Грюнвальдська битва

Таким чином, спроба примирення зазнала поразки. Третейський суд виявився безсилим вирішити спірні питання і врегулювати конфлікти мирним шляхом. Несправедливе рішення короля Чехії - посередника в переговорах між ворогуючими сторонами, ще більше розігріло пристрасті і бажання зброєю довести свою правоту. Але якщо вникнути в суть питання, то стає зрозумілим, що ні Полько-Литовська сторона ні Тевтонський орден не вірили в мирне розв'язання війни. Перемир'я, кожна із сторін використала для посилення своїх позицій і збільшення військової потуги, для подальшого, ще запеклішого ведення війни.

Отож, так званий Третейський суд був лише добре зіграною виставою для оправдання в очах суспільства і для прикриття справжніх намірів продовження війни.

Продовження війни стало невідворотною реальністю. Кожна сторона розвернула посилену військову і дипломатичну підготовку. Між Польщею і хрестоносцями почалось нове суперництво за союз з впливовим угорським королем.

Хоча у Сигизмунда Угорського була мирна угода з поляками 1413 року, він почав схилятися до союзу з тевтонцями. За цю зраду Сигизмунд отримав від Тевтонського ордену чималий хабар. В цей час угорський король не відкривав своїх істинних намірів Владиславу, відбріхуючись від нього нічого незначущими обіцянками. Сигизмунд погодився, навіть прийняти від литовського князя Вітовта багаті подарунки, зокрема дванадцять коней підкованих золотими підковами.

Вітовт вручив ці дари особисто на зустрічі з Сигизмундом в Кенемарці. Від угорського короля просили тільки одного - дотримуватись миру до 1413 року. Сигизмунд прийняв подарунки, але потім дав зрозуміти, що у випадку ескалації війни поляків з тевтонцями, він не збереже миру. У розмові Сигизмунд запропонував Вітовту змінити княжий титул на королівську корону і укласти союз проти Владислава.

Литовський князь категорично відмовився від цієї пропозиції. Коли Вітовт повернувся в двір, де розмістилась литовська делегація, несподівано в цій частині міста спалахнула пожежа, під час якої виникла паніка і була вчинена спроба замаху на великого князя литовського. Вітовт негайно залишив місто.

На відстані однієї милі від Кажмарки литовського князя угорський король і попрощався з ним, але в подальші переговори вступати не став. Після повернення з Кажмарки литовський князь зустрівся з Владиславом. Польський король і Вітовт докладно обмовили подальші дії проти хрестоносців, після чого правитель Литви поспішив на батьківщину.

Уже на четвертий день дороги Вітовт прибув у Брест, звідки розіслав наказ усім литовським землям готувати ополчення для війни з хрестоносцями. В Бресті Вітовт провів нараду з литовським і мазовецькими князями, після чого рушив у Слонім.

В цей час великий маршал хрестоносців здійснив нахабний рейд на Брест з метою захопити Вітовта в полон. 16 березня 1410 року несподіваним штурмом рицарі заволоділи Волковиском, спалили його і перебили людей, але схопити литовського князя їм не вдалося, на цей час він уже добрався до Слоніма.

В травні Орден запропонував великому князю литовському перемир'я. Воно було прийняте терміном до 24 червня, як і з Польщею1. У всі європейські двори відправлялися посли ворогуючих сторін з цінними подарунками і листами, у яких вороги висловлювався найоблеснішими словами.

Однак успіх мали лише ті звинувачення, які підкріплялися дзвінкою монетою. Перевага Ордену в фінансовій області була дуже очевидною. Посли хрестоносців активно вербували найманців в Чехії, Австрії, Мейсені, Силезії, і Швейцарії. Посли польського короля Владислава вербували найманців також там же.

Таким чином, виходило, що швейцарські найманці воювали один проти одного на стороні німців і слов'ян. Були випадки, коли польські вербування перекуповували у німецьких цілі військові загони, виходило інколи і навпаки.

Великий князь литовський для вербування найманців-професіоналів прислав Владиславу велику суму грошей.

Тевтонський орден мав реальну можливість з допомогою свого лівонського філіалу не допустити активних дій литовців в Прусії. План Ульріха фон Юнгінгена передбачав, що лівонські мечоносці будуть атакувати литовське військо з північного заходу в цей час, як пруська армія розгромить військо польського короля.

В травні великий магістр послав розпорядження лівонському ландмейстеру - в випадку невдалих червневих переговорів оголосити війну Великому князівству Литовському. Ландмейстер меченосців Конрад фон Фетінгоор відповів, що за умовами мирного договору з Литвою війна може початися лише за три місяці з дня її офіційного оголошення.

Отже, якщо Фетінгоор оголосить війну Вітовту на початку червня, це означало, що військові дії могли початися тільки на початку вересня. Пояснювалось це тим, що литовці, які не були зацікавлені у війні, взяли верх загальною справою ордена1.

В кінці 1409 року великий князь литовський налагодив дружні стосунки з Новгородською і Псковською республіками. Меченосці боялися цього литовсько-новгородсько-псковського союзу. Фетінгоор був вимушений тримати свою армію в постійній боєвій готовності, тому він навіть не відправив підкріплення в Прусію.

Ця затримка стала однією із головних причин поразки Тевтонського ордену. Трьохмісячний термін між оголошенням війни і її початком дав можливість полякам і литовцям виграти Грюндвальську битву. Лівонські мечоносці висадилися в Прусії лише на початку вересня.

На весні 1410 року Сигізмунд Угорський запропонував своє посередництво Владиславу і Ульріху фон Юнгінгену для мирного розширення конфлікту. Обидві сторони домовились почати переговори в Торуні 17 червня. Але підготовка до рішучої боротьби йшла повним ходом1.

На початку грудня 1409 року польський король Владислав прибув в Брест на таємну зустріч з князем Вітовтом. Крім планів компанії 1410 року обговорювалася і доля брата Владислава Свидригайло. Король не був згідний відати брата на страту, а в якості компенсації після війни віддасть Великому князівству Литовському Поділля - область, підтримуюча бунтівника Свидригайла.

План війни був детально розроблений Владиславом. Стратегічне планування польського короля значно перевершувало рівень свого часу. Головною, а часом і єдиною ціллю середньовічних війн майже завжди було захоплення якої-небуть прикордонної області. На цей раз король Польщі замислив і блискуче здійснив крупномасштабну операцію по знищенні військової міці всього Тевтонського ордену.

На Брестській зустрічі були обговорені місце і час концентрації союзних армій, їх об'єднання, а також напрямок маршу, деталі найважніших переправ. З'єднання польського і литовського військ в одну армію і несподіваний удар в центр орденської держави - на Маріенбург, давали ряд переваг союзникам.

По-перше, Польське королівство і Велике князівство Литовське з самого початку брали ініціативу ведення бойових дій у свої руки. По-друге, військові дії переносилися на ворожу територію. Таким чином, зберігалися від спустошення військового часу Литва і Польща. По-третє, великий магістр Тевтонського ордену був вимушений сконцентрувати всі свої сили в одному місці, що би завадити маршу союзників. В результаті цього маневру повинна відбутися рішуча битва, під час якої повинна проявитися численна перевага союзної армії над орденською.

Для цього щоби приховати справжні наміри, польський король влаштував демонстрації військової сили на кордоні з Прусією.

Великий магістр Тевтонського ордену вибрав оборонну тактику. Ульріх фон Юнгінген оперував категоріями свого часу і очікував цього від своїх суперників. Він готувався до масових ударів з боку Польщі і Мазовії. Хрестоносці активно готувались до оборони в своїх замках і містах на кордоні з Литвою оборону повинні були тримати контури, Рагнети, Рину і Мемеля.

Обороняти Нову Марку і Дрезденч був призначений прокуратор Нової Марки Михаїл Кухмейстер, Помор'я - контури Члухово, Тухоли, Швеца а також великий загін з Рагнетського комтурства Добжинську і Михайлівську землі охороняв комтур Бенеглова, а кордон по річці Дрвенци - комтури Бродниці і Астроди.

Головні сили Тевтонського ордену очолювані самим магістром сконцентрувались під Швецем. Дії хрестоносців корегувались в залежності від ситуації.

26 травня Великий литовський князь підтвердив перемир'я з Тевтонським орденом Вітовт 28 травня приймав Угорського посла, у розмові з яким підтвердив свої мирні наміри Литовська кавалерія в цей час наближалась до Жемайтії.

На початку червня відбувся збір литовського війська поблизу ріки Нарев. Звідти великий князь Вітовт очолив марш на воз'єднання з польським військом. Хрестоносці тим часом продовжували укріпляти прикордонні замки. Рицарське військо почало збір під Швецем.

Десятого червня Ольріх фон Юнгінген прибув у Енгельбург коло Швеца. З заходом сонця двадцять четвертого червня закінчилось перемир'я Польщі і Литви з Тевтонським орденом. В цей день наймані загони Владислава з'єднались біля Волбажа, біля Петриково з ополченням Великопольщі.

Готувались до походу Мазурські ополчення.

Несподіваним рейдом поляки спустошили околиці Торуні. Військо, залишене князем Вітовтом в Литві, здійснило похід під Юборг і Клайпеду. Сам литовський князь в цей час знаходився на марші між Бугом і Нарвою. Великий магістр Ордену прибув в Торунь і відправив польському королю посольство з пропозицією продовжити термін перемир'я до четвертого липня. Владислав охоче погодився. Литовців ця угода не стосувалася. Двадцять шостого червня військо на чолі з Владиславом здійснило кидок на північ в напрямку Любохні. Рицарські комтури Члухова і Тухоли здійснили рейд на прикордонні польські області. Польський король тим часом прямував через Високініци і Сейміци. Двадцять дев'ятого червня Владислав вже прибув у Козлово, де отримав звістку від литовського князя, повідомляв про своє прибуття до місця впадання Нарви у Віслу. Тридцятого червня військо Владислава об'єдналось з ополченням Великопольщі в Червенське. Польська армія переправилась через широку Віслу по плавучих мостах.

Насупного дня з Владиславом об'єдналось литовське військо і Мазурське ополчення. Другого липня закінчилась концентрація союзної армії.

Хрестоносці тим часом здійснили марш до заплав на ріці Дрвенци під Кужетником і почали їх укріпляти. Третього червня союзна армія розпочала похід до кордонів орденської держави.

Начальник польського гарнізону в Бигощі, перейшов кордон і розбив військо хрестоносців під командуванням фон Плауена. Четвертого липня завершилось нове перемир'я продовжувати, яке не було сенсу. Військо фон Плауена отримало сильне підкріплення - шістсот “списів” найманців. П'ятого липня в табор союзної армії під Єжавим прибули посли угорського короля, який продовжував виступати посередником в цій справі. Вони просили повідомити ті умови на яких королівство Польське і Велике князівство Литовське погодиться на мир з Тевтонським орденом. Відповідь була такою: Польщі повернути Добжинську землю, Литві - Жимайтію. Сьомого липня союзна армія досягла ріки Вкри. Восьмого липня союзники здійснили останній привал перед переходом Пруського кордону. Дев'ятого липня перетнули кордон, взяли штурмом і зруйнували Лаутенбург. Загін хрестоносців рушив із Сольдів в Кужетник. Туди ж відправилась армія союзників. Одинадцятого липня польсько-литовське військо несподівано повернуло на Ліндбарк і здійснило маршкидок на Дєлово. Дванадцятого липня Владислав і Вітовт отримали повідомлення Угорського короля про початок військових дій проти Польщі. В цей же день хрестоносці здійснили переправу на лівий берег Дрвенци. В дванадцяти місцях під Гратяном і здійснили марш в північно-східному напрямку.

Ввечері тринадцятого липня орденське військо досягло Фрігнова, який знаходився в десяти милях від Дубровни. Наступного дня великий магістр віддав наказ готувати позиції для майбутньої битви.

Таким чином Пруський похід став прилюдією до Грюнвальдської битви. Збір військ Ягайлом і Вітовтом, їх об'єднання спільний виступ проти сил Ордену, перенесення військових дій на територію противника, стали результатом продуманої тактики і мудрої політики, що під час вирішального бою при Грюнвальді стало чималою перевагою. Перший етап Пруського походу завершився боєм при Грюнвальді, і показав цілковиту перевагу Польсько-Литовських військ у наступальній тактиці.

По сьогоднішній день залишаються не з'ясованими кількість і озброєння обох воюючих сторін. Ці проблеми останнім часом висвітлені в працях лодзинських археологів і фахівців по зброї, які працюють під керівництвом А. Надольського. В праці шведського дослідника С. Екдаля про тевтонські загони і про джерела, які стосуються Грюнвальда також висвітлено багато нового, що стосується цієї теми.

В уже проведених дослідженнях була зроблена спроба з'ясувати етнічний і військовий потенціал воюючих сторін весною 1410 року. За розмірами королівство Польське (240 тис. кв. км.) і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1100 тис. кв. км) значно переважали землі Пруського ордена (58 тис. кв. км). За кількістю населення польсько-литовська сторона (близько 1800 тис. чол. в Польщі, біля 300 тис - етнографічній Литві, для руських земель які входили в її склад даних не існує) також мала перевагу над тевтонцями (біля 500 тис. чол.)

Але ця кількісна територіально-демографічна перевага урівноважувалась більш чіткою огранізацією і більш високим рівнем урбанізації в Прусії і її багатими фінансовими ресурсами. Тевтонський орден міг також розрахувати на допомогу лівонської і німецької гілок, а також Люксенбургів Чехії та Угорщини, міг провести набір найманців за гроші. Польща і Литва такими можливостями не володіли. Ядром польських і литовських сил, являлись кінне ополчення шляхти або литовсько-руських бояр, міщан і селян в рицарських загонах і нечисельній піхоті1.

Тевтонський орден володів значною підтримкою в Західній Європі, особливо в німецьких землях. Кістяк тевтонців становили молодші сини дворян священної римської імперії.

В багатьох німецьких князівствах існували філіали Тевтонського ордену із своїми володіннями і замками. Ці філіали також володіли значним економічним потенціалом, свої гроші вони витрачали на пропагандистські компанії, а також на мобілізацію для потреб Тевтонського ордену2.

Польське військо прийшло на битву в складі п'ятидесяти корогв із них сім виставили підкорені Польщею української землі. Ян Длугош називає наступні українські полки: львівський, холмський, галицький, перемишельський і три подільських; у двох корогвах були наймані рицарі з чехів, моравів і сілезців.

За Яном Длугашем: було відомо, що польське військо в цій битві мало п'ятдесят знамен котрі ми називаємо корогвами які складались з відомих рицарів, крім литовських корогв числом сорок. Перша корогва була великою корогвою Краківської землі. На знамені якої був Орел, увінчаний короною з розкритими крилами на червоному тлі, в ній зайняли ряди всі найбільші вельможі і рицарі Польщі і всі заслужені і досвідчені воїни переважаючи всіх інших силою і кількістю; лідером її був Зиндрам із Машковиц, а знаменоносцем рицар Марцин із Ворцимовец з роду Полукози; Спереду в першому її ряді силу їх переваги і заслуг стояли дев'ять рицарів. Друга корогва - Гонча. Третя корогва - придворних чинів. Четверта - святого Георгія. П'ята корогва - землі Познанської. Шоста корогва - землі Сандомежської. Сьома - калижська.

Восьма - землі Серадської. Дев'ята - землі Люблінської. Десята - землі Ленгчицької. Одинадцята - землі Куявської. Дванадцята - землі Леопольської. пурпорову тлі. Тринадцята - землі Велюньської. Чотирнадцята - землі Пшемишльської. П'ятнадцята - землі Добжинської. Шістнадцята - землі Холмської. Сімнадцята, вісімнадцята і дев'ятнадцята - землі Подільської. Двадцята - землі Галицької.. Двадцять перша і двадцять друга - князя Мазовії Земовіта. Двадцять третя - князя Мазовії Януша. Двадцять четверта - Миколая Куровського. Двадцять п'ята - Альберта Ястшембца єпископа Познанського.. Двадцять шоста - Христіана із Острова кастияна Краківського. Двадцять сьома - Яна Тарнавського, воєводи Краківського. Двадцять восьма - Сендзіволя із Острога, воєводи Познанського. Двадцять дев'ята - Миколая із Міхалова.. Тридцята - Якуба із Концеполя, воеводи Серадзьського. Тридцять перша - Яна або Івана із Обихова. Тридцять друга - Яна Лігендзи із Бобрека. Тридцять третя - Анжея із Тенчина. Тридцять четверта - Бігнема із Бжезя. Тридцять п'ята - Петра Шафранца із Пестковой скали. Тридцять шоста - Клеменса із Москожова .Тридцять сьома - Вінцента із Гранова. Тридцять восьма - Добислава із Колесніци. Тридцять дев'ята - Спитка із Ярослава. Сорокова - Марцина із Славська. Сорок перша - Доброгоста із Шамотул. Сорок друга - Християна із Козеглув. Сорок третя - Яна Менжика із Домброви. Сорок четверта - Миколая, Сорок п'ята - Миколая Кміти із Висниц. Сорок шоста - братів і рицарів Грифів. Сорок сьома - рицаря Заклики Кожеквицького. Сорок восьма - братів і рицарів Козлерогів. Сорок дев'ята - Яна Енчиковця. П'ятидесята - Гневоша із Далевиц. П'ятдесят перша - Сигизмунда Корібута.

Крім цього були в литовському війську Олександра Вітовта великого князя Литви хоругви під якими стояли тільки рицарі литовські, руські, самагідські і татарські. Називались коругви по імені земель литовських, а саме: Трокська, Віленська, Городненська, Ковенська, Лідська Медницька, Смоленська, Вітебська, Київська, Пінська, Новгородська, Брестська, Дорогочинська, Мельницька, Кременецька, Стародубська, деякі носили назви за іменами князів, котрі за наказом князя керували ними, а саме: Сигизмунда Коребута, Лінгвеновича Симеона, Георгія.

Пруське військо, як і в рицарській силі так і за числом знамен поступалось польському. Два знамена або корогви мав магістр: велику і малу, третя корогва всього ордену, четверта Конрада Білого Контлера, Каземира Щепинського, святого Георгія, єпископа Помезанського, єпископа і єпископства Самбійського, єпископа і єпископства Кульмського, єпископа і єпископства Вармійського, великого командорства, міста Кульма, казначея Ордена, командорства і міста Грундзендза, командорства і міста Бальги, міста Кйонікберга, командорства Староградського, командорства і міста Тухолі, замку і командорства Нешавського, рицарів і найманців з Вестфалії, фогства міста Рогозьно, командорства і міста Гданська, командорства і міста Енгельсберг, командора і міста Гродніци, замка Братіна, міста Брунсберга, найманих рицарів - дві, командорства і міста Лосіна, командорства і міста Члухова, міста Бартештейна, командорства і міста Остероди рицарів Кульмської землі, командорства і міста Ельбінга, іноземних рицарів нижньої Німеччини, командорства і міста Торуня, іноземних лицарів нижньої Німеччини, командорства і міста Торуня, зібрання рицарів з Рейну, міста Гнева, міста Хейль Гебейт, командорства і міста Брунсвінка, командорства і міста Гданська, рицарів з Міснії, командора і міста Щитна, командора і міста Рагннети, міста Книпова, лівонська, фогства і міста Тчева, найманих рицарів, командорства і міста Брандербурга1.

Коругви мали різну чисельність - від 60 до 200-300 списів, але були коругви і в 500-600 списів. Мобілізаційною боєвою одиницею того часу вважався “спис”. він складався з важкоозброєного рицаря, який мав двох коней з списом, мечем і щитом, одного або двох легкоозброєних зброєносців, стрільця з луком і артбалетом. Ще двоє слуг знаходилося в таборі.

Зброєносець, як і рицар являвся дворянином, по суті “спис” включав в себе не менше трьох воїнів вершників. Заможні рицарі в своїх “списах” мали й більшу кількість воєнів “Списи” складали полки, або коругви. Кількість списів в полках могло бути від 20 до 150 воїнів. Головною ударною силою списа являвся сам рицар в стальних обладунках і важким озброєнням. Поруч з ним був зобов'язаний воювати зброєносець в більш легкому озброєнню. Стрільці мали панцирі і напівпанцири1.

Відсутність свідоцтва про чисельність військ і окремих коругв Ордену, Польщі і Великого князівства Литовського дає можливість вибудовувати найрізноманітніші припущення - аж до фантастичних - з цього приводу. Звичайна методика розрахунку полягала в тому, що брали якесь середнє можливе число списів для коругви (наприклад 70, що давало 210 або 300 тобто коло 1000 воїнів) і перемножували на число коругв. Тому в різних дослідників чисельність війська становила від 80 тис. для хрестоносців і 160 тис. для Польщі і Великого князівства, то 18 і 16 тис. відповідно дехто з істориків не рахували піхоти, інші не рахували татар, треті по-різному оцінювали чисельність війська, залишеного для охорони замків і кордонів. Дехто з істориків не рахували піхоти, інші не рахували татар, треті по-різному оцінювали чисельність війська, замішаного для охорони замків і кордонів.

Найбільш цікавими в усьому відношенні є обрахунки Кучинського, який опирався на мобілізаційні можливості країн учасників битви. Польське військо він визначив у 20 тис. солдат, білорусько-литовсько-українські в 11.5 тис. Для Великого князівства, однак, розрахунки базувались на списках війська Великого князівства від 1529 року, за якими кінне військо, складало 24 тис. 500 воїнів. В силу зменшення території Великого князівства в ХУ на початку ХУІ ст. втроє цю цифру можна віднести до 1410 року. Але навряд чи правильно буде вважати що велика частина війська не ходила в похід.

Навпаки, Вітовту була потрібна перемога над Орденом. В цьому випадку він повертав Жмудь, і отримував судави, а Ягайло віддавав йому ту частину подільських земель, якими користувалася Польща. Поразка Ордена і мирний кордон з Золотою Ордою. В випадку приходу туди Джелал-ад-Дін перетворювали Велике князівство в дуже сильну державу; реальні можливості самостійного розвитку Великого князівства, зрозуміло, добре бачилось Вітовтом, і він був зобов'язаний для досягнення завітних мрій прикласти всі сили. Це означало, що він повинен був вести на битву певну кількість своїх полків. Тому сили Великого князівства в битві під Грюнвальдом можна оцінити в 20 тисяч кінниці, кілька тисяч піхотинців, 3-5 тисяч татар і 3-4 тисячі челяді, обозних, конюхів1.

За М.Біскупом: визначення кількісного складу збройних сил Польщі і Литви, підготовані до військового походу літом 1410 року, вельмиумовне, і вказує лише на наявні можливості. Польща - близько 18 тис. кінноти, головним чином шляхецької, невелика кількість найманців і близько 12 тис. обозних, майстрів та іншої допоміжної челяді - всього 30 тис. чоловік, які встали під родові та земські корогви (не менше 51).

Велике князівство Литовське - приблизні оцінкові дані, зокрема З. Сперанського, дають можливість набору близько 11 тис. кінноти в 40-х корогвах, які складались з литовських, жемайтійських і руських бояр з певною кількістю простого селянського люду в ролі боярської прислуги, або в нечисельних піших загонах. Виходить що частка Польщі становила 2/3, а частка Великого князівства біля 1/8 кінноти. Таким чином, вся польсько-литовська армія могла нараховувати не менше 41 тис. кавалерії і певну кількість піхоти, чисельність якої невідома.

Ця армія була не лише найбільшою за всю середньовічну історію Польщі і Литви, але й Європи того часу1.

За іншими даними: військо Вітовта в більшості своїй складалось з кавалерії. Воно нараховувало 11 тис. чоловік, що становило третину військ Великого князівства Литовського.

Польська армія під Грюнвальдом нараховувала 18 тис. кавалерії, 3 тис. піхоти та 18 тис. в обозі. Литовська піхота становила всього 500 чоловік. Пізніше до них приєднались загони найманців, завербованих польським королем за гроші литовського князя. За наявними даними не менше 50 тис. чоловік.

Війська Ордену - становили велику військову міць. За оцінками дослідників, зробленими за останній час, у Ордену нараховувалось близько 16 тис. кінноти і 5 тис. піхоти, а якщо додати кілька тисяч обозної челяді, то загальна кількість досягала 25 тис. чоловік. Одних лише Тевтонських братів нараховувалось близько 500, але саме вони перебували на командних посадах очолювали знамена, загони, які перебували на службі в Ордену і складались з службового рицарства (дворянського) сільських старост (солтисів) і селян, а також ратних з великих міст, рицарів з Західної Європи і близько 3700 найманців з Сілезії і Чехії (за М. Біскупом)1.

В період середновіччя і раннього Відродження, в залежності від обставин, на війну могли мобілізувати від 3 до 30 відсотків населення країни. В 1410 році Тевтонський орден провів максимальну мобілізацію сил. Об'єднана армія хрестоносців складалась із власної армії Ордену, війська 4-ох пруських єпископів, пруського земельного ополчення, ополчення пруських військ, найманих контингентів, війська поморських князів і “дружніх полків” - європейських рицарів.

Загальна кількість тевтонського війська під Грюнвальдом, за оцінкою польських істориків, становила 33 тис. чоловік. З них 21 тис. була кіннота, 6 тис. селян. Крім того частина рицарського війська залишилась в замкових гарнізонах2. битва тевтонський військо грундвальд

За підрахунками К. І. Тарасова отримуємо ще інші дані: якщо притримуватись обчислення, про які описує Ян Длугош, то було пруського війська в 51 корогву, коли відняти 16 корогв резерву, які повів у бій Великий магістр, то отримуємо 35 корогв в найкритичніший момент бою. Насправді в орденському війську корогв було більше, не менше 60-ти, поскільки якась кількість рицарських знамен була взята Вітовтом і вивішана у Віленсткому кафедральному соборі святого Станіслава і ще чотири знамена розбитих під Грюндвальдом3...

В польській армії переважав католицько-слов'янський елемент, перш за все польський, була певна кількість русичів, ще менше чехів і німців (серед рицарства і піших міщан). Армія Великого князівства Литовського в етнічному відношенні була більш складною. Деякі дослідники вважають, що одну третю її становили балтійські литовці і жмудини, а дві третіх - русини, близько одної тисячі - татари Джелал - ад - Дін. Частина воїнів армії сповідувала католицизм, частина - православ'я, решта - татари, частина жмудинів і литовців були язичниками, що полегшувало тевтонцям антиягелонську пропаганду1.

За іншими даними істориків, кількість татар, які брали участь в поході на Грюнвальд, становила 2 тис. вершників, їх очолював хан Джелал-ад-Дін, який розраховував на допомогу Владислава і Вітовта в міжусобній боротьбі за владу в Золотій Орді. В складі польської армії воював загін молдавських рицарів2.

Етнічний склад армії Тевтонського ордену, однак був вельми складним. Німецький елемент, звичайно переважав в Ордені, а також серед певної кількості рицарства і найманців, міщан і селян. Але значною була частка слов'ян - поляків і кашуби, а також балтійців - прусів з східного району Прусії. Пропорції цих трьох етнічних груп - німецької, слов'янської і балтійської, встановити неможливо3.

На стороні Тевтонського ордену в бойових діях приймали участь німці зі всіх земель “Священної Римської імперії”. В армії Ордену були також поляки з Прусії, окатоличені загони прусів, загони з західно-поморських земель під командуванням князя Казимира Щецинського. Наймані загони хрестоносців були сформовані з чехів, моравців і швейцарів.

Таким чином Грюнвальдску битву можна з повною впевненістю і обгрунтуванням назвати “битвою народів”.

Озброєння польської армії відповідно західно-європейським нормам (обладунки, холодна зброя - списи і мечі, арбалети.) Литовсько-руські загони мали більш легке озброєння, зокрема легкі піки і луки замість списів і арбалетів, а також більш легких коней, що забезпечувало загонам велику маневреність1.

Міркування про те, що військо поляків і хрестоносців було краще озброєне, ніж військо литовське, не мають жодного підгрунтування. Прикладом може бути військо білорусько-литовсько-українське, спеціально організоване литовським князем Вітовтом і польським королем Владиславом для угорських посередників, які поряд з мирними ініцативами, виконували й розвідувальні функції. Навряд чи б Вітовт і Ягайло стали демонструвати орденським шпигунам свої недоліки, це означає, що самі вони вважають військо Вітовта гідним рицарського.

Іншим свідоцтвом рівного супернику озброєння білорусько-литовсько-українських полків являється помилкове судження польських рицарів, які не могли відрізнити з першого погляду німецькі корогви від Вітовтових: “більша частина королівських рицарів, побачивши військо під шістнадцятьма знаменами, подумали, що це вороже (як це і було), інші ж, схилені по слабкості людській почали сподіватись на краще, думаючи, що це литовське, через легкі списи, які називалися _______ і були у литовців у великій кількості....”2

Кіннота Великого князівства Литовського і Польського королівства на відміну від тевтонської, складалась з легкоозброєних вершників. Вона була незамінна у розвідці, або погоні за відступаючими військами ворога. Татарська кіннота в складі армії союзників ділилась на важку і легку.

Важка кавалерія мала панцирі з загартованої на вогні шкіри буйвола, шоломи з нашийником, який захищав від ударів з боків і ззаду з такої ж шкіри. Мала вона на озброєнні шаблі, піки, аркани і чекани.

Легкоозброєні татарські воїни не носили панцирів. Вони мали лише шаблі, аркани, списи, і по два луки. Піхота в польській армії складалась виключно з селян і міщан. Піхотинці головним чином знаходились при обозі, в обозній охороні. Діставалось приблизно по одному списоносцю на один віз. Польські піхотинці були озброєні піками, луками, арбалетами, топорами і щитами.

Тевтонські піхотинці були озброєні значно краще, вони мали напівпанцери, залізні шоломи з нашийниками. Окрім звичайного озброєння хрестоносці мали арбалети1.

У військах Ордену служили наймані англійські лучники та артбалектчики. Лучник мав лук довжиною до 2 метрів і стріли довжиною від 1-1,5 метра. Нижня частина лука мала загострений кінець, який лучник встромляв у землю. Впираючись ногою, він з силою натягував тятиву зі стрілою. Найзручніше було цілитись з нерухомого лука. Лучник випускав в хвилину 10-12 стріл, які пробивали панцирі і сталеві обладунки на відстані 150 метрів.

Арбалетник мав більш важкі стріли, які пробивали обладунки на відстані до 200 метрів. Тятива на арбалеті натягувалась воротом, що полегшувало велику влучність. Скорострільність арбалету становила 4 стріли в хвилину.

Для захисту обозу на марші і захисту укріпного табору, використовувалась піхота, укомплектована найманими воїнами, а також мешканцями з володінь Ордену. Озброєння простих воїнів складалось з списа, лука, арбалета, у декого були алебарди.

Польовий табір орденського війська - вагенбург - оточували вози, розміщені чотирикутником і скріплені між собою ланцюгами. В середині цього укріплення розміщувався провіант і амуніція армії і піхоти. Піші воїни використовувалися також і після бою, вони допомагали пораненим, збирали трофеї і разом з рицарями грабували мешканців на захопленій території.

Таким чином, зброя противників була одинаковою. Але в орденській армії головну роль відігравала рицарська кіннота, піхота використовувалась, як допоміжне військо. В польській і литовській арміях передбачалася тісна взаємодія кінних і пших воїнів в бою. Бій розпочинала, так як і у рицарів кіннота. Швидкість руху армій того часу не перевищувала 10-15 кілометрів на добу. На ніч військо розташувалося таборами і відпочивало1.

На озброєнні ворожих сторін були в наявності і артилерія. Однак вона не відігравала вагомої ролі в ході війни. Головним чином використовувалась бомбарди, які стріляли ядрами з каменю різних калібрів. До легких бомбард відносились ті, які стріляли величиною з кулак і важили до 10-ти фунтів. Середні ядра важили від 10-ти до 25-ти фунтів. Важкими вважались бомбарди, які стріляли ядрами, розміром з людську голову - понад 25-ти фунтів.

Окрім цього, хрестоносці володіли гарматами, які стріляли свинцевими ядрами. Вони були невеликих, рідше середніх калібрів. Найменшими з них були ручні гармати. Тевтонський орден володів сотнею таких гармат.

В 1408 році в ливарній майстерні Мальборка була виготовлена особливо велика бомбарда. Для її виготовлення використали близько 231 центнерів металу -суміш міді та олова, свинцю. Бомбарда стріляла ядрами вагою в дев'ять центнерів. Бойовий запас бомбарди під час походу 1409 року становив чотирнадцять ядер. Кожне ядро транспортувалось на окремому возі. Ця бомбарда сприяла захопленню тевтонцями польських замків на Добжинській землі.

У поляків артилерії було набагато менше. Литовський князь взагалі не взяв з собою в похід артилерію, за виключенням ручних і легких бомбард2. Вогнепальна зброя в західно-європейських арміях з'явилася в першій половині XIV столітті і в 70-80 - х роках вже була відома Тевтонському ордену і Польщі. Литовське військо в 1381 році, при облозі орденського замку Юрборк, також використовувало гармати. В 1382 році, під час захисту Москви від набігу Тохтамиша із стін Кремля стріляли “великі гармати” і “тюфяки”.

Слов'янські народи запозичували вогнепальну зброю, про що свідчать схожі назви гармат: польське “пиштями”, російське “пищалі”, чеське “гауфаніци”, і т.п.

Першопочатково порох являв собою в'язку масу - “порохову мякоть”, яку закладали в трубу, зроблену із спаяних разом смуг заліза, скріплених залізними обручами. Один кінець труби був запаяний на глухо, а з одного кінця забивали кам'яне ядро. Така труба прикріплювалась до дерев'яної колоди для стійкості. Ядро летіло до 100-200 метрів. Пробивна сила ядра була незначна і не могла завдати значної шкоди фортечним мурам.

В військах Ордену уже були відлиті бронзові гармати, які мали ззаду глухе дно. Ці гармати в довжину не перевищували одного метра і стріляли дрібними свинцевими ядрами, які летіли на відстань 500-600 метрів.

Бомбарди, а пізніше більш короткі гармати - мартири - стріляли кам'яними ядрами вагою 40-50 кілограм1.

Таким чином, очевидним є цей факт, що озброєння обох ворожих армій не поступалось одне одному стандартами того часу і не могло бути причиною одних над іншими і напевно не могли вплинути на хід і результат бою, а твердження, які часто мають місце про те, що зброю і озброєння союзної Польсько-Литовської армії не можна було порівняти з орденською просто не мають підгрунтування.

Польські літописи повідомляють про сильну бурю, яка зірвалась на передодні Грюндвальської битви. На місячному диску появилося зображення пронизане мечем рицаря. Орденські хроністи пишуть, що в ранок битви у великого магістра Ульріха фон Юнгіна на очах виступили сльози від передчуття неминучої смерті2.

Ось як про цю подію описав Ян Длугош:

“Коли день уже наблизився до кінця, король повелів наступного дня оголосити похід, а рицарям розійтись по наметах і відпочивати. Ніч, що настала була тиха і спокійна в королівському таборі. У хрестоносців ніч була інша, без сну. Стало відомо також, що місяць, який був тоді у повні явив незвичайні ознаменування, що пророчили перемогу короля, що підтвердили й довели події наступного дня. Деякі рицарі, які стояли на варті побачили, що на місячному диску деякий час точився жорстокий бій, між королем з одного боку і монахом з іншого, і що зрештою монах переможений королем, був повернутий з місячного диску вниз. Це пророцтво, яке завдяки чисельним розмовам і розповідям стало всім відомим, підтвердив Бартоломей, настоятель клобудський і духовник короля, який стверджував, що на власні очі спостерігав це явище...

...В цей час магістр хрестоносців Ульріх фон Юнгінген побачив війська в великій кількості, які вишикувались по законах і готові до бою, злякався і самовпевненість його змінилася на тривогу, відійшовши в бік не лише віддався жалю, але навіть дав волю сильнонахлинувшим сльозам. Між іншим, така поведінка не дуже сподобалася його командирам.”1

В цьому бою хрестоносці виявили військовий порядок, який залишався у них незмінним з часів пізнього середньовіччя. Незважаючи на те, що важка панцирна кавалерія вже зазнавала поразки в зіткненні з селянською піхотою, все ж таки головною бойовою одиницею армій західноєвропейських держав залишався в броню рицар.

Європейським рицарям були характерні індивідуалізм і небажання підчинятися розпорядженням. Такою недисциплінованою і неманевреною армією було важко керувати.

Військо Тевтонського ордену відрізнялося більшою дисциплінованістю і організацією. Пруські хрестоносці воювали безперевно. Однак, під час Грюнвальдської битви особисто орденське військо складало явну меншість серед ополчених пруського дворянства, полків найманців, союзників і допоміжних сил з Європи. Саме європейські рицарі своєю поведінкою внесли паніку в ряди хрестоносців під час битви і дезорганізували керівництво.

Військове мистецтво польської армії знаходилось на більш високому рівні. Активно використовуючи рицарську кінноту, поляки багато перейняли і вдосконалили із війського мистецтва східних і південних сусідів. Польська армія була відмінно дисциплінованою і рухливою. Вона була здатна здійснювати в ході битви такі складні маневри, як флангові удари, обхід, обманливі відступи з підведенням ворога під удар загонів, які знаходились в засаді.

Всі ці якості були прекрасно продемонстровані польською армією під час битви, яка розгорнулася на нерівній місцевості між поселеннями Грюнвальд і Танненберг. В орденських літописах ця битва також називається Танненберською, а в литовських Дубровенською - за назвою ближнього міста1.

Поле бою з трьох сторін було оточене лісами. Горбисті пригорки висотою до 200 метрів були розділені широкими долинами. Ульріх фон Юнгінген, точно прорахував маршрут противника, першим прибув сюди з військами і укріпив позиції. Були викопані ями-пастки, розставлені гармати, арбалетчики і стрільці з лука.

Юнгінген побачив, що фронт строю військ противника значно ширше, ніж рицарського війська і загрожує захопленням його лівого флангу. Тому він наказав другій лінії в 15 загонів рицарів під командуванням маршала Ордену Фрідріха фон Валенроде відхилитися вліво і перейти на лівий фланг першої лінії. Над третьою лінією, яка залишилась в резерві, взяв командування сам Великий магістр.

Великий магістр розрахував затримати ворожу кавалерію перед укріпленнями, розстріляти її з гармат, луків та арбалетів. Відбивши таким чином атаку і завдавши великих втрат супернику, Юнгінген планував після цьогопослати в бій свою кінноту. Такими тактичними кроками магістр намагався хоч якось вирівняти перевагу союзної армії в кількості воїнів1.

В ніч з 14 на 15 липня перед сходом сонця польсько-литовська армія вийшла із табору Дубровно і вирушила в напрямку на Грюнвальд. Пройшовши 10 миль союзники зупинились біля озера Лубень. Владислав в спеціальній похідній часовні якраз збирався слухати богослуження, як тим часом одержав повідомлення про появу хрестоносців. Це була тевтонська розвідка. Однак богослужіння відбулося, по його закінченні, польський король і великий князь литовський обговорили те, як буде вестись керівництво боєм. І Владислав і Вітовт володіли відмінним військовим вмінням. Було вирішено, що Вітовт буде знаходитись на передньому фланзі, керувати військами безпосередньо в бою і вдохновляти воїнів особистим прикладом. Литовський князь взявся організувати маневр з обманним відступом. Владислав вирішив залишитись позаду війська для того, щоби мати загальне бачення про хід справи і впливати на неї, вводячи в бій резерви. Значні сили були розміщені в резерві по лісах.

У зв'язку з тим, що місцевість була пересічною війська були вишиковані не в лінію, а зімкнені колонами.

В полках Великого князівства Литовського, литовські магнати очолювали власні полки. Замісником Вітовта був один із найкращих литовських полководців князь Семен - Лінгвен, брат польського короля.

Коли дві ворожі армії вишикувались, бій довго не починався. Супротивники займали випуклі схили пагорбів. Їх розділяла долина. Той хто перший йшов в атаку, повинен був спуститись в долину, а потім піднятись на протилежний схил. Тевтонці були зацікавлені в тому, щоб поляки і литовці першими атакували.

Не дивлячись на те, що Вітовт рвався в бій Владислав тягнув час. Польський король довго одягав обладунки, всідався на бойового коня і оглядав поле. Потім, обернувшись в долину, Владислав несподівано почав посвячувати в рицарі своїх воїнів. Польський король ще не встиг закінчувати промову перед новоспеченими рицарями, як до нього прибули два посланці великого магістра, які передали королю два оголені мечі і виклик до бою. (Ці мечі, до середини XIX ст. знаходились в архівах Чорториських в Пулавах, потім були конфісковані царськими властями і пропали)1.

Магістр Прусії відрядив до короля посольство для того, щоб пробудити у нього бажання негайно почати битву. Побачивши герольдів і вважаючи, що вони як це і було, прийшли з незвичайним посольством, Владислав, король польський, наказав викликати підканцлера Миколая. Король погодився вислухати посольство геральдів в присутності деяких вельмож, які несли особисту охорону короля.

Висловивши королю необхідну повагу, посли виклали (на німецькі мові) ціль свого посольства, причому переводив промову посольства Ян Менжик таким чином: “Світлий король! Великий магістр Прусії Ульріх фон Юнгінген, через, нас геральдів, присутніх тут і два мечі, як заохочення до бою, ти з своїм військом негайно і з великою відвагою, ніж ти виявляєш, вступив у бій і не ховався більше, не затягував бій і не висиджувався серед лісів і гаїв. Якщо ти вважаєш поле вузьким і тісним для розгортання твого війстка, то магістр Прусії, щоб виманити тебе в бій, готовий відступити на будь-яку відстань від рівного поля, зайнятого його військом, або вибери будь-яке поле, щоб більше не ухилятися від бою”2.

Насправді орденське військо відступило назад, щоби ними і атакуючими залишилися таємні ями-ловушки. Передові загони хрестоносців відступили до основного угрупування. Після цього литовське військо з вигуками “Вільно”, а польське з співом “Богородиці” розпочали бій, який тягнувся протягом 6-7-и годин. Про його хід лише загальне неповні літописні дані, багато питань залишаються нез'ясованими і дискусійними.

По-переду рухалася легка кіннота, її втрати від ям-ловушок виявилися незначними. Гармати хрестоносців встигли дати тільки два залпи. Після цього тевтонські артелеристи, лучники і піхотинці прикривавші їх були знищені атакуючими. Потім в бій вступила тяжка кавалерія. На правому литовському фланзі і лівому польському фактично відбувалися дві окремі битви.

Польський хроніст Длугош писав про битву: «Коли ряди зійшлися, то піднявся такий шум і лязкіт від ламання списків і ударів в обладунки, ніби рухнула якась велика будівля і такий різкий лязг, що його чули добре люди навіть на відстані кількох миль».

Великий князь литовський знаходився в перших рядах атакуючих. Через годину під натиском хрестоносців частина литовських полків відступила. Це був надуманий відступ, яким керував Вітовт. Тевтонці однак, подумали, що ворог покидає поле бою, і кинулися в погоню. Однак в лісі хрестоносці наткнулися на засаду. Литовський князь зібрав полки і знову кинувся в атаку на ошелешеного ворога.

Частина хрестоносців, яка кинулася навздогін була оточена і знищена біля литовського табору. Смоленські полки в цьому маневрі, Вітовт залишив на місці, щоб прикрити правий фланг поляків і не дати тевтонцям вдарити їм в спину. Три полки Смоленської землі, виконали це завдання, хоча й зазнали великих втрат, а один із них був повністю знищений.1

На лівому фланзі союзної армії поляки і німці без особливих манервних хитрощів йшли стінка на стінку. Ця битва тяглася кілька годин без перерви. Люди не могли витримати такого навантаження, тому на передньому краї постійно мінялися.

Несподівано поле битви покинули найманці з Чехії і Моравії. Вони зупинились у лісі. Тільки після цього, як королівський підканцлер Миколай Тромба поганьбив їх, найманці повернулись на поле бою.1

Ось як про цю подію описано Яном Длугашем. Під час бою вдалася до втечі також і коругва святого Георгія на королівському крилі в якій служили тільки чеські і моравські найманці і яку дали вести чеху Яну Сарнавському. Із всіма чеськими і моравськими воїнами коругва відійшла до лісу, в якому Владислав, король Польщі, посвячував воїнів в рицарі, і не думаючи повертатися у бій. Підканцлер Польського королівства Миколай помітив її, але не прийняв за чеську, а за коругву, рицаря Добеслава з Олесніци і його роду і сім'ї. Охоплений великим гнівом, підканцлер вибігає із королівського табору разом з нотаріями і священиками і прибувають до місця стоянки коругви, і вважаючи, що там знаходиться Добеслав із Олесніци, звернувся до нього лайкою і докорами в таких словах: «Як ти міг, невірний і безсоромний рицар, вдався до ганебної втечі в цей час, коли кипить битва за твого короля і за твій народ, а твої спільники запекло б'ються, знаходячись в крайній небезпеці? І тобі не соромно переховуватися в цьому лісі, ховатися, ухилятися від битви, тобі, який так часто отримував перемоги в особистих поєдинках, завдяки твоїй виключній фізичній силі. Чи відповідає це твоїй гідності? Ти заплямував себе і весь свій рід настільки безчесним злочином, що не знайдеш ніколи достатньо сильнодіючої води, що би змити його». Однак, рицарі чеські і моравські - Явор, Сигизмунд, Раковец із Ракова і інші - мовили: «Засвідчуємо тобі, достойний муж, що нас погнав в цей ліс з поля битви цей негідник, наш начальник, і щоб ніхто не осуджував нас за злочинну втечу, ми повертаємося у бій, залишивши нашого начальника і знамено яке він несе». Промовивши ці слова, вони негайно покидають Яна Сарновського і знамено, і як найшвидше повертають на поле бою, примкнувши до польських рицарів.1 Під натиском хрестоносців упала королівська коругва з зображенням білого орла. Однак її тут же підхопили і підняли знову. В тевтонських колонах після падіння королівської коругви почувся переможний спів «Христос повстав». Це був критичний момент битви.

Саме тоді польський король послав підкріплення, яке виправило становище. Через ліс пішли війська для обходу правого флангу хрестоносців з заходу. В ряди орденського війська повернулась та частина рицарів, яка спочатку переслідувала литовців під час надуманого відступу.

Ульріх фон Юнгінген побачив, що становище міняється не на користь Ордену і прийняв рішучу спробу змінити долю битви. Він сформував з залишків свого лівого флангу і резервів ударну групу в 16 коругв, особисто очолив і атакував королівську армію. Під час цієї атаки чуть не загинув король Владислав.

Відчайдушна атака ударної групи в 16 коругв могла вирішити долю битви, якби не багаточисельність польсько-литовського війська. Полки литовського князя після знищення хрестоносців, які прорвались до їх обозів, повернулися і атакували групу великого магістра з тилу і флангу. Польські загони, котрі пішли в обхід почали обступати фланг хрестоносців з заходу. Ближче до вечора розпочалася остання фаза бою, коли польські загони з допомогою литовських полків, розбили угрупування Ульріха фон Юнгінгена. В цьому бою капітулювали рицарі Хеммінської землі, після цього передали свою коругву полякам і європейські рицарі.

Результат бою був вирішальним, але частина тевтонців зуміли вирватися з оточення і закріпилась в обозі з наміром тримати глуху оборону. Однак, рішучою атакою, ця оборона була зламана. Майже всі рицарі-німці були перебиті польськими піхотинцями, які були укомплектовані з селян і міщан. Жорстокість піхотинців пояснювалася тим, що простолюдини не могли взяти викуп за полонених. Тому піхотинці не брали полонених. Саме піхотинцями був убитий великий магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген.

Битва під Грюнвальдом закінчилася до заходу сонця, повною перемогою польсько-литовського війська. В цій битві загинуло 18 тисяч хрестоносців, 14 тисяч потрапили в полон. Польським королем були відпущені на волю під слово честі, більш не воювати з Польщею і Литвою рицарі, за виключенням тих, які належали до ордену. В польському полоні залишилися союзники Тевтонського ордену - щетинський і олешницький князі. У війську польсько-литовськім найбільших втрат зазнали литовсько-руські загони, особливо на першому етапі бою.1

Причини цієї надзвичайної перемоги Польщі і Литви складні. Сьогодні ми шукаємо їх перш за все в помилках командування Ордену і командирських якостях Ягайла. Великий магістр був поставлений в безвихідь надто швидкою концентрацією озброєних сил противника. Крім цього, йому невистачало терпіння дочекатися, коли підійде підмога з Гданського Помор'я, що суттєво послабило бойову міць військ ордена.

Дорога до столиці орденської держави була відкритою. Замість трьохденного відпочинку польсько-литовсська армія відпочивала тільки один день. Уже 17 липня Владислав повів своє військо на Мальброк, до якого залишалося всього 120 миль.

Союзне військо просувалося в день на 15 миль, захоплюючи міста і замки, які не чинили опору. Більша частина орденської держави, в тому числі і пруські єпископства, признали владу переможців. В ряді випадків пруські дворяни самі атакували орденські замки, виганяли з міст рицарські гарнізони і передавали укріплення союзникам.

Орденський хроніст принизливо признавався, що зради в подібних масштабах не знавала ні одна держава християнського світу. Головною причиною такої блискавичної і безкровної покори Прусії був небувалий розгром війська Тевтонського ордену. Дав про себе знати і кастовий поділ Ордену, відособленість від своїх підданих, ненависть до нього дворянства і міщан.

25 липня польсько-литовське військо підступило під стіни Мальборка, але Владислав запізнився, столиця виявилася готовою до опору. Ще 18 липня в Мальборк із своїм військом прибув Генріг фон Плауен. Згідно з наказом великого магістра фон Плауен командував угрупуванням, яке відкривало шлях в Помор'я.

Але, як тільки фон Плауен отримав звістку про розгром орденського війська, про загибель великого магістра, то не розгубився, а поспішив рятувати столицю держави. За три дні військо фон Плауена подолало відстань в 100 миль. І до приходу військ союзників встиг підготувати місто до тривалої облоги.

В момент появи польсько-литовського війська рицарський гарнізон Мальборка становив 2000 тис. чоловік невраховуючи обслуговуючого персоналу. Мольборкський замок був однією з найкращих оборонних споруд в Європі свого часу.

26 липня польсько-литовське військо почало організовану облогу Мальборка Генріх фон Плауен з'ясував, що єдиний уцілівший вищий сановник Ордену - головний госпітальєр Вернер фон Теццинген не думаючи про владу, вирішив присвоїти її собі. Зібрання Мальборкських рицарів вибрало фон Плауена тимчасово виконуючим обов'язки великого магістра на термін до закінчення війни і виборів нового великого магістра.

Головним своїм завданням Генріх фон Плауен вважав утриманням Мальборка за будь-яку ціну. Це був єдиний шанс врятувати Прусію. Тевтонський орден війська в Лівонії очікували допомогу з Європи.

За наказом Генріха фон Плауена було спалене місто і міст через річку Ногатан, Гарматний обстріл міста не дав вагомих результатів. Це змусило польського короля розпочати переговори з фон Плауеном. Великий магістр продовжив мир на наступних умовах - за Тевтонським орденом залишалась лише Прусія як земля відвойована в язичників кров'ю християн. У відповідь йому запропонували капітулювати. Фон Плауен відмовився. Облога Мальборського замку поляками і литовцями не була щільною. Дуже скоро обложені отримали звістку про те, що князі Священної Римської імперії мають намір надати хрестоносцям допомогу. Рицарський гарнізон почав здійснювати успішні вилазки проти ворога.