Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення на мікрорівні: вигадане військове співробітництво вірмен із татарами на службі у князя Лева Даниловича в "Потрійному Львові" Ю.Б. Зиморовича (1660-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення на мікрорівні: вигадане військове співробітництво вірмен із татарами на службі у князя Лева Даниловича в «Потрійному Львові» Ю.Б. Зиморовича (1660-ті рр.)

О.Л. Осіпян

Анотація

військове співробітництво вірмени татари

Аналізуються причини конструювання в історичному творі XVII ст. вигаданого сюжету про співробітництво вірмен із татарами на службі в галицьких князів. Досліджено, як унаслідок судового процесу 1578 р. міський маґістрат та львівські вірмени почали звертатися до далекого минулого для посилення арґументації своїх позицій. У центрі соціального конфлікту між багатим вірменським купецтвом та католицьким патриціатом стояло прагнення обох груп до нобілітації й небажання патриціїв втрачати панівне становище в місті. Виявлено чотири основних групи джерел, автори яких торкалися питання появи вірмен у Русі та, зокрема, у Львові. Простежено залежність різних версій історичних уявлень від заанґажованості авторів у конфлікт вірменського купецтва з міським патриціатом та зміну версій упродовж декількох десятиліть. Встановлено вплив драматичних подій 1648-1660 рр. на конструювання наративу заснування Львова у творі Ю.Б. Зиморовича. На прикладі дискредитації вигаданих предків львівських вірмен продемонстровано, що історична праця мала слугувати одним з інструментів контролю та реґуляції соціальних відносин у місті.

Ключові слова: конструювання минулого, соціальний конфлікт, історичні уявлення, осучаснення минулого, соціальна ієрархія.

Соціальна циркуляція минулого

Великі потрясіння не тільки ділять життя на «до» й «після», «зараз» та «раніше» -- вони також актуалізують минуле. Мова не про зацікавлення минулим, а про його більш прагматичне використання при конструюванні історичної арґументації задля поточних потреб. Порушення соціального балансу, усталеної системи ієрархій у суспільстві також сприймаються сучасниками як небезпечні своїми наслідками потрясіння, що завдають удару по психіці, отже викликають цілком очікувану реакцію -- відновити втрачений status quo або ж якось дати собі раду з неприйнятними та незворотними змінами. У міфах, леґендах та історичних творах існуючий стан речей виводиться з минулого й ним леґітимізується. Тому порушення status quo має бути нейтралізоване зверненням до «витоків» і відновленням ушкодженої структури. Безперечно, у будь-якому суспільстві співіснують групи з відмінними інтересами, які продукують та підтримують конкуруючи версії минулого відповідно до своїх інтересів. Завданням цієї статті є спроба простежити соціальну циркуляцію різних версій минулого на мікрорівні (в межах одного міста) та їх динаміку впродовж періоду між двома кризами. Це дасть нам змогу не тільки дізнатися більше про те, як історичні уявлення функціонували у суспільстві, але також і про соціальні механізми, що актуалізували ті чи інші уявлення.

Для публіцистичної та історичної літератури Речі Посполитої кінця XVI-- XVII ст. характерним було протиставлення віддаленого минулого та сучасності. У відповідності до давньоримських зразків минуле ідеалізувалося, предки наділялися всілякими чеснотами, на жаль майже повністю втраченими сучасниками¹. Також до цих суб'єктивних оцінок морального занепаду додавалися цілком прагматичні міркування щодо зростання цін та знецінення грошей. Моральний занепад, гонитву за багатством, потяг до розкошів, марнотратство, дорожнечу та інфляцію автори памфлетів часто пов'язували зі впливом купців-іноземців -- італійців, німців, вірмен, шотландців і, звісно, євреїв, які, мовляв, зіпсували «давні добрі звичаї». На думку авторів, ці пороки вразили різні стани суспільства, але найбільшою мірою -- шляхту. Поразки часів Потопу 1648-1658 рр. додали до цього переліку ще одну неґативну рису - падіння бойового духу, небажання шляхтичів воювати та захищати Вітчизну Див., напр.: Kochanowski J. Satyr albo Dziki Mqz // Idem. DzieJa polskie / Wyd. J.Krzyzanowski. - Warszawa, 1989; Twardowski S. Satyr na twarz Rzeczy Pospolitej w roku 1640. -- Lublin, 2007; Opalinski K. Satyry albo przestrogi do naprawy rzqdu i obyczajow w Polsce nalezace, na pi§c ksiqg rozdzielone. - Krakow, 2004. Kochowski W.H. Nieproznuj^ce proznowanie ojczystym rymem na lirica i epigrammata polskie rozdzielone y wydane. -- Krakow, 1674. -- S.13--14, 38--39.. Потрясіння середини XVII ст. стимулювали рефлексію над подіями сучасності, їх порівняння з віддаленим минулим та пошук пояснень, чому ж сталися ці трагічні події.

До групи таких текстів можна віднести й твір львівського бурмистра Юзефа Бартоломея Зиморовича (1597-1677 рр.) «Потрійний Львів» («Leopolis triplex»), написаний між 1665 і 1667 рр.

Вигадування «співробітництва вірмен із татарами» в «Потрійному Львові» Ю.Б.Зиморовича

Розповідаючи про заснування Львова князем Левом Даниловичем 1270 р., Ю.Б.Зиморович пише, що той поділив місто на чотири частини, оселивши там різні етноконфесійні групи:

«Сам князь кожному народу, який до двору свого приймав, [визначив] окремі ділянки за табірним звичаєм, [тобто] поділив [простір] на чотири частини за сторонами світу, та оселив кожну націю одну біля одної. А саме, спочатку землякам-русинам виділив місце, на схід сонця звернене, щоб здобути прихильність народу. Юдеям та, подібно до них обрізаним, сарацинам -- південну, а вірменам і татарам, що у війську одні до одних звикли, -- північну призначив, сам же зі своїм почтом обрав для замешкан- ня західну частину, зі ще перед тим збудованим замком» Zimorowicz J.B. Leopolis triplex // Idem. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur / Ed. C.J.Heck. - Lwow, 1899. - P.40..

Доволі несподівана згадка про вірмен і татар, «що у війську одні до одних звикли», розвинена Ю.Б.Зиморовичем далі, коли він характеризує «нації», що їх князь оселив у Львові. Розпочавши зі вкрай неґативного опису татар-кочівників, автор переходить до вірмен:

«Вірмени ж через цих татар, що у Великій Азії ворожо нишпорили, ніби натиском неочікуваного бурхливого потоку з отчих земель витягнені й на Русь тим буревієм занесені, спершу як слуги між пастухів на низькій службі, згодом включені до загонів [війська], визнання скіфів заслужили. Хоча з'явилася надія на більш почесну військову службу, усе ж таки християнській душі [подібне] військове товариство є огидним, [так само, як і] безглузді нісенітниці Магомета, зіпсуті звичаї, нелюдські голоси диких завивань татарських, до яких частково звикши, [усе ж таки] зневажали. [Тому] охоче перейшли до війська Лева, на прохання якого були відпущені. Скориставшись похилим віком та милістю князя, [вірмени] дістали звільнення з військової служби, і є іноземними мешканцями названого міста» Ibid. -- P.43 («Iam vero Armeni ab iisdem Tartaris, Asiam maiorem hostiliter persultantibus, velut impetu subiti torrentis, ex agris gentiliciis tracti et in Russiam eadem tempestate delati, cum primo lixabundi inter gregarios humilibus obsequiis, deinde turmis immisti, Scythicas vindicias emeruissent, quamvis honoratioris militiae spes affulgeret, nihilominus animo Christiano contu- bernium obscaenum, deliria absurda Machometis, mores infectos, vocis inhumanae brutos ululatus Tartarorum, quibus in parte iam assueverant, aspernantes, facile in commilitium Leonis transierunt, cuius precibus manu missi erant. Quorum plerique aetate vel indulgentia principis vacationem mi-litiae adepti, inquilini civitatis exterrante dicti sunt»)..

У пізнішому творі -- «Знаменитих мужах міста Львова» (1671 р., виданий друком 1693 р.) -- Ю.Б.Зиморович знову вказав на військове співробітництво вірмен і татар: «Нарешті, запальні у військовій справі вірмени й татари, за свідченням Тацита, здавна ненадійні, частково були запрошені як воїни та отримали міське громадянство» Zimorowicz J.B. Viri illustres civitatis Leopoliensis // Idem. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur. -- P.293 («Tandem ardenti bellis provincia Armeni Tartarique, antiquitus teste Tacito ambigui, in partem virium vocati civitateque donati sunt»)..

Ці пасажі Ю.Б.Зиморовича не мають під собою якогось документального підґрунтя. У найдавнішій актовій книзі міста Львова (1382--1389 рр.) неодноразово згадуються вірмени -- як місцеві, так і приїжджі (переважно з Криму) Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta. -- T.1: Najstarsza ksiзga miejska: 1382--1389 / Wyd. A.CzoJowski. - Lwфw, 1892.. Вони, у переважній більшості, були купцями Згадуються також вірменські священики й перекладачі, а також ремісники., тому у згаданій актовій книзі зафіксовано їхні транзакції: купівля чи продаж товарів, нерухомості, надання або повернення кредитів тощо. У відомих нам книгах, укладених ґенуезь- кими нотарями в містах Північного Причорномор'я наприкінці ХІІІ ст. та в 1360-1370-х рр., також фіґурують вірменські купці (іноді ремісники) Balard M. Gкnes et l'Outre-Mer. -- T.1: Actes de Caffa du notaire Lamberto di Sambuceto: 1289-- 1290. -- Paris, 1973; T.2: Actes de Kilia du notaire Antonio di Ponzo: 1360. -- Paris, 1980; Balbi G., Raiteri S. Notai genovesi in Oltremare: Atti rogati a Caffa e a Licostomo (sec. XIV). -- Genova, 1973; Bratianu GI. Actes des notaires gйnois de Pйra et de Caffa de la fin du treiziиme siиcle (1281--1290). -- Bucurest, 1927.. Згадок про вірменських воїнів немає. Немає їх і в Галицько-Волинському літопису та тогочасних польських хроніках Двічі вірмен згадано лише в «Польській хроніці» Яна Длуґоша (помер 1480 р.).. Вірменські колонії існували в кількох містах Золотої Орди Це питання детально досліджене в наших працях: Осипян А.Л. Монгольские завоева-ния и формирование армянской торговой диаспоры на юге Восточной Европы во 2-й пол. XIII-- XIV вв. // Золотоордынская цивилизация: Сб. ст. -- Вып.4. -- Казань, 2011. -- С.128--148; Его же. Возникновение армянских торговых колоний во Львове и Каменце-Подольском и их роль в тор-говле со странами Причерноморья и Восточного Средиземноморья во второй половине XIII -- пер-вой половине XV вв. // Studia Historica Europae Orientalis = Исследования по истории Восточной Европы. -- Вып.5. -- Минск, 2012. -- С.54--84; Его же. Был ли предателем Некомат Сурожанин: сюжет из истории отношений московского князя Дмитрия Ивановича и ордынского эмира Мамая // Мамай: Опыт историографической антологии: Сб. науч. тр. / Под ред. В.В.Трепавлова, И.М.Миргалеева. -- Казань, 2010. -- С.239--247. «episcopus Armenorum in imperio Tartarorum Iusbect». Richard J. La papautй et les missions d'Orient au Moyen Вge (XIIIe-XVe siиcles). -- Rome, 1998. -- Р.92, 159--160., а вірменські єпископи згадуються в 1320-х рр. у Кафі, Солхаті та Сараї¹¹. Утім у джерелах немає згадок про перебування вірмен у татарських військах, що діяли на сході Європи у ХІІІ ст.

З іншого боку, навряд чи Ю.Б.Зиморович міг «із нічого» вигадати цей сюжет, адже його монументальний твір було розраховано на публікацію (більшість творів цього автора побачили світ ще за його життя). «Потрійний Львів» містить посвяту сенату Львова (фактично міському магістратові), з яким у вірменської громади були доволі натягнуті стосунки. Тож навіщо безпідставним звинуваченням предків вірмен у співробітництві з татарами провокувати внутрішній конфлікт у місті в надскладний період його історії, коли, навпаки, потрібно було консолідувати зусилля?! Вигадку Ю.Б.Зиморовича не можна пояснити лише незнанням або ксенофобією (назагал він не приховував ворожого або зверхнього ставлення до інших етноконфесійних груп мешканців Львова та королівства в цілому). Ю.Б.Зиморович добре розумівся на справах вірменської громади, оскільки на початку своєї кар'єри представляв інтереси вірмен у міському суді. На тісні зв'язки зі львівськими вірменами вказує інший промовистий факт -- другим шлюбом наприкінці квітня 1654 р. він одружився з Софією, дочкою покійного вірменського купця Захаріяша Аведиковича. Уже наступного року вона померла, залишивши чоловікові щойно народжену дочку Катерину й великий спадок, який отримала від свого батька -- одного з найбагатших вірменських купців Львова Heck K. Jфzef BartJomiej Zimorowicz: Burmistrz, poeta i kronikarz lwowski: W trzechsetn^ rocznicз jego urodzin. -- Lwфw, 1897. -- S.47..

Отже процитовані вище уривки провокують декілька питань. З яких джерел міг Ю.Б.Зиморович запозичити цю інформацію? Яким трансформаціям він її піддав? Які цілі переслідував?..

Монґольські завоювання на Близькому Сході та їх відлуння в Європі

Насправді вірмени були союзниками монґолів у ХІІІ--XIV ст., але це було на Близькому Сході, а не у Східній Європі. Після того, як степовики знищили кілька мусульманських держав і наблизилися до Східного Середземномор'я в 1240-х рр., правителі Вірменського Кілікійського королівства прийняли сюзеренітет монґольського імператора. Ще раніше, коли в 1230-х рр. монґоли завоювали Велику Вірменію, вірменські князі визнали себе їхніми васалами й разом зі своїми загонами приєднувалися до монґольського війська щоразу, як тільки цього вимагали степові правителі, беручи участь у походах на мусульманські держави (Іконійський султанат сельджуків, Багдадський халіфат, мамлюцький Єгипет тощо) Bedrosian R. The Turko-Mongol Invasions and the Lords of Armenia in the 13^th--14^th Centuries. -- New York, 1979.. Вірменська еліта Кілікії не тільки вбачала в монґольській державі ільханів Гулаґуїдів протектора від нападів сельджуків та мамлюків, а намагалася виступати в ролі посередника між правителями Західної Європи, хрестоносцями та монґолами. Із середини ХІІІ й до початку XIV ст. кілікійські вірмени просували ідею спільного хрестового походу західних європейців, близькосхідних християн (вірмен, ґрузинів, сирійців, маронітів, коптів) та монґольських ільханів, спрямованого проти мамлюцького Єгипту -- найпотужнішої мусульманської держави того часу Див. докл.: Осипян А.Л. Роль Киликийской Армении в латино-монгольских отношениях и проект совместного крестового похода (1247--1307 гг.) // Средние века. -- Вьіп.68. -- №1. -- Москва, 2007. -- С.129--153; №3. -- С.27--53; Osipian A. Armenian Involvement in the Latin-Mongol Crusade: Uses of the Magi and Prester John in Constable Smbat's Letter and Hayton of Corycus's «Flos histo- riarum terre orientis», 1248--1307 // Medieval Encounters. -- 2014. -- Vol.20. -- №1. -- P.66--100.. Вірменський аристократ Гетум із Корикоса (Haytonus dominus de Corcus), що належав до королівської династії, 1307 р. при дворі папи Климента V (1305--1314 рр.) склав масштабний проект спільного хрестового походу, відомий як «Квітник історій країн Сходу» («Fleurs des histories de la terre d'Orient»). Він був поєднаний з історичним та географічним описом Азії, в якому велика увага приділялася монґольським завоюванням, зокрема спільним діям вірменських і монґольських військ у 1244, 1258, 1260, 1299, 1303 рр. Таким чином, Гетум хотів переконати європейських правителів у можливості успішного військового співробітництва з монґолами. Хоча проект хрестового походу не було реалізовано, твір Гетума набув великої популярності. Він був перекладений кількома європейськими мовами, у XIV-- XV ст. неодноразово робилися рукописні копії До нашого часу збереглося принаймні 15 рукописних копій старофранцузькою та 31 копія латинською мовами (див.: Kohler C. Introduction // Recueil des historiens des croisades: Documents Armйniens. -- T.2: Documents latins et franзais relatifs а l'Armйnie. -- Paris, 1906. -- P.LXXXV--CXXII)., а в XVI ст. «Квітник...» витримав декілька перевидань, здебільшого у складі різних збірників, що містили твори про географічні відкриття та екзотичні країни Див. докл.: Осіпян О. Проект нового хрестового походу у «Flos historiarum terre ori-entis» Гетума Вірменина (1307 р.) та його сприйняття в Європі у XIV--XVI ст. // Науковий ві-сник Київського національного університету ім. Т.Шевченка: Серія історична. -- Т.106. -- К., 2011. -- С.43--46; Osipian A. Baptised Mongol rulers, the Prester John and the Magi: Armenian im-age of the Mongols produced for the Western readers in the mid-thirteenth -- early fourteenth cen-turies // Caucasus during the Mongol Period -- Der Kaukasus in der Mongolenzeit / Ed. J.Tubach, S.G.Vashalomidze, M.Zimmer. - Wiesbaden, 2012. - S.153-168..

Можна зробити припущення, що з певними пасажами з твору Гетума (у складі згаданих збірок або численних компіляцій) ознайомилися М.Кромер та М.Бєльський -- автори творів з історії Польщі, вельми популярних у другій половині XVI--XVII ст. В їхніх працях є короткі згадки про військове співробітництво вірмен із монґолами (зазвичай знаними як «татари») на Близькому Сході у ХІІІ ст. Так, у «Хроніці всього світу» (1551 р.) М.Бєльський писав: «Між тим деякі князі татарські, зокрема Хуса Касан, прийняли християнську віру, тобто вірменську. Який потім був королем перським, і турків, а також сарацинів, воював, і є нащадки його аж до нашої пам'яті» Bielski M. Kronika wszytkiego swyata, na ssesc wyekow, monarchie czterzy rozdzielona, s Kosmographi^ nowq_... s figurami ... od pocz^tku swyata az do roku 1551. -- Krakow, 1856. -- S.311 («Wtenczas niektore ksi^zзta tatarskie, zwlaszcza Husa Kasan, przyjзli chrzesciansk^ wiare, to jest ormiansk^. Ktory potem byl krolem perskim i Turki, takiez Saraceny, porazal, i s^ potomkowie jego az do naszej pamiзci»).. М.Кромер у творі «Про походження та діяння поляків 30 книг» (1555 р.) зазначив: «Татарські ж вожді в Азії приймали християнську віру й великі війни довго вели у Сирії та Персії разом із союзними вірменськими королями проти сарацин та єгиптян. Серед них Кассан своїм спадкоємцям дав титул царів Персії» Cromerus M. Polonia, siue De origine et rebvs gestis Polonorum libri XXX. -- Coloniae Agrippinae, 1589. -- P.161 («Tattarorum autem duces quidam in Asia religionem Christianam susceperunt, et magnas res in Syria et Persia socijs Armenorum regibus contra Saracenos et Aegyptios aliquandiu gesserunt. E quibus unus Cassanus successoribus suis Persarum regibus nomen dedit»)..

Обидва автори згадують ільхана Ґазана (1295-1304 рр.), який під час походу 1299-1300 рр. завдав відчутних ударів мамлюкам у Сирії Amitai R. Mongol Raids into Palestine (AD 1260 and 1300) // Journal of the Royal Asiatic Society. -- 1987. -- P.236--255; Idem. Whither the Ilkhanid Army? Ghazan's First Campaign into Syria (1299-1300) // Warfare in Inner Asian History (500-1800) / Ed. N. Di Cosmo. - Leiden, 2002. - P.221-265.. Гетум ІІ, король Кілікії (1293-1304 рр., із перервами), брав участь у цих походах Stewart A.D. The Armenian Kingdom and the Mamluks: War and diplomacy during the reigns of Het'um II (1289-1307). - Leiden, 2001.. У Західній Європі ці події набули великого розголосу -- чимало хронікерів тоді занотували, що Ґазан та Гетум ІІ звільнили Єрусалим від сарацинів (хоч насправді цього не відбулося) Schein S. «Gesta Dei per Mongolos» 1300: The Genesis of a Non-Event // English Historical Review. - 1979. - Vol.94. - №373. - P.805-819.. Для ведення подальших дій проти Єгипту Ґазан сподівався отримати військову підтримку європейських правителів (нагадаємо, що шостий та сьомий хрестові походи спрямовувалися саме проти Єгипту). Гетум із Корикоса присвятив Ґазанові та його війні з мамлюками чимало місця у своєму творі, пропонуючи європейцям укласти союз з його братом - ільханом Олджейту (1304-1316 рр.).

Контекст обох повідомлень - М.Бєльського та М.Кромера - цілком позитивний для вірмен: вірменські монархи та війська разом із татарами брали участь у війнах з невірними сарацинами у Сирії/Азії. Більше того, обидва автори стверджують, що татарські правителі були християнами, а М.Бєльський навіть зазначив, що Ґазана охрестили вірмени. Ніякого «компромату». Тоді на підставі чого Ю.Б.Зиморович настільки відверто перекрутив факти, адже праці М.Кромера та М.Бєльського були в бібліотеках багатьох львівських міщан і перевірити версію Ю.Б.Зиморовича було доволі легко.

Насправді ж автор не вигадав цей міф, але лише скористався ним. Його було сконструйовано наприкінці XVI ст. - під час чергового погіршення відносин львівського магістрату з вірменською громадою. Звинувачення вірмен у військовому співробітництві з татарами та Левом Даниловичем було використане для дискредитації вірмен у ході судового процесу з магістратом. Львівські вірмени судилися з міською владою (контрольованою винятково патриціями католицького віросповідання, переважно німецького й польського походження), прагнучи рівних із міщанами-католиками економічних та юридичних прав. Магістрат відмовляв їм у цьому, мотивуючи тим, що вірмени -- некатолики (отже єретики) і, взагалі, вони в місті іноземці, а не міщани. Таким чином, у судовій тяганині між вірменською громадою та міським магістратом на перший план вийшла історична арґументація, а саме коли й за яких обставин вірмени з'явилися у Львові та загалом у Русі.

Збереглося декілька джерел, які торкаються цього питання, створених наприкінці XVI -- у середині XVII ст., тобто укладених до того, як Ю.Б.Зиморович узявся за написання «Потрійного Львова». Ці джерела ми поділяємо на чотири групи, залежно від того, як їхні автори ставилися до місцевих вірмен (позитивно чи неґативно), та чи пов'язували вони прибуття вірмен у Русь/до Львова з татарами або ні.

Судовий процес і конструювання історичної арґументації

До першої групи ми віднесли джерела, автори яких так чи інакше вказували на військові зв'язки вірмен із татарами, та неґативно ставилися до місцевої вірменської громади. Продовжувачем цієї версії виступив Ю.Б.Зиморович у «Потрійному Львові» та «Знаменитих мужах міста Львова».

У травні 1578 р. до Львова завітав нещодавно обраний король Стефан Баторій (1576--1586 рр.). Місцеві вірмени подали йому на розгляд статті, в яких скаржилися на економічні утиски з боку магістрату, «незважаючи на те, що ті вірмени занесені у громаду (міщан) та податки порівно платять; і відносно цехів, то (вірмени) не допускаються до користування вольностями згаданих (цехів) та міськими (вольностями)» Привілеї національних громад міста Львова (XIV--XVIII ст.) / Упор. М.Капраль. -- Л., 2000. - С.298.. Вірменські представники підкреслювали, що їм забороняють вольності, якими здавна користувалися ще їхні предки Там само.. Своєю чергою, магістрат заперечував належність вірмен до міської громади (маґдебурзького права), арґументуючи це тим, «що вірмени з огляду на різницю в мові та релігії не є їм рівними» «Armenos propter disparitatem linguae et religionis pares ipsis non esse» (див.: Там само. - С.299).. Для міської влади вірмени були прийшлими чужинцями, а не співгромадянами.

Магістрат вимагав від вірменів пред'явити локаційні грамоти, в яких мали б бути зафіксованими їхні права, отримані предками під час поселення у Львові. Натомість вірмени продемонстрували грамоту від руського князя, щоб цим довести, що їхні пращури оселилися в місті ще до завоювання його Казимиром ІІІ (як тоді вважали -- 1340 р., насправді ж 1349 р.) та надання ним магдебурзького права (1356 р.), отже раніше, ніж тут з'явилися міщани-католики Див. докл.: Осіпян О. Новий зміст старих грамот: «запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. -- №22/23. -- К., 2013. -- С.517--540; Його ж. Історичні уявлення та їх використання у соціальних конфліктах: звернення до далекого минулого у судовій тяжбі львівської вірменської громади проти міського магістрату у 1578 р. // Ранньомодерна Україна на перехресті цивілізацій, культур, держав та регіонів. - К., 2014. - С.41-56.. Розглянувши справу, Стефан Баторій у 1578 р. видав декрет, яким зрівняв вірменів у правах із міщанами-католиками.

Оскільки суперечки тривали, львівський католицький архієпископ Ян Димітр Соліковський (1583--1603 рр.) у 1597 р. очолив комісію із замирення. Він уклав проект із 12 пунктів під назвою «Засоби, запропоновані для примирення панів райців та міщан-католиків із панами вірменами, також міщанами міста Львова» (8 грудня 1597 р.). Обидві сторони повторили перед комісією свої арґументи. Із погляду магістрату «при заснуванні старого Лембурка або Львова поляки тутешні громадяни і як діти коронні були, а панове вірмени приходні, тобто такі, що тут не народилися, але з землі своєї з якоїсь причини прийшли, що, як бачимо, не новина в усіляких королівствах та землях християнських, особливо [внаслідок] лих від воєн громадянських чи зовнішніх» Польський ориґінал документа опубліковано: Капраль М. Національні громади Львова XVT-XVin ст.: соціально-правові взаємини. - Л., 2003. - С.366-369..

В останньому, 12-му, пункті проекту Я.Д.Соліковський повертається до питання, коли і яким чином з'явились у Львові вірмени: «А то показали нам [вірмени від] Данила Федоровича малу грамоту стару, ту, яку його [королівській] милості Стефанові [продемонстрували]» Цит. за: Там само. - С.368-369 («A to nam ukazali Daniela Fedorowica maly listek stary, ten ktory iego milosci Stephanowi»).. Завдяки цьому запису з'ясовується, що 1578 р. вірмени представили королеві хартію, яку отримали від «Данила Федоровича». І вірмени, і Я.Д.Соліковський, і міський магістрат (імовірно й монарх та його радники) однозначно ідентифікували цю особу як галицького князя, а згодом короля Данила Романовича (1238--1264 рр.). Принаймні саме він був потрібен вірменам, щоб довести їхні претензії, адже князював у Русі під час заснування Львова. Так цю особу сприйняли й представники магістрату, як випливає з їхньої скарги, поданої між 1597 та 1600 рр. королеві Сиґізмундові ІІІ (1587-1632 рр.).

У цій скарзі міщани-католики визнали слушною заяву вірменів про запрошення їхніх предків у Русь галицькими князями, але звинуватили їх в участі у ворожих нападах, здійснюваних упродовж 1250-1280-х рр. князями Данилом та Левом разом із татарами проти Польського королівства Уривок скарги міщан-католиків див.: Дашкевич Я.Р. Древняя Русь и Армения в обществен-но-политических связях ХІ-ХІІІ вв. (Источники исследования темы) // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования (1982 г.). - Москва, 1984. - С.195 («Львів за-сновано близько 1280 р. Левом, сином князя Русі Данила. Цей Данило помер близько 1263 або 1264 р. Відповідно, запрошення вірмен відбулося раніше, оскільки вірмени прив'язують своє запрошення до згаданого Данила, а в цей час Львів ще не існував. На підставі цього цілком точно не підлягає сумніву, що їх запросили не до міста Львова, а на землі Русі, для того, щоб із

Данилом, разом із русами й татарами, вести війну проти [Польського] королівства, що випливає з хронік королівства часів Лешка Чорного. Рівною мірою вірмени, навіть якщо з часом слідували привілеям Лева (яких ми їм не визнаємо), так усі їх, однак, утратили за законами війни саме тоді, коли захоплена воєнним шляхом Русь разом із містом Львовом перейшла до Казимира в 1340 р., так що заснування міста Львова слід уже відносити до наказу його [Казимира], а не цих первісних князів Русі. Що й визнається першим привілеєм Казимира, наданим у Сандомирі 1356 р.»)..

Нам видається можливим реконструювати логіку витворення версії магістрату наступним чином. У 1578 р. львівські вірмени стверджували, що їхніх предків запросив князь Данило. Із польських та руських хронік відомо, що галицько- волинські князі справді брали участь у татарських походах на Польщу у ХІІІ ст., а Лев Данилович навіть запрошував татар собі на допомогу. М.Кромер і М.Бєльський писали, що вірменські війська разом із татарськими воювали в Азії/Сирії. Відповідно з легкістю робилося припущення, що коли вірмени були союзниками татар на Близькому Сході, то могли бути й у татарському війську (або у війську Данила/Лева) на сході Європи (питання географічної відстані, доцільності запрошення «вірменських воїнів» та свідчення їх наявності в Русі чи в Орді взагалі не бралися до уваги; не кажучи вже про те, що монґольські Золота Орда та держава Гулаґуїдів перебували у вкрай ворожих відносинах і кілька разів воювали між собою). Судячи з усього, саме цієї логіки дотримувався й Ю.Б.Зиморович. Утім автор усе ж таки вирішив питання, як «вірменські воїни» з Вірменії могли опинитися в межах Русі. Зробив він це у вельми своєрідний спосіб -- за допомогою географічно-кліматичної метафори: «Ніби натиском неочікуваного бурхливого потоку з отчих земель витягнені й у Русь тим буревієм занесені». Таким чином, у скарзі предки львівських вірменів були представлені як вороги Корони Польської та союзники татар. Магістрат виграв судовий процес 1600 р., і фактично відновив стан речей, який був до видання королівського декрету 1578 р. Привілеї національних громад... -- С.304--305.

З іншого боку, знання про військове співробітництво вірмен із монґола- ми на Близькому Сході не вело автоматично до звинувачення їх у нападах на Польщу. Сучасник судового процесу львівський міщанин-католик Іоганн Алембек у своєму творі «Топографія міста Львова» (С.Рахвал уважав, що його написано впродовж 1603--1605 рр.) писав про прибуття в Русь і поселення у Львові «воїнів вірмен» з Азії. Більше того, І.Алембек наділяв цих вірменів певними рисами, спільними з татарами, але не звинувачував в якихось ворожих діях щодо Польщі Див. докл.: Осіпян О. «Topographia civitatis Leopolitanae» Іоганна Алембека початку XVII ст. як джерело з історії Львова: коґнітивна рамка, наративні стратегії // Український історичний журнал. -- 2010. -- №4. -- С.192--222; Його ж. Запрошення вірмен до Львова галицькими князями Данилом та Левом Даниловичем у «Topographia civitatis Leopolitanae» Іоганна Алембека: осо-бливості ренесансного історієписання // Там само. -- 2012. -- №6. -- С.145--168.. Опис міста він починає з оповідання про його заснування:

«Лев, син Даниїла, могутнього короля Південної Русі, онук во- лодимирського й галицького князя Романа, близько 1270 р. від утілення нашого Спасителя, заснував місто Львів із двома замками, з яких один у місті, інший же -- на височенній горі, що здіймається над містом; збудував їх із дерева подібно до того, як і тепер будують у північних краях. Місто він оточив валом, а також двома широкими та глибокими ровами. [Лев] поселив у Львові вірмен, азійських воїнів, [зі] зброєю, одягом і мовою [як у] татар, під чиїм пануванням колись між горами Тавру та Кавказу зросли, [і] колись Кілікію зайняли, [за те, що] їхніми зусиллями батько (тобто Данило -- О.О.) ворожі угруповання князів руських або знищив, або до своєї волі схилив, унаслідок чого набув великої влади й монархію в Південній Русі утворив.

1280 р. Лев не дуже вдало вів війну з поляками, а саме з Лешком Чорним, князем краківським та сандомирським, і з того часу русини з поляками неодноразово змагалися між собою у ворожих набігах та спустошенні [земель]» Alnpekius I. Topographia civitatis Leopolitanae // Rachwal S. Jan Alnpek i jego «Opis miasta Lwowa» z pocz^tku XVII w. -- Lwow, 1930. -- S.10 («Leo, Danielis Russorum Australium Regis Potentissimi filius, Romani Wladimiriensium et Haliciensium ducis nepos, Leopolim circa annum salutis nostrae instauratae MCCLXX condidit cum duabus arcibus, quarum unam in oppido, aliam vero in eminentissimo scopulo extra oppidum pendente, ligneas tamen, quales et nunc in Septentrione fabricantur, extruxit. Oppidum vallo et fossis duabus latis et profundis circumdedit. Armenos Asiaticos milites armis, vestitu et lingua Tartarorum, sub quorum imperio aliquando inter Taurum et Caucasum montes ortos, quondam Ciliciam occupatos quorum opera pater adversae factionis duces Russorum vel domuit, vel in suam sententiam adduxit, ob idque magnam sibi potentiam et fere Monarchiam in Russis Australibus faciebat, Leopoli locavit. Anno MCCLXXX Leo cum Polonis et Lescone Nigro, Principe Cracoviensi et Sendomiriensi minus prospere belligeratus est, a quo tempore Russi cum Polonis crebris inter se odiis incursionibus, depopulationibus certabant»)..

І.Алембек зазначає, що ці «воїни вірмени» перебували на службі в Данила та Лева Даниловича та що останній воював із польським князем Лешком, утім автор ніяким чином не звинувачує вірмен щодо участі у цій війні. Чому так? По-перше, твір І.Алембека призначався не для судового процесу, а для західноєвропейського читача -- скорочену його версію включили до шостого тому відомого атласу Ґеорґа Брауна «Міста земного кола» («Civitates Orbis Terrarum») Braun G. Civitates orbis terrarum: Urbium praeciparum totius mundi. -- Vol.6. -- №49. -- Coloniae Aggrippinae, 1617.. По-друге, саме тоді І.Алембек конфліктував із магістратом Львова й навіть зазнавав переслідувань, зокрема був позбавлений міського громадянства. Отже порівняння скарги 1597 р. і «Потрійного Львова» Ю.Б.Зиморовича з твором І.Алембека дозволяє зробити висновок, що поєднання уривків із різних праць задля створення цілісного оповідання про вигадану службу вірмен у татарському війську було можливим лише коли автори ставили собі за мету скомпрометувати їх у діях, котрих ті ніколи не вчиняли.

Соціальний конфлікт і приниження статусу конкурентів

До другої групи можна віднести джерела, автори яких не приховували свого неґативного ставлення до вірмен, проте ніяким чином не пов'язували їх із татарами. Архієпископ Я.Д.Соліковський, коментуючи королівський декрет 1578 р., натякав, що багатство і торговельні зв'язки вірменів із турками небезпечні для Львова, який із католицького може перетворитися на місто «єретиків» Solicovii I.D. Commentarius brevis rerum Polonicarum a morte Sigismundi Augusti. -- Dantisci, 1647. - Р.108.. Інший львівський архієпископ, Ян Анджей Прухницький (1614--1633 рр.), у своєму звіті до Риму в 1622 р. писав: «Насправді вони (вірмени -- О.О.) переселилися у ці краї з Вірменії триста років тому на запрошення руського князя Лева для військової служби, але згодом перетворилися на купців та вивідників» Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600--1900). -- Vol.1 (1600--1640). -- Romae, 1972. - Р.87.. У жодних спільних із татарами діях, ворожих щодо Польщі, він вірмен не звинувачував.

Нарешті, доктор медицини і професор Краківського університету Себастьян Петрици, який мешкав у Львові в 1591--1601 рр., у своєму антивірмен- ському памфлеті (1605 р.) безпідставно заявляв, що «вірмен у Львові прийняли до міста як вивідників та дрібних торгівців, а зараз вони виштовхують звідси польську націю» Petrici S. Polityki Aristotelesowey, to iest rzqdu Rzeczypospolitey z dokiadem ksiag osmioro. -- Krakфw, 1605. -- S.14.. В іншому місці С.Петрици писав про обставини прибуття вірмен до Львова: «Вірмени з бідних перекупників, які прибули до нас із далеких країн, із турків, спочатку малими речами торгували, потім більшими, прийшли до могутності й багатства» Ibid. -- S.CXXX.. У такому ж дусі ще раз про «невдячних» вірмен: «Міщан і добродіїв своїх із міста витискають, які їх за предківських часів як чужоземців, що тулилися для заробітку, до міста прийняли» Ibid. -- S.CXXXI.. С.Петрици також звинуватив вірменських купців у тому, нібито вони імпортують до Польщі предмети розкоші з Персії та Османської імперії, і тим сприяють відтоку грошей із держави Ibid. -- S.CXXXII.. І жодної згадки про «злочинне співробітництво» вірменських воїнів із татарами у часи князя Лева.

Слід зазначити, що подібний наратив -- характеристика предків торговельних конкурентів як «зайшлих чужинців», «дрібних перекупників» та навіть «волоцюг» -- використовувався тоді ж міщанами-католиками та прихильними до них краківськими інтелектуалами проти шотландців або євреїв Докл. на тему звинувачень проти шотландських торговців та обмеження їхніх прав як у сеймових конституціях 1562 та 1565 рр., так і в окремих польських містах див.: Bajer P.P. Scots in the Polish-Lithuanian Commonwealth, 16^th--18^th centuries: The formation and disappearance of an ethnie group. -- Leiden; Boston, 2012. -- P.173--176..

Апологетичні версії прибуття вірмен до Львова

До третьої групи ми відносимо ті джерела, автори яких ставилися до вірменів більш-менш позитивно й наводили різні версії щодо часу та обставин прибуття їх у Русь/до Львова. Перше відоме нам джерело, автор якого зацікавився цими питаннями, пов'язане з візитом до Львова папського нунція кардинала Джованні Франческо Коммендоні в 1564 р. Пізніше його секретар А.М.Ґраціані написав біографію свого патрона. У цьому творі, зокрема, ішлося і про львівських вірменів:

«Вірменська нація, яка перебуває у цьому місті, має архієпископа. Вони, пригнічені турецькою неволею, [полишили] свої старі місця проживання, переправились через Чорне море й від устя Дунаю через Волощину Так у тодішній Польщі називали Молдавське князівство. в Русь Тут під «Руссю» мається на увазі «Червона Русь», тобто Руське воєводство. перейшли та з королівського дозволу там осіли. І вірмени приносять користь Русі, оскільки займаються торгівлею з турками та персами, [і] з іншими мешканцями Причорномор'я торгують, іноземні товари у великій кількості до Польщі постачають» Gratiani A.M. De vita Jannis Francisci Commendoni cardinalis libri quatuor. -- Parisii, 1669. -- Р.166--167 («Armeniorum natio suum in ea civitate Archiepiscoporum habet. Ea Turcarum pressa ser- vitio sedibus suis relictis, cum Euxinum transmisisset ab hostio Danubii per Valachiam in Russiam transgressa permissu Regum ibi consedit, usuique sunt Armeni Russis, quod dediti mercaturae cum Turcis, Persisque, et aliis Euxini accolis negotiantur, externaque multa in Poloniam inferunt, et im- munitatem vectigalium inter Barbaros habere dicuntur datam iis a Mahomete, quem Turcae, multa- eque Orientis nationes relatum inter caelestes pro Deo colunt»)..

У даному випадку не йдеться про вояків -- лише про купців. Щодо маршруту міґрації вірмен не згадуються ані Крим, ані степи Північного Причорномор'я («Татарія»), навпаки, мовиться про шлях, яким львівські вірмени зазвичай їздили торгувати до османських володінь. Згадка про турків і королів (а не татар та князів) указує, що інформатори А.М.Ґраціані відносили прибуття вірмен до часів, коли Русь уже була у складі Польського королівства.

Мартін Ґруневеґ, німець-лютеранин, уродженець Ґданська, у 1582-- 1588 рр. перебував у Львові на службі у вірменського купця Асвадура. Близько зійшовся з вірменами. Коли ж вони запропонували йому одружитися з донькою одного з купців, він навернувся на католицтво й пішов у ченці. Із 1602 р. М.Ґруневеґ мешкав у домініканському монастирі у Кракові. Тут він упорядковував щоденникові записи, які вів упродовж свого життя. Про початок вірменської громади у Львові автор повідомляє так: «За часів цього Казимира Короля Казимира ІІІ (1333-1370 рр.). вперше безпосередньо в Русі, перш за все у цьому місті, з'явилися вірмени, яким він дарував особливі привілеї та призначив окрему вулицю, у межах якої вони й досі мешкають» Die Aufzeichnungen des Dominikaners Martin Gruneweg (1562 -- ca. 1618): ьber seine Familie in Danzig, seine Handelsreisen in Osteuropa und sein Klosterleben in Polen / Hg. A.Bues. -- Bd.2. -- Wiesbaden, 2008. -- S.666 («Untter diesem Kazimiro sein erst die Armenier recht in Reussen, tzumale in diese statt gekommen, welche er sonderliche privilegien gemachet hatt, auch ihnen eine eigne gasse abgesondert, welcher sie sich bis in heuttigenn tag haltten»).. Отже про князів Данила та Лева, тим паче про татар тут не йдеться. Можливо, що цю версію М.Ґруневеґ почув від самих вірменів.

Гораціо Вісконті, папський нунцій у Польщі (1630--1636 рр.), у своєму звіті кардиналові Людовіко Людовізі, префектові римської Конґреґації поширення віри від 7 червня 1631 р., навів розгорнуте оповідання про обставини прибуття вірмен у Русь:

«Отже у провінціях Русі вірмени знаходилися вже близько 500 років. їхній прихід, спершу обговорений цими правителями з нацією, був остаточно укладений у часи князя Данила, і затверджений за його наступника Лева, у той час правителя Русі, який збудував місто Львів. Кажуть, що буцімто ці князі бажали їхнього переселення, щоб відділити їх від татар із Кафи, з котрими вони межували, і з якими вони спустошували постійно цю країну; що потім вони були великою допомогою русинам проти цих варварів, і виправили збитки, яких у товаристві з невірними завдали християнам. Число, котре охопило це переселення, було великим, вони розселилися в понад 15 містах Русі. Отримали вони всі привілеї місцевих мешканців, а також привілей посідати земельні добра, іншими словами привілей нобілітету/шляхти» Acta nuntiaturae Polonae. -- T.XXIV (1630--1636). -- Vol.1 (1630--1631) / Ed. A.Bilinski. -- Romae, 1992. - P.278..

Наведений опис має дві виразних риси -- апологія та ґлорифікація «давніх предків» львівських вірмен. Проживання у Криму (Кафа) та їх військове співробітництво з татарами згадано певно тому, що ця версія вже була знаною у Львові після судового процесу 1600 р. Утім немає прямого відсилання про участь у нападах на Польщу. Навпаки, наголос робиться на спільній обороні Русі від «варварів» (татар). Підкреслення масштабів переселення та географія розселення «предків» вірмен у ХІІІ ст. («15 міст Русі») насправді відбиває реалії станом на 1631 р., адже наприкінці XVI -- у першій половині XVII ст. вірмени зі Львова й Кам'янця (а також нові прибульці з Молдавії та Близького Сходу) активно розселялися у приватних містечках Руського, Подільського воєводств. Більше того, цей опис відбиває соціальні аспірації купецької верхівки вірменської діаспори -- прагнення нобілітації. Саме так потрібно розуміти згадку, що їхні «предки» отримали «привілей шляхти». Уважаємо, що в основі цієї частини звіту Г.Вісконті -- його спілкування з представниками львівських вірменів, які мали в нього аудієнцію у Варшаві навесні 1631 р. Про це згадується в листі, якого львівські та кам'янецькі вірмени написали 25 липня 1631 р. католикосові всіх вірмен Мовсесові ІІІ (див.: Украинско-армянские связи в XVII в.: Сб. док. / Подг. Я.Р.Дашкевич. - К., 1969. - С.52). Далі у звіті нунція йшлося про те, що після приєднання Русі до Корони привілеї вірменам було підтверджено. Згодом, утомлені війнами, ці шляхетні «предки» вірмен перетворилися на купців та міщан. Цей сюжет не тільки має пояснити, де поділися вірмени-шляхтичі та звідки взялися вірмени-міщани -- він легітимізує прагнення вірменського купецтва до нобілітації, адже якщо «предки» були шляхтичами, то й нащадки мають більше підстав бути нобілітованими Детальний аналіз оповідання про прибуття вірменів до Русі у звіті Г.Вісконті див.: Osipian A. The lasting echo of the battle of Grunwald: the uses of the past in the trials between the Armenian community of Lemberg and the Catholic patricians in 1578-1631 // Russian History. -- 2011. - Vol.38. - №2. - P.243-280..

Якщо автор був налаштований неупереджено щодо вірмен або, принаймні, не мав намірів звинуватити їх у тому, чого вони не робили, то факт військового співробітництва з монґолами на Близькому Сході міг бути представлений як позитивне явище, навіть гіперболізований. Прикладом може слугувати трактат польського єзуїта Матеуша Бембуса «Вірменське богослужіння й заклик до єдності у вірі та любові народу того шляхетного від костелу святого римо- католицького» (1630 р.) Bembus M. Ormianskie nabozenstwo; y wzywanie Ludzi Narodu tego zacnego, do Iednosci w Wierze y w Milosci KoscioJa s. Katholickiego Rzymskiego. - Krakow, 1630. - 162 s.. Закликаючи польських вірмен до унії з католицькою церквою, автор наводив приклади вірмен-католиків із минулого. Він згадував вірменського короля Гайто (правитель Кілікії Гетум ІІ, який насправді був ченцем-францисканцем), що «провадив чимало воєн із татарами, персами, султаном вавілонським та єгипетським» Ibid. - S.139.. Дочка Гайто (імені якої М.Бембус не назвав), відома своєю надзвичайною вродою, була змушена вийти заміж за татарського хана Казана. Вона народила йому сина й, за допомогою чуда, навернула свого чоловіка на християнство. Згодом Гайто віддав престол внукові -- Левону, а сам пішов у францисканський монастир. Коли ж останній не зміг відбити напад сарацинів на королівство, Гайто покинув монастир, очолив військо та загинув на полі битви Ibid. - S.139-140..

Це скорочений переспів численних пізньосередньовічних оповідань про красуню-принцесу, яка змушена вийти заміж за варварського/сарацинського правителя, котрого вона переконує охреститися Див. докл.: Hornstein L.H. Historical Background of The King of Tars // Speculum. -- 1941. -- Vol.16. -- №4. -- P.404--414. У скороченому варіанті це оповідання було відоме й М.Бєльському (див.: Bielski M. Kronika wszytkiego swyata... -- S.311).. Такі перекази, поширені у Західній Європі, базувалися на сподіваннях близькосхідних християн (та деяких католицьких місіонерів) у ХІІІ ст. навернути монґольських правителів до християнської віри Jackson P. Hьlegь Khan and the Christians: the Making of a Myth // The Experience of Crusading / Ed. by P.Edbury, J.Philips. -- Vol.2. -- Cambridge, 2008. -- Р.196--213; Idem. The Mongols and the Faith of the Conquered // Mongols, Turks and Others -- Eurasian Nomads and the Sedentary World / Ed. by R.Amitai, M.Biran. -- Leiden, 2005; Fiey J.M. Chrйtiens Syriaques sous les Mongols (Il-Khanat de Perse, XIIIe -- XlVe s.). -- Louvain, 1975.. Справді, степові завойовники відзначалися віротерпимістю, деякі знатні монґоли, іноді навіть хани, а надто їхні дружини, були християнами (переважно несторіанами). Утім оповідання про Гайто та його доньку не має нічого спільного з реальністю. Ільхан Ґазан був охрещений у дитинстві, але зійшовши на престол 1295 р. прийняв іслам під ім'ям Магмуд. Він був одружений із монґольською принцесою Кокечин, яку йому вислав великий хан Хубілай, монґольський правитель Китаю Із Китаю до Персії принцеса подорожувала на судні у супроводі Марко Поло, який тоді перебував на службі у Хубілая й виконував його доручення.. Гетум ІІ (із 1304 р. був реґен- том) та його малолітній племінник король Левон 17 листопада 1307 р. були вбиті за наказом монґольського полководця мусульманина Біларгу (за цей злочин останнього стратили за наказом ільхана Олджейту) Stewart A. The Assassination of King Het'um II: The Conversion of The Ilkhans and the Armenians // Journal of the Royal Asiatic Society. -- 2005. -- Vol.15. -- №1. -- Р.45--61..

У випадку з трактатом М.Бембуса показове те, що він навів згадане оповідання про близькі стосунки вірмен із татарами як позитивний приклад. Автор сподівався, що його книгу читатимуть як польське католицьке духівництво Свій трактат М.Бембус присвятив львівському католицькому архієпископові Я.А.Прухницькому., так і місцеві вірмени, і вона має посприяти справі релігійної унії, а не виграшу у судовому процесі, як це було 1600 р. Отже інтерпретація тих чи тих уявлень про минуле залежіть від мети, якої прагне досягти автор у сьогоденні.

Традиційна (клерикальна) та інноваційні (патриціанські) версії минулого у вірменському середовищі Львова

Нарешті до четвертої групи джерел ми віднесли свідчення самих вірмен щодо початків їхньої громади у Львові. До судового процесу 1578 р. вірмени не виявляли інтересу до цієї теми. Судячи з проаналізованих вище проекту архієпископа Я.Д.Соліковського та скарги міщан-католиків, представники вірменської львівської громади 1578 р. продемонстрували на суді грамоту/ лист від руського князя «Данила Федоровича», отже прив'язували появу своїх предків у Галицькій Русі саме до князя Данила та його сина Лева. Утім виглядає, що цю версію було сконструйовано спеціально для судового процесу. Очевидно, більшість місцевих вірмен тоді не переймалася питанням «початків». Згаданий вище М.Ґруневеґ, котрий саме тоді декілька років працював у вірменських купців Львова, зазначав, що живуть вони в місті з часів короля Казимира ІІІ. Безумовно, якби вірмени розповіли допитливому німцеві іншу версію, він неодмінно б зафіксував її (так само, як навів дві леґенди про заснування міста). Принаймні вперше в документальному джерелі вірменську громаду у Львові згадано саме у грамоті Казимира ІІІ від 1356 р. З іншого боку, від першої половини XIV ст. для історії Галицької Русі джерел майже не збереглося (деякі було сфальсифіковано пізніше) Див. докл.: Інкін В.Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича? // Вісник Львівського університету: Серія історична. -- Вип.24. -- Л., 1988. -- С.55-63; Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII -- першої половини XIV ст.: Дослідження. Тексти. -- Л., 2004..

У той самий час, коли верхівка вірменської громади прив'язувала появу вірмен у Львові з запрошенням/поселенням їх князями Данилом і Левом, місцеве вірменське духівництво мало свою, відмінну, версію. її сформулював Симеон Лехаці в «Дорожніх нотатках». Він народився у Замості 1584 р. Навчався у вірменській школі, отримавши духовний ступінь «дпір» (писар). Із 1608 по 1619 рр. подорожував по різних реґіонах Османської імперії (Балкани, Мала Азія, Вірменія, Свята Земля, Єгипет), відвідав Венецію й Рим. Після повернення Симеон не затримався у Замості, а переїхав 1623 р. до Львова, де обійняв посаду вчителя у вірменській школі. У розлогому описі львівської вірменської громади С.Лехаці так писав про її початки:

«Казали, що місцеві вірмени переселилися з Ані; згідно з істориками, вони (анійці) розділилися на дві групи: одна прийшла до Кафи та Аккерману Аккерман -- Білгород-Дністровський., і до сих пір їх [нащадки] мешкають у Сулуманастрі Сулуманастир -- район Константинополя/Стамбула, в якому мешкало чимало вірмен. й розмовляють вірменською; інша -- в Анкурію Анкурія -- Анкара. та звідти до Польщі. Це не ганьба, що вони анійці, адже хоча місто й тих, хто там залишився, Він (Бог) прокляв, проте, тих, що вийшли [звідти] благословив; як у давнину [Бог] прокляв Содом і Гоморру, а Лота з його близькими врятував, так само Він знищив Ані разом із нечестивими мешканцями, а доброчесних вивів із нього, [або ж] як [Він] залишив жити Ноя, а весь світ віддав на погибель. Для розумних цього досить» Лехаци С. Путевые заметки. -- Москва, 1965. -- С.248--249..