Ритм життя в Середні віки був уповільненим. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа і зими. "їхній час - це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами, строками виплат і оброків" (М. Постуро). Час цінували лише духовенство та ділові бюргери. Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів правління такого-то короля” чи “коли дні стали довшими". Cвітський календар базувався на літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого тижня Великого посту), "виноградарі" (п'ятниця), "зрадлива жінка" (субота).

У Середні віки уявлення про людину склалося під впливом християнства, яке трактувало її неоднозначно: людина є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріховною. Спершу християнство вважало людину нікчемною, зіпсованою, пасивним виконавцем Божої волі. Однак у XII-XIII ст. сформувався привабливіший образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася не як кара Господня за людські гріхи, а як засіб спокутування гріхів, отож - спасіння. Суспільство, відповідно, посуворішало до тих, хто не працював. У XIII ст. Бога в його земному втіленні стали зображувати зовні людиноподібним. У християнстві з'явилося дві концепції людини: одна бачила в людині вічного мандрівника, який прямує тернистими шляхами або до спасіння й безсмертя, або ж, навпаки, до забуття й пекельних мук, інша вбачала сутність людини в щирому каятті й замолюванні гріхів - заради спасіння. Мовляв, у людині поєдналися душа і тіло, дух і матерія. Тіло визначає посмертну долю душі, тому до нього треба ставитися суворіше: приборкувати буйство плоті молитвами, постами тощо. Певна річ, тіла різні. Тіла святих, монахів, вельмож, єпископів заслуговують на шану, їх навіть можна набальзамовувати, тіла ж простолюдинів нічого не варті. Військові, які створили справжній культ фізичної сили, дивилися на тіло іншими очима, аніж духовенство.

За середньовічними уявленнями, життя людини поділялося на шість періодів: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Ці життєві віхи не збігалися з сучасними уявленнями. Вважалося, зокрема, що юність триває до 25 років, зрілість - до 45, після чого настає старість.

Середньовічну людину переконували, що кожен має бути тим, ким він є, яким його створив Бог. Підніматися по соціальній драбині - значить виявляти гординю, опускатися по ній - викликати до себе зневагу. Слід шанувати земні устої, бо вони - відзеркалення небесних порядків. "Це означало обов'язок людини коритися вищим авторитетам: папі і прелатам, якщо це була церковна людина; королю, сеньйорам, патриціанським правителям міста, якщо йшлося про мирянина" (А.Л. Ястребицька).

Людину середньовічного Заходу постійно діймав страх, гнітило почуття невпевненості. Боялася вона (часом панічно) темряви, привидів, вовкулаків, хвороб, бродяг і жебраків, чортів, відьом, Антихриста чи Сатани, кінця світу, чужаків, язичників, сонячних і місячних затемнень, появи комети, можливості живим опинитися в могилі. Боялася й ненавиділа писемні документи (учасники стихійних народних бунтів нерідко нищили документи, а часом і тих, хто їх складав). Церква своїми проповідями, фантасмагорією пекельних мук лише нагнітала це почуття страху.

Звідки виникали ці страхи, через які тодішній люд легко впадав у паніку й був схильний до руйнівних імпульсивних вибухів протесту, нерідко вкрай жорстоких? (Натовпи голодних і пригноблених легко виходили на вулиці й громили все, що траплялося на їхньому шляху (А.Я. Гуревич). Приводом до таких народних збурень найчастіше були чутки про викрадення дітей “циганами”, про підвищення податку на сіль, про політичні змови тощо).

Перші страхи охопили християнський Захід у 1000 р., коли люди чекали кінця світу (у працях окремих медієвістів ці страхи дуже перебільшені). Значною мірою вони нагніталися всілякими темними проповідниками, які "справді керували народом. тримали натовп у своїх руках, вселяючи в нього то страх, то надію, примушуючи його плакати, співати, коритися чи бунтувати" (Ж. Делюмо). Дошкуляв страх перед Люцифером (Сатаною), якого в ранньому Середньовіччі ще не вважали огидним чудовиськом, однак в XI-XII ст. вже сприймали як спокусника й мучителя, а з XIII ст. панічно боялися як володаря пекла. Апокаліптичні страхи поширювалися також під впливом месіанських традицій євреїв (євреї "сподівалися на пришестя Антихриста - турка, який помститься за зневажений Ізраїль" (Ж. Делюмо). Побоювалися усього нового та його носіїв - чужаків причому “для селян це були городяни, для городян - сільські жителі, бродяги ж були чужаками для тих і інших" (Ж. Делюмо). Боялися паперів, бо не вміли їх читати. Охоплював жах перед вовком, який уявлявся середньовічній людині найжорстокішим і найхитрішим звіром, настільки диявольським, що навіть траві не рости там, де він колись проходив. Певні підстави для таких страхів були, адже вовки під час голоду і воєнних лихоліть нерідко нападали на людей серед білого дня. На вовків усім миром влаштовували облави. Народ складав міфи про всіляких потвор (скажімо, про морського монаха - підводну істоту, що водиться поблизу узбережжя Норвегії). У чоловіків викликали страх жінки (“Природу цього страху психологи ще не дослідили. Все ж взаємна ворожість двох складових людства, напевно, існувала завжди. Страх перед жінкою не був лише вигадкою християнських аскетів. Християнство увібрало страх, який існував раніше, й використовувало цей жупел до XX століття” (Ж. Делюмо)) - в їхньому уявленні, поплічниці Сатани (Тертуліан, наприклад, так звертався до жінки: “Ти мусиш завжди бути в траурі, лахмітті й покаянні, щоб спокутувати свою вину за погибель роду людського. Жінка, ти ворота диявола, ти першою доторкнулася до дерева Сатани й порушила Божий закон. ” Св. Августин повчав, що Божою подобою є лише чоловік, жінка ж подібна йому лише душею і, як істота нижча, має коритися чоловікові. Нагнітання страхів щодо жінки, поза сумнівом, пояснювалося й тим, що значна частина середньовічної культури “перебувала в руках нежонатих чоловіків, яким не залишалося нічого іншого, як захоплюватися цнотливістю й зганяти злість на спокусницях. ” (Ж. Делюмо). На порозі Нового часу страх перед жінкою вилився в сумнозвісне полювання на відьом). Очевидно, тут далися взнаки загадкові для чоловіка пологи та незбагненна жіноча психологія.

Диявол, чужинці, жінка страхали, проте найбільше холодив людські серця жах неминучої смерті. Смерть і потойбічний світ посідали чільне місце в середньовічних ментальностях. Усе ж ставлення до них змінювалося впродовж середньовічної доби.

На світанку Середньовіччя смерті панічно боялися, вона викликала почуття огиди. Цвинтарі виносили за місто чи село, щоб вони не оскверняли святинь, за межами поселення ховали навіть християн. Проте навернення Європи у віру Христову на певний час змінило погляд на смерть. Християни свято вірили в те, що Ісус своїм воскресінням здолав смерть, яку стали сприймати як нове народження, як перехід у життя вічне. На смерть чекали спокійно, майже з радістю. Десь у VIII ст. небіжчиків стали ховати вже не за містом чи селом, а "біля святих", у церкві-базиліці. Церкви обзавелися своїми цвинтарями. Цвинтар, в очах християн, перетворився на місце сакральне, публічне (звичай ховати небіжчиків на території церкви зберігся в Європі принаймні до кінця XVIII ст.). Характерно, що до XIV ст. учасники похоронної церемонії одягатися в усе яскраве, але після того, як французький король Людовік XII одягнувся після смерті (в 1514 р.) королеви Анни Бретонської в чорне, носити чорне на знак жалоби стало в Європі традицією. З XIV ст. європейці почали ховати небіжчиків у домовині (катафалк з'явився пізніше, вже в XVII ст.). У XIV-XV ст. (ймовірно, внаслідок Чорної смерті) ставлення до смерті знову змінилося. Вона "перестала бути фіналом, підведенням рахунків, судом чи блаженним сном. стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною, стражданням" (Ф. Ар'єс).

Люди йшли з життя за різних обставин і смерть у кожному конкретному випадку сприймалася по-різному. Так, раптова загибель без свідків і відповідних приготувань вважалася ганебною. Упереджено ставилися, наприклад, до смерті в дорозі, до утопленика, до враженого блискавкою й особливо до самогубця. Таких небіжчиків ховали без церковного ритуалу. На могилу на церковному цвинтарі міг розраховувати лише той, хто був у злагоді з церквою (До речі, цвинтар у християнській Європі, попри заборону Нантським (1405) і Анжерським (1423) церковними соборами здійснювати на ньому будь-яку мирську діяльність, служив аж до кінця XVII ст. форумом, ринковою площею, місцем прогулянок і зустрічей, ігор і розваг, судових засідань, навіть любовних побачень. Пояснюють це тим, що цвинтар, як і церковне приміщення, вважався захистом, він був недоступним для правоохоронних органів).

Страхи негативно впливали на психіку людей. Найімовірніше, саме через них середньовічний люд легко впадав у паніку і мав схильність до підсвідомих, імпульсивних вибухів протесту, нерідко позначених люттю й жорстокістю.

Зі страхом боролися. Щоб захистити себе від диявольських витівок, нерідко зверталися до магії, не покладаючись ані на свою набожність, ані на Боже милосердя. Сподівалися також на допомогу чудодійної сили хреста, святих мощей, ангелів-хранителів.

Середньовічна людина не розмежовувала природне і надприродне, реальне і уявне. Для неї небесний світ був "не лише таким же реальним, як і земний, а й становив із ним од ціле" (Ф. Ар'єс). Вона часто бачила "видіння", причому кожен своє: один - райські кущі, інший - пекельні муки. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Ніхто, навіть найправедніший, не був упевнений у тому, що неодмінно потрапить до раю адже уявлялося, що й на "тому світі", в "небесній канцелярії", порядку малувато - там запросто можуть щось наплутати.

Середньовічна людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква, зрозуміло, не мала нічого проти такої віри, проте вкрай негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала, що це належить робити виключно королям, святим, найвидатнішим єпископам і ченцям. Тлумачення снів у середньовічній Європі "досить широко використовувалося для фабрикації фальшивок на догоду політичним і матеріальним інтересам" (А.Л. Ястребицька).

Важливе місце у середньовічних ментальностях займала ідея чистилища - проміжної інстанції між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до святих місць і практику заповітів. Церкві жертвували маєтки, величезні суми грошей, замовляли сотні, а то й тисячі заупокійних мес, аби лиш вона допомогла визволити душу з чистилища. Так, по одному з імператорів Священної Римської імперії у 1493 р. справили близько 18,5 тис. заупокійних мес. Така турбота про кращу посмертну долю іноді вела до розорення дворянських гнізд.

Характерною рисою ментальності середньовічної людини було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих, причому для певності обзаводилися неймовірною кількістю цих заступників перед Богом. Так, городяни німецького міста Кельна вшановували 11 тис. дів, 6666 вояків Фіванського легіону і 10 тис. рицарів. Не пасли задніх і студенти, які обрали собі безліч патронів (передусім cв. Миколая), на підтримку яких розраховували на іспитах. Святих ублажали молитвами, сподіваючись на їхню вдячність. Від них вимагали чуда.

Вшанування святих свідчило про те, що середньовічний люд "небесну ієрархію моделював за земними зразками: адже ким, власне, були святі… яким люди молилися про заступництво перед Богом, як не патронами, котрі піклуються про своїх клієнтів?" (Г. Кенігсберг).

Церква з вигодою для себе використовувала язичницьку віру в чудо, наповнивши її християнським змістом. Вона, скажімо, доводила, що лише Бог спроможний втручатися в закони природи чи судове дізнання. Формула "Бог на боці правого" узаконила "один із найбільш дикунських звичаїв Середньовіччя" (Ж. Ле Гофф) - так званий Божий суд - моторошне й безглузде випробування вогнем чи водою. Втім, IV Латеранський собор у 1215 р. заборонив ордалії, замінивши їх усними чи писемними свідченнями.

У XII ст. склалося уявлення про сім смертних гріхів, якими вважалися пиха, жадібність, обжерливість, розкіш, гнів, заздрощі та лінощі. Крім них, диявол приготував для людей цілу низку інших спокус, причому різних для кожного суспільного стану чи прошарку. Так, монахам перепало від нього лицемірство, рицарям - розбій, купцям - обман і лихварство, клірикам - симонія. Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь.

Світ середньовічна людина сприймала в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів. Не випадково так багато важила для неї граматика, адже ця наука стосувалася не лише літер і складів, а й мови символів. Особливо популярною була тоді нумерологія. Символічними вважалися літери в імені Адама, число три (символ Трійці), чотири (кількість євангелістів, райських річок і людських добродіянь), шість (шість віків світу), сім (сім дарів Святого Духа, церковних таїнств, смертних гріхів), вісім (кількість душ, які врятувалися в Ноєвому ковчезі під час Всесвітнього потопу), дев'ять (дев'ять чинів ангелів), десять (кількість Божих заповідей), дванадцять (кількість Апостолів, місяців у році) тощо. Існувала символіка кольорів. Так, пурпурний колір символізував імператорську і королівську гідність, синій - Діву, та французький королівський двір, зелений - звабливу, але сповнену небезпек молодість, жовтий - зле, обман, поєднання білого й червоного - чистоту і милосердя, золотий - владу й панування тощо. Символами були й амулети (християнські, язичницькі), відповідність яких християнському віровченню "не завжди була зрозумілою не лише рядовим парафіянам, а й багатьом священикам і ченцям, за участю яких вони впроваджувались у повсякденну практику" (Ю. Є. Арнаутова).

Французький історик Філіп Ар'єс вважає, що тогочасна людина "вірила водночас і в Бога, і в матерію, і в життя, і в смерть, у радість володіння речами і в радість позбавлення від них. Історики помилково протиставляли… ідеалізм - матеріалізмові, приписуючи їх різним епохам, насправді ж ці поняття співіснували одночасно і такою ж мірою доповнювали, як і протистояли одне одному".

Втім, далеко не всі в Середні віки вдавалися до богословських та філософських роздумів. Ніколи не переводилися й ті, хто вів безтурботне життя. Дороговказом для них слугував принцип, сформульований Мефістофелем у "Фаусті" Гете:

Придивився,

Як весело живе гульвіса.

Аби легке було похмілля,

Аби шинкар на віру дав -

Ото йому усіх і справ.

Медієвісти ставлять собі запитання: яким бачило світ духовенство? І відповідають на нього так: найімовірніше, церковні ієрархи, особливо абати великих монастирів, уявляли світ "так само широко, а можливо навіть ширше, аніж королі", світогляд же дрібних служителів культу "мав такі ж самі вузькі горизонти, як і світогляд їхніх парафіян. і єдиним їхнім життєвим досвідом був страх, що його вони часто-густо відчували впродовж усього свого життя" (Е. Поньйон).

Поряд з традиційною ментальністю й емоційним сприйняттям світу, в основі яких лежало магічне, зароджувалась і розвивалась нова система світосприйняття, особливо в містах і через міста, оскільки еволюція там відбувалась швидше. Висхідним моментом у формуванні нової ментальності став матеріальний предмет - книга. Все, що виходило з-під пера університетських майстрів або інших представників інтелектуальної еліти середньовіччя, можна було прочитати, використавши написане слово і, найголовніше, відбувалась десакралізація книги, вона все більше наповнювалась світським змістом, висвітлювала повсякденні людські проблеми ⁽Ж. Ле Гофф).

Середньовічна людина все більше набувала впевненості у своїх можливостях, стверджувалась у думці про свою перевагу над природою. Це виявилось передовсім у значному піднесенні будівельного мистецтва. Романське мистецтво ХІІ ст., переповнене песимізмом, поступається в ХІІІ ст. готиці, яка рветься до щастя, звернувшись до зображення людей і квітів.

Будова тіла, структура людського організму служили у середньовіччі метафорою для осмислення структури організму суспільного. Поділові на тілесність і духовність відповідав дихотомічний поділ суспільства на злих і добрих, сильних світу цього і бідних, зрештою, на світських і духовних. Поруч з дводільною схемою сформувався, спершу на Заході, а пізніше також і на Сході, поділ людей на три групи - тих, хто молиться (oratores), тих, хто воює (bellatores) і тих, хто працює (laboratores). Під тими, які працюють, розумілися селяни, отже, в цьому поділі не було ще місця ні для ремісників, ні для міщан взагалі, ні для купців, праця яких первісно вважалася менш почесною, ніж праця землероба. Не знайшлося місця в триподілі й для всіх інших, які були поза регламентованими структурами суспільної організації. До тих, хто залишалися на марґінесі, належали, зокрема, жебраки, засуджені на вигнання, піддані церковній анафемі (що вважалося тоді карою страшнішою, ніж смерть), також скоморохи, прокажені тощо.

У межах кожної з великих груп багато в чому важливішим, ніж поділ на названі категорії, був поділ на суспільну верхівку і решту. Так, серед тих, які моляться, істотним був розподіл на єпископів, монахів, світське парафіяльне духовенство і на духовенство "низове", мандрівних вбогих клириків. Важливо зазначити, що всі визначення суспільних категорій стосувалися, передовсім, чоловіків. Підпорядковане місце жінки в суспільстві значною мірою обґрунтовувалось уявленнями про гріховність всього тілесного.

Прихована неприязнь до духовенства та водночас його глибоке пошанування, є тою ниткою, яка проходила через релігійні настрої середньовічної людини, це пояснюється духовним занепадом самого кліру, з одного боку, та відчуженням від суспільного життя інших станів, наявністю язичницьких підсвідомих потягів та існуванням де-факто різних форм релігійного життя серед рицарства, купецтва, міщанства та селянства (Й. Хейзинга).

Присутність "професійних патронів" - св. Христофора, св. Миколая, св. Брандана, св. Климентія, св. Гертруди Брабантської свідчить про формування своєрідного канону святих, притаманного тільки представникам цього стану, але це звичайно, не виключає паралельне існування таких канонів і серед інших станів. Сам процес формування цього "пантеону" потребує детального дослідження, оскільки воно дає "ключ" до розуміння ментальних установок духовності купецького стану, які я далі й проаналізую.

Не менш неоднозначним було і релігійне життя. З одного боку, купці виступали в ролі щедрих донатів - "спонсорів" монастирів чи церков певного округу, єпископства, засновували церкви за межами "католицької ойкумени", а з іншого були постійними носіями різного роду єресей, оскільки, ведучи рухливий спосіб життя постійно контактували з представниками інших релігій (А.Я. Гуревич).

Особливо гостро співвідношення між Церквою та купецтвом, між релігією та торгівлею протиставлялося у ранній етап (Х-ХІст.). Офіційна позиція католицької церкви рішуче засуджувала наживу, меркантилізм та будь-які прояви комерційної діяльності, заради отримання зиску. Таким чином психологія купців булла двоякою, оскільки, з одного боку, різкий осуд та моральний тягар, а з іншого - бажання зиску та потреби самого суспільства…

1000 рік приніс зі собою апокаліптичні страхи - це час, коли "люди торгівлі" масово починають заповідати своє майно Церкві. Цікавим є аналіз промов проповідників того часу - купецтво та "люди торгівлі" в них виступають одними з найбільших грішників; поряд змальовуються сцени проклять та покарань, які чекають їх на Страшному Суді (М. Блок). Психологічний тиск та моральний осуд з боку католицького кліру формував особливий тип ментальності купецтва - сповнений благочестивості та побожності, з одного боку, і ворожий до католицького кліру, з іншого (А.Я. Гуревич).

Простір і час не тільки існують об'єктивно, а ще й сприймаються досить суб'єктивно; їх переживання та усвідомлення є різним в різних цивілізаціях, на різних стадіях суспільного розвитку, різних прошарках населення одного й того ж суспільства чи навіть окремими індивідами. Людина керується в практичному житті і свідомості тими чи іншими категоріями - картиною світу і від того, як він інтерпретує їх, залежить його поведінка, поведінка соціальних груп чи розвиток цілого суспільства. Для медієвістики особливо важливим є вивчення концептуальної і чуттєвої бази культури - оскільки дає ключ до розуміння тих явищ і подій, які мали місце в досліджуваний нами час, оскільки сприйняття часу і простору корегує певну модель поведінки, певні вчинки, які невідомі нам на сьогодні. Людина не народжується зі сприйняттям часу, його часові та просторові поняття визначаються тою культурою, до якої він належить (Ф. Бродель).

Не варто говорити про єдині категорії часу та простору притаманні всьому Середньовіччю і до всіх держав Європи того періоду. Але можливо відкрити загальні тенденції, головні аспекти, які є характерними для різних регіонів Зх. Європи того часу. Розквіт міської культури напряму пов'язаний з діяльністю купців та ремісників в корені має поглиблену диференціацію традиційної картини світу, колись єдиної для всіх.

Час. У середні віки час - це прерогатива Церкви, засіб впливу на середньовічну людину. Пересічний англійський, французький, бельгійський, селянин чи міщанин існував наче "поза часом". Рух часу не сприймався як такий - він був зумовлений природними детермінізмами - зміна дня/ночі, рух небесних світил, зміна пір року, з одного боку, та релігійним уявленням про безкінечність людського життя з точки зору християнства, з іншого (Жювеналь дез Юрсен). В ранньому Середньовіччі лише Церква володіла монопольним правом на час: час для утрені, обідні, вечірні, церковні свята (як точки відліку тих чи інших подій). Людина ІХ-ХІІ ст. - міщанин, селянин чи навіть рицар, почасти взагалі не знала скільки їй років.

Така картина сприйняття часу була сформована в ранній період Середньовіччя ідеями Аврелія Августина (Августин Блаженний - 354-430 рр.) та Северина Боеція (Анніцій Манлій Торкват Северин Боецій - 480-525 рр.), котрі сформували ідею про відсутність минулого та майбутнього, а наявність лише сьогодення. Таке бачення часу проіснувало аж до ХІІІ ст. коли було піддано сумніву теологічними трактатами Фоми Аквінського та П'єра Абеляра.

Умовиведення торгівлі змінювали і спосіб життя - купець, на відміну від пересічної людини Середньовіччя, практично постійно користувався категоріями майбутнього, плануючи торгові операції та оперуючи з часом. Така категорія дозволяла вже зовсім по-новому сприймати та відчувати час, купець бачив його рух, його зміни і це сприяло виробленню нових ментальних установок. Оскільки його діяльність напряму пов'язана з часом, він бачить його скінченність, що не характерно для загальної маси людей Середньовіччя, котрі вірили в безкінечність і вічність світу. Не випадково появу годинників на ратушах великих міст Ле Гофф пов'язує з діяльністю купців (Ж. Ле Гофф).

Можливість прогнозувати події, робити проекцію на майбутнє звичайно порушувало середньовічні критерії часу, сформовані релігійними уявленнями, а це в свою чергу приводило до конфронтації з офіційною Церквою, котра підсвідомо сприймала це, як пряме зазіхання на Божественне провидіння та наперед визначеність (А.Я. Гуревич).

З категорією "час" пов'язана і інша менталісна категорія - можливість мріяти. Мрія, як категорія не є властива для пересічної людини того часу; це звичайно не означає, що людина Середньовіччя не мріяла взагалі, її мрії були обмежені практичним колом міркувань - це прагматичні мрії. Вони, як правило, були приземлені і не виходили за рамки його реального життя. Для купця - це вже категорія в нашому класичному розумінні (Э. Ле Руа Ладюри).

Середньовічне село, як і місто, жило переважно в своєму, замкнутому світі. Їх географічні уявлення, як правило, не виходили за рамки селища/міста та декількох кілометрів від нього (бл.8-10 км²). Дороги, як засіб комунікації, в силу постійних нападів банд на подорожніх не користувалися популярністю. Їх якість з римських часів значно не підвищилась, а швидше навпаки. Королівські дороги були під охороною, проте пересуватися по них могли собі дозволити не всі, переважно купці, ремісники та заможні міщани. Слід зазначити, що пересування дорогами, які будували тамплієри у своїх командорствах Західної Європи, було безкоштовними для усіх (Ф. Бродель).

Постійне переміщення купця та його активне ведення операцій зумовило особливе ставлення до географії та сприйняття простору. Запорукою успішної торгівлі для купця було знання торгівельних шляхів, астрономії та географії.

В контексті простору цікавим є сприйняття природи і космологія. Купець - по суті "дитя міста" мав своєрідне відношення до неї. Взагалі, фізична реальність середньовічного Заходу - величезний масив лісу та невеликих ландів - територій, які розроблялися. Для селянина - він, як правило, грає роль і ворога, бо мусить постійно з ним боротися, розчищати його (це ілюструють і епітети зі середньовічного фольклору: "страшний", "дрімучий", "темний"… це все те чого боїться людина того часу), і друга - бо "годує" його (дрова, мед, корм для свійських тварин та птиці), для дворянина - місце улюбленого відпочинку - полювання. Реальне життя ж для купця є тільки в місті, де зосереджено сферу його інтересів - ринки попиту і пропозиції. Ліс же, його уява населяє розбійниками, вовками, страшними звірами, різною нечестю… Він стає місцем страхів для всіх міщан, він "обступав" місто і "душив" його. Загроза, яка виходила з нього була як реальна (банди розбійників, хижих звірів), так і уявна - це "тривожний горизонт" середньовічного міста (Матвей Парижский).

Починаючи з 2 пол. ХІІ ст. в колективній уяві привілей отримати спасіння душі поширюється не лише на лицарську еліту, а й на представників третього стану (ремісників та купців), професії яких вважали гріховними. Близько 1170р. П'єр Коместор розвинув ідею про третій відділ потойбіччя, який буцімто займає проміжне становище між раєм та пеклом. Мислитель наголошував, що після смерті грішної людини її душа не обов'язково мусить потрапити до пекла: вона має всі шанси на спасіння через очищення муками в "чистилищі". При цьому, як вище вже наголошувалось, тривалість мук прямо пропорційно залежить від того, скільки часу людина жила в гріху. Час перебування в чистилищі також визначають міра тяжкості гріхів та молитви родичів і друзів за душу померлого (Й. Хейзинга).

Для нас є цікавим умови формування ідеї "чистилища" та її поширення, оскільки вона виникла саме тоді, коли третьому стані з'являється заможний прошарок - буржуа та збільшується прагнення до розкоші в стані рицарства.

Зміна суспільного ставлення до ремесел та торгівлі - основної діяльності третього стану, стала наслідком зміни ментальних установок. Головними з яких є часовість та просторовість. Час став сприйматися як конкретна категорія - він став використовуватися раціонально, що в свою чергу змінило ставлення до грошей та фізичної праці взагалі. Поступово ментальна проекція перемістилася на стан духовенства. Прикладами, нового ставлення до часу є проповіді абатів Стефана Хартінга, Петра Вельмишановного (Venerabilis), Роберта Молезмського та Бернарда Клервоського, котрі переконували своїх учнів та послідовників у тому, що немає нічого дорожчого за час (Ж. Ле Гофф). Людина, яка почала по-новому сприймати плин часу вже не повинна була працювати увесь день - час робив її вільною: людина почала матеріально збагачуватися, здобувати освіту, відпочивати, розважатися. Це дало поштовх для розвитку середньовічних університетів, змінилося ставлення до полювання - віднині це не просто спосіб отримати їжу в постійно напівголодному суспільстві, а вишукана забава. Вільна розпоряджатися своїм часом, людина ставала сама собі паном і усвідомлювала себе як унікальну в порівнянні з іншими особистість. Зовнішньою ознакою цього процесу стала поява у ХІІІ ст. прізвища, яке виокремлювало людину зі загальної маси. Купецтво, як елемент соціуму, частина третього стану, було продуцентом усіх цих ідей, категорій, які спричинило зміну менталісних установок.

Але разом з тим відношення до професії купця було двояким. Визнаючи важливість торгівлі для існування соціуму, виявляючи час від часу їй покровительство і маючи з неї вигоду, Церква зберігала своє упередження. "Торгівля містить в собі щось соромливе" - писав Фома Аквінський, котрий разом з тим усвідомлював важливість її діяльності для суспільства. Протиріччя положення купця в повні розкривається і в проповідях жебруючих ченців. Не варто забувати, що засновник чернечого ордену францисканців походив з родини багатих торгівців сукном. Їх проповіді ставили купця перед моральної дилемою: Царство Боже вготоване для тих, хто відрікся від земних благ, а бажання наживи - джерело багатства - є одним зі смертних гріхів… (Ж. Ле Гофф).

Християнські автори, засуджуючи в творах лихварство, малювали картини жахливих пекельних мук на тому світі. У 1179 році Західна Церква заборонила християнам займатися лихварством. Подібним заборонам в великій мірі пояснюється частка євреїв, котрі відігравали важливу роль в економічному житті середньовічного Заходу. Будучи, по суті іновірцями, вони могли займатися діяльністю, яка на практиці була необхідною, але різко засуджувалася як нехристиянська. Але, тим не менше лихварями були християни. Поширювалася думка, що лихвар - ворог Бога, природи і людини. Порушувалися смислові зв'язки, оскільки лихварство постійно живилося: він міг спати, їсти, а проценти росли. Лихвар, за середньовічною думкою, крав час у самого Бога (Ж. Ле Гофф).

У моральному ідеалі, створеному середньовічним лицарством, знайшли свій вираз моральні установки панівного класу феодалів. Якщо оцінювати моральний аспект світогляду середньовічного лицарства, як на мене, необхідно виходити із розуміння його як особливого соціального та морального явища, як певної неповторної культурної реальності, типу світосприйняття та світовідчуття. Особливість ментальності рицаря - культ куртуазного кохання, який є характерною рисою лицарської моралі. При дослідженні поглядів Ж. Ле Гоффа на феномен лицарства та куртуазного кохання, на мою думку, варто акцентувати увагу на більш широкому змістові поняття куртуазії: світський, мирський кодекс куртуазії був однією з частин нової системи цінностей, що спиралася на земні основи, і була створена людьми ХІІ-ХІІІ ст.; цей кодекс був покликаний сформувати цивілізованого воїна і вписати його в межі гармонійного цілого, що базується на двох головних відношеннях: культура - природа та чоловік - жінка.

Куртуазія як спосіб життя та поведінки була кроком уперед у процесі розвитку моральної самосвідомості лицаря, адже в палітру його почуттів включалося почуття кохання, що внутрішньо збагачувало його, примушувало заглиблюватися у власний внутрішній світ. Практика куртуазного кохання, таким чином, передбачала певну переоцінку моральних цінностей як самого лицаря, так і “дами серця”, на яку були спрямовані його піднесені почуття (Ж. Ле Гофф).

Зробивши більш шляхетною військову справу, лицарство зробило більш витонченими та шляхетними і суспільні відносини. Поєднавши церковну і світську ідеології, лицарство створило свій власний ідеал, який став синтезом мирських і релігійних цінностей, аскетизму та чуттєвості, містики і реалізму, ідеал, що існував на межі реального та ідеального. Складаючи меншість, лицарство відіграло виняткову роль у системі влади та політики, в соціокультурному плані, адже його моральні та загальнокультурні ідеали певним чином відображалися на сприйнятті та поведінці всіх інших соціальних верств.

На відміну від лицарської моралі, мораль середньовічного селянства була більш обмеженою у можливостях свого розвитку. Цьому сприяли консерватизм та одноманітність життя селянина, злиття його з природним середовищем, майнове, фізичне підпорядкування феодальному власнику, духовна залежність від церкви та традиційних норм життя на селі, що залишалися незмінними протягом довгого часу, переходячи з покоління в покоління. Експлуатація та беззаконня, ілюзорна підтримка селянина духовенством, штовхали його до пошуку моральної відради в обрядах старої язичницької релігії, залишки якої у селянському середовищі були ще досить поширеними. Накладання у свідомості селянина богословських проповідей на могутній пласт язичницьких вірувань зумовлювало створення складного конгломерату поглядів та уявлень середньовічного "простака" про навколишній світ, про власне місце і призначення у ньому.

Неквапливість, розміреність сільського життя, схильність до традицій, що знаходила відображення в установці на старовину і недовірі до будь-якого нововведення, консерватизм способів поведінки, панування стереотипів свідомості, інтелектуальна нерозвиненість, - ці та викладені вище чинники зумовлювали формування вкрай своєрідного морального “обличчя” середньовічного селянина, про які вже багато говорилось у попередньому розділі.

Продовжуючи дослідження моральних поглядів представників світських верств середньовічного суспільства, проаналізую мораль городянина. Як відомо, міське населення формує специфічний тип моральності. Характерний приклад її - мораль середньовічного купця (див. вище), наріжним каменем якої стають нові, “земні” цінності, а саме: багатство, праця, час, прибуток та ін.

Переживаючи у ХІ-ХІІІ ст. демографічне, економічне, соціальне та інтелектуальне піднесення, середньовічне місто формує нову систему цінностей, яка передбачає нетрадиційне ставлення до праці, рівності, соціальної ієрархії. Людина, начебто, підноситься, займає більш гідне місце в ієрархії цінностей, вибудуваній церквою, вона дещо вивільнюється з пут церковних догматів, які стримували рух її думки, починає розуміти і цінувати принади людського життя, не забуваючи при цьому творити праведні діяння задля спасіння душі; людина починає усвідомлювати головне - власну самоцінність.

Як видно з усього вищевказаного, моральність середньовічного городянина по своїй суті відрізняється і від моралі селянства, і від моралі лицарського стану, і від церковного аскетизму.

Отже, можемо з упевненістю констатувати, що ментальності західноєвропейського купецтва, лицарства та селянства пройшли значний шлях зазнавши змін, спричинених способом життя та характером занять.

Релігія, як невід'ємний атрибут Середньовіччя, його складова, його "хребет" і купець - є однією з центральних проблем для вивчення історії ментальності взагалі та купецької зокрема. Еволюція, яку здійснила офіційна Церква по відношенню до купецтва між ХІ-XV століттями відображає серйозні ментальні зміни того часу: від негативного, подекуди ворожого, до позитивного, навіть протекціоністського (купці стали серйозними джерелами фінансування монастирів та фундаторами церков). Зовнішніми ознаками цього процесу стала поява власного купецького пантеону святих - покровителів (св. Микола, св. Христофор, св. Климентій) та поява догмату про "Чистилище", як ідея, спочатку поширена суто у середовищі третього стану.

Перехід від "біблійського" часу до часу "купецького", який відбувся у ХІІ-ХІІІ ст., став ключовим у історії Середньовіччя, оскільки приніс зі собою ті категорії сприйняття, котрими користуємося нині. Людина стала сприймати плин часу і себе в ньому, що було характерно ще з античних часів. Зовнішніми ознаками зміни менталісної проекції стала поява годинників на ратушах міст, людина почала мислити категоріями майбутнього і минулого: планування, мрії, змінилося ставлення до природи - протиставлення лісу і міста, з'явилася "боязнь лісу", це проявилося в ставлення до зміни дня і ночі. Контраст між днем і ніччю, між світлом та темрявою дуже сильно проявляється у місті. Саме в ньому дедалі частіше використовується денне освітлення, з'являється віконне скло (ХІІІ ст.) - все це зовнішні, матеріальні ознаки зміни ментальної установки по відношенню до категорії "часу" - намагання продовжити день, його світлу частину. Це еволюція купецького мислення у ставленні до плину часу, його скінченності. Нематеріальною ознакою цього процесу стає сприйняття ночі як вмістилища негативу, вона поступово наповнюється загрозою та небезпекою, спокусами та привидами.

Що ж стосується ментальності рицаря, то можна з впевненістю говорити про те, що лицарські інститути та культура відіграли роль одного з наймогутніших рушіїв процесу індивідуалізації та розвитку самосвідомості західного людства.

Специфіка середньовічної ментальності