Дисидентський рух 60-70 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Дисидентський рух 60-70 років»

Вступ

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х pp. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х pp.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-ті роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж в межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

1. Зародження дисидентського руху

Дисидентсво (від лат. dissident - незгодний) - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини».

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Першими організаціями інакодумців України стали:

· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована - 1961 р.

· Об'єднана партія визволення України

· Український національний фронт (УНФ) Створена З. Красівським та М. Дяком у 1964 р.

· Український національний комітет (УНК)

· Демократичний союз соціалістів

· Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

· Реалістичний робітничий гурток демократів - створений на Донбасі у 1956 р.

дисидентство рух шестидесятник

2. Мета та основні цілі дисидентів

Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст В'ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» - тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

3.Діяльність шестидесятників

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» - нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.

Євген Сверстюк писав у 1993 році: "…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділів неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.» Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

До шістдесятників відносять також дещо старшого за віком поета Івана Коваленка, чию пость вивчав видатний український історик Сергій Білокінь. Він, зокрема, писав: «Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України.

4. Найвизначніші представники шістдесятників

Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших явищ української літератури середини ХХ ст. Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртківта організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

Ліна Костенко - народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. В літературу Ліна Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами - «шістдесятниками», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила у «чорний список», складений особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році у світ виходить збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки - спеціальною постановою Президії СПУ - історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху шість років. У 1987 році «Марусю Чурай» і збірку «Неповторність» Ліни Костенко було удостоєно Шевченківської премії.З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко незмірно зроста. Її «Вибране» 1989 року відразу стала раритетом, її цитують, про неї пишуть книжки. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: «…і знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм - я в ньому не існую».

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася йти на церемонію вручення. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», - відповіла вона на запрошення.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови. Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Василь Стус (1938-1985 рр.) - видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О. Тихого і Ю. Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), три томи «Творів» (1994-95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

5. Культурне життя періоду «застою»

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр.) в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя - політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільно-політичне життя в Україні розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку - наступ партапарату, його ідеології, з іншого - зростання національної свідомості. Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв'язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва».

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників. На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М. Брайчевський, Олена Компан, Я. Дзира.

В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися і неординарні твори. Поміж них - романи «Собор» (писався у 1963-67 рр.) і «Циклон» О. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурній політиці, навіть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант «українізації», розпочало діяльність «Українське товариство охорони пам'яток історії та культури», що, зокрема, здійснювало реставрацію пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення «нової спільноти - радянського народу» й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Після приходу до влади у 1972 р. В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману «Собор». Багатьох «шістдесятників» піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох (зокрема Івана Дзюбу) навіть заарештовано. Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965-1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-ті роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруванню почали піддавати навіть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала поява альтернативної, підпільної «дисидентської» культури, зокрема - так званого «самвидаву». Дисидентами (а пізніше - політв'язнями) стала найрадикальніша частина «шістдесятників». Інші або самоізолювалися від активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спілкування з читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови «Про літературно-мистецьку діяльність». Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії. Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про «розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації». Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела «Думка», заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль «Гомін» та інші колективи. У 1979 р. трагічно обірвалося життя автора пісень «Червона рута та «Водограй» В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво (М. Стеф'юк, А. Солов'яненко, Д. Гнатюк).

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували (А. Рибачук, В. Мельниченко).

1960-70-ті роки стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час фільми «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.

6. Опозиція в 1960-70-х роках

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично - з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В'ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси. Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко.Діальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію - стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави». Після відновлення діяльності групи у 1988 р., на її базі було створено «Українську республіканську партію» у 1990 році.

7. Придушення дисидентства

На Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох. Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Висновки

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якогоналежали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

Уже напочатку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

Література

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.

2. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р. Штуса. - К.: Генеза, 2002. - С. 211-212.

3. Кріль Н. Сузір'я яскравих зірок на тлі тотальної негоди // Дивослово. - 2005. - №5. - С. 2-8.

4. Наєнко М. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С. 281-287.

5. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - С. 23-33.

6. Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж, 1968.

7. Українські юристи під судом КДБ. Мюнхен, 1970.

8. Русначенко А.М. Національно - визвольний рух в Україні середина 1950-х - початок 1990-х років. - К., 1998.

9. Каганов Ю.О. Опозиційний виклик: Україна і Центрально-Східна Європа 1980-х - 1991 рр. - Запоріжжя, 2009.

10. Смолоскип. Париж - Балтімор, 1971, 1972 і 1975.

11. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Київ, 2007.

12. Шістдесятник Іван Коваленко: Біогр. нарис // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 422-443. Підп.: Сергій Білокінь, Марія Кириленко.

13. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995.

Размещено на Allbest.ru