Політичний та економічний розвиток Польщі у 1990-2005 рр.

Реферат на тему:

"Політичний та економічний розвиток Польщі у 1990-2005 рр."

1. Проблеми суспільно-політичного розвитку Польщі у 1990-2005 рр.

Кардинальні суспільно-політичні зміни в країні започаткували ухвали «круглого столу», який проходив у лютому-квітні 1989 р. за участю представників правлячої політичної коаліції, «Солідарності», Загальнопольської угоди профспілок та римо-католицької церкви (всього в переговорах брало участь 57 осіб). Були досягнуті угоди про запровадження посади президента, ліквідацію Державної ради, утворення Сенату та проведення виборів до законодавчих органів влади. На сеймових (парламентських) виборах встановлювалася квота для політичних сил: 40% - ПОРП, 25% - Об'єднана селянська і Демократична партії, 35% - «Солідарність». Для виборів до Сенату квота не визначалася. Спільне засідання Сейму і Сенату мало утворити Національні збори для обрання глави держави.

Переломним моментом стали червневі парламентські вибори 1989 р., на яких ПОРП зазнала політичної поразки і втратила провідні позиції в суспільстві. Її колишні союзники (Об'єднана селянська і Демократична партії) переорієнтувалися на «Солідарність», яка до того ж здобула майже всі (крім одного) місця в Сенаті. За домовленостями «круглого столу» президент мав бути від ПОРП, а прем'єр-міністр - від опозиції. Ці пункти угоди були виконані 19 липня 1989 р. Національні збори обрали главою держави В. Ярузельського (за - 270, проти - 233, утрималося - 34). Визначався шестирічний термін його повноважень. Прем'єр-міністром став Т. Мазовецький, редактор часопису «Солідарність». У його уряді 12 міністрів було від «Солідарності», решта - від ПОРП (4), Об'єднаної селянської (4) і Демократичної (3) партій. Представники кожної політичної сили одержали також портфелі заступників прем'єр-міністра (ці посади вони сумістили з міністерськими).

Вперше у післявоєнній історії Польщі почав діяти уряд, який мав підтримку практично всіх верств населення. Свою діяльність нова влада розпочала з проведення радикальних політичних і економічних реформ. Було змінено назву країни (на Республіка Польща), герб (зображення білого орла з короною на червоному фоні), із конституції вилучено статтю про керівну роль робітничого класу та ПОРП ужитті суспільства.

Державними святами стали 3 травня (День першої конституції) і 11 листопада (День незалежності). Скасовано політичну цензуру, в армії ліквідовано політвідділи, військовослужбовцям заборонено членство в політичних партіях, департизовано органи внутрішніх справ, держбезпеки тощо. Економічна програма передбачала перехід країни до ринкових відносин, відміну дотацій на виробництво продуктів харчування, зміцнення злотого, забезпечення рівності всіх секторів господарства, проведення приватизації.

Наслідком утвердження політичного плюралізму в суспільстві став процес утворення нових партій. Наприкінці 1989 р. Об'єднана селянська партія була перейменована на Польську селянську партію «Відродження». Зі селянських профспілок «Солідарність» виділилося дві партії - Польська селянська партія «Солідарність» і Польська селянська партія. Влітку 1990 р. розкололася монолітна профспілка «Солідарність». На початку 1990 р. на основі ПОРП утворилися Соціал-демократична партія (лідер - А. Кваснєвський) і Соціал-демократичний союз. Проте їх вплив на політичне життя країни різко впав, що наглядно показали вибори до місцевих органів влади в травні 1990 р. Тоді за колишніх комуністів проголосувало менше одного відсотка. Під цим приводом з уряду були виведені міністри, які працювали за квотою ПОРП.

Після ліквідації ПОРП В. Ярузельський втратив політичну підтримку і постало питання про нового главу держави. Примас Ю. Глемп зініціював зустріч президента, прем'єр-міністра, маршалів Сейму і Сенату та лідера «Солідарності». Тоді В. Ярузельський погодився дочасно скласти президентські повноваження, а парламент прийняв поправку до конституції про всенародне обрання глави держави і скорочення терміну його повноважень до 5 років. У нових президентських виборах взяло участь три кандидати: Л. Валенса (лідер «Солідарності»), Т. Мазовецький (прем'єр-міністр) і С. Тимінський (бізнесмен-мільйонер, громадянин Польщі, Канади і Перу). У другому турі (9 грудня) Л. Валенса отримав майже 75% голосів і став главою держави.

При передачі повноважень новому главі держави відбувся певний прецедент. Його суть в тому, що на інавгурації (22 грудня) був присутній Р. Качоровський. Як польський президент в еміграції він мав реліквії довоєнної президентської влади: оригінал конституції 1935 р., державний прапор, печатку канцелярії президента, знаки ордена Білого орла. Р. Качоровський погодився передати ці атрибути новому президенту Польщі, але за умови, що в урочистій церемонії не братиме участь В. Ярузельський. Його бажання підтримав Л. Валенса, який не бажав бути наступником комуністичного президента. На інавгурації Л. Валенса проголосив створення Третьої Речі Посполитої.

Не маючи досвіду в державному управлінні, Л. Валенса повністю довірився своїм радникам, які часто зловживали посадами. Зокрема, це стосувалося його колишнього охоронця М. Ваховського, який був особистим секретарем, а згодом державним міністром. Президентську канцелярію очолив Я. Качинський.

У 1990-1991 рр. зареєстрованих партій було більше сотні, що вплинуло на ухвалення нового закону про вибори (28 червня 1991 р.). Тоді ж прийняли пропорційну виборчу систему, котра загалом забезпечувала кожному угрупованню таку кількість місць у парламенті, яка відповідала її силі та впливу в суспільстві. Лівий спектр представляли Соціал-демократія Республіки Польща і Польський соціал-демократичний союз, які об'єдналися в Союз демократичних сил. Праві сили створили Центристську угоду, а ліберали організували Демократичний союз.

За таких умов у жовтні 1991 р. в країні відбулися перші після Другої світової війни вільні парламентські вибори. Однак голосувало лише 43,2%. Найбільш пасивними виявилися ті поляки, яких особливо болісно торкнулася трансформація економічної системи. Формальним переможцем (13,4%) став Демократичний союз. Парламентські мандати отримали також Союз демократичних сил (12,9%), Конфедерація незалежної Польщі (11%), Виборча католицька акція (9,3%), Центристська угода (5%) та ін. Всього до Сейму пройшли 24 об'єднання і блоки. Підсумки виборів свідчили про розпорошення політичних сил та глибоке соціальне розшарування в суспільстві.

Зміцненню правових основ держави сприяло прийняття сеймом у серпні 1992 р. Малої конституції - закону про владу, який регламентував відносини між президентом, парламентом та урядом. Таким чином, стало можливим легітимно розв'язувати конфлікти, що часто переростали в справжню «війну у верхах» і, безумовно, гальмували проведення реформ. Підсумки виборів, прийняття Малої конституції завершили процес формування демократичної влади Польської республіки.

Водночас розстановка політичних сил не дозволила утворити в парламенті стійку більшість, що вплинуло на формування урядової коаліції. У 1991-1993 рр. змінилося три уряди, які очолювали Я. Ольшевський, В. Павляк і X. Сухоцька. Після травневої (1993) урядової кризи Л. Валенса розпустив парламент. Новий виборчий закон (28 травня 1993 р.) змінив прохідний бар'єр для політичних партій (5%) і коаліцій (8%). Якщо виборча система 1991 р. сприяла формуванню максимального представництва, то нова усувала політичну розпорошеність у законодавчому органі.

Сеймові вибори 1993 р. також не виявили переконливого переможця, але більшість дістали ліві сили: Союз демократичних сил (20,7%) і Польська селянська партія - 15,3%. Отримавши дві третини мандатів (203), вони створили уряд на чолі з В. Павляком. Зважаючи на численні конфлікти у «верхах», передусім між першими особами в державі, на початку 1995 р. новим прем'єр-міністром став Ю. Олекса, а через рік - В. Чімошевич. Уряд лівих продовжував політику реформ в умовах господарського зростання, внаслідок чого Польща швидко подолала глибоку економічну кризу.

Вибори 1993 р. започаткували якісно новий етап еволюції партійної системи, яку характеризувала тенденція до створення полярних коаліцій. У 1994-1996 рр. більше 30 політичних сил, які не потрапили до парламенту, об'єдналися в Союз свободи і Виборчий блок «Солідарність». Важливою політичною подією стали другі загальні президентські вибори в листопаді 1995 р. їм передували численні пропагандистські кампанії, причому обидві сторони активно використовували компромат. Важливу роль в інформуванні виборців відіграли перші прямі телевізійні дебати між претендентами. У першому турі (5 листопада 1995 р.) брало участь 17 кандидатів, але найбільшу підтримку мали кандидат від Соціал-демократичних лівих сил А. Кваснєвський (35,11%) і Л. Валенса (33,11%). В остаточному підсумку (19 листопада) завдяки незначній більшості голосів (51,72%) главою держави став А. Кваснєвський. Такі результати засвідчили суспільні настрої поляків, їх розчарування діями влади.

На середину 90-х років XX ст. суспільна ситуація виявилася нестабільною. Через незгоди в урядовій коаліції, а також антиурядову кампанію опозиції, яка звинуватила прем'єр-міністра Ю. Олексу в співробітництві з радянською розвідкою (вони не підтвердилися. - М.К.), протягом 1993-1997 рр. тричі мінявся уряд. Парламентські вибори 1997 р., які відбулися за низької явки громадян (майже 48%), принесли перемогу Акції виборчій «Солідарність» та Союзу свободи.

Здобувши разом 56,7%, вони сформували уряд на чолі з Е. Бузеком. Ці вибори показали зростання стабільності партійної системи: збереглася тенденція до зниження кількості партій як на виборчому, так і на парламентському рівні, що пов'язувалося з підтримкою в основному двох політичних сил. Президент А. Кваснєвський, за умов діяльності опозиційно налаштованого Сейму, зумів утриматися від конфронтації з ним. Конституція 1997 р., схвалена на референдумі, дещо обмежила повноваження президента, зокрема, при призначенні силових міністрів.

На початку 1998 р. сейм схвалив підписаний Конкордат з Ватиканом. У країні, де 95% мешканців сповідує римо-католицтво, ця угода зафіксувала реальний рівень впливу церкви. Зокрема, визнано законними церковні шлюби, запроваджено вивчення релігії у школі. Гострий політичний зміст мали прийняті влітку 1998 р. постанова про засудження комуністичного тоталітарного режиму і поправки до Закону про люстрації (1997). Згідно з ними, всі кандидати на керівні посади в органи державної влади мали письмово повідомляти про свою причетність до співробітництва з колишніми спецслужбами. Був прийнятий також закон про створення Інституту національної пам'яті.

Значний резонанс у суспільному житті мала реформа адміністративно-територіального устрою (1998). Поділ країни на 16 воєводств виявився витратним заходом, вніс чимало хаосу в діяльність влади, викликав численні протести різних політичних сил і громадських об'єднань. Згодом, у 1999 р. розпочалася реалізація реформи системи охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, освітньої сфери.

Президентські вибори 2000 р. свідчили про завершення поляризації політичної сцени. Л. Кваснєвський переміг уже в першому турі (54,5%). Сеймові вибори 2001 р. також принесли перемогу лівим силам (Союз демократичної лівиці - Унія праці), які здобули 41,04% голосів (216 мандатів). Парламентськими стали Громадянська платформа (12,68% і 65 мандатів), Самооборона (10,02% і 53 мандати), Право і Справедливість (9,5% і 44 мандати), Польська народна партія (8,98% і 42 мандати), Ліга польських родин (7,87% і 38 мандатів). Тоді ж у парламенті вперше з'явилися радикали: крайні ліві (Самооборона, створена на базі сільської профспілки) і крайні праві (націонал-католицька Ліга польських родин). Коаліційний уряд очолив лідер Союзу демократичної лівиці Л. Міллер. Хоча коаліція лівих не мала парламентської більшості, вона була налаштована на прагматичне розв'язання назрілих у країні проблем. Основну увагу уряд звернув на підготовку умов вступу Польщі до ЄС.

Парламентські вибори 25 вересня 2005 р., які відбувалися за низької активності (40,5%), принесли перемогу шести політичним силам. Найбільшу підтримку отримала правоцентристська партія Право і справедливість (33,8% голосів і 155 мандатів). 29% і 133 мандати припало Громадянській платформі. Периферійні позиції посіли Самооборона (11,4% і 56 мандатів), Союз демократичної лівиці (11,3% і 55 мандатів), Ліга польських родин (8% і 34 мандати) та Польська селянська партія (7% і 25 мандатів). Прем'єр-міністром став К. Марцінкевич, який сформував уряд меншості.

У жовтні 2005 р. поляки обирали главу держави. За результатами першого туру приблизно однакові показники підтримки мали голова Громадянської платфор ми Дональд Туск (36%) і мер Варшави, один з лідерів Права і справедливості Лєх Качинський (33%). Д. Туск вважав, що Польщі необхідне якнайшвидше впроваджувати в життя принципи вільного ринку для зростання економіки і створення робочих місць. Л. Качинський обіцяв повернути Польщі католицькі цінності, зберегти систему соціального забезпечення. Як наслідок, при невисокій виборчій явці (51%), незначна більшість (54,04%) віддала перевагу Л. Качинському.

Урядування К. Марцінкевича характеризувалося переважно ліберальними діями, він йшов на компроміси, але також намагався часто діяти без консультацій з президентом. Це спричинило конфлікт між гілками влади. За таких умов у червні 2006 р. відбулася зміна прем'єр-міністра, яким став висуванець Права і справедливості Ярослав Качинський, рідний брат чинного президента.

Улітку 2007 р. в країні виникла політична криза. її започаткували звинувачення кількох високопосадовців у міністерстві сільського господарства в корупції. За таких умов були призначені дочасні вибори до Сейму і Сенату, які відбулися 21 жовтня. Явка виборців становила 53,88%. Абсолютним переможцем сеймових виборів стала опозиційна ліберальна Громадянська платформа - 41,51% (209 мандатів). Правляча консервативна партія Право і справедливість з 32,11% (166 мандатів) опинилася на другому місці. Парламентськими стали також виборчий блок Ліві і демократи - 13,15% (53 мандати), Польська селянська партія - 8,91% (31 мандат). Один мандат отримала німецька національна меншина. У Сенаті Громадянська платформа отримала 60 місць, а Право і справедливість - 39. Лідер Громадянської платформи Дональд Туск на початку листопада сформував уряд.

2. Економічний розвиток Польщі у 1900-2005 рр.

Успіху реформ і динамічному розвитку господарства сприяла підготовленість економіки і суспільства до сприйняття системи нових ринкових відносин. Ще у 80-х роках XX ст. робилися спроби економічного реформування: підвищено самостійність господарських суб'єктів, створено органи самоуправління на підприємствах, проведено часткову лібералізацію внутрішніх цін, розширено можливості розвитку приватного сектора в місті тощо. Заслугою першого некомуністичного уряду (Т. Мазовецького) була розробка програми розвитку (програма Бальцеровича) і вибір економічної політики, адекватної стану економіки та суспільства. Програма заклала основи переходу до ринкової системи господарювання. Водночас держава зберегла найважливіші економічні (гроші, кредити, відсоткові ставки) та адміністративні важелі.

Відмінною рисою економічної політики на початковому етапі стало використання жорстких монетарно-фінансових інструментів, відомих як «шокова терапія». Суть цієї політики зводилася до різкого скорочення обігової грошової маси, встановлення високих відсоткових кредитних ставок, обмеження пільг, росту прибутків підприємств та населення. Це дозволило за короткий час стабілізувати господарство та розпочати лібералізацію економіки (запровадження єдиного валютного курсу, конвертування злотого, усунення податкових пільг). Наслідком реформи стало формування відкритої економіки, впорядкування господарських зв'язків, притік західних товарів і залучення західного капіталу на внутрішній ринок.

Одним з досягнень польських реформаторів було швидке реагування уряду на власні промахи, що дозволяло уникати кризових ситуацій. Особлива увага приділялася законодавчому забезпеченню процесу реформ. Через відсутність нових законів повністю був реанімований довоєнний Торговий кодекс. Одночасно розроблялася цілісна система нового господарського законодавства, де враховувалися нормативи і стандарти, що діяли у країнах Євросоюзу.

В основу системної трансформації уряд поклав кардинальні перетворення власності. її зміна відбувалася у таких формах: прямого продажу підприємств юридичним і фізичним особам; акціонування підприємств; виділення власності органів місцевого самоуправління; змін у кооперативному секторі; включення в господарську систему підприємств, які частково або повністю належали іноземцям. Таким чином, специфікою польської приватизації стало використання різних форм і методів. До початку 2002 р. 70% підприємств були роздержавлень Надалі приватизаційний процес загальмувався, що пов'язувалося з його високою політизацією тощо.

Особливу роль для розвитку польської економіки відіграли списання зовнішнього боргу (46 млрд. дол.) банками США (на 50%) і Західної Європи (на 70%), надання Міжнародним валютним фондом позики в розмірі 2,5 млрд. дол. Сукупний обсяг іноземного капіталу в 1993-2003 рр. становив близько 70 млрд. дол. У польську економіку вкладали капітали близько 890 фірм з 35 країн. Саме іноземні інвестиції стали найважливішим фактором економічного росту.

Масштабність реформ, їх соціальний аспект дозволили говорити про «шоковий» характер другого етапу реформування. Команда Л. Бальцеровича (віце-прем'єр-міністр з економічних питань) представила Сейму «Фінансову стратегію держави на 1999-2001 рр.» (відома як «другий план Бальцеровича»). Якщо його перший план вивів Польщу зі замкнутого кола дефіцитів і інфляції, то другий мав запобігти новій фінансово-економічній кризі та забезпечити стійке економічне зростання ВВП щонайменше на 6% щорічно.

Економічно Польща на зламі XX-XXI ст. увійшла до так званої великої десятки держав, які за темпами зростання майже вдвічі перевищують середньосвітовий показник. Та все ж попри очевидні успіхи життєвий стандарт поляків залишається утричі нижчим, ніж середній по ЄС. На початку XXI ст. трудові ресурси країни становили близько 22 млн. (57% населення). Вони були зайняті у сільському господарстві (26,5%), промисловості (25%), торгівлі (12,7%), будівництві (5,7%), транспорті (5%) тощо. У 1994-2001 рр. щорічний приріст ВВП був більше 6% й у 2002 р. становив 373,2 млрд. дол. (9700 дол. на душу населення). У 2005 р. ці показники були відповідно 512,9 млрд. дол. і 13 275 дол. У 2005-2006 рр. промисловість давала 35% ВВП, сільське господарство - 3,8%, сфера послуг - 61,2%. З них на приватний сектор припадало близько 70%. Торгове сальдо на початку XXI ст. було негативне. Так, у 2003 р. польський експорт становив 32,4 млрд. дол. (з них 70% припадало на країни ЄС), а імпорт - 43,4 млрд. дол. Найбільший торговий партнер - Німеччина (близько ЗО% усього експорту/імпорту).

Отже, глибокі системні перетворення в країні відбулися за короткий час, без тривалого періоду економічного спаду чи застою. Польський досвід свідчить, що незважаючи на часту зміну урядових кабінетів, принципових змін в економічній політиці не відбувалося. При цьому більшість політичних сил дійшло одностайності щодо неминучості утвердження ринкової економіки, зберігаючи відмінні підходи лише стосовно темпів і обсягу їх упровадження.

3. Основні вектори зовнішньої політики Польщі на сучасному етапі. Польсько-українські відносини

Стратегія зовнішньої політики кардинально змінилася з приходом до влади уряду Т. Мазовецького. Це знайшло відображення в нормативних документах «Основи польської зовнішньої політики» й «Оборонна стратегія Польської Республіки» (листопад, 1992 р.). Пріоритетними напрямками стали інтеграція до європейських і євроатлантичних структур. У 1994 р. Польща заявила про намір вступити до НАТО, взяла участь у його програмі «Партнерство заради миру» і після тривалих переговорів та узгоджень у 1999 р. стала повноправним учасником цього військово-політичного блоку. У квітні 1994 р. Польща подала формальне прохання про вступ, а через десять років стала повноправним членом ЄС. Вона підтримала та розвинула ідею створення так званих єврорегіонів, метою яких є зближення з сусідами для розв'язання спільних економічних і культурних питань («Татри», «Карпати», «Буг», «Балтика», «Померанія» та ін.).

Динамічно розвивалися польсько-українські взаємини. Польща офіційно визнала незалежність України 2 грудня 1991 р., а через місяць між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. Основою розвитку двосторонніх зв'язків став Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво (травень, 1992 р.). У 1992 р. було створено Консультаційний комітет президентів Польщі й України, який мав розробити концепцію стратегічного партнерства між двома країнами. Спільна заява президентів України та Польщі «До порозуміння і єднання» (1997) підсумувала складний період в історії двох народів і закликала жити в злагоді та мирі. З цього часу польсько-українські взаємини набули статусу стратегічного партнерства, а Польща зобов'язалася сприяти інтеграції України до НАТО. З 2000 р. вона стала координатором дій НАТО в Україні.

На початку XXI ст. польсько-українські відносини розвивалися досить інтенсивно Відбувалися візити президентів, прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ і оборони, зустрічі парламентаріїв двох країн, консультації і конференції. Засідали Консультаційний комітет при президентах Польщі та України, Міжнародна польсько-українська координаційна рада з питань міжрегіонального співробітництва, Змішана комісія з питань торгівлі і економічного співробітництва.

Висновки

На зламі ХХ і ХХІ століть Польща - це країна, яка в політичному, економічному і культурному відношеннях переживає «перехідний стан», долаючи цивілізаційне відставання, зумовлене історичними катаклізмами останніх трьох століть, прагне посісти належне їй місце у світовому співтоваристві.

Сучасному польському суспільству дослідники приписують такі основні риси: воно є більш «рефлективним» (таким, що постійно осмислює своє становище), схильним до порівняння, нетерпеливим в очікуванні змін на краще. Зміни ментальності вимагають більшого часу для пристосування до нової реальності, супроводжуються кризою взаємин між поколіннями. Одною з визначальних рис польської свідомості, яка об'єднувала численні покоління поляків у боротьбі за незалежність два останні століття, був «політичний романтизм».

Його головний зміст - поєднання патріотизму з суспільно-моральним ідеалом на засадах месіанства, які у підсумку народжували дуже високі суспільні очікування, входили в суперечність з дійсністю. Історичні катаклізми XX ст. сприяли консервації в ментальності поляків елементів політичного романтизму, які стали невід'ємною складовою політичної свідомості суспільства, що підживлювалася освітою, вихованням, культурою як комуністичним режимом, так і опозицією. Саме ці елементи є причиною психологічного опору суспільним змінам. Дійсність вимагає зміщення акцентів з політичного романтизму в бік політичного праґматизму. Демократичний устрій передбачає формування громадянського суспільства, яке суперечить романтичній візії єдиної нації. Зіткнення суспільних очікувань і реальності спричиняє психологічний дискомфорт, часом призводить до фрустрації. Перебіг трансформації яскраво підтверджує думку відомого вченого і публіциста А. Бохенського, що загальною психологічною рисою польської нації є те, що поляк не може обійтися без ідеальних стимулів діяльності. З другого боку, наступ соціального прагматизму народжує втечу до романтичних ідеалів. Тому стан ментальності поляків зламу XX i XXI ст. деякі дослідники окреслюють як «перехідний», «між романтизмом і прагматизмом».

Список літератури

1. Алексашенко С. Экономическая реформа: польский вариант // Международная экономика и международные отношения. - 1990. - №7. - с. 17.

2. Кріль М.М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ - початок ХХІ ст.): Навч. посібник. - К.: Знання, 2008.

3. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи: Курс лекцій (40-90-ті рр. ХХ ст.). - К.: Либідь, 1997.

4. Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у ХХ ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996.

5. Филиппов Б. Польша в поисках выхода из кризиса // Международная экономика и международные отношения. - 1990. - №3. - с. 49.