Вплив політики та ідеології на дослідження столипінської аграрної реформи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив політики та ідеології на дослідження Столипінської аграрної реформи в Україні

Тривалий період вітчизняна наукова спільнота змушена була працювати у суворих рамках, визначених спочатку імперсько-російською, а згодом тоталітарною радянською системою. Чітка регламентація наукових тем і напрямів, цензурний тиск, обмежений доступ до джерел, ідеологічні шаблони їхнього трактування спричинили певне спотворення історичної дійсності. Ця розвідка має на меті виявити вплив політичної кон'юнктури на проблематику, зміст, рівень і об'єктивність дослідження вітчизняної аграрної історії початку ХХ ст., у тому числі й столипінської аграрної реформи.

Тема неодноразово привертала до себе увагу дослідників. Висновок Д. Багалія, що «за ідеологічну основу старої української історичної школи слугував не соціально-економічний, а національний момент» [1, 295], повною мірою засвідчує скрутне становище української науки на початку ХХ ст. та суттєвий вплив на її розвиток політичного та ідеологічного факторів (національні утиски, заборона української мови, відсутність національних державних інституцій) і пояснює, чому українські дослідники зосередились на двох напрямах досліджень - національному та державницькому.

З огляду на обрану тему, варте уваги колективне дослідження «Радянська історіографія», в якому зроблено спробу неупередженого розгляду історіографії радянської доби та її характерних рис: розгляд історичних явищ, зокрема й реформи П. Столипіна у контексті класової боротьби; ізоляція від світового історіографічного простору, високий ступінь політизації, монологізм і монополізм стосовно історичної правди тощо. Крім того, акцентовано увагу на важливій проблемі - взаємовідносинах радянської історичної науки з владою: «Історична наука, як і інші галузі гуманітарного знання, розглядалася передусім як інструмент державної політики» [2, 8].

Особлива увага дослідників була прикута і до питання негативного впливу культу особи на науку. Автори цих розвідок намагалися прослідкувати згубні наслідки сталінізму й ідеологічного диктату для розвитку історичної галузі пізнання, які привели до формування спотвореної й однобічної структури історіографічного процесу, з якої виключалися усі явища, що не вписувалися у жорсткі межі ленінсько-сталінських концепцій [3]. Порівняльний аналіз проблематики та підходів до аналізу аграрної історії України в радянську добу і на сучасному етапі здійснила Н. Темірова [4]. Зокрема історик відзначила суттєвий вплив ідеологічного фактору на тематику досліджень у СРСР. Своєю чергою, О. Реєнт зазначив, що радянській історіографії через заангажованість не вдалося висвітлити й обґрунтувати низку важливих питань аграрної історії [5].

Політика провокувала підвищену увагу до столипінської аграрної реформи ще під час її реалізації. Цей факт підтверджує аналіз публікацій того періоду, левова частка яких має відверто політичне забарвлення. Історик В. Гер'є саме в політичному факторі вбачав одну з причин критики столипінської аграрної програми деякими авторами, сучасниками реформи. На думку вченого, критики часто керувалися не стільки економічною чи історичною доцільністю урядових ініціатив, скільки антиурядовими настроями та боротьбою за владу [6].

Упродовж 1920-х рр. увага до реформи була зумовлена, передусім, аграрною політикою радянської влади. Необхідність відбудови, зруйнованого громадянською війною, сільського господарства, запровадження нової економічної політики активізували інтерес до досвіду аграрного реформування, зокрема й столипінського. Саме в цей період з'явилися перші праці, де продемонстровано спроби комплексної оцінки й осмислення перетворень, що відбулися в аграрній сфері протягом 1906-1917 рр. Аналіз публіцистичних і наукових студій 1920-х рр., присвячених питанням аграрної історії початку ХХ ст., засвідчує їхню неоднорідність за формою і змістом. Це пояснюється тим, що офіційно утверджувана «ідеологічна правда» лише починала впроваджуватися на той час.

З другої половини 1920-х рр. відбувається поступове посилення ідеологічного тиску на українську історичну науку, що спричинило еміграцію частини вітчизняних дослідників. На межі 1920-30-х рр. також відбулися зміни в суспільно-політичній сфері країни - поступове посилення цензури та контролю за тематикою досліджень. Головними критеріями відбору історичних наукових кадрів стали політична надійність і соціальне походження, а не професіоналізм. Ці фактори зумовили дослідження соціально-економічної й аграрної історії з позицій класової боротьби, формаційного підходу, а також негативних оцінок усіх досоціалістичних систем. Початок ХХ ст. асоціювався з добою, що безпосередньо передувала перемозі соціалістичної революції, а тому всі події мали «прив'язку» до революційного руху, який за будь-яких умов неодмінно мав увінчатися перемогою більшовиків. столипінський аграрний реформа цензура

Із середини 1930-х рр. обов'язковою вимогою до наукових розвідок були посилання на праці основоположників марксизму та на ленінські роботи, які підтверджували б ідеологічну вивіреність позицій автора. У цей період був значно обмежений доступ учених до документальних матеріалів, що негативно вплинуло на якість наукових робіт. Поступово із книг і статей зник науковий апарат, а посилання на джерела, насамперед архівні, використовувалися надзвичайно рідко. Новий «ленінський етап історичної науки» висував перед «більшовицькими істориками» нові завдання, які полягали не в об'єктивному висвітленні минулого, а в обґрунтуванні політики радянського режиму та ідеологічному вихованні трудящих [8].

Зміна офіційного ідеологічного курсу не оминула вивчення аграрної історії початку ХХ ст. Згортання НЕПу і перехід до суцільної колективізації зумовив послаблення інтересу до столипінської реформи, адже мета колективізації була діаметрально протилежною створенню продуктивних господарств фермерського типу. Висвітлення цієї проблеми в науковій літературі продовжилося, але з інших позицій. Ленінські твердження щодо провалу столипінського аграрного курсу були посилені ідейними настановами сталінського короткого курсу «Історії ВКП(б)». У ньому реформа висвітлена винятково в негативному світлі, з підкресленням її антинародного характеру та впровадження в інтересах поміщиків [9]. Ці тези визначали зміст трактування реформи радянською історіографією 1930 - першої половини 50-х рр. Зокрема науковці одностайно наполягали, що столипінська реформа була кроком на шляху перетворення кріпосницького самодержавства на буржуазну монархію. Крім того, впродовж 1930-х рр. у радянській науковій літературі утвердилося негативне ставлення до заможного селянства й середняків як до експлуататорського та ворожого елементу. Такі оцінки в історичній літературі стали способом виправдання більшовицької політики, спрямованої на ліквідацію куркульства й суцільну колективізацію села. Свідченням зрушень у напрямі ідеологізації історичної науки є монографія «Столипінська реакція» Г. Барандова, з назви якої стає зрозумілим, що відбулася переоцінка сутності реформи. Висновок про те, що «столипінщина зазнала краху», цілком вписувався у встановлені ідеологічні межі [10]. Саме подібні розвідки переважали в історіографії 1930-х рр., але їхня наукова цінність доволі сумнівна.

Повоєнна історіографічна ситуація складалася під впливом нової хвилі ідеологічних репресій. Постанова ЦК КП(б)У 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» [11] вимагала від науковців створення марксистського курсу української історії, а це автоматично накладало табу на об'єктивне висвітлення історичних реалій - політична доцільність стала вищою за історичну правду. Офіційне гасло єдності слов'янських народів та ідея про виняткову роль Росії в історичному процесі зумовили дослідження історії радянських народів, зокрема й питань аграрного розвитку, в контексті російської історії, а методологія більшості історичних досліджень цього періоду зводилася до підтасування «потрібних» фактів під цитати із праць класиків марксизму-ленінізму та партійних документів. Вагомий вплив на розвиток вітчизняної історичної науки мав ХХ з'їзд КПРС (1956 р.) та партійна постанова «Про подолання культу особи і його наслідків». Хоча критика культу особи не була глибинною й послідовною, все ж вона призвела до певного пом'якшення політичного режиму в СРСР, що, своєю чергою, позначилося на якості історичних досліджень.

У другій половині 1950 - першій половині 60-х рр. масштабні плани партійного керівництва, очолюваного М. Хрущовим, з подолання аграрної кризи в СРСР спричинили пожвавлення суспільного інтересу до досвіду аграрних перетворень, що сприяло збільшенню кількості наукових публікацій по темі. Свідченням цього є той факт, що 1959 р. були започатковані щорічні наукові симпозіуми з аграрної історії зарубіжних країн, матеріали яких публікувалися в «Щорічнику з аграрної історії Східної Європи». У ці роки започатковано видання «Матеріали з історії сільського господарства і селянства СРСР». У цей час основний акцент у дослідженні питань аграрних відносин початку ХХ ст., зокрема й столипінського аграрного курсу, був перенесений на обґрунтування ленінської концепції про два шляхи аграрно-капіталістичного розвитку Російської імперії [12]. Однак, попри певні позитивні тенденції розвитку історичної науки у цей час ідеологічні стереотипи продовжували домінувати в дослідженнях з історії аграрної реформи. Зокрема про це свідчить надзвичайна актуальність у радянській історіографії вивчення трактування більшовиками столипінської реформи та ідеологічної боротьби довкола неї [13].

Друга половина 1960 - перша половина 80-х рр. пройшла під гаслом актуалізації «ленінської концепції» історичного розвитку. Фактично це означало відхід від демократичних тенденцій у суспільному житті, посилення авторитаризму й ідеологічного контролю над науковими дослідженнями. Найхарактернішою особливістю названого етапу розвитку історичної науки в СРСР і УРСР було «створення узагальнюючих багатотомних праць з історії» [14]. У них аграрні відносини розглядалися в єдності з узагальненим аналізом економічної, соціальної та політичної історії того чи іншого регіону. Узагальнюючі праці з історії, енциклопедичні видання та навчальні посібники мали важливе значення для поширення історичних знань серед широкого кола читачів. Однак їхнє завдання в радянську добу зводилося насамперед до утвердження й пропаганди офіційної версії тлумачення минулого з погляду політичної доцільності, а не історичної об'єктивності.

Як бачимо, ідеологія й партійна політика значною мірою визначали проблематику історичних досліджень у радянську добу. Плани радянського керівництва з колонізації нових регіонів не поступалися колишнім проектам імперських владних кіл. Починаючи з 1920-х рр., заселення необжитих регіонів Далекого Сходу й Сибіру було важливою складовою державної колонізаторської політики СРСР. Згодом, у 1950-60-х рр. масштабні проекти радянського керівництва з освоєння цілинних земель та активізації будівництва Байка- ло-Амурської магістралі сприяли директивному спрямуванню прискіпливої уваги радянських дослідників до питання переселення. Посилаючись на ленінські оцінки, історики мали доводити корисність ідеї переселення й водночас засуджувати методи й організацію цієї політики імперським урядом. У зв'язку з цим, переселенську політику царського уряду трактували як таку що не досягла своєї мети [15].

Доволі популярним напрямом досліджень радянських істориків, пов'язаних зі столипінською аграрною реформою, стало вивчення форм і методів селянських рухів. Погляд на аграрні перетворення крізь призму соціальних суперечностей та рухів міститься в низці публікацій 1960-80- х рр. Такий підхід не випадковий, оскільки енциклопедичні видання радянської доби безпосередньо пов'язують аграрне питання із класовою боротьбою [16]. Отже, вивчення радянськими науковцями столипінської реформи в Україні на цьому етапі відбувалося не за рахунок пошуку недослідже- них аспектів проблеми і методів їх дослідження, а шляхом чергового звернення до марксистсько-ленінських концепцій, з обов'язковим цитуванням тез вождів в історичних публікаціях. Такі підходи породжували нескінченне нашарування сталих догм, а більшість публікацій мало чим відрізнялися за змістом.

Певні зміни в історичній науці відбулися за часів «перебудови» радянського суспільства. Процеси демократизації й гласності сприяли поступовому відходу від ідеологічних догм та поверненню до варіативності історичних концепцій. Історики отримали доступ до ширшого кола архівних даних і матеріалів, зарубіжних досліджень, що неабияк сприяло збільшенню кількості історичних публікацій, присвячених дослідженню «білих плям» та переосмисленню минулого. Однак на практиці процес «перегляду» часто зводився до автоматичної заміни «старих» оцінок на протилежні, що аж ніяк не відповідало об'єктивному висвітленню історичних подій та явищ.

У цілому, фахова література радянської доби була підконтрольна політиці й ідеології комуністичної партії, з її ленінськими настановами про класову боротьбу як рушійну силу прогресу. Теза про можливість еволюційного шляху розвитку країни взагалі заперечувалася радянською історичною наукою аж до кінця 1980-х рр., а столипінська аграрна реформа трактувалася переважно як така, що зазнала провалу, хоча й сприяла певному прогресу в аграрній сфері. З огляду на це, в більшості досліджень радянської доби фактичний матеріал слугував ілюстрації й підтвердженню ленінських концепцій стосовно реформи, що виключало можливість альтернативних поглядів на проблему. Через надмірне захоплення політичними аспектами столипінських перетворень селянське й поміщицьке господарство та зміни в їхній структурі, спричинені реформою, були поза полем зору багатьох радянських науковців. Акцентовані в дослідженнях саме консервативність, реакційність та антинародна сутність столипінської аграрної політики. Тож, висвітлення реформи в радянській історичній літературі було надто заполітизованим.

Нові історичні реалії початку 1990-х рр. вимагали радикального перегляду радянської наукової спадщини, очищення її від ідеологічних нашарувань, обґрунтованого аналізу ситуації, в якій опинилася вітчизняна наука після розпаду Радянського Союзу, перебудови її на національно-демократичних засадах й інтеграції до світового наукового простору. Слушну думку з цього приводу висловив А. Каппелер: «З кінцем радянського панування історіографія України звільняється від комуністичних та російсько-національних догм, від однобокості й пересмикувань і починає писати історію наново» [17, 208].

Суспільний і науковий інтерес до проблем аграрної історії України суттєво пожвавився в середині 1990-х рр., у зв'язку з реформуванням аграрного сектору країни: відходом від колективних форм господарювання й поверненням до індивідуально-господарської діяльності, що зумовило переосмислення науковцями попередніх напрацювань по темі, дослідження тих її аспектів, які з різних причин залишилися поза увагою дослідників. Автори розвідок, присвячених аграрному розвитку України, зазначали, що сучасна аграрна реформа - відповідальний історичний крок, задля успішної реалізації якого, необхідно «враховувати власний історичний досвід» [18, 73]. З огляду на вимоги часу, у публікаціях 1990-х рр. основний акцент був перенесений на осмислення питання приватизації землі та переваги цього заходу [19]. Часи змінилися, проте остаточно позбавитися політичного впливу на історичні дослідження не вдалося. Однак поступове звільнення від ідеологічних обмежень сприяло формуванню альтернативних поглядів на передумови, зміст і наслідки аграрних трансформацій початку ХХ ст., зокрема й об'єктивнішому аналізу аграрної реформи, з урахуванням її переваг і з'ясуванням недоліків. Нині вивчення столипінської аграрної реформи пов'язане з суперечливими тенденціями в розвитку історичної науки. Зокрема відбувається деполітизація історії, формується модерна національна концепція.

Отже, політика й ідеологія впливали на проблематику, зміст і рівень об'єктивності досліджень столипі- нської аграрної реформи в Україні. На початку ХХ ст. такі фактори, як бездержавний статус українських земель, національні утиски, колоніальний характер вітчизняної економіки, породжували концептуальну й ідеологічну залежність національної історіографії від російської, сприяли розвиткові насамперед державницького тематичного напряму в історичних дослідженнях, відтак поза увагою українських учених опинилося дослідження соціально-економічного життя Російської імперії, зокрема й столипінської аграрної реформи. Історіографічна ситуація радянської доби винятково регулювалася ідеологією та партійною політикою. Нині спостерігається поступове звільнення від ідеологічних нашарувань, а вплив політичного фактору зведений до мінімуму.

Література

1. Багалій Д.І. Вибрані праці: у 6 т. -- Х., 2001. -- Т. 2.

2. Советская историография / Под ред. Ю. Афанасьева. -- М, 1996.

3. Ярошевский М. Г Сталинизм и судьбы советской науки //Репрессированная наука. -- М., 1991; Маслов Н.Н. «Краткий курс истории ВКП(б)» -- энциклопедия культа личности Сталина // Вопросы истории КПСС. -- 1988. -- № 11.

4. Темірова Н. Аграрна історія України на межі ХІХ -- ХХ ст.: зміна парадигми // Донецький вісник НТШ. -- Донецьк, Б. р. -- Т. 30.

5. Реєнт О. Україна в імперську добу (кін. ХІХ -- початок ХХ ст.). -- К., 2003.

6. Герье В.И. ЗначениеІІІДумы в истории России. -- СПб., 1912. -- Ч. 1.

7. Яворський М. Україна в епоху капіталізму. -- Х., 1925. -- Вип. 3.

8. Ломакин А. О ленинском этапе в исторической науке и задачах большевистских историков // Историк-марксист. -- 1934.

9. История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков): краткий курс. -- М., 1938.

10. Барандов Г.В. Столыпинская реакция. -- М., 1938.

11. У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-- 1956рр.): Зб. док. і мат. -- Ч. ІІ. -- К., 1996.

12. Анфимов A.M. «Прусский путь» развития капитализма в сельском хозяйстве и его особенности в России // Вопросы истории. -- 1965. -- № 7; Анфимов А.М. К вопросу о характере аграрного строя европейской России в начале ХХ в. //Исторические записки. -- 1959. -- № 65.

13. Василевский Е.Г Идейная борьба вокруг Столыпинской аграрной реформы. -- М., 1960.

14. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. -- К., 2004.

15. Маненков Д. Итоги сельскохозяйственного переселения // Народное хозяйство Восточно-Сибирского края. -- 1936. -- № 5; Белявская Л.Б. Крах переселенческой политики царизма в период столыпинской аграрной реформы на Дальнем Востоке (1906--1914 гг.). -- Томск, 1959; Штейн М.Г. Переселенческая политика Столыпина на Дальнем Востоке. -- М., 1947.

16. Український Радянський Енциклопедичний Словник: у 3 т. / За ред. М. Бажана. -- Т. 1; Большая советская энциклопедия: в 30 т. / Под ред. А. Прохорова. -- М., 1975. -- Т. 1.

17. Каппелер А. Українсько-російські стосунки у ХІХ ст.: гіпотези та відкриті питання // Доповіді на ІІ Міжнародному конгресі україністів. -- Львів, 1994. -- Ч. 1.

18. Марочко В.І. Аграрні реформи в Україні (друга половина ХІХ -- перша третина ХХ ст.): соціально-економічний аспект // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії. -- К., 1996. -- Ч. І.

19. Якименко М.А. Приватизація землі в Україні у роки столипінської аграрної реформи (1906--1917 рр.) // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії. -- К., 1996. -- Ч. І.

Размещено на Allbest.ru