Генерал Шарль де Голль - президент П'ятої республіки

Шарль де Голль як політичний діяч Франції, світогляд якого формувався під впливом світових подій. Роль генерала в розвитку Франції, у формуванні історії країни даного періоду. Специфіка боротьби генерала за визволення Франції від фашистської Німеччини.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 18.04.2015
Размер файла 147,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Народно-республіканський рух спільно з іншими партіями розробило новий проект конституції, який з'явився результатом компромісу між комуністами, соціалістами і самого МРП. Згідно з цим проектом, парламент ділився на дві палати - нижню, Національні збори, і верхню, Рада республіки (або сенат). В руках першої палати була по суті зосереджена вся влада. Саме вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президенту республіки, який вибирався на сім років непрямим голосуванням (колегією вибірників), відводилися другорядні функції. На 13 жовтня був призначений загальний референдум, на який виносився новий проект. Беззастережно захищати і відстоювати конституційні ідеї, що висунув де Голль, взявся тільки створений восени 1946 р. Рене "Союз голлістів". Проте до нього приєдналися лише найвідданіші прихильники генерала. Значним політичним об'єднанням він стати не зміг. До того ж сам де Голль відкрито не підтримав Союз, вважаючи за краще раніше залишатися "надкласовим" арбітром і не бажаючи ототожнювати себе з яким би то ні було політичним об'єднанням. Тільки від свого імені генерал виступив з різкою критикою нової конституції. Проте у голосуванні висловилися позитивно 52,5 % французів.

27 жовтня конституція набрала чинності.10 листопада пройшли вибори тепер вже в Національні збори Франції. Великого успіху знову домоглися комуністи, соціалісти і МРП. У влади продовжувала залишатися три партійна коаліція. Так почала своє існування Четверта республіка. Вона була, як і Третя, парламентського типу і мало чим відрізнялася від неї.

У 1946 р. де Голль задумав писати "Військові мемуари". Він обговорював їх задум з Франсуа Моріаком. Генерал працював надзвичайно вдумливо і ретельно. Мемуари де Голля розповідали його роздуми про Францію: "За роки мого життя я склав власне уявлення про Францію. Воно породжене як розумом, так і почуттям. У моїй уяві Франція постає як країна, якій, подібно казкової принцесі або Мадонні так на старовинних фресках, уготована надзвичайна доля. Інстинктивно у мене склалося враження, що провидіння призначило Францію для великих звершень або тяжких негараздів. А якщо тим не менш трапляється, що на її діях лежить печать відданості, то я бачу в цьому щось протиприродне, в чому винні помиляються французи, але не геній самої нації. Розум також переконує мене в тому, що Франція лише тоді є справжньою Францією, якщо стоїть в перших рядах; що тільки великі діяння здатні позбавити Францію від згубних наслідків індивідуалізму, властивого її народу; що наша країна перед обличчям інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед ким не схилятися, бо в іншому випадку вона може опинитися в смертельній небезпеці. Коротше кажучи, я думаю, що Франція, позбавлена величі, перестає бути Францією" [2, с.733]. Він, як завжди, багато читав. Але думки про сучасне становище вітчизни не покидали де Голля. 2 лютого 1947 р. генерал сказав Клоду Моріака: "Я дуже страждаю від того, що Франція знаходиться в такому стані. я спробую створити Об'єднання" [10, с.233].

Колишній голова Тимчасового уряду вирішив діяти. Раз французи не виступають із закликом до нього, він сам покличе їх на бій з ненависною Четвертою республікою. Де Голль запросив в Коломбо своїх вірних соратників Жака Сустель, полковника Ремі, Андре Мальро, Гастона Палевскі, Жака Бомеля, Мішеля Дебре і заявив їм, що хоче створити і очолити об'єднання, що має ціль боротися за відродження Франції і проти її згубної політичної системи. Незабаром вони, виконуючи доручення генерала, здійснили ряд поїздок по Франції і сповістили колишніх учасників руху Опору про те, що де Голль готує створення об'єднання, і подали цю подію як повторення призову. Колишній глава Тимчасового уряду вирішив створити не політичну партію, а саме об'єднання, що має надкласовий характер і включає в себе всі компоненти французької нації. Заснування нової голлістичної організації було проголошено в кілька етапів навесні 1947 р.

30 березня де Голль виступив у нормандському містечку Брюневаль. Туди з'їхалися майже тисяч чоловік. В оточенні своїх соратників - адмірала Тьєррі д 'Аржанлье, генерала Ларміна, полковника Ремі, Сустель, Мішле, Шумана - генерал виголосив промову. У ній він віддав данину подіям минулої війни, але на закінчення в одній кілька хитромудрої фразі сказав саме головне: "Настане день, коли величезна кількість французів об'єднається, щоб відкинути непотрібні політичні ігри і реформувати поганий устрій, при якому нація збивається зі свого шляху, а держава деградує" [9, с.70]. Через тиждень, 7 квітня, де Голль вже в Страсбурзі він прибув туди на святкування другої річниці визволення Ельзаса від німецьких загарбників. Вдень з балкону міської ратуші він виступив перед величезним натовпом присутніх. На цей раз його мова носила політичний характер. Де Голль висловив своє негативне ставлення до Конституції 1946 р., піддав критиці діяльність урядів Четвертої республіки і висунув програму дій з метою зміни французької політичної системи і встановлення "сильної влади". Наприкінці виступу колишній голова Тимчасового уряду заявив: "Настав час, щоб було створено Об'єднання французького народу, яке змогло б здійснити і змусити піднятися над різними думками великий порив загального блага і корінну реформу держави. Таким чином, в найближчому майбутньому, об'єднуючи волю і дію, Французька республіка створить Нову Францію" [13, с.333].

Офіційну заяву про створення своєї організації Шарль де Голль зробив 14 квітня. В опублікованому комюніке говорилося: "Сьогодні створено Об'єднання французького народу. Я взяв на себе керівництво ним. Його мета забезпечити, нехтуючи всякими розбіжностями, єдність нашої нації в її прагненні до відродження і перетворенню держави. Я запрошую приєднатися до мене і мого об'єднання всіх француженок і французів, які хочуть бути разом. як вони це вже зробили один раз для звільнення і перемоги Франції" [12, с.63]. Так він кинув виклик Четвертій республіці і вступив на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. Влітку і восени 1947 р. РПФ розгорнув активну пропагандистську діяльність. Прихильники де Голля організовували по всій країні мітинги і маніфестації. Колишній голова Тимчасового уряду майже незмінно на них присутній. Протягом декількох місяців він об'їздив всю Францію. У РПФ багато відомих соратники де Голля Жак Шабан-Дельмас, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуа, Раймон дрон, Лео Амон, Крістіан Фуше, Раймон Трибуле, Леон Ноель, Андре Асту, Роже Фрей. До об'єднання приєдналися також деякі діячі французької науки і культури - письменники Поль Клодель, Андре Мальро, Жан Амруш, політолог Раймон Арон, професора Марсель Пріло і Марсель Валін. У всіх департаментах країни були організовані ініціативні комітети. Через них бажаючі могли вступити до лав об'єднання. До кінця літа РПФ вже налічувало в своїх рядах мільйон чоловік. У серпні 1947 р. зусиллями голлістів в Національних зборах була утворена так звана Інтергрупа. У неї вступила 41 людина - депутати МРП, партії радикалів, ЮДСР і ПРЛ, які заявили про своє позитивне ставлення до ідей і діяльності де Голля.

У вересні 1947 р. в країні почалася підготовка до виборів. Глава РПФ ще навесні заявив, що його об'єднання буде брати участь у всіх виборах країни. Тому голлісти розгорнули активну кампанію. Генерал вважав за необхідне виставити кандидатів РПФ в кожному окрузі. Результати виборів, що пройшли в жовтні 1947 р., перевершили всі очікування. Сам де Голль назвав їх "тріумфальними". Об'єднання випередило всі політичні партії країни і зібрало близько голосів виборців 40 %. Голлісти здобули перемогу в тринадцяти найбільших містах Франції, в тому числі Парижі, Марселі, Бордо, Ліллі, Страсбурзі, Нансі, Реймсі, Греноблі. У будь-якому випадку Об'єднання французького народу буде слідувати поставленої перед ним задачі. Відкрите для всіх, хто хоче служити Франції, воно стане неодмінно розширювати свої ряди і організовуватися для того, щоб за будь-яких обставин забезпечити порятунок нації [16, с.333].

Заява де Голля не зустріла ні найменшого ентузіазму в правлячих колах країни. На його вимогу розпустити Національні збори ніхто не вважав за потрібне відгукнутися. У результаті, незважаючи на великий політичний успіх, взяти Четверту республіку першим штурмом не вдалось. Але в голлістських колах нікого це особливо не засмутило. Перемога на виборах настільки надихнула прихильників генерала, що вони жили очікуванням влади й розраховували отримати її в самому найближчому майбутньому. І сам Шарль де Голль вважав, що режиму не обійтися без нього, і політичні діячі Франції будуть змушені закликати його на допомогу.

Саме наприкінці 40-х - початку 50-х р. остаточно склалася ідеологія голлізму, яка стала найбільшою ідейно-політичною течією сучасної Франції. Вона складалася з внутрішньополітичних, зовнішньополітичних і соціально - економічних поглядів.

Головним стрижнем внутрішньополітичних поглядів де Голля стала ідея "сильної держави". Генерал багато говорив про те, що на чолі Франції він хотів би бачити наділеного широкими повноваженнями, незалежного від партій президента республіки. Де Голль вважав, що французькій нації необхідно усвідомлювати свою велич, могутність і авторитет. Для цього зовнішня політика Франції завжди повинна бути спрямована на захист її національних інтересів. Соціально-економічна концепція голлізму розроблялася в дусі реформізму. Необхідність у проведенні соціальної політики де Голль відчув на завершальних етапах війни та в перші повоєнні роки, коли у Франції спостерігався потужний підйом народно-демократичних сил і широких верств робітників та інтелігенції, які вимагали демократичних перетворень у французькому суспільстві. Розробляючи соціально-економічну доктрину, генерал і його прихильники висунули ідею "асоціації праці і капіталу", тобто встановлення системи, що об'єднує осіб, які забезпечують роботу підприємства. Займалися її розвитком так звані ліві голлісти: Рене Капітан, Луї Валлон, Лео Амон. На їх думку, "асоціація" була б єдиним рішенням, що дозволить відокремитись від традиційних капіталізму і соціалізму. В її основі лежав контракт, що укладається між главами підприємств (представниками капіталу) і персоналом (робітниками). Підписуючи його, найманий працівник ставав своєрідним акціонером, чий внесок (праця) зрівнювалася за важливістю і значенням з внеском капіталу, а винагороду в тій чи іншій мірі залежало від продуктивності і прибутків.

Коли де Голль залишив своїх прихильників напризволяще, для них теж настали не найкращі часи. Тільки найвідданіші соратники генерала восени 1955 р. оголосили про свій намір продовжувати боротьбу за голлістської ідеали. Вони проголосили створення нової організації - Національного центру соціальних республіканців. Голлісти заявили, що їх об'єднання - "партія вірності генералу де Голлю" і що воно буде "переслідувати ті ж цілі, що РПФ" [14, с.63]. Головою об'єднання став Жак Шабан-Дельмас, генеральним секретарем - колишній регіональний делегат РПФ Р. Фрей. До них примкнули Жак Сустель, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуар, Раймон Трибуле та інші. "Соціальні республіканці" займалися в основному парламентською діяльністю.

У французькій політиці в середині 50-х р. на перший план поступово висувалася "алжирська проблема". Вона виникла, коли в момент правління кабінету Мендес-Франса в Алжирі під керівництвом Фронта національного звільнення (ФНО) спалахнуло національне повстання проти французької влади. Алжир займав особливе місце в системі французької колоніальної імперії. Він був завойований Францією ще в 1830 р. і протягом усього наступного часу заселявся європейцями. У середині 50-х р. ХХ ст. населення країни нараховувало 9,5 млн. осіб з яких більше 1 млн. становили французи. Юридично він не рахувався ні колонією, ні протекторатом, а просто зараховувався до заморських департаментів Франції. Протягом довгих десятиліть багатьом поколінням французів зі шкільної лави торочилося, що Алжир є невід'ємною частиною їхньої країни і що зашита її інтересів на цій землі - патріотичний обов'язок кожного громадянина республіки. Саме тому уряд Мендес-Франса відразу ж після початку повстання взяло курс на його придушення. Почалася кровопролитна колоніальна війна. У січні 1955 р. Мендес-Франс запропонував посаду міністра-резидента Алжиру Жаку Сустель. Він погодився і займав цю посаду протягом року. Шарль де Голль ж продовжував роботу над мемуарами. Влітку 1956 р. побачив світ другий том - "Єдність". У травні 1956 р. колишній голова РПФ писав генералу Жуену: "Я зворушений твоєї вірою в мене. Але зараз я думаю, що моє мовчання - це найбільш вражаюча, що виробляє ефект на громадську думку, позиція. А якщо я одного разу і заговорю, то покличу діяти. І тоді, я впевнений, ми ще раз будемо з тобою разом " [3, с.693]. Поки де Голль вдавався до роздумів, у французькій політиці відбулися деякі зміни. Режим Четвертої республіки почав відчувати серйозні труднощі. Причиною тому була алжирська війна. Французька армія, що пізнала гіркоту поразки в Індокитаї, прагнула взяти реванш в Алжирі, але терпіла невдачі. Пригнічений цим офіцери і солдати поступово переймалися ультра колоніалістськими настроями. Вони стали застосовувати тортури до полонених, розстрілювати. Однак Фронт національного визволення Алжиру уперто продовжував опір і розширював військові дії що сильно дратувало французьке командування. Він був також вкрай незадоволений урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети трималися курсу на придушення національно-визвольного руху алжирців а з іншого, за спиною армії, - вели секретні переговори з ФНО [10, с.93].

У лавах армійської верхівки швидко зростало переконання, що уряд взагалі не здатний вирішити "алжирське питання". Такої ж думки дотримувалися і алжирські ультра колоніалісти. Армія і "ультра" почали відкрито покладати відповідальність за невдачі в колоніальній війні на правлячі кола Парижа. Вони по суті перейшли в опозицію до уряду. Де Голль відразу зрозумів всю серйозність ситуації, що створилася. Він хотів сам відвідати Алжир і ознайомитися з тим, що відбувається на місці. Але їхати туди офіційна влада йому не дозволила. Тоді в березні 1957 р. генерал вирушив у французьку Сахару, щоб побувати хоча б поряд з гарячою точкою. Наприкінці червня в листі до племінниці колишній голова РПФ зазначав: "Алжирське справа затяглася, незважаючи на великі зусилля і витрати. Чим довше воно триває, тим більш зловісним і похмурим стає. Я навіть не уявляю, як нинішній режим зможе з ним впоратися" [10, с.97].

Четверта республіка, дійсно, дала тріщину. Це зрозумів не тільки де Голль, але і його вірні прихильники. Вони інтуїтивно відчули, що слабкій системі партій можна, нарешті, нанести вирішальний удар. І ось восени 1957 р. "соціальні республіканці" починають широку кампанію за повернення свого лідера до влади. Вони вирішили розгорнути її в пресі, а також провести по всій Франції серію мітингів з метою пропаганди ідей голлізму. Мішель Дебре в листопаді заснував власний невеликий журнал "Кур'єр гніву", на сторінках якого постійно вимагав негайного створення у Франції уряду громадського порятунку на чолі з де Голлем.

На початку 1958 р. "соціальні республіканці" зрозуміли, що найсприятливіший грунт для їх агітації склався в самому Алжирі. Прихильники де Голля вирішили скористатися тим, що Жак Шабан-Дельмас займав пост міністра оборони і послали в алжирській столиці в якості офіційних представників міністерства голлістів Леона Дельбек і Люсьєна Нейвірт. Основною метою їх діяльності повинна була стати агітація за повернення до влади де Голля, а також залучення на його бік двох основних сил, що відстоюють гасло "французький Алжир", - "ультра" і командування арміі [21, с.303]. Саме в них "соціальні республіканці " побачили своїх можливих прихильників.

У січні 1958 р. Дельбек і Нейвірт з'явилися в Алжирі. Дельбек відразу встановив контакт з організаціями алжирських "ультра". Він зміг об'єднати їх в так званий Комітет пильності під гаслом боротьби за повернення до влади "визволителя Франції". Останнє виявилось непростим, так як лідери "ультра" - П'єр Лагайярд, Жозеф Ортіз, Бернар Лефевр - аж ніяк не вважали своїм завданням сприяння приходу до влади де Голля. Ще складніше було з військовими. Французьку армію в Алжирі очолював Рауль Салан. Йому підпорядковувалися командири різними родами військ - генерали Жак Аллар, Едмон Жуо, Жак Массю і адмірал Обуа. Тим часом алжирська війна ставала все запеклішою. А Дельбек і Нейвірт продовжували робити свою справу. Вони проводили час у нескінченних переїздах між Парижем і Алжиром, давали звіти своїм товаришам по партії і отримували від них інструкції. Сам де Голль зберігав мовчання, хоча дуже пильно стежив за розвитком ситуації.

Навесні 1958 р. ім'я де Голля досить часто згадується в політичних колах країни. Не тільки його прихильники, але представники інших партій говорять про генерала як про єдиний шанс для країни. Матеріали про голлізм раз у раз з'являються на сторінках преси. 7 березня найбільша газета "Монд" опублікувала статтю відомого політолога Моріса Дюверже під назвою "Коли?". У ній автор писав, що питання зараз полягає не в тому, чи повернеться де Голль до влади, а коли це станеться [10, с.67]. З середини квітня в Парижі довго і болісно заглиблювалася політична криза. Коли Франція прожила без нового уряду двадцять днів, президент республіки Рене Коті вирішив 5 травня дізнатися у де Голля, на яких умовах він погодився б сформувати кабінет. Генерал передав через свого секретаря Олів'є Гішар, що прийме пропозицію тільки в тому випадку, якщо влада йому надасть право обійти існуючу процедуру створення. Коті не погодився на такі умови, і справа зайшла в глухий кут. Гішар повідомив про свої переговорах з президентом республіки найближчим прибічникам генерала. Безрезультатність його зустрічі їх анітрохи не збентежила. Вони продовжували розвивати кампанію на користь повернення де Голля. 9 травня Мішель Дебре добився в Парижі зустрічі з верховним головнокомандуючим країни генералом Полем Елі. Він заявив йому, що де Голль твердо має намір знову стати на чолі держави. Елі дав зрозуміти, що нічого проти рішення генерал не має [12, с.93]. У цей час Коті запропонував сформувати уряд представнику МРП П'єру Пфлімлену, який виступав за збереження Алжиру під мастю Франції, але вважав, що "потрібно припинити військові дії і почати переговори з ФНП" [26, с.133]. Зрозуміло, його кандидатура була зустрінута вкрай несхвально серед алжирських "ультра" і командування армії, які вважали, що переговори з ФНП - це початок капітуляції.

Становище в Алжирі досягло критичної точки, ультра колоніалісти шаленіли. Голлісти хотіли, щоб алжирські демонстранти вимагали створення уряду суспільного порятунку на чолі з де Голлем. Але виробити спільну тактику дій ні з ультра колоністами, ні з представниками армійського командування їм не вдалося.

13 травня в Алжирі почався бунт під керівництвом Лагайярда з кількома сотнями "ультра". Бунтівники вимагали створення Комітету громадського порятунку. Влада погодилася на вимоги бунтівників, до Комітету громадського порятунку увійшло близько 30 осіб, в основному представників "ультра". На чолі його Массю вписав себе і трьох полковників своєї дивізії Дюкасса, Тренк'е і Томазо. Але тим часом в Парижі зібрався уряд, зав'язався спір, що робити з Алжиром. Довгі переговори закінчились тим, що влада вирішила скасувати Комітет громадського порятунку і утверджувала уряд Пфлімлена. Члени комітету не очікували такого, але вирішили далі боротися тому, попросили допомоги в де Голля випустивши перше комюніке: "Комітет благає генерала де Голля перервати своє мовчання і створити уряд громадського порятунку, єдине що здатне зберегти Алжир" [18, с.297]. Кабінет Пфлімлена не приймав ніяких заходів для придушення алжирського заколоту, а навпаки, прагнув зберегти контакт з командуванням армії. Урядове комюніке, облямованих 14 травня, доручав "головнокомандувачу алжирських військ підтримувати порядок і забезпечувати охорону громадян" [10, с.113]. Дельбек весь час повторював: "Комітет громадського порятунку не визнає створене в Парижі уряд і виступає за передачу влади де Голлю" [16, с.356]. Для початку генерал виступив з першою декларацією: "Деградація держави неминуче тягне за собою відчуження союзних народів, хвилювання в діючій армії, розкол всередині нації, втрату незалежності. Ось уже 12 років, як Франція намагається вирішити проблеми, непосильні для режиму партій, і йде до катастрофи. Колись, у важкий для нас годині країна довірилася мені, щоб я повів її до спасіння. Сьогодні, коли Францію чекають нові випробування, нехай вона знає, що я готовий взяти на себе владу Республіки" [3, с.476].

19 травня де Голль виїхав з Коломбе в Париж, щоб дати в палаці Орсе прес-конференцію. Насамперед генерал проголосив себе прихильником демократії і республіки, нагадавши, що в післявоєнний період, очолюючи Тимчасовий уряд, він "відновив громадянські свободи" і "провів прогресивні соціально-економічні реформи". В Алжирі травневий рух розширювався. У багатьох містах створили місцеві комітети громадського порятунку, на чолі яких стали військові. 23 травня був утворений об'єднаний Комітет громадського порятунку Алжиру і Сахари. По суті це був комітет, створений ще 13 травня, але розширений за рахунок нових членів. Його основна мета тепер була сформульована так: "Забезпечити прихід до влади уряду громадського порятунку на чолі з генералом де Голлем, щоб провести і захистити корінні реформи інститутів Французької республіки" [21, с.121].

Представники штабу алжирської армії спільно з голлістами і, цілком можливо, з відома самого де Голля розробили так звану операцію "відродження". Вона передбачала висадку парашутистів у паризькому регіоні та захоплення ними влади. Певних строків для проведення "відродження" поки не було призначено. У Парижі уряд Пфлімлена, отримав 20 травня "надзвичайні повноваження", але проти заколотників Алжиру та Корсики нічого не застосовувало. Більш того, в правлячих колах Франції зростало переконання, що відсіч може привести до влади народні сили на чолі з комуністами і що найкращим виходом з положення була б передача влади де Голлю. Тепер політики Четвертої республіки звертають до нього свої погляди. Піне запропонував генералу стати посередником між Алжиром і Парижем. Де Голль заявив лідеру, що візьметься за вирішення цієї проблеми тільки в тому випадку, якщо йому буде надана "вся повнота влади". Після цього співрозмовники обговорили найважливіші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики Франції [10, с.79].

1 червня Національні збори 329 голосами "за" та 224 - "проти" схвалили інвеституру Ш. де Голля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала історією.

Основне завдання Шарля де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися "за" чи "проти" нової Конституції. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Конституцією роль партій зводилась до такого: "Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії". 21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Отже, генерал будучи головою Тимчасового уряду, ставив собі такі основні цілі: підвищити життєвий рівень французів, відновити господарство, зберегти колоніальні володіння, відновити статус великої країни для своєї Батьківщини. Шарль де Голль очоливши Тимчасовий уряд здійснив такі реформи у внутрішньополітичному аспекті: провів націоналізацію підприємств, створив Верховний Комісаріат плану модернізації і оснащення, ініціював створення Державної вищої школи адміністративних керівників, організував єдине страхування для населення, підвищив заробітну плату.

Розділ 3. Генерал Шарль де Голль президент П'ятої республіки

21 грудня 1958 р. генерала де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки. Нарешті здійснилася мрія генерала і він тепер голова держави, ось тепер він може здійснити всі свої мрії і плани щодо країни.

Отож, так як де Голль зовсім не визнавав Конституцію 1946 р., першим що він запланував на новій посаді, прийняття нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля тодішнім міністром юстиції М. Дебре. Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі 5-ю статтею, президент є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод [6, с.57]. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем "нормальне функціонування влади". Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декрети та ордонанси.

Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі повноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламентом. Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом р. після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому. Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він має право оголошувати в країні надзвичайний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпускалися і країна управлялася на основі президентських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави. Традиційними прерогативами президента є представництво в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, оголошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції П'ятої Республіки стало те, що голова держави зобов'язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надавало йому в цих питаннях усю повноту влади. Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За конституцією він гарант незалежності судової влади. Вищу Раду магістратури очолює президент. Він по суті, виносить остаточне рішення про визначення суддів і про помилування.

Конституція 1958 р. надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референдуми тільки проблемні питання. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. Окремий розділ конституції стосувався "заморських територій", вони мали право самі вирішувати чи залишитись у складі республіки чи створити незалежні країни. На те щоб вирішити свою долю заморським територіям надавався термін 4 місяці після прийняття конституції.

Основними напрямками у внутрішній політиці де Голля стали: економічна і фінансова сфера, соціальна сфера, освітня сфера.

Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалежності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни, в червні 1958 р. випущено внутрішню позику на вигідних для власників золотих заощаджень умовах. Протягом року їх звільняли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював 100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 р. досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику. Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 %. Темпи зростання промислової продукції складали 7-8 % на рік (у 1959-1963 роках). В 1964-1968 рр. вони знизились до 3 - 4 % [28, с.101].

Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - нафтова, хімічна, автомобільна, електротехнічна. У промисловості прискорився процес концентрації і централізації виробництва. Так, лише в 1958 р. зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінансово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку. Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 р. було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 %. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 % нижчий, ніж у місті [28, с.102]. В липні 1960 р. вийшов закон про "сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквідацію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному товариству.

В 1962 р. почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати надлишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індустріалізацію сільського господарства. Так, в 1965 р. тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів, якщо порівнювати з довоєнним рівнем, кількість комбайнів зросла в 500 раз, а використання мінеральних добрив - в 4 рази. Упродовж 1959 - 1964 рр. значно зросла врожайність зернових: пшениці - з 22,8 центнера до 23,4, ячменю-з 23,4 до 27,3, кукурудзи - з 26,1 до 28,8 центнера. За 10 років виробництво сільськогосподарських продуктів збільшилося на 66 % [28, с.104]. Зростала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось поголів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней. Франція зайняла 2 місце після США в експорті продовольства. Провідну роль в сільськогосподарському виробництві займали фірми, що спеціалізувалися на масовому виробництві зерна, м'яса, молока, цукрового буряку і використовували найману працю. В 1968 р.12 % загальної кількості ферм виробляли 50 % сільськогосподарської продукції, а так як 60 % дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шукало роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тис. чоловік [24, с.46].

Швидкий економічний розвиток повів за собою зміни в кількості і структурі населення. В 1958 - 1968 рр. населення Франції збільшилося з 44,5 до 50 млн. осіб, але селян зменшилось майже вдвічі, а міського населення було 60 %. В 60-ті р. промислових робітників було 7-8 млн. осіб. Але відчувався брак робочої сили, тому держава залучала іноземців - іммігрантів. Спочатку це були в основному іспанці і португальці, а за ними вихідці з країн Азії і Африки. В 1954 - 1968 рр. кількість іммігрантів збільшилася на 900 тис. і досягла 2,6 млн. осіб. В основному вони працювали в промисловості і сільському господарстві. Хоча роль ремесел і дрібної торгівлі стала незначною, ремісників і торгівців нараховувалося близько 5 млн. осіб. До 1968 р. військових нараховувалось 2,9 млн. осіб, інтелігенції - 3 млн. осіб, а кількість інженерів збільшилася на 40 % і техніків - на 55 %. В 60-ті р. розширилося соціальне законодавство. В 1962-1963 рр. було введено чотирьох тижневу відпустку за рахунок підприємства. Каси соціального страхування компенсували 80 % затрат на лікування [29, с.141]. Реальна заробітна плата за 10 років виросла на 29 %. За законом робочий тиждень складав 40 год., але багато працювали в середньому 46 год.

Велику увагу влада приділяла культурі. Міністерство культури очолював А. Мальро, яке займалося підтримкою і розвитком сучасного модерністського мистецтва та збереження культурних пам'яток, а саме було здійснено реставрацію: Лувр, Собор Паризької Богоматері, Палац Правосуддя, Пантеон, Тріумфальна арка. Поряд реставрацією будувалися музеї, бібліотеки, будинки молоді і культури. В цей же час відбувався розквіт французького кінематографу. Видатними режисерами того часу були: Ф. Трюффо, К. Шаброль, Ж-Л. Годар, які зображували повсякденне життя людей.

За Шарля де Голля у Франції швидкими темпами розвивалася науково-технічна революція. Відбулися грандіозні успіхи в науці і техніці, а саме: ядерна енергія використовувалася в мирних цілях, створення атомних електростанцій, початок космічних досліджень, удосконалення та розповсюдження електронно-вичислювальних машин. Стрімкий прогрес в електроніці, автоматиці, хімії, фізиці, біології дали поштовх для розвитку економіки. В 60-х р. темпи промислового розвитку Франції складали 7-8 % в рік. За 1958-1968 рр. промислове виробництво Франції збільшилося на 138 % і в 3,5 рази перевищило довоєнний рівень [26, с.247]. Об'єм зовнішньої торгівлі перевищив довоєнний рівень в 4-5 раз. До 1965 р. Франція ліквідувала свою заборгованість перед США і знову стала країною-кредитором, а також вийшла на 3 місце в світі по експорті капіталу. Саме в цей час було створено атомну і ракетну промисловість, а також реконструйовано такі галузі промисловості як: металообробна, нафтопереробна, хімічна, авіаційна. Об'єм виробництва в нафтопереробній галузі за 10 років виріс в 2,6 рази, а випуск автомобілів збільшився в 10 разів, коли порівнювати з довоєнним періодом. Влада надавала кредит на придбання техніки і товарів широкого вжитку, що сприяло збільшенню кількості проданого товару. В 1964 р. з'явилося кольорове телебачення, а кількість автомобілів з 1957 по 1969 рр. збільшилася з 5,7 до 11,8 млн. [28, с. 207].

Держава фінансувала підприємства націоналізованого сектору, які давали 10-11 % промислової продукції. Державні субсидії надавалися великим фінансово-промисловим корпораціям, які почали контролювати французьку економіку, а саме 25 основних фінансово-промислових груп. Але все ж таки ступінь концентрації промисловості в Франції був набагато нижчим ніж в високо розвинутих капіталістичних країнах. В 1966 р. існувало тільки 3 французькі фірми, які мали оборот більше 1 млрд. доларів, коли в США - 80 фірм, а ФРН - 29. В 1962 р. в Франції існувало 771 тис. промислових підприємств, з яких більше 600 тис. належали до дрібних [24, с.67].

В перші роки існування де Голлівської республіки завершився розпад колоніальної системи. В жовтні 1958 р. самостійною державою стала Гвінея і французька влада розірвала з нею всі зв'язки, а інші колоніальні володіння погодилися з Конституцією і отримали статус держав-членів Союзу. За Конституцією 1958 р. вони отримували внутрішню автономію, але зовнішня політика залишалася під контролем Франції. Таке становище не влаштовувало колонії і 1 січня 1960 р. самостійним став Камерун, який офіційно вважався підмандатною територією Франці. Протягом 1960 р. отримали незалежність 14 інших французьких колоній, а саме: Того, Чад, Убангі-Шарі, Конго, Габон, Дагомея, Нігер, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Малагасійська Республіка, Судан, Сенегал і Мавританія. Протягом 1960-1963 рр. майже всі вони підписали договір з Францією про військову, економічну і технічну допомогу. Щодо Алжиру, то генерал з перших днів при владі був налаштований зробити його самостійним, адже там продовжувалася війна, тому він вважав що це вірний спосіб завершити війну. Але це викликало критику з боку прихильників і ультра колоністів. Все ж таки в березні 1962 р. було підписано Евіанський договір, за яким Алжир отримував незалежність. Незалежність Алжиру означала кінець колоніальної політики, під владою Франції залишились Сомалі в Африці, Гвіана в Латинській Америці, декілька островів в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах.

Характерною особливістю суспільно-політичного становища 60-х р. стала молодіжна контркультура, яка виразила невдоволення молоді. Вона критикувала цінності свої предків: суспільство, родину, сім'ю, захист вітчизни, на противагу цього пропагандувала свободу сексуальних відносин. Вони відмовлялися носити піджаки і галстуки, відрощували довге волосся і бороди. В моду ввійшли потерті джинси, пуловери, куртки, міні-спідниці. В 1968 р. в Франції нараховувалося 600 тис. студентів.

Насправді на початку 1968 р. Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безробітних досягла 500 тис. Проте оцінювати події травня 1968 р., як суто соціальну кризу, як вияв "класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го стали ідеологія та рух молоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав глобальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволення старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 % його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів приводила до того, що 70 % студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек. Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські демонстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі. Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, самоврядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: "Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робітники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: "10 років-достатньо!", "Де Голля в архів!" Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійного віку. Про це говорили гасла: "1000 франків!", "40 годин!", "60 років!" Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах робітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уряду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти. Уряд поступився.

Прем'єр-міністр Ж. Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані "Гренельські угоди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу безробітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністичної диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихильники уряду вийшли під гаслами: "Де Голль не один!". Страйковий рух поволі почав слабнути і до середини червня припинився.

30 червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягли успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і завоювала у парламенті більшість. Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як "розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кроком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референдумі 27 квітня 52 % виборців відхилили деголлівський проект. З юридичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. 28 квітня де Голль опублікував своє найкоротший комюніке - "Я припиняю мої функції президента республіки. Це рішення входить в силу сьогодні" [11, с.267]. І назавжди залишив Єлисейський палац. Так несподівано і дещо безглуздо завершилася політична кар'єра "найзнаменитішого з французів". Так він сам вирішив свою долю. Де Голль відразу після відставки вирішив почати працювати над мемуарами про своє президентство. Як важко було входити в інше життя, усвідомити водночас, що ти назавжди відійшов від справ, і дійсно відчути себе "старим чоловіком, що очікує вічного холоду". Відволіктися допомагали тільки свіжа травнева природа, ранні квіти, висаджені Івонною в парку Буассери, і читання.

У Франції на початку травня вже відкрилася президентська кампанія. Голлістська партія висунула Жоржа Помпіду. Генерал не хотів втручатися в події. Він раз і назавжди вирішив, що ніколи не буде жодним чином брати участь у політичному житті країни. Де Голль захотів на час взагалі залишити Францію. На прохання колишнього президента його особисті ад'ютанти - секретарі організували йому поїздку до Ірландії. Подорож де Голля по Ірландії тривала цілих 40 днів. Його прийняв в Дубліні президент країни Імон Де Валера. Він знайшов у собі сили відповісти всім тим, хто надіслав йому послання з приводу відходу з поста президента. Його відповіді були короткі і люб'язні. Але в листі до сестри де Голль таки дав і оцінку що сталося: "Сталося те, що мало статися. Французи в даний час в своїй більшості ще не стали таким народом, який в змозі відстоювати твердження Франції, за яке від їх імені я боровся тридцять років. Але те, що було зроблено, спочатку під час війни, а потім протягом останніх одинадцяти років, має такого розмаху, що тільки майбутнє його оцінить. Той посередній період, в який тепер вступає наша країна, зайвий раз доведе це" [26, с. 202]. Синові генерал писав про свої враження від Ірландії: "Країна дуже красива. Її пейзажі прекрасні. Зараз ми знаходимося на березі бухти океану, оточеній пустельними скелястими горами" [5, с.273]. Життя генерала йшла в спокійному, розміреному ритмі. Прогулянки по лісу і парку Буассери, книги, телевізор, пасьянс. Колишній президент ні до чого не втратив інтерес. Главою Франції став Жорж Помпіду.

Головним же в житті де Голля стає робота над спогадами. Він назвав їх "Мемуари Надії". Книга повинна була охопити весь період президентства і скласти три томи. Генерал хотів залишити світу письмове свідоцтво про свою діяльність на службі улюбленої Франції. У новому 1970 р. колишній президент погодився на пропозицію видавництва "Плон" опублікувати його вимови і послання в п'яти томах. Тепер роботи тільки додалося. Генералу так хотілося все встигнути. А зробити ще потрібно було дуже багато. Він весь час думав про це. Він просив у Всевишнього ще три роки. Весна додала генералу сил. Перший том був загалом написаний. Де Голль назвав його "Відродження". Настрій підняв і вихід у світ двох книг "Промов і послань" - "Під час війни" і "В очікуванні". Колишній президент міг трохи розслабитися. Він вирішив поїхати На початку літа до Іспанії, де ніколи не був. Подружжя вирішило подивитися найкрасивіші міста країни і просто відпочити. Свій маршрут вони почали зі святого місця - Сантьяго-де-Компостела, міста зі знаменитим середньовічним собором, що зберігають мощі святого Якова. Потім був Мадрид. Де Голль побував у музеї Прадо, а потім відправився в Толедо, Кордову, Гранаду, Севілью. Літо в самому розпалі, але про відпочинок більше думати не доводиться. Стільки справ! Дня ледь вистачає, щоб встигнути виконати намічене. Письменники, вчені як і раніше надсилають де Голлю свої книги. Він знаходить час хоча б переглянути їх, відповідає на листи. Де Голль дуже радий тому, що видавництво " Плон " швидко випустило залишилися три томи його "Промов і послань". Третя книга - "Відродження " побачила світ у червні, четверта - "З зусиллям " - у липні і остання - "В кінці шляху" - На початку вересня. Генерал поспішає. Готовий перший начерк другого тому мемуарів. Він називатиметься "Зусилля". Але сил не так багато. Працювати швидко не вдається. Де Голль підбадьорює себе і згадує про великих людей, які в більш поважному віці, чим він зараз, створювали шедеври. Генерал розмірковував, про що писати далі. В жовтні вийшов у світ перший том його "Мемуарів Надії", що охопив 1958-1962 рр. Де Голлю привезли кілька десятків екземплярів. Він із задоволенням став їх підписувати. А дні летіли далі. Настав і найсумніший осінній місяць.

9 листопада 1970 р. Генерал Шарль де Голль помер. Наступного дня його одягнувши у військову форму бригадного генерала, поклали в просту дерев'яну труну. У руки йому дружина вклала чотки, освячені татом римським Павлом VI. У цей самий час президент республіки Жорж Помпіду оголосив по радіо і телебаченню: "Француженки, французи. Помер генерал де Голль. Франція овдовіла". 12 листопада труну з тілом генерала встановили на бронетранспортер, накрили національним прапором, і машина повільно рушила під траурний дзвін до церкви Коломбе. По всій дорозі мовчки стояли люди - міністри, соратники, письменники, журналісти, прості французи. Генерала поховали, як він заповідав, "без музики і фанфар", тільки в колі рідних і близьких. Згадуючи цей день, Річард Ніксон сказав, як під час церемонії він усвідомлював, що світ покинув останній велетень світової політики, а потім президент додав: "Де Голль не потребує пам'ятнику, тому що він сам - монумент. А творіння його рук - Франція" [10, с. 190]. Минулі роки лише підтверджують ці слова. Сьогодні весь світ знає, що "найзнаменитіший з французів" ХХ ст. - генерал Шарль де Голль.

Отже, Шарль де Голль здійснив свою мрію і очолив країну, яку любив на рівні з рідними. Ставши президентом він почав запроваджувати ті закони, які вважав за потрібне, хоча багато хто його за це засуджував, адже він приймав самостійно рішення, ніколи при цьому ні з ким не радився. За час президентства стан в країні покращився, відбулися зміни в економічній, соціальній, культурній сферах. За час свого президентства генерал здійснив такі перетворення у внутрішній політиці: прийняв нову Конституцію, посилив вплив держави в економіці, скасував індексацію цін, створив сільськогосподарські економічні комісії, сприяв розвитку сучасного модерністського мистецтва та збереженню культурних пам'яток.

Висновки

Отже, історія Франції тісно взаємопов'язана з генералем Шарлем де Голлем, адже він видатний військовий, політичний і державний діяч. Як перший президент П'ятої Французької республіки, заслуговує уваги, адже саме за нього відбулося становлення нової держави. Франція в період перебування Шарля де Голля на посту президентства вступила в якісно нову смугу свого розвитку, відкрила для себе економічні і політичні перспективи. Шарль де Голль, по праву зайняв виняткове місце серед державних діячів, висунутих Францією, "гранично нетиповий, оригінальний і своєрідний". Його постать ламає звичні рамки, схеми штампи. Для своїх співвітчизників де Голль був насамперед уособленням незалежності і величі Франції "в той період її історії, коли вона, здавалося, вже безповоротно перетворилася в другосортну країну". Царствений, гнівний, гордовитий, безчесний, змовник, сповнений духу Макіавеллі, або перебуває в депресії, генерал де Голль, однак, не перестає захоплювати нас своїм почуттям маневру, своєю культурою, розумною міжнародною політикою і надзвичайною сумішшю хоробрості і цинізму.

Ореол таємничості навколо генерала витає з 1940 року, коли його голос вперше прозвучав по британському радіо на території Франції, окупованій нацистами. З тих пір багато французів де Голля так і сприймали протягом декількох років - лише як голос свободи, що двічі на день вимовляв п'ятихвилинні промови. Голос де Голля залишався символом надії, який учасники руху Опору передавали один одному. Цю таємничу завісу де Голль неодноразово використовував при досягненні деяких політичних цілей. Однак сам Шарль де Голль не був такою таємничою особистістю, який його малювали уми французів.

Під час війни у де Голля склалися особливий стиль і манера триматися з оточуючими. Але якщо тоді це були лише мрії про те, яким повинен бути вождь і якими рисами характеру він повинен володіти, то тепер генерал явно прагнув ототожнити себе з таким вождем. Бажане поведінка ставала дійсним. Влада де Голля над підлеглими з самого початку носила авторитарний характер. Він вислуховував думки своїх соратників, але рідко з ким-небудь радився. Всі важливі рішення майже завжди приймав одноосібно. Ордонанси і законодавчі акти "Вільної Франції", які писав тільки він сам, починалися словами: Ми, генерал де Голль, глава "Вільних французів", постановляємо." - або навіть: " Від імені французького народу та Імперії, ми, генерал де Голль. "Підписуючи так званий" Акт приєднання"до"Вільної Франції", кожна людина повинна була поставити свій підпис під зобов'язанням підкорятися де Голлю. Владність і зарозумілість генерала часто викликали невдоволення. Іноді справа доходила навіть до відкритих конфліктів.


Подобные документы

  • Связь истории Франции с именем политического и государственного деятеля генерала Шарля де Голля. Военная карьера и формирование политических убеждений. Политическая деятельность накануне и в годы Второй мировой войны. Де Голль - президент V Республики.

    дипломная работа [147,6 K], добавлен 07.05.2012

  • Причини краху IV Республіки як передумова становлення V Республіки у Франції. Висвітлення етапів становлення конституційного ладу Франції. Дослідження формування основних інститутів та особливості політичного життя в перші роки існування V Республіки.

    дипломная работа [94,7 K], добавлен 03.08.2011

  • Франція напередодні та під час встановлення П’ятої республіки. Соціальна політика та внутрішньополітична боротьба у 1962-1967 роках. Формування політичного механізму П’ятої республіки. Соціально-політична криза у 1968-1969 р. Падіння колоніальної імперії.

    курсовая работа [76,5 K], добавлен 04.08.2016

  • Політична модель Франції за Конституцією 1875 року. Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки. Особливості правової системи Франції часів Четвертої республіки, основні причини її занепаду.

    курсовая работа [125,3 K], добавлен 04.08.2016

  • Участие Франции во Второй мировой войне. Саарская наступательная операция. Состояние французский войск в 1940 году. Роль Шарля де Голля в освобождении страны. Потери в результате военных действий. Решение экономических и политических проблем страны.

    презентация [1,7 M], добавлен 03.05.2015

  • Соціально-економічний розвиток Франції у ХVІ ст. Початок гугенотських вiйн 1562-1598 рр. з побоїща, яке вiдбулося в містечку Вассі. Опис подій Варфоломiївської ночі. Характеристика полiтичної iдеологiї гугенотства. 3акiнчення воєн та Нантський едикт.

    реферат [28,3 K], добавлен 30.10.2011

  • Загострення внутрішньої кризи у Франції й крах Другої Імперії. Утворення Третьої Республіки. Політична боротьба республіканців та монархістів. Зміст Конституційних Законів 1875 року. Економіка Третьої Республіки в кінці ХІХ ст. та початку ХХ ст.

    курсовая работа [1,3 M], добавлен 08.06.2015

  • "Железная" дивизия генерала А.И. Деникина. Активная поддержка генерала Корнилова. Заключение в Быховской тюрьме. Участие в организации и формировании Добровольческой армии. Создание Военного совета. Назначение генерала Врангеля Главнокомандующим.

    презентация [476,4 K], добавлен 22.11.2013

  • Розвиток капіталізму у Франції і внутрішня політика наполеонівської імперії. Соціальні і політичні зміни в імперії. Розвиток сільського господарства і промислова революція у Франції. Зовнішня політика Наполеона, його нові територіальні захоплення.

    реферат [30,2 K], добавлен 29.09.2009

  • Головні передумови та етапи розвитку економічної кризи у Франції, тенденції наростання фашистської загрози. Особливості діяльності уряду Народного фронту. Життєвий шлях Ф. Петена та його роль у становленні режиму Віші. Намагання Петена зберегти Францію.

    курсовая работа [64,0 K], добавлен 25.12.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.