Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Постійні дебати з земельного питання в Думі викликали хвилю зацікавленості селян. Газети публікували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякі уривки з цих наказів. Селяни с.Субовичі Суражського повіту Чернігівщини зазначали, що народ бідує без землі і волі, і що вся земля мусить бути громадською і користуватися нею повинен тільки той, хто сам на ній працює. Вони наголошували на тому, що будуть домагатися, щоб ці вимоги було задоволено. Такі ж вимоги до депутатів про землю надходили і від інших селян: сіл Великі Осмеки (116 підписів), Шпиченець (120 підписів), Калпунівки Черкаського повіту (330 підписів), Лосинівці Ніжинського повіту (600 чоловік) та багато інших [39, 1906. - 7, 8, 9 липня].

Необхідність наділення селян землею примусила уряд піти на рішучі кроки. Ще 4 березня 1906 р. був виданий указ про заснування Комітету з землевпорядкувальних справ при Головному управлінні землевпорядкування та землеробства губернських і повітових землевпорядкувальних комісій. На ці комісії покладалися завдання:

допомога Селянському банку у продажу поміщицьких земель селянам;

здача в оренду та продаж селянам казенних земель;

сприяння переселенню селян;

ліквідація існуючого землеволодіння (тобто общини) та багато ін.

Велике значення мав також проект положення про покращення та розширення селянського землеволодіння. Основні тези цього проекту згодом були оформлені в укази про переселення, діяльність Селянського банку, руйнування общини. Всі проекти та укази обов'язково висвітлювалися у пресі. Окрім того, публікувалися також і відгуки на ці заходи уряду.

Передача урядом малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення земельного стану, хоча це не вирішувало проблеми. В газетах з'явилися дані про кількість казенної землі. Головна управа хліборобства нарахувала кількість такої землі в Україні: в Київській губернії - 3665 десятин, Подільській - 2241 десятин, Чернігівській - 5486 десятин, Харківській - 75230 десятин, Херсонській - 191845 десятин, Полтавській - 2976 десятин, Таврійській - 204745 десятин, Волинській - 11200 десятин, Катеринославській - 90494 десятин [174, 1906. - 2 листопада].

Як бачимо, у найбільш малоземельних губерніях України - Київській, Полтавській, Подільській, Чернігівській - і земельний фонд казенних земель також був невеликий. Ці дії уряду аж ніяк не вирішували питання земельного голоду у найбільш заселених губерніях України.

Така ж думка висловлювалася в іноземній пресі. Газета “Рада” опублікувала уривок з французької газети “Temps”, в якій зазначалося, що російські газети довели, що для того, щоб довести селянську земельну власність до того стану, в якому вона була 1861 року, треба біля 45 млн. десятин. Тим часом кабінетської і казенної землі всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марність урядових заходів, на думку “Temps”, посилювалась ще й тим, що призначені до продажу землі знаходилися в місцевостях, де люди найменше страждали від безземелля [161, 1906. - 30 вересня].

З критикою державних програм виступила київська газета "Рада". В статті М.Гехтера "Земельне питання і уряд" наводилися заходи, якими уряд намагався поліпшити земельний стан селян:

1) продати 11 млн. десятин землі, яка знаходиться у розпорядженні Селянського Банку;

2) поширити державний кредит - земельний, меліоративний та переселенський;

3) знищити черезсмужність селянських наділів та полегшити виділення на відруби;

4) покращити діяльність землевпорядкуваних комісій. Однак, автор статті зазначав, що при селянському малоземеллі таких заходів уряду недостатньо. На підтвердження цього наводилися дані про кількість надільної селянської землі на 1900 рік у 8 українських губерніях. За цими даними тільки в Катеринославській та Херсонській губерніях на 1 душу чоловічої статі в середньому припадало трохи більше 2 десятин землі; в Харківській, Полтавській та Волинській - від 1,5 до 2 десятин. А в Чернігівській, Київській та Подільській губерніях середній селянський наділ на 1900 рік складав лише 1,2 десятини землі. При такому розподілі землі, ті заходи, які пропонував уряд, не могли бути дієвими.

На захист малоземельних селян виступали в Думі багато депутатів від різних партій. Від імені трудової громади депутат Сайко розповів про поділ землі в Полтавській губернії: від 500 десятин до 1000 - в руках 345 власників, загалом 235285 десятин. Від 1000 і більше десятин - у 226 власників (у всіх 562622 десятини). Поруч з цим в губернії 107096 сімей, що не мали ніякої землі. Тих, що мали менше 1 десятини - 32082; тих, що мали від 1 до 2 десятин - 60682 сім'ї [161, 1907. - 3 квітня].

Українська фракція трудової громади у своїй програмі цілком підтримувала погляди про скасування великого приватного землеволодіння. В своїй програмі громадівці підкреслювали, що земельне законодавство повинно йти до того, щоб завести такі порядки, при яких вся земля, з усим, що є в ній і водами, належала б всьому народові, причому земля, потрібна для сільських господарств, могла б оддаватися на користування тільки тим, хто буде сам її порати [161, 1907. - 3 квітня].

Більшість фракції Української Парламентської Громади в І Думі підтримувала земельний законопроект кадетів. Група депутатів - І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, підтримуючи цей проект, вносила поправку, щоб землі, які підлягали відчуженю у своїх попередніх власників, переходили не в загальнодержавний, а в крайовий фонд. Інша група депутатів - Г.Зубченко, Д.Назаренко, Й.Оранський виступали за підтримку проекту трудовиків.

В ІІ Думі Українська Парламентська Громада підтримувала аграрний проект трудовиків і пропонувала передавати землі в крайовий земельний фонд і вирішити питання - платити чи не платити викуп за землю, яка підлягала відчуженню. Такий підхід громадівців до вирішення земельного питання налякав трудовиків, що призвело до розриву Громади з ними [45, с.19-20].

На початку ХХ століття розвиток капіталізму в Російській імперії сягнув так далеко вперед, що знищення середньовічного землеволодіння і всіх залишків кріпацтва на селі стало історичною необхідністю. Існувало лише два шляхи вирішення цієї проблеми - революційним, або реформаторським. Останній зводився до руйнування селянської общини, збереження головного джерела кріпосницької кабали - поміщицьких латифундій. П.А.Столипін, проводячи аграрну реформу, мав на меті боротьбу з революційним рухом, який загрожував поміщицькому землеволодінню. В своїй промові на засіданні Державної Думи 10 травня 1907 року він зазначав, що визнання націоналізації землі приведе до такого соціального перевороту, до такої зміни всіх соціальних, правових та громадянських відносин, яких ще не бачила історія [139, с.100].

Сам П.А.Столипін, який був великим землевласником, не допускав думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Допускалося тільки часткове його обмеження: після революційних подій 1905 року великі землевласники почали продавати землю Селянському банку. 10 жовтня 1906 року, коли новий аграрний проект розглядався у Раді Міністрів, всі члени уряду погодилися, що община не заслуговує на подальшу підтримку її законом. А 9 листопада 1906 року проект "Особого журнала" Ради Міністрів був підписаний царем. Так почалася столипінська аграрна реформа, яка зіграла велику роль в економічному перетворенні сільського господарства України.

Розділ 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

3.1. Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хутірського та надільного земле господарювання

Під впливом нового суспільного устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес - концентрація землі в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого - цілковите розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів в оренду). Надільне землеволодіння і община стали гальмом на шляху нових економічних процесів у господарстві., які вимагали організації землеробства на землі, котра була б вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від часів кріпацтва (землі колишні власницькі, казенні, удільні, землі колоністів, козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського.

У своїй промові на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив наступні докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России" [139, с.83].

Земельна громада - община була організацією селянства при натуральному господарстві в умавах екстенсивного, переважно трипільного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та відповідній якості на кожний двір.

При кріпацтві земельні переділи через общину відігравали двояку роль. З одного боку, вони збільшували кількість робочої сили, а з іншого - зменшували наділ на кожну робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам посилювати експлуатацію селян, і не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села прибутковий продукт.

Уряд, підтримуючи великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких латифундій проходив незалежно від намірів уряду. Ще після реформи 1861 року в Україні спостерігався процес зменшення площі панського землеволодіння. Це свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів пристосуватися до нових економічних умов, незважаючи навіть на урядову підтримку. Столипінська реформа, наміром якої було впровадження міцного прошарку заможних селян, підсилювала позиції аграрного капіталізму пруського типу.

Дані про кількість поміщицького землеволодіння після реформи 1861 року наведені в табл. 3.1.1 [148, с.12].

Таблиця 3.1.1

Площа поміщицького землеволодіння в Україні з 1862 по 1909 роки

Як видно з наведених даних, в кінці ХІХ століття поміщики поступово втрачають свої землі. Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився - з 1902 по 1907 роки він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи - вже 8,2%.

П.А.Столипін вбачав єдиний вихід з революційної кризи - впровадження міцного, незалежного від суспільства селянина. "Социальная смута вскормила и вспоила нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П.А.Столипін необхідність впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промові на засіданні Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував він, - потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом" [139, с.135-139].

Окрім основної мети - соціально-політичної - створити на селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відокремивши їх від основної маси селянства, вони повинні були стати перепоною на шляху зростання революції на селі; існувала ще й соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватні господарства у вигляді відрубів та хуторів, а надлишок робочої сили спрямувати в місто, де її поглине промисловість; та економічна - забезпечити підйом сільського господарства та подальшу індустріалізацію країни, з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав.

Перший крок в цьому напрямку був зроблений в 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалось за рахунок селян, які платили поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб зміцнити свою владу та владу поміщиків, знов намагався вирішити аграрне питання за рахунок селянства.

Розпад общини у другій половині ХІХ століття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусім у поступовому скороченні, а потім припиненні земельних переділів. На початку ХХ століття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої він підтримував консерватизм та патріархальність села; виникла нагальна потреба у реформуванні аграрного устрою і саме на це була спрямована столипінська реформа - зруйнувати селянську общину, не зачіпаючи поміщицького землеволодіння.

Указ від 9 листопада 1906 року мав для більшості губерній України формальний характер, він оформлював юридично остаточне знищення общини. Кількість селян, які закріпили в українських губерніях землю у приватну власність до загальної кількості селян має такий вигляд (у відсотках): Волинська губернія - 95,7%, Катеринославська - 87,1%, Херсонська - 87%, Полтавська - 79,1%, Подільська - 78,9%, Київська - 70,6%, Харківська - 59%, Чернігівська - 52% [148, c.32].

Таким чином, столипінська реформа узаконювала існуюче в Україні індивідуальне селянське господарство, які існувало напередодні реформи. Ще більше значення мав указ 9 листопада 1906 року в тих районах, де зберігалася община з переділами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сільського господарства, бо мала обов'язковий для всіх членів общини характер господарювання. Особливо шкідливі були часті переділи, за яких використання землі носило виснажуючий характер.

Не варто вважати, що столипінська аграрна реформа розпочалася тільки після виходу указу від 9 листопада 1906 року. Царський уряд змушений був піти на деякі поступки селянам у покращенні їхнього становища ще раніше. Одним з перших законів у цій справі можна вважати закон від 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения". Для полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий закон "О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного банка". І тільки 9 листопада 1906 року вийшов в світ указ "О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения". Указ від 15 листопада 1906 року "О выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель" був доповненням до указу від 9 листопада. Указ від 9 листопада 1906 року після затвердження Державною думою та царем став законом від 14 червня 1910 року. З цим законом було тісно пов'язане видання правил про землеустрій 4 березня 1906 року (які пізніше стали законом 29 травня 1911 року).

Суть указу від 9 листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володів надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати укріплення за собою в приватну власність частини землі, яка йому належить [49, с.124]. Згідно указу, кожен домогосподар міг закріпити за собою у приватну власність ділянки общинної землі, які були до цього в його постійному користуванні.. Ті, хто закріплював "надлишки", повинні були сплатити общині їх ціну, яка була зазначена під час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закріпив за собою землю у приватну власність, мав право в будь-який час вимагати виділення йому общиною відповідної ділянки, зведеної до одного місця (тобто хутори та відруби). Для переходу всієї общини до ділянкового (хуторського чи відрубного) господарства, необхідно було ухвалення більшістю (двома теритинами) селян, які мало право голоса. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну політику царського уряду.

Отже, можна сказати, що закон від 9 листопада 1906 року був одним з найважливіших у всій системі столипінського аграрного законодавства. Відповідно, дуже багато уваги приділялося цьому закону у пресі. В липні 1906 року "Киевлянин" опублікував урядове повідомлення про земельний устрій, тобто проект майбутнього закону [87, 1906. - 2 июля]. Газета "Світова зірниця" подала передрукований з газети "Рада" матеріал з коментарями та роз'ясненнями для селян суті нового "тимчасового" закону (тобто указу від 9 листопада) [174, 1906. - 23 листопада]. Та ж "Світова зірниця" ще в жовтні 1906 року опублікувала статтю про постанову Ради Міністрів про "громадське володіння землею", його значення для Поділля та інших губерній України та Росії. [174, 1906. - 5 жовтня].

Ряд статей про новий "закон", його значення для селян, основні пункти його положень, роз'яснення про селянську общину і її місце в українському селі публікувала газета "Рада". "…Цей закон має загально-державне значення, але для місцевостей, заселених нашим українським людом, він має найменше ваги, бо в нашім краї володіння землею переважно й тепер поосібне, … хоч поруч із тим деякі села мають ще таку надільну землю, що володіє нею ціла громада" [161, 1906. - 5 листопада; 20 грудня; 1907. - 25, 27, 28 січня; 1908. - 19 листопада].

Роз'яснення щодо нового законодавства не обійшли своєю увагою і багато інших українських видань: "Як думає правительство допомогти селянам?", роз'яснення Волинського губернського по селянським справам присутствія, "О значении закона 9 ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии" [186, 1908. - 2 листопада; 154, 1907. - 30 червня].

Треба також зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подіях не скінчилася. Надалі газети повідомляли про хід подій в селі: вихід з общини, закріплення землі в приватну власність, виділення на хутори і відруби. Частіше за все газети публікували офіційні дані, але увага приділялася і дописам власних кореспондентів про хід подій. Це дає можливість порівняти офіційні дані з поглядами "очевидців" на хід аграрної реформи. Публікації в газетах цікаві ще й тим, що в них публікувалася не тільки статистика, але й коментарі і робилося це на сторінках газет частіше, ніж в офіційних повідомленнях.

В табл. 3.1.2 наведені дані про вихід з общини в 1907-1908 роках (за телеграфними повідомленнями губернаторів) [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - лл.4, 7, 10], а в табл. 3.1.3 - дані по Катеринославській губернії, наведені в газеті "Рада" [161, 1908. - 4, 30 січня; 6 червня; 13 листопада].

Таблиця 3.1.2

Порівняльна відомість про вихід з общини на 1 листопада 1907 року та 1 листопада 1908 року

Таблиця 3.1.3

Дані про вихід з общини в Катеринославській губернії з 1 листопада 1907 року по 1 жовтня 1908 року

Дані по Полтавській губернії - на 1 травня 1908 року: вийшло з общини 1961 господарів з кількістю землі 10931 десятин. Херсонська губернія: виділилося - 31752 з площею 157096 десятин, 7,6% з загальної кількості.. Чернігівська губернія (дані на 1 серпня, 1 вересня 1908 року): всього виділилося 2245 домогосподарств з 14513 десятин; 2380 домогосподарств з 15063 десятин [161, 1908. - 1 липня; 1 серпня; 199, 1908. - 17 серпня; 9 жовтня].

Загальні дані про вихід з общини по губерніях України станом на 1 липня 1908 року наведені в табл. 3.1.4 [161, 1908. - 13 серпня].

Таблиця 3.1.4

Загальні дані про вихід селян з общини по губерніях України станом на 1 липня 1908 року

Як бачимо, офіційні дані не співпадають з повідомленнями преси, але цьому є пояснення - не завжди була можливість отримати офіційні дані, часто ці офіційні документи не співпадали з дійсністю. Доречно додати, що, частіше за все, в газетах публікувалися відомості по волостях, повітах губернії, по місяцях року, як от: "Вихід з общини селян приймає в Катеринославському повіті великі розміри. З 1 січня по наступний час (травень 1908 р.) у повітовий з'їзд надійшло до 2000 справ по ходатайству селян про укріплення землі у власність; а 29 квітня таких справ надійшло біля 200. 26 квітня задоволено з'їздом 300 ходатайств" [154, 1908. - 13 мая].

Оптимістично дивилися на справу виділення з общини офіційні органи влади. Так, у звіті Київського губернатора за 1907 рік зазначається, що, хоча указ від 9 листопада 1906 року і торкнувся лише незначної частини населення губернії (Уманського повіту, де зосереджено майже всі громади з общинним землекористування), все ж застосування його дало значні результати [198, ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - лл.7-12].

Руйнування общинного землеволодіння було одним з прогресивних моментів аграрної реформи. Але при цьому навіть у найбільш розвинутих районах повністю община не була знищена.

Розпад общини у роки столипінської реформи, проведення урядових заходів по виділу з общини, землевпорядкуванні, розвитку хуторів та відрубів і т.ін. у значній мірі визначалося станом общини по різним районам, розшаруванням села, а також ступенем розвитку селянської боротьби проти столипінських заходів.

У процесі землевпорядкування було досягнуто деяких результатів у справі ліквідації черезсмужжя надільних земель, яке дісталось селянам у спадщину від реформи 1861 року. Було зведено нанівець кількість господарств з 6 і більше ділянками землі. Однак черезсмужжя все ж лишалося. Навіть на 1916 рік кількість землевпорядкованих дворів становила на Правобережній Україні лише 7,4% до всієї кількості дворів, зареєстрованих переписом цього року, на Лівобережжі - 17%, у Степовій Україні - 13,2% [71, с.495].

На першому етапі проведення столипінської реформи вважалося, що виділу землі у хутірську чи відрубну ділянку повинно передувати закріплення її у приватну власність. Але вихід з общини найбільш багатоземельних селян чи навіть просто закріплення у власність чересмужних ділянок при общинному землекористуванні порушували інтереси тих селян, які залишалися у общині. Указ від 9 листопада передбачав, що "вимоги про закріплення у приватну власність частини суспільної землі" повинно бути задовільнено общиною на протязі місяця після її подання, в іншому разі усі необхідні для цього заходи приймаються на місці земським начальником, тобто насильно, проти волі общини.

Треба зазначити, що за часів столипінської реформи приватне селянське землеволодіння значно зросло у порівнянні з дореформеним періодом. Зростання кількості приватного селянського землеволодіння в Україні в період від скасування кріпацтва і за часів проведення столипінської аграрної реформи наведено у табл. 3.1.5 [148, c.16].

Таблиця 3.1.5

Зростання площі приватного селянського землеволодіння в Україні в період з 1863 по 1910 роки

Як видно з наведених даних, починаючи з 1906 року площа приватного селянського землеволодіння в Україні постійно зростає - від 139,5 тис. десятин в 1906 році до 391,8 тис. десятин в 1910 році, тобто майже в три рази.

Отже, не зважаючи на протести селян, виділення з общини все ж відбувалося, хоч і дуже повільними темпами. Як зазначає радянський історик С.М.Дубровський, існувало декілька причин, які примушували селян закріплювати за собою землю, і вони були дуже різні. У відповідях кореспондентів на анкету Вільно-економічної громади зазначаються 3 основних мотиви: 1) побоювання загубити надлишки землі, які налічувалися при найближчому переділі; 2) намагання продати землю та 3) бажання вести самостійне господарство [49, с.213].

Для розвитку сільського господарства мало значення не тільки залучення землі у товарний обіг шляхом закріплення її у приватну власність, але й ліквідації тих недоліків землевпорядкування, які складалися у попередній період і зокрема, були пов'язані з общиною. Тому зворотнім боком процесу руйнування общини, хоча й не завжди і не всюди, було проведення землеустрою та насадження ділянкового землекористування, тобто хуторів та відрубів. Селяни, які вийшли з общини, повинні були переселятися з села на виділену ділянку землі - хутір, чи, зберігаючи садибу в селі, перенести своє господарство на відведену індивідуальну ділянку - відруб. Останнім, разом зі знищенням общини, уряд надавав виключно важливого значення при проведенні усієї реформи.

Відомо, які великі незручності для землеробства взагалі створювало общинне землекористування. Ці незручності створилися в результаті стихійного процесу землеустрою, коли селяни при допомозі дуже нескладних "інструментів", як проста сажень та мотузка, проводили замір ділянок та розподіляли їх дрібними полосками з метою досягнення найбільшої рівномірності кількості та якості землі, яка відводилась кожному господарству. В результаті утворились черезсмужжя, мілкосмужжя, дальноземелля і тому подібні недоліки землеустрою. Нарешті, випас худоби на пару та вигонах вимагав збереження трипілля з примусовою сівозміною і т.інш.

Доки господарство було натуральним та напівнатуральним, а також екстенсивним, доки не приходилося землю старанно обробляти, вивозити на поля багато добрив і т. інш., доки весь врожай з дальнього поля уміщувався на невеликій кількості возів, недоліки землеустрою, який склався, не давали себе так гостро відчувати. До того ж можливість випасу худоби на пару та вигонах компенсували ці недоліки. В умовах слабкорозвинутої найманої праці селянство у своїй масі працювало силами своєї сім'ї, "власними м'язами", які якщо не вважались "божими", то у всякому випадку не враховувались у калькуляцію так, як враховується витрата на наймання робочої сили.

Якщо наблизити садибу до землі чи землю до садиби примушувала необхідність економити на витратах транспорту та на робочій силі, то зведення землі у можливо меншу кількість ділянок примушувало і до застосування більш досконалих сільськогосподарських знарядь та машин. Часто зазначалося, що прагненню до знищення мілкосмужжя сприяло застосування більш досконалого плуга. Відомо, що на вузькій полосі з ним "ніде повертатися". Все це відноситься і до застосування сіялок, потім жаток і т.інш. [49, с.233-234].

Намагаючись створити найбільш сприятливі умови для розвитку заможних господарств, уряд приділяв ланці землевпорядкування виключну увагу. Хутори та відруби посилено насаджувалися як на надільних землях, так і на банківських та казенних. Біля с.Бірзули Ананівського повіту на Херсонщині було продано удільну землю селянам з умовою, щоб вони на протязі 3 років обов'язково поселилися там хуторами [161, 1909. - 28 апреля].

Хутірське селянське господарство вимагало певного мінімуму землі, без якого хутірська система не могла бути продуктивнішою за подвірну, чи, навіть, громадську. Мінімальна кількість площі хутірського господарства міцно була пов'язана з продуктивністю грунту та загальним рівнем сільськогосподарської культури. Так, для Правобережної Україні розмір хутірської ділянки мусив бути не менший ніж 7-8 десятин [148, c.29]. Але для переходу на хутори потрібно було також достатньо грошей. Разом з поліпшенням системи землекористування необхідно було придбання сільськогосподарської техніки. А це можливе було лише для заможних селян. Основна маса селян не могла цього собі дозволити. Крім того, при переході на хутори важливу статтю витрат складало збудування хати та інших будівель на нових місцях. На Волині перенесення будівлі приблизно оцінювалось в 200 крб.

Отже, розвиток сільського господарства, прагнення до найбільшої доходності своїх господарств, примушували селян переходити на відрубні та хутірські ділянки, створювати можливо кращу конфігурацію своєї землі, що й досягалося новим землеустроєм. Однак помилково вважати, що тільки заможні селяни були в цьому зацікавлені. Середнє селянство також при відповідних можливостях намагалося з допомогою землеустрою підвищити продуктивність своєї праці. Як раз цю економічну необхідність у землеустрої і враховував уряд, коли він поруч із знищенням общини прагнув домогтися виділення землі на хутори та відруби, ліквідації мілкосмужжя, черезсмужжя, дальноземелля і т.ін. Безперечно, з точки зору сільського господарства, хутори являли собою велику перевагу. Зведенням в одне землі місце вони відкривали перед господарем можливість покращення свого господарства. Однак при тодішньому рівні техніки, хутори були можливі далеко не всюди. Їх розвиток залежав передусім від наявності коштів, від водопостачання, зручної шляхової мережі. Відрубні ділянки та хутори полегшували ліквідацію трипілля та перехід селян при відповідних економічних умовах. Якщо ж не було цих умов, то всі намагання уряду позаекономічним шляхом примусити селян перейти на ділянки звичайно закінчувався невдачею.

Офіційна влада дуже багато приділяла уваги пропаганді нового господарського устрою. Головне управління землеустрою та землеробства з метою розповсюдження серед селян переваг хутірського господарства влаштовувало показові поїздки для селян різних губерній на Волинь. Справа в тім, що на Волині і Білорусі давно і дуже широко було розповсюджено хутірське господарство. Головною умовою цих поїздок було ознайомлення з розселенням на хутори у тих місцевостях, які більш-менш схожі за кліматичними та ґрунтовими умовами з мешканням селян. Організовувалися також, за згодою земств та окремих землевласників, в кожній волості показові ділянки хутірського господарства [154, 1908. - 9 июня; 161, 1908. - 6 июля; 174, 1906. - 16 листопада].

Слід зазначити, що відношення до виділення на хутори серед селян було не завжди негативним. Справа в тім, що у Волинській губернії ще у другій половині ХІХ століття багато земель було колонізовано німецькими переселенцями, які в основу свого господарства поклали хутірське господарство. Їх приклад наслідувало багато місцевих селян. Так, в Житомирському повіті селяни с.Зубринки ще у 1886 році надіслали прохання про розподіл їх землі на хутори, зазначає І.Лиховський, автор статті "Селянське хутірське господарство" в газеті "Світова зірниця". У 1904 році цей приклад наслідували вже 12 волостей - 712 сіл [174, 1906. - 20 квітня]. І все ж таки німецька колонізація земель завдавала значної шкоди місцевому землеволодінню. У звіті губернатора про стан Волинської губернії за 1908 рік зазначалося, що право іноземних поселенців "…приобретать и арендовать землю, создают для коренного крестьянского населения сильную конкуренцию в покупке земли" [198, ф.442. - оп.639. - од.зб.629. - л.3-4].

Правом закріплення наділів у приватну власність поспішали скористатися ті групи селян, які з різних причин були зацікавлені у виході з общини. Сюди відносилась частина сільської бідноти, яка ще раніше розірвала господарський, але не юридичний зв'язок з землею, а саме: робітники, ремісники та інші. Вони закріплювали наділи, щоб продати їх та остаточно розв'язатися зі своїм господарством. Значна ж частина тих, хто вийшов з общини, складали переселенці. Поспішали закріпити наділи у власність і ті селяни, у яких в користуванні знаходилося більше землі, ніж належало їм за нормою. Це були в основному заможні домогосподарі, які прагнули до збагачення за рахунок земель общини. Одним з мотивів виділення з общини був намір продати землю - зведена до одного місця земля коштувала дорожче. В цілому земельні наділи тих хто виділився з общини, були більше середніх і, звісно, заможні селяни складали серед них більшу частину [107, с.361].

В результаті проведення землеустрою за 10 років було розверстано на хутори та відруби тільки 10% загальної кількості селянських господарств. Об'єктивна значимість цих 10% хуторян та відрубників була дуже невелика. До того ж у роки столипінської реформи вже виявилася тенденція до руйнування багатьох із створених хуторів та відрубів внаслідок сімейного розподілу. Уряд навіть зайнявся розробкою заходів по обмеженню роздрібнювання хутірських та відрубних селянських господарств в основному на принципі обмеження, а то й заборони сімейних розділів з введенням фактичного однонаслідування.

Для досягнення наміченої урядом мети було недостатньо тільки руйнування общини. Перетворення черезсмужних наділів у приватну власність, що означали великий переворот у житті села та відкривало шлях до мобілізації земель в руках заможних селян, само по собі ще не створювало значного прошарку "міцних" земельних власників, оскільки не ліквідовувало самого черезсмужжя - важливої агротехнічної причини відсталості землеробства та повільності процесу виділення з селянства капіталістичної верхівки. Тому уряд ставив своїм завданням всіляке заохочення переходу до хутірського чи на крайній випадок відрубного господарства, і указ від 9 листопада надавав тим, хто виходив з общини, право вимагати виділення їм землі "по можливості до одного місця".

Виділення на хутори та відруби всіляко пропагувалося урядом. Асигнувалися спеціальні суми як від земств, так і від казни на влаштування хутірських та відрубних господарств, на видачу одночасної допомоги тим селянам, які виявили своє бажання виходити на хутори та влаштовувати там собі хати; виділялися премії за нові селянські зразкові хутірські господарства; надавалась агрономічна допомога, головним чином тим, хто вийшов на хутори та відруби; організовувались ходакування для ознайомлення зі зразковими хутірськими господарствами; асигнувалися значні кошти на утримання повітових агрономів, влаштування ділянок і т.ін.[149, 1910. - 5 листопада].

Земельні комітети поширювали серед селян думки про вигоду хазяйнування на хуторах та відрубах. Ці ж комітети допомогали у розпродажу земельного фонду Селянського банку, здебільшого на умовах утворення на цих землях хуторів та відрубів. Київська газета "Рада" в статті Ф.М. "Про хутори" для висвітлення картини ламки селянського хліборобського господарства, подала деякі цифри з "Огляду діяльності повітових землевпорядкувальних комісій": у 1907 році до земельних комісій звернулося 169 тисяч дворів з проханням дати інший лад щодо користування надільною землею. З них 90 тисяч хазяїв просили розмежування землі між селянами і окремими частками сіл; 2600 хазяїв звернулися з проханням, щоб їм було дозволено перейти на виселки; 5900 хазяїв - щоб їм було виділено з общинної землі їхні частки у одному місці і 70227 хазяїв - щоб вести господарство хутірське і на одрубах [161, 1908. - 25, 27, 28 травня].

Хутірське господарство найбільше розповсюдження отримало в Волинській, Вітебській, Ковельській, трохи менше в Могилевській, Смоленській та Гродненській губерніях. Це пояснювалося тим, що хутори були розповсюджені в лісових районах, де було мало землі, яка придатна для рілля, через це там утворювалося страшенне черезсмужжя. Звісно, що дуже важко обробляти землю, коли вона складається з 20, а то й 30 шматків, не дивно й те, що селянам, які там проживали, зручніше працювати на своїх наділах, коли вони зібрані до купи. У вищезазначених районах було нараховано 712 селищ з хуторами на 193191 десятинах надільної землі. (в середньому 270 десятин на село). Найбільше їх було у Житомирському повіті: 66 селян на 89166 десятинах землі. (в середньому 1350 десятин) [161, 1908. - 25, 27, 28 травня]. Волинська губернія зі своїми особливостями землеволодіння на 1908 рік стояла на першому місці за кількістю дворів, розселених на хутори - 3935. Після неї йшла Чернігівська - 216. На останньому місці в цьому списку стояла Володимирська - 19 [199, 1908. - 4 июля].

Якщо проаналізувати цифри кількості господарств, виділених на хутори, то можна побачити, що хутірське господарство заводили селяни, які мали для цього багато землі. У Могилевській губернії, наприклад, в одному з сіл Биховського повіту в середньому на хутір припадало 7,4 десятини, в двох селах Сенненського повіту - по 9,6 десятини, а в Чериновському повіті - 12,4 десятини на двір [154, 1907. - 4 августа].

В табл. 3.1.6 наведено дані за телеграфними повідомленнями губернаторів на 1 листопада 1908 року про виділення закріпленої землі у приватну власність і відведення її до одного місця (тобто на хутори та відруби) в середньому на 1 домогосподарство [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.6].

Таблиця 3.1.6

Відомості про відведення до одного місця землі, укріпленої у приватну власність на 1 листопада 1908 року і середня кількість наділів на 1 господарство

Як бачимо, середній наділ хутора не нижче 5,8 десятин. Саме на такій площі можливо було завести хутірське господарство. Порівнюючи цифри про виділення селян з общини і вихід на хутори та відруби, можна зробити висновок про те, що хутірська форма господарства була корисною для землевпорядкування лише за певного мінімуму землі. З табл. 3.1.6 видно, що цей мінімум для України в середньому становив не нижче 5 десятин на господарство. Це підтверджують і офіційні відомості. Так, у звіті губернатора про стан Подільської губернії за 1909 рік зазначається, що "крестьянские хозяйства вполне жизнеспособны в Подольской губернии не менее чем на 5 десятинах и более или менее обеспечивают существование крестьянской семьи лишь на 3-4 десятинах" [198, ф.442. - оп.641. - од.зб.704. - л.11]. Тут же зазначалося, що в губернії таких господарств було лише 16%, всі інші господарства мали менше 3 десятин. Отже, виділення на хутірське господарство можливим було лише за умови придбання землі за допомогою Селянського банку.

Для підтвердження цього прикладу можна взяти дані Київського губернатора про вихід з общини і перехід на хутори на 1 січня 1909 року по Київській губернії [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.373. - л.2]. Ці дані наведені в табл. 3.1.7.

Таблиця 3.1.7

Кількість селянських господарств, які виділили землю у приватну власність і перейшли на хутірське господарство в Київській губернії на 1 січня 1909 р.

З цієї таблиці видно, що тільки половина господарств, які виділилися з общини, перейшла до хутірського господарства. Однак, якщо брати окремих домогосподарів, то ця цифра становитиме трохи більше третини. Отже, не всі селяни, які вийшли з общини, поспішали переходити на хутори. Що ж стосується окремих домогосподарів, то вони після закріплення землі у приватну власність, складали ще менший відсоток серед тих, хто виділявся на хутори. Підрахувавши середню кількість землі на хутірське господарство, отримаємо 4,5 десятини. Середня ж кількість земельного наділу тих, хто закріпив землю у приватну власність, складає 4,7 десятини на господарство. Зрозуміло, що не всі селяни могли зважитися за таких умов створювати хутірське господарство на наділі, який складав менше 5 десятин на господарство.

Порівняльні дані по окремих губерніях України про кількість виходу селян з общини та виділення на хутори та відруби за телеграфними повідомленнями губернаторів наведені в табл. 3.1.8 [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.2].

Таблиця 3.1.8

Дані про вихід з общини на 15 жовтня 1908 р. та відведення землі до одного місця на 1 жовтня 1908 р. і середня кількість наділів на 1 домогосподаря.

Проаналізувавши ці дані, можна дійти висновку про те, що найбільша кількість селян виділялася з общини в тих районах, де не так гостро стояло питання малоземелля селян. Якщо на Правобережжі рівень аграрного перенаселення був вищий, то селяни скористалися законом від 9 листопада 1906 року для покращення свого землеволодіння. На Лівобережжі і у Південних районах України рівень аграрного перенаселення був нижчим, однак селяни теж поспішали скористатися цим законом, оскільки середня кількість наділу в цих губерніях більша від малоземельних районів - у Таврійській губернії вона становить 13 десятин на домогосподаря. Середня кількість земельного наділу у тих районах, які найбільше потерпали від малоземелля та безземелля, також найменша: Київська губернія - 4,7 десятин, Харківська - 5,9 десятин, Чернігівська - 6,9 десятин.

Але якщо брати до уваги кількість селян, які відводили землю до одного місця, тобто на хутори чи відруби, то тут постає зовсім інша картина. У порівнянні з кількістю закріплених у приватну власність наділів, кількість виділених на хутори і відруби дуже різниться. Якщо у Катеринославській губернії найбільша кількість закріплення землі у приватну власність, то кількість виділених найменша, але середня кількість наділу також найбільша - 13,6 десятин на господарство. В малоземельних губерніях, таких як Київська та Харківська, у порівнянні з виділенням у приватну власність, виділення на хутори складало відповідно 6,2 та 3,5%. Кількість хутірської ділянки в цих губерніях в середньому була трохи більша 5 десятин. Отже, можна зазначити, що селяни які закріплювали свої ділянки у приватну власність не завжди робили це для виділення на хутори. Більша кількість селян поспішала вийти з общини для того, щоб продати свої наділи і переселитися на Схід. Для малоземельних селян це був єдиний вихід. Трохи менше селян після закріплення землі у приватну власність вдавалися до послуг Селянського банку, оскільки не мали достатньо коштів для придбання землі. Однак, придбання землі через банк було доступним не всім селянам, навіть тоді, коли надавалися для цього позички.

Однією із причин виходу на хутори та відруби було сусідство з колоністами - чехами та латишами. Вихід однієї частини села на хутори іноді примушував все село наслідувати цей приклад. Але існували і такі села, в яких общини не існувало, де здавна велося подвірне володіння землею. Там виселення на хутори йшло доволі швидко і без особливих перешкод. Що ж стосується розмірів хутірських наділів, то вони коливалися від 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двір припадало від 6 до 12 десятин. Найбільше хутірські господарства заводили середняки.

Дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по губерніях України, представлені у табл. 3.1.9 [148, с.22].

Таблиця 3.1.9

Кількість господарств, які виділилися на хутори та відруби в губерніях України в період з 1907 по 1911 роки

Проаналізувавши ці дані, можна побачити, що найбільший середній хутірський наділ був у Катеринославській губернії - 11,1 десятини. У Волинській, Харківській, Херсонській та Чернігівській він коливався від 7 до 8 десятин. В малоземельних Київській та Полтавській губерніях середній хутірський наділ складався з 5-5,5 десятин. Найменшим він був в Подільській губернії - 3,2 десятини.

Особливо розвинутим виділення на хутори та відруби було в Лівобережній та Степовій Україні. По Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях кількість виділених земель складає 57,1% від загальної кількості, тим часом як на Правобережній Україні ця земля складає лише 20,2%.

В трьох правобережних губерніях (Київській, Подільській та Волинській) вилучена на хутори та відруби селянська земля складала лише 4,6% від загальної кількості, а в Катеринославській, Харківській та Полтавській - 9,7% [148, с.23].

Таким чином, величезна кількість селян вилучала свою землю в особисту власність, але лише незначний відсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та відруби. Це можна пояснити тим, що хутірська форма господарювання мала чинність лише за певного мінімуму землі. Але не в усіх губерніях було достатньо такої кількості землі (дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по українських губерніях наведені вище, в табл. 3.1.9).

Цікаві відомості друкує "Рада" щодо питання хутірських господарств у буряково-цукрових районах південно-західної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районів зовсім не сприяють хутірському господарству. Але найбільше на перешкоді йому в цих районах стає малоземелля. На двір приходиться 2-3 десятини землі. Окрім того, на Правобережній Україні багато безземельних селян: Київська губернія - не менше 14,7%, Поділля - 7,5%, Волинь - 6,5%. Звісно, що на 2-3 десятинах землі хутірське господарство не заведеш.

Вельми недостатньою була й агрономічна допомога селянам. Більша частина засобів, які були асигновані на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланів, ділянок. За таких умов тільки незначна кількість заможних хуторян та відрубників, які й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бідних селян, які виходили з общини (особливо на хуторах) внаслідок нестатку, ще більше розорювалася, нерідко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалі сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштів. Приведемо для прикладу розпис видатків по Волинській губернії на 1910 рік. З 1100000 крб. для допомоги селянам, які переселяються на хутори, виділено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. - витрати на землемірні роботи, 217 тис. крб. - на меліорацію селянських земель, 120 тис. крб. - організація агрономічної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальні комісії [161, 1909. - 9 июня]. З цієї калькуляції видно, що більше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справі влаштування хуторів. Взагалі суми, які виділялися урядом на позики при переході на хутірське господарство, були дуже малими. Так, селянам с.Білич Володимирського повіту було виділено для видачі позики на перенос будівель та господарське покращення земель на 76 чоловік 6060 крб. - тобто в середньому 80 крб. на чоловіка [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.14].