Силові і несилові засоби в зовнішній політиці США В 1950-1960-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Силові і несилові засоби в зовнішній політиці США В 1950-1960-х роках

Годлевський Максим, аспірант

Анотація

У статті розглядаються зміни у зовнішній політиці США в 50-60-х роках. Головний акцент спрямовується на застосуванні силових і несилових засобів в зовнішній політиці Вашингтона в контексті боротьби з поширенням комуністичного впливу. Білий дім наголошував на необхідності нарощування свого військово-технічного потенціалу та поширенні ліберально-демократичних ідей в країнах «третього світу». Застосування доктрини «стримування» було викликано гонкою озброєнь, що в свою чергу призвело до нарощування величезної кількості засобів масового знищення. Адміністрації президентів США використовували різноманітні силові і несилові засоби для протидії СРСР. Особливу увагу було приділено розробці програм в сферах економічної, військової допомоги. В контексті даних ініціатив необхідно виділити «план Маршала», який став однією з найвдаліших несилових зовнішньополітичних програм. Важливе значення мала «доктрина Ейзенхауера», яка інтенсифікувала економічне співробітництво з лояльними державами регіону та надавала необхідну військову допомогу для зміцнення своєї обороноздатності; програма «Нові рубежі» Дж. Кеннеді, що робила ставку на досягнення військової переваги та велику увагу приділяла проблемам «третього світу», а саме країнам Африки та Латинської Америки.

Ключові слова: зовнішня політика, США, силові і несилові засоби.

У другій половині 1940-х років, в умовах «холодної війни», серед керівництва США поширилися ідеї про необхідність подальшого зміцнення позицій в світі. Для реалізації цього завдання Вашингтон застосував цілий комплекс силових і несилових засобів. Як згадував у своїх мемуарах президент Г. Трумен: «Після Другої світової війни було абсолютно ясно, що без американського втручання в світі не було сили, здатної на рівних протистояти СРСР. Якби ми відвернулися від світу, райони послаблені і розколоті в результаті війни, увійшли б в радянську сферу впливу без будь-яких серйозних зусиль з боку росіян. Успіх СРСР в цих районах і явна відсутність у нас інтересу до подій призвело б до зростання комуністичних партій. Це був час, коли просто необхідно було відкрито поставити Сполучені Штати Америки на стороні і на чолі всього вільного світу» [1].

Перше великомасштабне застосування доктрини «стримування» мало місце ще в другій половині 1940-х років в Східному Середземномор'ї, після того як Великобританія заявила, що не в змозі більше допомагати Греції і Туреччини у боротьбі з радянською загрозою. Державний департамент США швидко розробив план несилової допомоги. У заяві, відомій як доктрина Трумена, говорилося: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні проводити політику підтримки вільних народів, що чинять опір спробам захоплення влади збройним меншістю або тиску ззовні» [2]. З цією метою він запросив у конгресу 400 млн. дол. для надання економічної та військової допомоги Греції і Туреччини. США дотримувалися вибіркового підходу в наданні допомоги «вільним народам» в залежності від їх реального стратегічного значення в «холодній війні» і можливостей самих

Сполучених Штатів. Ці пріоритети лягли в основу подальшої політики щодо стабілізації та згуртуванню західного світу. Наступним кроком, що вимагав застосування широкої несилового допомоги, стало сприяння зруйнованій війною Західній Європі. Побоюючись комуністичного вторгнення в економічно і політично нестабільні країни цього регіону, США почало створення програми економічної допомоги європейським країнам, основним ініціатором якої був державний секретар Дж. Маршалл [3]. На початку 1948 р. Конгрес проголосував за сприяння відновленню економіки країн Європи та виділив 17 млрд. дол., що повинні був виплачуватися протягом 4 років. Його охрестили «планом Маршалла», який став однією з найвдаліших несилових зовнішньополітичних ініціатив США.

Намагаюся підтримувати стабільність в Європі, США відреагували на «виклики» і в інших частинах планети. Після звільнення від японців в 1945 р. територія Кореї була розмежована союзниками по 38-й паралелі. СРСР і США заснували в контрольованих ними частинах Корейського держави слухняні їм уряди, яким надавали підтримку навіть після виведення військ. У червні 1950 р. коли армія Північної Кореї перейшла 38-у паралель і почала наступати в південному напрямку, адміністрація Трумена вирішила застосувати силові засоби для вирішення конфлікту. Після більш ніж дворічної війни були розпочаті переговори про припинення військових дій, і в липні 1953 р. підписано угоду про перемир'я. Воно майже повністю відновлювало територіальне розмежування, яке існувало до війни [4]. Корейська війна справила величезний вплив на всю військово-політичну стратегію США. До 1953 р. військовий бюджет США зріс в чотири рази в порівнянні з 1949 р., складаючи 60% всіх державних витрат. Величезне прискорення придбала атомна і ядерна програма. Крім того війна в Кореї збільшила стратегічне значення Японії як головної противаги «радянсько-китайському» блоку. Так в 1951 р. був підписаний американо-японський договір про безпеку, який дав Японії гарантії США на випадок нападу в обмін на збереження масованої військової присутності США на Окінаві [5]. Вашингтон також розширив економічну і військову допомогу. З метою заспокоєння сусідів Японії був підписаний договір про взаємну безпеку з Філіппінами і потрійний договір з Австралією і Новою Зеландією [6]. Він не передбачав створення військового компонента і обмежував зобов'язання США наданням допомоги в разі зовнішньої агресії. Доктрина «стримування комунізму» сприяла активізації американської військової та фінансової допомоги союзникам в Індокитаї і Близькому Сході. Таким чином «стримування» набувало все більш силовий і глобальний характер.

Новий розвиток на початку 1950-х років отримали і плани адміністрації щодо зміцнення НАТО. Так після схвалення Конгресом в Європу були відправлені чотири додаткових дивізій. У планах передбачалося створення 25 дивізій і утримання лінії оборони на схід від Рейну з використанням тактичного атомного та хімічної зброї. Американська допомога набула майже виключно військовий характер в рамках нової програми про взаємну безпеку. Вона фактично замінила «план Маршалла», а витрати на неї можна було порівняти з останнім. америка військовий комуністичний

Дуайт Д. Ейзенхауер, який став в 1953 р. президентом США, поділяв точку зору Трумена про основні засади зовнішньої політики США. Обидва вважали комунізм монолітної силою, яка бореться за світове панування. У своїй першій інавгураційній промові він заявив: «Сили добра і зла примножилися і ополчилися один на одного так, як це рідко бувало в історії. Свобода бореться з рабством, світло - з темрявою» [7]. У силу сформованої міжнародної обстановки новому керівництву США в особі Ейзенхауера, Даллеса, Редфорда належало посилити наступальний потенціал американської зовнішньої політики і в той же час упорядкувати «конфліктну взаємодію» зі своїм основним суперником. На думку Ейзенхауера і Даллеса, в найкращій мірі добитися цього можна було за рахунок доповнення концепції «стримування» новою військовою доктриною, що дозволяла в найкращій мірі враховувати сильні сторони військового комплексу США. Таким чином з'явилася доктрина «масованої відплати», яка була офіційно озвучена в виступі Даллеса в Раді з міжнародних відносин в січні 1954 р., а фактично схвалена в жовтні 1953 р. [8]. Згідно з цією доктриною США повинні були застосувати силовий засіб, а саме ядерну зброю в тому випадку, якщо виникне загроза країні або її життєвим інтересам. Одним з важливих зовнішньополітичних кроків адміністрації Ейзенхауера було рішення домогтися збільшення ролі союзників у зміцненні військового потенціалу НАТО. Крім цього в 1954 р. були підписані Паризькі протоколи, що санкціонують приєднання ФРН до НАТО [9]. Дані угоди відкривали дорогу для ремілітаризації Західної Німеччини.

Намагаючись зміцнити свої позиції в Південно-Східній Азії США використовували комплекс силових і несилових засобів. У вересні 1954 р. США досягли підписання Манільського пакту, що знаменувала створення СЕАТО. Він був покликаний убезпечити цей регіон від комуністичного впливу [10]. У грудні 1954 р. був підписаний договір про взаємну безпеку з Тайванем [11]. США прагнула підсилити військову присутність в цьому регіоні. Їх опорою став військовий флот, який знаходився на постійному чергуванні в водах, що омивали КНР і кілька великих баз, де розташовувалися з'єднання стратегічної авіації. У зоні південних кордонів СРСР діяв Багдадський пакт, створений в 1955 р. Незважаючи на те, що в протистоянні поширенню радянського впливу на Близькому і Середньому Сході ініціатива була віддана Великобританії, всі кроки британської дипломатії були узгоджені з Вашингтоном. Необхідно також сказати, що США продовжувало тримати на пульсі ситуацію в периферійних країнах біполярного світу. Так на початку 50-х років до влади в Ірані прийшов режим на чолі з М. Мосаддиком. Це викликало занепокоєння адміністрації в зв'язку з тим, подібний курс міг привести до зближення Ірану з СРСР. Таким чином вже в 1953 р. Мосаддик був відсторонений в ході силової операції підготовленої ЦРУ, а до влади прийшов Реза Пехлеві. Подібний хід розвитку відбувся і в Гватемалі, де в 1954 р. за допомогою підготовлених найманців був зміщений з посади Х. Арбенса, який проводив антиамериканську політику. Одним з важливих елементів зовнішньополітичної стратегії США було прояв психологічного методу війни. Так під час кризи в Угорщині в 1956 р. США розгорнули масовану атаку на всі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики СРСР, звертаючись до народів Східної Європи і закликаючи їх наслідувати приклад угорських дисидентів. Радіостанція «Вільна Європи» вела безперервне мовлення на Угорщину. Крім цього провідні політичні діячі США і в першу чергу Дж. Даллес в дипломатичному стилі закликали Угорщину порвати з СРСР і приєднатися до західної спільноти.

5 січня 1957 р. Д. Ейзенхауер звернувся до Конгресу США зі спеціальним послання, присвяченим аналізу стану справ на Близькому Сході і зміни політики, яку США зібралися проводити в цьому регіоні. Так США повинні інтенсифікувати економічне співробітництво з лояльними державами регіону, надавати необхідну військову допомогу для зміцнення своєї обороноздатності. Уряд також має мати право посилати американські збройні сили в цей регіон, якщо виникне необхідність. Це послання увійшло в історію під назвою «доктрина Ейзенхауера» [12]. У ній вперше США оголосило про те, що Близький Схід є зоною їх особливих інтересів. З тих пір близькосхідний напрям зайняло одне з головних місць в числі зовнішньополітичних пріоритетів США. Так відштовхуючись від прийнятої раніше доктрини, Ейзенхауер прийняв рішення про відправлення американських морських піхотинців до Лівану в 1958 р. на прохання президента К. Шамуна. Це була перша спроба використовувати силові методи для того, щоб вплинути на геополітичну обстановку в потрібному регіоні. Серйозне вплив на зовнішню політику США в кінці 1950-х рр. надали події на Кубі, а саме прихід до влади Фіделя Кастро. Так були розірвані дипломатичні відносини і уряд США перейшов до економічного тиску і припинив постачання нафти. Крім цього ЦРУ приступило до навчання військовій справі кубинських іммігрантів, які повинні були висадитися на острові і підняти там повстання. Ця спроба, зроблена навесні 1961 р. в затоці Кочинос, закінчилася їх розгромом.

Події на Кубі проходили на тлі чергової виборчої кампанії в США. Так президентом став Джон. Ф. Кеннеді, а його передвиборча платформа увійшла в історію під назвою «Нові рубежі» [13]. В програмі перепліталися традиційні імперативи «холодної війни» з ідеєю глобальної відповідальності США за долю західної цивілізації, робилася ставка на досягнення військової переваги. Велика увага в платформі приділялася проблемам «третього світу», а саме країнам Африки та Латинської Америки. Ускладнювався і погляд на роль силових методів в реалізації зовнішньополітичних установок США. Кеннеді ставив задачу підвищення гнучкості військово-стратегічних доктрин, вдосконалення новітніх систем озброєння, підвищення їх мобільності. Адміністрація Кеннеді бачила вихід в тому щоб підвищити керованість конфліктів. Таким чином з'явилася нова доктрина «гнучкого реагування», розроблена групою фахівців на чолі з генералом М. Тейлором. Прийнята в 1961 р. ця доктрина призвела до посилення протиріч між Вашингтоном і його європейськими союзниками по НАТО. У цій організації продовжували відштовхуватися від доктрини «масованої відплати». Європейці побоювалися, що теперішня їх думка при ухваленні рішення про використання ядерної зброї буде враховуватися в меншій мірі. У жовтні 1961 р. з'явився закон Фулбрайта-Хейза, який рекомендував формувати нову спільність, яка базується на єдиних цивілізаційних цінностях та наголошував на необхідності вдосконалювання невійськового потенціалу [14]. А вже в 1962 р. Кеннеді звернувся з посланням до Конгресу «Про нову зовнішньоторговельну програму» [15]. Таким чином адміністрація Кеннеді вибрала сферу економічної політики як головної ланки в будівництві Атлантичного співтовариства.

На початку 1960-х рр. стало очевидно, що одним з найбільш нестабільних регіонів є Близький Схід, а саме радикальний арабський націоналізм. Таким чином була розроблена концепція «збалансованого підходу США до проблем Близького Сходу». Незважаючи на активізацію американських дипломатів в Каїрі і Багдаді в переговорах з керівництвом цих антиамериканських країн, в 1962 р. США довелося застосувати демонстрацію сили після революції в Ємені та його зближенням з режимом Насера. Адміністрацією було прийнято рішення про перекидання декількох ескадрилій американських бойових літаків на саудівські аеродроми і введення американської ескадри в Червоне море. Крім цього саме при Кеннеді завершився процес перетворення Ізраїлю в стратегічного партнера США, що стало серйозним чином впливати на загальну ситуацію в регіоні.

Одним з найважливіших регіонів для зовнішньої політики Кеннеді була Латинська Америка. У 1950-1960-х рр. цей регіон знаходився на порозі глибоких змін. В контексті посилення антиамериканських настроїв в даному регіоні США готове було інвестувати необхідні для модернізації кошти за умови ліберального сценарію прогресу. Так в серпні 1961 р. в Пунта-дель-Есте відбулося підписання установчої Хартії Союзу заради прогресу. Протягом 1961-1968 рр. американська влада виділила 4,5 млрд, що дозволило загальмувати зростання антиамериканських настроїв. Восени 1962 р. американо-кубинське протистояння перейшло в іншу фазу, а саме Карибську кризу. Відповіддю на різку активізацію підривної діяльності США проти Куби стало збільшення поставок радянського озброєння, включаючи ракети середнього радіусу дії. Це викликало занепокоєння у Вашингтоні і призвело до морської блокади Куби. Рішення для виходу з американо-радянського конфлікту було вироблено 28 жовтня угоду про вивезення радянських ракет з Куби і відмовою США від спроб повалення уряду Ф. Кастро, і відповідно зняттям морської блокади. Карибська криза мала серйозний вплив на еволюцію зовнішньої політики США. Це стало передумовою спроби стабілізувати американо-радянський конфлікт. Так в липні 1963 р. Кеннеді виступив в Американському університеті у Вашингтоні. Він заявив, що тотальна війна в ракетно-ядерному століття втрачає сенс, так як переможця точно не буде. Президент акцентував увагу на вироблення компромісів і конкретних несилових засобів для пом'якшення міжнародної напруженості [16]. Одним з перших кроків було підписання в 1963 р. між США, СРСР і Великобританією договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах.

Після трагічної загибелі Кеннеді в листопаді 1963 р. посаду президента зайняв Л. Джонсон. Йому імпонувала доктрина «гнучкого реагування», при якій ймовірність «великої війни» мінімізувалася, а акцент переносився на локальні конфлікти низької і середньої інтенсивності. Одним з явних прихильників поряд з президентом був міністр оборони Р. Макнамара. Він розділяв країни периферії біполярної системи на дві групи в залежності від ступеня їх безпеки щодо «комуністичної агресії». Необхідно сказати, що відмовившись від курсу на інтервенцію Куби США продовжувало спроби ізолювати Кубу на дипломатичному рівні. При цьому в ідейному плані Куба продовжувала впливати на події в Латинській Америці. Так, на початку 1960-х рр. в Домініканській Республіці відбулася черга переворотів, яка призвела до влади Тимчасовий революційний уряд. Перспектива появи ще однієї Куби не влаштовувала США і було прийнято рішення про силове втручання. На територію Домінікани висадилися 30 тис. солдат, 50 військових судів і 275 літаків. Після цього Л. Джонсон виступив з обґрунтуванням застосування силового методу. Таким чином з'явилася «доктрина Джонсона», яка давала право США на втручання в будь-яку латиноамериканську країну в разі загрози виникнення прокомуністичного правління [17]. Для посилення своїх позицій в Латинській Америці в 1967 р. була схвалена «Декларація американських президентів» і озвучені плани створення до 1985 р. «Спільного ринку» [18].

Проблеми у зовнішній політиці з якими зіткнулися США на периферії біполярної системи підштовхнули адміністрацію до зміни акценту з конфронтації з СРСР на посилення несилових методів підтримки східноєвропейських країн. У 1964 р. Л. Джонсон озвучив ідею «наведення мостів» Так була збільшена пропагандистська робота в Східній Європі, а особливо в Польщі та Чехословаччини. Найбільший успіх ці дії принесли в Чехословаччині де спалахнув конфлікт після відставки А. Новотни і приходом до влади прогресивного А. Дубчека. Відповіддю на ці події стало введення військ ОВД і відсторонення від влади Дубчека. Таким чином максимум на що могли розраховувати США, це погіршення іміджу СРСР на міжнародній арені. В середині 1960-х рр. в черговий раз загострилася ситуація на Близькому Сході. Враховуючи те, що Ізраїль був стратегічним союзником, США вирішило використати зростання напруженості в регіоні, збільшивши поставки озброєння. Зміцнивши свій військовий потенціал, Ізраїль почав війну в регіоні, що отримала пізніше назву «шестиденної війни». Ізраїль окупував Синайський півострів і вийшов до Суецького каналу. Тільки після дипломатичного тиску з боку США конфлікт був завершений. Конфлікт на Близькому Сході набував риси перманентного, що посилювало проблеми США, які все більше занурювалися у в'єтнамський конфлікт.

Ще в листопаді 1963 р. Л. Джонсон схвалив рекомендації американських військових, які передбачали підготовку ударів по Демократичній республіці В'єтнам. Спочатку почалися розвідувальні польоти американської авіації та патрулювання американських судів в Тонкінській затоці. Однак дані дії не призвели до припинення постачання зброї повстанцям. У серпні 1964 р. в Тонкінській затоці американський есмінець «Меддокс» був атакований торпедними катерами ДРВ. У відповідь на це вже 7 серпні 1964 р. Сенат схвалив так звану «тонкінську резолюцію», відповідно до якої президенту дозволялося використовувати збройні сили для надання допомоги Південному В'єтнаму [19]. У лютому 1965 р. почалося бомбардування, а вже до кінця року там знаходилося 150 тис. американських солдат. Позиція адміністрації США полягала в тому, що їх силове втручання в справи Південного В'єтнаму обумовлено необхідністю захисту союзника від зовнішньої агресії. Однак ескалація військових дій вела до зростання опору і вже в 1965 р. Джонсон почав говорити про прихильність США мирного врегулювання конфлікту. Проте до 1968 р. у Південному В'єтнамі знаходилося вже більше півмільйона американських солдат, що в свою чергу призвело до нарощування внутрішніх протестів в США. Протестні настрої почалися з'являтися і в адміністрації президента, що в результаті призвело до відставки Р. Макнамари. У 1968 р. сили ДРВ почали масований наступ, що призвело до численних жертв. У цей момент адміністрація Л. Джонсона побачила єдину можливість в поступовому відходу з В'єтнаму і почала пропонувати курс на «в'єтнамізацію» війни. Таким чином провідні фахівці з військових і зовнішньополітичних питань прийшли до висновку, що США не в змозі силою перемогти у В'єтнамі. Джонсон віддав наказ про припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, проте вирішення даного конфлікту переходило в руки республіканської партії на чолі з новим президентом Р. Ніксоном. Перед новою адміністрацією поставало питання мінімізувати наслідки війни у В'єтнамі і домогтися мирного врегулювання конфлікту.

Необхідно підкреслити, що після закінченні Другої світової війни США стали однією з двох найпотужніших країн як в військово-економічному так і в політичному планах. В контексті виникнення біполярного світу перед американською дипломатією постало завдання застосувати повний спектр силових и несилових засобів в боротьбі з комуністичним впливом та з метою поширення ліберально-демократичних ідей в країнах «третього світу». Гонка озброєнь, викликана доктриною «стримування», призвела до нарощування величезної кількості засобів масового знищення і в кінці кінців невипадково призвела до розуміння обома сторонами необхідності конструктивного діалогу.

Література

1. Truman, Harry S. Memoirs. http://www.bookyards.com/en/book/details/12573/Memoirs-Of- Harry-S -T ruman-V olume -2.

2. TheTrumanDoctrine.[Electronicresource].-URL: http://terpconnect.umd.edu/~jklumpp/ARD/Truman.pdf.

3. The «Marshall Plan» speech at Harvard University. [Electronic resource]. - URL http: //www .oecd.org/general/themarshallplanspeechatharvarduniversity5j une1947.htm l.

4. Armistice Agreement for the Restoration of the South Korean State (1953) July 27, 1953. [Electronic resource]. - URL: http://seoul.usembassy.gov/p_rok_60th_int_16.html.

5. Bilateral Security Treaty between the United States of America and Japan. [Electronic resource]. - URL: http://afe.easia.columbia.edu/ps/japan/bilateral_treaty.pdf.

6. Mutual Defense Treaty Between the United States and the Republic of the Philippines. [Electronic resource]. - URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/phil001.asp.

7. Eisenhower D. Inaugural Address. [Electronic resource]. -URL: https://www.eisenhower.archives.gov/all_about_ike/speeches/ 1953_inaugural_address.pdf.

8. Dulles J. F. The Strategy of Massive Retaliation. [Electronic resource]. - URL: http://msthorarinson.weebly.com/uploads/4/1/4/5/41452777/dulles_address.pdf.

9. ParisAgreements.1954.[Electronicresource].-URL: http://www.fransamaltingvongeusau.com/documents/dl2/h2/2.2.5.pdf.

10. Southeast Asia Collective Defense Treaty.[Electronic resource].- URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/usmu003.asp.

11. Mutual Defense Treaty Between the United States and the Republic of China. [Electronic resource]. - URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/chin001.asp.

12. EisenhowerDoctrine.[Electronicresource].-URL: https://www.eisenhower.archives.gov/education/bsa/citizenship_merit_badge/speeches_national_historica l_importance/eisenhower_doctrine.pdf.

13. Kennedy J. F. The New Frontier.[Electronic resource]. - URL: http://www.sphstigers.org/ourpages/users/jasher/SSBootCampWebsite/NewFrontier.pdf.

14. FulbrightHaysAct.[Electronicresource].-URL: https://www2.ed.gov/about/offices/list/ope/iegps/fulbrighthaysact.pdf.

15. Special Message to the Congress on Foreign Trade Policy. [Electronic resource]. - URL: http: //www .presidency .ucsb. edu/ws/?pid=8688.

16. President Kennedy Nuclear Test Ban Treaty Speech. [Electronic resource]. - URL: http://www1.american.edu/media/speeches/Kennedy.html.

17. Lyndon Johnson, Published Text of Speech on the Domincan Republic Intervention. [Electronic resource]. - URL:http://loveman.sdsu.edu/docs/1965JohnsonDoctrine.pdf.

18. Declaration of the Presidents of Americas. [Electronic resource]. - URL: http://www.channelingreality.com/NAU/Latin_America/alliance_for_progress.html.

19. The Tonkin Gulf Resolution.[Electronic resource]. - URL: http://www.classzone.com/books/am_05_shared/pdf/psource/TAR03_22_735_PS.pdf.

Размещено на Allbest.ru