Розвиток писемності в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Кафедра Телекомунікаційних систем

РЕФЕРАТ

Тема: Розвиток писемності в Київській Русі

Зміст

Вступ

Писемність в Київській Русі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Насамперед визначимося, що ж таке писемність? Писемність це найважливіший засіб передачі людської мови за допомогою знаків. Писемність з'явилася не сама-собою, а пройшла довгий і складний шлях формування та розвитку в контексті історичного розвитку людства. Розвиток людства вимагав все більш розвинених засобів спілкування між одноплемінниками, сусідніми племенами, а згодом і між народами,тому письмо пройшло шлях формування від предметного письма, піктографічного письма, ієрогліфічного письма, складового письма до алфавітного. В алфавітному, або, як його ще називають звуковому (фонетичному) письмі за допомогою знаків записуються окремі звуки даної мови. Ці знаки називаються літерами, а система або набір знаків називається абеткою. Найдавнішою абеткою людства є фінікійська, на іі основі виникли такі абетки, як староєврейська, арабська, грецька, латинська та кирилична абетки.

Потрібно також зауважити, що не у всіх народів, на шляху іх історичного розвитку, писемність розвивалась однаково чи за класичними канонами розвитку письма (що ми згадували раніше). Е Нації, що зупинились, в розвитку писемності, в силу різноманітних історичних обставин, на ранніх системах писемності. Наприклад маємо китайців, з їх ієрогліфічним письмом. На противагу їм маємо народи Крайньої Півночі - чукчі, ескімоси, евенки, ненці, що в розвитку свого письма перестрибнули від піктографічного письма до алфавітного. Але не зважаючи на нерівномірність розвитку, виходячи з історичного досвіду ми розуміємо, що насамперед, передумовами виникнення письма, або переходу від одного виду письма до іншого виду, більш складнішого (розвиненішого) е якісно нові зрушення в соціальній організації спільноти,в життєвій необхідності спілкування.

Писемність в Київській Русі

Основою будь-якої древньої культури є писемність. Сміливо можемо стверджувати, що зародження та походження писемності в Державі Київська Русь (орієнтовна дата існування - 837-1240 рр) оповиті історичною таємницею, над якою дискутує вже не одне покоління вчених науковців. Досить довгий час вважалося що до 988 року - року Хрещення Русі князем Володимиром, не існувало слов'янської писемності в Київській Русі.

Вважалося що писемність на землі Русі прийшла разом з офіційним прийняттям християнської релігії. Але ми пам'ятаємо, що однією з умов виникнення письма є якісно нові зрушення в соціальній організації спільноти, крім того знаємо, що вже в 4 столітті нашої ери сформувався антський племінний союз (анти - східні слов'яни). Цей, та деякі інші племінні союзи були настільки складними за своїм устроєм, що нагадували за собою держави і було важко уявити такі союзи без будь-якої писемності.

Факт існування дохристиянської писемності, підтверджується і на мовному рівні - слова "писати", "читати", "письмо", "число" існують в багатьох слов'янських мовах, а це свідчить, що слов'яни вміли писати й читати, ще до їх розподілу на східних, західних та південних, що сталося задовго до прийняття християнства. Крім того взимку 860-861 років славетний просвітник Кирило під час своєї хазарської місії мав нагоду бачити у Херсонесі "Євангеліє і Псалтир руськими письменами писані". Це було за рік до "винайдення" ним особливої слов'янської абетки.

Збереглися також згадки про "черти " і "ризи" в сказанні "О писменех" (рубіж ІX--X ст.). Автор - чорноризець Храбр, відмічав, що слов'яни-язичники використовують знаки, з допомогою яких вони "читаху и гадаху" (читали і гадали). Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у "Повісті временних літ". Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов'янською мовою. У договорі 911 р. згадується про звичай руських писати духівниці на випадок смерті. Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов'янських літер. Останні, можливо, призначалися для поліпшення передачі особливостей слов'янської фонетики. Накреслення літер графіто аналогічне кирилиці. Але це не кирилиця з 43 літер і не азбука з 38 літер, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 літер. Якщо це не випадковий напис -- знахідка відображає якийсь перехідний етап слов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати перші слов'янські літери.

Вчені вважають, що в дохристиянський період у слов'ян було декілька систем письма, якими користувалися на різних територіях.

Але єдиної слов'янської писемності ще не існувало.

Отож сміливо можна стверджувати, що давньоруське письмо пройшло складний шлях від піктографічного малюнка, через складове письмо до звукового фонетичного письма - але на початок формування ранньофеодальної держави Київська Русь це письмо знаходилося в своєму зародковому стані. Зрозуміло, що такою (зародковою) писемністю користувалися лише деякі верстви населення, та й то час від часу - наприклад при укладанні деяких торгових чи політичних договорів.

Звісно, що для молодої феодальної держави, з іі новим устроем, такий стан писемності приводив до негативного ефекту майже у всіх сферах діяльності. ІХ ст. в історії Русі було переломним етапом. Цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних слов'ян та Давньоруської держави, де столицею був Київ.. Язичницька віра не спроможна була ідеологічно задовольнити потреби молодої держави. Вона недостатньо сприяла потребам об'єднання держави, підвищенню її міжнародного авторитету. Київська Русь серед інших країн виглядала як держава варварська, тобто язичницька, хоча вона ні в чому не поступалася своїм могутнім сусідам і, зокрема, Візантійській імперії. Ранньофеодальна держава, якою на кінець Х ст. вже була Київська Русь, потребувала такої ідеології, яка б виправдовувала нові соціально-політичні порядки, слугувала б потребам панівної верхівки. Крім того політика найбільшої на той історичний момент Візантійської імперії визначалася експансією християнства - поширенню християнства в сусідніх з Візантією державах. Тож історичними умовами виникнення писемності в державі Київська Русь - е, насамперед, сам факт утворення державницького об'єднання, а також експансією християнської релігії.

В 860 році відбувся похід Русі на Царьград (Константинополь). Молода сильна, язичницька Держава загрожувала самому існуванню Візантійської імперії. В 862 році в Константинополі з'явились посли від моравського князя Ростислава з проханням : "Наш народ сповідує християнську віру, але у нас немає вчителів, що можуть пояснити нам нашу віру на рідній мові. Пришліть нам таких вчителів". Це був гарний шанс поширити свою релігію не тільки на Моравію, а і на весь слов'янський світ, тож Імператор Михайло ІІІ та патріарх Візантії призвали солунських братів Костянтина (Кирила) Філософа та Мефодія впорядкувати писемність для слов'янської мови, створити абетку, якщо її не має, а також перекласти на слов'янську мову, євангіліе візантійського, східнохристиянського типу.

Всі відомі описи життя Кирила розповідають : "Обрђте же тоу еуаггелие и псалтирь, роусьскими письмены писано, и человђка обрђть, глаголюща тоя бесђдою, и бесђдова съ нимъ, и силу рђчи приимь, своей бесђдђ прикладая различьная письмена гласная и съгласная, и къ Богоу молитву творя, въскорђ чести и съказати, и мънози дивлђаху, Бога хваляше". Дана цитата дозволяє, знову ж, дійти висновку про наявність азбуки на Русі в дохристиянські та докирилівські часи. Адже Кирило в найкоротші строки вивчив мову, шляхом спілкування з людиною, що знала алфавіт та мову. Фактично Кирило не придумав, так би мовити - з нічого, слов'янський алфавіт, а просто використав, той що, підкреслюю - вже був, тільки адаптувавши та підготовивши до перекладу на нього грецьких церковних книжок. В іншому разі важко було б пояснити такий надзвичайно швидкий час вирішення поставленої задачі, що "мънози дивлђаху", і тим більше майже миттєве (в історичних мірках) поширення повальної грамотності на Русі менш ніж за 200 років (доказом цього е Новгородські берестяні грамоти - що писалися навіть жінками і дітьми з будь-якого життєвого приводу).

Після створення, або як ми вже казали - переробки та адаптування діючої, абетки,в Моравії Кирило та Мефодій продовжують перекладати церковні книги з грецької на слов'янську мову, навчали слов'ян читанню, письму та веденню богослужінь на слов'янській мові. Так з'явилася кирилиця - ця новостворена азбука дозволила виразити та закріпити слов'янську мову, як основу для болгарської та майбутніх української, російської, білоруської та ряду інших мов. Кирилична абетка спочатку складалась із 43 букв, близьких по написанню до грецьких. Кожна буква мала свою власну назву : А-"аз", Б -- "буки" (слово "азбука"), В -- "веди", Г -- "глаголь", Д -- "добро". Букви також визначали і цифри. "А" -- цифру 1, "В" -- 2, "Р" -- 100. І тільки в 18 столітті їх витіснили арабські цифри. Потрібно сказати, що деякий час, поряд з кирилицею, була у вжитку і інша слов'янська азбука - глаголиця (від слова "глаголити" - говорити).Джерела буквенного складу глаголиці не визначені. Іі основу шукали в різноманітних системах письма, але так і не дійшли до чіткого осмислення іі походження. Глаголиця мала той же склад букв, що і кирилиця, але з більш складним - вичурним написанням. На рубежі ІX-X століть глаголиця була розповсюджена у південних та західних слов'ян. До XІІ століття глаголиця повністю зникає з використання.

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християнізація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі (1037 р.), згодом з'явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання, писемність розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини. Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою. Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

-- навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

-- приватна школа домашнього навчання;

-- навчальний заклад, у якому готували священиків - школа "книжного вчення". У 1086 р. княгиня Ганна Всеволодівна відкрила при Андріївському монастирі в Києві першу відому нам жіночу школу на Русі, де учениці навчалися "писанню, ремеслам, співу…". Як свідчать літописи, усі свої засоби на облаштування шкіл витратив в 1180 р. смоленський князь Роман Ростиславович. У домонгольской Русі існували школи у Владимире-на-Клязьме, Ростові, Полоцьку, Галичі. Одна з шкіл знаходилася при Києво-Печерському монастирі. У них вивчали богослов'я, філософію, риторику, граматику на основі творів античних авторів, візантійської літератури, болгарських джерел. Нова "власна" писемність послужила основою бурхливого розвитку книжкової культури в Київській Русі, яка до монгольського нашестя була однією з найцивілізованіших держав середньовічної Європи в XІ, - XІІІ повіках. Рукописні книги світського змісту, разом з грецькими богословськими працями, стають необхідним знаком приобщенности до культури. Книги в цю епоху тримають у себе не тільки князь і його наближені, але і купці, і ремісники.

У давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Писали ж на дерев'яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем. Поширенню грамотності, писемності сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов'янська мова східних слов'ян. Вона почала формуватися у VІ-Х ст. з праслов'янської мови. Письменство розвивалося у тісному єднанні з уснопоетичною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер. Переписувалася і перекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого заповіту -- парамійник, збірка псалмів царя Давида -- псалтир, діяння апостолів -- "Апостол", тлумачення біблійних текстів -- палеї та ін. Переписаними на Русі, були кирилична частина Реймського Євангелія Анни Ярославни (перша половина XІ ст.), Остромирове Євангеліє. Архангельське Євангеліє (1092 р.), Новгородські службові лінії (1095-1097 рр.) та кілька "Апостолів" другої половини XІІ ст. Повні переклади усіх книг Біблії у вітчизняній писемності з'явилися набагато пізніше. Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (гр. -- "святий" і "пишу"). Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. -- "батько", "отець"), або ораторсько-учительська література "отців церкви" -- богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та феодальної ідеології. Вони популяризували основні принципи християнської догматики, тлумачили біблійні тексти, прославляли біблійних героїв і діячів церкви.

Серед проповідників популярністю користувалися повчання Клемента Охрідського -- учня Кирила і Мефодія. До Київської Русі потрапила порівняно незначна частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов'янською мовою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. У Київській Русі поширення набули Давньоруські літописи-- це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов'ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописна спадщина, яка дійшла до наших днів, створювалась не одним поколінням книжників. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по іншому. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні "повчання".

Останнім часом археологічними дослідженнями виявлені нові матеріали, що мають велику цінність для вивчення писемності Русі та поширення її серед різних верств населення. Так, важливе значення мають написи на різних виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах -- корчагах, голосниках та цеглі, металі, дереві тощо. Написи на пряслицях -- це частіше за все позначення власника речі: "Потворин пряслень", "Княжо єсть", "Молодило", "Невесточ", "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад "Ярополче вино", "Гороухща"; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли. Часто зустрічаються написи й на металевих виробах. Цікавий напис майстра на руків'ї меча (X--XІ ст.), виявленого у с. Хвощеватій на Полтавщині, на лезі якого інкрустовано дротом: "Коваль Людота".Підкреслюю, що писемність на Русі була не тільки у бояр та духовенства - про це, знову ж таки свідчать берестяні грамоти Києва, Новгорода та інших міст. В тому ж Новгороді знайдено сотні берестяних грамот, з яких ми можемо дізнатися люди Русі того часу любили та вміли писати одне - одному: серед листів ділові документи, обмін інформацією, запрошення до гостини, і навіть любовна переписка - так давньоруський Микита писав на бересті своїй коханій : "Від Микити ко Уліаниці. Поіде за меня...". Про розповсюдження грамотності серед простого населення свідчать надписи, зроблені майстрами на своїх виробах. Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XІ--XІV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві. Тут виявлені написи: про смерть 1054 р. "царя нашого" Ярослава Мудрого, про чотирилітнє князювання в Києві Святослава Ярославича, про мир, укладений під Києвом на Желяні Святополком Ізяславцем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем, та ін. Великий напис зроблено з приводу внесення до Софії десятини від продажу Боянової землі, що, можливо, мала якесь відношення до славетного Бонна з "Слова о полку Ігоревім". Серед авторів графіті -- представники різних верств населення міста. Тут і особи князівської адміністрації: соцький -- боярин Ставр Городятинич, оспіваний у давньоруських билинах (Ставр Годинович), княжий мечник Василь, отроки і писці-професіонали -- Іван, дяк Давидів та Лука, дяк з м. Турова, залежні люди -- прощеник Михаль. Багато написів зроблено ченцями, попами, купцями. Серед них, безперечно, були й такі, що мали відношення до переписування книжок та літописання. Серед авторів графіті є не тільки кияни, а й жителі давньоруських міст Білгорода, Білої Вежі (Остерської), Турова, Полоцька, Чернігова. У соборі відкрито фрагменти глаголичних написів, що свідчить про знайомство на Русі з цим письмом, і, нарешті, стародавню азбуку, про що згадувалося вище. Графіті виявлені також у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську, Чернігові. Крім того ми знаємо, що ще князь Володимир, одразу після прийняття християнства, карбував монети - Златники та Срібники. Монети карбувалися по Візантійському типу, але з легендами (надписами) кирилицею - "Владимир на столе", "Владимир, а се его злато" "Владимир, а се его серебро".

Швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XІ -- першій половині XІІІ ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Завдяки писемності того часу - ми маємо надзвичайно цінні історичні, писемні джерела, що надають нам безцінні свідчення тієї епохи - найдревнішими, серед них е Реймське Евангіліе, Остромирово Евангіліе,

Ізборник Святослава - 1073 року, Ізборник - 1076 року, Мстиславово Евангіліе. Реймське Евангіліе привезла у Францію дочка Ярослава Мудрого - Анна.Вчені датують його 40-ми роками 11 сторіччя, своєю назвою це Евангіліе зобов'язане місту Рейс у Франції, де воно зберігається сьогодні, хоча його створили Київські книжники, спеціально для князівської сім'ї.

Найдревнішим датованим книжним пам'ятником Русі е Остромирово Евангіліе. Створили цю книгу в Києві 1056-1057 рр, про, що свідчить спеціальний запис. Остромирово Евангіліе - пам'ятник безцінної історичної та художньої цінності. З найдревніших книг, що збереглися до наших днів е й такі, що призначалися для світського читання. Наразі мова йде про "Ізборники" - зібрання різноманітних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина з яких тлумачить складні місця з Біблії, а це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники. До сьогодення їх збереглося два - 1073 та 1076 років. За підрахунками вчених в 13 столітті, на території Русі було близько 130-140 тисяч книжок декількох сотень найменувань - саме цю кількість потребували церкви та монастирі - головні вогнища книжності - і відповідно грамотності та писемності. Аби створити на той час таку величезну кількість книг - потрібно було мати на дуже високому рівні писемну культуру.

писемність абетка християнство культурний

Висновок

Ми не можемо уявити наше сьогодення без книг, газет, покажчиків, потоку інформації, а минуле - без впорядкованої історії, релігію - без священних текстів... Поява писемності стала одним з найважливіших, фундаментальних відкриттів на довгому шляху еволюції людства. За значимістю цей крок можна, мабуть, порівняти з добуванням вогню або з переходом до вирощування рослин замість довгої пори збирача. Становлення писемності - дуже непростий процес, що тривав тисячоліття. Слов'янська писемність, спадкоємицею якої є наш сучасний лист, встала в цей ряд вже більше тисячі років назад, в ІX столітті нашої ери. Ми можемо сміливо стверджувати, що завдячуючи писемності ми маємо духовний зв'язок з нашими предками - знаємо, а не здогадуємось, якими помислами вони жили, а також які славні сторінки історії вони творили, які лихоліття вдалося подолати нашому народу на терені історії …….

Також завдячуючи писемності наші потомки знатимуть наші, сучасні діяння та помисли. Наша писемність визначає нас, як Націю. Жодна з галузей сучасної науки просто неможлива без писемності ……адже це основа основ.

І сміливо можна стверджувати, що комфортність сьогодення теж має за основу писемність, адже ми живемо у суспільстві нового типу - інформаційному суспільстві.

Список використаної літератури

1. О.Ю. Висоцький "Історія Української Культури", Дніпропетровськ 2009 р.

2. В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська "Історія Української Культури" Київ 2006р.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007.

7. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007.

8. Іnternet

Размещено на Allbest.ru