Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

Передумови і початок "тихої революції". Реформи Ж. Лесажа та загострення взаємин з федеральним центром. Становлення та еволюція франкоканадського націоналізму. Фронт визволення Квебеку та його терористичні акти під час "Жовтневої кризи" 1970 р.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 10.07.2012
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

На тему

Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ФВК - Фронт визволення Квебеку

КУК - Конгрес українців Канади

ПКП - Прогресивно-консервативна партія

НДП - Нова Демократична Партія

ПСК - Партія соціального кредиту

АНА - Асоціація незалежної Альберти

КІУС - Канадський інститут українських студій

НОРАД - Командування повітряно-космічної оборони Північної Америки

ООН - Організація об'єднаних націй

ВСТУП

Проблеми національних відносин у Канаді викликають значний інтерес, особливо тому, що у суспільстві є наявність двох основних етнічних компонентів - франко- та англоканадського походження, що відображає офіційна двомовність у країні. Особливість проблеми полягає у тому, що практично усе франкоканадське населення країни, яке складає біля чверті загальноканадського, сконцентроване у рамках однієї з десятьох провінцій - Квебек. Це надає можливість говорити про особливий стан Квебеку у федерації.

Актуальність теми дослідження зумовлена тією обставиною, що упродовж тривалого часу проблема Квебеку є найгострішим питанням внутрішньополітичного розвитку Канадської федерації. Cуть цієї проблеми полягає у намаганні частини франкомовних жителів провінції досягти такого правового статусу, завдяки якому можна було б зберегти свою національну ідентичність. Це зі свого боку підриває міцність системи канадського федералізму і слугує каталізатором відцентрових тенденцій в інших реґіонах країни. Невдачі квебекських сепаратистів на референдумі 1980 р. не зменшили прагнення частини жителів провінції вийти зі складу федерації і створити власну державу.

Франкоканадці розглядають Канаду як федеративну державу, створену 1867р. двома націями - франко- та англоканадською, тоді як англоканадці схильні тлумачити федерацію як рівноправне об'єднання не націй, а окремих провінцій. Ця розбіжність провокує конфлікт, який загострюється тим фактом, що абсолютна більшість франкоканадців компактно проживає у Квебеку, мешканці якого вважають його особливим реґіоном. Окрім мовного чинника, Квебек вирізняється з-поміж інших канадських провінцій релігійною специфікою, оскільки квебекці - головним чином, католики. До того ж, провінція є територіально найбільшим суб'єктом федерації, у межах якого могли б розміститися Україна, Польща, Німеччина, Австрія, Угорщина та Чехія разом узяті.

З проявами реґіонального сепаратизму стикаються й інші країни світу, наприклад, Іспанія (каталонці, баски), Франція (корсиканці), Бельгія (фламандці), Росія (чеченці), Велика Британія (шотландці, валійці) тощо. Проте проблема Квебеку має притаманні лише їй особливості, головною з яких, безумовно, є мирний характер руху за самовизначення. Враховуючи це, канадський досвід у врегулюванні національних проблем має практичне значення для багатьох країн світу, зокрема й України, для якої особливу цінність становлять здобутки і прорахунки Канади у вирішенні мовного питання та у сфері врегулювання міжреґіональних суперечностей.

Дослідження проблеми Квебеку та її впливу на систему канадського федералізму викликає інтерес ще й тому, що в Канаді проживає чи не найчисельніша українська діаспора у світі, і загострення франкоканадського національного питання протягом 1960-1982 рр. опосередковано зачепило і її. Та найважливіше, без сумніву, те, що проблематика роботи не була об'єктом досліджень у національній історіографії і потребує детального вивчення.

Об'єктом дослідження з одного боку є провінція Квебек та франкомовне суспільство у вимірі історичного розвитку. З іншого боку, у дослідженні визначається тісний зв'язок між квебекським та конституційним питанням. Об'єктом дослідження також виступають політичні партії, громадські рухи та урядові установи, закони та політичні рішення, що приймаються ними, які впливають на конституційні основи канадської федерації та позицію Квебеку.

Предметом дослідження виступають взаємини між федеральною владою і провінцією Квебек, комплексний аналіз квебекського національного питання, пов'язаного з історичними особливостями формування та розвитку франкоканадського суспільства, специфікою виявлення національних, політичних, мовних, освітніх та економічних проблем Квебеку. Конфлікт між франко- та англомовним населенням внаслідок тривало нерівномірного становища франкоканадців у канадській федерації поширив сепаратистські течії у квебекському націоналізмі.

Мета дослідження - всебічний аналіз проблеми Квебеку та її впливу на еволюцію системи канадського федералізму у період 1960-1982 рр.

Для реалізації мети були поставлені такі завдання:

- з'ясувати суть проблеми Квебеку, її витоки та причини загострення;

- розкрити особливості франкоканадського націоналізму;

- дослідити феномен «тихої революції» у реґіоні і визначити її вплив на подальший розвиток провінції;

- розглянути процес становлення сепаратистського руху в Квебеку й окреслити його специфіку;

- простежити динаміку федерально-провінційних взаємин упродовж 1960-1982 рр. і виявити зв'язок між загостренням проблеми Квебеку та еволюцією системи канадського федералізму;

- охарактеризувати кроки федеральної влади, спрямовані на розв'язання проблеми Квебеку і на збереження державної єдності;

- проаналізувати позицію української громади Канади стосовно франкоканадського національного питання.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1960-1982 рр. Вибір нижньої межі обумовлений початком у 1960 р. у Квебеку «тихої революції», яка спричинила значні суспільні зміни у провінції та сприяла посиленню відцентрових тенденцій у реґіоні. Верхньою межею дослідження є ухвалення Акту про Канаду 1982 р. (Конституції), що стало етапною подією у федерально-провінційних взаєминах.

Методологічною основою дослідження стали принципи об'єктивності, історизму та системного підходу до вивчення політичних, соціально-економічних і культурних явищ у процесі їхнього розвитку і взаємозв'язку. Окрім цього, структурно-функціональний метод сприяв розглядові Канадської федерації як системи, складовими елементами якої є провінції з притаманними їм функціями. Цей метод передбачає врахування суперечності, що закладена в самій суті об'єднання окремих елементів (провінцій) у структуру (федерацію), і є джерелом її розвитку. У дослідженні також використано такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез та індукція.

Наукова новизна полягає у тому, що використовуваючи просторий аналітичний та статистичний матеріал, офіційні документи різного рівня, нові джерела можна об'єктивно і по-новому досліджувати квебекське національне питання, акцентуючи увагу на статусі французської мови як показника становища франкоканадців з їх особливою ментальністю у Квебеку та федерації, не обмежуючись вивченням політичного та економічного аспектів розвитку сучасного Квебеку. Це було за межою бачення багатьох попередніх досліджень. Доводиться констатувати, що у радянські часи ці проблеми розглядалися однобічно, об'ктивному аналізу заважали ідеологічні стереотипи, принижуючи роль національних рухів.

У результаті проведеного дослідження отримано такі результати, що визначають його наукову новизну:

- переважно мирні форми руху за самовизначення Квебеку можна пояснити не тільки тим, що провінція добровільно увійшла до складу федерації 1867 р., а ще й тому, що основне політичне протистояння щодо майбутнього Квебеку розгорталося в межах однієї етнічної спільноти (франкоканадці). Це дозволило уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні «франко- - англоканадці» й запобігло насильницькому перебігові подій;

- головною причиною розбіжностей серед квебекців щодо майбутнього їхньої провінції була одночасна самоідентифікація і з Квебеком (мала батьківщина), і з Канадою (велика батьківщина), що стримувало процес відокремлення реґіону;

- проблема Квебеку не тільки сприяла децентралізації канадського федералізму, вона перетворила його у гнучку систему, здатну адекватно реагувати на потреби часу;

- канадські українці здебільшого негативно ставились до домагань квебекців (двомовність, «особливий статус» тощо), оскільки їхнє бажання зберегти власну національну ідентичність суперечило подібним прагненням франкоканадців.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що Україна, як і Канада, - багатонаціональна держава з певними етнореґіональними відмінностями, тому канадський досвід у сфері подолання міжнаціональних суперечностей та у боротьбі з відцентровими тенденціями може бути корисним і в українському випадку. Проаналізований у дослідженні матеріал може бути застосований при подальшому дослідженні обраної теми, а також для підготовки наукових праць, підручників, навчальних посібників і навчально-методичних видань з історії Канади, для роботи над нормативними і спеціальними курсами із суспільно-політичної історії. Положення дослідження можуть бути використані і в близьких до історії дисциплінах, зокрема у політології.

Апробація

Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1 «ТИХА РЕВОЛЮЦІЯ» В КВЕБЕКУ (1960-1966 рр.)

1.1 Передумови і початок «тихої революції»

Завоювання Нової Франції (Квебеку) Англією під час Семилітньої війни (1756-1763 рр.) започаткувало проблему Квебеку, суть якої полягає у намаганні місцевого франкомовного населення досягти такого правового статусу, завдяки якому можна б було зберегти свою національну ідентичність. Першим кроком на шляху до мінімізації впливу завоювання та згладження англо-французьких суперечностей у Канаді стало ухвалення Лондоном у 1774 р. Квебекського акту, що проголошував збереження суспільної ролі католицької церкви і гарантував права французькій мові.

Прийняття подібного документа було безпрецедентним кроком в історії Британської імперії і, очевидно, пояснюється бажанням запобігти нестабільності, що опановувала британські колонії південніше Канади. Фактично Акт 1774 р. став компромісом, згідно з яким у Квебеку зберігалось французьке цивільне право, а франкоканадці гарантували свою лояльність британській короні [9, с.134].

Однак франко- та англоканадці настільки недовіряли одні одним, що, по суті справи, паралізували роботу спільних управлінських установ. Зважаючи на це, у 1791 р. Квебек, а так тоді називали всю Канаду, було поділено на дві колонії: Верхню Канаду (з англомовним населенням) та Нижню Канаду (з франкомовним населенням), які знову об'єднали в одну адміністративну одиницю через п'ятдесят років. Зовнішньополітичні чинники, серед яких Громадянська війна у США, спонукали до ще тіснішого об'єднання канадських територій [52]. Відтак, Актом про Британську Північну Америку 1867 р. було передбачено формування «єдиного федеративного Домініону під короною Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії» [1, с.137]. Нове політичне утворення склали чотири провінції: Онтаріо (Верхня Канада), Квебек (Нижня Канада), Нова Шотландія та Нью-Брансвік (обидві були утворені на землях колишньої французької колонії Акадії) [1, с.138].

Акт 1867 р. нерідко називають Конфедеративним договором, оскільки вважалось, що реалізація його положень передбачає згоду усіх провінцій. Франкоканадці ж сприймали документ не лише як міжпровінційну угоду, але і як результат домовленості двох етнічних спільнот, які хочуть побудувати нову державу. Квебекці прагнули бачити Канаду федеративною державою, у якій вони є однією з націй-засновниць, тоді як англоканадці вбачали у федерації втілення ідеї наднаціональної держави, де франкомовна провінція є її звичайною складовою [60, с.97]. У самому ж Акті 1867 р. Квебек розглядався, як одна з рівноправних провінцій британського домініону, а про двонаціональний характер держави опосередковано свідчила лише 133 стаття документа, що декларувала право виголошувати промови французькою мовою у федеральному парламенті й судах [1, с.144].

Акт про Британську Північну Америку 1867 р. залишив у компетенції провінцій такі питання, як пряме оподаткування, місцеве законодавство, позики й кредити, створення муніципалітетів (стаття 92), а також передбачив доволі широкі повноваження в освітній сфері (стаття 93) [1, с.142]. Проте найуразливішим місцем документа, що аж до 1982 р. виконував роль канадської конституції, була відсутність чіткого розмежування компетенцій між федеральним центром і провінціями, право на відокремлення яких узагалі не зазначалось. Вочевидь, «батьками федерації» був врахований досвід США, де широкі повноваження штатів призвели до незгод і спричинили Громадянську війну, тому Канаду вони задумували як сильноцентралізовану державу, а ту систему правління, що була встановлена в країні можна назвати квазі-федералізмом. Цьому сприяло й те, що Канада творилася за англійським взірцем (унітарним) і її реґіональні особливості не завжди враховувались [59, с.137].

Зважаючи на таку ситуацію, ключовим у свідомості пересічного квебекця стало поняття «виживання» [45, с.144]. Прем'єр-міністр Квебеку Оноре Мерсьє у 1890 р. зазначав: «Ми повинні енергійно чинити опір усьому, що має тенденцію руйнувати наш національний характер…».

Тобто, виживання, як намагання самозбереження, означало спротив будь-яким змінам ззовні та ізоляцію від навколишнього англосаксонського світу. Парадоксально, але питання про відокремлення Квебеку довгий час не підіймалось, хоч багато політиків трактували свою провінцію колонією Лондона й Оттави водночас. Причиною цього, з-поміж іншого, був комплекс меншовартості, що сформувався у квебекців відразу після англійського завоювання [45, с.150].

Про колоніальний статус Квебеку у його політичних колах найактивніше заговорили після Другої світової війни, що створила сприятливі умови для домінування у країні федеральної влади, яка навіть частково перебрала на себе права та обов'язки, передбачені законодавством за провінціями. Це спричинило тенденцію до неухильного росту вимог реґіонів повернути їхні законні права, а також наділити більшими можливостями. Аби полегшити вирішення цього питання, федеральний уряд у 1949 р. звернувся до Таємної Ради Великої Британії з проханням передати Канаді ті повноваження, якими має володіти кожна суверенна держава, а наступного року ініціював скликання федерально-провінційної конференції, щоб внести поправки до Акта 1867 р. Однак перша повоєнна спроба реформувати систему канадського федералізму була заблокована главою квебекського уряду Морісом Дюплессі (1936-1939; 1944-1959). Багаторічний прем'єр провінції пояснив свою позицію лаконічно: «Дайте Квебекові достатні фінансові ресурси і конституційні зміни робіть самі» [57, с.132].

Другий термін на посаді прем'єр-міністра провінції М. Дюплессі розпочав із закликів до більшої автономії провінції у складі Канадської федерації. Свою позицію він арґументував тим, що Квебек не подібний до інших дев'яти провінцій держави, а тому повинен мати більші права й можливості. Проте федеральний уряд, очолюваний теж франкоканадцем Луї Сен-Лораном (1948-1957), раз-по-раз відкидав ідею розширення провінційних прав [57, с.134].

У 1953 р. М. Дюплессі ініціював створення у провінції Королівської комісії з конституційних проблем, яку очолив суддя Томас Трамбле. Після трьох років роботи «комісія Трамбле» підготувала рапорт, у якому визнала факт втручання федеральних властей у сферу провінційної юрисдикції та виступила за автономію Квебеку у складі Канадської федерації. У звіті зазначалося: «Нині провінція Квебек захищає своє природне право і, декларуючи свою відданість федералізмові, не схиляється ані до унітаризму, ані до сепаратизму. Однак вона відкидає поверхневий федералізм, що подібний до театральної декорації…» [32, с.157]. «Комісія Трамбле» запропонувала перейти до «нового федералізму», суть якого полягала в тіснішій федерально-провінційній співпраці та захисті національних культур.

Та рекомендації комісії, як не дивно, були так само проігноровані квебекською владою, як і попередні заклики Оттави щодо внесення змін до основного закону держави. Причина цього полягала у небажанні лідера правлячої консервативної партії Національний союз М. Дюплессі робити будь-які зміни і таким чином зберегти встановлений ним у провінції авторитарний режим. Характерно, що такий стиль правління довгий час користувався щирою підтримкою квебекців, оскільки парламентська демократія, що за своєю сутністю має британське походження, особливо не приваблювала франкоканадців [57, с.145]. Щобільше, декларуючи захист французької мови та католицької віри, тобто необхідні умови «виживання», М. Дюплессі забезпечив собі великий вотум довіри з боку мешканців провінції, які називали його «вождем» («шефом») [57, с.146].

М. Дюплессі займав безпрецедентну позицію у відносинах з ієрархами квебекської католицької церкви, що дало підстави історикам говорити про своєрідний «священний союз» між ними [57, с.150]. Католицька церква суттєво впливала на суспільне життя провінції, повністю контролюючи її соціальний розвиток. Загальний відсоток тих, хто ходив до церкви у Канаді станом на 1956 р. складав 60%, тоді як у Квебеку - 83%, а серед католиків провінції цей показник був ще вищим - 87%.

Відтак, уміло маніпулюючи релігійними почуттями, а також громадською думкою франкоканадців, М. Дюплессі вдавалося досить довго перебувати при владі. Скажімо, перемогу на виборах 1956 р. Національний союз здобув завдяки недосконалій виборчій системі та залякуванню квебекців комуністичною загрозою, що насправді було не більше, аніж передвиборчим міфом [17].

Черговий успіх Національного союзу під час голосування 1956 р. змусив суспільство чи не вперше серйозно призадуматись і критично проаналізувати все те, що відбувалося у провінції. Як не парадоксально, але першим критиком «дюплессізму» стала католицька церква. 11 серпня 1956 р. абати Жерар Діон та Луї О'Нейл у памфлеті «Політична аморальність у провінції Квебек» виступили з гострою критикою на адресу влади, звинувативши останню у політичній неморальності та відвертій корупції. Свою критику священики спрямували і на поступливе ставлення населення до порушень з боку влади під час виборів. Але, враховуючи те, що Національний союз переміг із перевагою у понад три чверті голосів, не залишалося сумніву, що памфлет мав винятково антиурядове спрямування.

Реакцією на звинувачення керівництва Квебеку в аморальності та корупційній діяльності став виступ провінційного секретаря Іва Прево, який, щоправда, вдався не стільки до спростувань, скільки до закидів у відповідь. Як і слід було очікувати, це ще більше налаштувало церкву проти влади і 19 грудня 1956 р. вона виступила з новим дошкульним звинуваченням уряду у «надмірній розхлябаності» [57, с.165]. Отже, можна констатувати, що у другій половині 1950-х рр. католицька церква поступово перейшла в опозицію до режиму М. Дюплессі, який опинився у досить непевному становищі, оскільки клерикалізм був ідейною основою методології його правління.

Позицію церковнослужителів підтримала квебекська газета «Девуар», головний редактор якої, лідер організації «Католицька дія» Анрі Лорендо звинуватив провінційну владу не лише в аморальності й відсутності в реґіоні демократії, але й у недостатньому обстоюванні прав франкофонів у Канаді.

Поряд із «Девуар», до критики керівництва провінції долучився і журнал «Сіте лібр», у якому друкувались молоді квебекські інтелектуали, серед яких відомі у майбутньому політичні діячі Канади Марсель Ріу, П'єр Трюдо, Жерар Пелетьє, Жан Маршан та інші. На сторінках «Сіте лібр» підіймались головно питання стану демократії у провінції та канадського федералізму, втім, на відміну від «Девуар», журнал відкидав націоналістичну ідеологію. Заклики навернутися до соціоекономічних та гуманістичних цінностей дають підстави вважати його одним із передвісників «тихої революції» у Квебеку [17].

Окрім преси авторитарний режим серйозно підірвало телебачення, поява якого змінила правила соціального, інтелектуального і політичного дискурсу, сприяла швидкому й вільному обігу інформації. У той час у Квебеку був лише один телевізійний канал, який контролювала Канадська телерадіомовна корпорація (Сі-Бі-Сі) - орган федерального уряду. Фактично новий засіб масової інформації став трибуною для опонентів режиму, що трактувався з боку Сі-Бі-Сі, як відверто диктаторський. Критики, яких раніше майже ніхто не знав крім монреальської культурної еліти, несподівано стали відомі всій провінції. Влада не створювала їм серйозної протидії, бо Національний союз й особисто М. Дюплессі недооцінювали, а, по суті справи, ігнорували телебачення [11].

Проти режиму М. Дюплессі спрацював і незадовільний соціальний стан жителів провінції, у світобаченні яких після Другої світової війни ще виразніше проявився комплекс відсталості. М. Дюплессі був дуже консервативним, що стосувалося державних коштів і економив практично на усьому, зокрема соціальних виплатах. Це призвело до того, що, з одного боку, провінція традиційно мала збалансований бюджет, але, з другого боку, дещо нижчу ніж в окремих реґіонах Канади заробітну плату [46, с.185].

Історія Квебеку часів Дюплессі завершилась 9 вересня 1959 р. - разом із смертю Моріса Дюплессі. Проте, навіть, якби не смерть М. Дюплессі, режим навряд чи проіснував би довго, хоч і через причини, які не можна вважати невідворотними, а саме: використання політичних методів, які не відповідали цінностям нового часу; сильний антиінтелектуальний ухил; нездатність партії залучити у свої ряди молоде покоління [57, с.219]. Щоправда, наступником М. Дюплессі став представник молодшої ґенерації Національного союзу Поль Сове (1959-1960). Можливо й тому він відчув необхідність проведення реформ у Квебеку, що дає підстави розглядати його ініціатором змін, що стали згодом відомі як «тиха революція» [41, с.6].

Протягом 114 днів перебування на чолі уряду («сто днів Сове»), до своєї раптової смерті, П. Сове встиг внести на розгляд квебекського парламенту чимало законопроектів. Вони, з-поміж іншого, стосувалися проблеми промислових відносин, лікарняного страхування, реформи державних фінансів. Окрім того, глава провінційного уряду розпочав важкі переговори з Оттавою з приводу федеральних субсидій квебекським університетам. Проте ці темпи реформування провінції були, на думку глави канадського уряду Джона Діфенбейкера, втрачені за нового квебекського прем'єра, колишнього посла Канади у Греції Антоніо Баретте (1960 р.).

Період після смерті Моріса Дюплессі відзначився активним переосмисленням минулого й пошуком нових шляхів суспільного розвитку, визначальним моментом якого була критика. Саме франкоканадці виявились найбільш непримиренними противниками залежності Канади від Великої Британії, а представник Ліберальної партії, сенатор Жан-Франсуа Пуліо виступив із пропозиціями відмовитись від святкування у 1967 р. сторіччя Канадської федерації, якнайшвидше прийняти власний прапор і гімн, відмінити можливість англійського парламенту скасовувати канадські закони.

Пропозиція Ж.-Ф. Пуліо була не лише результатом старого англо-французького суперництва, вона, також була елементом передвиборчої кампанії. Ліберали вдало схопили суспільні настрої і виступили з гаслом «Настав час змін!».

Образ корумпованої партії, яку мав Національний союз, робив його особливо вразливим до критики з боку опонентів. У своїй програмі вони задекларували рішучий намір відразу після перемоги створити Королівську комісію для розслідування зловживань попередньої влади. Серед інших першочергових кроків лібералів передбачалось реформувати управлінські структури, створити нові робочі місця, провести освітню й виборчу реформи. Суттєвою складовою передвиборчої аґітації стала також обіцянка наполегливіше захищати квебекську автономію в складі Канадської федерації, заради чого партія згодом запропонувала створити міністерство федерально-провінційних взаємин [33, с.247].

Важливим моментом у передвиборчій кампанії 1960 р. було намагання піднести престиж влади, який був на дуже низькому рівні. Відтак, не останню роль у передвиборчій боротьбі відіграв авторитет лідерів конкуруючих політичних сил. Їх провідником у травні 1958 р. став відомий у всій країні політик Жан Лесаж, який до того був федеральним міністром в уряді Луї Сен-Лорана. Після приходу до влади в Оттаві консерватора Джона Діфенбейкера і невдалої спроби Ж. Лесажа очолити Ліберальну партію Канади, він зосередився виключно на справах Квебеку [66, с.256].

Зростанню рейтингу лібералів сприяла також поява в їхніх рядах популярного у провінції журналіста Рене Левека. З 1952 р. він був шеф-редактором відділу новин Канадського міжнародного радіо, однак після журналістського страйку 1959 р. подався у політику і примкнув до лібералів. Зважаючи на рішучість і радикалізм, притаманні Р. Левекові, опоненти з Національного союзу навіть твердили, що він не відповідає ментальності пересічних квебекців і складає загрозу для їхніх національних цінностей.

У результаті червневих виборів 1960 р. перемогу здобула Ліберальна партія, яка отримала 51, 5% голосів і 52 місця в Законодавчих зборах провінції, тоді як їхній конкурент - Національний союз отримав 46, 6% і 42 місця [73]. Зміна правлячої у Квебеку партії стала початком так званої «тихої революції» - періоду реформ і побудови, за висловом чільного представника Ліберальної партії Еріка Кіренса, модерного суспільства. Сам термін «тиха революція» має журналістське походження і його не можна вважати абсолютно ориґінальним, бо, наприклад, у повоєнній Великобританії «тихою революцією» називали соціально-економічні заходи лейбористів [40, с.14]. Р. Левек, який став міністром у новому квебекському уряді, твердив, що новий уряд не мав наміру вдаватися до радикальних змін, а революція означала передусім розрив із старими суспільними цінностями [40, с.15]. Водночас, прем'єр-міністр Жан Лесаж вкладав у поняття також й економічний зміст. Таким чином, «тиха революція» відбувалася одночасно у двох вимірах - внутрішньому й зовнішньому. У першому випадку, це означало глибокі зміни в свідомості пересічних квебекців, а в другому - реформи уряду Ж. Лесажа та загострення взаємин з Оттавою [32, с. 163].

Отже, з 1960 р. розпочинається новий період в історії Квебеку, характерною рисою якого стали кардинальні зміни в усіх сферах життя. Однак «тиха революція» не виникла спонтанно, позаяк їй передувало усвідомлення проблем і розмірковування над тим, як їх подолати. Критичним у цьому відношенні стали останні роки авторитарного урядування М. Дюплессі, які засвідчили, що завдяки пасивному «виживанню» зберегти франкоканадську культуру у модерному світі буде дуже складно. Відтак, з початку 1960-х рр. формується нова філософія розвитку Квебеку, яка передбачала перегляд статусу франкомовної провінції у складі Канадської федерації.

1.2 Реформи Ж. Лесажа та загострення взаємин з федеральним центром

Відразу після свого приходу до влади Жан Лесаж продемонстрував рішучість реалізовувати все те, що було задекларовано в передвиборчій програмі Ліберальної партії. Одним із перших кроків нового кабінету стало створення спеціальної комісії для розслідування зловживань попереднього режиму («комісія Салваса»). У результаті своєї роботи комісія підготувала два звіти, у яких навела конкретні приклади корупції за час урядування М. Дюплессі чи не у всіх сферах суспільного життя. Проте розслідування «комісії Салваса», з-поміж іншого, мало на меті підірвати вплив Національного союзу серед квебекців і змалювати його урядування у найчорніших барвах [57, с.223].

Зважаючи на зібрані свідчення про численні порушення на виборах до Законодавчої асамблеї провінції у 1956 р., нова влада пішла у рішучий наступ на практику політичного протекціонізму і приступила до реформування виборчої системи. У бік зменшення, було переглянуто кількість виборчих округів, передбачено створення постійного списку виборців та розширено представництво від міських районів. А в 1963 р. було прийнято новий Закон про вибори, який врегулював питання друку бюлетенів, заборонив продаж спиртних напоїв під час голосування, обмежив виборчі витрати та зменшив таємницю формування електоральних фондів [45, с.169].

Поряд із змінами у виборчій системі Квебеку було започатковано реформу виконавчих органів влади, яка тривала протягом всієї «тихої революції». За цей час було створено шість нових міністерств, дев'ять консультативних рад, три регуляторні управління, вісім громадських підприємств та один адміністративний трибунал. Реформа призвела до далекосяжних наслідків: по-перше, розбудова державного апарату й творення управлінських структур, ідентичних до тих, які вже діяли на федеральному рівні, зміцнили позиції реґіону в межах федерації; по-друге, це спричинило зростання чисельності державного апарату та бюрократизації провінції [14].

Формування у Квебеку паралельної владної вертикалі, як і відокремлення провінційного осередку Ліберальної партії від її матірної організації в Оттаві, викликали занепокоєння з боку федерального уряду.

Черговим заходом кабінету Ж. Лесажа у напрямку зміцнення позиції Квебеку в складі Канадської федерації стало встановлення урядового контролю над стратегічно важливими об'єктами провінції. Першою серед них була гідроенергетична система, натхненником націоналізації якої був міністр ресурсів Квебеку Рене Левек. Посилена увага до цього сектора економіки пояснюється тим, що Квебек був найбільшим виробником електроенергії у державі Однак, як видається, не останню роль у намірі націоналізувати гідросистему відіграв той факт, що її контролювали англоканадські підприємці. Тож, «тиха революція» - це повстання не лише проти архаїзму і корупції, але й проти культурного й економічного домінування Англійської Канади [88, с.285].

Намір націоналізувати гідросистему провінції викликав спротив з боку частини англоканадських бізнесменів і навіть в окремих представників Ліберальної партії. Проти виступив також Національний союз.

У результаті голосування ліберали отримали переконливу перемогу. Отже, отримавши схвалення свого курсу, у травні 1963 р. уряд провінції за викуп, кошти на який позичив у США, взяв під контроль одинадцять приватних енергокомпаній провінції й об'єднав їх в одну державну корпорацію «Гідро-Квебек».

Окрім кардинальних змін в енергетичній галузі, під час «тихої революції» було реформовано також чорну металургію. Р. Левек пояснював це тим, що головним капіталістом у Квебеку має бути держава, оскільки приватний сектор економіки у провінції ще надто слабкий [45, с.168].

Глава провінційного уряду вважав, що Квебек має самостійно контролювати свій соціальний розвиток, однак через недосконалість системи канадського федералізму його обділяють у фінансах. Тому велика увага Ж. Лесажа була скерована на збільшення прибуткової частини бюджету, залучення інвестицій і перегляд діючої системи оподаткування [52].

Залученню капіталів у провінцію сприяли реформи в сфері оподаткування. У 1962 р. під час переговорів з федеральним урядом щодо розширення податкових повноважень, Квебек досяг домовленості про відновлення, скасованого в роки Другої світової війни, провінційного оподаткування прибутків. Попри гостру критику на адресу провінційного уряду з боку церкви, релігійні громади провінції були зобов'язані регулярно подавати до Міністерства доходів фінансові звіти. Було також визначено, що всі, хто інвестував гроші у їхній розвиток, повинні декларувати зароблені відсотки як прибутки. Таким чином було перекрито одне з головних джерел фінансових зловживань у попередні роки [52].

Протягом 1960-1966 рр. було розширено сімейну допомогу, реорганізовано систему медичного обслуговування, впроваджено державне страхування й страхування від безробіття. Однак найбільшим здобутком стало ухвалення власного пенсійного плану. 20 квітня 1964 р. пенсійні суперечки між Оттавою і провінцією було врегульовано, що дало можливість Квебекові не лише збільшити розміри пенсійних виплат, але й створити власний пенсійний фонд [38, c.4]

Однією з найважливіших реформ у період «тихої революції» стали перетворення у сфері освіти. У квебекському шкільництві століттями домінувала католицька церква, яка займалась вихованням дітей, матеріально забезпечувала вчителів, затверджувала навчальні програми тощо. Характерними рисами провінційного навчання були відсутність координації між різними рівнями освіти та невідповідність освітньої системи новому часу. У підсумку, станом на 1960 р. тільки 28% квебекців мали середню, а 8, 8% вищу освіту [79, с.35].

Аби детально вивчити ситуацію і накреслити шляхи поліпшення роботи освітньої системи, у 1961 р. у Квебеку було створено спеціальну комісію на чолі з Альфонс-Марією Паран. Через три роки «комісія Паран» підготувала звіт, у якому визначила головні недоліки освітньої системи, наголосивши на її фраґментації і відсутності єдиного керівного органу. Водночас, комісія запропонувала модернізувати й демократизувати освіту, зробити її доступною для всіх прошарків населення та обмежити в освітній сфері роль католицької церкви [79, с.36]. Унаслідок рекомендацій «комісії Паран», у 1964 р. було ухвалено Закон № 60, що передбачав секуляризацію навчального процесу та створення міністерства освіти, яке очолив Поль Жерен-Лажуа. Нове міністерство приступило до реформування квебекської освіти, внаслідок чого було створено систему загальних і професійних коледжів - проміжної ланки між середніми школами й університетами, закладено фундамент єдиної системи вищої освіти, усунуто церкву від керівництва школою та ухвалено навчальні програми, згідно з новими суспільними потребами [71].

Реформуючи освітню сферу, уряд Ж. Лесажа враховував досвід інших держав і передусім Франції. Узимку 1960 р. Квебек уперше відвідав французький президент Шарль де Голль, який дав вказівку своєму міністрові культури Анрі Мальро встановити з провінцією тісніші взаємини [80, с.56]. В жовтні 1961 р. під час офіційного візиту прем'єр-міністра Квебеку у Францію, було створене генеральне представництво провінції в Парижі, що поклало початок встановленню безпосередніх двосторонніх контактів із зарубіжними країнами.

Обмін навчальними програмами та підготовка квебекських учителів у Франції сприяли поступовому виходу Квебеку на міжнародну арену, що не могло не насторожити офіційну Оттаву. Позиція останньої щодо квебексько-французької співпраці у сфері освіти і культури була доволі стриманою. Ж. Лесаж не мав наміру обмежуватись лише освітньою співпрацею і наголосив, що Квебек вимагатиме укладати з зарубіжними країнами, якщо не повномасштабні міждержавні угоди, то хоча б окремі договори [80, с.57].

Починаючи з 1960-х років система канадського федералізму набула нових рис і фактично передбачала не лише відносини між центром і реґіонами, але й взаємини між двома найбільшими етноспільнотами держави англо- і франкоканадцями. Щобільше, канадський федералізм у роки «тихої революції» усе більше став нагадувати змагання цих етноспільнот [77, с.46].

Виходом із такої ситуації мав стати пропаґований центральним урядом так званий «кооперативний федералізм» (федералізм співпраці). Першим кроком в утвердженні практики «кооперативного федералізму» стало ухвалення у 1961 р. Акта професійної реабілітації інвалідів.

Його суть полягала в тому, що кошти на пенсійне забезпечення мали розподілятися порівно - по 50% від обох сторін - федерального центру й провінцій.

«Кооперативний федералізм» також передбачав проведення міжурядових конференцій, консультацій, переговорів щодо узгодження спільних дій, але також означав і децентралізацію федерації. Її виявом стало регулярне проведення з 1963 р. федерально-провінційних конференцій з приводу розв'язання проблем державного розвитку [81, с.117].

Побоювання децентралізації країни викликали гостру критику на адресу ліберального уряду Л. Пірсона з боку опозиційної Прогресивно-консервативної партії. Лідер консерваторів Дж. Діфенбейкер зазначав: «Вони (ліберали) започаткували так званий «кооперативний федералізм». Але, насправді, немає ані кооперації, ані федералізму… Що вони будують? Десять незалежних держав із широкими повноваженнями? [81, с.118]». Натомість частина квебекського політикуму побоювалась, що «кооперативний федералізм» може призвести до ще більшої централізації держави і зашкодити провінції.

Боротись за культуру й мову в індустріальному суспільстві для Квебеку виявилось замало, та й навіть для цього необхідно було контролювати інші сфери життя. Відтак, у квебекському політикумі під час «тихої революції» зародилася ідея «особливого статусу» провінції, котра стала особливо актуальною в постреволюційні роки. Її суть полягала в тому, що Квебек розглядався як особлива спільнота, для збереження специфічних рис якої, конституція мала зафіксувати ширші права. Це, безумовно, розходилося з офіційною позицією Оттави, тож конституційні непорозуміння стали головним джерелом федерально-провінційних протиріч [67, с.53].

Зважаючи на особливість Акта про Британську Північну Америку 1867 р., який не розглядав Квебек винятковою провінцією, його керівництво цікавили не стільки зміни до конституції, скільки зовсім нова конституція з іншим перерозподілом влади. Мова про сепарацію Квебеку на урядовому рівні практично не велася, а якщо і з'являлися подібні заяви, то вони були для того, аби виторгувати в Оттави більше прав для провінції. Ліберали були переконаними федералістами і майбутнє Квебеку вбачали у складі Канади. Їхню позицію вдало передають слова міністра Е. Кіренса: «Канада - федеративна держава, утворена з двох народів, у яких відмінні традиції, культура, мова. Це два народи засновники Канади. Символами такої держави мають бути одна конституція, один прапор, один федеральний уряд…»[43].

Частково йдучи на зустріч Квебекові, федеральний міністр юстиції Дейв Фултон запропонував формулу змін до конституції країни, згідно з якою формування парламенту Канади повинно було відбуватися з урахуванням «фактора населення». Законопроект також проголошував неможливість змін, які зачіпали права провінції, без згоди всіх суб'єктів федерації і центрального уряду. Однак у 1961 р. Ж. Лесаж відкинув «формулу Фултона», мотивуючи це тим, що Оттава відмовилась обмежити свою владу і розширити виняткові права законодавчого органу провінції. Федерально-провінційні розбіжності зайшли так далеко, що восени 1963 р. Р. Левек у промові перед Монреальською асоціацією бізнесменів заявив, що Квебек уже не можна зупинити на шляху до самовизначення [38, с.3].

У середині 1964 р. канадський політикум, керуючись бажанням ухвалити основний закон держави до 100-річчя федерації, знову повернувся до ідеї перегляду Акту про Британську Північну Америку 1867 р. На початку вересня 1964 р. у Шарлоттауні відбулася чергова федерально-провінційна конференція, у підсумку якої міністр юстиції федерального уряду і близький товариш Ж. Лесажа Гай Фавро запропонував доповнити «формулу Фултона». Новий документ передбачав провінційне право вето щодо змін, які ухвалювались без згоди тієї чи іншої провінції, але безпосередньо їх зачіпали, а також розширював провінційну юрисдикції у соціальній сфері.

Реакція політиків і громадськості на появу нової конституційної формули була неоднозначною. Прем'єр-міністр держави Л. Пірсон убачав у ній початок нової ери для канадського федералізму, а прибічників централізації країни переконував у тому, що національна єдність не обов'язково означає чітку субординацію у взаєминах між центром і провінціями. Саме за це главу уряду скритикував Дж. Діфенбейкер, котрий вважав, що такий проект змін неодмінно призведе до «балканізації» країни.

Непослідовні, а іноді суперечливі кроки Ж. Лесажа, стали причиною чвар у квебекському уряді. Ближче до середини 1960-х рр. кабінет міністрів покинули особи, з якими асоціюються перетворення під час «тихої революції», а саме: Е.Кіренс, П. Жерен-Лажуа, Р. Левек. 16 листопада 1964 р. Ж. Лесаж заявив про перехід «тихої революції» у «тиху еволюцію». Цій заяві передувало оприлюднення в пресі так званого «Канадського маніфесту», у якому йшлося, що завдяки «тихій революції» Квебек багато досяг, але реформаційний рух уже виснажився й зійшов на манівці, бо влада провінції відступила від політики змін і займається лише націоналістичними закликами [38, с.4]. Авторами маніфесту були провінційні політики, що сповідували принципи канадського федералізму.

Політичні процеси, що відбувалися у Квебеку напередодні виборів до Законодавчої асамблеї провінції 1966 р., викликали неабиякий інтерес у всій Канаді, оскільки перемога будь-якої з провінційних партій не гарантувала непорушність федеративній системі. Головні політичні сили провінції - Національний союз і Ліберальна партія, кожна у свій спосіб, поділяли ідею «особливого статусу» для Квебеку. Водночас, у суспільно-політичному житті провінції домінували дві тенденції: з одного боку, йшла боротьба за досягнення автономного статусу, а, з другого, наростали сепаратистські настрої [22, с.75].

Першу тенденцію репрезентувала Ліберальна партія Квебеку, що у випадку збереження владних повноважень планувала закріпити здобутки «тихої революції». Та незважаючи на беззаперечні здобутки за час перебування при владі, ліберали погрузли у внутрішньопартійних скандалах. Трохи більше ніж за рік до виборів провінційна газета «Монреаль Стар» навіть припускала, що в разі чергової перемоги Ліберальної партії уряд очолить не Ж. Лесаж, а його соратник П'єр Лапорт [22, с.76].

Виразником другої тенденції став реформований на початку 1960-х рр. Національний союз на чолі з юристом Даніелем Джонсоном. Лідер юніоністів у 1965 р. опублікував політичний маніфест під промовистою назвою «Рівність або незалежність», що став передвиборчою програмою партії. Це гасло чітко визначало ту межу, до якої дійде Квебек, якщо Оттава не виконає вимог провінції. Сам термін «рівність» не означав рівність між десятьма провінціями, а, передусім, - між двома націями - англо- та франкоканадською. Глава Національного союзу пропонував замінити федерацію з десяти провінцій на конфедерацію з двох націй-засновниць Канади. Поява такого маніфесту була важливою з двох причин: по-перше, з'явилось бажання отримати більше прав для Квебеку, аніж це було передбачено Актом 1867 р. і, по-друге, ці вимоги обґрунтовувались правом націй на самовизначення, а не лише історичними підставами, як це було до того. Федеральний прем'єр-міністр Л. Пірсон негативно відреагував на передвиборчі гасла Національного союзу. Він заявив про неможливість вирішення проблеми Квебеку у такий спосіб і погоджувався лише на поступки в мовній сфері.

Політичні аналітики напередодні голосування 5 червня 1966 р. віддавали перевагу Ліберальній партії і її поразка стала найбільшою несподіванкою політичного року [22, с.77]. Відтак, поразка на виборах політичної сили, котра ініціювала проводила радикальні перетворення у квебекському суспільстві стала верхньою межею «тихої революції».

Підсумовуючи, зазначимо, що за далекосяжністю наслідків, реформи ліберального уряду Ж. Лесажа справді можна вважати для Квебеку революційними. Упродовж «тихої революції» вдалося зміцнити економічну базу провінції, поліпшити соціальний стан її жителів, реформувати виборчу систему та сферу освіти, покінчити з основними проявами корупції й патронажу в політиці. Якщо виразником інтересів франкоканадців до 1960 р. була головно католицька церква, то з часу «тихої революції» цю роль став виконувати квебекський уряд, котрий заради цієї мети ратував за розширення прав провінції. Спроби ж уряду Ж. Лесажа досягти «особливого статусу» Квебеку загострило відносини з Оттавою і стало реальною загрозою канадському федералізмові.

1.3 Становлення та еволюція франкоканадського націоналізму

Реформаторська діяльність уряду Ж. Лесажа була тільки зовнішнім виразом глибинних перетворень, що відбувалися під час «тихої революції» у Квебеку. Її внутрішнім виявом стали радикальні зміни у світобаченні квебекців, що особливо виразно проявилися під час дискурсу навколо питання про колективну ідентичність. Суспільна лібералізація, як не дивно, не тільки не зменшила почуття національної приналежності, а навпаки, сприяла її зростанню. Це зі свого боку спричинило загострення міжнаціональних суперечностей між франко- та англоканадцями, в основі яких лежав конфлікт різних моральних цінностей [63, с.134].

Протягом XVIII - першої половини ХХ ст., в умовах ізоляції та під впливом специфічного північноамериканського географічного середовища, франкоканадці сформувались в автентичний етнос із характерними лише для нього особливостями. Першою такою особливістю - є специфічна мова, відмінна від тієї, якою спілкуються у Франції. У ній багато запозичених слів з англійської та мов корінних народів [26, с.51]. За півтори століття французької колонізації (1608-1760 рр.) в Канаді осіло 10 тис. осіб, з яких лише 1100 жінок, тож французькі чоловіки вимушено укладали шлюб з індіанками. Своєрідного колориту франкоканадському етносу також додало влиття з релігійних мотивів в його склад переселенців-католиків із Шотландії та Ірландії, котрі заради віри жертвували своєю мовою [45, с.51].

Традиційний, чи іншими словами меланхолійний націоналізм франкоканадців, ґрунтувався на трагічних сторінках квебекської історії, пов'язаної з цілою низкою невдач і принижень: завоювання 1760 р., Паризький мир 1763 р., невдале повстання 1837-1838 рр., Акт про Союз 1841 р. тощо. Водночас, франкоканадський націоналізм характеризувався орієнтацією у минуле («Наш учитель - минуле!»), романтичним аграризмом («Назад до землі!»), католицьким месіанством («Французьку Канаду заснували місіонери, тому франкоканадський народ - обраний Богом, народ - місіонер»), антиетатизмом [45, с.54].

Стимулом до трансформації націоналістичної ідеології й зародження модерного націоналізму у Квебеку стали також індустріалізація, урбанізація та політична модернізація в роки «тихої революції». Саме вони, умовно кажучи, роз'їли традиційну квебекську структуру суспільства, базовану на двох елементах - селі й парафії. Оскільки традиційний націоналізм виходив із міфів про аграрне покликання квебекців і велику роль сільської парафії у суспільній організації, то в умовах «тихої революції» він став просто неактуальним. Тож, модерний націоналізм значною мірою виник, як наслідок руйнування колишньої моделі соціальної організації і, зважаючи на особливості нової епохи, не став замкненим явищем чи ідеологією якоїсь однієї групи, а поширився на всі прошарки суспільства. Втім головними його носіями стали здебільшого освічені, добре оплачувані міські жителі та молодь [23, с.92].

Одним із найважливіших моментів переосмислення традиційного націоналізму став також заклик з боку популярного священика й університетського професора Жоржа-Анрі Левека наповнити квебекську націоналістичну ідеологію гуманістичним і соціально-економічним змістом. Це пояснюються тим фактом, що упродовж «тихої революції» у провінції сформувався новий середній клас, що складався переважно з франкофонів, в житті яких не останню роль став відігравати матеріальний чинник [60, с.101]. Оскільки домінування англоканадців у приватному бізнесі похитнути їм не вдалося, то вони зосередились в громадському секторі. Поки цей сектор міг поглинути всіх нових представників середнього класу, франкофони не виявляли гострого невдоволення своїм становищем, але коли його можливості вичерпались, вони з'ясували, що запорукою успішності в приватному секторі є вільне володіння англійською мовою. Це, з-поміж іншого, і пояснює причину загострення мовної проблеми [60, с.102].

В 1963 р. у відповідь на зростання незадоволення серед франкоканадців Квебеку своїм мовним становищем було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Вона зосередила свою діяльність на вивченні рівня двомовності у федеральній адміністрації, ролі громадських і приватних організацій у намаганні поліпшити міжкультурні відносини. Співголовами Королівської комісії стали А. Лорендо (франкоканадець) та А. Дантон (англоканадець), тому її часто називають «комісією Лорендо-Дантона». Вона складалась з десяти обраних комісарів - по чотири англо- і франкоканадці, та двох представників інших етногруп, серед них й канадця українського походження, голови відділу слов'янських студій Манітобського університету Ярослава Рудницького. Останній мав окрему думку щодо розв'язання мовної проблеми в Канаді і звертав увагу на те, що пропаґовану в суспільстві двомовність не слід розуміти виключно як англо-французьку, бо є реґіони, де позиції французької мови слабкі (Захід Канади). Тому найкращим виходом із ситуації, на думку Я. Рудницького, мала бути багатомовна й багатокультурна Канада з двома офіційними та багатьма реґіональними мовами («ономастичний білінгвізм») Після двох років роботи «комісія Лорендо-Дантона» підготувала попередню доповідь, у якій визнала, що проблема Квебеку не просто існує, а є найгострішою проблемою федерації.

Зібраний «комісією Лорендо-Дантона» матеріал засвідчив, що франкофони не займають відповідальних посад у федеральних інституціях, мають гірші освітні можливості, знайти роботу їм важче ніж англофонам і французька мова не належно захищена законодавством. Тож, комісія рекомендувала федеральному урядові виправити ці недоліки, дотримуючись принципу «рівності двох головних мов і культур».

Чимало квебекців зустріли рекомендації Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності з недовірою. Ще настороженіше поставились до висновків комісії поза Квебеком. Так, на думку прем'єр-міністра провінції Онтаріо Дж. Робертса, Квебек нічим не кращий від інших провінцій, а рекомендації, що стосується зрівняння у правах французької й англійської мови фактично сприяють розколу країни. Британські аналітики зі свого боку оцінили попередній рапорт Королівської комісії з питань двомовності та багатокультурності, як «надто песимістичний» і «зайве провокаційний». А розчарований її звітом представник Палати громад, канадець українського походження М. Мандзюк заявив, що «краще, якби її узагалі не було». Проте комісія продовжила свою роботу, і на підставі врахування її напрацювань у 1969 р. парламент ухвалив закон про офіційні мови в Канаді [51, c.41].

Водночас із зростанням ваги мовного фактора в житті Квебеку в 1960-і рр., різко зменшився вплив церкви. Релігія, як і походження, тепер не були визначальними рисами, що визначали приналежність на рівні «свій-чужий».


Подобные документы

  • Загострення стосунків між пролетаріатом та буржуазією. Національна особливість та основні рушійні сили. Початок організованого руху. Збройне повстання в Москві. Політичні демонстрації в українських містах. Причини поразки революції та її наслідки.

    презентация [2,0 M], добавлен 21.06.2015

  • Завоювання колонії Франції Нової Франції (Квебеку) Великою Британією. Основні підходи в англо-канадській історіографії щодо представників радикальної та ліберальної течій франко-канадського націоналізму. Інституалізація та політизація націоналізму.

    статья [30,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Загострення системної кризи радянського тоталітаризму та спроби його реформування у другій половині 80-х років. Впровадження принципів перебудови і проблеми на його шляху. Соціально-економічна ситуація в Україні, проведені реформи та причини їх провалу.

    реферат [15,5 K], добавлен 17.06.2009

  • Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.. Розвиток боротьби за визволення України. Формування козацької держави. Переяславська Рада. Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського.

    реферат [25,0 K], добавлен 27.02.2009

  • Соціальні та національні проблеми імперії Габсбургів. Передумови та завдання революції. Буржуазна революція 1848 р. і реформи в Австрійській імперії. Революція в Галичині. Українці в імперському парламенті. Поразка революції і Жовтневе повстання у Відні.

    курсовая работа [54,8 K], добавлен 05.07.2012

  • Генріх VIII як політичний діяч, короткий нарис його життя та оцінка значення в світовій історії. Передумови та зміст релігійної реформи, її початок та головні етапи протікання. Аналіз підсумків та наслідків реформи, що вивчається, її історична роль.

    курсовая работа [57,4 K], добавлен 25.12.2014

  • Поняття націоналізму та умови його розвитку на українських землях. Елементи і основна ідея українського націоналізму. Ідеї націоналізму та самостійності у творах Миколі Міхновського. Місце Дмитра Донцова в історії української політичної думки ХХ ст.

    реферат [36,8 K], добавлен 12.10.2010

  • Передумови та причини революції 1917 року на Херсонщині. Органи міського самоврядування в період революції. Завершення революції. Політична діяльність партій. Події 1917 року на Херсонщині в контексті національного і культурного відродження України.

    курсовая работа [74,2 K], добавлен 17.03.2015

  • Українська державність наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Безпосередні наслідки поразки Української революції. Початок гайдамацького руху, його головні причини та історичні передумови. Гайдамацькі повстання, їх соціальні та політичні наслідки.

    контрольная работа [29,0 K], добавлен 21.06.2011

  • Головні передумови та етапи розвитку економічної кризи у Франції, тенденції наростання фашистської загрози. Особливості діяльності уряду Народного фронту. Життєвий шлях Ф. Петена та його роль у становленні режиму Віші. Намагання Петена зберегти Францію.

    курсовая работа [64,0 K], добавлен 25.12.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.