Єврейське населення Поділля у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

РОЗДІЛ II. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ

2.1 Поділля напередодні Великої Вітчизняної війни

2.2 Становище населення Поділля за часів німецької окупації

РОЗДІЛ III. ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. 3 давніх-давен історія єврейського народу пов'язана з Поділлям. І хоча XX століття було, мабуть, найбільш немилосердним до євреїв в Україні, ні війна, ні жорстокі погроми, ні міграційні процеси не змогли розірвати багатовікових зв'язків українського та єврейського народів. Століття, прожиті нашими народами пліч-о-пліч, залишилися в історичних хроніках та документах, пам'ятках архітектури, географічних назвах та народних переказах.

На початку XX ст. багато представників єврейської інтелігенції опинилися у вирі революційних подій. Роки громадянської війни принесли в край розорення, єврейські погроми і пограбування.

Найтрагічнішою сторінкою в історії євреїв Поділля стала Велика Вітчизняна війна. Кам'янецькою комісією з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників виявлено сім місць масового поховання євреїв, у тому числі одна могила з тілами 500 дітей.

Об'єктом дослідження роботи є єврейське населення Поділля в період Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є особливості здійснення антиєврейської політики, яка проводилась окупаційною владою.

Мета і завдання роботи. Тема дослідження становить значний науковий та політичний інтерес і є недостатньо розробленою в сучасній історіографії.

Виходячи з цього, ми ставимо за мету: подати об'єктивну картину становища еврейського населення на Поділлі, розкрити їх регіональну специфіку та трагічні наслідки в контексті ситуації, в якій опинилися українські землі в часи Великої Вітчизняної війни.

Меті роботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

? охарактеризувати основні етапи, напрямки та підходи в дослідженні проблематики у вітчизняній та зарубіжній історіографії в тісному взаємозв'язку з процесом формування багатовекторного погляду на розвиток новітньої історії України;

? показати антигуманний характер ідеології нацизму, трансформації та реалізації войовничого антисемітизму в процесі окупації загарбниками Поділля;

? розкрити акції тотального знищення єврейського населення в містах та в населених пунктах Подільського регіону;

? узагальнити, доповнити та конкретизувати картину подій Голокосту на Поділлі як складової частини нацистського окупаційного режиму в українських землях, що був важливим компонентом подій Другої світової війни в Україні.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Подільський регіон, до якого входить територія сучасної Хмельниччини.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період німецької окупації подільських земель: червень 1941 - квітень 1944 років, хоча автор інколи виходить за межі визначених часових рамок для розкриття питання про формування політики нацистської Німеччини по відношенню до євреїв і про наслідки подій Голокосту.

Методологічну основу дослідження становить діалектичний підхід до пізнання історичного процесу, висвітлення явищ та подій суспільно-політичного життя. Принцип історизму, як базисний, дозволяє розкрити процес формування антисемітської політики германського нацизму, її трансформацію та специфіку реалізації в умовах окупації південноукраїнського регіону; виявити діалектику складних взаємозв'язків між окремими фактами та явищами, дослідити їх у динаміці розвитку. Принцип об'єктивності допомагає розкрити питання про ставлення неєврейського населення окупованих регіонів до фактів масового знищення євреїв.

Порівняльно-історичний метод стає у пригоді при порівнянні подій Голокосту в різних регіонах України, Білорусі, Росії, що дозволяє виявити закономірності та регіональні особливості явища.

Методи аналізу та синтезу дозволяють застосувати максимальну кількість джерел та досліджень, щоб виявити всю сукупність поглядів і забезпечити комплексність дослідження Голокосту як багатогранного явища. Критичний аналіз історичних джерел дозволяє співставити документи німецького, румунського та радянського походження для відтворення максимально точної картини подій.

Сукупність застосованих методів та принципів допомагає запобігти упередженості у висвітленні історичних подій, сприяє відображенню всього спектру суперечностей, які завжди притаманні історичному процесу.

Новизна роботи полягає у систематизації матеріалу по становищу єврейського населення на Поділлі у роки Великої Вітчизняної війни та у введені до наукового обігу нових джерел з даної проблеми.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що розробленна проблема може бути використанна у викладанні курсу "Краєзнавство".

Структура роботи. Бакалаврська робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел.

РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

Першими роботами, в яких йшлося про події Голокосту, виданими в Радянському Союзі в період війни та перші повоєнні роки, стали публіцистичні та художні твори І. Еренбурга, В. Гроссмана, Г. Смоляра [3, c. 348].

В цей період вивчення характеру та конкретних проявів нацистського окупаційного режиму не вважалися актуальними в радянській історіографії і проводилися в загальному контексті подій та наслідків Великої Вітчизняної війни, а також розвитку підпільного і партизанського руху як способу реагування на окупаційний режим. Більшість дослідників вважала, що доля євреїв нічим не відрізнялася від долі іншого населення окупованих територій. Виходячи з цього, навіть поняття Голокост та Катастрофа не мали місця не тільки в радянській історіографії, але й у довідкових та енциклопедичних виданнях.

Такий підхід спостерігається в більшості узагальнюючих робіт з історії Великої Вітчизняної війни, зокрема, в шеститомній "Истории Великой Отечественной войны Советского Союза" [3, c. 348]. Характерним зразком радянської історіографії є роботи Л. Коpнєєва, який намагався довести, що чисельність євреїв, які загинули під час війни, завищується сіоністами, більше того, що існувала змова між нацистами та сіоністами. Перші спроби нових підходів до проблеми виявилися в книзі Т. Першиної, де наводиться великий обсяг фактичного та статистичного матеріалу і відкрито сказано про жертви єврейського населення. Серед перших у радянській історіографії робіт, де йшлося про ставлення нацистської Німеччини до єврейського питання, варта уваги книга Ю.А. Шульмейстера, в якій зроблено спробу висвітлити витоки та наслідки нацистської політики стосовно євреїв. Завершує шлях радянської історіографії Голокосту робота В.С. Коваля, так і не ввівши це поняття в науковий обіг [3, c. 347].

В зарубіжній історіографії серед перших робіт, в яких досить детально висвітлювалися основні аспекти формування та реалізації політики нацистської Німеччини по відношенню до євреїв, є книга американського історика та публіциста У. Ширера, в якій автор використав німецькі архіви, що опинилися в США після закінчення війни. Вчений акцентує увагу на подіях, що відбувалися на окупованих радянських територіях, що не характерно для більшості американських дослідників, які розглядають події Голокосту, обмежуючись подіями в Західній та Центральній Європі. Найбільш відомими зарубіжними істориками, які започаткували дослідження історії Голокосту були Р. Хілберг, І. Бауер, І. Трунк [3, c. 347]. Певним підсумком доробку зарубіжних істориків 60 ? 80 рр. ХХ ст. стала книга ізраїльських дослідників І. Гутмана та Х. Шацкера, де розкрито історію формування політики нацистської Німеччини стосовно єврейського населення.

Великий вплив на активізацію історичних досліджень на пострадянському просторі мали роботи ізраїльського дослідника І. Арада, в яких зроблено одну з перших спроб зіставлення подій масового знищення єврейського населення в часи Другої світової війни в межах Радянського Союзу з загальним контекстом історії Голокосту в Європі.

Теза про унікальність подій Голокосту, що є основоположною для американської та ізраїльської історіографії, стала одним з основних об'єктів критики з боку прихильників ревізіоністської течії, яка виявилася в кінці ХХ - на поч. ХХІ століття в зарубіжній та російській історіографії і публіцистиці. Серед найбільш відомих робіт ревізіоністського напрямку є книги Ю. Графа та Е. Цундела. Не наважуючись заперечити того, що події Голокосту дійсно мали місце, автори намагаються довести, що кількість жертв (понад 6 млн. чол.) занадто завищена [3, c. 348].

На пострадянському просторі найбільш активно проблеми Катастрофи досліджуються в Росії та Білорусі. Проблеми Голокосту розглядаються у працях російських дослідників Н. Тумаркиної, В. Лихачова, М. Альтман, І. Альтмана, білоруських - Є. Розенблата, І. Єленської, Є. Йоффе [3, c. 347].

Серед робіт істориків української діаспори з проблем Голокосту на увагу заслуговує книга В.М. Косика, яка містить велику кількість фактичного та документального матеріалу з німецьких архівів, майже невідомого та малодоступного для українських дослідників.

Активне дослідження історії Голокосту в Україні розпочалося у 90-х рр. ХХ ст. На першому етапі (1991 - 1996 рр.) йшов процес пошуків та вивчення джерельного матеріалу і переважали регіональні дослідження. Серед перших з'явилися роботи C. Борового, Ф. Горовського, Я. Хонігсмана, О. Наймана, С. Єлисаветського, Ф. Левітаса, М. Шимановського та ін., де акцентується увага на подіях, що відбувалися в окремих населених пунктах. Дослідники намагалися ввести в науковий обіг максимальну кількість документальних матеріалів, які були доступними на той момент.

Значно стимулювало українські голокостознавчі дослідження проведення всеукраїнських конференцій "Єврейська історія і культура в Україні" (1994, 1996 рр.) та щорічних конференцій "Еврейское население Юга Украины: история и современность" (Запоріжжя), у програмах яких проблематика Голокосту посіла чільне місце [5, c. 34-38].

Тема Голокосту знайшла відображення і в дисертаційних дослідженнях А. Подольського, Ф. Левітаса, Ф. Винокурової [28].

На другому етапі, який розпочався з 1997 р., у роботах істориків з піднятої проблеми все активніше виявляється прагнення до узагальнення. Зокрема, дослідження регіоналістичного характеру відрізняються більш широким охопленням регіонів. Серед таких робіт на безумовну увагу заслуговують дослідження С. Орлянського про події на Запоріжжі, Л. Сушона про події на території Трансністрії. Заслуговують на увагу роботи М.В. Коваля, який одним із перших істориків в незалежній Україні зробив спробу вписати трагічні події Голокосту в загальний контекст подій Другої світової і Великої Вітчизняної війн на території України.

В більшості згаданих робіт авторами висловлюється думка про те, що події Катастрофи мали трагічний характер у межах усієї України, але у кожного регіону є свої специфічні регіональні особливості, які потребують окремого дослідження для більш глибокого і всебічного розуміння масштабів та наслідків цього явища.

Очевидним є те, що регіональна специфіка Катастрофи в різних областях України поки що вивчена недостатньо, особливо це стосується південноукраїнських земель. Дослідження даного питання є вимогою часу, зважаючи на те, що сучасною історичною наукою, в основному, опрацьовані методологічні підходи та накопичений досвід роботи з фактичними та джерельними матеріалами.

Джерельну базу даного дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела: архівні документи, наукова та художня література, довідкові та періодичні видання, спогади, статистичні дані, що дозволяють дослідити картину трагічних подій в регіоні. В роботі використано матеріали архівних 4 архівосховищ України та 1 архівосховищ Росії, копії документів яких знаходять в Хмельницькому благодійному фонді Хесед-Бешт [1],[2],[3],[4],[5],[6].

Основу джерельної бази історії Поділля складають документи архівів. Значний інтерес для висвітлення проблеми становлять фонди Центрального державного архіву громадських об'єднань України "Центральний Комітет Комуністичної партії України. Документи організаційно-інструкторського відділу і особливого сектору ЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні періоду Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр.", Документи періоду Великої Вітчизняної війни". В цих документах міститься важлива інформація щодо становища єврейського населення на окупованих землях, повідомлення про масове знищення мирного населення, у тому числі і євреїв.

Отже, чимале наукове значення складають документи, які зафіксували наслідки трагічних подій "по живих слідах", безпосередньо після звільнення земель Поділля від нацистської окупації. Першими фіксували ситуацію на територіях ще в процесі їх звільнення політвідділи військових частин після входження цих частин до певного населеного пункту. Фрагменти даних документів опубліковані в різних збірках документів та матеріалів.

Доповненням є численні видання документів німецького командування, органів та представників окупаційної влади, представлених в спеціальних збірниках. Інформативністю виділяється комплекс документів та матеріалів про нацистські звірства на окупованих землях, що підготував Єврейський Антифашистський Комітет, які склали "Чорну книгу" [34, c.179].

Складовою джерельної бази дослідження є періодичні видання.

Таким чином, використання широкого комплексу джерел літератури створило достатнє підґрунтя для реалізації поставлених у дослідженні завдань.

РОЗДІЛ II. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ

2.1 Поділля напередодні Великої Вітчизняної війни

Територія сучасного Поділля напередодні Другої світової війни входила до складу Польщі та СРСР. Територія Поділля включає в себе сучасні Вінницьку, Хмельницьку, частину Тернопільської, Черкаської, Одеської та Житомирської областей.

Фактично долю України вирішували керівники Німеччини та СРСР, які на міжнародній арені напередодні війни виступали як союзники. У секретних угодах між Москвою та Берліном передбачався новий переділ Європи і було зрозуміло, що жодна із сторін не зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Західна Україна, потрапивши згідно із таємними протоколами радянсько-німецьких угод 1939 р. у сферу інтересів СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. До цієї території входили й західні землі Поділля [18, с. 268].

У кількох місцях мали місце сутички із німецькими військами, які порушували визначену раніше лінію окупації Польщі.

Вступ частин Червоної армії на територію Тернопільщини відзначався певною неузгодженістю. Із доповідної записки заступника народного комісара внутрішніх справ СРСР комісара держбезпеки 3 рангу Меркулова і наркома внутрішніх справ УРСР народного комісара держбезпеки 3 ранга Сєрова від 19 вересня 1939 р. видно, що оперативні частини НКВС на території Західного Поділля змушені були збирати велику кількість зброї та боєприпасів.

Після вдалого завершення чергового поділу Польщі тепер вся територія Поділля опинилася під радянською владою. Показово, що новообрані вже за радянської влади Народні Збори постановили просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім включити до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада 1939 р. Західна Україна була офіційно прийнята до складу Української РСР [25, c. 268].

Оцінка цієї події у вітчизняній історіографії позитивна, оскільки вона стала реальним кроком на шляху соборності українських земель. Ставлення ж населення України було неоднозначним. Мешканці східної частини України безумовно підтримували возз'єднання українських земель.

Українці, що жили на приєднаних землях спочатку досить схвально ставилися до входження до складу Радянської України. Однак, сподівання на покращення свого життя через деякий час змінилися розчаруванням у політиці радянської влади, передусім економічній.

Радянські урядовці, що отримали завдання сприяти встановленню радянської влади на території західноукраїнських земель, поводили себе не як на власній території, яка була возз'єднана з іншою частиною України, а як завойованій території, більшість мешканців якої "...не розуміла переваг радянської системи". Так, місцеве населення звикло до можливості без особливих проблем придбати товари першої необхідності. Їх відсутність в установах радянської торгівлі, взагалі товарний голод призводили до поширення контра-бандного ввезення необхідних речей із-за кордону.

Утвердження радянських порядків проводилося жорсткими адміністративно-командними методами, відбувався процес уніфікації державного ладу, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами, Західна Україна була втягнута у підготовку до нової великомасштабної війни проти капіталістичних країн. На цю територію стали перекидати великі контингенти Червоної Армії, почалося будівництво військових споруд.

Свідомість багатьох мешканців Західної України, і в тому числі Західного Поділля, не була готова до сприйняття радянської моделі економіки, до безоплатної праці на новобудовах військового призначення, до насильницької колективізації.

Будівництво нових промислових підприємств безумовно позитивно відбилося на загальному економічному розвитку цієї території. Однак, у період їх спорудження це не завжди викликало бажаний ентузіазм місцевих жителів через радянську систему централізованого перерозподілу матеріаль-них благ, коли вони не бачили швидкого поліпшення свого повсякденного життя. Крім того, не слід забувати, що після початку Другої світової війни перевага надавалася військовим галузям промисловості, тому рівень життя людей в усіх районах СРСР залишався порівняно низьким.

Рівень же життя мешканців Західної Поділля після приєднання значно понизився, люди вже не могли вільно вести господарство в умовах ринку. Руйнувалися усталені традиції і звичаї. Особливо постраждали у матеріальному плані ті, хто мав різноманітні приватні підприємства. Нерідко конфісковувалися навіть дрібні підприємства, невеличкі крамниці та майстерні. Нова влада забирала у колишніх власників навіть будинки. Причому, багато радянських місцевих керівників прагнули збагатитися за рахунок жителів Західної України.

Московське керівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посади призначалися особи, що прибували зі східних областей і не були готові до роботи в новій місцевості. Все це призводило до численних конфліктів. Почалися активні пошуки "ворогів народу".

З точки зору вищих радянських посадовців для населення Західного Поділля як і всієї Західної України були характерними наступні риси. По-перше, люди, які проживали на цій території звикли до панування ринкових відносин у економіці. По-друге, наявність великої кількості селян, що призвичаїлися займатися господарством одноосібно і не мали бажання працювати у колгоспах. Дрібновласницька ідеологія, що панувала тут, була однією з головних перепон на шляху до втілення у життя радянської моделі соціалізму з її великими колективними господарствами і націоналізацією землі.

По-третє, майже поголівна релігійність. Релігійних діячів сприймали як посередників між богом та людьми. Причому, релігійні настрої панували не лише серед селян, а й серед робітників та інтелігенції. До того ж, на західних землях України, які тривалий час були складовою Польської держави, спостерігалася ворожнеча між українцями та поляками.

Серйозною проблемою для радянських військових частин на території приєднаної частини України були біженці, що прагнули перейти новий радянсько-німецький кордон. У більшості випадків порушниками кордону, що приходили з Німеччини були особи, що мали постійне місце проживання на німецькій території, але не бажали там залишатися. З німецького боку кордон намагалися переходити також євреї, яких німці примусово виганяли на радянську територію. Частина біженців приходили із Угорщини у пошуках роботи або порятунку від переслідування. Причому, із настанням зими селяни тікали цілими селами по замерзлих річках. Переходили кордон цілими сім'ями, з малими дітьми, не маючи засобів для харчування.

У прикордонних містах накопичилося також багато людей, що мали постійне місце проживання на території Німеччини і чекали організованої відправки на німецьку територію. Значна частина з них проживали до початку війни на території сучасної Тернопільської області. Так, у Перемишлі на 28 жовтня 1939 р. скупчилося 11000 чол., які чекали відправки до Німеччини. Під час переходу до СРСР було затримано на кордоні із Німеччиною -- 5731 чол., на кордоні із Угорщиною -- 733 чол., на кордоні із Румунією -- 618 чол. Затримка вирішення питання із Німеччиною про обмін біженцями сприяла прагненню цих людей перейти кордон нелегально. Велике скупчення біженців у прикордонних містах створює загрозу епідемічних захворювань, житлову кризу, нестачу продуктів харчування, завантажує прикордонні частини [21, с. 114].

На захоплених землях Західного Поділля відразу ж почалися масові арешти польських військовослужбовців. В основному заарештовували офіцерів вищого та середнього командного складу. На березень 1940 р. у таборах для військовополонених НКВС СРСР і у в'язницях західних областей України та Білорусії утримувалися 14736 колишніх польських офіцерів, поліцейських, жандармів, з них 295 генералів, полковників та підполковників, 2080 майорів і капітанів. Сім'ї колишніх польських офіцерів, репресованих радянською владою, підлягали виселенню на 10 років до Казахстану. Орієнтовно загальна кількість цих сімей сягала 76-100 тисяч чол.

Поступово радянська влада перейшла до депортації населення Західної України. Сім'ї, які перебували у таборах НКВС для військовополонених та в'язницях Західної України, переселялися у Казахстан на 10 років. Біженці, які виявили бажання проживати у Німеччині, але не були прийняті німецьким урядом, переселялися у північні райони СРСР для розселення у спецпоселеннях з використанням їх на заготівлі лісу [21, с. 115].

Депортацію негативно сприймали не тільки особи, яких примусово переселяли, а й мешканці території, куди здійснювалося переселення. Останні як правило негативно відгукувалися на адресу прибулих, оскільки були нерідко зобов'язані "допомагати" розташуватися їм на новому місці за рахунок місцевої влади.

Крім того, на стосунках негативно відбивалося загалом різне сприйняття економічної дійсності в СРСР мешканців східної та західної частин України, відмінності в культурі. Нерідко прибулих сприймали не як українців, а як поляків. Політика, яку проводили по відношенню до українського населення польські пани, не сприяла налагодженню дружніх відносин між цими націями.

Особливо були поширені протиріччя між представниками різних релігійних напрямків. До того ж частина мешканців Західної України на той час вже встигла повоювати із східними українцями, які були у складі російської армії під час Першої світової війни. Всі ці обставини наклали свій відбиток на стосунки між мешканцями різних частин України. У цих стосунках ще довго мала місце певна настороженість.

На початку 1940 р. Західне Поділля перетворилося на величезний полігон. Саме тут зосереджувалися армії, що мали завдати удару по території фашистської Німеччини. Перед початком війни на території Поділля швидкими темпами будувалися різноманітні об'єкти військового призначення. Місцеве населення залучалося до цих робіт у порядку трудової повинності і повинно було використовувати на будівництві свій інструмент та тяглову силу. На території Тернопільської області планувалося збудувати 36 військових аеродромів, на території Кам'янець-Подільської -- 37, Житомирської -- 17, Вінницької -- 2712.

На Поділлі будувалися також склади боєприпасів. На території Тернопільської області у 1941 році їх планувалося збудувати 11, Кам'янець-Подільської -- 17, Житомирської -- 11, Вінницької -- 1813. Примусове залучення населення до будівництва нерідко сприймалося негативно, особливо коли люди були відірвані від виконання робіт на власній земельній ділянці або використовували свою худобу на будівництві [26, с. 347-348].

У передвоєнні роки проходив процес переведення армії з територіально-кадрової комплектації на кадрову. Було різко збільшено кількість військових навчальних закладів, розширено різного роду курси по оволодінню військовою справою. У першу чергу, увага приділялася володінню стрілецькою зброєю, стройовій підготовці та ідеологічній роботі на основі "Короткого курсу історії ВКП(б)". У 1940 році лише у гуртках Тсоавіахіму на Вінниччині військовою справою оволодівали понад 120 тис. чол., на Кам'янеччині -- 103,5 тис. Систематично проводилися "тижні оборони", спортивні змагання. Однак, загалом рівень військової підготовки такого типу залишався на низькому рівні. Селяни відривалися від економічної діяльності, а замість того, отримували непривабливу перспективу вивчати зброю. Постановою Вінницького бюро обкому КП(б)У було запропоновано райкомам домогтися організації хат оборони при кожному колгоспі, перетворивши їх на центри проведення підготовки до війни.

У листі учасників наради активу хат оборони Хмільницького району говорилося про його зобов'язання щодо подальшого вдосконалення військової підготовки. Так, було взято наступні зобов'язання, що свідчать про підготовку населення країни до масштабних бойових дій: у кожній хаті оборони створити гуртки по підготовці ворошилівських стрільців, гуртки гранатометників і штикового бою, зв'язку та топографії. При хатах оборони створювалися навіть танкові екіпажі запасу.

На частини території Поділля ситуація перед початком війни була ускладнена нестачею продуктів харчування. Внаслідок неврожаю у 1940 році та наявності недоліків у організації роботи у колгоспах Теофіпольського, Ляховецького та Плужанського районів Кам'янець-Подільської області мали місце перебої із забезпеченням населення хлібом і навіть голод. По Теофіпольському району колгоспники с. Колісець отримували по 300 г хліба, с. Чулгузово -- 350 г, с. Святець -- від 300 до 700 г, с. Шибіно -- від 470 до 650 г на трудодень. Районні і обласні організації реальних заходів, що допомогли б вирішити питання із забезпеченням хлібом, не вживали. Внаслідок цього з метою придбання хліба у районах західних областей України велика кількість людей намагалася подолати зону загородження. Так, на ділянці 20 Славутського прикордонного загону у травні 1941 року було затримано 1040 чол., які були переважно мешканцями Теофіпольського району [26, с. 346].

На початок радянсько-німецької війни на території західних областей УРСР було утворено 2866 колгоспів, у яких нараховувалося 205140 селянських дворів, що складало лише 14,5 % від кількості всіх селянських господарств цих областей. Насильницька колективізація сільського госпо-дарства Західної України і Західного Поділля зокрема, викликала величезне невдоволення у місцевого населення.

За часів панування більшовиків на Поділлі практично зник з ужитку національний український одяг. Населення України жило, у порівнянні із мешканцями Європи, надзвичайно бідно, і люди не мали можливості придбати такий одяг, який вони хотіли. В умовах відсутності власної національної держави, значна кількість українців, особливо на території східної частини України, взагалі не переймалася проблемою створення Української держави. Доля українських земель залежала від балансу інтересів різних, у першу чергу, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати.

2.2 Становище населення Поділля за часів німецької окупації

Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню.

Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.

Впевнені у безнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Кам'янець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…,- повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Перші дні перебування нацистів у м. Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдати та офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки" [10, c.288]. У с.Глиники Рівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям слов'ян [10, c. 292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставив пограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначені дні місяця приносив йому постільну білизну, одяг тощо [10, c.289]. Все награбоване у рівненчан майно надсилалося керівництвом гебіту у Німеччину.

До пограбування і так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче. Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати та їхні прислужники - фольксдойче, коли люди повиходили з будівель розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі" [34, c. 69].

Ведення бойових дій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селах України. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики, а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влучень снарядів,- зазначалося в одному із звітів, - утворилися щілини, вікна без занавісок, парадні без вхідних дверей" [37, c.9].

Мешканка м.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю міста гітлерівці перетворили у розвалини. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті"[28,c. 108]. Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам'янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м2 [40, c. 34].

Житлову кризу спричинену руйнацією будинків влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки.

Цивільна влада Кам'янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у м.Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.[27, c.4]. На ціну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа та наявність зручностей.

Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м.Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. за м2, другої - 1 крб., третьої - 50 коп.[27, c.4]. За несвоєчасно внесену проплату боржників виселяли з квартир.

Керівництво Кам'янець-Подільської міської управи, для інвалідів війни, праці, осіб репресованих органами радянської влади та старших 60 років з листопада 1941р. запровадило знижки на квартплату до 50% [27, c. 4].

Важливим для населення було питання визнання окупаційною владою приватної власності на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на руку працівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільна влада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців[27, c. 4]. Його власниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., при умові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а його домовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта, будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.

Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м.Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня [27, c.24]. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.

В інших містах округи за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м. Шепетівці вартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (до війни 1крб.); м.Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в роки окупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям міста електроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп. Для мешканців м.Кам'янця-Подільського з квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп., вивіз сміття -9крб.50 коп.

Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори один від одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більше як на п'ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон", - зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники [33, c. 93].

На території Кам'янець-Подільської області нацисти зруйнували 960 житлових будинків. спалили 33 подільських села. На Рівненщині - 39 сіл, з них у Здолбунівському районі - 18, Клеванському - 20, Клесівському - 6, Корецькому - 25, Костопільському - 64, Людвипільському -13, Межиріцькому -15 [37, c. 9].

Матеріальні збитки завдані жителям регіону обраховувалися у сотні мільйонів рублів. Для прикладу жителям Орининського району гітлерівці завдали збитків на суму понад 105 млн. крб., Ярмолинецькому 6,6 млн. крб. Волочиському 107 млн. крб.

Матеріально-побутові негаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. В програмних документах нацистів („Зелена тека") з самого початку була спланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловісні наміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. На потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…"[24, c.3]. Зібраний на окупованій території України продовольчий запас, гітлерівцями розприділявся в такій послідовності: в першу чергу забезпечувалася діюча армія, потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевому населенню місця в списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов'язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей достатку", - ця теза стала ключовою у продовольчій політиці нацистів. Незначна частина продуктів та товарів, які залишалися розприділялася між працівниками цивільних установ та місцевою поліцією. У нацистів єдиної системи продовольчого постачання населення України не було. Забезпечувати населення продовольством повинні були господарські інспекції через мережу магазинів. Але інспекції з цим завданням не справилися. Населення назвало свідомо сплановану продовольчу політику нацистів "голодними звірствами". Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за даними окупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна" для прохарчування вже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7-8 млн. т.

Частковим порятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування по чотирьох категоріях: до першої належали керівники установ та підприємств, до другої - робітники, що пройшли перевірку; до третьої - працівники фінансових установ та військових підрозділів, що дислокувалися у містах; до четвертої - ремісники та окремі групи непрацездатного населення .

Особи, що були зараховані до першої та другої категорій отримували максимально в тиждень: 100 гр м'яса, 1,500 гр хліба, 2 тис. гр картоплі. В третій - 200 гр м'яса, 2 тис. гр хліба, та 2,500 гр картоплі. До четвертої категорії були зараховані працівники, що працювали на роботах небезпечних для здоров'я. Їх працю влада оцінила в 300 гр м'яса, 2,500 гр хліба та 3,500 гр. картоплі в тиждень [17, с. 230].

На один продуктовий талон у м.Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр солі [4]. Діти задіяні на виробництві отримували половину норми дорослого працівника [4].

В м.Кам'янці-Подільському продуктові картки отримали 11891 дорослих та 2865 дітей. Їх отоварювали 14 магазинів, які щоденно видавали 7200 кг хліба. В м.Шепетівці в реєстрі на отримання хліба та продуктів перебувало 1639 працівників, яким в червні 1943р. по продуктовим карткам видано 7978 кг хліба та продуктів.

Міське населення Луцька та Рівного отримувало в день по 214 г хліба на дорослого і по 170 г на дитину.

Вкрай урізані норми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чи заміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалися на пайки м'ясо, м'ясопродукти, масло. Крім того влада диференційно підходила до видачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їх сім'ї, що проживали у містах. Працівники, що проживали у селі одержували хлібний пайок, а його сім'я муку. Пайком з муки забезпечувалися лише діти віком до 15 років [4].

З метою унеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафні санкції в розмірі 1тис. крб. [3] та обмежили реєстрацію та видачу талонів певними днями місяця. Так, реєстрація та видача продуктових карток у м.Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця [28, с. 108].

Окрім хліба населення гостро потребувало інших продуктів харчування. На Хмельниччині понад чотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владі потрібно було доставити споживачу 730 т картоплі [28, с. 108].

Кореспондент шведської газети „Стокгольме тіндінген", що відвідав Україну наприкінці 1941 р. ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцями районах відсутні продовольчі картки, позаяк за ними немає чого давати. Населення знаходить продовольство, як знає і як вміє".

Найефективнішою формою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різними видами податків.

Податки, запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях, були двох видів: натуральні та грошові. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, які в німецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не існувало, але згідно з розпорядженням Е. Коха відхилення в контингентах допускалися лише в сторону збільшення.

Гітлерівські загарбники залишили відповідно до наказу рейхскомісара Е.Коха всі закони, постанови та розпорядження радянської влади, що стосувалися збирання податків. Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати „новій владі" податки радянського часу. Виплата селянами грошових податків проходила по детально розробленій схемі. Ключову роль у ній відігравали сільські управи, які через торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районних кас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах.

На території генеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десятка різноманітних грошових податків: податок з господарства - 400 крб., на рік, подушний податок - 100 крб., податок з корови - 150 крб., податок "за звільнення" - 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканці сіл у віці від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялися фольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії та біженці [27, с. 4].

Нацистська політика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплати праці робітників, селян та службовці. Першу спробу впорядкування заробітної плати було зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умов праці та заробітної плати". Відповідно до неї встановлювалося шість категорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. До першої (найвищої) категорії належали учні, які за одну годину роботи отримували платню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники - 1,70 крб. Найвище у робітничій ієрархії оцінювалася робота майстра. Вони за годину роботи отримували 2,50 крб.

У кращому матеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічних працівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася по п'яти категоріям. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб., по другій - 220-350 крб., по третій - 290-450 крб., по четвертій -400-600 крб., по п'ятій - (директори фабрик) до 800 крб. [ 27,с. 4].

Розмір заробітної плати робітників також залежав від їх національності та статі. По найвищих тарифах оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, які працювали на аналогічних посадах [, 4].

Ухилення євреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Так, згідно з розпорядженням Рівненського гебітскомісара д-ра Беєра від 19 вересня 1941 р. відсутність знаку каралася штрафом у розмірі 1 тис. карбованців [7, С. 298], у Мізочі (згідно з наказом місцевої комендатури) порушників карали смертю [7, С. 298].

Серед обмежень, які регламентували життя євреїв, - комендантські години. В багатьох містах і містечках євреям заборонили виходити поза межі єврейських кварталів, в окремих, як, наприклад, у Дубровиці, - ходити тротуарами. 5 жовтня 1941 р. у рейхскомісаріаті "Україна" євреям заборонено користуватися поштою, 15 жовтня того ж року - змінювати місце проживання.

У перші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали заклади торгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов'язано працювати в суботу (в такий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомість євреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати в неділю.

З листопада 1941 р. євреїв позбавляли власності. Зокрема, закривалися та конфісковувалися їхні ремісничі майстерні й магазини. В першій половині 1942 р. в євреїв конфісковано сільськогосподарський інвентар, вози, домашню худобу та птицю; їм наказано здавати кольорові метали (зокрема - вироби з бронзи, міді, цинку). На євреїв накладалися контрибуції, їх працю масово використовували на примусових роботах [8, С. 273].

У більшості міст і містечок регламентовано час, коли євреям дозволялося торгувати на ринках (напр., з 10 до 12 години), в окремих місцевостях торгівлю для євреїв заборонено взагалі. В деяких містечках на території генерального округу "Волинь-Поділля" їм заборонено купувати будь-що на торгах.

Від початку німецько-фашистської окупації євреїв усували з посад, які вони займали. В умовах фашистського "нового порядку" право обіймати керівні посади зарезервовано винятково за особами "арійського походження". Лише у виняткових випадках до зими 1941 р. євреям дозволялося очолювати артілі.

Регламентація життя євреїв, перетворення їх у паріїв тривало і в подальший час. 13 березня 1942 р., наприклад, гебітскомісар Рівного д-р Беєр видав розпорядження, яким заборонено та відмінено вже укладені шлюби між євреями, тими, хто народився від змішаних шлюбів та членами єврейських релігійних громад - з одного боку, та українцями, росіянами, поляками, чехами та представниками інших національностей - з другого.

В умовах фашистського "нового порядку" представницькими органами єврейської громадськості стали юденрати, які утворювалися окупаційною владою. Їхня реальна функція зводилася до виконання розпоряджень загарбників. Зокрема - проведення перепису єврейського населення, реєстрація працездатних, забезпечення виконання євреями примусових робіт тощо (в окремих містах, напр., при юденратах діяли комісії, які відповідали за те, щоб євреї в час переселення в гетто залишали свої будинки неушкодженими та впорядкованими). До компетенції юденратів входили також завдання, пов'язані з організацією життєзабезпечення гетто.

Юденрати очолювали голови та їхні заступники. Ці посади займали здебільшого відомі серед євреїв громадські діячі. Так, юденрат у Луцьку очолювали Й.Ройтман і А.Куперман, у Рівному - М.Бергман і Я.Сухарчук, у Ковелі - Б.Мороз і Й.Сандлер, Володимирі-Волинському - С.Моргенштерн, Острозі - Я.Блюм, Рокитно - Й.Шульман.

Реалізовувати розпорядження окупаційної влади юденратам допомагали підрозділи "єврейської служби порядку". Їхнє утворення на території генерального округу "Волинь-Поділля" розпочалося восени 1941 р. З-поміж перших такий загін постав у Рівному. 19 вересня 1941 р. місцевий гебітскомісар видав розпорядження про створення підрозділу "єврейської служби порядку", яка складалася з 20 чоловік. Поступово такі загони організовано і в інших місцях компактного проживання євреїв (у т.ч. і в містечках, як, напр., у Берестечку).

Повноваження "єврейської служби порядку" поширювалися лише на єврейське населення конкретного населеного пункту. Її члени носили кашкети з жовтою стрічкою та нашивкою на ній "Єврейська служба порядку" або блакитну стрічку з зображенням зірки Давида на лівому рукаві [10, с. 230].

Отже, восени 1941 - влітку 1942 рр. територія генерального округу "Волинь-Поділля" вкрилася щільною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших - восени - взимку 1941 р. - сформовані гетто в Луцьку (19 тис. чол.), Рівному (понад 5 тис. чол., з них 1182 дітей віком до 14 років ), Степані (за свідченням очевидців, тут локалізовано від двох до трьох тисяч євреїв). Гетто утворено також у Волидимирці, Дубно, Дубровиці, Людвиполі, Мізочі, Тучині інших містечках і, навіть, деяких селах (напр., с. Киселін Озютичівського району) [8, с. 275].

РОЗДІЛ III. ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ

Тема геноциду єврейського народу в роки Другої світової війни, політичні, економічні, етнічні, морально-етичні наслідки антисемітської політики нацистів щодо єврейського населення України та Поділля є актуальними і малодослідженими. Проблематика холокосту нерозривно пов'язана із загальними науковими дослідженнями наслідків німецько-фашистської окупації України.

В історіографії радянського періоду тема висвітлювалась недостатньо, глибоких історичних досліджень та фундаментальних наукових праць фактично не було. Тому на сучасному етапі розвитку наукової історичної думки є важливою робота по встановленню повної та об'єктивної картини історичних подій та висвітленню злодіянь нацизму проти як єврейського, так і іншого населення окупованих територій.

У 2003 році розпочате видання "Книги Скорботи України. Хмельницька область" де поіменно згадуються всі жертви фашизму періоду тимчасової окупації. Незабаром у Києві буде видано реєстр архівних фондів періоду нацистської окупації України. Дослідницька робота з матеріалами даних фондів, зокрема з тими, що знаходяться на зберіганні в державних архівних установах, дозволить більш детально висвітлити причини масового знищення євреїв, реальні факти нацистських злочинів, вплив та наслідки геноциду для єврейської спільноти України.

Перед війною в Україні проживало понад 3 млн. євреїв, приблизно 2,9 млн. радянських євреїв не встигли евакуюватися й опинилися на захопленій фашистами території, їх чекали жорстокі розправи і страждання у гетто, концтаборах, знущання у тюрмах, оскільки нацисти мали на меті повністю знищити єврейський народ.

Ще задовго до початку Другої світової війни у багатьох європейських містах масові єврейські погроми здійснювались на ґрунті наклепів і чуток про те, що євреї отрутою й знахарством убивають людей, отруюють криниці. В окремих німецьких містах євреїв заганяли до синагог та молитовних будинків і спалювали живцем. Але часи не змінили ситуацію, а ще більше розпалили антисемітизм у його найжорстокіших і найганебніших формах.

Переслідування євреїв у Західній Європі (Німеччині, Чехії, Австрії) змушували їх шукати порятунку в інших краях -- у Польщі, Литві, Поділлі.

Антисемітизм набирав усе більшого розмаху, сягав своїх найвищих масштабів, переходив у ранг державної політики ряду європейських держав. Найвищого рівня антисемітизм досяг у Німеччині, де у центр державної політики, ідеологічної доктрини нацизму, практичної діяльності Гітлер поставив переслідування і повне знищення євреїв.

Фашисти цілеспрямовано готувалися до знищення єврейського народу. Адольф Гітлер неодноразово наголошував у своїх виступах про необхідність "вирішення єврейського питання". Зокрема, в січні 1939 р. він заявив, що чим швидше буде вирішена єврейська проблема в Європі, тим буде краще. В Європі не настане рівновага доти, доки не буде вирішене єврейське питання. Результатом війни буде знищення єврейської раси в Європі.

Вже 24 січня 1939 р. Гейдріху доручили вирішити єврейське питання шляхом депортації євреїв з Німеччини, а 31 липня 1941 р. -- провести необхідну підготовку і представити повний план попередніх організаційних, технічзаходів щодо здійснення практичного вирішення єврейського питання. Тобто ставилося завдання фізичного знищення євреїв, яке на той час вже розпочалося на окупованих радянських територіях [3, с. 349].