Стамбульське питання в англо-французьких переговорах (грудень 1919 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стамбульське питання в англо-французьких переговорах (грудень 1919 р.)

Серед багатьох гострих проблем, породжених Першою світовою війною, питання долі Стамбулу зумовило якщо не найважливіше, то, в усякому разі, найбільш складне завдання для міжнародної дипломатії [1, ХІ]. Із завершенням Першої світової війни, Велика Британія і Франція значно зміцнили позиції на Близькому Сході, були готові їх захищати та за можливості розширювати. Для цього їхні уряди вирішили розділити Османську імперію, утворити області з прямим і непрямим впливом і контролем, обкласти податком новий режим чорноморських проток, що мав базуватися на принципі вільної навігації. Однак і Велика Британія, і Франція визнавали, що остаточне вирішення цього питання неможливе до тих пір, поки не буде з'ясована доля Стамбулу [2, 391].

На Паризькій мирній конференції 1919 р. питання Стамбулу та проток не сходило з порядку денного. Намагаючись його вирішити, країни Антанти укладали між собою одну угоду за іншою, вживали різні, зокрема й військові, заходи для їх втілення, але кожного разу зазнавали невдачі. Наприкінці осені 1919 р. остаточно відпав, прийнятий на Паризькій конференції, план передачі Стамбулу і проток під мандат США [3, 35]. Невдача американського плану була використана Лондоном, а британські урядовці отримали можливість приступити до здійснення свого проекту встановлення у Стамбулі та протоках «міжнародного управління», під фактичним керівництвом Великої Британії [4, 691].

Серед держав Антанти, що претендували на «османську спадщину», особливо зміцнила свою позицію у Стамбулі Велика Британія, яка поступово захоплювала гегемонію на Босфорі і Дарданеллах, відтісняючи Францію [5, 38; 6, 28]. Питання майбутнього статусу Стамбулу породило в Лондоні різноманітні версії, які, головним чином, зводилися до того, чи потрібно виганяти султана і його адміністрацію зі столиці [2, 391]. З цього приводу в уряді йшла гостра боротьба. Частина кабінету міністрів (Е. Монтегю, Е. Геддес, У Лонг та ін.) виступала за збереження Стамбулу і проток у руках турків, але під мандатом Лондону. Противниками такого погляду були Дж. Керзон, Е. Бонар - Лоу, О. Чемберлен та ін. [7, 166].

Прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд Джордж вважав одним з прийнятних способів вирішення майбутнього статусу Стамбула і проток - надання міжнародною спільнотою повноважень на здійснення контролю за ними одній з малих держав, зокрема близькому союзнику Великої Британії - Греції, оскільки це мало б «вагоме історичне й етнічне виправдання» [8, 715; 6, 31]. Однак така пропозиція виявилася неприйнятною, оскільки викликала ревнощі з боку інших балканських країн. До того ж це суперечило інтересам Парижа, що розглядав Афіни як британського сателіта [9, 94; 10, 391]. Лондон був змушений зважати на протидію союзників. Для вирішення суперечок з Францією на Близькому Сході британський уряд запросив французького прем'єра на переговори у Лондон. Офіційним приводом для скликання конференції були англо-французькі розбіжності щодо проекту ноти німцям, з вимогою ратифікації Версальського договору: французи наполягали на ультимативному характері ноти, із застосуванням погрози розірвати перемир'я; британці дотримувалися м'якшої позиції. Проте, це питання було не єдиним і навіть не головним на конференції [3, с. 693].

Англо-французькі переговори розпочалися 11 грудня 1919 р., в день приїзду прем'єра Франції Ж. Клемансо у Лондон, і тривали до 13 грудня [11, 727]. Британська позиція щодо статусу Стамбулу була представлена Д. Ллойд Джорджом, головою Форін-офісу Дж. Керзоном і статс-секретарем Ф. Керром [12, 255]. Франція, крім прем'єра, була представлена послом у Лондоні П. Камбоном, генералом А. Бертело і секретарем посольства у Лондоні М. де Флеріо. Особливістю цієї конференції було те, що вона відбулася без участі США та без урахування їхніх інтересів на Близькому Сході [11, 727,732,775]. На засіданні 11 грудня, за ініціативою Ж. Клемансо, на перше місце поставлено питання щодо Стамбулу та проток. Він заявив, що вигнання турецької адміністрації й уряду зі Стамбулу було б помилкою і краще вважати місто відокремленим від проток. До такого погляду політик схилявся не тому, що передбачав розбіжності між Лондоном і Парижем у процесі управління Стамбулом, а тому, що побоювався ускладнень з боку інших держав. Султана французький прем'єр пропонував залишити у Стамбулі, мотивуючи тим, що, за збереження єдиної Анатолії, можна було б з його допомогою нею управляти. Як альтернативу Ж. Клемансо запропонував дозвіл султану перебратися до Бруси [11, 728].

Пропозиція Ж. Клемансо не викликала схвалення у Д. Ллойд Джорджа, який виступив з промовою про вигнання турків зі Стамбулу, що вразила французького прем'єра, оскільки ще до початку переговорів його британський колега дотримувався іншої думки [13, 56]. Так, 17 травня 1919 р., під час виступу на засіданні Ради чотирьох індійської делегації, Д. Ллойд Джордж стверджував, що виступ делегації справив на нього сильне враження і він зі свого боку був упевнений у необхідності збереження халіфату у Стамбулі [14, 280]. - Тепер же, коли Ж. Клемансо виступив майже з такою ж пропозицією, британський прем'єр несподівано почав заперечувати її. Зміну позиції Д. Ллойд Джордж пояснив тим, що, передбачаючи цю бесіду, він обговорював питання Стамбулу напередодні ввечері з колегами, а отже, викладає погляд усього британського кабінету. Його аргументи зводилися до наступного: протоки мали бути поставлені під міжнародний контроль, у зв'язку з тим, що вони знаходилися в руках ворожих держав, а війна затягнулася на два зайвих роки [11, 728].

Зона проток, за пропозицією британського прем'єра, мала бути на самозабезпеченні, а самі Босфор і Дарданелли підлягали нейтралізації, але цього не можна було досягти без включення у неї Стамбулу. Керуючись цим положенням, британський прем'єр вважав, що у Стамбулі повинні знаходитися міжнародні військові сили, а саме французькі та британські, на чолі з нейтральним комісаром. Необхідність прийняття такого варіанту у вирішенні питання Стамбулу і проток, Д. Ллойд Джордж аргументував побоюванням з приводу можливого об'єднання Росії з Німеччиною та їх спільного виступу проти Туреччини. Він заявив, що боїться, аби німці знову не отримали такий же вагомий вплив на султанський уряд, яким користувалися до війни. Питання статусу Стамбулу прем'єр Великої Британії пов'язував з вирішенням питання про Малу Азію, для чого запропонував два варіанти. Суть першого зводилася до створення в Анатолії незалежної турецької держави, а іншого - до створення держави, аналогічній єгипетській, на чолі з султаном, який номінально вважався б сувереном, тоді як дійсний контроль здійснювався б Великою Британією і Францією. Другий варіант Д. Ллойд Джордж відразу відкинув, вказавши, що він нагадував кондомініум і створив би чимало труднощів у контролі над Анатолією, особливо якщо султан буде знаходиться у Стамбулі, де будуть також його міністри і вся адміністрація [11, 729].

Як альтернативу вирішення питання залишення султана та його адміністрації у Стамбулі, Д. Ллойд Джордж запропонував варіант, розроблений президентом США В. Вільсоном. Суть його полягала в розміщенні султана у своєрідному «стамбульському Вати - кані». Цю пропозицію він аргументував тим, що, хоч і небажано мати султана у Стамбулі, «місті, в якому проживають 500 тис. турок, яке споконвічно прагне отримати Росія, і з постійними інтригами Німеччини», але, завдяки «ватиканському варіанту», було б легше налагодити відносини з мусульманами [11, 729-730]. Для посилення аргументації він нагадав і про виступ делегації мусульман Індії в Парижі 17 травня 1919 р., з вимогою залишити султана у Стамбулі [15, 690-701].

Д. Ллойд Джорджа підтримав міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон, доводячи необхідність відібрати Стамбул у турок [12, 255]. - Він був давнім противником ідеї залишення султана у Стамбулі. Так, наприклад, у меморандумі 2 лютого 1919 р. зауважував, що протягом майже п'яти століть присутність турків у Європі, завдяки пригнобленню, поганому керівництву стосовно підвладних народів та стимулові до несвоєчасних і надмірних амбіцій у мусульманському світі, він був джерелом чвар, інтриг і корупції в європейській політиці. Османська імперія була неприступним бар'єром у вирішенні балканської проблеми або повному звільненні балканських народів [7, 167; 2, 391]. На додаток до аргументації Д. Ллойда Джорджа, Дж. Керзон відмітив, що, залишивши султана у Стамбулі, виникнуть ускладнення при мотивації вигнання турок з Адріанополю, тоді як мирна конференція вирішила поставити весь район між протоками під міжнародний контроль [11, р. 730].

Сенс промов Д. Ллойда Джорджа і Дж. Керзона полягав у тому, що Стамбул мав бути зайнятий збройними силами союзників і переданий під міжнародне управління; турки позбавлялися навіть номінального суверенітету над Стамбулом і взагалі над Європейською Туреччиною, а султана належало відправити у Бурсу, лише зберігши для нього можливість час від часу приїжджати до відведеної йому у Стамбулі резиденції в Иилдизкіоску, де він перебуватиме в оточенні союзних військ. Д. Ллойд Джордж і Дж. Керзон пропонували здійснювати міжнародне управління не від імені Ліги націй, а від імені держав Антанти, опираючись головним чином на союзні війська, що, зважаючи на явну перевагу британських ВМС над французькими, забезпечило б тут також і політичну владу Лондону.

Ж. Клемансо не став поглиблювати дискусію і французька делегація була готова прийняти британські пропозиції стосовно Стамбулу і проток, якщо тільки буде досягнута угода з інших проблем європейської політики. Він визнав, що аргументи Д. Ллойда Джорджа, на користь видалення султана зі Стамбулу, були переконливі [11, 731]. Підозрюючи, що англо-французький контроль над Стамбулом і протоками, за явної переваги британського ВМФ, з часом перетвориться на панування Лондону на цих територіях, Ж. Клемансо зажадав від Д. Ллойд Джорджа деякої компенсації. Відтак, британська делегація підписала угоду з французькою про розділ близькосхідної нафти [16, 108-109].

Англо-французькі переговори у Лондоні 1113 грудня 1919 р. стосовно статусу Стамбулу не досягли значних результатів. Вони по суті звелись до взаємного зондування. Характерно, що в офіційних деклараціях, з якими Д. Ллойд Джордж і Ж. Клемансо виступили після їх закінчення, турецькому питанню було приділено дуже мало уваги. Обидва прем'єри навіть заявили, що питання Стамбулу ними, нібито, зовсім не обговорювалося і вони відклали його до найближчих зустрічей у Парижі [17, 216]. За кілька днів у пресу просочилися відомості про наміри видалити султана зі Стамбулу, що зумовило значний резонанс. Індійський комітет «захисту халіфа» вручив віце-королеві в Делі письмовий протест. У Франції урядові кола, передусім С. Пішон і майже вся преса, розглядали, прийняте в Лондоні рішення, як дипломатичну поразку Франції. Ж. Клемансо був змушений відмовитись від думки про вигнання турок зі Стамбулу [18, 28].

У Великій Британії проти проекту Дж. Керзона і Д. Ллойд Джорджа висловилося військове міністерство, на чолі з У Черчілем і фельдмаршалом Г Вільсо - ном, а також міністерство у справах Індії, на чолі з Е. Монтегю. Противники вигнання турків зі Стамбулу боялися, що здійснення цього плану загострить відносини між британським урядом і мусульманами Британської імперії. Д. Ллойд Джордж не довго противився такому рішенню і 6 січня 1920 р., коли Кабінет міністрів зібрався у повному складі, більшість висловилася за залишення турецького уряду у Стамбулі. Прем'єр-міністр і міністр закордонних справ були змушенні відмовитися від своїх планів [19, 43; 7, 166-169; 8, 717; 20, 205-206; 21, 273-274]. Д. Ллойд Джордж, який у минулому неодноразово змінював погляди стосовно турецького питання, не виявив пристрасті й у цих дебатах. Наступного дня він оголосив у Палаті Громад нове рішення, «обґрунтувавши його, - як вказує У Черчіль, - переконливими аргументами» [12, 255]. По суті це ще було не рішення, а лише відмова від попереднього проекту. Питання Стамбулу і проток знову повернулося у початкове, невизначене положення. Оскільки справа стосувалася взаємовідносин з союзниками, Велика Британія нічого не втрачала і навіть вигравала на цій невизначеності. Отже, хід подій у 1919 р. з достатньою переконливістю показав, що вирішення турецького питання залежить не від одних союзників.

Література

1. Ключников Ю. Севр и Лозанна // Севрский мирный договор и акты, подписанные в Лозанне. - М., 1927.

2. Macfie A.L. The British Decision regarding the future of Constantinople (November 1918 - January 1920) // The Historical Journal. - 1975. - №18.

3. Миллер А.Ф. Дипломатическая подготовка Севрского договора (к сорокалетию со дня подписания) // Проблемы востоковедения. - 1960. - №5.

4. Миллер А.Ф. Оккупация Стамбула в 1920 г. Дипломатическая история // Из истории общественных движений и международных отношений. - М., 1957.

5. Павлович М.П. Революционная Турция // Турция в борьбе за независимость. - М., 1925.

6. Тарле Е.В. Англия и Турция. Исторические корни конфликта // Анналы. - 1923. - №3.

7. Русаков К.А. Проблема Черноморских проливов во внешней политике Великобритании, 1892-1920 гг.: Дисс… канд. ист. н. - Луганск, 2003.

8. Машевський О.П. Проблема Чорноморських проток у міжнародних відносинах (1870 р. - початок 1920-хрр.). - К., 2010.

9. Гурко-Кряжин В.А. История революции в Турции. - М., 1923.

10. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах. - М., 1957. - Т. 1.

11. Documents on British foreign policy, 1919-1939. - L., 1948.

12. Черчиль В. Мировой кризис. - М.; Л., 1932.

13. Ллойд Джордж Д. Военные мемуары. - М., 1938. - Т. 5.

14. Альдрованди-Марескотти Л. Дипломатическая война. Воспоминания и отрывки из дневника (1914-1919 гг.). - М., 1944.

15. Papers relating to the foreign relations of the United States. The Paris Peace Conference, 1919. - Washington, 1946. - Vol. 5.

16. Шпилькова В.И. Империалистическая политика США в отношении Турции (1914-1920 гг.). - М., 1960.

17. British National Archive. Cabinet Papers. - №23/18. - Conclusions of meetings of the cabinet. Nov. 4-th - Dec. 23-rd. - 1919. - Vol. I.

18. Temperley H.W.J. A history of the Peace Conference of Paris. - L., 1924. - Vol. 6.

19. Аллахвердов С.Ю. Государственно-национальное строительство Турции: Внешняя и внутренняя политика (1919-1923 гг.): Дисс… канд. ист. н. - Д., 1996.

20. Фомин А.М. Война с продолжением. Великобритания и Франция в борьбе за Османское наследство. 1918-1923 гг. - М., 2010.

21. Laurence E. UnitedState Policy and thepartition ofTurkey, 1914-1924. - Baltimore, 1965.

Размещено на Allbest.ru