Вплив Магдебурзького права на розвиток міста Володимира (литовсько-польська доба)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВПЛИВ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА РОЗВИТОК МІСТА ВОЛОДИМИРА (литовсько-польська доба)

Анотація

У статті, на основі джерел, охарактеризовано соціально-економічний розвиток м. Володимира литовсько-польської доби. Висвітлено господарську діяльність та побут місцевої людності. Особливу увагу приділено суспільно-політичним аспектам життя населення міста.

Ключові слова: магдебурзьке право, привілей, ратуша, цехова організація, ремісниче виробництво, ярмарок.

магдебурзький право володимир місто

Одним з важливих завдань української історичної науки є вивчення українських міст, які були торгово- ремісничими, політико-адміністративними та культурними осередками. Їхньому значенню присвячені фундаментальні праці багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. Попри сказане, дослідження міст і надалі залишається однією з найактуальніших проблем як середньовічної, так і нової історії. Безперечно це стосується і волинських міст, зокрема одного з найдавніших і найбільших - Володимира. Вже в часи останнього руського правителя Волинської землі Юрія-Болеслава II (13251340 рр.) місто було доволі потужним економічним, політичним і культурним центром. Відомо, що тут знаходилися ремісничі та торгові осередки [1, 13].

У другій половині XV ст. Володимир отримав магдебурзьке право. Підставою для його поширення та використання в українських землях були так звані магдебурзькі привілейні грамоти, які відіграли таку ж роль, як і хартії (статути) західноєвропейських міст. Їх метою було закріплення нової системи управління містом, заснованої на принципах міського самоврядування. Магдебургія була важливим чинником життя міста. Безпосередньо Володимиру це право надав король польський і водночас великий князь литовський Казимир Ягайлович [2, 14]. Впродовж XVI ст. Володимир отримав нові привілеї і підтвердження старих. У 1509 р. польський король Сигізмунд І знову підтвердив старі привілеї міста, а Володимир остаточно отримав статус міста з магдебурзьким правом. У 1532 р. король вкотре підтвердив привілеї міста [3, 54].

Найбільш широкі юридичні права Володимир отримав у 1570 р. - вже після Люблінської унії, коли старостою тут був кн. К. Острозький. Було дозволено організовувати цехи, проводити три ярмарки на рік, спорудити міську ратушу, а гербом міста затверджено зображення Юрія Змієборця [3, 54]. У подальшому ці привілеї були підтверджені й надані нові, зокрема в 1615, 1633 і 1680 рр. [3, 100]. Наприклад, привілей 1633 р. свідчив, що володимирці зобов'язані утримувати ратушу, а також їм було дозволено об'єднуватись в цехи. Отже, Володимир будувався за магдебурзьким правом і мав обов'язковим елементом ратушу. За середньовічними канонами, вона мала знаходитися в центрі міста, на ринковій площі. Сам ринковий майдан був оточений кварталами, поділеними вузькими вуличками і мав форму неправильного прямокутника [4, 449].

Володимирська міська ратуша згадується в документах упродовж Х'УТ-Х'УШ ст. Перша документальна згадка про неї як споруду, в якій розпочалася робота міських органів самоврядування, міститься в документі від 10 вересня 1584 р. - скарзі лантвійта К. Вагилевича, бурмистра В. Ілінського та радців Д. Вараксича і Т. Пахеровича на Л. Беняшовича, з приводу безпідставного збирання останнім чопового податку. У ній міщани також вимагали від Беняшовича з'явитися до ратуші з письмовим підтвердженням на право збору того податку [5, 150]. Далі володимирська ратуша як реально існуюча будівля була засвідчена в універсалі козацького гетьмана І. Петражицького-Кулаги 1632 р., у зв'язку з попередженням про татарський напад і необхідністю підготовки до захисту [6, 333-336]. О. Цинкаловський наводив короткі відомості про будинок старого магістрату при вулиці Князя Василька (колишня Фарна) на старому ринку [7, 207]. Однак наприкінці Х'УШ ст. ратуші в місті вже не було [8, 874-875].

З поширенням магдебурзького права, у Володимирі швидко розвивалася цехова організація. П. Сас називає у місті цехи шевців, кравців, м'ясників, купців, ковалів, теслів, кушнірів, гончарів, а також різницький і пекарський - всього 11 [9, 92]. Наведений перелік різних фахівців є яскравим свідченням значного розвитку міського ремесла. Викликають інтерес різницький і пекарський цехи, пов'язані з виробництвом продуктів харчування, яких постійно вимагало населення кількатисячного міста. Як слушно зауважила О. Компан, продукти харчування вироблялися на малих підприємствах, здебільшого, в межах однієї сім'ї. Лише цим можна пояснити наявність у місті великої кількості пекарів, м'ясників, різників, броварів, солодовників, мельників тощо [10, 202]. Варто зазначити, що, попри значне поширення, галузі харчової промисловості знаходились ще на стадії виділення з домашнього промислу, який поєднував виробництво на замовлення, з виробництвом на ринок. Так, під 1569 р. у 17 ремісників-м'ясників, які торгували на міському ринку, нараховувалася також 71 шкіра биків, баранів і кіз [11, 418].

Треба думати, що майже в кожному заможному господарстві була своя броварня. Про це свідчить назва вулиці - Броварна - в південно-західній частині Володимира, неподалік від р. Луги. Взагалі, ремісниче виробництво було одним з найважливіших елементів економіки середньовічного міста. Найбільш масовими були спеціальності, пов'язані з виробництвом одягу, взуття та харчових продуктів. За даними люстрації 1552 р., у Володимирі були 25 кравців, 25 шевців, 15 лимарів [12, 520-524]. Вичинка шкір була пов'язана з виробництвом м'яса. Були у Володимирі і зброярі. Так, 1561 р. згадується пушкар Костянтин, який ремонтував аркебуз київського шляхтича Станіслава Стужинського, а після пожежі 1566 р. майстрові було віддано на ремонт 29 гаківниць [13, 103,137]. Як відомо, на Волині, починаючи ще зі слов'яно-руської доби, значного розвитку набуло деревообробне ремесло. Володимирські майстри вміли робити й великі човни. Так, 1566 р. згадуються торгівці Айзак і Зельман із Володимира, які побудували за свої кошти три човни- ком'яги і продали їх міщанинові П. Діброві [14, 125].

Потреба в цеглі, облицювальній плитці та пічних кахлях зумовила виникнення відповідних виробничих осередків. Згадки про цегельні свідчать, що одна з них знаходилася над р. Лугою, в західній частині міста, біля с. Федорівка. Інша цегельня була в передмісті Білі Береги. На східній околиці міста, за с. Островок також є залишки таких печей. Нарешті, на південній околиці міста, в урочищі Бірок була цегельня, що належала Василіанському монастирю [7, 209-213]. Свідченням керамічно-цегельного виробництва є промовиста назва урочища Печисько на лівому березі р. Рилавиці, на східній околиці давнього Володимира. Саме в цьому урочищі за Проваллям, О. Цинкаловський виявив багато орнаментованих полив'яних кахлів XVI- XVII ст. [7, 209]. Переважання кахлів з так званим «килимовим» орнаментом додатково підтверджує достовірність датування всього виробничого комплексу першою половиною XVII ст., адже кахлі з подібним орнаментом набули значного поширення в тодішній Речі Посполитій, зокрема й на Волині [7, 209].

Традиційно у Володимирі розвивалось гончарство. Гончарі селилися з давніх часів в урочищі Зап'ятниче, за валами окольного міста, в північній частині Володимира, де, крім керамічних горщиків, були знайдені й виробничі споруди Х^ХУІ ст. [18, 206,210]. Те, що цей район був пов'язаний з ремеслом і торгівлею, свідчить факт існування тут церков св. Параскеви-П'ятниці та св. Миколи Мерликійського, які вважалися покровителями ремісників і купців. Саме ж передмістя Зап'ятниче було розташоване на перехресті торгових шляхів і, ймовірно, саме тут був розташований торговий майдан.

Чимало ремісників не були членами цехів. Вони нерідко були прогресивнішими від обмежених статутними рамками цеховиків, хоча між ними існував антагонізм. Ставлення до партачів з боку міських урядовців в українських землях було неоднаковим. Подекуди до них застосовувалися жорсткі дискримінаційні заходи, як, наприклад, у Володимирі, де місцева рада розпочала свій наступ на позацехових м'ясників ще наприкінці 60-х рр. XVI ст. У липні 1569 р., за наказом цієї ж ради, були пограбовані м'ясники кн. Л. Сангушковича-Кошерского, які, незважаючи на заборону, продавали свої товари на міському ринку. У позацехових м'ясників було відібрано багато битого птаха, бараняче, козяче й ялове м'ясо, а також значна кількість шкір тварин. Можна припустити, що це з якихось причин було вигідне війту, але не йшло на користь місцевим цеховим ремісникам [14 155].

Серед споруд, пов'язаних з виробництвом продуктів першої необхідності та виробничою діяльністю людей, варто назвати кілька водяних млинів і гребель. Так, гребля біля Білих Берегів з млином належала володимирському єпископату, як це видно з опису церков маєтків 1593 р. [20, 372-373]. На греблі в урочищі Провалля також був водяний млин, який належав Василівській церкві [7, 198]. З млинами була пов'язана й така важлива галузь господарства, як суконне виробництво. Терки, що сукно терли, або інакше - фолюші, після жорен і круп'яних ступ, були найбільш поширеними млиновими пристроями. Ступи, фолюші, з'єднані з водяним колом, терли і м'яли сукно в дерев'яних коритах, а потім його сушили. Далі, за допомогою щітки, відбувалося підняття ворсу, а «постригачі» рівняли його ножицями. Спосіб виготовлення сукна з допомогою фолюш при млинах, в основному, був розвинутий у містах. Сукно вироблялося майже в кожному добре налагодженому господарстві. На думку О. Ком- пан, в другій половині XVII ст. існували вже окремі центри виробництва українського сукна. На Волині, поруч з Луцьком і Кременцем, таким центром був Володимир [10, 255].

Міське населення Володимира займалося також різними промислами, які виникли з появою надлишків сільськогосподарської продукції. З'явилися професіональні винокури, пивовари, солодовники. Наприклад, з люстрації 1552 р. довідуємося, що на східній околиці міста, за валами існували пивоварні та солодовні [9, 116].

Поширення магдебурзького права в українських землях сприяло подальшому торговельному розвитку міст. Річ у тім, що нерідко, разом із наданням або підтвердженням права на самоврядування за магдебурзьким правом тому чи іншому населеному пункту, в привілейній грамоті щодо цього давався ще й дозвіл на організацію та проведення торгів і ярмарків. Право на проведення ярмарків було одним із найважливіших привілеїв багатьох вільних європейських міст. Також всі ярмарки так чи інакше були прив'язані до релігійних свят. Так, привілеєм Сигізмунда Августа від 12 жовтня 1570 р. у місті Володимирі було дозволено проводити тричі на рік вільні безкоштовні ярмарки: перший - протягом тижня на початку великого посту, другий - на Зелені Свята і третій - на св. Апостола Матвія. На них дозволялися двотижневі торги, за участю купців чужоземних держав і всіх бажаючих, навіть простих людей, з різноманітними товарами без виплати королівських мит, дерев'яних, мостового та торгового замкового [3, 54].

Ревізія 1552 р. свідчить, що торгівля велася в центрі міста, на ринковому майдані, де були 24 кліті (комори) для краму, які належали місцевим торгівцям- євреям, одна - війтові; різницьких комірчин-яток - 6, а одна війтова, але порожня, бо торгують на столиках [12, 522]. Подібні кліті-комори споруджувалися на призначених для цього місцях на ринку в торгових рядах. Це були однокамерні, переважно дерев'яні будівлі. Зрозуміло, що такі комори на ринку могли належати лише заможним міщанам. Решта дрібних торгівців, імовірно, торгувала де доведеться. Нерідко міщани об'єднували кошти для ведення більшої торгівлі. Так, 1566 р. володимирський міщанин Яроцький і священик Прокопіївської церкви Федір домовились про продаж шляхтичу Отаровському великої партії жита. В цей час активна торгівля велася через Устилуг, що знаходиться на відстані 12 км від Володимира. З нього великими суднами-ком'ягами перевозили зерно, поташ та інші товари до Гданська, а далі - в різні європейські країни. В XVI ст. Устилуг був значним річковим портом. Для зберігання вантажів у ньому були склади. Наприклад, володимирський городничий М. Козинський зберігав в Устилузі 800 мац зерна і 25 лаштів поташу [9, 112]. Це був здавна порт міста Володимира. У самому місті теж була торгова пристань, з промовистою назвою «Товарна гора», що знаходилася на березі р. Луги. Також на території міста трапляються монети XVI ст. Сигізмунда Августа [16, 18].

Отже, підсумовуючи, слід відзначити, що запровадження магдебурзького права у місті Володимирі відіграло позитивну роль у його соціально-економічному зростанні. Воно стало головним стимулом до розвитку ремісничого виробництва, організації цехів, ведення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, що своєючергою вплинуло на подальше формування планувальної структури міста.

Література

1. Ржежабек И. Юрий ІІ -- последний князь всей Малой Руси // Болеслав--Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: Сб. мат. и исслед. -- СПб., 1907.

2. Історія Волині: З найдавніших часів до наших днів /Редкол.: А. Михайлюк та ін. -- Л., 1988.

3. Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899. -- К, 1971.

4. Ptasnik J. Miasto i mieszczanstwo w dawnej Polsce. -- Krakow, 1934.

5. Кравченко В.М. Володимирська ратуша в кінці ХУІ -- на початку ХУІІ ст. // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. -- Луцьк, 2010. -- № 22.

6. Архив Юго-Западной России. -- Т. 1. -- Ч. 1. -- К., 1863.

7. Цинкаловський О. Матеріали до археології Володи- мирського повіту // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. -- Л., 1937. -- Т. CLIV

8. Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzglqdem historycznym, geograficznym i statystycznym. -- Warszawa, 1845. -- T. 2., Cz. 2.

9. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV -- 60-х годахXVI в. -- К., 1989.

10. Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. -- К., 1963.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАУК), ф. 25, оп. 1, спр. 7.

12. Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzglqdem historycznym, geograficznym i statystycznym. -- Wydanie drugie. -- Warszawa, 1886. -- T. III.

13. ЦДІАУК, ф. 25, оп. 1, спр. 3.

14. ЦДІАУК, ф. 28, оп. 1, спр. 4.

15. Архив Юго-Западной России. -- Т. VI. -- Ч. 1. -- К., 1883.

16. Цинкаловський О. Княжий город Володимир. Популярно-науковий нарис. -- Л., 1935.

Размещено на Allbest.ru