Рапалльський вибір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рапалльський вибір

«Рапалльська політика», «дух Рапалло», «епоха Рапалло» - розхожі в історичній літературі визначення особливих радянсько-німецьких відносин і співробітництва, які розвивалися після підписання 16 квітня 1922 р. знаменитого Рапалльського договору між Радянською Росією (РСФРР) та Веймарською Німеччиною, та продовжувалися до встановлення в Німеччині нацистської диктатури. Рапалльський договір вніс суттєві зміни в політичну ситуацію в Європі. Він був першим рівноправним договором двох великих держав, які нещодавно воювали між собою, а найголовніше - різної соціально-економічної та політичної орієнтації (соціалістичної і капіталістичної).

У дослідженнях радянських істориків І. Кобляко - ва, А. Ахтамзяна, Г. Трухнова та ін. розглядалися різні аспекти укладення та наслідків Рапалльського договору, а також співробітництва обох країн у політичній, економічній, культурній сферах. Військова ж сфера - одна з найважливіших у радянсько-німецьких відносинах рапалльського періоду - замовчувалась, а тому створювалось враження, що військового співробітництва взагалі не було. Полегшення доступу до архівних документів у період перебудови дало можливість дослідникам звернутися до розробки його змісту і наслідків. Важливі документи із вказаної проблеми були опубліковані Ю. Дьяковим і Л. Бушуєвою [1]. На основі нових документів, дав оцінку військовому співробітництву СССР і Німеччини А. Ахтамзян [2]. Ра - палльській політиці і радянсько-німецькому військовому альянсу присвячений один із розділів книги Л. Безименського [3], а також монографії В. Захарова [4] С. Горлова [5] і Ю. Кантор [6], в яких проаналізовані головні його напрямки. Мета цієї статті полягає в з'ясуванні мотивів зближення Радянської Росії та Німеччини й основних чинників, які зумовили цей вибір двох держав.

Після приходу більшовиків до влади у жовтні 1917 р., Росія ще формально перебувала у складі Антанти й у стані війни з блоком Центральних держав. Припинення війни і підписання миру було одним із головних пунктів програми РСДРП(б), адресованої широким народним масам. Відтак, його укладення розглядалось як один із важливих засобів зміцнення соціальної бази нового режиму. Держави Антанти, як відомо, відхилили, сформульоване в Декреті про мир, звернення нової влади в Росії [7, 11-14]. Німеччина, котра на завершальних етапах Першої світової війни розглядала більшовиків як своїх потенційних союзників і найбільш зручних партнерів для мирного урегулювання, прийняла їх пропозиції.

Радянсько-німецькі переговори у Брест-Литовську і сепаратний мир 3 березня 1918 р. завдали важкого удару по ілюзіях радянського керівництва на справедливий демократичний мир «без анексій» і «контрибуцій» [7, 12], посваривши з колишніми російськими союзниками. Водночас мир з німцями сприяв більшовикам в утримані влади в Росії, а німецьким керівникам давав можливість зробити спробу повернути хід війни на Заході на свою користь. Вона була невдалою і закінчилась поразкою німців. Брестський договір передбачав установлення дипломатичних відносин між Радянської Росією і Німеччиною. У квітні 1918 р. повноважним представником РСФРР у Берлін був призначений А. Йоффе - один із учасників переговорів у Бресті [8, 69]. Однак складання радянсько-німецьких відносин після цього було вкрай суперечливим і непередбачуваним. І не тільки тому, що Брестський мир був грабіжницьким і принизливим, а й через особливий підхід більшовицького керівництва до міжнародних відносин [9, 132]. Зовнішньополітична доктрина Радянської держави була побудована на висновках Леніна про неминучість світової революції [10, 304-305]. Її підтримка радянським режимом (ідейна і матеріальна) вважалась основним завданням. Підписання ж миру розглядалось як вимушений, тимчасовий захід. До того ж радянські керівники заявляли також про прагнення до мирних відносин з усіма країнами і народами, що було втілено у формулу «мирного співіснування».

Радянське повпредство в Німеччині від початку розповсюджувало агітаційні матеріали, із закликами до революції, надруковані в РСФРР німецькою мовою, встановило зв'язки з групою «Спартак», надавало фінансову допомогу у виданні соціал-демократичних газет і закупівлі зброї для підготовки революційного повстання [11, 16]. Вже 5 листопада 1917 р. уряд М. Баденського прийняв рішення про висилку з країни усіх радянських дипломатів. Після розриву дипломатичних відносин, важливу роль у встановленні контактів з німецькими політиками, державними діячами, військовими і промисловцями зіграли учасник соціал-демократичного руху в Росії і один із перших радянських дипломатів - В. Копп, а також К. Радек - відомий діяч комуністичного руху, який на той момент перебував у німецькій в'язниці.

В. Копп навесні 1919 р. повернувся до Берліна, офіційно працюючи керівником радянської місії у справах військовополонених [12, 459-462], але крім цього, вступив у контакти з представниками німецької промисловості, банківськими і торгівельними колами, встановив зв'язок з К. Радеком. Німецькі власті знали про високий ранг останнього в РКП(б) і після підписання 1919 р. Версальського договору, у них виникла ідея використання його для відновлення контактів з радянським урядом. Його перевели в комфортну камеру, що невдовзі вона отримала назву «політичного салону Радека», де побували відомі політики й військові Німеччини [1, 11]. Серед них були В. Ратенау - президент АЕГ, О. Хассе - згодом начальник штабу рейхсвера, П. фон Хінце - колишній міністр закордонних справ кайзерівської Німеччини [5, 30]. В ході цих контактів, К. Радек переконував німецьких співрозмовників у необхідності та неминучості союзу між Німеччиною і РСФРР, спільності їх інтересів як держав, відкинутих на узбіччя європейської політики системою Версальських договорів. Водночас радянські емісари проводили зондаж можливостей отримання німецької зброї для Червоної армії (РСЧА). Перші радянські закупки військового спорядження в Німеччині були здійснені на початку 1920 р. [13, 43]. У березні того ж року було укладено радянсько-німецький договір, за яким Німеччина зобов'язувалася «оснастити Російську армію і промисловість, щоб вони могли протистояти англійцям в Азії і Польщі» і «всіляко підтримувати Росію в її мирних переговорах з західними державами» [1, 22]. Зі свого боку, радянська сторона зобов'язувалася передати німцям «в експлуатацію шахти, залізниці, канали і великі підприємства» і «підтримати Німеччину у випадку конфлікту» [1, 33]. Пізніше була також досягнута домовленість про обмін розвідувальною інформацією щодо чисельного складу і озброєння польської, чехословацької, румунської і турецької армій [14, 39]. За низкою угод, підписаних в ці роки, відбувався обмін військовополоненими [11, 459-462; 15, 251].

Зближували Радянську Росію і Німеччину гострі протиріччя з новою Польською державою. У ході радянсько-польської війни, що почалась у квітні 1919 р., німецький уряд оголосив про свій повний нейтралітет, який був позитивним для РСФРР. Німеччина заборонила транзит зброї через свою територію в Польщу; значна кількість німецьких добровольців воювала на боці більшовиків у РСЧА. У керівництві рейхсвера в цей час посилились настрої на користь «східної орієнтації» і військового союзу з «радянським більшовизмом». Головнокомандувач рейхсвера, генерал-полковник Г. фон Сект почав закликати до союзу з РСФРР, з метою ліквідації принизливих статей Версальського договору [5, 36]. Під час наступу Червоної армії, для координації її дій з загонами німців - жителів Польщі - в радянські війська був відряджений спеціальний представник рейхсвера [16, 76-77]. В. Копп відмічав: «Появи наших військ у Польському коридорі було достатньо, щоб викликати прагнення німецького народу до возз'єднання Німеччини» [17, 2], але в наміри радянського керівництва входили не тільки захоплення і «радянізація» Польщі. В наказі командувача Західним фронтом М. Тухачевського говорилося: «Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару. На штыках понесем счастье и мир трудящемуся человечеству. Вперед на Запад!» [18, 317]. Подібні заклики заважали радянсько-німецькому зближенню, але спільність інтересів переважала.

Поразка у війні з Польщею змусила керівників радянської держави звернути увагу на слабкі сторони Червоної армії, зокрема в її організації, підготовці кадрового командного складу, оснащені військовою технікою. За таких умов, актуальність військового співробітництва з Німеччиною зростала, оскільки на його встановлення з іншими європейськими державами не можна було розраховувати. Активну участь у цьому процесі брав В. Ленін, як голова радянського уряду і член Політбюро ЦК РКП(б), а також інші партійні, державні та військові керівники РСФРР - Л. Троць - кий, Й. Сталін, Г Чичерін, Ф. Дзержинський, М. Фрунзе [4, 26-27; 6, 12].

Посилення військового потенціалу Радянської Росії не відповідало інтересам і намірам німецької сторони, однак вона була зацікавлена в розвитку її промисловості, розраховуючи на організацію радянських поставок стратегічних видів сировини: марганцю, молібдену, нікелю, хрому, вольфраму, а також тих видів озброєнь, виробництво яких було заборонено в Німеччині Версальським договором. За вказівкою фон Секта, в кінці 1920 - на початку 1921 рр. була створена спеціальна військова група («Вогру»), призначена для організації співробітництва з РСЧА. Особистим представником військового міністра і першим уповноваженим групи в Москві був призначений влітку 1921 р. О. фон Нідермайер [1, 13]. Разом з іншими її учасниками, він, у супроводі замнаркома НКЗС Л. Карахана і В. Коппа, відвідав деякі оборонні заводи і верфі Петрограду, які радянська сторона розраховувала відбудувати і модернізувати за допомогою німецького капіталу і спеціалістів [6, 116]. Результатами переговорів стало створення радянсько-німецького «Товариства з розвитку промислових підприємств» для сприяння розвитку військово-промислових об'єктів на території Радянської Росії [1, 14]. 4 серпня 1921 р. О. Нідерма - йєр мав бесіду з Г. Чичеріним. Зміст доповідної записки наркома В. Леніну свідчив, що на цей час вже була визначена лінія на тісне військо-політичне співробітництво Москви і Берліна [5, 55].

У вересні 1921 р. на приватних квартирах у Берліні відбулися секретні переговори наркома зовнішньої торгівлі Р Красіна і В. Коппа з фон Сектом і рядом інших високопоставлених німецьких військових. В. Копп інформував Г. Чичеріна, що були досягнуті умови співробітництва, за якими «Вогру» надавала радянській стороні замовлення на виробництво літаків, важкої артилерії й інших предметів військових споряджень, а також кредити для оновлення устаткування радянських заводів. Передбачалась безпосередня участь німецьких військово-технічних кадрів при виконанні замовлень на радянських заводах. Радянська сторона зобов'язалась також створити трест, у який ввійшли б основні підприємства з випуску важкої артилерії (Мотовилиха, Царицин), літаків (Рибінськ, Ярославль), пороху, снарядів тощо. Керівництво тресту мало складатися із представників радянського уряду і «Вогру», а виробнича програма узгоджуватися між делегованою в Москву німецькою військово-технічною комісією і представниками штабу РСЧА. В одній із доповідних В. Копп повідомляв про список першого замовлення: 1000 літаків, 300 польових гармат, 300 важких гармат, 200 зенітних гармат, 200 кулеметів, 200 бронеавтомобілів, по 3 тис. штук снарядів для кожної гармати [5, 56].

Погіршення економічної ситуації змусило уряд РСФРР звернутися до керівників Великої Британії, Франції, США 28 жовтня 1921 р., з пропозицією скликати міжнародну конференцію для обговорення взаємних фінансових претензій, а також висловити згоду про визнання зобов'язань перед іншими державами і громадянами з проблем позик [19, 445-448]. 6 січня 1922 р. на сесії Верховної Ради Антанти в Каннах було прийнято рішення про скликання у березні 1922 р. в Генуї економічної та фінансової конференції європейських держав. Висунуті західними державами пропозиції створювали основу для переговорів про врегулювання їх відносин з Радянською Росією. Втім, уряд більшовиків, насамперед В. Ленін, фактично виступив за зрив Генуезької конференції, категорично відмовляючись від поступок за боргами перед іноземними громадянами, незважаючи, що західні країни готові були погодитися на їх відстрочку і визнання права Радянської Росії на німецькі репарації [20]. Напружені стосунки із західними державами періоду громадянської війни і досвід контактів з Німеччиною посилювали зацікавленість більшовицького керівництва в торгівлі з нею. Попри те, що в основу радянської політики відносно капіталістичних країн покладалося постійне розпалювання протиріч між ними, перевага була віддана Німеччині, саме тому, що і вона в цей час протистояла західним державам.

Зближення РСФРР з Веймарською республікою і його оформлення Рапалльським договором проходило в два етапи: 1) кілька місяців у Берліні йшло узгодження статей майбутньої угоди, яке в основному завершилося перед початком Генуезької конференції; 2) прийняття рішення відбулося впродовж доби [11, 18]. Зрештою, в Рапалло 16 квітня 1922 р. договір про нормалізацію відносин між Радянською Росією і Німеччиною було підписано. РСФРР відмовлялася від репарацій, а Німеччина - від дореволюційних позик і своєї власності, конфіскованої в Росії під час війни. Відновлювалися дипломатичні відносини. У торгівлі вводився принцип найбільшого сприяння [21, 223-224].

У фінансовому плані такі умови були вигідні Німеччині, оскільки сума російського боргу і конфіскованої німецької власності складала 1,3 млрд. золотих рублів, а сума репарацій, на які б могла претендувати радянська сторона - 16 млрд. Крім того, оскільки Німеччина за Версальським договором несла відповідальність за розв'язання війни, вона не мала права вимагати від Росії повернення боргів і власності. Німецькі борги були анульовані ще царським урядом у 1914 р., а власність конфіскована, що визнавалося країнами Антанти [22, 117].

Чим же був вмотивований рапалльский вибір радянського уряду, і які чинники цьому сприяли? По-перше, прагненням прорвати єдиний фронт капіталістичних країн. Вірогідно значну роль зіграла і загальна орієнтація В. Леніна, його негативне ставлення до Англії, її союзників, ліберальної демократії, які радянський вождь постійно критикував. З боку західних держав більшовицька політика також активно не сприймалася. Важливим чинником було й ставлення В. Леніна до Німеччини. Очевидно, контакти більшовиків з німцями у 1917 р. мали певний вплив на його німецькофільські настрої. По-друге, за допомогою Німеччини більшовики сподівалися прорвати фронт капіталістичних держав. По-третє, саме Німеччину, а не країни Антанти, можна було залучити до військово-технічного співробітництва. Із сукупності цих чинників можна дійти висновку, що навряд чи можна було очікувати від радянського уряду іншого курсу, хоча документи свідчать, що й німці підписали договір тому, що іншого вибору в них не було. У Радянської Росії він був: вона могла укласти договір з Заходом. Однак перевага була віддана пакту з німцями.

Література

1. Дьяков Ю., Бушуева Т. Фашистский меч ковался в СССР. Красная Армия и рейхсвер. Тайное сотрудничество. 1922-1933. Неизвестные документы. - М., 1992.

2. Ахтамзян А.А. Военное сотрудничество СССР и Германии 1920-1933 гг. По новым документам // Новая и новейшая история. - 1990. - №5.

3. Безыменский Л.А. Гитлер и Сталин перед схваткой. - М., 2002.

4. Захаров В.В. Военные аспекты взаимоотношений СССР и Германии: 1921 - июнь 1941 г. - М., 1992.

5. Горлов С.А. Совершенно секретно: Альянс Москва - Берлин, 1920-1933 гг. - М., 2001.

6. Кантор Ю.З. Заклятая дружба. Секретное сотрудничество СССР и Германии в 1920-30-е годы. - СПб., 2009.

7. Документы внешней политики СССР (Далі - ДВП СССР). - Т. 1. - М, 1961.

8. История внешней политики СССР. 1917-1985. - Т. 1. - М., 1986.

9. Хильгер Г., Мейер А. Россия и Германия. Союзники или враги? - М., 2008.

10. Ленин В.И. Полн. собр. соч. - Т. 32. - М., 1971.

11. Случ С.З. Германо-советские отношения в 1918-1941 гг. Мотивы и последствия внешнеполитических решений // Славяноведение. - 1995. - №6.

12. ДВП СССР. - Т. 2. - М., 1958.

13. Российский государственный архив экономики (Далі - РГАЭ). - Ф. 413. - Оп. 2. - Д. 325.

14. Дешко И.Ф. К вопросу о военных отношениях между Германией и СССР (1920-1933 гг.) // Рапалльская политика: истоки, традиции и современность. - Минск, 1992.

15. Ушаков В.Б. Внешняя политика Германии в период Веймарской республики. - М., 1958.

16. ДВП СССР. - Т. 3. - М, 1959.

17. РГАЭ. - Ф. 413. - Оп. 2. - Д. 328.

18. Новейшая история Отечества. ХХ век: в 2 т. - Т. 1. - М., 1998.

19. ДВП СССР. - Т. 4. - М., 1960.

20. Див.: Овчаренко О.І. Дуалізм зовнішньої політики Радянської Росії та розбіжності в більшовицькому керівництві з визначення позиції на Генуезькій конференції 1922 р. // Вісник Черкаського Університету. Серія: Історичні науки. - Черкаси, 2013 [у друці].

21. ДВП СССР. - Т. 5. - М., 1961.

22. Сидоров А., Клеймёнова Н. История международных отношений. 1918-1939 гг. - М., 2006.

Размещено на Allbest.ru