Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. ГЕНЕЗИС ПОНЯТТЯ «РЕВОЛЮЦІЯ»

1.1 Виникнення терміну «революція»

РЕВОЛЮЦІЯ (від лат. Revolutio - поворот, переворот) - різкий сплеск, бурхливі збурення, період вибухової активності якого-небудь явища, в процесі і результаті якого воно змінює свої якісні, кількісні та структурні ознаки [1].

Революція - ключове поняття теорій розвитку природи, суспільства, людини, пізнання (напр., революція у фізиці, у філософії, в моді, революція науково-технічна, культурна і т.д.), що означає «стрибок», розрив поступовості у змінах, перетворення суті, зміну структури і системного характеру предмета в цілому.

Найбільш широко ідея революції використовується в пізнанні соціально-історичних процесів як ступенів набуття та розкриття продуктивних сил і здібностей людства. Революція, спільно з реформою (незважаючи на досить складні взаємозв'язки між ними), являє собою різновид прогресивного, еволюційного в широкому сенсі типу змін, яка протистоїть змінам консервативним, реакційним, регресивним. На відміну від реформи революція є найбільш концентроване, максимально швидке і глибоке оновлення явища, що відкриває йому небувалі до цього можливості самоздійснення, самоіснування.

Сам термін «революція» з'явився в 1543 році і означав тоді обертальний рух, ходіння по колу. Знаменита робота М. Коперника під назвою «Про обертання небесних тіл».

Евристичне значення революції як кругообертання прояснюється в контексті становлення наукової картини світу Нового часу. «Революція» як збереження (консервація, інерція) кількості руху виводить існування тіл з-під безперестанної опіки Бога, дозволяє людині передбачити його подальші місця розташування без Провидіння. Буття природних тіл, за винятком творіння і першопричини, знаходить автономію і сталість у русі.

1.2 Політичне забарвлення терміну «революція»

В політиці революція - передусім переворот влади, її завоювання, поворот політики, зміна державних інститутів, органів влади і управління [2].

З подій кінця 18 в. у Франції складається сучасне розуміння революції як опису різких проривів, радикальних переворотів, глибоко відокремлюють попереднє як застаріле від поточного і майбутнього як нового, розквітаючого сьогодення. Термін «революція» застосовується поряд з ідеями прогресу, розвитку, що включає моменти заперечень, протиріч, стрибків, заперечення заперечень, повернення нібито до старого у сходженні по спіралі.



2. ГОЛОВНІ СВІТОВІ «ШКОЛИ» В ТЕОРІЇ РЕВОЛЮЦІЇ

У соціології соціальних змін виділяються чотири основні концепції революції - біхевіористична (поведінкова), психологічна, структурна та політична.

2.1 Біхевіористична (поведінкова) концепція революції

Перша, біхевіористична (поведінкова) концепція революції, запропонована в 1925 році П. А. Сорокіним. Автор визначає революцію як реакцію на зовнішнє пригнічення вроджених (базових) людських потреб (рефлексів). Свої висновки П. Сорокін робить виходячи насамперед з досвіду російської революції 1917 р., в якій він брав участь.

Біхевіористичною (поведінковою) така теорія названа тому, що дослідження зосереджено на причинах, які породжують революційні відхилення у поведінці людей. Сорокін простежує і документує подібні зміни в різних сферах людського життя і поведінки. Такі зміни як придушення власницького інстинкту мас, придушення статевого рефлексу, придушення потягу до змагальності, творчої роботи, придбання різноманітного досвіду, компрометація і знецінення релігійних, моральних, естетичних та інших придбаних форм поведінки.

Потім автор задає основне теоретичне питання «чому?» і висуває в якості відповіді на нього дві головних гіпотези.

Перша гіпотеза відноситься до рушіїв, які стоять за революційними масами. Сорокін вважає, що безпосередньою передумовою будь-якої революції завжди було збільшення кількості придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість навіть мінімального їх задоволення. Загальне придушення базових інстинктів людини, або придушення великої їх кількості неминуче призводять до революційного вибуху.

Друга гіпотеза відноситься до реакції влади. Автор зазначає, що для революційного вибуху необхідно щоб соціальні групи, що виступають на варті існуючого порядку, не володіли достатнім арсеналом засобів для придушення руйнівних намірів знизу. Атмосфера передреволюційних епох завжди вражає спостерігача безсиллям влади і виродженням правлячих привілейованих класів. Вони часом не здатні виконувати елементарні функції влади, не кажучи вже про силовий опір революції. Якщо обидві умови - тиск «низів» і слабкість «верхів» - збігаються, революція стає неминучою.

В своїй роботі П. Сорокін робить висновки, що революції не усувають причини придушення інстинктів, навпаки, післяреволюційний хаос посилює труднощі в задоволенні основних, базових потреб. Люди починають прагнути до порядку і стабільності. Водночас революційний запал видихається, оскільки відбувається прискорене виснаження енергетичного запасу людського організму. З'являється зручне підґрунтя для активного розвитку контрреволюції. Як зазначає автор, населення, яке являє собою інертну масу, стає зручним матеріалом для соціального формування новим «репресором». Настають часи тиранів і деспотів. Таким є іронічне завершення всіх революцій [3].

2.2 Психологічні теорії революції

Психологічні теорії революції концентрують увагу на проблемі комплексних мотиваційних орієнтацій. Найвпливовіша і найбільш розроблена з них - теорія «відносної депривації» Дж.Девіса і Т.Герра. Суть справи не в самих по собі фактах скрутного становища і соціальних поневірянь, а в усвідомленні їх несправедливості, яку неможливо більше терпіти, несумісності пригноблення з природним порядком і гідністю людей. Розрізняють три шляхи загострення почуття невідповідності між належним і отриманим, відчуття несправедливості, яке може обернутися революцією: 1) нереалізованість «пробуджених надій», 2) падіння реальних стандартів життя поряд з колишніми очікуваннями, «революція позбавлених вигод», 3) період процвітання, спільно із зростанням рівня життя, зароджені надії на світле майбутнє несподівано блокуються, причому світлі очікування продовжують рости, а примарні можливості успіху не збуваються, викликаючи «революцію прогресу». «Убогість несе переворот», або злиденність, яку люди усвідомлюють і яку вони визначають як несправедливість, штовхає їх на бунт. Важливо, щоб люди зрозуміли, що убогість і пригнічення не є природним порядком світу. Якщо люди навіть вкрай убогі, але сприймають це як належне, то революційного бродіння не виникає [3].

2.3 Структурні теорії революцій

Згідно з структурними теоріями, причини революцій слід шукати в структурних обмеженнях і напругах, в групових, класових та національних (інтернаціональних) відносинах, а не в менталітеті індивідів або їх міжособистісних зв'язках, у т.ч. не у поглядах і інтересах завзятих революціонерів. Успіх революційних перетворень, що спрямовуються масовими виступами «знизу», досягається і закріплюється зміною старої політичної еліти новою, що формується в конфліктних умовах класової боротьби.

На підставі ретельного аналізу історичних фактів, порівнюючи французьку, російську і китайську революції, Теда Скокпол приходить до наступних висновків. По-перше, старий режим переживає політичну та економічну кризу. «Відчуваючи подвійний тиск з боку внутрішніх класових структур і міжнародного співтовариства, автократичне правління і армія розпадаються, відкриваючи шлях для революційних перетворень, що спрямовуються виступами знизу». По-друге, криза режиму сприяє масовим повстанням християнства і міських робітників. По-третє, обов'язковими для перемоги революції є усунення, реорганізація та реінтеграція держави і уряду новою політичною елітою, яка приходить до влади після успішного повалення колишнього режиму. «Революції доводилися до повного кінця лише в тих випадках, коли нові державні організації - адміністрації та армії, координовані виконавцями, які правили в ім'я революційних символів, - сформувалися в конфліктних умовах революційних ситуацій». Для теорії Скокпол характерно акцентування політичних і міжнародних факторів [4].

2.4 Політичні теорії революцій

Прихильники політичних теорій розглядають революцію як політичний феномен. На їхню думку, революція виникає з процесів, що відбуваються виключно в політичній сфері, як результат «порушення балансу влади і боротьби суперників за управління державою». Так, на думку Чарльза Тіллі, революції не є екстраординарними, винятковими явищами, а скоріше «продовження політики іншими засобами», тобто різновид нормального політичного процесу, в якому різні групи прагнуть реалізувати свої цілі шляхом завоювання влади. Революції є крайні форми суперництва за політичний контроль (звідси «змагальна модель революції») і відбуваються тільки тоді, коли протиборчі сторони здатні мобілізувати значні ресурси, необхідні для завоювання влади у старого режиму [5].

Існує чотири різновиди такого суперництва. 1. Одна суверенна політична організація намагається підпорядкувати іншу суверенну політичну організацію. 2. Підпорядкована політична організація (наприклад, держава під управлінням федерального уряду чи колонія, підпорядкована іноземній влади) набуває суверенітет. 3. Опоненти мобілізуються і набувають контроль над фрагментами урядового апарату. 4.Політична організація розпадається на два або більше блоків, кожен з яких набуває частковий контроль над урядом. Революція проривається, коли достатня кількість громадян переносить свої симпатії і прихильність на альтернативний владний центр. Революція перемагає, коли відбувається зміна влади й одні її носії замінюються іншими.

Тіллі пропонує типову, «ідеальну революційну послідовність», що складається з семи стадій. 1. Поступове виникнення опонентів і оформлення їх домагань на владу. 2. Мобілізація тих, хто схвалює і підтримує ці домагання. 3. Спроби уряду провести насильницьку, репресивну демобілізацію терплять провал. 4. Противники і їх коаліції успішно встановлюють частковий контроль над деякими гілками влади (регіонами, підрозділами, частинами персоналу). 5. Вони борються за розширення цього контролю. 6. Противники перемагають, зазнають поразки або входять до правлячої коаліції з колишніми можновладцями. 7.Відновлюється єдиний, суверенний, урядовий контроль. Лише на цій стадії можуть відбуватися подальші структурні трансформації суспільства (економічні, культурні, правові, моральні), і якщо вони відбуваються, ми можемо говорити про «великі» революції.

2.5 Марксистська концепція історичного процесу революції

Філософія марксизму з особливою силою підкреслила творчий характер революцій як активності мас в розвитку суспільства і держави. У марксистській концепції історичного процесу, революції - це найяскравіші і найглибші явища продуктивної активності людей, що втілюються в колективну дію в кризові моменти передісторії. Відповідно до його теорії, розвиток суспільства супроводжується періодичними конфліктами класів, які, загострюючись, ведуть до революційних змін. Класова боротьба породжується нерозв'язними суперечностями, притаманними будь-якому суспільству. Джерело протиріч криється в економічних змінах продуктивних сил. Революційні процеси розглядаються в єдності двох напрямків. У загальному погляді на причини і хід історії людства революція є спосіб переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої, якісний стрибок і оновлення сутності в системної цілісності суспільства, висхідного на більш високий рівень (виток) розвитку. Передумови і «механіка» такого перетворення, куди входять «базис», «надбудову» і «дух» людського життя, класично описані К.Марксом і Ф. Енгельсом. Вся історія життя суспільної формації між революціями від її народження до її смерті ділиться надвоє: на висхідну, прогресивну стадію і стадію спадну, консервативну [6].



3. ВПЛИВ РЕВОЛЮЦІЙ НА УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

3.1 Стан наукової розробки проблеми

На основі аналізу праць М. Грушевського, М. Костомарова, В. Антоновича постання Центральної Ради є не випадковим, оскільки в другій половині ХІХ - ХХ ст. в українській правовій та політичній думці сформувались державницькі погляди щодо майбутнього України (ідея федералізму М. Драгоманова, а також концепції І. Франка, М. Грушевського Д. Донцова, Б. Кістяківського та ін.).

На початку ХХ ст. українська спільнота, в образі політичних партій, ставила за мету покласти в основу формування української державності вимоги широких верств населення: робітників, селян, солдатів, які утворення української державності тісно пов'язували з реалізацією соціалістичного ідеалу, але в питанні державного устрою далі ідеї «федеративно-демократичної республіки» не йшли.

Причини поразки Центральної Ради зумовлені глибокими суперечностями між державно-правовими орієнтирами української влади та її стосунками з державами, що її не підтримували. Зокрема, Україна виявилась затиснутою, з одного боку Росією, з іншого - Німеччиною.

Аналізуючи правові та політичні аспекти державотворення періоду Центральної Ради, необхідно звернути увагу на державно-правові форми функціонування Росії. Важливим елементом дослідження є аналіз політичних і правових ідей, концепцій, теорій, що виникли в умовах української й російської дійсності. Варто взяти до уваги й те, що будь-які зміни в державі та у праві пов'язані з їх попереднім усвідомленням людьми. Такі зміни відображаються, перш за все, у людській свідомості, у ставленні людської спільноти до соціально-політичного та правового оточення.

Державотворчі процеси періоду Центральної Ради слід розглядати з точки зору історико-логічного методу як у світовому, так і в регіональному масштабі. Політико-правові ідеї Французької революції, буржуазних революцій ХІХ ст. були тим помітним чинником, що визначав зміст державницьких концепцій в українських землях кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Вагоме місце в дослідженні державотворчих процесів періоду Української революції посідає державно-правова ідеологія, що виникає на історичній основі. Мається на увазі соціальний, економічний, політичний та історико-культурний аспекти розвитку території України.

Дослідження феномену Центральної Ради потребує переосмислення на якісно новому рівні таких фундаментальних проблем історії держави та права, як становлення державної влади, її відповідність правовій формі діяльності з точки зору взаємозв'язку, взаємозалежності політики, закону і права.

3.2 Зарубіжна політико-правова доктрина

Розгляд праць таких мислителів як Ж. Боден, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо дав можливість сформувати основні принципи політико-правової ідеології, пов'язаної з реалізацією права на державну незалежність. Згідно з концепціями мислителів, складовими чинниками державотворення мало стати утвердження державно-правового статусу етнічних територій, проблеми, пов'язані із формуванням національної ідентичності як основної складової держави.

Майбутнє української державності залежить від того, чи зможе влада забезпечити громадянам реалізацію їхніх природних прав. Саме тому теорія природного права й суспільного договору стала теоретичним обґрунтуванням становлення національної державності, проголошувала право націй на самовизначення, оскільки в ній закладено тезу про право людини змінювати такий державний порядок, де нація не може повною мірою самовдосконалюватись і розкрити власні здібності.

Дж. Локк і Ш. Монтеск'є вважають, що свобода є правом робити все, що дозволено законами. Тому, на наш погляд, проблема рамок свободи, шляхом свідомого дотримання закону, постає однією із головних в українському державотворенні.

Природно-правова традиція мала визначальний вплив на Американську і Французьку революції й зумовила виникнення держави сучасного типу - демократичної, конституційно-правової, де визначено межі свободи людини. Орієнтація на правові засади мала стати складовою ідеології вітчизняного державотворення. У майбутній українській Конституції мали знайти своє відображення основні засади держави нового типу - принцип природного права та розподілу влад, пріоритет прав людини.

Поряд з тим політико-правові методи, що супроводжували становлення державності, мали неправовий, жорстокий характер. Перспективи вітчизняного державотворення були пов'язані з тим, чи відобразить політико-правова доктрина необхідність захисту державної незалежності збройним шляхом.

Успіхи вітчизняного державотворення значною мірою залежали від ефективності державно-владного механізму. Державотворчий досвід США свідчить, що функції державного управління здійснюються розгалуженою системою спеціально створених органів. Це пов'язано з наявністю таких владних інститутів, як глава держави і уряд, парламент, а також суди. Тут формується держава, яка не допускає деспотичного використання своїх повноважень.

Поділ політико-правової думки на різноманітні, за змістом, державно-правові течії відбувався в процесі боротьби між феодалізмом і капіталізмом. Тому утворення партій зумовлене поглибленням суперечностей у державно-правових відносинах, а основним змістом їх діяльності стали вимоги такої форми державної влади, як представницько-конституційна держава, що уособлювала на практиці ідею парламентаризму. Практичне втілення ідея парламентаризму в її основних сучасних вимірах вперше знайшла саме в Англії. Йдеться про представницький характер парламенту, його діяльність на постійній основі, двопалатну структурованість, а головне - визнання за парламентом функції законотворення.

Зазначимо, що український державотворчий процес має будуватись із врахуванням особливостей парламентаризму в окремих країнах. Це стосується проблем двопалатного парламенту, визначення характеру і змісту депутатського мандату, принципу виборчої системи.

Глибина розробки зарубіжною політико-правовою думкою ідеї державності була пов'язана із ставленням як європейських мислителів, так і урядів до українського питання.

Політико-правові ідеали європейських мислителів з означеного питання носили здебільшого полемічний характер, оскільки виражали погляди й інтереси двох протилежних таборів: про- та антиросійського. Найбільш прихильною до України була німецька політико-правова думка та політичні доктрини її союзників. Предметом їх аналізу стали питання, пов'язані із відродженням української державності, та шляхи побудови незалежної Української держави.

Важливим фактором, що вплинув на формування та розвиток ідеї української державності, стала боротьба слов'янських народів за створення незалежних держав. За цих умов лідери польського визвольного руху визнали право українського народу на державну незалежність. Але уже на рубежі ХІХ - ХХ століть політико-правова ідеологія більшості діячів польського національно-визвольного руху ігнорувала право українського народу на державну незалежність й базувалася на територіальних претензіях до України. У свою чергу, політико-правові ідеали російських політичних партій не були направлені на реалізацію права української нації щодо утворення власної держави.

Державно-правові ідеали початку ХХ ст. формувалися під знаком народного представництва, закріплюючись у гаслах про необхідність скликання Установчих зборів. Доведено, що, на відміну від Заходу, ідея Установчих зборів набула в Росії значного поширення. Тому, за певних обставин, українська спільнота могла використати Установчі збори як представницький орган з метою реалізації державницького ідеалу.

З кінця ХІХ століття відбувається трансформація російської правової доктрини в напрямку від правового нігілізму до ліберальних ідей. У межах ліберальної традиції зароджується російська філософія права. Право сприймалося як умова творчої реалізації особистості. Подальший розвиток концепції природного права знайшов своє відображення в ідеї про право людини на достойне існування, реалізацію якого має забезпечити держава, що знаходимо в поглядах В. Соловйова.

Зазначені політико-правові ідеали не були безпосередньо пов'язані з проблемами вітчизняного державотворення, оскільки центральною постаттю доктрини виступав окремо взятий індивід, а не людська спільнота. Разом з тим, у контексті ідеї української державності, зазначені політико-правові ідеали мали важливе значення при умові здобуття Україною державної незалежності. Саме в дихотомії держава - особа держава має забезпечити реалізацію природних прав і свобод індивіда.

Становлення доктрини вітчизняного державотворення значною мірою було зумовлене формою державного правління в Росії. Російська влада не спромоглася гармонізувати державно-правові відносини шляхом переходу до конституціоналізму і, як наслідок, вдосконалити форму правління. Відсутність правових, легальних основ для розвитку ідеології вітчизняного державотворення мала негативний вплив на процес становлення Української держави.

3.3 Державно-правові та суспільно-самоврядні форми організації українських земель і їх вплив на ґенезу ідеї вітчизняного державотворення

Формування державно-правової ідеології, як свідчить світовий досвід, найбільшої активності набуває за умов існування або власної державності, або ж під впливом на державотворчий процес об'єктивних і суб'єктивних факторів. Водночас формування й реалізація державно-правових ідеалів значною мірою залежить від усвідомлення власної етнічної ідентичності, що зумовлена особливостями державно-територіального устрою.

У процесі дослідження отримала подальший розвиток думка про те, що з кінця ХVІІІ століття в Україні відбувається впровадження імперських владних структур. Зазнає змін державно-територіальний устрій. Це, у свою чергу, вплинуло на процес формування державно-правових ідеалів.

Скасування кріпосного права, епоха лібералізму кінця ХІХ - початку ХХ ст. створили широкі можливості для суспільно-політичної діяльності. Саме земства звернули увагу уряду на такі суттєві питання державного життя, як обмеження селянства в правах, необхідність скликання народного представництва та ін.

Правова свідомість українських селян пореформених десятиліть характеризувалася збереженням патріархальних норм звичаєвого права. Станова самобутність українських селян, у поєднанні з соціально-правовими обмеженнями в адміністративних і судових повноваженнях, недосконалість сільської демократії, зумовила їх другорядну роль у суспільстві.

Реалізація «мотивів свободи» була тією чи іншою мірою справою інтелігенції. Саме з ініціативи української демократичної інтелігенції було створено політично-координаційний центр всього українства - Центральну Раду. В основу української політико-правової доктрини початку XX століття була покладена думка про те, що носієм національно-державної ідеї може бути лише українське селянство.

Не зважаючи на труднощі державотворчого процесу, які спричинили занепад державно-правового життя українського народу, приєднання Галичини до Австро-Угорської держави мало ряд позитивних наслідків, зокрема проникнення в українське суспільство передових європейських політико-правових доктрин.

Поряд з тим суперечності в становищі української спільноти зумовлювались економічною та соціальною відсталістю, низьким рівнем правової культури. До цього слід додати засилля поляків в органах місцевого самоврядування. Зазначені обставини не дозволили повною мірою скористатися правами і свободами, гарантованими австрійською конституцією та законодавством.

3.4 Концепція національного державотворення у вітчизняній правовій і політичній думці

З розвитком буржуазного права попередня теза «ми інші, ніж вони, бо в нас інша мова, право та віра» набрала вигляду «ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі на нашій території». На Сході України такий розвиток національної свідомості був перерваний після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і відновився на ґрунті діяльності хлопоманів, українофілів, громадівців.

Важливу роль у процесі становлення національної самосвідомості відіграла діяльність Харківського й Київського таємних товариств. Державницька доктрина товариств передбачала вирішення національного питання шляхом перетворення Росії у федеративну республіку.

Період після скасування кріпацтва позначився помітним інтересом української інтелігенції до проблем державотворення. Однак спроби, направлені на відродження державницької традиції, натикались на антинаціональну політику царизму.

У 80-90-х роках ХІХ ст. в Україні з'явилася низка організацій молоді, які не тільки прагнули оволодіти творчою спадщиною й досвідом державотворчої діяльності своїх попередників, а й намагалися збагатити цей досвід у галузі теорії й практики українського державотворення.

На межі ХІХ-ХХ ст. українська державницька ідея вступила у фазу нового теоретичного й практичного розвитку. Реалізація ідеалу розглядалось крізь призму конституційної регламентації державно-владних відносин, прав і свобод людини, взаємовідносин особи й держави. Український конституціоналізм знаходить своє відображення в концепціях Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка, І. Франка, Ю. Бачинського.

З виникненням і становленням фахової юридичної науки вітчизняна державно-правова думка збагатилася працями таких всесвітньо відомих учених-правників, як О. і Б. Кістяківські, М. Палієнко, М. Ковалевський та інші. Теоретико-правові погляди спрямовувались на дослідження етичної природи права, його соціальної сутності, яка відображає значення юридичних інститутів у державному житті. Розглядаючи дихотомію держава - особистість, більшість із них надавала перевагу інтересам людини, де держава зобов'язана створити умови для реалізації прав і свобод індивіда.

Політичне пожвавлення української громадськості кінця ХІХ століття створило умови для переростання українського національного руху у нову фазу політичної діяльності. Утворення українських партій, розробка ними державно-правової доктрини, опозиційної монархічній формі правління, стало свідченням нової якості процесу вітчизняного державотворення. Саме тут були закладені основоположні принципи, які мали безпосередній вплив на державотворчу діяльність Центральної Ради.

Утворення українських політичних партій стало об'єктивно зумовленим етапом еволюції українського національно-визвольного руху. Перед його провідниками постійно стояла дилема: або спиратися на широкі верстви українського суспільства (що відповідало національним прагненням лідерів українського руху), або йти в середовище міського, індустріального, переважно зрусифікованого, пролетаріату й спролетаризованих верств села та дрібнопромислового робітництва. Поряд із негативними явищами, такими як організаційна кволість, ідеологічний догматизм тощо, діяльність українських політичних партій підготувала вступ українського національно-визвольного руху в стадію безпосереднього державотворення. У цей період політична боротьба спричинила появу цілої плеяди талановитих діячів, які взяли активну участь у розбудові національної держави в 1917 - 1918 роках.

Характерна особливість державно-правової культури української громади в Галичині полягала в тому, що вона акцентувала увагу на національній єдності, а не соціальній стратифікації суспільства. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи. Ідея української національної державності народжувалася в умовах демократичної виборчої системи.

Під кутом зору державно-правового прогресу існування самодержавства знаменне тим, що саме в цей період населення, через вибори до Державної думи, отримало змогу брати участь у законотворчій діяльності, що зумовило певну еволюцію політико-правових підходів, ставлення українського суспільства до закону, влади та інших державних і правових інституцій. Означений період вітчизняного державотворення характерний тим, що рівень правової культури тогочасного суспільства був одним із визначальних чинників, що зумовили державницьку долю українського народу в ХХ столітті.

3.5 Реалізація політико-правового ідеалу в діяльності суб'єктів державотворчого процесу

Наявність у політико-правових платформах національних партій заяв про схильність до монархічної форми правління, що ґрунтується на засадах конституціоналізму, стала свідченням достатньо високого рівня їх державницької зрілості. Адже, будучи з самого початку свого існування прихильниками республіканського устрою, вони тим самим показали, що незалежність України для них важливіша, ніж програмні постулати.

У політико-правових ідеалах національних політичних партій державницька доктрина знаходить своє відображення у формі автономії в складі Російської Федеративної Республіки. Разом з тим, виходячи з поліетнічного складу населення України, сформульовано тезу про забезпечення прав національних меншин.

У середовищі певної частини українського суспільства державницький ідеал набуває самовираження у формі самостійницького статусу України. Але він не знайшов підтримки в українському суспільстві значною мірою через те, що її прихильниками були представники заможних верств. Крім того, в українському національно-визвольному русі великого впливу набуває соціалістична ідеологія. Тому в складі Центральної Ради практично не знайшлося місця тим силам, які поділяли загальнонаціональні, а не соціалістичні політико-правові ідеали.

Свідченням того, що в українському суспільстві не набула завершеного вигляду національно-державна доктрина, стала тактична лінія національних політичних партій під час виборчої компанії до органів місцевого самоврядування. Політико-правові ідеали українських партій, за винятком партій національно-радикального напрямку, знайшли своє відображення у створенні виборчих блоків з російськими партіями соціалістичної орієнтації і, таким чином, підтвердили пріоритет соціально-класового, а не національно-державного чинника. У свою чергу, характер і зміст державотворчого процесу значною мірою визначався впливом загальноросійських політичних партій, їх державно-правовими ідеалами.

Державотворчі пошуки характеризувалися високою активністю численних осередків загальноросійських, польських, єврейських партій. Державницькі пріоритети загальноросійських партій знаходили своє відображення в двох напрямках. Перший, до якого схилялись меншовики, есери, кадети, мав відбуватися в правовій площині, еволюційним шляхом.

Протилежної політико-правової доктрини дотримувалися більшовики. Стоячи на класових позиціях, вони були прихильниками перманентного розвитку революції до її соціалістичного етапу. При цьому використовували не лише мирні, легальні форми, але були прихильниками насильницьких методів боротьби.

Помітний вплив на розвиток революції здійснили єврейські партії. Вони висували гасло національно-культурної автономії. У цьому контексті лідери єврейського національного руху прагнули до тісної співпраці з українським національним рухом.

Незважаючи на те, що польський рух справляв менший вплив на процеси вітчизняного державотворення, зазначимо, що більшість політичних партій підтримувала прагнення українського народу до незалежності.

З подальшим утвердженням ідеї національної державності Центральна Рада поступово набирала ознак всеукраїнського представницького органу. У зв'язку з цим відзначимо значущість ідеї народного волевиявлення в контексті розвитку концепції вітчизняного парламентаризму.

Діяльність Центральної Ради характеризувалася непростими відносинами з Тимчасовим урядом. Адже тільки за наявності дотичних точок зору на процеси національно-державного будівництва був можливий подальший розвиток вітчизняного державотворення. Компромісу було досягнуто на основі політико-правових пріоритетів, в основу яких покладено ідею народного суверенітету. Формою його реалізації мали стати Установчі збори. Проте подальший розвиток подій показав, що центральна влада не була послідовною у своїх діях щодо виконання досягнутих домовленостей.

Відчуваючи загрозу державницьким прагненням українського народу, пов'язану з наростанням кризових явищ у державі, Центральна Рада обґрунтувала новий зміст ідеї Установчих зборів. Суть її полягала в тому, що всі народи, які населяли Росію, володіють суверенним правом на власну незалежність. Досягти її можна шляхом проведення регіональних (національних) Установчих зборів.

Аналізуючи конституційні акти Української Центральної Ради, варто зазначити, що вона зробила все необхідне для правового становлення української державності. Універсали й Конституція УНР є свідченням послідовності процесу вітчизняного державотворення.

Державотворчі процеси охопили й представників української спільноти, що мешкала за межами етнічних українських земель. Відбулося організаційне оформлення українства на теренах Російської держави. Новостворені громадські й політичні структури всіляко підтримували державницьку діяльність Центральної Ради, інформували російське суспільство про мету та зміст українського національного руху. Державницький ідеал українства знаходив своє відображення в еволюції від національно-культурної автономії до ідей федералізму.

Всебічну підтримку державотворча діяльність Центральної Ради отримала й серед українських військових. У численних резолюціях військових з'їздів та зібрань лунали вимоги радикальної зміни державно-правового статусу України. Тому Центральна Рада, не бажаючи загострювати відносини з Тимчасовим урядом, намагалася державницькі прагнення українських військових направити в русло автономізму.

Не сподіваючись на задоволення власних потреб легітимним шляхом, українське селянство й робітництво часто застосовувало неправові, насильницькі методи діяльності. Такий характер відносин становив загрозу процесу вітчизняного державотворення. У цій ситуації зростає роль Центральної Ради. Адже від того, чи зможе вона залишитися лідером українського національного руху, чи здатна вона знайти адекватні правові шляхи досягнення уже сформованого політико-правового ідеалу, залежав успіх вітчизняного державотворення

Події кінця жовтня 1917 року в Петрограді відобразили зміст суперечностей, які сформувались у суспільстві. Проголосивши перехід влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, більшовики, таким чином, запропонували суспільству нову державно-правову модель розвитку.



3.6 Теоретико-правові аспекти становлення та реалізації принципу національно-персональної автономії

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що успіх державотворчої діяльності Центральної Ради залежав від того, чи отримає вона підтримку з боку національних меншин України.

Варто зазначити, що політико-правові ідеали Центральної Ради ґрунтувались на принципі права націй на самовизначення. Тому її лідери підтримували прагнення представників національних меншин України до реалізації національних пріоритетів, зокрема ідею національно-персональної автономії.

Принципові положення державно-правової концепції Центральної Ради були розроблені Всеукраїнським національним конгресом. Поряд з вимогою автономного статусу України в складі федеративної Росії Конгрес поставив за мету забезпечення прав національних меншин.

Новим кроком у справі вирішення національного питання стало проголошення Центральною Радою Універсалів. Політичні й правові ідеали, викладені в Універсалах, заклали правову основу гармонізації міжнаціональних відносин. У них проголошувалась рівність всіх народів, закріплювались такі принципи природного права, як свобода слова і друку, вірувань, недоторканності особи, вільний розвиток національних мов. Згідно з Універсалами великоруському, єврейському і польському народам надавалось право національно-персональної автономії.

У подальшій діяльності Центральної Ради тенденція залучення представників національних меншин до розробки тактичної і стратегічної лінії державотворчого процесу стала характерною ознакою її діяльності. На нашу думку, це сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією. Зумовлені підходи стали свідченням готовності Центральної Ради до порозуміння й рівноправної співпраці з національними меншинами на користь загальноукраїнської справи. Позиція Центральної Ради, зокрема по відношенню до національних меншин, знайшла своє відображення в тексті І Універсалу.

У свою чергу, представники неукраїнських національностей бажали залучитись до співпраці з Центральною Радою з метою підтримки державотворчих тенденцій, направлених на всебічне вирішення національного питання.

Надзвичайною активністю характеризувався національний рух кримських татар, метою якого було самовизначення кримськотатарського народу. Але проти цього категорично заперечував Тимчасовий уряд. Використовуючи ці суперечності, Центральна Рада намагалася всіляко підтримувати національно-визвольний рух на півострові. Разом з тим вона опинилася перед дилемою: погодитися із відродженням державності на півострові, чи включити Крим до складу України.

Нового забарвлення національний чинник набув під час переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у червні-липні 1917 року. Опираючись на досягнуті домовленості, Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом проголошувалось, що склад Ради поповнюється представниками національностей, що проживали в Україні.

Широкий розмах державотворчого процесу на середину 1917 року, активна участь у ньому представників національних меншин, поставили перед Центральною Радою питання про необхідність перенесення проблем національно-державного будівництва в практичну площину. Власне, Центральна Рада виступила ініціатором вирішення національного питання в загальноросійському масштабі. При цьому йшлося не про державний суверенітет, а про федеративний устрій.

Розбудова жорстко централізованої Російської держави на засадах федералізму стала важливим кроком на шляху до вирішення проблем національно-державного будівництва. Разом з тим непохитна прихильність принципам федералізму (і небажання розвинути їх в напрямку самостійницьких державницьких ідеалів) стала однією із головних причин поразки державотворчого процесу в Україні.

Державотворча діяльність Центральної Ради в етнополітичній сфері не набула б завершального вигляду без розробки й прийняття відповідної правової бази. На цьому шляху важливою подією став Закон про національно-персональну автономію. Більшість українських дослідників звертає увагу на те, що він мав конституційний характер. Аналізуючи передумови та історію його прийняття, відкидаються інсинуації, ніби Центральна Рада загравала з національними меншинами, аби заручитися їх підтримкою. Підтверджується думка про те, що закон логічно випливав з усього попереднього розвитку Української революції, державницьких ідеалів Центральної Ради та її лідерів.

У процесі подальшого розвитку революції удосконалювалися підходи, направлені на розв'язання національних відносин. Вони набували більшої завершеності, досконалості, характеризувалися конкретними практичними заходами. Однак законотворча діяльність Центральної Ради, направлена на задоволення політико-правових ідеалів етнічних груп, була перервана наступом радянських військ, а згодом відмінена урядом гетьмана П. Скоропадського.

3.7 Концепція національного державотворення й російська ліберальна державно-правова ідеологія

Після Всеукраїнського національного конгресу Центральна Рада взяла на себе відповідальність за створенню такої системи державно-правових відносин, яка виражала її прагнення до переобрання функцій крайової влади. З метою реалізації поставленої мети було обрано оптимальну, з точки зору правового змісту її реалізації, форму - ведення переговорів з центральною владою.

Не зважаючи на те, що Центральна Рада стала на шлях співробітництва з Тимчасовим урядом, вона не знайшла належної підтримки з боку останнього. Протидія з боку російської влади було зумовлена не лише тим, що політико-правова доктрина уряду захищала принцип єдиної й неподільної Росії. Як засвідчив досвід перебування делегації Центральної Ради в Петрограді, представники російської революційної демократії психологічно були не готові до компромісу з українською стороною. Тому розгляд українського питання набув швидше формально-правового, а не політико-правового характеру. При цьому в політико-правовій доктрині як Тимчасового уряду, так і Центральної Ради ми спостерігаємо спільні точки зору на ідею народного суверенітету.

Небажання Центрального уряду стати на шлях співробітництва не зупинило Центральну Раду в її прагненні сформувати такі політико-правові погляди, які відображали б прагнення до незалежності. Тому проголошенням І Універсалу Центральна Рада задекларувала готовність до реалізації державницького ідеалу, сформованого українською спільнотою на середину 1917 року.

Спостерігаючи за просуванням України до національної державності, Тимчасовий уряд почав демонструвати певне розуміння українських проблем і шукати порозуміння з Центральною Радою шляхом переговорів. Найголовніша ознака цього переговорного процесу - Центральна Рада виступала рівноправним партнером Тимчасового уряду. Сторони дійшли згоди, що Генеральний Секретаріат, доповнений представниками національних меншин, є органом крайового управління, відповідальним перед Тимчасовим урядом. При цьому Центральна Рада залишалася вищим органом влади в Україні й зобов'язувалася не чинити будь-яких дій щодо переходу до автономного устрою без участі Генерального Секретаріату. Санкціонувалося право Ради на розробку проекту автономії України за умови, що його подадуть на остаточне затвердження Всеросійським Установчим зборам. Сторони домовилися про негайне затвердження Центральною Радою обговореного за участю міністрів тексту Універсалу, що мав бути опублікований одночасно з декларацією Тимчасового уряду.

ІІ Універсал, що за змістом був більш поміркованим, став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою. Фактично це означало визнання Центральної Ради як крайового органу управління. Хоча право затвердження генеральних секретарів надавалося центральній владі, це був тимчасовий, перехідний етап, оскільки, виступаючи проти самочинного запровадження засад автономії, Центральна Рада сподівалася, що Всеросійські Установчі збори закріплять автономний статус України.

Таким чином, російська й українська демократія змогли сформулювати спільні підходи до подальшого бачення державотворчого процесу, в основу якого було покладено ідею народного суверенітету. На цій основі українська спільнота отримала право на реалізацію власних державно-правових ідеалів.

На жаль, органам державної влади Росії не вдалося створити умови для реалізації сформованого державницького ідеалу. Попри всі успіхи державотворчого процесу, і, зокрема, утвердження права українського народу на власну державність, революційній демократії країни не вдалося розв'язати основоположні суперечності у суспільстві. Це стосується проблем війни та миру, не вдалося у визначені терміни провести вибори до Установчих зборів, також залишилися невирішеними важливі соціально-економічні питання.

Використовуючи невдоволення трудящих мас соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року, у результаті збройного перевороту, домоглася від ІІ Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми й змісту державотворчих процесів. Адже Центральна Рада й Генеральний Секретаріат як орган тимчасового представництва краю, що досі входив до складу Російської держави, визнавали Тимчасовий уряд як вищий орган державного управління. Усунення цієї легітимної структури, правоздатність якої обмежувалась Установчими зборами, звільняло Центральну Раду від будь-яких обов'язків щодо нового режиму, який приходив до влади до часу скликання Установчих зборів. Суперечності в становищі Центральної Ради посилювались і тим, що до цього часу революційна демократія Росії й України не розглядала можливі шляхи розвитку революції з точки зору насильницького завоювання влади. Тому перед лідерами Української революції постало питання, пов'язане з необхідністю надання політичної й правової оцінки більшовицькому перевороту.

3.8 Українська Центральна Рада й радянська політико-правова доктрина

Доведено, що стоячи перед необхідністю подальшого розвитку державотворчого процесу, Центральна Рада мала відштовхуватися від політико-правових орієнтирів, сформованих у відносинах з Тимчасовим урядом.

Політико-правові ідеали Центральної Ради, у нових умовах становлення української державності, були викладені в ІІІ Універсалі.

Відсутність правової оцінки більшовицького перевороту з боку Центральної Ради, була зумовлена спільним баченням суті соціально-економічних перетворень.

Зміст державотворчого процесу, через призму задоволення інтересів знедолених верств суспільства, був спрямований проти консолідації української нації, що перешкоджало становленню Української держави. Правова недосконалість співвідношення проголошених Універсалом соціально-економічних і політичних реформ полягала, зокрема, у декларованому принципі недоторканності особи з одного боку, а з іншого - в необхідності конфіскації земель окремих категорій населення. Така суперечність зумовила відповідний характер вітчизняного державотворення, при якому ідеал національної держави не став домінуючим. Задекларувавши адекватні більшовицькій політико-правовій доктрині вимоги соціально-економічного характеру, лідери Центральної Ради сподівалися на можливу співпрацю з радянським режимом. Але, відчуваючи можливі ризики такої співпраці, Центральна Рада дистанціювалася від більшовицького режиму проголошенням Української Народної Республіки.

Універсал став помітною віхою в справі національного державотворення. По-перше, тут окреслювалася територія Української Народної Республіки. Це, у свою чергу, знімало з порядку денного проблему українського громадянства. А, по-друге, Центральна Рада зробила ще один крок на шляху до розв'язання національного питання, проголосивши необхідність прийняття закону про національно-персональну автономію.

3.9 Розвиток політико-правового ідеалу в період існування Української Народної Республіки

революція теорія українське державотворення

Важливою складовою українського державотворення є те, що на початку 1918 року Україна постала як самостійна, незалежна держава, рівноправний партнер у міждержавних відносинах. Не зважаючи на труднощі, зумовлені прагненням радянської сторони ізолювати представників Центральної Ради, українська делегація змогла, враховуючи внутрішні суперечності в Німеччині та Австро-Угорщині, добитися сприятливого для себе результату.

Враховуючи надбання теоретико-правової доктрини початку ХХ століття, Центральна Рада виходила з необхідності узгодження державно-владних відносин з політико-правовими доктринами союзників.

Державно-правова думка Німеччини відобразила основні принципи лібералізму: особиста свобода та приватна власність як найважливіші суспільні цінності. Домінування зазначених ідеалів забезпечує не лише реалізацію творчих здібностей особистості, її добробуту, але водночас є гарантом державності. Характер відносин між союзниками значною мірою залежав від того, наскільки зміст державотворчого процесу буде відображати їх політико-правові ідеали.

З метою об'єктивного розуміння змісту політико-правових ідеалів доби Центральної Ради необхідно враховувати зрушення, що сталися в правовій психології населення України. В умовах війни (як світової, так і громадянської) та економічної розрухи відбувався процес подальшого зубожіння населення, розклад його соціальної та політичної структури. Як наслідок, відбувалася руйнація традиційних уявлень про правовий порядок і норми суспільної поведінки. Утворюються сприятливі умови для прояву крайніх форм соціального радикалізму. У суспільстві утверджувалася думка, що найбільш сприятливим і ефективним засобом розв'язання соціальних і політичних суперечностей є насильство.

Негативний вплив на формування правових ідеалів населення краю мав заклик більшовиків до ліквідації права власності (гасло «грабувати награбоване»). Із впливом на робітничі маси політико-правових ідеалів більшовиків сформувалося вороже ставлення до права як до явища буржуазного суспільства. У цьому крилася небезпека для вітчизняного державотворення, оскільки свого подальшого поширення набувають класові антагонізми, що, у свою чергу, не сприяло консолідації української спільноти.

У квітні 1918 року антиправовий та антидержавний рух досягають свого найвищого розвитку. Неспроможність Центральної Ради налагодити державне життя шляхом примусу спонукала населення до власної правотворчості. Державотворчі пошуки Центральної Ради розвивалися в напрямку забезпечення соціально-економічних пріоритетів знедоленої частини українського суспільства, основну масу якого становило селянство. Незважаючи на його підтримку, Центральній Раді не вдалося перехопити ініціативу й реалізувати задекларовані політико-правові ідеали.

Не останню роль у ставленні союзників до Центральної Ради зіграв факт невиконання українською стороною окремих положень двостороннього договору. Тому німецьке командування дійшло висновку про необхідність формування в Україні більш дієздатного уряду.

3.10 Політико-правові засади становлення національної державності: традиції, досвід, практика

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що після поразки Центральної Ради державотворчі процеси знаходять своє відображення в боротьбі різноманітних політико-правових доктрин. Спробу критичного переосмислення державотворчого досвіду Центральної Ради знаходимо уже в період Директорії Української Народної Республіки.

У результаті протистояння політичних сил, які відображали альтернативні державницькі ідеали, на більшій частині території України встановилася радянська влада. Юридичне закріплення радянської державності розпочалося з прийняттям у 1919 році Основного Закону, який за своїм змістом відповідав тексту першої Конституції Радянської Росії. Проголошуючи класовий характер держави, Конституція обмежувала представницькі можливості селянства. Крім того, з утворенням СРСР було обмежено й національні інтереси окремих народів.

Характерною особливістю радянської правової системи в Україні стала повна рецепція права більшовицької Росії. Вона передбачала домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам й ігнорував національні політико-правові пріоритети.

На середину 80-х років ХХ століття в Україні сформувалися політико-правові ідеали, які передбачали оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Поряд з тим в українському суспільстві посилилося прагнення до суверенітету та незалежності. Державотворчі ідеали знайшли своє відображення в програмних вимогах політичних партій, що виникли на хвилі демократизації. Вони відображали традиції партій національно-радикального напрямку початку ХХ століття, що не знайшли свого подальшого розвитку в державотворчих пошуках періоду Центральної Ради.