Аграрна політика Другої Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Передумови аграрної політики Другої Речі Посполитої

Розділ 2. Основні напрями аграрної політики Польської держави та їх реалізації

2.1 Реформування системи землеволодіння. Парцеляція

2.2 Реорганізація системи землекористування. Комасація, ліквідація сервітутів

2.3 Осадницька колонізація східних земель Польщі

Розділ 3. Соціально-економічні наслідки польської аграрної політики

Висновки

Джерела та література

річ посполита аграрна реформа

ВСТУП

Восени 1918 року утворилась Друга Річ Посполита. До її кордонів приєднались території, що довгий час належали до різних держав: Прусії, Австро-Угорщини, Росії. Першочерговим завданням Польської держави була всестороння інтеграція цих земель. Потрібно було непросто налагодити економіку різних частин, а й перебудувати її відповідно до потреб країни. Для цього Польським урядом було проведено ряд реформ, що значно сприяло досягненню поставлених завдань.

Об'єктивний аналіз історичного досвіду польського народу дає можливість швидше вирішити непрості проблеми сьогодення та визначити життєво важливі як для Польської, так і для Української держав орієнтири в майбутньому.

Дослідження у бакалаврській роботі стосується 1921-1939 років, періоду обмеженого двома світовими війнами. У цей час економіка європейських держав зазнає післявоєнного відновлення і кризи 1929-1933 років, а у 1939 році її розвиток призупиняється Другою світовою війною. Цей відносно короткий у хронологічному відношенні період надзвичайно насичений різноманітними подіями в економічному, суспільно-політичному, культурному житті Польського краю. Його історія досліджувалась багатьма українськими та зарубіжними істориками.

Одна із основних причин накопичення кризових явищ у економіці України - відсутність науково обґрунтованої, економічно виваженої та соціально орієнтованої концепції економічної політики на сучасному етапі та на перспективу.

Для цього потрібно не тільки проаналізувати власний історичний досвід, а й вивчити досвід економічно розвинених держав. У цьому плані з практичної точки зору заслуговує уваги економічна історія польських земель у період 1921-1939 рр.

Оскільки Польща включала до свого складу значну кількість промислово відсталих регіонів, більше 60 % жителів займалися сільським господарством, аграрне питання мало глибокий політичний і економічний зміст. Розвиток сільського господарства регіону в зазначений період визначався насамперед державною аграрною політикою Польської держави. Ця політика була спрямована на реформування аграрного устрою і призвела до певних зрушень на селі. Формування земельного ринку, створення умов для виникнення самостійних господарств різних типів і величини, раціоналізація землеустрою сприяли піднесенню загальної продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, активізації кооперативного руху. Але поряд з тим багато соціально-економічних проблем залишились невирішеними.

В роботі використано низку праць із загальної історії слов'янських народів. В цих роботах знайшли відображення лише окремі напрями економічної політики, а саме аграрної реформи (парцеляція та осадництво), випущено з уваги значний пласт фактичного матеріалу, що дав би змогу більш детально проаналізувати основні аспекти соціально-економічних відносин в аграрному секторі. Звичайно, це не можна вважати недоліком згаданих праць, бо їх автори не ставили собі за мету широке висвітлення даної проблеми.

Дану тему висвітлюють і узагальнюючі праці з історії Польщі. В українській науковій історичній літературі є ряд спеціальних праць, присвячених проблемі соціально-економічних відносин у західноукраїнському селі, в яких частково висвітлюється питання аграрної політики Польщі в загальному та зокрема її наслідки на приєднаних землях [13, 14, 15, 18, 19, 20].

Найґрунтовнішими серед цих досліджень є праці І.К.Васюти [14] та Л.Я.Корнійчука [18]. У монографії „Становище трудового селянства західних областей України під владою панської Польщі (1920-1939)” [18] Л.Я.Корнійчук дослідив окремі напрями польської аграрної політики.

Вагомий внесок у вивчення окремих питань, пов'язаних з державною аграрною політикою Польщі належить польським історикам.

Предметом дослідження є основні напрями польської урядової аграрної політики, шляхи та методи її реалізації у процесі реформування аграрного устрою у 1921-1939 рр. та її наслідки для соціально-економічного розвитку країни.

Об'єктом дослідження - Друга Річ Посполита в її адміністративних межах періоду 1921-1939 рр.

Мета і завдання роботи. Виходячи з науково-теоретичної та практичної актуальності теми, ставимо перед собою мету всебічно проаналізувати та об'єктивно висвітлити основні напрями, шляхи та методи реалізації польської аграрної політики у 1921-1939 рр., її наслідки для соціально-економічного розвитку держави.

Практичне значення дослідження. Матеріали дослідження, які стосуються реформування аграрного устрою Польщі у 1921-1939 рр., можуть бути вивчені і взяті до уваги фахівцями відповідних галузей народного господарства.

РОЗДІЛ 1 ПЕРЕДУМОВИ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Аграрне питання у повоєнній Польщі постало не раптово, воно назрівало на польських землях ще до їх об'єднання у складі відродженої Польської держави. Земельні реформи, проведені внаслідок революції 1848-1849 років в Австрії і Прусії, реформа 1861 року в Росії започаткували ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин на польських землях, але цей процес розтягнувся на десятиліття. Поміщицькі латифундії, з одного боку, і земельний дефіцит та розорення дрібних селянських господарств - з другого, залишки елементів феодального землекористування і напівфеодальної експлуатації свідчили про те, що у XX сторіччі ці землі увійшли з неврегульованою аграрною системою. Особливо дошкуляв земельний дефіцит. Так, у селах і містах Королівства Польського на 1901 рік кількість безземельних становила 1432000 чол., або 18,1% всього населення [24, с. 499].

Перед польським сеймом постало складне завдання: знайти найбільш оптимальний варіант земельної реформи. У червні 1919 року проект реформи було винесено на розгляд сейму. Навколо проекту точилася боротьба між різними угрупованнями, але ця боротьба в основному стосувалася максимальної норми землеволодіння. 10 липня 1919 року перевагою в один голос сейм ухвалив проект „Основ земельної реформи”.

Цей проект передбачав обмеження норми землеволодіння у приміських районах до 60 га, в сільськогосподарських до 180 га, на українських та білоруських землях до 400 га. Надлишок землі вилучався за викуп і підлягав парцеляції і продажу селянам. Основним завданням реформи було створити аграрний устрій, основою якого були б сильні, високопродуктивні селянські господарства різних типів і величини, що базувалися б на приватній власності на землю [26, с. 59- 60].

Проте вже менше ніж через рік реформа була зупинена війною Польщі проти Росії. Цьому певною мірою сприяла підтримка Польщі США, Францією і Англією, які вважали відроджену Польську державу найголовнішою ланкою в „санітарному кордоні” навколо більшовицької Росії.

У повоєнній Польщі земельне питання лишалось практично невирішеним. Тому одним із першочергових завдань у процесі політичного і господарського відродження Польської держави було продовження курсу на реформування аграрної системи, започаткованого у 1919 році [23, с. 98; 26, с. 59].

До вирішення земельного питання також спонукали численні виступи селянства [15, с. 76].

Особливо активним був селянський рух на східних польських землях у 1922 році. Відомий політичний діяч Польщі В.Грабовський повідомляв у польському сеймі, що в 1922 році на західних українських та білоруських землях зафіксовано 873 виступи проти польських властей [13, с. 42].

В цей час перед політиками, економістами, фахівцями в галузі сільського господарства постає питання як реформувати сільське господарство, удосконалити систему землекористування, які мають бути оптимальні розміри селянських господарств.

Аналізуючи стан розвитку сільського господарства Польщі, стало очевидним, що більш інтенсивно воно розвивається в тих землях, які раніше входили до складу Австрії і Прусії. Тут було раціональнішим землекористування (значною мірою ліквідовано черезсмужжя і сервітути), високопродуктивні селянські господарства площею більше 20 га займали 43 % поверхні меншої власності, середнє селянське господарство становило 5,4 га [20, с. 86-87]. На всій іншій території держави значною мірою були поширені черезсмужжя і вузькосмужжя, багато землі та угідь були в спільному користуванні селян і поміщиків. Тому, крім перерозподілу землі серед різних категорій власності, потрібно було раціоналізувати систему землекористування. 31 липня 1923 року виходить урядова постанова про комасацію, яка регламентувала порядок ліквідації черезсмужжя [2, арк. 14].

В умовах внутрішньополітичної кризи, складних економічних проблем, пов'язаних із післявоєнною відбудовою народного господарства, реформування аграрної системи відбувалося повільно. Основна маса безземельного і малоземельного селянства, як і раніше, терпіла від земельного дефіциту і нестатків.

20 серпня 1925 року сейм ухвалив закон „Про виконання земельної реформи” [7, с. 2-18]. Цей акт вступив у силу закону з 28 грудня 1925 року і став основоположним державно-правовим актом для реформування аграрної системи. Якщо аналізувати соціально-економічні передумови реформування аграрного устрою, то вони виходять з тієї ситуації, в якій перебувало сільське господарство Польщі на початок 20-х років. А воно перебувало в хаосі: брак документів на володіння ґрунтами, черезсмужжя, неліквідовані сервітути, високий відсоток малоземельних господарств, збільшення мас сільського пролетаріату, низький культурний рівень села, примітивні способи господарювання, слабо організована сільська торгівля, брак кредитів, недостатній відплив населення в промисловість [14, с. 21, 22].

Однією із соціально-економічних передумов реформування аграрного устрою в Польщі і на приєднаних у 1921 році територіях була необхідність перерозподілу землі між сільськогосподарськими виробниками. Це зумовлювалося тим, що, з одного боку, значна частина селянських господарств відчувала дефіцит землі, а з іншого боку - в незначній кількості поміщицьких господарств зосередилося близько половини всієї землі [11, с. 106, 109].

Земельний дефіцит у Польщі становив 6040932,4 га. Ліквідувати цей дефіцит можна було лише за рахунок поміщицького землеволодіння. Лишалося лише визначити, на яких засадах це зробити.

Слід зауважити, що причиною земельного дефіциту було також аграрне перенаселення Польщі. На 1921 рік у всій Польщі в сільському господарстві було зайнято 73,8 % населення. На 1 квадратний кілометр площі припадало 70 осіб, з них 52,1 %, або 74,4 % - сільських жителів [11, с. 51]. Значною мірою це пояснюється тим, що на цей час не було активного відтоку сільського населення в міста. Цей відтік був би можливий лише тоді, коли б активно розвивалися промисли, ремесла, промисловість, торгівля і т.п., чого в Польській державі не було. Частково перенаселення було викликане ментальністю сільських трудівників, які трималися за мізерні наділи, вважаючи себе незалежними від обставин, мовляв, шматок землі не дасть загинути від голоду. Можливо десь вони мали рацію, бо з власного досвіду бачили, що у воєнні лихоліття в селі люди легше переживали скруту.

Особливо земельний дефіцит відчувався в центральних районах Польщі, де аграрне перенаселення було найбільшим. В цій ситуації, аби послабити напругу в аграрному секторі власне Польщі, паралельно з реорганізацією земельного устрою польський уряд розпочинає переселення польських колоністів на західноукраїнські та західнобілоруські землі.

Однією із економічних передумов проведення аграрної реформи в Польщі була недосконалість системи землекористування, зокрема наявність черезсмужжя і вузькосмужжя в малих і великих господарствах.

Нерідко земельні володіння власників складалися з кількох, а іноді й з кільканадцяти ділянок, розташованих на значній відстані від помешкання і одна від одної. Часто, маючи ширину в 1-2 метри, ці ділянки простягалися на кілометр, а іноді й більше. Це не давало змоги раціонально вести господарство, застосовувати сільськогосподарську техніку та більш продуктивні методи обробітку землі, вимагало додаткових затрат на ведення господарства.

На кінець 1921 року з усіх господарств розміром до 50 га в Польщі для 46,8 % господарств було характерним черезсмужжя [29, с. 144-148].

Світова практика ведення сільського господарства показувала недоцільність існуючої у Польщі системи землекористування, тому ліквідація черезсмужжя та вузькосмужжя і створення на об'єднаних земельних наділах самостійних селянських господарств мали стати одним із напрямів реорганізації аграрної системи.

Перебудова системи землекористування була неможлива без ліквідації різного роду спільної власності на землі й угіддя та сервітутів - права на спільне користування селянами та поміщиками лісами, пасовищами, сіножатями і т.п. Плановані зміни в землекористуванні, такі як комасація, парцеляція, практично були неможливими без попередньої ліквідації сервітутів.

Реорганізація аграрного устрою виходила також із необхідності відбудови сільського господарства по закінченню Першої світової війни. Страшні воєнні лихоліття та тривалі революційні змагання призвели до руйнування економіки, завдали значних збитків населенню Польщі. Особливо це позначилося на сільському господарстві, де була зайнята переважна кількість населення. В самій Польщі значно зменшилися посівні площі під основні сільськогосподарські культури і становили: під пшеницю - 54 %, під жито - 72 %, під ячмінь - 69 %, під овес - 47 %, під картоплю - 70 % довоєнного рівня. Валовий збір, порівняно з передвоєнним, становив: пшениці - 40 %, жита - 38 %, ячменю - 63 %, вівса - 78 %, картоплі - 85 % [27, с. 153].

Необхідність реформування сільського господарства диктували також і проблеми в промисловості та фінансах. Промисловість Польщі зазнала великих збитків у ході світової та радянсько-польської війни. Значна кількість обладнання була вивезена до Німеччини і почала повертатися у 1921-1922 роках. Більшість підприємств не працювало. Виробництво вугілля становило 68 %, металу - стратегічно важливої галузі - становило 20 % довоєнного рівня [6, c. 22]. У фінансах - повний розлад і великий рівень інфляції: у 1918 році в обігу було 5 млрд. марок, у 1920 році - 45 млрд., у 1921 році - 207 млрд. [24, с. 518].

Оскільки Польща була державою аграрною, то всі програми її економічного розвитку, на думку тогочасних економістів, повинні були виходити з впорядкування аграрного устрою. Це спричинило б піднесення сільськогосподарського виробництва і забезпечення на цій основі відродження промисловості та взагалі до економічної, соціальної, політичної стабільності в державі.

В повоєнній Польщі гостро постала продовольча проблема. Американська допомога голодуючим дітям не змогла полегшити ситуацію. Власного хліба не вистачало. Це теж прискорило реформування системи.

Реформування земельного устрою Польщі було необхідне ще й тому, що ще напередодні Першої світової війни виявилася відсталість її сільського господарства від багатьох європейських країн.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ

2.1 Реформування системи землеволодіння. Парцеляція

Аналізуючи політичну і соціально-економічну ситуацію, що склалася в другій Речі Посполитій, бачимо, що перед польським урядом гостро постало питання докорінної перебудови багатьох сфер суспільно-політичного та господарсько-економічного устрою. Серед важливих, першочергових завдань була аграрна реформа.

Польський сейм прийняв ряд законодавчих актів, які в сукупності склали законодавчу основу для реорганізації аграрної системи і регулювали різні її аспекти: парцеляцію, комісацію, посадництво, ліквідацію сервітутів та ін.

Закон від 28 грудня 1925 року визначив шляхи та механізм проведення парцеляції. Державна парцеляція відбувалася через місцеві земельні управління та сільськогосподарський банк. Право участі в цій акції уряд надавав і посередницьким організаціям та спілкам. Приватну парцеляцію могли здійснювати самі землевласники під контролем місцевих органів.

Варто зауважити, що в тексті закону був ряд суттєвих упущень, які впливали на окремі важливі моменти, пов'язані з парцеляцією. Для прикладу, не подається визначення „самостійного”, „дрібного” та „карловатого” господарства, а це впливало на умови отримання кредиту, на розмір додаткового наділу, який міг бути придбаний у ході парцеляції. В тексті згадуються „господарства високого рівня „упромисловлення”, „інтенсивні господарства”, „насінницькі”, „відгодівельні” господарства, але знову ж таки визначення їм не надається, що могло допустити їх вільне трактування і довільне визначення максимуму землеволодіння цих господарств. Закон не передбачав межі для неподільності господарств, що знову вело до утворення великої кількості дрібних господарств.

В цілому закон „Про виконання аграрної реформи” визначив основні засади розвитку сільського господарства в державі. Обмеження великого земельного володіння, формування земельного ринку, утворення різного типу та величини господарств, які базувалися б на приватній власності на землю, створювали об'єктивні передумови для капіталістичної реорганізації села.

У більшості випадків парцеляція носила добровільний характер. Вона здійснювалася трьома основними шляхами: урядова парцеляція, приватна і через посередництво Державного сільського банку. Крім того, у східній частині Польщі діяло багато різних організацій, спілок, що теж займалися парцеляцією землі, - це парцеляційні товариства „Земля”, „Доля”, „Польська глеба”, „Польське бюро парцеляційне”, „Народна парцеляційна спілка” та ряд ін.[27, с. 200].

Незважаючи на всі складності, реформа започаткувала перехід землі у приватну власність для різних категорій селян. Так, 24 червня 1924 року був виданий закон, який регулював право власності на землю колишніх чиновників, довголітніх орендарів і так званих „вільних людей”[7, с. 915-921]. Закон встановлював такі ціни на землю для цих категорій:

для чиновників вона становила суму річного чиншу у 1913 році у восьмикратному розмірі;

для „вільних людей” - сума річної державної оренди в 1905 році у восьмикратному розмірі;

для довголітніх орендарів - сума річної оренди в 1913 році у восьмикратному розмірі.

Якщо ці категорії не могли сплатити відразу оціночну вартість землі, то Сільськогосподарський банк міг надати кредит на 12 років під 6 % річних.

Більш активно проходила парцеляція у 1922-1923 роках, а в 1924-1925 роках спостерігається спад. Це, насамперед, пояснювалося проведенням у цей період грошової реформи і забезпеченням сталої валюти [3, арк.3]. Звичайно, на початку грошова реформа викликала сумнів у землевласників і до встановлення відносної стабілізації фінансової системи вони припинили продаж землі. З 1926 року спостерігається інтенсифікація парцеляційної акції, а з 1929 року знову сповільнення її темпів. Це було викликано тим, що процес військового посадництва теж почав іти на спад. Більшість родючих земель, що підлягали парцелюванню були розкуплені, багато землевласників почали вести інтенсивне господарство і перейшли до тієї категорії власників, яких парцеляція не стосувалася.

Таким чином, поступова ліквідація великого поміщицького землеволодіння, утворення селянських господарств різних типів і величини, які базувалися на приватній власності на землю, створювали передумови для переходу сільського господарства краю на капіталістичний шлях розвитку.

2.2. Реорганізація системи землекористування. Комасація, ліквідація сервітутів

Одним із напрямів перебудови аграрного устрою в Польській державі була комасація ґрунтів - об'єднання земельних ділянок, які перебували у власності одного господаря, в один земельний наділ. Початок у цій справі поклала урядова постанова від 31 липня 1923 року про комасацію земель [4, арк.14].

У господаря ділянок було багато і в різних місцях. До того ж вони часто були незручними в користуванні, бо, маючи ширину в кілька метрів, простяглися на кілометр і більше. На такій ділянці не можна було розвернути підводу, не завдавши шкоди сусідським ділянкам. Наприклад, у Волинському воєводстві 40 % селянських господарств мали земельні ділянки довжиною понад 1 км., а шириною до 2-х метрів, хоча траплялись і такі ділянки, довжина яких перевищувала 2 км., а ширина становила 1 метр [14, с. 36]. Як бачимо, роздробленість наділів, черезсмужжя і вузькосмужжя були типовими явищами. Вони утруднювали користування землею, вимагали додаткового часу і додаткових зусиль для її обробітку.

Таким чином, необхідно було удосконалення землекористування. Вирішити цю важливу для селянських господарств проблему повинна була комасація - об'єднання роздрібнених земельних ділянок в один наділ і створення на ньому самостійного селянського господарства.

Польський уряд вбачав користь від комасації в тому, що:

по-перше, зведення всіх ділянок в одну площу робить господаря незалежним від громади, дає можливість йому раціонально організувати господарство (планування сівозмін, визначення розміру площ, необхідних під різні культури);

по-друге, господар матиме змогу запровадити спеціальні культури, закладати овочеві ділянки, хмелярні;

по-третє, комасація створює зручність в обробітку землі (наприклад, можливість поперечної оранки), наближає ділянку до житла, що дає змогу заощаджувати час і фізичну працю в господарстві;

по-четверте, створює умови для запровадження найрізноманітніших нових методів господарювання, дає можливість застосувати нову сільськогосподарську техніку і новітні агротехнічні заходи. Крім того, передбачалося піднесення культурного рівня кожного члена громади через усвідомлення себе як повного власника землі [19, с. 36].

Згідно із законом від 31 липня 1923 року, комасація проводилася тоді, коли ґрунти були роздробленні, або коли їх довжина перевищувала більш як у 15 разів ширину. Могли бути й інші обставини, що давали підстави для участі в комасуванні земель. Їх вивчали на місцях уповноважені повітових управ і на цій підставі приймалося рішення. В ході комасації кожне господарство отримувало ґрунти тієї ж вартості, що мало в користуванні до того часу, а коли вартість різнилася, то передбачалося відшкодування. Згідно з постановою від 31 липня 1923 року, певні категорії ґрунтів не підлягали комасації, а саме: ліси, що входили до плану лісового господарства і де велася промислова розробка каменю, вапняку, гіпсу, піску; ґрунти, на яких є історичні та архітектурні пам'ятки, родинні гробниці і т.п.[29, с. 144-148].

Установа також передбачала, що при комасації будуть проводитися й інші роботи по врегулюванню земельного устрою:

ліквідація сервітутів;

поділ общинних земель;

випростання границь адміністративних одиниць;

виділення місць на цілі громадського використання;

меліорація;

регуляція доріг сполучення та під'їзних доріг.

Особливістю проведення комасаційних робіт у західноукраїнських та західнобілоруських землях було те, що в ході реорганізації землекористування потрібно було врегулювати питання, пов'язані з встановленням кордону на підставі Ризького мирного договору від 18 березня 1921 року [19, с. 40-43].

Комасаційний план, крім виміру і планування земельних наділів господарств, передбачав планування місць під громадські споруди, об'єкти господарського призначення (кар'єри, копальні і т.п.), що сприяло благоустрою сіл.

За складання проекту і проведення всіх робіт, пов'язаних з комасацією, селяни - учасники комасації - повинні були внести певну плату. Так як роботи, пов'язані з комасацією велися тривалий час, то на весь цей період, від першого приїзду земельного комісара і до завершення робіт, селяни зобов'язувалися надати для технічного і наглядового персоналу помешкання з опаленням і світлом, таке ж приміщення під канцелярію, підводи, обслугу (Ст.13 Закону від 31 липня 1923 р.) [19, с. 77]. Всі витрати, пов'язані з цим, брали на себе учасники комасації пропорційно до розмірів земельних ділянок.

Крім того, за експертизу, комасаційний проект, нагляд за комасаційними роботами встановлювалася грошова оплата в розрахунку на 1 га площі. Наприклад, за роботу землеміра потрібно було сплатити біля 20 злотих з гектара. Оплата розбивалася на 3 частини. Одна вносилася відразу, а дві інші розкладалися на 2 роки з терміном виплати в березні або в жовтні.

На підставі комасаціного закону, Податкової ординації від 15 березня 1934 року, декрету президента Речі Посполитої від 4 листопада 1936 року [19, с. 80] скомасовані ґрунти звільнялися від державного земельного податку на 3 роки. Слід зауважити, що податок за 3 роки міг бути більшим, ніж оплата за комасацію.

Для учасників комасації, що не мали грошей, щоб оплатити комасаційні роботи, була можливість скористатися кредитом.

Отже, аналізуючи в цілому засади комасаційної акції можна зауважити, що правий був міністр аграрних реформ В.Станєвич, охарактеризувавши її як „демократизацію аграрного устрою” [14. с. 36].

Одна річ - прийняття законів та декларацій, а інша - реальне їх виконання. Історичний досвід показує, що в процесі реалізації будь-якої політики в реальних умовах не обходиться без ускладнень різного характеру.

Таким чином, комасація була важливим елементом у системі реформування аграрного устрою Другої Речі Посполитої. Вона була покликана забезпечити селянським господарствам умови для самостійного господарювання, виникнення на цій основі елементів фермерства. За відносно короткий період реорганізація землеустрою не була завершена і не змогла себе реалізувати повною мірою, хоча окремі її результати свідчать, що вона мала значні можливості для вдосконалення системи господарювання і підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва.

Одним із завдань польської аграрної політики у сфері реорганізації системи землекористування була ліквідація сервітутів - права селян на спільне з поміщиками користування пасовищами, сіножатями, лісами.

Сервітути вносили розлад в роботи, пов'язані з парцеляцією ґрунтів та компенсацією наділів. Ґрунти та угіддя, що перебували у спільному користуванні, були. Як правило, в занедбаному стані, що не мали конкретного власника, який дбайливо ставився б до них, відповідно використовував. Часто спільні угіддя ставали предметом суперечок між селянами та двором. Траплялися випадки, коли поміщики самовільно забороняли користуватися спільними угіддями або самі, без законних на те підстав, користувались общинними угіддями [13, с. 23-25].

Найбільшої інтенсивності процес ліквідації сервітутів набуває з 1927 року, після оголошення розпорядження президента Польщі про ліквідацію сервітутів у ряді воєводств [8, с. 95-105].

Стаття перша цього закону передбачала добровільну або примусову ліквідацію сервітутів на пасовища, вигони, лісові сінокоси тощо.

Ліквідація сервітутних прав була підпорядкована іншим напрямам аграрної реформи: парцеляції, комасуванню наділів та осадництву. Вона вносила певний порядок у систему землеволодіння і землекористування, але разом з тим загострювала потребу селянських господарств у пасовищах, сінокосах, лісах, тому що компенсація, визначена господарствам, не завжди кількісно і якісно відповідала тим ґрунтам чи угіддям, якими раніше ці господарства користувалися. Скасування сервітутних прав мало на меті зміцнення приватної власності в сільському господарстві для подальшого його розвитку на капіталістичних засадах.

Отже, основними елементами реорганізації системи землекористування у Другій Речі Посполитій були ліквідація черезсмужжя (комасація), скасування сервітутів. Впровадження нового землеустрою здійснювалося паралельно з іншими напрямами аграрної реформи і мало на меті пристосувати його до умов капіталістичного сільськогосподарського виробництва. Ліквідація черезсмужжя та сервітутів створювали умови для більш раціонального та ефективного ведення господарства, сприяли загальному піднесенню продуктивності сільськогосподарського виробництва.

2.3 Осадницька колонізація східних земель Польщі

Перебудова аграрного устрою Польської держави була започаткована у 1919 році. Вона зумовлювалася необхідністю реорганізації системи землеволодіння і землекористування, створення на цій основі умов для капіталістичного розвитку сільського господарства. Особливістю здійснення цієї перебудови для західноукраїнських та західнобілоруських земель було те, що паралельно з реформою землеустрою тут розпочинається процес польської осадницької колонізації.

Початок цій акції поклали закон від 17 грудня 1920 року про прийняття у власність держави землі у деяких повітах Польської Республіки і закон від 17 грудня 1920 року про наділення нижчих чинів польського війська землею.

Перший закон передбачав формування державного земельного запасу. Сюди мали увійти землі колишні державні, землі колишнього Селянського банку. Казенні російські землі, надані російськими властями під назвою майоратів, духовні і монастирські землі католицької церкви (інші - за згодою представників відповідних конфесій). До цього запасу мали прилучитися землі, залишені колишніми власниками, якщо вони не повернуться до 1 квітня 1921 року; землі власників, які протягом року не оброблялися; землі власників, які перевищували 400 га. Далі у Ст.6 цього закону йшлося, що він є обов'язковим для 22 східних повітів [27, с.62-65].

Закон від 17 грудня 1917 року про наділення нижчих чинів польського війська землею передбачав наступне:

нижчі чини війська польського можуть отримати у власність землю із запасу, який створювався на основі попереднього закону;

безкоштовно землі могли отримувати інваліди та нижчі чини війська польського, що особливо відзначилися, добровольці, що відбули службу на фронті (Ст.2);

інші категорії могли отримати землю за оплату (виняток становили державні, військові, карні злочинці);

розмір наділу для нижчих військових чинів становив не більше 45 га.

Закон також передбачав безкоштовну допомогу держави в міру можливості інвентарем, насінням, будматеріалами. Законом заборонявся розділ чи продаж новостворених господарств без дозволу органів влади протягом 25 років [27, с.62-65].

Ця акція, очевидно, передбачала інтенсифікацію капіталістичних відносин в аграрному секторі східних польських земель, активніше його залучення до господарсько-економічного комплексу Польської держави, створення в особі осадницьких господарств економічної і соціальної опори польської влади на „східних кресах”. Не останнім чинником у цій справі було і те, що таким чином польський уряд хотів послабити напругу в аграрному секторі власне Польщі, зменшити аграрне перенаселення на власне польській території шляхом переселення на західноукраїнські та західнобілоруські землі значної кількості військових та цивільних колоністів-осадників. Також, як видно із статуту Центрального союзу військових осадників [4, арк. 18] та таємного протоколу № 17 від 16 листопада 1923 року [3, арк. 5], військові осадники мали посилити охорону кордонів Речі Посполитої, для чого Союз осадників мав утримувати своїх членів у стані бойової готовності шляхом створення військових товариств та організації військово-спортивних занять.

Насамперед, слід зауважити, що польська колонізація здійснювалася двома шляхами: через військове посадництво і посадництво цивільне. На початку 20-х років більш організованого характеру набуло військове посадництво як державна програма, під яку виділялися спеціально земельні, матеріальні та фінансові ресурси.

Взагалі, сеймом передбачалося, що на „східних кресах” мало постати 40 000 осадницьких господарств. Але на практиці в кількісному відношенні цей проект реалізувався лише на 1/5 від запланованого [32, с. 519].

З відведених під посадництво земель 64 % були родючі орні землі, 18 % - луки, які не вимагали меліоративних робіт та інших додаткових затрат, 3, 5 % - пасовища, неосвоєних ґрунтів майже не було [32, с. 522, 531]. Держава також обіцяла матеріальну та фінансову допомогу. За даними Центрального союзу осадників, до початку 1923 року осадники отримували допомогу в розмірі понад 2000 000 доларів. Варто зазначити, що такими сприятливими для початку можливостями скористалася переважна більшість осадників: 80-85 % з них осіли на Волині і започаткували свої господарства і лише 15-20 % не змогли пристосуватися на новому місці.

За статистичними даними, станом на 1931 рік у східних воєводствах виникає 7918 осадницьких господарств на площі 125 000 га. З них 3278 осадницьких господарств на площі 46 000 га утворено у Волинському воєводстві, 81 % осадників вели господарство самі, 21 % господарств вели осадницькі родини, решту господарств було здано орендарям [32, с. 527].

Значна кількість осад була розміщена в прикордонних повітах воєводств. Це ще раз свідчить про те, що цією акцією польський уряд мав намір зміцнити охорону кордонів між Польщею і СРСР.

Паралельно з військовою осадницькою колонізацією східних воєводств йде процес колонізації цивільними осадниками. Відповідно до закону від 17 грудня 1920 року про прийняття у власність держави землі в деяких повітах Польської Республіки, що передбачав формування земельного фонду для проведення реформи, частина цих земель мала відводитися для цивільних польських колоністів. Якщо польські військові осадники забезпечувалися землею, інвентарем, фінансовою допомогою за рахунок держави, то цивільні колоністи купували землю за ринковими цінами під час проведення парцеляції. Слід зазначити, що з боку держави їм обіцялася допомога у виділенні кредитів, забезпеченні будматеріалами [1, арк. 18]. Особливо сприяло розвитку господарств цивільних переселенців те, що в ході парцеляції їм виділялися кращі орні землі і угіддя в зручних місцях. Селилися цивільні осадники компактно поблизу сіл, містечок і міст, утворюючи свої поселення-колонії.

У середині 30-х років польське міністерство аграрних реформ розробило інструкцію, згідно з якою на західноукраїнські та західнобілоруські землі могли переселятися як цивільні колоністи, так і заможні польські селяни. При переселенні колоніст повинен був мати не менше 3000 злотих власних грошей на обзаведення господарством, але бажаючих переселитися виявилося мало.

Щодо ролі осадницької колонізації в житті краю, то польський уряд хотів, щоб осадницькі господарства активізували господарсько-економічне життя краю, сприяли підвищенню землеробської культури.

Оселившись на нових землях, осадники потрапили в складну ситуацію. З одного боку, - опір місцевого населення. Не могли бути прихильниками посадництва українські та білоруські селяни, в яких воно забрало частину землі. З іншого боку, осадники не знайшли належної підтримки з боку місцевих органів влади, які б забезпечили їм сприятливі умови для створення господарств. Аби якось протистояти цьому, осадники об'єднуються у свої організації. Прагнуть налагодити шкільництво, створити господарські та культурно-освітні товариства.

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ПОЛЬСЬКОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ

Економічну ефективність аграрної політики визначає загальний рівень продуктивності сільськогосподарського виробництва, основу якого становило землеробство. Свідченням того є те, що на 1921 рік орні ґрунти становили біля половини площі селянських угідь.

Збільшення площі орних земель зумовлене тим, що землеробство набуває товарного характеру і розширюються посівні площі під промислові зернові, технічні культури та коренеплоди.

Слід зауважити, що у Польщі спостерігається збільшення валового збору сільськогосподарських культур, але це збільшення відбувалося за рахунок збільшення посівних площ. Урожайність цих культур у Польщі, порівняно з урожайністю розвинутих сільськогосподарських держав, була низькою. Для прикладу, у 1931-1936 роках середній збір з гектара в Польщі становив: пшениці - 11, 2 центнери (в Данії - 29,8), жита - 10, 9 центнери (в Бельгії - 24, 7), ячменю - 12 центнерів (в Голландії - 29, 7), вівса - 11, 6 центнери (в Бельгії - 26, 4), картоплі - 113, 7 центнери (в Бельгії - 214, 6), цукрових буряків - 209 центнерів (у Швейцарії - 380) [10, с.77]. Це свідчить, що сільське господарство Польщі розвивалося більшою мірою екстенсивним шляхом.

Проте тенденція до підвищення загальної продуктивності сільськогосподарського виробництва в Польщі спостерігається. Це стало можливим завдяки певним діям урядової аграрної політики, а саме:

по-перше, проведенню аграрної реформи, яка обмежила велике поміщицьке землеволодіння і створила земельний ринок. Поступово земля зосереджувалась у руках людей, які бажали і могли організувати високопродуктивні господарства;

по-друге, реорганізація системи землекористування (ліквідація черезсмужжя та сервітутів) дали можливість раціонального господарювання, застосування техніки і новітніх агротехнічних прийомів, що сприяло піднесенню загальної продуктивності господарств;

по-третє, уряд забезпечував певну фінансову підтримку господарствам, яку ті могли використати на розширення виробництва.

Аналізуючи політику польських властей у галузі сільського господарства, слід зауважити, що вона привела до певних зрушень як в аграрному секторі, так і в промисловості та торгівлі. Підвищення загальної продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиток кооперації привели до збільшення кількості промислових підприємств, що орієнтувалися на переробку сільськогосподарської продукції.

Збільшення кількості промислових підприємств не сільськогосподарської орієнтації з великою концентрацією робітників також певною мірою можна пов'язати з аграрною політикою польського уряду. Реорганізація аграрного устрою не вирішила проблем малоземельних господарств. Їх господарі повинні були шукати заробітків поза своїми господарствами. В умовах конкуренції з боку сильних господарств праця на невеликих ділянках була невигідною. Дрібні власники продавали або здавали в оренду свої ділянки і шукали заробітків в інших галузях, поповнюючи ринок робочою силою. З ростом продуктивності сільськогосподарського виробництва активнішого розвитку набирає торгівля [20, с. 99].

Деякі історики наголошують на повільних темпах промислового розвитку держави у 20-х - 30-х роках. Це справді так, але не варто забувати, що Польща не була державою аграрною. Причому аграрний сектор вимагав радикальної перебудови і з його перебудовою, з відродженням сільського господарства і піднесенням його продуктивності пов'язувалося загальне економічне відродження Польщі. Як видно, політика, що проводилася в галузі сільського господарства, певною мірою цьому сприяла.

Аналізуючи економічні наслідки аграрної політики в Польщі, слід зазначити, що вона створила передумови для позитивних зрушень в сільському господарстві, промисловості, торгівлі, але разом з тим багато проблем сільських товаровиробників, особливо дрібних, лишилися невирішеними. Це, насамперед, проблема аграрного перенаселення з усіма його наслідками, низька продуктивність, а, значить, і прибутковість дрібніших селянських господарств, що вело до зубожіння значної частини сільського населення.

Одним із найважливіших показників соціально-економічного плану, що характеризує наслідки аграрної політики Польщі у 1921-1939 роках, є зміни в структурі селянських господарств щодо їх величини. Ці зміни показують результати перерозподілу і міру задоволення потреби в землі безземельних і малоземельних господарств, з одного боку, і ступінь обмеження великого поміщицького землеволодіння - з іншого.

В ухвалі сейму від 10 липня 1919 року і в законі про виконання аграрної реформи від 28 грудня 1925 року наголошувалося, що аграрний устрій Польщі буде опиратися на сильні, здорові і високопродуктивні господарства різного типу і величини, які базуватимуться на приватній власності [7, с. 2]. Запровадження нового устрою передбачало створення нових самостійних господарств, доповнення малоземельних, або „карловатих”, господарств до розміру самостійних [3, с.39].

Зміни в структурі селянських господарств щодо їх величини свідчать, що село стало на шлях капіталістичної еволюції. Розпочався процес формування економічно-стабільних господарств, здатних до високопродуктивної праці, які в умовах фінансово-економічної, правової підтримки держави стали б ядром аграрної системи.

Таким чином, оцінюючи наслідки польської аграрної політики у 1921-1939 роках, слід звернути увагу на ряд важливих моментів, а саме:

по-перше, реформування системи землеволодіння призвело до кількісних і якісних змін у структурі господарств щодо їх величини. Значно зменшилося велике поміщицьке землеволодіння, на 25 % збільшилась абсолютна кількість економічно сильних господарств площею 5-50 га. Але поряд з тим, зросла кількість малоземельних господарств. Наприклад, кількість господарств до 3 га зросла втричі;

по-друге, реорганізація землекористування, піднесення культури господарювання призвели до підвищення загальної продуктивності сільськогосподарського виробництва. Але це підвищення стало можливим більшою мірою за рахунок екстенсивних факторів;

по-третє, становлення аграрного сектору краю на шлях капіталістичного розвитку і на цій основі піднесення продуктивності сільськогосподарського виробництва привели до пожвавлення темпів розвитку певних галузей промисловості та торгівлі;

по-четверте, політика польської осадницької колонізації східних земель, послабивши земельний дефіцит на території власне Польщі. Осадники безкоштовно отримували кращі землі, що підривало економічний потенціал українських та білоруських господарств, вносило напругу у міжнаціональні стосунки.

ВИСНОВКИ

Урядова аграрна політика в Польщі була спрямована на вирішення наступних завдань:

реорганізацію системи землеволодіння і землекористування з метою пристосування їх до умов капіталістичного сільськогосподарського виробництва і послаблення соціальної напруги в державі;

відродження зруйнованого війною сільського господарства та піднесення його продуктивності і оздоровлення на цій основі економічної ситуації в державі та регіонах;

посилення впливу на західноукраїнські та західнобілоруські землі з метою їх підпорядкування економічним та політичним інтересам Польської держави.

Вирішити ці завдання мала на меті в першу чергу аграрна реформа, започаткована у 1919 році і впроваджена у наступні роки.

Перерозподіл земельної власності проходив шляхом обмеження максимуму землеволодіння і продажу надлишків землі в процесі державної або приватної парцеляції. Таким чином, з одного боку, великі землевласники отримували відшкодування за землі, які підлягали вилученню, а з іншого - для безземельних селян та дрібних власників було створено умови для придбання землі: наявність фонду для купівлі та фінансова допомога держави.

Позитивним моментом урядової аграрної політики держави в досліджуваний період є поступовість реформування аграрної системи, що дало змогу уникнути спаду виробництва сільськогосподарської продукції і загострення продовольчої кризи. Це стало можливим завдяки збереженню протягом періоду реформування певної частини господарств великої земельної власності, що були основними виробниками продовольчої продукції для держави.

Важливим напрямом аграрної політики Польщі була реорганізація системи землекористування. Основними її моментами була ліквідація черезсмужжя шляхом комасації - об'єднання окремих земельних ділянок в один наділ і створення на ньому самостійного господарства, та ліквідація сервітутів. Нова система землеустрою створювала умови для раціонального ведення господарства, застосування нових агротехнічних прийомів, використання сільськогосподарських машин. Це, у свою чергу, позитивно вплинуло на піднесення продуктивності сільськогосподарського виробництва, покращення загального благоустрою сіл.

Особливим напрямом польської аграрної політики була осадницька колонізація. Ця акція мала на меті послабити земельний дефіцит на території власне Польщі, посилити за рахунок військових осад нові східні кордони держави, збільшити чисельність поляків в Польщі, в особі осадників створити соціальну і політичну опору польських властей.

Щодо методів реалізації урядової аграрної політики, то в цьому плані характерними були поєднання адміністративних методів з економічними, відсутність масового насилля з боку держави.

Список використаних джерел і літератури

а) Державний архів Волинської області:

1. Ф.36, оп.1, спр.1966.

2. Ф.46, оп.1, спр.2780.

3. Ф. 46, оп.9, спр.100.

б) Державний архів Рівненської області:

4. Ф.30, оп.20, спр.173.

5. Ф.156, оп.2, спр.4.

6. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, 1924. 1602s.

7. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, 1926. 1714s.

8. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, 1927. 1714s.

9. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, 1920. 2143s.

10. Maly rocznik statystyczny. - Warszawa, 1937. 401s.

11. Rocznik statystyki Rzeczypospolitey Polskij. - Warszawa, 1927. 532s.

12. Statystyka rolnicza. - Warszawa, 1933. 143s.

13. Васюта І.К. Селянський рух на Західній Україні в 1919-1939 рр. - Львів: Вища школа, 1971. - 191 с.

14. Васюта І.К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз'єднання (1918-1939). - Львів: Видавництво Львівського університету, 1978. - 220с.

15. Зільберман М.Й. Революційна боротьба трудящих Західної України (1924-1928 рр.) - Львів: Видавництво Львівського університету, 1968. - 197 с.

16. Історія західних та південних слов'ян XX ст. / За ред. Є.П.Пугачова. - Харків, 1998. - 283 с.

17. Ковальчук Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - К., 1998. - 249 с.

18. Корнійчук Л.Я. Становище трудящого селянства західних областей України під владою панської Польщі. - К.: Видавництво АН УРСР, 1957. - 70 с.

19. Лапчук І. Комасація грунтів. - Львів, 1938. - 89 с.

20. Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської буржуазії (1920-1939). - К.: Наукова думка, 1985. - 271с.

21. Черній А.І., Черній В.А. Історія південних і західних слов'ян. У 3-х ч. (Від найдавніших часів до кінця XX ст.). - Рівне, 1999. - 444с.

22. Всемирная история / Под ред. Минца И.И. и др.. - Т.8. - М.: Изд-во соц.-экономич. л-ры, 1961. - 643 с.

23. История южных и западных славян: В 2-х т. Т. 2: Новейшее время / Под ред. Г.Ф.Матвеева, З.С.Ненашевой. - М.: Изд-во МГУ, 1998. - 272 с.

24. История Польши: В 3-х т. - Т.3 / Под ред. Зуева Ф.П., Манусевича А.Я., Хренова И.А. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - 667 с.

25. Политическая экономия. Словарь. - М., 1990.

26. Kesik J. ZauFanu komendanta. Biografia politiczna Jana Henryka Jozewskiego 1892-1981. - Wroclaw, 1995. - 116 s.

27. Miedrzecki W. Wojewodstwo Wolynskie 1921-1939. - Wroclaw, 1988. - 211s.

28. Maly slownik polsko-rosyjski. - Warszawa. - 1973.

29. Галуха В.Л. З історії аграрної реформи на Волині: комасація земельних угідь у 20-х - 30-х роках XX ст. // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - Луцьк, 2001. - №5. - С.144-148.

30. Крамар Ю.В. Політика державної асиміляції на Волині (1928-1938). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - Львів, 1998.

31. Півницький М.Д. Аграрна реформа в Україні: соціально-економічні та правові аспекти. // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - Луцьк, 2001. - №5. - С.64-67.

32. Boncowicz-Sittauer J. Osadnictwo wojskowe // Rocznik wolynski. - Rowne, 1939. - T.3. - S.517-551.

Размещено на www.allbest.ru