Проблема фактологічного вивчення та концепційного осмислення історії Польщі другої половини XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої

1.1 Внутрішні та зовнішні причини економічного та політичного занепаду Польщі

1.2 Спроби запровадження державних реформ у 1760-х роках

1.3 Перший поділ Речі Посполитої, як наслідок російсько-прусської

політики втручання

Розділ 2. Політична ситуація в 1770-х - 1780-х роках. Другий поділ Польщі

2.1 Намагання здійснити реформи сеймів 1770-1780 років, всупереч волі російської імперії

2.2 Стан земель окупованих Австрією, Росією та Пруссією

2.3 Проголошення Конституції 3 травня 1791 року, як спроби порятунку польської державності

2.4 Другий поділ Речі Посполитої

Розділ 3. Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

3.1 Передумови, причини, характер, рушійні сили та хід національно-визвольного руху польського народу за відновлення державності

3.2 Здійснення третього поділу Польщі

Висновки

Використана література

Вступ

Важливою подією кінця XVIII століття у Східній Європі було припинення існування Речі Посполитої, як самостійної держави. У сторіччя Просвітництва, внаслідок трьох поділів Польщі між абсолютистськими державами Пруссією, Австрією і Росією, Польська держава зникла з політичної карти Європи.

Три поділи Речі Посполитої становлять найдовершеніші приклади політичної агресії, якими може пишатися європейська історія. Здійснені насильницькими методами і поетапно - 1773, 1793 і 1795р. -, вони поділили багатства країни, близької за розмірами до Франції.

Питання поділів - складний історичний феномен, передумови, причини, хід та наслідки якого у багато чому залишаються невирішеними чи недостатньо вирішеними. Це зумовлює необхідність досліджувати дану проблему.

Актуальність теми визначається проблемою фактологічного вивчення та концепційного осмислення історії Польщі другої половини XVIII століття.

Предметом дослідження є корені, передумови, мотивація, механізми, процес та наслідки здійснення поділів Речі Посполитої, тобто ліквідація польської державності внаслідок трьох поділів Польщі.

Виходячи з актуальності даного дослідження, можна висловити мету дослідження: здійснення комплексного аналізу всіх поділів Речі Посполитої, як процесу політичного та територіального розчленування держави.

Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання дослідження, які включають такі складові:

- простежити процес економічного та політичного занепаду Польщі;

- визначити передумови та причини поділів Речі посполитої;

- показати зміст і методи проведення трьох поділів Польської держави;

- дослідити роль абсолютистських держав - Росії, Пруссії та Австрії - в процесі повної ліквідації польської державності.

Дана робота має практичну і теоретичну значимість. Дослідження в теоретичному плані містить узагальнення праць радянських, вітчизняних та іноземних істориків.

Серед польських дослідників виділявся Фелікс Лойко (1717-1779). Він з 1772 за наказом короля розпочав вивчення політично-правового питання першого поділу. В 1773 р. Він видав трактат „Відомості про Галичину і Владимир”, в якому доказував, що австрійські королі ніколи не володіли російськими землями.

Представниками шляхетської історіографії були Г. Коллонтай та С. Сташиц - прибічники ліквідації „ліберум вето” в сеймі, введення спадкової королівської влади, ліквідації кріпацтва.

Гуго Коллонтай у книзі „Про встановлення і занепад польської Конституції 3 травня 1791” (1793) аналізував положення Речі Посполитої, головною провиною поділів Польщі називав держав-сусідів, які напали на країну в період коли вона лише почала відроджуватись після послаблення, викликаного недосконалістю державного ладу, свавіллям магнатів та слабкістю королівської влади.

Адам Нарушевич (1733-1796) за наказом Августа Станіслава готував працю по історії Польщі. Для підготовки цієї книги він створив штат архівістів та копіювальників, завданням яких був збір, обробка та перепис документів. Це дозволило йому створити 230 томів „папок Нарушевича”, якими користуються численні покоління польських істориків.

Розділ I. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої

1.1 Внутрішні та зовнішні причини економічного та політичного занепаду Польщі

У 18 ст. закінчується „золотий вік” Польщі , вона стає дедалі слабкішою доки на прикінці 18 століття, зовсім не зникає з політичної карти Європи в результаті трьох політичних поділів між Росією, Пруссією та Австрією.

Але чому доволі сильна держава зникла з політичної карти кінця 18 ст.? Які причини та передумови цієї трагедії ?

В історичній науці зявляються підходи дослідників до епохи поділів, як вихідного пункту „польського питання” - складного історичного феномена, природа, причини і наслідки якого в багато чому залишаються невідомими чи недостатньо вивченими. Справа в тому, що при високому ступені досліджені фактичного боку проблеми дискусії навколо ряду суттєвих, принципових, концнптуальних питань, що стосуються поділів, продовжуються.

Історики давно ведуть суперечки про те, які чинники - внутрішні чи зовнішні більше сприяли виникненню критичної ситуації у Польщі. Розглянувши оцінки та точки зору вітчизняних і закордонних дослідників можна виділити наступні проблемні блоки:

- Співвідношення внутрішніх (анахронізм державно-політичного ладу Речі Посполитої) і зовнішніх (політика сусідніх держав - Пруссії, Австрії, Росії) факторів в поділах, а потім і знищенні в 1795 р. Польської держави.

- Значна частина вітчизняних (Н.І. Костомаров, Н.Д. Чечулін,

Ф.Ф. Мартес, з сучасних - Г.А. Санін) дослідників пов'язують [падіння Польщі] головним чином з глибокою та тривалою кризою, внутрішнім розкладом польського державного ладу, всевладністю та корисливістю шляхти, використаннями сусідами Речі Посполитої, в першу чергу Пруссією та Австрією, а також Росією, для територіальних здобутків за її рахунок.

Подібної точки зору дотритримуються провідні німецькі (К. Шльоцер, Є. Герман), частина польських („краківська школа”) дослідників, що покладали основну відповідальність за поділи на Катерину ІІ. З іншого боку, чимало послідовників було і залишається у великого австрійського історика А. Беєра, котрий пов'язує причини поділів з „повним розкладом європейської системи держав в другій половині 18 ст. і обумовленою цим бездіяльністю держав” [18.153-154]. Широку підтримку має теорія „змови проти Польщі”, котру розвивав ряд французьких та польських, в тому числі сучасних, авторів. Наприклад, робота Т. Цегельського та Л. Кондзедя „ Поділи Польщі. 1772-1793 -1795” (Варшава, 1990).

Не менш широке різноманіття думок спостерігається і що до іншим базовим аспектів проблематики поділів:

- Чи є поділи аномальним явищем в контексті загальної логіки розвитку міжнародних стосунків в Європі в епоху пізнього абсолютизму, чи ми маємо справу з закономірним результатом загальних тенденцій ?

- Чи потрібно розглядати поділи 1772, 1793 і 1795 років як фази єдиного процесу („теорія змови”), коли кожен з них обумовлений своїми причинами ?

- І на решті: яка міра відповідальності кожної з держав - учасниць поділів?

Зайвим є казати, що саме це останнє запитання і в минулому, і тепер в найбільше потрапляє у резонанс політичних коньюнктур, під впливам яких дослідники політики поділів намагались і намагаються зняти відповідальність зі своєї країни, не нехтуючи, однак, можливості „по моралізувати” про її партнерів.

Більшість російських істориків вважають основним архітектором поділів прусського короля Фрідріха ІІ, розглядаючи роль Росії, як вимушену обставинами російсько-турецької війни 1768-1774 р. , для успішного закінчення якої необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії та приховану - Пруссії. Катерині виказувався чи не єдиний дорікання - у посиленні Пруссії та передачі української Галичини Австрії. Проти течії змогли йти тоді лише революційні демократи - М. Бакунін і А. Герцен, які закликали повернути незалежність Польщі, поділеної „між однією німкою та двома німцями”[8.754-755].

На перший погляд подібні висновки виглядають доволі виваженими, особливо враховуючи визнання колективної відповідальності царизму за „несправедливий акт” що до Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук „головного лиходія” чи виділення якого-небудь фактора з комплексу причин, що обумовили поділи, не просто відводить від об'єктивного погляду на бурхливу та суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині 18 ст. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двохсотлітньої давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу надто часто стає підгрунтям для політизованих спекуляцій, що не мають нічого спільного з осягненням історичного досвіду. Зрозуміти логіку багатомірного процесу поділів Польщі - це й означає відплатити за заслугами його учасникам.

Існують різні погляди на причини трагедії Польщі:

Одна група польських істориків („песимісти”) бачить їх у військовій, політичній та дипломатичній слабкості Речі Посполитої, друга - („оптимісти”) - в сприятливому для Польщі співвідношенні сил європейських держав та її стосунках з Росією і Пруссією. Час від часу робляться спроби нестандартно поглянути на проблему поділів. Однак основні стереотипи, що склалися ще в кінці 18 ст. - на початку 19 ст. , під впливом спочатку французької, трохи пізніше німецької та австрійської, польської, російської історичних шкіл, особливих змін не зазнали.

На сучасному етапі розвитку виділяється досить велика група істориків, які вказують, насамперед, на внутрішню причину поділів Речі Посполитої. Вони переконують, що саме польська нація, її відповідальні громадські та державні діячі не зробили нічого, щоб завчасно запобігти занепаду Польщі. Вони, навпаки, доклали всіх зусиль, щоб підготувати загибель держави власними руками. Не німці, не українці, не росіяни, ніякий інший справжній чи вигаданий ворог Польщі й поляків не знищив польської держави [9.362].

Ця група істориків вважає, що до історії давньої Польщі можна підходити по різному. Але негідний назватися істориком той, хто піддає сумніву: що всі три поділи Польщі у ІІ пол. 18 ст. не спричинили ні Пруссія, ні Австрія, ні Московщина, а лише - внутрішній польський суспільно-державний розклад. Цей розклад відомий під коротким іменем шляхетщини, байдуже чи під шляхетщиною вважатимуть поганий державний устрій і суспільну структуру тодішньої Польщі (вільна елекція, привілеї шляхти, кастовість і панщина, погане законодавство і брак судово-карної екзекутиви) чи повний занепад звичаїв, про які вже Баторій казав у своєму універсалі, вказуючи, що „ замість звичаїв прийшли страшні злочини”. [20.444]

Була створена формула „Польща стоїть безладдям” („Польска нєржондем ста”), за якою мірою прикмет польського народу є його вади, а слабкість - мірою його сили. Очевидно, що така парадоксальна думка не витримує критики: анархія історичної Польщі могла втримуватися лише так довго, як довго сусідні держави були слабкими, коли ж держави-сусіди посилили свій вплив - вона мусила потягнути за собою занепад держави.

Історики-прибічники такої теорії вваажають, що ні Катерина, ні Фрідріх, ані Йосиф не були винні, лише Браніцькі, Ржевуські, Чарторийські, Огінські з запроданцем Станіславом Августом. Але й вони не виринули в період поділів Польщі, як „deus ex machina”: вони мали своїх гідних попередників у постатях Я. Радивила, у власній „фамільній традиції”, на якій складалася ментальність та діяльність поколінь. Саме шляхта визначала напрямок подій, вона витиснула страхітливу печатку на переросподільній історії Польщі.

Виходячи з усього вище сказаного, видається, що незаангажовані, об'єктивні оцінки поділів можливі лише за умови системного підходу, що передбачає їх розгляд в рамках еволюції міжнародних відносин в Європі, що прослідковувалася протягом доволі тривалого періоду. Це дає можливість не лише виявити ретроспективні джерела цього процесу, але й взятя до уваги подальший розвиток, що породило його тенденції. Такі спроби робилися, як раніше (французьким істориком А. Сорелем, російським - В. О. Ключевським), так і в останні роки - німецькими дослідниками М. Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом слов'янознавства, що видав збірник „Польща і Європа в 18 ст. Міжнародні та внутрішні фактори поділів Речі Посполитої” (М. , 2000) [13.320]. Сьогодні, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі та світі, подібний підхід є особливо перспективним.

Не вступаючи в спеціальні дискусії, можна з упевненістю твердити, що відокремлено ні зовнішні, ні внутрішні чинники не призвели б до падіння польської державності. Катастрофічні наслідки були зумлвлені дією одночасно, як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Сказане повністю підтверджується обставинами, в яких проходили поділи польських земель між сусідніми державами.

1.2 Спроби запровадження державних реформ в 1760-х роках

Провідна роль магнатів та шляхти в польській історії є загальновідомою Вони блокували серйозні нововведення та робили неможливим курс на реформи. Польські монархи вже з середини 16 ст. не мали достатньої для проведення змін влади. Про буржуазію в тогочасній Польщі говорити не доводиться - польські міста не відіграли значної ролі в історії країни того часу.

На час безкоролів'я, після смерті Августа ІІІ припадають перші спроби проведення державних реформ у Речі Посполитій. Вони були пов'язані з родом Чарторийських, очолюваний, як і раніше, руським воєводою Августом Олександром Чарторийським. Навколо цього політичного угрупування згуртувалися ті, хто вважав, що країну можна врятувати від загибелі, до якої вона прямувала, шляхом внесення в її державний устрій змін, але таких, які б не порушували його фундаментальних засад. У своєму намірі здійснити реформи Фамілія спиралася на підтримку російського уряду.

У розробці програми реформ активну участь взяв пов'язаний з Фамілією Анджей Замойський (1717- 1792), нащадок канцлера і гетьмана великого коронного Яна Замойського по не прямій лінії, одна з найсвітліших постатей польської історії другої половини 18 ст. Від грудня 1764 р. він був канцлером великим коронним. Програма Фамілії передбачала зміцнення держави, впорядкування її устрою. Реформи були проголошені на конвокаційному сеймі у травні - червні 1764 р. біля Варшави в присутності російських військ, що прибули на прохання Фамілії. За наполяганням Чарторийських сейм був конфедераційним, тобто таким, на якому рішення могли прийматися більшістю голосів. Маршалком його був обраний син А.А. Чарторийського - генеральний подільний староста Адам Клеменс Браницький. Спроби перешкодити роботі сейму, до яких вдавалися налаштовані проти реформ гетьман великий коронний Ян Клеменс Браницький і віленський воєвода К.С. Радзивіл - скандаліст і баламут, дуже популярний серед консервативної шляхти, виявилися марними. Обидва вони змушені були покинути країну. Коронне військо тимчасово перейшло під командування маршалка А.К. Чарторийського.

Сейм прийняв важливі постанови, що вносили зміни у систему державної влади. Сеймові осли були звільнені від обов'язку дотримуватись інструкцій сеймиків, якщо ті розходилися з думкою сеймової більшості. Так, на сеймі 1764 р. було введено обмеження застосування права liberum veto: рішення економічних питань тепер приймалося більшістю голосів.

Це були перші намагання провести політичні реформи. Саме вони призвели до вибуху незадоволення з боку реакційної магнатерії, котра прагнула до влади. Магнати почали шукати підтримки серед монархів сусідніх держав.

Поворот в польській політиці російської влади, що призвів до обрання на польський престол Понятовського і до встановлення російської гегемонії в Польщі, передбачав не лише новий зміст, а й нове оформлення польсько - російських відносин. У зв'язку з цим виникло питання про польсько-російський союз. Але чи була реальна можливість такого союзу ? Правлячі кола в Петербурзі розраховували на участь поляків в можливій російсько-турецькій війні і були готові дати дозвіл на відоме обмеження „анархії” в Речі Посполитій, при умові посилення російського контролю над Польщею.

Магнатська група Чарторийських також надіялася на союз з Росією, розраховуючи з його допомогою закріпити особисті позиції.

Існувало два варіанти пропозицій зроблених російською стороною, спрямованих на укладення союзу [4.256]. Перший пропонував одночасне підписання трактату і проведення політичної реформи на сеймі коронації 1764 р., другий - початок переговорів в союзі у випадку виконання польським сеймом 1766 р. всіх вимог Росії. Однак, жоден з цих варіантів не був впроваджений в дію.

Також за рішенням сейму створювалися коронна і литовська скарбові комісії, яким було доручено відати фінансами (насправді вони займалися й торгівлею, ремеслами та шляхами сполучення), і комісія, завданням якої було вилучення податкового питання. Скасовувалися приватні („партикулярні”) мита і запроваджувалося генеральне мито, уніфікувалися міри і ваги.

У королівських містах відновлювалося втрачене ними самоврядування, ліквідовувались магнатські й церковні юридики. Реформовано асесорський суд, вищу судову інстанцію для королівських міст. Коронний трибунал поділено на два, з яких прерогативи одного (з садибою в Любліні) повинні були поширюватися на Малопольщу, а другого (з садибою в Пьотркові) - на Великопольщу [5.288].

Смерть Августа ІІІ (5 жовтня 1763 р. ) дала поштовх до запеклої суперечки за польську корону.

Вирішальну роль у виборі наступного короля відіграла тверда підтримка Паніним - першоприсутнього у Колегії іноземних справ (на той час) на тому етапі розвитку ситуації в Польщі намірів Катерини ІІ домогтися обрання Понятовського на польський престол.

Досить цікавою є відповідь С. Понятовського на послання Катерини ІІ від 22 жовтня 1763 року, в якому вона підтвердила підтримку Росією його кандидатури на польський престол: „Без усяких сумнівів я не заслужував би Вашої підтримки, якби моя душа не була переповнена тими патріотичними почуттями, котрі Вам, Ваша величність, було завгодно бачити у мені”. І далі: „Я з великим задоволенням відмічаю, що чим більше мій народ буде дізнаватися про точні наміри Вашої імператорської величності, тим більше він впевниться у твердості та рішучості Вашої волі і тим менше перепон зустрінеться для Ваших планів у Польщі” [13.352].

Конвокаційний сейм постановив, що новообраним королем може бути тільки той, хто „з батька і матері” є шляхтич Речі Посполитої. Всупереч бажанню Фамілії, яка планувала звести на престол А.А. Чарторийського або його сина Адама Казімєжа, королем Речі Посполитої 6 вересня 1764 р. голосами близько 5600 представнмків шляхти під тиском російської імператриці Катерини ІІ (1762-1796) і в присутності російських військ був обраний її колишній фаворит, племінник могутнього і впливового державного діяча А.А. Чарторийського, стольник литовський Станіслав Антоній Понятовський (1732-1798), котрий як король прибрав собі ім'я Станіслава Августа. Катерина ІІ сподівалася, що в його особі, яку вона вважала податливою за вдачею і зобов'язаною їй за обраням, матиме покірного собі короля. Символічним було й те, що коронація Станіслава Августа відбулася в день св. Катерини (25 листопада) 1764 р. В колегіаті св. Яна у Варшаві: цей день він обрав на знак вдячності цариці. Варто звернути увагу на те, що серед претендентів на польський престол був і 87-річний Станіслав Лєщинський, якого у такому віці не покидали політичні амбіції. Станіслав Август Понятовський був останнім королем Польщі, трагічною, а в певних аспектах шляхетною постаттю. Один із коханців Катерини ІІ, він опинився на троні, поставивши перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас зберегти російське панування [4.257].

Рід Понятовських гербу Цьолек був маєтково пов'язаний з мазовецьким селом Понятова, але походив з Краківського воєводства. Він був середньо-шляхетський, проте один з його представників, батько Станіслава Августа - Станіслав Понятовський - вибився в магнати, завдяки блискучій політичній кар'єрі, займаючи послідовно посади підскарбія великого литовського (1722 - 1731), мазовецького воєводи (1731-1752) і краківського каштеляна (1752 - 1762). Станіслав Август здобув добру освіту, його погляди значною мірою склалися під впливом просвітницьких ідей, з якими він знайомився, зокрема, під час подорожей на Захід. Він був прихильником схвалених конвокаційним сеймом реформ. При королі діяла конфедерація, свого роду кабінет міністр в складі канцлерів, членів королівського почту і деяких запрошених осіб. Він сприяв відновленню діяльності державного монетного двору та створенню правового порядку в значних королівських містах.

Станіслав Август, обдарований політик, прагнув до самостійних дій у проведенні реформ. Його реформам сприяло деяке економічне пожвавлення країни: зросли розміри оброблюваних земель, врожайність, дещо зріс вплив середньо-помісної шляхи, відбудовувалися міста, зростало їх населення, будувалися мануфактури, розвивалися ремесла. Не менш важливими були зміни в суспільних поглядах. Передова частина суспільства засвоювала ідеї Просвітництва, які приходили з Заходу. Король і магнати сприяли розвитку освіти та культури, які розвивалися на європейському рівні, головним чином в рамках класицизму і сентименталізму. [14.256]

Невдовзі після коронації Станіслав Август почав виходити з-під впливу Фамілії, намагався правити незалежно від неї. При цьому він розраховував на російську підтримку, що робило його залежним від волі Катерини ІІ, охоче радився зі своїми трьома братами, яким коронаційний сейм наддав князівські титули.

Політика реформ, спрямованих на виведення Речі Посполитої з економічного та політичного застою, усунення з її устрою вад, котрі гальмували її дальший розвиток не відповідала стратегії правителів Пруссії та Росії, які прагнули зберегти Річ Посполиту як буферну державу. В свою ж чергу, судячи з подій Понятовського і Чарторийських на конвокаційному сеймі в квітні 1764 р, вони були впевнені, що реформи, спрямовані на національне відродження Польщі, будуть підтримані Росією в обмін на врегулювання територіальних, релігійних та інших двосторонніх проблем в тому вигляді, в якому вони формулювалися договором про Вічний мир 1686 року і ставилися російськими дипломатичними представниками в першій половині 18 ст.

В перші місяці після обрання Понятовсьвого з Петербурга надійшли, здавалося б, досить запевнюючі для реформаторів сигнали. У вересні 1764 року прусський посол Сольмс повідомляв у Берлін, що Панін підтримує ідею польського надзвичайного посла Ржевусского, друга Понятовського, про проведення різниці між liberum veto і liberum rumpo. але вже через два місяці, в листопаді 1764 р. Катерина під впливом Фрідріха, який категорично був проти ідей молодих реформаторів, зробила корекцію попередніх наказів Паніна, заборонивши Рєпніну підтримувати ідею Ржевусского на коронаційному семі, що мав відбутися. [19.110]

Тож деякі з цих реформ викликали з боку Прусії, а згодом і Росії серйозні заперечення. На початку 1765 р. Пруссія, король якої Фрідріх ІІ твердив, що „Польщу потрібно тримати в летаргії” [19.117], висунула вимогу скасувати генеральне мито як таке, що суперечить пруссько-польським домовленостям. Відмова польського уряду задовольнити цю вимогу викликала вкрай негативну реакцію з прусського боку. За наказом Фрідріха ІІ на березі Вісли біля прусського міста Квідзина була споруджена озброєна батареями митниця, яка примушувала польські кораблі сплачувати 10-відсоткове мито із зерна і 15-відсоткове з інших товарів. Під грубим тиском Пруссії польський уряд припинив збір генерального мита.

Коли виявилося, що керівництво Речі Посполитої на чолі з королем не бажає зійти зі шляху реформ, Росія І Пруссія почали підтримувати в ній ті кола, які захищали в ній недоторканість liberum veto та інших шляхетських вольностей і нетерпимо ставилися до будь-яких змін в устрої держави. Катерині ІІ особливо не до вподоби було те, що Станіслав Август та польський уряд виходили з під її контролю, поводилися незалежно. І вона, як привід для тиску на них, використала так зване дисидентське питання: стала вимагати зрівняти в правах християн-некатоликів (протестантів, в основному лютеран, і православних; до дисидентів не було віднесено греко-католиків) з католиками у Речі Посполитій. Йшлося про надання їм представництва в сенаті та польській ізбі, зайняття державних посад і земських урядів. Виступивши на боці дисидентів, частка яких серед населення була порівняно незначною, Катерина ІІ керувалася не гуманно-релігійними міркуваннями, а прагненням посилити вплив у Речі Посполитій. [7.262]

У 18 ст. децентралізація Речі Посполитої посилилася. Держава розпадалася на самостійні області, які діяли нарізно. Шляхетські сеймики підпорядковували загальнодержавні інтереси інтересам магнатів різних воєводств. Магнати і шляхта окремих воєводств об'єднувалися у військово-політичні угрупування - конфедерації, які опиралися на допомогу сусідніх держав (Пруссії, Росії, Австрії) та виступили проти короля.

Небажання польської сторони поступитися в дисидентському питанні призвело до того, що зусиллями царського посла у Варшаві Миколи Рєпніна і під прикриттям російських військ, що знаходилися в Речі Посполитій, у 1767 р. Були скликані дві конфедерації: православна на чолі з білоруським архієпископом Юрієм Кониським в Слуцьку і протестантська на чолі з Георгом Вільгельмом Гольцем в Торуні, які поставили вимоги надати дисидентам політичні права.

Обидві конфедерації поставили перед собою мету досягти рівності віруючих різних конфесій в Речі Посполитій. Останнім аргументом в суперечці між слуцько-торунськими конфедераціями й сеймовими засіданнями на користь перших була сорокатисячна російська армія, котра стояла на території Білорусії. Проте обидві конфедерації були слабкі, щоб змусити правлячі кола піти на поступки. Дисидентське питання розглянув варшавський надзвичайний сейм, який відбувався з 5 жовтня 1767 р. до 5 березня 1768 р. під егідою Радомської конфедерації й диктатом Катерини ІІ. Вибори складу його польської ізби пройшли під контролем російських військ, яких на той час було у Речі Посполитій 40 тис. За наказом М. Рєпніна розробка і обговорення законопроектів та вироблення узгоджених відповідних ухвал проходило не в посольській ізбі, а в групі з 66 „делегатів”, призначеним з її складу. Ухвали „делегатів” лише затверджувалися на пленарних засіданнях сейму. З огляду на це, сейм був прозваний „делегаційним” (його також, зваживши на постійне втручання в його роботу М. Рєпніна, звали „рєпнінівським”). То був перший сейм такого типу в історії польського парламентаризму.

На сеймі проти дисидентських постулатів і репнінівської сваволі організувалася потужна опозиція, куди ввійшло чимало радомських конфедератів. М. Рєпнін брутально придушив опозицію, заарештувавши краківського єпископа Ю.А. . Зулуського, гетьмана польного коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина і відправивши їх до Росії; там вони перебували в ув'язненні у калузькій фортеці впродовж п'яти років. У речі Посполитій це викликало велике незадоволення. Але Станіслав Август не висловив протесту з приводу порушення Росією суверенності сейму і не призупинив його роботу. Натомість запротестував А. Заморський, який демонстративно склав повноваження канцлера. Переляканий рєпнінівськими репресіями сейм ухвалив зрівняння дисидентів у правах з католиками, підкресливши, разом з тим (на це дала згоду Катерина ІІ), що католицька віра залишається в державі панівною. [2.624]

Йдучи на зустріч консервативним колам Речі Посполитої, Катерина ІІ дозволила тому ж сейму прийняти постанову про „кардинальні права”, яка підтвердила основні положення Генрикових артикулів 1573 рік, інші політичні права шляхти, а також містила пункт про збереження liberum veto із застереженням, що стосовно економічно-фінансових питань допускалося вирішення більшістю голосів. Це означало крах реформ конвокаційного сейму 1764 р. Водночас кардинальні права заборонили шляхті карати своїх підданих смертю під страхом притягнення порушників до суворої кримінальної відповідальності - за навмисне вбивство селянина пан мав каратися смертю. Росія задекларувала, що є гарантом цих прав. Той же сейм схвалив російсько-польський договір про непорушність кордонів Речі Посполитої.

Після сейму 1767-1768 р. р. усі три конфедерації були розпущені як такі, що виконали покладені на них завдання. Радомські конфедерати помирилися з королем. Видавалося, що політика Росії в Речі Посполитій перемогла. Проте безоглядно - безпардонний тиск російського посла на сейм, насильницькі дії, до яких він вдавався стосовно непоступливих послів, а також надання дисидентам політичних прав викликали в країні величезне обурення. Перед самим закінченням сейму, 29 лютого 1768 р. , в містечку Бар Подільського воєводства дійшло до скликання військово-політичної конфедерації патріотично і консервативно настроєної частини шляхти й католицького духовенства під гаслами заперечення поступок дисидентам, захисту католицтва і незалежності держави. Барська конфедерація була озброєним союзом польської шляхти проти короля Станіслава Понятовського та царської Росії. Ця конфедерація створена великими польськими магнатами, була ультра католицьким, консервативним союзом на захист шляхетських свобод. Барську конфедерацію підтримувала Франція. Маршалком конфедерації був обраний Юзеф Пуласький. Невдовзі Барська конфедерація охопила значну частину шляхти і духовенства, поширилася на інші українські, польські землі і Велике князівство Литовське. Конфедерати, які у військовому відношенні представляли собою переважно слабо озброєну і погано дисципліновану кінноту, діяли проти короля та його оточення. У країні розгорнулася громадянська війна. Конфедерати воювали також з російськими військовими загонами, що прибули в Річ Посполиту на прохання польського уряду, щоб спільно з коронним військом боротися з ними. [6.367]

Франція, щоб зберегти свій вплив у Польщі, спровокувала напад Туреччини на Росію. Російські війська розбили турків і просувалися за Дунай, Здавалося, що Катерина ІІ зможе прибрати під свою владу усю Польщу і здійснити мрію Івана IV, який хотів посісти польський трон.

Поява російських військ на українському Правобережжі сприяла розгортанню тут гайдамацько-селянського руху, який вибухнув на півдні Київського воєводства у другій половині травня 1768 р. і прокотився по цьому та інших українських воєводствах. Серед українського народу цей рух отримав назву Коліївщини. Повстання 1768-1769 р. р. очолене Іваном Гонтою та Максимом Залізняком охопило більшу частину Правобережної України. Повсталі знищували шляхту, в тому числі конфедератську, католицьке духівництво, орендарів, лихварів, євреїв. Польський уряд звернувся до Катерини ІІ із закликом якнайшвидше кинути свої війська на придушення повстання. Царський уряд, боячись вибуху подібного повстання в інших українських землях, які перебували в складі Російської імперії, а також виникнення ускладнень у своїй політиці Речі Посполитій, допоміг польським урядовим загонам у липні - червні придушити Коліївщину.

Боротьба Барських конфедератів, з огляду на присутність російських військ у Речі Посполитій, затихала. 20 червня вони втратили Бар (його взяли польський і російський генерали Францішек Ксаверій Браницький і Петро Апраксін) й змушені були припинити боротьбу. Активніші з них виїхали в турецькі володіння і в Молдавію. Проте боротьба спалахнула з новою силою після того, як Османська імперія в жовтні 1768 р. оголосила війну Росії, і остання перекинула свої військові загони з Речі Посполитої на південь, на турецький театр воєнних дій. Конфедератів підтримувала Туреччина (тим, що воювала з Росією та морально) і Франція (фінансовими засобами і військовими спеціалістами); до них тривалий час лояльно ставилася Австрія (у Словаччині, яка їй належала, відкрито діяв керівний орган конфедерації - Генеральність). У той час на чолі конфедерації стояли брати Красінські - Міхал (у жовтні 1770 р. обраний її маршалком) і кам'янецький єпископ Адам. Згодом, як керівник конфедерації, прославився Казімєш Пуласький. В червні 1770 р. в Польщу для боротьби з Барською конфедерацією був введений додатковий контингент російських військ. Це відбулося тоді, коли Волконський знаходився в Карлсбаді на водах. Бенуа в березні 1770 р. доповідав Фрідріху ІІ:„ Волконський тієї думки, що потрібно вивести російські війська з Польщі і залишити поляків на одинці, а якщо вони порушать Олівський мир, тобто заборонять дисидентам вільну відправу їх релігії, то Росія і Пруссія повині відібрати в них найближчі провінції і дозволити австрійцям зробити те саме”. [18.170]

У загонах конфедератів в різних частинах Речі Посполитої впродовж всього періоду їхньої боротьби побувало на загал до 200 тис. вояків. Загони і надалі залишалися переважно кіннотними, часто слабо організованими, без належної взаємодії відчутним був брак піхоти і зброї. До всього цього додалися незгоди в керівництві руху. Через це конфедератські збройні сили не мали належної боєздатності і були приреченні на виснажливу, але мало успішну партизанську боротьбу. За політичними цілями конфедератський рух був шляхетським, хоча принаймні дві третини його військового складу становили вихідці з низів; у ньому були задіяні навіть загони, а серед командирів зустрічалися й міщани.

Загалом, період з 1768 по 1769 роки охоплює громадянську війну та російське вторгнення. Не зважаючи на всі зусилля генерала Дюмурьє, посланого Францією очолити збройні сили конфедерації, рух польської шляхти був розгромлений.

Даремно Станіслав Август намагався порозумітися з конфедератами, щоб тим самим послабити свою залежність від Петербурга. Засліпленні ненавистю до короля, вони відмовилися вести з ним переговори і, заохоченні Францією, 22 жовтня 1770 року проголосили його детронізацію, що стало їхньою великою помилкою, як і невдала спроба 3 листопада 1771 року полонити короля у Варшаві. [12.434]

Розпочалася агонія руху. Змучена поразками й зневірена у ньому шляхта поверталася додому. Не змінили ситуації опанування Вавеля конфедератами під керівництвом французьких офіцерів на початку 1772р. (у середині квітня того ж року його здобув російський загін під командуванням Олександра Суворова) й успішна оборона Лянцкорони (до 8 червня 1772 року), Тиньца, що під Краковом (на початку липня) і Ченстохови (до 18 серпня). У серпні 1772 р. Барська конфедерація остаточно зазнала поразки. Конфедерати продемонстрували рицарський героїзм. Багато тисяч, конфедератів загинуло, головним чином, у воєнних діях проти російських військ. Понад 10 тис. їх потрапило до Сибіру.

Політичні результати конфедерації були сумні. Вона гальмувала проведення державних реформ, посилила позиції тих правлячих кіл Росії, які були переконані, що Річ Посполиту потрібно ліквідувати як державу якщо не відразу, то поетапно. Маєтки багатьох конфедератів були конфісковані. Частина їх керівництва опинилася в еміграції. До неї належав, зокрема, К. Пуласький, який у війні американських штатів за незалежність прославився як генерал артилерії перемогою в битві під Чар стоном у травні 1779 р. ; смерть спіткала його в жовтні того ж року під Саванною.

1.3 Перший поділ Речі Посполитої, як наслідок російсько-прусської політики втручання

З початком 70-х років 18 ст. постає питання поділу Польщі. Механізм поділів опирався на два прості міркування: по - перше, була потрібна російська інтервенційна армія для придушення польського реформістського руху; по - друге, російський наступ на Річ Посполиту становив загрозу для решти сусідів Пруссії та Австрії.

Надто Пруссії, яка після виснаженої Семилітньої війни аж ніяк не мала змоги починати ще одну війну проти Росії. Натомість з'явилася думка, що прусські та австрійські інтереси можна найкраще захистити, погодившись на російські дії в Польщі в обмін на територіальне відшкодування. Отже, за загальною згодою сусідів, безоборонній Речі Посполитій судилося бути ареною, де російська потуга розчавить польських реформаторів, платою за цю операцію мали стати великі клапті польської території. А найгірше те, що Річ Посполита мусила мовчки слухати, як її кати розповідали світові про свої великодушні мирні наміри.

Під впливом зазначених кіл Катерина ІІ дала згоду на частковий поділ Речі Посполитої, до якого її впродовж декількох років штовхав Фрідріх ІІ. Фрідріх ІІ (1712 - 1786) король Пруссії, син Фрідріха - Вільгельма. Це був видатний організатор та полководець. При ньому прусська армія нараховувала майже 200 тис. чоловік (переважна більшість кріпосних рекрутів) і трималася на „палковій” дисципліні. Солдат повинен був „боятися палки капрала більше, ніж кулі ворога”. Ідея поділу Польщі вже давно заволоділа Фрідріхом ІІ. До часу написання заповіту 1768 р. вона вже, як видно кінцево сформулювалася. Він писав: „Наші кордони з Польщею дають нам можливості проникати в це королівство. Кожен, хто буде володіти гирлом Вісли І Данцигом, буде більшим правителем Цієї держави, ніж король, котрий нею править”.

Можна гадати, що Фрідріх ІІ таким чином хотів підкорити собі Польщу, залишивши Росії лише територію сучасної Білорусії. Гіпертрофірований страх перед Росією у нього все ж таки був, оскільки В цьому заповіті він писав, що „є лише один спосіб зупинити експансію Росії, залишивши цей суворий народ в його давньому „логові”. Тоді ж Фрідріх ІІ і почав діяти. В 1764 р. він заключив з Катериною ІІ таємний договір, за яким обидві держави зобов'язувалися силою зброї сприяти збереженню польської конституції від усіх спроб реформ. Така політика давала надію обом сторонам встановити контроль над польськими справами. Але прусський король переживав, що Росія стане сильнішою і чекав свого часу, котрий настав, коли Росія загрузла в ще одній війні з Османською імперією, і не маючи сил вторгнутись в Польщу, погодилась на варіант поділу запропонований Пруссією.

Депешею прусському послу Сольмсу від 2 лютого 1769 р. Фрідріх ІІ вперше виклав ідею троїстого поділу Польщі, приписавши її графу Лінару, який був на початку 50-х років датським послом в Петербурзі. В депеші говорилося: „Граф Лінар мав доволі хоробру думку з'єднати на користь Росії інтереси всіх держав і разом дати справам Європи інший хід. Він хоче, щоб Росія запропонувала віденському двору за його співпрацю проти турків Леопольд (Лемберг), Ципс, а нам Польську Пруссію з Вармією і право захищати Данцигу, а Росія, щоб нагородити себе за військові витрати, захопила би таку частину Польщі, яку захотіла б. Тоді заздрість між Пруссією та Австрією зникла б і вони допомагали б Росії проти турків”. Перед розмовою з Паніним, Сольмс, який передбачав собі його хід думок, попереджував Фрідріха ІІ, що „ в Петербурзі не дуже довіряють Австрії і гадають, що якщо в Відні передбачають такий проект, то ним скористаються лише для того, щоб кинути тінь на усі попередні дії імператриці, і стануть пояснювати їх як давно складений план поділу Польщі”.

Доля Польщі віднині вирішувалася вже не в Варшаві. В кінці травня 1771 р. , коли Сальдерн, що поділяв погляди Паніна про необхідність для Росії діяти в Польщі власними силами, звинуватив прусського посла Бенуа в інтригах проти Росії, той відповів йому словами: „ Я добре знаю, що ви товариш мого короля; заради Бога, зробимо так, щоб він зміг би отримати значну частину Польщі. Цей невдячний народ заслуговує такого покарання, я вам відповідаю за вдячність мого правителя”. Сальдерн, який мало знав про розпочаті переговори між Росією та Пруссією про поділи Польщі, відповів:

„ Не нам з вами ділити Польщу”. В депеші від 11 червня 1771 р. Панін підтвердив Сальдерну, що поділ Польщі, ініціатором якого він називав Фрідріха ІІ, став справою вирішеною. Сальдерн був категорично не згодний з планом поділу в тому вигляді, в якому він нав'язувався Фрідріхом. „Я би в душі погодився б з вашими намірами, - писав він Паніну, - якби області, котрі хоче собі король Пруссії, були б менш важливі, якби він домагався лише Вармії і частини на річці Нєтце, але вся Польська Пруссія - це смертельний удар для Польщі, да і не для однієї Польщі, а для усього Балтійського Помор'я ”.

Вже з літа 1771 р. Варшава була переповнена плітками про передбачений поділ. В депеші Паніну від 1 травня 1772 р. Сальдерн писав:

„При дворі, в місті і усюди в провінціях усі зайняті лише тим, що публічно обговорюють окупацію, яку задумав король Пруссії. Про неї тут говорять з такими точними деталями, немов полякам дослівно відома російсько-прусська конвенція; однак тут не має жодної живої душі, котрій прийшло б в голову підозрювати нас у подібному, у крайній мірі - вголос”.

Австрія була „куплена” пропозицією отримати південні частини Польщі з Краковом і Галіцію. Австрійський двір вагався, але бажання отримати великі території без застосування зброї було сильнішим. Марія Терезія немов мучила своє сумління. Дізнавшись про це, Фрідріх ІІ заявив:

„ Плаче, але бере !»

Австрія стала першою країною, яка дійовим порядком розпочала поділ Речі Посполитої. Вона в 1769 р. захопила місто Спіш з навколишньою територією (нині на терені Словаччини), котрий Польща тримала від 1412 р. в заставному володінні, а у 1770 р. - частину Чорштинського, Новотарзького і Сандецького староств. Як признавав Фрідріх ІІ у обох німецьких держав виявився „ хороший апетит”.

В свою чергу, Фрідріх ІІ у 1770 р. окупував королівську Пруссію, крім Гданська і Торуні, та північну, розташованою над Нотеццю, частину Великопольщі, мотивуючи свої дії необхідністю мати ці території як санітарний кордон, що повинен був відгородити державу від епідемії чуми, котра в цьому році пронеслася по Речі Посполитій. У січні 1771 р. Катерина ІІ оголосила:” Якщо одні беруть, то чом би не мали брати інші”. Того ж року розпочалися переговори про поділ Речі Посполитої. Літом

1772 р. основні суперечливі питання були на кінець погодженні. 25 липня (5 серпня) в Петербурзі відбулося підписання двох секретних конвенцій: одної між Росією та Пруссією, другої між Росією та Австрією, які прагнули таким чином показати, що ініціатива поділу Польщі належала Пруссії та Росії. Згідно статті 4-ої обох конвенцій Австрія та Пруссія зобов'язувалися сприяти укладенню миру Росії з Туреччиною.

Під час підписання двохсторонніх актів сторони геть у всьому дотримувалися юридичних тонкощів. В цих секретних конвенціях в основному повторювалась аргументація пруссько-російської конвенції, підписаної ще в лютому. Так, в новій пруссько-російській конвенції говорилося, що анархія в Польщі підриває „всю владу законної влади”, збуджує справедливі передчуття, „що може настати доконаний розпад держави, що інтереси сусідів Польщі будуть порушені, порушеною буде добра згода, встановлена між ними, і розпочата буде всезагальна війна. В преамбулі навіть стверджувалось, що сусідні з Польщею держави мають по відношенню до неї „вимоги та права такі ж давні, як і законні”, котрі ризикували втратити „безповоротно, якщо вони не приймуть міри до їх забезпечення і не приведуть їх самі до виконання, поєднуючи з відновленням спокою та порядку у внутрішніх справах Республіки, визначивши її політичний устрій, більш відповідно до інтересів сусідів”.

За цими договорами Росія отримала Інфлянти і західну частину Білорусії до Двіни, Дніпра та його правої притоки Друті і суходільної лінії, що тягнеться від верхів'я Друті до Двіни, повернула такі відірвані від неї в 17 ст. міста, як Гомель, Рогачев, Могилев, Вітебськ, Велиж і Полоцьк.

Разом їй дісталося 92 тис. кв. км з населенням 1, 3 млн. осіб.

Прусія і Австрія захопили більші території, ніж було передбачено „подільними” трактатами. До Пруссії остаточно відійшло Королівська Пруссія без Гданська (Данцига) і Торуні (Торна) та північна частина Великопольщі; понад зазначене в трактатах - північна частина Куявії; всього 36 тис. кв. км з населенням 580 тис. чоловік. Крім того Прусія отримала у вічне володіння Лемборкське, Битовське і Драгімське староства, з яких перших два тримали як лен, а третє - заставі.

Пруссія внаслідок першого поділу Польщі отримала землі по нижній течії Вісли, що дозволило зв'язати в одне ціле Бранденбург зі Східною Пруссією. Фрідріху ІІ вдалося завдяки цьому поділу закріпити свої позиції і в майбутньому, коли Австрія спробувала в війні за „баварський спадок” приєднати Баварію, перешкодити їй і, на кінець, в 1785 р. створити княжий союз, що став перепоною на шляху наполягань Йосифа ІІ посилити імперію по відношенню до князівств.

Австрія зайняла південну, розташовану направо від Вісли, частину Краківського і Сандомирського воєводств, Руське воєводство (без Хомської землі), Белзьке воєводство (до Бугу на півночі) та західну частину Подільського воєводства (між лівими протоками Дністра Збручем і Стрипою), а також південно - західний кут Волинського воєводства; разом 83 тис. кв. км з населенням 2, 6 мільйони осіб.

Як відомо під час першого поділу Речі Посполитої Марію-Терезію намагалися переконати в територіальному розширенні Австрії в західній частині Балканського півострова з метою виходу в Адріатичне море. Але ця ідея була реалізована лише після смерті імператриці.

Деякі історики вважають, що перший поділ Польщі відбувся проти волі Марії-Терезії, яка сказала про цю подію, що „відданість і віра втрачені назавжди !”

В результаті першого поділу Речі Посполитої найбільше отримала Австрія. За площею і населенням, менше усіх дісталось Пруссії, однак, по-перше захоплені нею землі з'єднали воєдино її основну територію зі Східною Прусією, по-друге, дозволили отримати нижню течію Вісли, і тому тісно „взяти за горло” польську торгівлю.

Всього Річ Посполита втратила близько 30% території і третину населення (додаток 2). Дипломатія держав, які взяли участь у поділі Речі Посполитої, лицемірно обґрунтовувала свої дії наявністю „незаперечних” прав цих держав на землі, котрі їм дісталися. Держави-учасниці опублікували в 1772-1773 роках брошури, в яких доводили свої історичні права на приєднання територій Польщі. 2 вересня 1772 р. у Варшаву прибув новий російський посол Отто Магнус Штаккельберг, що замінив Сальдерна. 8 вересня він разом з прусським послом Бенуа офіціально повідомив Станіслава Августа про здійснену 25 липня (5 серпня) 1772 р. угоду між Росією, Пруссією та Австрією про поділ Польщі.

Проти поділу протестував Станіслав Август. Даремно він апелював до монархів західних держав, сподіваючись хоча б на дипломатичну підтримку Речі Посполитої. Станіслав Август звернувся було за підтримкою в Париж та Лондон, але не могли, а англійці не хотіли вв'язуватися у польські справи. На повідомлення представників трьох держав при Сент-Джеймерському дворі в жовтні 1772 р. даною була наступна відповідь: „ Його величність король дуже бажає думати, що три двори базували свої вимоги на справедливості, хоча його величність не повідомлений про підстави, на котрих вони діяли”. . Єдиним сувереном, що висловився проти першого поділу Польщі, був король Іспанії.

Фрідріх ІІ в дипломатичному листуванні щодо гамору, піднятого в англійській пресі в зв'язку з першим поділом Польщі, надавав лише „їдкі” зауваження, оскільки бачив, що Англія не в змозі йому перешкодити.

Одним, із завдань надзвичайного і, водночас, конфедераційного сейму, що розпочав роботу у Варшаві 19 квітня 1773 р. , було, на вимогу держав -учасниць поділу, затвердити умови поділу. Сейм працював під тиском присутніх у Варшаві російських, прусських й австрійських військ.

18 вересня сеймова делегація, склад якої визначив російський посол Отто Магнус Штаккельберг (отже, й цей сейм був делегаційним), під диктат останнього схвалила умови, викладенні на цей раз у російсько-польському, пруссько-польському й австрійсько-польському трактатах. 30 вересня дані документи були ратифіковані сеймом більшістю голосів. Проти них протестувало лише кілька послів, особливо бурхливо - новогрудський (з Білорусії) Тадеуш Рейтан. Він ліг на порозі, загородивши дорогу королю; згодом його оголосили божевільним.

Перший поділ Польщі можна назвати вершиною „кабінетних воїн”. Перший поділ Польщі став нещастям для польського народу, що перетворився в постійний об'єкт експансіоністських намірів своїх сусідів. Вони не змогли, да й не вважали за потрібне, бачити в цій дворянській „демократії”, що стала недієздатною, рівноправного члена європейської системи держав, розглядаючи Польщу лише як об'єкт для компенсації, який використовується для подолання напруги в відносинах та взаємному суперництві. На основі негативної політики по відношенню до Польщі відродився альянс „трьох чорних орлів”. Фрідріх ІІ був безсумнівно ініціатором плану поділу Речі Посполитої. У листі до Вольтера 9 жовтня 1773 р. він писав: „Майже уся Європа вірить, що поділ Польщі є наслідком підступної політики, котру приписують мені, але в світі не має нічого більш помилкового, ніж це. Я пропонував різні шляхи виходу з ситуації і в кінці кінців повинен був здійснити цей поділ, тому що він був єдиним засобом попередити всезагальну війну. Видимість помилкова, і все ж публіка судить лише по ній”. Однак в своїх споминах прусський король відверто і з гордістю описував свою справжню роль у цій справі. „Я немов причастився і скуштував польського тіла, - прокоментував Фрідріх ІІ, - але не знаю, як королева - імператриця залагодила свої справи зі своїм проповідником”.

Він настільки був пройнятий жадобою до збільшення своєї держави, до такого ступеню знаходився під впливом феодально-династичних ціннісних поглядів, що не вважав за необхідність приховувати свої діяння від просвітлених сучасників та нащадків.

„Історична провина” за цей неприхований акт проізволу по відношенню до держави, яка не могла відстояти свою цілісність, лежить на всіх трьох державах, які здійснили його, але перш за все - на Прусії, котра в результаті першого поділу Речі Посполитої закріпила своє положення великої європейської держави. Після першого поділу Польщі „король в Пруссії” Фрідріх ІІ прийняв титул „ короля Прусії”, що підтверджує значення анексії польських територій для підвищення міжнародного статусу його держави.

Перший поділ Речі Посполитої приніс державам-учасницям різні, але досить значні державно-політичні, економічні та інші вигоди та переваги, що подальше здійснення політики поділів Польщі було лише питанням часу та сприятливого поєднання обставин, що і здійснилося двадцятьма роками пізніше.

Розділ 2. Політична ситуація в 1770х - 1780х роках. Другий поділ Польщі

річ посполита поділ польща

2.1 Намагання здійснити реформи сеймів 1770х - 1780х років всупереч волі Російської імперії

Після першого поділу Річ Посполита знаходилася в стані залежної держави. Це було прямим наслідком її повної політичної та військової слабкості і загарбницької політики її більших, сильніших сусідів. Царський уряд використовував усі свої можливості, щоб зберегти Річ Посполиту, як слабку державу, що знаходиться під його загальним впливом.