.

Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсонщини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в «похід у Таврію за волею». 75 тис. чол. цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігранти розганяли невеликі загони поліції, стражників або ж військові команди. Тільки регулярні війська після кількох кровопролитних сутичок розігнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.

'Дальше формування буржуазії та робітництва. Криза кріпосницьких відносин супроводжувалась якісними змінами в суспільстві. Вони полягали насамперед у появі й розвитку нових верств населення, які не вписувались у традиційну структуру середньовічного суспільства. Серед них важливе місце належало буржуазії. Одним із головних джерел її формування залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала. Протягом 1816-- 1859 pp. кількість купців збільшилася з 18,2 до 104 тис. Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях кількох українських селян. Кріпаки з Черкащини Федір Симиренко, брати Яхненки спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об'єднавши свої капітали, організували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млини у Смілі, Умані, а на початку 40-х років заснували промислову фірму «Брати Яхненки та Симиренки». Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості. Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн крб. Син чумака із Сумського повіту Харківської губернії Іван Харитоненко на середину XIX ст. збив великий капітал на спекуляції бакалійними товарами, потім орендував землю, а також промислові підприємства капіталістичного типу. Не цуралися підприємницької діяльності й інші купці, в тому числі київські -- Барські, Кобці, полтавські -- Хандри, Пошивайли.

Продовжувалося започатковане в глибині віків формування українського робітництва. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Для цього склалися відповідні умови. З початком технічної революції, застосуванням парової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала стабільною і значною. Вона загострювалась і в зв'язку з бурхливим розвитком товарного сільськогосподарського виробництва на Півдні України. Обезземелюючись і розоряючися, хлібороби мусили шукати додаткового заробітку. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно з своїм традиційним господарством, а ставала сезонними наймитами. Як правило, у весняно-літній період вони вирушали на садіння і прополку буряків, на жнива, рибальство, стрижку овець та інші роботи, а потім пізно восени чи взимку повертались із заробленими коштами додому з тим, щоб наступного року повторити все спочатку. І таких людей було дедалі більше. Наприкінці 50-х років їх налічувалося близько 200 тис. чол. Чимало сезонників згодом ставали робітниками, для яких постійні найми перетворилися на основне джерело існування.

У першій половині XIX ст. основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Тут з'являються досить великі ринки робочої сили. У Березівці Херсонської губернії влітку збиралося до 2, а в Каховці -- до 40 тис. бажаючих найнятися на сільськогосподарські роботи. Не менше 40 тис. наймитів щороку працювали теслями, ковалями, вантажниками, візниками тощо. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського.

Незначна частина збіднілого селянства працювала поденно й сезонно на місцевих переробних підприємствах. Цим же займалися представники й інших знедолених груп населення, зокрема відставні та достроково відпущені солдати, їхні дружини, діти, а також ремісники.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалася й ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825 р. налічувалося 15 тис., то в 1859 p.-- 95,3 тис. робітників. Найшвидше збільшувалася кількість робітників цукрової і тютюнової промисловості Київщини й Лівобережної України, де у 1859 р. зосереджувалося понад 78 % робітничих кадрів України. Змінювався соціальний статус робітництва. Зменшувалася кількість залежних і одночасно збільшувалася кількість особисто вільних робітників. Щоправда, відсоткова частка перших іще залишалась в окремих галузях промисловості досить значною. У сук-нарстві, наприклад, вона становила 80 %. На поміщицьких скляних, винокурних, селітроварних і паперових заводах майже всі працюючі були кріпаками.

Формування національної інтелігенції. Тривало формуван-. ня національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона у першій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. У межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785 р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін «інтелігенція» почав наповнюватись у другій чверті XIX ст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До рівня інтелігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали ґрунтовну освіту. Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. -- 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834-- 1841 pp. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. 382

Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-кар-тографи тощо.

Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів, їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали «Табель про ранги» 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор -- статським радником (V клас) і т. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям. Якщо в XVII -- частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.

Ініціатор створення Харківського університету Василь Каразін закінчив Гірничий інститут у Петербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович -- Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 були іноземними, а 6 -- вітчизняними спеціалістами. Після розкриття в Київському університеті таємної польської організації уряд у 1839 р. замінив усіх викладачів-поляків. Із 10 професорів-медиків цього університету протягом 40-х -- першої половини 50-х років шестеро захистили докторські дисертації в Дерптському університеті. Педагогічні кадри поповнювались і незначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачів походила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальній позиції.

Кількість педагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті, наприклад, протягом 1832-- 1857 pp. працювало в середньому 28 викладачів з високим матеріальним статком. У 1863 р. ординарний професор одержував 3 тис., екстраординарний професор -- 2, доцент -- 1,2 тис. крб., ще й «квартирні» та «столові» на рік (учитель -- 60 крб, а то й менше). Високе соціальне становище й відповідне йому матеріальне забезпечення, поєднання викладацьких і наукових функцій в одній особі забезпечили Ро-сійській державі небачений в інших країнах злет наукової думки. Видатні досягнення викладачів цього періоду пов'язані з іменами М. Максимовича, професора ботаніки Р. Траутфеттера, хірурга М. Пирогова, зоолога К. Кесслера та ін. Вони були досить популярними не тільки серед інтелігентів, а й серед простого народу. Люди обожнювали хірурга професора Київського університету В. Караваева. Широко побутувала приказка: «Піду в Київ богу помолюся і Караваеву вклонюся». І таких вчених було немало. криза кріпосницький інтелігенція козаччина

Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів, їх готували Київська академія до 1817 p., духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах до їх закриття у 50-х роках. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.

Незначним був прошарок технічної інтелігенції. Поряд з освіченими інженерами траплялося чимало талановитих винахідників без спеціальної освіти. Серед них і механік О. Варфоломеев, який в 50-х роках винайшов парову машину, що нічим не поступалася зарубіжним.

Частину медичних працівників поставляли Україні навчальні заклади Москви, Петербурга, а також міста Західної Європи. Медиків з вищою освітою вперше почав готувати в Україні Харківський університет. Професія лікаря була такою популярною, що в окремі роки половина його студентів училася на медичному факультеті. Тільки за 1835-- 1863 pp. з університету вийшло 717 лікарів. Але основним центром підготовки медичних кадрів з 30-х років став Київський університет. Із 1845 р. він щорічно випускав у середньому по 48 лікарів. Підготовка місцевих лікарів була гіршою, ніж випускників західноєвропейських навчальних закладів.

Підготовку ветеринарних лікарів започаткував Харківський університет. Починаючи з 1805 р. при ньому діяла кафедра ветеринарії, а з 1835 p.-- ветеринарна школа. До 1873 р. їх закінчило 200 осіб, діставши досить ґрунтовні знання. Майже 80 % випускників походило з дворян, купців і міщан.

Відбувалось активне формування творчої інтелігенції. Центром музичної культури став Харківський університет, де тривалий час працювали талановиті педагоги І. Вітков-ський та І. Лозинський. Всі врочисті й наукові зібрання супроводжувалися грою на різноманітних музичних інструментах. Композиторами та музикантами виступали переважно самі студенти,

Змінювалося ставлення властей до музики й музикантів. Якщо спочатку на них дивилися як на людей, котрі мали тільки розважати аристократію, то приблизно на середину XIX ст. у них почали вбачати й носіїв національної та світової культури. Серед плеяди українських музикантів важливе місце посідав композитор і поет-перекладач Петро Ніщинський, який із 1857 р. працював у Петербурзі. Після здобуття музичної освіти в Києві й стажування в Італії Семен Гулак-Артемовський виступав на сценах Петербурга й Москви. Він став автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862), класичного зразка української музичної культури. Крім них, було чимало інших талановитих композиторів і музикантів, чиє мистецтво пробуджувало в народу прекрасні почуття й любов до національної культури.

Формувалась і театральна інтелігенція. Багато акторів, співаків, музикантів не мали спеціальної освіти, але успадкували найкращі професійні досягнення своїх попередників. У 1828 р. уряд заборонив купувати кріпаків для театрів. Соціальне становище акторів не було закріплене законодавче. Театральну освіту оперні артисти могли здобути тільки в Московській театральній школі та в Петербурзькому театральному училищі. Але відсутність власних театральних закладів компенсувалася добре поставленою художньо-естетичною й музичною освітою в університетах і гімназіях.

Найкращі сили української інтелігенції перебували в опозиції до царських властей і піддавали їх критиці. Інтелектуали першої половини XIX ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль у суспільстві козацької старшини. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз'єднаність, украшська штелігенція першої половини XIX ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К: Либідь 1998.- 616 с.