главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 





Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці". Роль греко-католицької церкви і громадсько-політичної діяльності політичних партій у відродженні Західної України. Основні етапи, особливості, передумови і рушійні сили західноукраїнського відродження.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 18.09.2010
Размер файла: 100,2 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Українське національне відродження ХІХ ст.
Загальна характеристика та передумови початку українського національного відродження. Опис громадівського руху в Україні у другій половині ХІХ ст. Особливості функціонування та основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, "Руської трійці" та інших.
реферат [31,9 K], добавлен 25.11.2010

2. Політичні рухи на західноукраїнських землях початку ХХ ст.
Національні ідеї галицької молоді у 1900-1903 рр. Формування партійно-політичної системи у Східній Галичині та на Буковині. "Національний з'їзд" польських політичних сил 1903 р. Суспільна діяльність єврейських організацій на західноукраїнських землях.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 06.07.2012

3. Культурно-просвітницький етап національного відродження
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства. Побудова майбутнього суспільства на засадах християнської моралі. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва. Український культурний процес 1920-х років. Державне й культурне відродження України.
доклад [23,6 K], добавлен 03.01.2011

4. Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі
Аналіз політичного становища та національно-визвольного руху в Польщі в кінці XIX-на початку ХХ ст. Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі. Діяльність Ю. Пілсудського на чолі Польської держави. Режим "санації".
дипломная работа [116,8 K], добавлен 21.11.2010

5. Національне відродження Чехії
Чеське національне відродження: передумови, цілі, розвиток, досягнення. Соціально-економічні, національно-культурні чинники активізації чеського національного руху. Діяльність "пробуджувачів", політичні погляди діячів чеського національного відродження.
курсовая работа [42,5 K], добавлен 12.01.2010

6. Культурний підйом у Європі у 8-9 століттях, Каролінзьке відродження
Вплив особистості Карла на процес духовного піднесення та роль церкви. Стан культури напередодні відродження. Наслідки Каролінзького відродження для Західної Європи, вплив події у галузі освіти та внесок у подальший розвиток Європейської цивілізації.
курсовая работа [58,2 K], добавлен 07.02.2011

7. Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики
Процеси національного відродження та просвітництва українських народних мас. Суспільно-історичні умови політичного режиму та незрілість інтелігенції як соціальної сили. Зусилля української інтелектуально-політичної еліти, діяльність товариств "Просвіта".
контрольная работа [43,5 K], добавлен 24.09.2010

8. Культурно-національний рух в українських землях в XVI-XVII століттях
Організація і діяльність братств для захисту прав українського народу. Найважливіші чинники піднесення національної самосвідомості. Культурне життя в Києві на початку XVII ст. Реформи П.Могили та їх наслідки. Роль у відродженні Києва П.Сагайдачного.
контрольная работа [40,3 K], добавлен 14.02.2009

9. Проблеми відродження української державності
Соціальне-економічні й політичні процеси, культурно-національне відродження в Україні у XVI-XVII століттях. Національно-визвольні повстання, ідея відродження української державності. Розвинення основ козацько-гетьманської держави, гетьманство Мазепи.
реферат [24,1 K], добавлен 08.12.2009

10. Боротьба за національне відродження державності України та посилення громадянської війни
Революційні події в Росії. Посилення національно-демократичного руху в Україні. Утворення Західної Української Народної Республіки. Завоювання власних національно–політичних прав. Захист українських інтересів. Стан України як автономного утворення.
реферат [24,5 K], добавлен 11.03.2011


Другие документы, подобные Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Страница:  1   2   3 


Курсова робота на тему:

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.

ВСТУП

Актуальність дослідження. Кінець ХVІІІ - початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.

Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ - початку ХХ ст., культурної свідомості та на історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об'єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження 1917-1920 рр., сформувавши платформу українського руху.

Пошук шляхів подолання кризових яви в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в Західній Україні - регіоні, з якого фактично починався український рух.

Об'єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичних партій.

Предмет роботи - передумови, підготовка, джерела, хід, етапи і наслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, його характерні риси і особливості.

Територіальні межі дослідження охоплюють історичні західноукраїнські регіони - Східна Галичина, Буковина і Закарпаття, що на протязі кінця ХVІІІ - на початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини).

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму і реформ Марії Терезії та Йосипа ІІ до початку Першої світової війни.

Теоретико-методологічна основа складається з загальнонаукових методів пізнання, принципів історизму, об'єктивності і системності. Багатоаспектність теми зумовила використання проблемно-хронологічного і ретроспективного методу, що дозволило викласти матеріал послідовно і логічно.

Мета роботи - дослідити і системно викласти умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення наступних завдань:

- визначити сукупність наукової розробки теми в українській історіографії;

- охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та її роль в пробудженні національної свідомості;

- розкрити роль греко-католицької церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях;

- дослідити стан розвитку освіти, літератури, науки і мистецтва на Західній Україні в період національного відродження та порівняти його з процесами в Наддніпрянській Україні;

- показати роль громадсько-політичної діяльності політичних партій для українського відродження в Західній Україні;

- визначити соціальні, культурні і політичні особливості національного відродження на Західній Україні, його основні етапи, передумови і рушійні сили.

Наукова новизна дослідження полягає в намаганні привести в систему історичні події і факти, досліджені і описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання української історіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження.

Історіографія та джерела дослідження. Слід підкреслити, що українською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.

Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на кінець ХVІІІ - початок ХХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип'якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродження представлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України». Грицак Я. Нарис історії України. - К.: Генеза, 1996. Аналізував процеси національного відродження і І.Крип'якевич, який розумів під ним природну потребу українства до самоствердження. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990.

Плідною була науково-дослідна робота М.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації і національно відродження своїми працями «Ілюстрована історія України», Грушевський М. Ілюстрована історія України., Десятка тисяча. - К.:Либідь, 1913. «Очерк истории украинского народа». Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. - К.: Глобус, 1991. У дослідженнх проблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький, зокрема своєю монографією «Історичне есе». Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. - К.: Основи, 1994. На його думку, процеси національного відродження полягають, передусім, в пробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.

Активно долучались до розробки означеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокрема М.Попович в своєму «Нарисі історії культури України», Попович М. Нарис історії культури України. - К.: Артек, 2001. М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова», Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848-1900). Т.1 - Львів: Світ, 2001. В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація». Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. -

К.: Наукова думка, 1991 Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема його порівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства.

У багатьох сучасних періодичних виданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови, хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили. Передусім, це статті В.Сарбея «Становлення і консолідація нації та підйом національного руху в Україні у другій половині ХІХ століття», Сарбей В. Т. Становление и консолидация нации и подъем национального движения на Украине во ІІ пол. ХІХ ст.// Украинский исторический журнал. - 1993. - №5. - С. 3 - 15. його монографічне дослідження «Національне відродження України». Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. - К.: Либідь, 1999. Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженні цієї теми.

Заслуговують на увагу дослідження П.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», в якій подана періодизація національного відродження», Магочій П. Украинское национальное возрождение. Новая аналитическая структура // Украинский историческая журнал. - 1991. - № 3.- с.97-110. в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початки українського національного відродження на Буковині», Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. - 1999. - №2. - С.58 - 73. М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національної самосвідомості», Коваль М. Волковинський В. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. - 1883. - № 7-8. В.Колісника «Український рух в Австро-Угорщині». Колісник В. Український рух в Австро-Угорщині // Історія України. - 2001. - № 40. В них знайшло відображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів і методів.

Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.

Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку скорочень та списку використаних джерел і літератури.

В першому розділі - «Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження» - розглядається перший етап українського національно-культурного відродження, пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокрема дворянства, інтелігенції, духовенства.

В другому розділі - «Народницький період національно-культурного відродження» - аналізується вплив народницької ідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства, процеси розвитку національної культури.

Третій розділ - «Модерністський період західноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню в Західній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел та впливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.

Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ - початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчих дослідженнях.

Розділ I

«Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження»

Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст.. змагалися за національне Відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів - політичної незалежності.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу думку , є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Навчальне видавництво за ред. Яртися В.А., Шендрика С.М., Черепановой С.О. - Львів: Світ , 1994.- 360 с.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку - культурна фаза, визначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчання, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спільною мовою висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.

Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східні Україні воно почалося в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Культура українського народу: Навчальний посібник /Русанівський В.М., Вервес Г.Д., та ін. - К.: Либідь, 1994. - 253 с.

Другим чинником українського відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. На Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов'янському руслі.

Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська.

Наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. Висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на України кінця XVIII - початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший - шляхетський або дворянський (1780 - 1840 рр.); другий - народницький (1840 - 1880 рр.); третій - модерністський (1890 - 1914 рр.)Лисяк-Рудницький І.: Історичні есе: К.: - Основи, 1994.-386с.

На розвиток західноукраїнського національного відродження значно впливали історичні події, факти, які відбувались на цій території з кінця XVIII ст. до ХХ ст.

Кінець XVIII - початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIIIст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XVст. Становило постійну військову загрозу для українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави , які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовічча і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі(1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь. Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина.

Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до початку першої світової війни 1914р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру -- Санкт-Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднані разом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини і Лодомерії. Велика історія України. Зладив Голубецький М. У 2-х томах. Т.1. - К.: Глобус, 1993. - 200с.

Як у випадку з підросійською Україною, в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині -- румунські бояри, а в Закарпатті -- угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. У Галичині існувала вірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно була засимільована до польської національності. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників і службовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина. Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральне місце. Вона була її найбільшою провінцією. Австрійська влада робила активні кроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II (1780--1790) провадили політику просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед її підданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушував поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи". Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1990. - 100с.

Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781 --1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе "просвіченим монархом", одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. В Австрійській імперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею). Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. - К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. - 55с.

Реформи Йосифа II залишили глибокий слід у Галичині. Місцеві жителі називали себе "русинами", розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу "націю". Під цією "нацією" вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була "Московщиною".

Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і "мазури" -- польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе "цісарськими", а панів -- "ляхами" (поляками). Смолій В.А., Гурій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. - К.: Наукова думка, 1991. - 79с. Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки -- римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків". Єфименко О.Я. Історія України та її народ. - К.: Мистецтво, 1992. - 150с. Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти. Наприкінці XVIII ст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства . У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут ("Студіум рутенум"), де на філософському і богословському факультетах навчалися русини. Але україномовне викладання у Львівському університеті, на факультеті, який готував кадри найвищої церковної ієрархії, протрималося недовго. На вимогу самих студентів тут з 1809 р. лекції стали читатися німецькою, як і на інших факультетах. Причиною цих змін стало зневажливе ставлення влади до української мови як до селянської - „мови пастухів”. Культура українського народу. Навчальний посібник за ред. Русанівського В. М., Вервеса Г.Д., Гончаренко М.Ф. та ін. - К.: Либідь, 1994. - 180с.

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконував Дяко - вчительський інститут в Перемишлі.

Під впливом політики „просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів.

Саме в середовищі українського греко-католицького духовенства з'явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичини та на Закарпатті.

Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики -- єпископа Івана Снігурського у 20--30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції -- Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл. Сиволюб Ю.В., Слдатенко В.Ф. передумови і зародження української національної ідеї.// УІЖ. - 1994. - №2,3. - 17с.

З'являються перші граматики (спочатку -- у рукописах, пізніше -- друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

Автором першої в Галичині граматики української мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці „Відомості о руськом язиці” (1829 р.) від висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських” українців. У даній праці І. Могильницький прагнув „оживити пам'ять про руський народ „ існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ пастирям для „навчання вірних” а парафіянам - для „духовної поживи”. Чупилко Г. Роль церкви у становленні освіти в Україні (історичний аспект).// Рідна школа. - 2003. - №4. - 75с. Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його „зірницею відродження в Галичині”. Верича В. Нариси історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). - Львів, 1998. - 280с.

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич - автор твору з історії української церкви, В. Компаневич - дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою „Повість временних літ”.

Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.

Прогресивні кола Росії того часу прихильно ставилися до виявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому сприяла й інтелігенція Закарпаття, звідки багато талановитих діячів емігрували до Російської імперії та обіймали провідні посаді у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна ознайомлювали освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, пропагували ідею національної єдності українського народу від Дону до Карпат. Етапи формування української національної самосвідомості (кінець XVIII - початок ХХ ст.). Гол. Ред. Коваль М.В., Волковинський В.М. // УІЖ. - 1993. - №7,8. - 7с.

А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, вдавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови, її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.

Та найбільше зробив для українського національного відродження на Закарпатті священик Олександр Духнович. Він виступав за релігійну і народну єдність. Як зазначає словацький дослідник Ю. Бача: „ О. Духнович, інтересувався станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видавав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців „Літературноє заведеніє Пряшівськое”, видавав літературні альманахи, народні календарі. Збирав предмети для майбутнього народного музею.”Духнович О. Твори. / Упорядкувальник Рудловчак О.М. - Ужгород: Карпати, 1993. - 225с.

Розглядаючи громадсько-культурну та просвітницьку діяльність О. Духновича, слід мати на увазі, що не тільки мадяризація спротивлю вала духовний розвиток закарпатських українців-русинів. Природні умови також були слабкими, принагідними. Через це, на думку І. Франка, „хвилі катастроф важливих інформацій доходили в дуже ослабленій формі”. І все ж у 1848 р. в Галичині виходить ряд українських видань: „Зоря Галицька”, „Дневник Руський”, „Галичо-Руський Вісник”, „Новини”. Закарпатці тоді не мали жодного видання. Зрозуміло, що за таких умов найсвідоміші й найактивніші, як О. Духнович, почали активно дописувати до галицьких періодичних видань. Відомо, що 6 квітня 1849 р. Духнович у газеті „Зоря Галицька” опублікував статтю „Состояніє Русинів в Угорщині”, у якій виступив справжнім поборником єднання закарпатських і галицьких українців - не якийсь там четвертий чи п'ятий східнослов'янський народ, а народ руський, тобто український, а їхня історія - „тая самая”. О Духнович чітко висловився проти будь-якого сепаратизму, відокремлення. „Настійна необхідність об'єднання закарпатських та галицьких русинів, єдність всіх русинів” Там само. - 230с. - такої думки він дотримувався упродовж усього життя, усвідомлюючи, що в умовах мадяризації, германізації ч іншої асиміляції надто швидко наступить винародовлення. О. Духнович підтримував міцні зв'язки з побратимами - галичанами.

Чимало цікавих думок залишив О. Духнович про формування мови закарпатських русинів. „Я стараюся,- писав він,- о мові карпато-ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой”. Там само. - 243с. Учений виступає за очищення народної мови від полонізмів, мадяризмів, германізмів, провінціалізмів, диктує про написання ряду слів. І хоча не всі його пропозиції були прийняті, він загалом обстоював позицію: для народу слід писати народною мовою.

На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки.

На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О. Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана й укладена в систему як організація шкільництва, так и саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система ґрунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процесі, на глибокому усвідомлені, що саме освіта й добре виховання підростаючого покоління - то надійний національний фундамент народу. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки. - К.: Либідь, 2002. - 400с.

Великої популярності набув серед населення Закарпаття його високопатріотичний вірш „ Я русин був, єсмь і буду...”, який став для закарпатських українців молитовником рідною мовою. Завдяки працям О.Духновича українська мова проникає у шкільну освіту на Закарпатті, формуючи національну свідомість місцевих українців.

В добу дворянського українського відродження на початку ХІХ ст. помітно зростає зацікавлення класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з філософськими творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764-1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787-1802 рр.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки - „Логічні настанови” (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2-х томах. Т.2. - К.: Либідь, 1995. - 160с.

Досліджуючи історію греко-католицької церкви на Україні, М.С. Грушевський наголошував, що дана церква „...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна”.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" -- Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.).

Культурно-просвітницька діяльність „Руської трійці” започаткувала справжнє , національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський - одне з головних поколінь слов'янських , русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”. Грушевський М. С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1990. - 310с.

На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності „Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов'янський світ.

Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник - „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил.

У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник „Зоря”. Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада баялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурна комісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов'янської мови. Дорошенко Д. Нарис історії України . У 2-х томах. Т.1. - К.: Глобус, 1992. - 279с.

У 1837 р., користаючи з м'якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку „Русалка Дністрова”. Її вихід Іван Франко назвав пізніше „Явищем наскрізь революційним”. Там само. - 285с. Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Цей альманах був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до „Русалки Дністрової”, яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження „русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

На сторінках „Русалки Дністрової” були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича („Загадка”, „Погоня”, „Туга за милою”, „Сум рак вечірній”), Я. Головацького („Два віночки”), І. Вагилевича (поеми „Мадей”, „Жулін і Калін”), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні „із старих рукописів” тощо. Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. - К.: видавничий дім Альтернатви, 1999. - 58с.

Важливим було й те що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а „гражданкою”.

Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

„Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І. Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”. Крип'якевич І.П. Історія України. - К.: Просвіта, 1992. - 269с

Академік Олександр Білецький визначив діяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а „Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”. Там само. - 280с.

База для національного самоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковини була дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтерес до писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .

Особливо яскравим свідченням етнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинських літераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першого відносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показували буковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думки і почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної само ідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.

Вагомий вплив на буковинських українців мали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан на Буковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичних діячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомлення в той час не відбувалось. Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. - 1999. - №2. - 10с.

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816--1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр „Академія”, 1999. - С. 200.

До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їх впливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. він прийняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган -- Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація -- Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1991. - 234с.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету -- «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову. Там само. - 240с.

У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 155с.

Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор -- Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для них польсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (як Головна руська рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної руської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Розглядаючи цей період неможливо не відмітити ще один важливий чинник національно - культурного відродження - появу періодичних видань, а також публікацію наукових праць українських письменників та поетів - романтиків: Гребінки Є.П., Боровиковського Л.І., Костомарова М.І., Метлинського А.Л. та інших. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя - козака - мужнього захисника батьківщини, народного співця - кобзаря - виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Є.П. Гребінка викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям - людяності, працьовитості, доброті. Лише в 1841р. йому пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах „Ластівка”. На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах „Ластівка” став помітним явищем на ниві національно - культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Паростки національно - культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям - ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ганків, які набирали своєрідних українських прикмет. В 20-х - 30-х роках ХІХ ст. у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських. Львівська ратуша (1824 - 1835рр.), Народний дім (1851 - 1864рр.) та ряд житлових будинків. Українська скульптура кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. розвивалась під впливом класицизму.

Таким чином в часи найбільшого, як здавалось - останнього упадку українського життя в кінці XVIII ст. починали з'являтись перші парости нового життя. В західній Україні вони проявлялись на грунті церковнім.

Свого часу заведеннє унії дуже сильно приглушило станки українського життя. Через те, що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зісталась церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського життя і незадовго стала для західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. Коли австрійський уряд заволодівши Галичиною заходився коло того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, це мало чималий вплив на розбудження національного життя.

Отже, перший період західноукраїнського національно - культурного відродження пов'язаний з культурно - просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько - українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодові відповідала доба гегемонії греко - католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно - культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально - автономістичні тенденції. На грунті станових ворянських інтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступово формувалась українська національна ідея. Саме у першій чверті ХІХ ст. , коли серед української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний твір „Історія Русів” (1846р.).

„Історія Русів” - це найвизначніший твір української національно - політичної думки кінця XVIII - початку ХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. В цьому творі подається картина історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільність і власність.


Страница:  1   2   3 

курсовая работаНаціонально-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. скачать курсовая работа "Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст." скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов