Реформи Петра Першого як спроба модернізації Російської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Росія напередодні петровських реформ

Порівняльна характеристика Росії з Європою. Росія і Європа напередодні петровських реформ та під час них на-початку XVIII століття

Розширення території Росії у XVII - XVIII ст.

Стан розвитку країни у 2 половині XVIII ст. Попередники Петра Великого і їх реформи

Розділ 2. Петро Великий і перша спроба модернізації країни

Характеристика ранньої діяльності Петра 1

Військові реформи Петра та створення військового флоту Росії. Вплив їх на економіку країни

2.3. Адміністративні перетворення

"Закон о единонаследии", "Тебель о рангах"

Розділ 3. Економічні перетворення в країні

Розвиток мануфактурної промисловості

Розвиток торгівлі

Стан сільського господарства і посилення кріпосницької політики Петром

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

На думку автора, епоха реформ Петра І - епоха повна протиріч. Адже в цей час ламались не лише старі устої, але й людські звички. Зазвичай, цю епоху розглядають лишень з однієї сторони - сторони реформ. І у шкільному курсі розглядаються лишень реформи, а не те, що за ними стоїть. Мета даної праці показати всі аспекти петровських реформ: починаючи з передумов і кінчаючи людськими ресурсами.

При написанні даної праці, автор намагався використовувати новітню літературу. Адже при аналізі літератури, яка була написана у радянські часи, дуже помітною стала певна суб'єктивна оцінка. Праці радянського періоду повні суперечностей і це створює певні труднощі у вивченні даної праці.

Завдання ж даної праці полягає у вивченні всіх аспектів проблеми, аналізі всієї наявної літератури та спробі сформувати власне наукове відношення до даної проблеми.

Актуальність вивчення цієї проблеми полягає в тому, що наука і до нашого часу не дійшла до висновку, яку думку про реформи Петра І підтримати: "за" чи "проти". Поява нової літератури сприяє появі нових фактів, які відкривають нові сторони цього питання.

Епоха Петра І це - проведення реформ в усіх областях державного життя країни. Багато з цих перетворень беруть свої корені в XVII столітті - соціально-економічні перетворення того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничого апарату абсолютизму.

Загострюючі класові протиріччя призвели до необхідності підсилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління, побудови стрункої і гнучкої системи управлінського апарату, суворо контрольованого вищими органами влади. Необхідно було також створення боєздатної регулярної військової сили для проведення більш агресивної зовнішньої політики і придушення рухів, що почастішалися в народних масах. Також вимагалося закріпити юридичними актами панівне положення дворянства і надати йому центральне, керівне місце в державному житті країни. Все це в сукупності і зумовило проведення реформ в різноманітних сферах діяльності держави.

Росія ніколи не стояла на місці, розвивалась, хоча по-своєму, і не завжди так швидко, як інші держави, із часу свого з'явлення на історичній арені. Багато що цьому заважало: іноземні напади, ординське іго, князівські і боярські незгоди, міжусобницькі війни, боротьба за престол. Утворення єдиної Російської держави і одночасне звільнення її від Золотої Орди (кінець XV ст.) вивели країну на нові рубежі становлення та розвитку в різних сферах життя держави - як органу управління в цілому, її розвиток в XVI - XVII ст., не дивлячись на внутрішні потрясіння (такі як: опирчнина, розорення останньої третини XVI ст., голодні роки з початку слідуючого століття) і польсько-шведську інтервенцію (початок XVII ст.), продовжувались без зупинки, що безперечно зупиняло процес розвитку держави в цілому. Розвивалось потроху сільське господарство, будувалась і укріплювалась держава, але не дуже швидкими темпами, поступово, крок за кроком.

Вже в ці два століття Російська держава висунула і частково вирішила три найважливіші зовнішньополітичні задачі, які поставило перед нею життя. По-перше, почались повернення давньоруських земель, які опинилися в епоху ординської навали і безперечно феодальної роздробленості в складі сусідніх держав. Отже, в кінці

XV - початку XVI століття до Росії відійшли Смоленськ, Чернігів, Брянськ та інші міста з їх навколишніми територіями. Також в 1654 році - Лівобережна Україна. По-друге, продовжувалась боротьба з ханствами - залишками Золотої Орди. До Росії в другі половині

XVI ст. були приєднані Казанське, Остраханське та Сибірське ханства. По-третє, була зроблена спроба вирішити питання про вихід до Балтійського моря і безперечне повернення давньоруських земель в східній Прибалтиці, але це на превеликий жаль поки-що зробити не вдалось. Завадили цьому досить таки суттєві причини. Насамперед це - Ливонська війна 1558 - 1583 рр., та російсько-шведська війна 1656- 1661 рр.

В XVII ст., при дідусі, батьку і браті Петра, почались реформи в багатьох областях. В армії з'явились полки нового, іноземного устрою (рейтарські, драгунські), значною мірою збільшили вогняну міць армії, що сприяло дальшому зміцненню держави. Було відмінено місничество (1682 р.), було введено військово-адміністративний поділ на розряди, округи. Таких реформ можна нарахувати чималу кількість, деякі перетворення Петра назрівали, інші ж починались, хоча і не дуже сильно до нього, але вони мали місце в історії Росії. Час царювання його батька Олексія і брата Федора називають іноді передреформним часом, до назрівання суттєвих петровських перетворень.

Два з половиною сторіччя історики, філософи і письменники сперечаються про значення петрівських перетворень, але поза залежністю від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному - це був один з найважливіших етапів історії Росії, завдяки якому всю її можна поділити на допетровську і післяпетровську епохи. В російській історії тяжко знайти діяча, рівного Петру по масштабам інтересів і умінню бачити головне у вирішуваній ним проблемі. Конкретна ж історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що - шкідливим, що - головним, а що -другорядним.

Знаменитий російський історик Сергій Михайлович Соловйов, що напевно, найбільш глибоко досліджував особистість, вчинки, погляди Петра І, називав Петра Великого революціонером на троні, подібні погляди були в свій час розповсюджені.

Як вже було сказано, передумовами петровських реформ з'явилися перетворення кінця XVII сторіччя. А ось в другій половині цього сторіччя змінюються, стаючи більш централізованою, система державного управління. Вживалися також спроби більш чітко розмежувати функції і сфери діяльності різноманітних наказів, з'явилися зачатки регулярної армії та полки іноземного ладу. Відбувалися зміни в культурі: з'явилися театр, перший вищий навчальний заклад. Росіяни починають більш тісно взаємодіяти з представниками інших культур, особливо після приєднання України і Білорусії (тимчасово), сприйняли ідеї і нові традиції епохи Відродження. Знаменита Німецька слобода, яка певним чином вплинула на Петра, також перебувала у стані розквіту в кінці XVII ст.

Але не зважаючи на те, що майже всім реформам Петра Великого передували ті або інші державні починання XVII ст., вони мали безумовно революційний характер.

Але петровські перетворення є не тільки велике досягнення, військові перемоги і приєднання до європейської сім'ї народів. Це - великий гніт народних мас. Це все - об'ємлюча система контролю, доносу, боязливість зовнішня і внутрішня, невільність людини як особистості. Чітко продуманого плану реформ не було у Петра. Хоча і не можна сказати, що будувались вони на голому місці і ще в XVII ст. при попередниках Петра почалися реформи. Першою причиною перетворень стали невдалі обставини, в яких опинилася країна після невдалого початку Північної війни. Застосувавши надзвичайні заходи, Петро у стислий термін зумів досягнути значних результатів. Але досягнуте це все було шляхом насилля над російським народом. Петро заставив Росію зробити гігантський стрибок одразу через декілька етапів розвитку, які вона рано чи пізно пройшла б сама. Інколи Петра І називають революціонером на троні, а його реформи - "революцією зверху" [4,35] (але вся революційність царя мала, як не парадоксально, консервативний характер, модернізація держави заради консервації основоположних принципів самодержавно-кріпосницької системи - ось що опинилося кінцевою метою).

Іншими словами, реформи Петра не стільки давали можливість швидкому розвитку Росії в напрямку капіталізму, скільки цементували феодальні порядки.

Традиційна історіографія петровської епохи не виходить, як правило, за рамки двох точок зору на Петра, які склалися у XVIII ст. і, безперечно, існують до сьогодення, це: позитивне і негативне ставлення до його перетворень. В літературних і політичних творах, в історичних працях, починаючи від петровських часів, ми зустрінемо різні оцінки діяльності Петра І. Серйозно і суворо підійшов народ російський до пам'яті Петра Олексійовича, справедливо оцінив його діяльність, повну внутрішніх протирічь. Серед ворогів Петра ми знайдемо представників різних прошарків суспільства. Тут є і боярин, і стрілець, старообрядець. Але були і ті, що вважали Петра І "земним богом" [10, ]. Канцлер Головкін говорив, що росіяни "из небытия в бытие произведены", тільки працею Петра. Також до прибічників діяльності Петра можна віднести С.М.Соловйова, Михайла Ломоносова. Останній так говорив про нього: "ежели человека, богу подобного по нашему понятию найти надобно, кроме Петра Великого не обрести" [10, ]. І ще в одній із своїх од писав "он бог твой, бог твой бьіл Россия!". Батько російської історії Татіщев говорив, що всім, а головним чином, "розумом", він зобов'язаний Петру. Петро - руйнівник російських національних устроїв, а його реформи були "блестящей ошибкой". Так характеризували його діяльність досить таки відомі історики М.М.Щербатов, Н.М.Карамзін, а також слов'янофіли XIX ст. (К.С.Аксаков, А.С.Хомяков).

Післяреволюційна вітчизняна історіографія, приділяючи увагу Петру І і його епосі, підкреслювала в цілому прогресивний характер петровських перетворень і робила акцент на обгрунтуваності революційно-репресивних мір проведення реформ, також не забуваючи про те, що робилось все це в рамках феодально-кріпосного устрою і було направлене на його модернізацію. Це прослідковується в працях Л.Г.Безкровного, В.Н.Буганова, Н.Н.Молчанова, Н.И.Павленка, Е.В.Тарле та інших істориків.

Дещо відгалужене від всіх стоять праці сучасного історика Е.В.Анісімова, в яких на мій погляд, найбільш адекватно виражене саме головне в петровських перетвореннях. Великі реформи на його думку, породили соціальну стагнацію, заклали в суспільний розвиток протиріччя, які можуть вирватися сильним соціальним вибухом. Також його твердження про те, що Петро І створив "тоталитарное государство" [4,39] можуть безперечно викликати інтерес, заставити задуматися. В цілому ж полеміка про Петра Великого і його реформи не завершена і буде продовжуватись. Але, все ж після смерті імператора в 1725 р. Росія була на шляху перетворення в зовсім іншу країну: з Московської держави, чиї контакти з Європою були досить-таки обмеженими, вона перетворилася в Російську імперію - одну з найвидатніших держав світу. Петро перетворив Росію в справжню європейську країну (у всякому випадку, як він це розумів) - недаремно вираз "прорубил окно в Европу" стало часто вживатися. Віхами на цьому шляху стали завоювання виходу до Балтики, будівництво нової столиці - Санкт-Петербургу, активне втручання в європейську політику.

Діяльність Петра створила всі умови для більш широкого знайомства Росії з культурою, способом життя, технологіями європейської цивілізації, що і стало початком досить болісного процесу "ломки" норм і уявлень Московської держави. Ще однією важливою особливістю петровських реформ було те, що вони порушили всі прошарки суспільства, на відміну від попередніх спроб російських правителів. Будівництво флоту, Північна війна, створення нової столиці - все це та інші перетворення ставало справою всієї країни та кожної людини зокрема.

петровська реформа військова перетворення

Розділ І. Росія напередодні петровських реформ.

1.1 Порівняльна характеристика Росії з Європою. Росія і Європа напередодні петровських реформ та під час них на початку XVIII століття.

На початку своєї роботи автор вважає за необхідне провести порівняльну характеристику Росії та країн Західної Європи. Це допоможе краще зрозуміти необхідність реформ та умови її проведення. Проте, на початку, слід відмітити, що особливість XVIII століття, так як і попереднього, характеризується його перехідним характером у Європі. Для Російської держави це все ще був період назрівання реформ, а не активного їх впровадження.

Слід відмітити, що XVIII століття у Європі називають "Століттям просвіти", але, не зважаючи на це, воно було суперечливим, бо одночасно належить "старому" і "новому" світу. У підтвердження цьому давайте розглянемо наступні факти.

По-перше, суспільно-політична та торгівельна активність була зосереджена у містах, серед яких набули великого значення столиці: Лондон (1 млн. чоловік), Париж (500 тис. чоловік), Ліссабон, Мадрид, Варшава (100-200 тис. чоловік), а також такі центри, як Амстердам, Гамбург,, Барселона. І все ж суспільство XVIII ст., не можна назвати урбаністичним. Лишень у Голландії 50% населення жило у містах, в Англії - 30%, у Франції - 15-17%. Для порівняння у Російській державі у містах жило лише 4%. Міське населення зростало повільно, а провінційні міста мало чим відрізнялись від сіл.

Потрібно також сказати, що засоби сполучення були розвинуті погано. Подорож від Лондона до Глазго (300 км.) займала 10 днів, а трансатлантична і взагалі була чимось екстраординарним. Новини поширювались повільно і суспільна думка часто формувалась на здогадках та чутках. Газет було дуже мало і доступні вони були лише у великих містах. Не кращою була ситуація і в Росії. Тут першим періодичним виданням була газета "Ведомости", що почала друкуватись з 1703 р.

Щодо карти Європи, то у XVIII ст. лишень почали набувати сучасних обрисів європейські кордони. Франція стабілізувала свій східний кордон від Дюнкерка до Рейна, але у центральній Європі все по-старому було заплутано. Багато народів, що населяли цю частину Європи, знали лишень, що вони є підданими Габсбургів.

Сільське господарство залишалось основою економіки. Нові методи входили в нього досить повільно, і прогрес, що спостерігався в Англії, Голандії, Фландрії здавався скоріше винятком, ніж правилом. Але навіть в Англії за століття (1650 - 1750 рр.) виробничість у сільському господарстві виросла на 13%. Сільськогосподарська машинна техніка, що з'являлась в XVIII ст., грала незначну роль геть до середини наступного століття. Такою була Європа на початок XVIII ст. можна сказати, що вона розвивалась між "так" і "ні", між "за" і "проти".

Розглядаючи стан Російської держави у другій половині XVII ст., можна помітити, що російська економічна і суспільно-політична думка все більш рішуче і наполегливо розробляла проблеми подальшого розвитку країни (підйом промисловості, розширення внутрішньої та зовнішньої торгівлі). Російський історик В.О.Ключевський зауважив, що Петро І, який прийшов до влади у 1689 р., застав у російському суспільстві "преобразовательное настроение" [12,44].

Таким чином, весь хід історичного розвитку Росії в XVII ст., підготував соціально-економічне і політичне перетворення першої чверті XVIII ст., визначив хід подальшого розвитку країни. Не дивлячись на певне зменшення роздрібненості економіки окремих районів у зв'язку з розвитком ремесел, появою перших мануфактур, ростом товарності сільського господарства, на основі чого став складатись всеросійський ринок, загальна техніко-економічна відсталість якого була явною. Особливо явно вона проявилась у порівнянні з передовими європейськими країнами (Англією, Голандією). Слабкий розвиток промисловості, відсутність постійних морських шляхів ускладнювали вивіз російських товарів. Система державного устрою з Боярською думою, приказами та боярським своєвіллям ускладнювала централізоване управління.

Все це висовувало перед Росією взаємопов'язані задачі внутрішньої та зовнішньої політики. Найважливішими із них були укріплення та реорганізація всієї системи державного управління і армії, створення флота, подальший розвиток виробничих сил, ріст торгівлі і промисловості, що супроводжувався посиленням впливу купецтва.

Інтереси пануючого дворянсько-поміщицького класу, а також торгівельної буржуазії (купецтва) вимагали завоювання виходів до морів, що забезпечувало б розвиток зовнішньої торгівлі та ріст прибутків, розширення дворянського землеволодіння за рахунок приєднання нових територій - багатих та родючих земель на півдні, у

Причорномор'ї і у Прикаспії, відповідало і потребам мануфактурного виробництва. Саме ці інтереси дворянства і купецтва визначили зовнішню політику влади.

Лише морське узбережжя могло забезпечити регулярні відносини з Західною Європою, постійні торгівельні, політичні та культурні зв'язки, без яких був неможливим подальший прогрес країни.

Здійснення завдань внутрішньої та зовнішньої політики, яке сприяло значному укріпленню Росії та перетворенню її в одну з найбільших та найсильніших держав Європи, було виконано Петром І.

З всього вищесказаного видно, що великі реформи, що відбувались у Росії на кінці XVII ст. -- початку XVIII ст., не були продовженням особистої волі Петра І, результатом його суб'єктивних бажань.

На противагу консерватизму феодальної аристократії, реформ вимагала значна частина дворянства і торгово-промислова буржуазія, що зароджувалась.

Російська істороія переповнена інтригами та боротьбою кланів за владу. З цим стикнувся і Петро І. Після смерті Федора Олексійовича у 1682 р. його престол став між 10 літнім Петром Олексійовичем, сином від другої дружини царя Наталії Наришкіної, і його братом Іваном Олексійовичем. Фактичною володаркою держави стала їх сестра Софія, яка отримала владу в результаті повстання стрільців. У 1689 р. закінчилось регентство Софії. Тоді вона вирішила піти шляхом подій весни 1682 р. В результаті Софія опинилась у монастирській кельї Новодівочого монастиря. Влада цілком переходить до Петра, хоч його співправителем був цар Іван Олексійович, який помер у 1696 р.

Давайте детальніше розглянемо ситуацію в Європі та Російській державі на кінець XVII - початок XVIII століть.

Наприкінці XVII ст. Росія значно відставала у розвитку від Європейських держав. Відсутність зручних виходів до світових тор-гівельних шляхів зумовлювала натуральний характер господарства цієї держави. У незначному експорті, що здійснювався через єдиний порт - Архангельськ, переважали не ремісничі або мануфактурні товари, а сировина, хутро. До того ж Російська держава не мала ні торгівельного, ні військового флоту. Мануфактурного виробництва також фактично не було. Залізоробні заводи давали лише 2,5 тис.т. металу за рік, тоді як Швеція виробляла ЗО тис.т.

Тогочасні кордони Росії проходили по ліні зі Швецією, Польщею, Турцією, Кримським ханством - її традиційними суперниками у Східній Європі. Війни проти цих країн Росія вела з перемінним успіхом упродовж століть.

У спадок від Софії Петру також дісталась війна з Турією. У 1695 р. він зібравши велике військо, здійснив похід на Азов. Але опримав поразку через відсутність флоту. Зрозумівши це узимку на Воронезьких верф'ях він будує флот. У 1696 р. Петро І здійснив новий похід на Азов, цього разу вдалий.

Завершивши війну проти Турції, Петро І докорінно змінив напрям зовнішньої політики і пріоритети - вирішив налагоджувати контакти з іншими Європейськими державами. З цією метою за кордон було відправлено "велике посольство" (1697 - 1698 рр.), до складу якого під іменем урядника Петра Михайлова увійшов і сам цар. Шлях посольства в основному проліг територіями протестантських країн - Курляндії, Банденбургу, Голандії, союзників, що відмовились вести війну проти з Турції.

Подорож справила на Петра І величезне враження. Молодий цар замислив перетворити Росію на цивілізовану державу, побудувати могутній флот і розгорнути торгівлю. Проте для цього треба було воювати проти Швеції. Знайшлись і союзники: Саксонія (саксонський курфюст Август II, який водночас був і польським королем) та Данія.

Завершити "велике посольство" Петру так і не вдалося -- отримавши повідомлення про заколот стрільців, він одразу повернувся до Москви і влаштував жорстоку розправу, скаравши на горло майже тисячу бунтівників. Стрілецьке військо було ліквідоване напередодні війни проти Швеції. У 1689 - 1699 рр. Петро І формував регулярне військо для майбутніх воєн. Військові витрати, що лягли тягарем на населення, загострили соціальні суперечності й конфлікти з окраїнами Московської держави (Україна, Дон). Для придушення виступів населення також була потрібна армія. Тож реформи, розпочаті Петром І, значною мірою були вимушеними.

Що ж все таки побачив Петро І у Європі?

У більшості країн континентальної Європи спостерігались споби реформ у політичній галузі. Багато монархів намагались правити, спираючись на принципи раціоналізму. Багато володарів проявляло готовність до змін, виходячи, перш за все з об'єктивних потреб.

Заохочення до науки та освіти, пом'якшення цензурного контролю та віротерпимість були лише частиною політики, головної метою якої було саме закріплення абсолютизму, подальша централізація держави і влади. Там, де ці задачі повністю співпадали з загальними тенденціями розвитку, така політики мала успіх (так як в Прусії при Фрідріху Великому). Там де абсолютизм перебував у стані глибокого занепаду, врятувати його вже не могло ніщо.

Саме в цей період проявляється особливість діяльності державної машини. Отримавши та зібравши великий досвід у попередні століття, державна машина діяла, в основному, по-старому, лишень раціоналізуючи старі методи. Король володів вією повнотою влади і сам назначав міністрів, які проводили його політику. Розподілу влади не існувало, хоч спостерігався розподіл функцій і міністри вже мали конкретну сферу діяльності - фінанси, зовнішня політика, тощо. Інституту перших міністрів фактично не було, але, скажімо, генеральний контролер фінансів у Франції чи канцлер у Австрії (формально -- міністр іноземних справ) займали привілейований стан.

Посилення абсолютизму поширювалось збільшенням бюрократичного апарату, зростала роль різного роду рад, а також чиновників середнього і нижчого чинів, але в ролі виконавців. Навіть у тих випадках, коли суверени назначали на найвищі посади представників буржуазії, стара аристократія у більшості випадків змушувала звільнити "вискочку" з посади, яку він займав.

У питаннях місцевого керівництва, де влада монарха вже не така сильна, домінували, як правило, традиції, що склались раніше. В Прусії виборні дворянські органи (ландрати) ефективно вирішували насущні проблеми. У володіннях Габсбургів корона контролювала колегії, що існували у кожній провінції. У Франції ще у XVII столітті був створений інститут інтендантів, які мали керувати провінціями від імені короля і тим самим стримували претензії місцевої аристократії. Але знать зберігала багато привілей.

Загалом же європейське суспільство у той час було ієрархічним і в кожній країні аристократи домінували у всіх сферах життя. Головним джерелом могутності дворянства була земельна власність. В Іспанії третина земель, що оброблялись була у руках чотирьох найзнатніших сімей. Супермагнати були і у Польщі, і в Угорщині. Всі дворяни були звільнені від сплати податків, мали феодальні права і владу.

Місцеві та провінційні органи правління майже цілком складались з дворян, їм же належали всі більш-менш важливі державні та церковні посади. Генералітет європейських армій був виключно дворянством. Але дворянство не було монолітним кланом. Були відмінності між "самими благородними" і не дуже родовитими, між "старим" і "новим" дворянством.

"Старе" дворянство було опозицією будь-яким реформам і було єдиним у неприйнятті "нового". Але завадити його появі були не в силі. З давніх часів королі створювали нову аристократію на противагу старій, посилювали тим самим розкол у дворянському середовищі і підвищували середній клас. У більшості районів Європи аристократія оновлювалась за рахунок буржуазії, в основному фінансової. У Франції збирач податків міг швидко отримати і титул, і землю, в Італії багато банкірів ставали патриціями. Але чим далі на Схід, тим важчим був доступ у ряди благородних. У Венгрії ніхто, крім дворян, не міг володіти землею. У країнах Центральної і Східної Європи (включаючи Росію) аристократія залишалась єдиною, і у цьому - одна з причин консервативності їх соціального устрою.

За рахунок аристократії та буржуазії зростали міста. Це було досить прогресивним явищем, оскільки вони ставали центрами ремесла, торгівлі, а значить і накопичення грошей. В цілому роль буржуазії в XVIII ст. була незначною на Сході, у той час як на Заході Європи середній клас вже добувся значного впливу.

Самим багаточисельним суспільним прошарком XVIII ст. було селянство, що складало до 80% населення у Франції і Германських державах і більше 90% у Східній Європі. Статус селян значно варіювався. Вільними держателями землі вони були лише у Норвегії, Голандії та Гольштейні. В Англії у результаті обезземелення селян, що зростало, селяни майже зникли. Більшість селян у Західній Європі отримували землю на правах феодальної ренти, платили багаточисельні податки (у тому числі і церковні) і виконували масу повинностей. На сході Європи зберігалось кріпосне право і становище селян тут було особливо важким.

Такою була ситуація напередодні та під час реформ Петра І.

Порівняно навіть з такою Європою, з її "плюсами" і "мінусами", Російська держава виглядає порівняно відсталою. Це зрозумів і Петро І. Побувавши в Європі з "великим посольством", він, повернувшись, провів реформи у всіх галузях державного життя країни. Глибокі соціально-економічні зміни, якими знаменний початок XVIII ст., слугували передумовами цих перетворень.

Класові суперечності, що загострювались, привели до необхідності укріплення самодержавного апарату в центрі та на місцях, до створення боєздатної регулярної воєнної сили для придушення народних рухів, які стали частішими. Пануюче становище дворянського стану необхідно було закріпити юридичними актами і надати йому керівне місце в державному житті. Абсолютизм, що закріпився, вимагав створення більш гнучкого централізованого апарату, який керувався б центральними органами влади. Протекція буржуазії, що росла, вимагала необхідності оформити її права. Все це зумовило проведення реформ центрального, місцевого, військового та управлінського апарату.

1.2 Розширення території Росії у XVII - XVIII ст.

Кордони Російської держави в XVIII ст. суттєво відрізнялись від сучасних. Вони, напевне, співпадали лише на півночі, де безлюдні на той час території Заполяр'я омивались крижаною водою морів Льодовитого океана. На заході кордон пролягав по Ладожському озеру, включаючи землі, які були розташовані трохи західніше Смоленська, і далі тягнувся вздовж Дніпра.

На півдні країни знаходилась Астрахань. Від неї прикордонна смуга пролягала до столиці війська Донського Черкас, розташованому північніше усті Дону, а вже потім піднімалась на північний-захід до Дніпра в районі сучасного міста Дніпропетровська.

Як бачимо, Росія вже в ті часи займала досить значну, можна сказати величезну територію. Але її територія була відрізана від морських берегів Чорного та Азовського моря, цьому заважали дві турецькі фортеці, які знаходились в устях Дону і Дніпра: Азов і Очаків. Що ж стосується Балтійського моря, воно також опинилося відрізаним від Російських кордонів. Роль єдиних морських воріт в країни Західної Європи виконував Архангельськ. Але розташування цього міста створювало серйозні незручності.

По-перше, Архангельськ знаходився на відстані в два рази більшій ніж шлях від Москви до узбережжя Балтійського моря. Москва не мала прямого річкового шляху в Архангельськ.

По-друге, шлях через Біле море в країни Західної Європи був в два рази довший, ніж шлях через Балтійське море.

Та, на кінець, по-третє, морський шлях через північні моря містив в собі більше загрози аніж шлях через Балтійське море, де коряблям не загрожували айсберги, обледеніння і суворі кліматичні умови.

В XVIII ст. Росія продовжувала розширяти свої прикордонні межі. В першій чверті XVIII ст. до складу Росії увійшли землі, які відкривали шлях до Балтійського моря: побережжя Фінської затоки, Ісландії, Лифляндії, частина Карелії та Інгерманландія. Тимчасово (1723 - 1735 рр.) було приєднано західне узбережжя Каспійського моря. З 1731 по 1743 рр. Відбулося приєднання до Росії Казахстану. Не минула ця участь Південну та Правобережну України - вони були приєднані в останній третині XVIII ст. російська держава на цьому не зупинилась і до території яку вона вже мала були приєднані Білорусія, Литва, Курляндія, Новоросія та Крим. Встановлений протекторат над Грузією. Також незаперечним фактом знаходження нових територій є те, що були організовані експедиції, учасниками яких стали видатні мореплавці і першовідкривачі, такі як І.Федоров, М. Гвоздєв (1732 р.), В.Берінг, А.Чірков (1741 р.). вони відкрили Північно-Західну Америку (Аляску і Олеутські острови), яка пізніше отримала назву "Російської Америки".

Внаслідок даних територіальних приєднань докорінним чином змінився політико-географічний стан Росії. Вона подолала значні перешкоди та отримала "винагороду" - доступ до Балтійського і Чорного морів, країнам Центральної Європи, Балканам, Кавказу та Середньої Азії (Додаток Б). Росія вела політику досить таки активного втручання в існуючі на той час міжнародні політичні та економічні відносини, для подальшого розширення свого впливу на ці країни.

Що ж лежало в основі неперервного розширення території Російської держави в XVIII ст.?

Відповідь на це питання дуже проста - це успіху "російської зброї" та безперечно самої дипломатії. Дійсно, в результаті успішних бойових дій, особливо в першій чверті і останній третині XVIII ст. до Росії були приєднані нові та споконвічно Російські землі. Ці війни країна вела, вирішуючи торгово-економічні та військово-стратегічні завдання, а саме: пробивалася до Балтійського і Чорного морів. В свою чергу не забувала нейтралізувати небезпечних сусідів, які загрожували її територіальній цілісності. Під небезпечними сусідами в ті часи розумілися Кримське ханство, Турція, в середині століття Швеція.

З середини століття Росія вимушена була воювати за визнання своїх територіальних змін, які вона досягла в ході бойових дій зі Швецією та Османською імперією.

Особливо з кінця XVII ст. Росія вперше стала широко застосовувати різні міжнародні коаліції, можливості дипломатичного корпусу. Саме дипломатичними, а потім вже військовими методами були здійснені розділи Польських земель, але війни і дипломатичні місії не можуть пояснити існування територіальної експансії, а скоріш за все демонструють спосіб розширення територій. Початок неперервного росту територій Росії в XVIII ст. явився наслідком петровської модернізації держави в цілому та існувавшого на той час в країні етапу феодалізма, який своїм негативним впливом заважав еволюції соціальних відносин.

Збільшення території, яке повело до збільшення кількості населення держави, безперечно являлось важливим джерелом його подальшого розвитку. Землі, які увійшли до складу Росії в XVIII ст. мали велику економічну цінність. Це були плодовиті чорноземи (Новоросія, Правобережна Україна), від них не відставали і господарські землі на території сучасної Прибалтики та Білорусії. Нові морські порти та гавані дали значний поштовх до розвитку торгівлі в цілому регіоні.

Приєднання нових земель посилило міграцію населення. Основні шляхи міграційних потоків пролягали на південь, куди переселялось населення Чорноземного району. Також відбувалось освоєння Сибіру. Вільні люди шукали на нових місцях землю, а кріпаки втікали від ненависного їм поміщицького гніту. Вони хотіли отримати довгоочікувану та вистраждану багатьма роками поневільної праці свободу. В держави були свої інтереси щодо новоприєднаних земель. На нових землях держава розселяла "служильїх" людей для оборони кордонів, також на цих землях селилися колоністи для освоєння Новоросії, Поволжжя та інших районів держави.

Територіальна, експансія сприяла неперервному притоку свіжих та нових ресурсів, і в свою чергу відсувала гостру необхідність глибоких соціальних перетворень. Але коли Росія приєднувала нові території, вона розповсюджувала на них (за деякими винятками) соціально-економічні відносини, сюди також входило таке негативне явище як кріпосництво.

1.3 Стан розвитку країни у 2 половині XVIII ст. Попередники Петра Великого і їх реформи

На межі XVI - XVIII ст., володіючи величезною територією (від Східно-Європейської рівнини до просторів Сибіру), маючи вражаючий запас природних багатств, Росія, тим не менше, серйозно відставала від передових європейських держав. Автор даної роботи вважає, що було б несправедливо говорити про повне економічне та політичне відставання Росії від європейських держав. Не зайвим було б відмітити, що економічно Російська держава значно випереджала Польщу, Прусію, Султанську Турцію, Іран і деякі окремі держави Заходу і Сходу. З точки зору своєї політичної організації, Російська централізована держава йшла попереду феодальне роздроблених Германії, Італії та інших держав. Але порівняно з країнами, в яких вже відбулись на той час буржуазні революції, - Нідерланди (Голандія) та особливо Англія - Росія значно відставала в галузі розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі та флоту. Збереження відставання було серйозною загрозою для незалежності Росії і всього її подальшого розвитку.

Починаючи з другої половини XVII ст., російська економічна та суспільно політична думка все більш рішуче та наполегливо розробляла проблеми подальшого розвитку країни (підйом промисловості, розширення внутрішньої торгівлі, ...). Ще попередники Петра І робили спробу провести реформи у різних галузях, зокрема в економіці.

Наш розгляд становища Російської держави можна розпочати з правління царя Олексія Михайловича ( Додаток А). Йому в досягнення можна поставити встановлення чіткої митної системи замість випадкових податків та льгот. В 1653 р. було видано "Торгівельний Устав". За його положеннями для іноземців митний податок складав 13% від вартості товару, а для росіян, які вивозили товари за кордон 4-5%. Тобто, цей устав мав яскраво протекціоністичний характер.

Дана політика російського царизму багато в чому була обумовлена новими явищами у господарському житті Росії. Ремісниче виробництво поступово переростає у дрібне товарне виробництво, коли виріб виготовляється вже не на замовлення, а на продаж, тобто на ринок. Це було наслідком спеціалізації окремих регіонів країни на виробництво тих чи інших видів товарів. Так, Помор'я було відоме завдяки виробам з дерева та видобутку і продажі солі, Поволжя - обробітку шкір, Новгород і Псков були відомі завдяки лляному полотну, Тула і Кашира - залізними виробами.

XVII ст. - це час розвитку мануфактурного виробництва. Протягом всього XVII ст. у Росії виникло всього 60 мануфактур різного спрямування, але до часу реформ Петра І дожило десь біля половини.

Вважається доцільним з'ясувати причини, що заважали розвитку мануфактурного виробництва в Росії у XVII ст. на думку автора даного матеріалу, найважливішою причиною цього була криза свіцької та духовної влади у середині XVII ст. Вона вилилась у церковний розкол та конфлікт царя Олексія Михайловича та патріарха Нікона. Внутрішньо церковна реформа, яку провів Нікон при підтримці царя полягала у виправленні богословських книг, яке проводилось по грецьким зразкам. Воно привело до змінення ритуалу служби:

- перехід від хрещення двома пальцями до хрещення трьома пальцями;

- зміна у співі алілуйї, тощо.

Це та багато іншого викликало розкол не лише у церкві, але і в країні в цілому, що відбилось на економічному розвиткові країни.

Після смерті царя Олексія Михайловича (1767 р.) на Російський престол прийшов його старший син Федір, недовге правління якого оцінювалось сучасниками як "золотий вік" народного благополуччя та стрімкого розвитку держави в усіх галузях: економіці, праві, військовій справі, культурі та науці.

І хоча історики XVIII - XIX століття (І.Г. Голінов, Н.Г. Устрялов, М.П.Погодін, С.М.Соловйов та інші) не високо оцінили особистий внесок Федора Олексійовича у справу перетворень, сучасні історики (А.П. Богданов) показують зовсім іншу картину, яка відкриває багато пластів реформ, проведених за деже короткий період правління.

Вважаю за необхідне відмітити, що слабістю царя було будівництво. Лишень протягом одного року (з квітня 1671 р. по квітень 1672 р.) він видав накази про будівництво 55 об'єктів у Москві та палацових селах., кожному з яких він давав архітектурну характеристику. Були збудовані -- кремлівський палац, будівлі приказів, храми на Пресні та в Котельниках, дзвіниця в Ізмайлові та ін. Ще велика кількість кам'яних споруд, створених під його егідою.

На думку автора, сплеск кам'яного будівництва відбився і на економіці. Адже масове будівництво вимагало великої кількості робочої сили, що створювало хоч тимчасові, але все ж таки робочі місця. Необхідність оздоблювати ці будівлі, матеріали на їх будівництво вимагали великої кількості ресурсів І сировини, які могла задовольнити торгівля.

Але все ж таки необхідно було централізувати фінансові справи, які були розкидані по різним приказам.

У 1680 р. була проведена військово-адміністративна реформа. Розкидані по різним приказам фінансові справи були об'єднані у Великій скарбниці, а помісно-вотчинні сконцентровані у Помісному приказі; військові накази - Розрядний, Рейтарський, Іноземний та стрілецький об'єднувались під керівництвом одного керівника, а вся країна була поділена на розряди (округи), і командуючим округами був наданий статус розрядних воєвод.

Федір Олексійович намагався уніфікувати систему посад Московської держави. Підготовлений у другій половині 1681 р. "Табель о рангах" з 35 ступенів зводив у єдине ієрархії посад царського двора, військових округів, вищого громадського апарату та палацових посад. Але ввести його через сильний супротив царського оточення і патріарха Іоакима не вдалось.

І все таки цар під приводом військового удосконалення та ліквідації ворожнечі між християнами провів ліквідацію місництва. Це відбулось 12 січня 1682 р. це рішення було спрямоване на внутрішню стабілізацію правлячого прошарку. Звичайно це не могло не викликати незадоволення дворян. Але цар пообіцяв їм кодифікавути їх родословні у п'яти книгах по ступеню знатності. І це їх заспокоїло. Виникає цілком логічне та доцільне запитання: "яке значення у Росії мало місництво? І чому царська влада намагалось і прагнула його обмежити та ліквідувати?"

Автор вважає за доцільне віддати справедливе уряду Федора Олексійовича, який перед реформами провів аналіз соціально-економічного становища в країні. Результатом цього аналізу став цілком правильний висновок про те, що значна частина населення, яке могло працювати і виробляти певну продукцію не володіла ні землею, ні угіддями, які проходили по сошному письму під податки. Тому в 1677 - 1679 рр. була проведена принципово важлива податково-фінансова реформа. Було проведено валовий (повний) опис держави. Це було позитивним, адже проводити таку важливу реформу по старим даним чи по частково новим було б безглуздо. Соха, як одиниця податку, була відмінена і замість неї новою одиницею податку став двір.

Суть реформи зводилась до того, щоб замість багато чисельних податків (які потрібно було платити різним чиновникам в різні накази) збирати Стрілецькі гроші, розкладаючи загальну суму платежів по дворам. При цьому було вибачено всі недобори та знижено норми податку. Таким чином було здійснено перехід від поземельної форми податків до подвірної.

Загалом Федір Олексійович проводив реформи і в галузі культури та освіти. Доцільним є відмітити, що проводячи свої реформи, цар вважав за необхідне спиратись на національні кадри, а не так як Петро І - на іноземців.

Реформаторський потенціал Федора Олексійовича був великим, але його слабке здоров'я не дало йому повністю реалізувати всі його задуми. Він помер 27 квітня 1682 р. після його смерті престол залишився Петру Олексійовичу та Івану Олексійовичу. Починається боротьбу за престол між різними боярськими кланами. Це приводить до погіршення соціально-економічного становища країни.

Але перш ніж перейти до реформ Петра Великого, автор вважає за необхідне сказати кілька слів про Афанасія Лаврентійовича Ордин-Нащокіна. Це про нього В.О.Ключевський сказав, що він був самим найкращим з московських діячів XVII ст., який заклав основи і попередив реформи Петра І. Про самого Афанасія Лаврентійовича відомо мало. Народився він біля 1607 р. (точна дата не відома) на Псковщині. Отримав досить хорошу на той час освіту (знав математику, латинь, німецьку та польську мови), він досить вдало почав дипломатичну службу в 40-ві роки XVII ст. Працював у комісії по спірним питанням кордонів зі Швецією, був послом у Молдавії.

Після ініціативної участі у придушенні Псковського повстання 1650 р., стрімко пішов вверх, багато сил приклав Нащокін для досягнення нормальних мирних відносин з Річчю Посполипою. Переговори, які велись на той час протягом багатьох років з перервами під його безпосереднім керівництвом, закінчились підписанням Андрусівського перемир'я терміном на 13 років, Росія повертала Смоленські, Чернігівські та Сіверські землі. Це був тріумф дипломата Росії. Цар возвів його у бояри та призначив головою Посольського наказу.

А.Л.Ордин-Нащокін тримав у своїх руках нитки по керуванню зовнішньою політикою країни та можливості вирішення багатьох проблем внутрішньої та зовнішньої політики.

Через рішучий та незалежний характер в нього починаються суперечності з царем Олексієм Михайловичем, що приводить його до відставки.

У 1762 р. він повернувся у Псков, де в одному з монастирів прийняв постриг стає іноком Антонієм. У 1679 р. його повертають до двору для ведення переговорів з Польщею. Але його поради не сподобались двору і він повертається у монастир.

Наступного року він помер в Крилецькому монастирі на Псковщині.

Таким чином, вже у другій половині XVII ст., з'являються передумови та перші спроби реформ. Отже, Петро Великий, який провів свої реформи вже мав досвід попередників, який явно підказував, що основним недоліком Росії того часу був не розвиток капіталістичних відносин, а недостатній видобуток корисних копалин, та низький рівень науки й просвіти.

Все це можна пояснити наслідком тяжких випробувань, які випали на долю Росії. Надовго загальмував її розвиток постійний погляд на схід, викликаний пануванням монголо-татарського іга. Саме це відірвало її від Європи на ціле століття. Погіршували становище в країні і феодальні кріпосницькі стосунки в країні.

Прогресивне значення діяльності Петра І, його роль як великої історичної особистості і полягала в тому, що він зміг здійснити перетворення, необхідність яких висунуло тоді саме життя -- економічний і політичний розвиток Росії, і її міжнародне становище.

Розділ 2. Петро Великий і перша спроба модернізації країни

2.1 Характеристика ранньої діяльності Петра І

Петро І народився в 1672 році. Він був сином Олексія Михайловича і першим - від його другої дружини Наталії Кирилівни Наришкіної (Додаток Є). Дитинство Петру випало дуже тяжке. На четвертому році життя він залишився без батька і вже з ранніх років свого дитинства він міг спостерігати і безперечно відчувати на собі боротьбу за владу, яка почалася між двома ворогуючими "таборами" між Наришкіними та Мілославськими. Одна з них очолювалась старшою сестрою Петра - Софією, яка спералася на рідню першої дружини Олексія Михайловича - Милославських. їй проте-діяло угрупування вдови цариці Наталії Кирилівни Наришкіної. Після смерті Федора Олексійовича, яка сталась в 27 квітня 1682 р. царем стає Петро, оскільки його старший брат Іван Олексійович від народження був кволою дитиною, часто хворів був визнаний недієздатним до управління державою, а інші брати померли іще при житті царя Федора Олексійовича. Але вже в травні 1682 р. скористались заколотом стрільців (на очах 10-літнього Петра бунтівники вбили декілька бояр із сімейства Наришкіних та їх оточення), Мило-славські добились, щоб царями рахувались два брати, а Софія в силу їх неповноліття була поставлена над ними регеншою.

Під час правління Софії (1682 - 1689 рр.) (Додаток В) Петро знаходився в Преображенському і в інших підмосковських селах. Він ще з маличку полюбив різні ігри і з радістю віддавався їм цілими днями. Трохи підріс почав цікавитися військовими забавами з загонами "потешньїми" полків, які створювалися із простих юних хлопчаків підмосковських сіл. В Петра була ще одна забава це старий англійський ботік, відремонтувавший якого плавав на Яузі, а потім і на Переславському озері. Отже, потяг до моря та до кораблів він вже мав з дитинства, що в подальшому внесло значні зміни в його життя і в долю всієї Російської держави, та в деякі країни ближнього зарубіжжя.

Хоча Петро І не цікавився державними справами, що дуже засмучувало близьких йому людей, але саме в державній справі в його дитячі роки внесли певні негативні та позитивні зміни в його характер, сформувавши певне коло інтересів і цінностей.

І сучасних, і майбутніх "потемків" Петра буде дивувати особлива сила і неповторність його особистості. Енергія і різнобічність особистості, які в повній мірі проявились лише в зрілі роки майбутнього імператора вживались в одній людині дві особистості, перше - це жорстока, іноді із спалахами гніву та рукоприкладства, пияцтвом людина, яка своєю поведінкою зовсім не нагадувала що це бездушне створіння є цар Російської держави; друга особистість проявляла себе навпаки дуже стримано, вічливо, цілеспрямовано, характерним для Петра був потяг до знань, особливо до військових і технічних. Це було зумовлено тим, що Петро Олексійович здобув в свій час неповноцінну освіту.

Дуже видатною в ряді московських царів є особистість Петра І, яка слугувала приміткою до часу того століття. Ще однією неординарною особистістю, хоча явно значно менше по масштабу, силі характера, була фігура князя В.В.Голіцина (1643 - 1714 рр.), якій був фаворитом Софії. Голіцин був державним діячем і дипломатом, який опинився волею долі одним із політичних противників Петра. Добре освічений князь також був реформатором і прихильником Заходу, як Петро І. Причому у відмінності від молодого Петра, він мав програму радикальних перетворень, яка включала реформу армії, розповсюдження просвітництва, відправку молодих людей на навчання за кордон, і відміну кріпосного права. До відзнак Голіци-на можна віднести відміну "местничества", а 1686 р. був заключений "вечний мир" з Польщею, по якому вона остаточно відмовлялась від Лівобережної України, Києва, Смоленської, а Росія в союзі з країнами "Священной лиги" вступила у війну з Турцією.

На цьому державні досягнення Голіцина, практично, закінчились. Та й військові походи у Крим, які здійснювались під його прямим керівництвом в 1687 і 1689 рр., виявилися невдалими, а його реформаторські плани, на превеликий жаль не здійснились. По висловленню В.О.Ключевського, "цар-плотник", "работник на троне" [13,54].

В 1689 р. правління регенти Софії було закінчене. Хоча влада перейшла до Петра, він скоріш за все більше любив військові ігри, які з плином часу перестали бути такими. Із потішних полків формувались регулярні полки іноземного строю. Союзницькі зобов'язання, набіги татар на південні терени, а також зовнішньо політична ситуація - все це штовхало Росію до війни з Турцією. В 1695 р. російські війська осадили Азов. Місто було добре у кріплене, тому його вдалося взяти лише через один рік, під час другого походу, коли вперше був задіяний військовий флот Росії, який, як нам вже відомо, був збудований у Воронежі. Це був перший великий зовнішньополітичний успіх Петра І. Але Османська імперія була сильним супротивником і продовжувала контролювати Керченську протоку і Чорне море.

Проблема виходу до магістральних морських шляхів залишалась невирішеною, а союзники Росії (в 1697 р. і сама Росія) Австрія і Венеція заключили антиосманський союз. Також в цьому 1697 р. за кордон було відправлене "Велике посольство". В його лави входили молоді волонтери, як,і добровільно згодились їхати за кордон навчатись морській кораблебудівничій справі. Серед волонтерів був і сам Петро І під чужим іменем "урядника Петра Михайловича". Війна з Турцією закінчувалася, а європейські держави почали активно готуватися до розподілу величезної території династії Габсбургів (1700 -1713 рр. коли велася війна за іспанський спадок). "Велике посольство" відіграло дуже важливу роль в долі Росії. Петро за кордоном отримав добру освіту і важливі уроки дипломатії, навігації і кораблебудування. За кордоном Петром було найнято близько 672 спеціалістів різних спеціальностей. Із петровських нововведень можна відзначити такі, як були введені земські будинки, на які було покладено збір таможених податків і кабальних доходів, введені елементи міського самоуправління. Були реорганізовані окремі накази, яких на той час вистачало державі, тому їх кількість значно скоротилась з 44 до 34 наказів. Також відбулися зміни в традиційному на той час літочисленні, яке велося "от сотворения мира", а рік починався 1 вересня (1 січня 7208 р. від створення світу по наказу царя в церквах вперше здійснена була служба по випадку нового 1700-го року від Народження Христа). Почалося енергійне, часом з застосуванням насилля, впровадження деяких європейських звичаїв в побут росіян. Сам Петро почав стригти боярські бороди (раніше це заборонялося церквою), різав довгі рукава традиційного російського довгополого одягу, привчав людей курити тютюн.

Всі ці міри демонстрували серйозність перетворень молодого царя Петра Олексійовича. Вони мали виглядати зі сторони скоріш за все передісторією радикальних змін в середині держави. Початок Північної війни зробив проблему модернізації Росії питанням життя чи смерті держави в цілому.

Основою безпрецедентних для Росії успіхів на міжнародній арені слугувала внутрішня політика Петра І. Він максимально швидко мобілізував всі ресурси країни для вирішення зовнішньополітичних задач.