Міністерство освіти України

Волинський державний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра історії України

на правах рукопису

Лозовицька Наталія Миколаївна

Антифеодальні виступи селян на Україні у другій половині XVI -

першій половині XVII ст.

Спеціальність: 7.030301 -

історія України

Робота на здобуття спеціалізації бакалавра

Науковий керівник

кандидат історичних наук, доцент

Шабала Ярослав Миколайович

Луцьк - 2001

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

Розділ І. Становище українського селянства в складі

Речі Посполитої. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

1.1. Посилення феодального гніту. . . . . . . . . . . . . . . .8

1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. . . . . . . . . 24

Розділ ІІ. Основні форми пасивного протесту селян. . . . .31

Розділ ІІІ. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42

3.1. Виступи 90-х рр. ХVІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42

3.2. Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст.52

3.3. Селянство у конфліктах 30-х рр. ХVІІ ст. . . . . . 55

Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .66

Список використаних джерел і літератури. . . . . . . . . .70

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена необхідністю більш ґрунтовного дослідження теми на основі документальних джерел і потребою детальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід чіткіше визначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства, дослідити економічне підґрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну природу найбільших повстань кінця ХVІ -- 20 - 30 рр. ХVІІ ст.

Історіографію досліджуваної теми умовно можна поділити на 2 групи:

1. Узагальнюючі праці з історії України. До них можна віднести авторські праці Грушевського М. С. “Ілюстрована історія України” [12], Субтельного О. “Історія України-Руси” [11], Зайцева Ю. “Історія України” [17] та ін., а також вузівські курси: “Історія України. Курс лекцій” [19], “Історія України: нове бачення” [20] та ін. Проте у цих працях дана тема висвітлена фрагментарно. Майже не акцентується увага на пасивні форми опору селянства, козацько-селянські повстання подані схематично. Більше уваги селянським виступам у 1569 - 1648 рр. Приділено в “Історії Української РСР” в 10 т. [21], “Українська національна революція” із серії “Україна крізь віки” [36]. У цих працях показується важке становище селянства, його боротьба проти польських і місцевих феодалів. Але, на мою думку, ряд епізодів вимагають документальної аргументації, а окремі питання, зокрема, хід ряду козацько-селянських повстань детальнішого висвітлення;

2. Спеціальні праці, в яких більш детально висвітлені різні аспекти досліджуваної теми. Зокрема, становище селян в 2 половині ХVІ ст. досліджують у своїх працях такі історики, як Марочкін В. П. “Антифеодальний і визвольний рух на Україні” [29], Поршнєв Б. “Феодализм и народные массы”[33], Легкий В. М. “Крестьяне Украины в начальный период освободительной войны 1648 -1654 гг.” [26], Бойко І. «Селянство України в 2 половині ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст.” [5] та ін. Проблема козацько-селянських виступів в Україні в 2 половині ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст. досліджував Антонович В. у працях “Про козацькі часи на Україні” [2], “Коротка історія козаччини” [1], Леп'явко С. А. в праці “Козацькі війни в ХVІ ст. в Україні” [27], Щербак В. О. в праці “Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648 - 1654 рр.” [43] та ін.

Вивченню даної проблеми на території Волині займалися такі дослідники, як Ткачук А. П. [38,39], Кіку І. О. [22] у статтях, які вміщені в збірках: “Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства”, “Архіви України”. В науковій періодиці, зокрема в “Українському історичному журналі” надрукована стаття Щербака В. О. “До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України” [45]. Велика кількість праць, у яких висвітлюється дана тематика, видані ще за радянських часів. В них, на мою думку, простежується однобічний підхід до проблеми. Соціальні конфлікти вони висвітлювали у контексті положення про класову боротьбу як рушійну силу історії. Автори дещо спрощено трактували причини класових протиріч, не вдаючись до аналізу їх економічної основи. Важко погодитись із визначенням масових повстань кінця ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. як селянсько-козацьких. Виходячи з того, що розпочинало ці конфлікти козацтво, яке і було організованою рушійною силою, то метою цих рухів був захист у першу чергу станових козацьких інтересів, а селянство приєднувалося до козаків, оскільки їх виступи були спрямовані проти спільного ворога -- магнатів і шляхти, то ці повстання доцільніше трактувати як козацько-селянські.

Сучасні дослідники намагаються більш ґрунтовно дослідити різні аспекти даної проблеми, залучивши ширше коло історичних джерел. У своїх працях вони детально аналізують економічні, політичні, соціальні, етнічні процеси, що мали місце в Україні у 1569 - 1648 рр. і у цьому контексті висвітлюють причини соціальних конфліктів, визначають їх характер. Цікавими є регіональні дослідження, у яких автори: показують перебіг повстань в окремих регіонах і населених пунктах, серія історичних портретів козацьких ватажків.

Предмет дослідження --антифеодальна боротьба українського селянства в 2 половині ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст. у різних її проявах і формах.

Об'єкт дослідження -- документи та матеріали, які характеризують соціально-економічне становище українського селянства у 2 половині ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст., дають інформацію про різні форми антифеодальної боротьби, висвітлюють перебіг найбільших соціальних конфліктів за участю селянства.

Хронологічні межі -- 1569 - 1648 рр. -- період перебування основної частини українських етнічних земель у складі Речі Посполитої (від часу її утворення до початку визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.).

Територіальні межі -- українські землі, що перебували у 1569 - 1648 рр. у складі Речі Посполитої (Волинь, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина).

Мета роботи -- на основі вивчення та аналізу різноманітних джерел, спеціальної літератури, дослідити історичні передумови соціальних конфліктів за участю українського селянства, визначити їх характер, показати найбільш характерні форми опору проти посилення феодального, національного, релігійного гноблення з боку Речі Посполитої.

Завдання:

1. Показати важке становище українського селянства в умовах польсько-шляхетського поневолення.

2. Визначити основні причини соціальних конфліктів за участю українського селянства.

3. Проаналізувати основні форми соціального опору селянства.

4. Визначити причини, характер та показати перебіг найбільших повстань в ХVІ ст. -- 20 - 30-х рр. ХVІІ ст.

5. Показати їх наслідки та історичне значення.

Практичне значення роботи. Матеріали бакалаврського дослідження можуть бути використані при висвітленні даної теми на уроках історії в школі, для більш детального вивчення проблеми в межах вузівського курсу історії України, у краєзнавчій роботі.

Джерельна база дослідження. Основу джерельної бази бакалаврської роботи склали опубліковані збірники документів і матеріалів, які висвітлюють різні аспекти досліджуваної проблеми. Так, важке становище українського селянства в умовах феодального поневолення, різні форми його соціального опору ілюструють документи, вміщені у збірнику “Селянський рух на Україні 1569 -1647 рр.” [35]. Хід козацько-селянських повстань в ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст. висвітлюють документи збірників: “Воссоединение Украины с Россией” [8], “Документи з російських архівів з історії України” [15], “Україна перед визвольною війною 1648 - 1654 рр.” [40].

Документи, вміщені у цих збірниках, умовно можна поділити на такі групи:

1) документи, створені в канцеляріях судово-адміністративних установ. Це -- скарги власників на державців з приводу вчинення за час оренди маєтків зловживань; на ін. шляхтичів за невидачу селян-втікачів; на селян за різні прояви протесту, за виключення підданих; судові позови; декрети, апеляції різного змісту;

2) матеріали сеймового походження; конституції вольних сеймів, промови, постанови;

3) листи польських коронних гетьманів, інших воєнних начальників, листи і універсали козацьких ватажків, військові реляції, звіти польських комісарів;

4) документи, що вийшли з королівської канцелярії. Це декрети, листи, мандати по скаргах селян королівщини; універсали;

5) фіскальні документи -- витяги з поборних реєстрів та люстрацій з відомостями про масштаби міграції населення.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1.1. Посилення феодального гніту.

Внаслідок люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.

У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: “Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками”. За словами іншого сучасника, пани “мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари”. Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками “викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" і що “бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся” [10; 193].

Антонович зазначає, що “...Польське право за Люблінською унією введено у всьому великому Литовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.

Це право найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великому князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян при Литовському устрої були зовсім вільні... коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке...” [2; 25,26].

На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За “Описом землі Волинської 1528 року”, наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто ѕ всіх селянських господарств [18, 152].

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів Литовських і королів польських.

Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина -- Вишневецьким і Збаразьким.

Найчастіше великокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селами Чернеч-Городок, Казиничі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчить багато фактів [18; 153].

Грушевський пише: “Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), вони тими селянами так само рядили. Як пани-дідичі своїми підданими - “кріпаками”. Могли від селянина, або, як вони його тоді називали, від “холопа”, землю відібрати, відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли на підданих накладати всякі роботи, датки й чинши (грошові податки), й справді накладали все нові та нові”.

Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., коли Польща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолковські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. “Пустелями” ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське і українське панство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього сейму Тікича [18;153].

Заслуговує на увагу той факт, що, інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвитку національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак -- зародженню і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичного визнання панівного стану українського суспільства як “народу руського” (в тогочасному уявленні саме тільки шляхта становила “народ політичний”). Якщо в акті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського, поряд з “литовським і лежуцьким, згадується руський (у розумінні білоруський), то реституційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхту Київщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття “народ руський”, вдаючись натомість до нечіткої, розпливчастої термінології -- “стани” цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що “міські справи магдебурзького права” в українських містах мали вестися “письмом польським і відповідно до звичаю коронного” [40; 23].

Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В 1629 р. в Брацлавському воєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанських дворів.

Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України з різними угіддями: орними землями і лісами, “пустовщинами”, луками, бортами, ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ --ХVІІ ст. володіла 2094 димами. [8;180].

Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну час тину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белське воєводство, Холмська земля, частково Галичина, густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені ґрунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від не удобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубне землеробство.

Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався великий дерев'яний плуг з “залізом”, у який впрягали, залежно від характеру ґрунту від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах.

Якщо в документах ХVІ -- 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапи -- дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі, “полік” ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.

Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх -- низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв'язку з розвитком броварства, розширялися значні площі ячменю [].

Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоє вища за ціну на жито [5;57].

Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам -- три, сам - п'ять, пшениці -- трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.

На противагу цьому Бойко зазначає, що “в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5;60].

Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].

Городи й сади були у всіх селах і містах. У фільваркових господарствах в кінці ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкий індійський корінь.

Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степових районах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табунне конярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників -- скотарських господарств [5,67].

У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.

Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії гробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.

Характерною особливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частину сільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах, як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, як правило, малоземельні селяни- городники, підсусідники тощо [5; 73].

Поряд з традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивної ренти припадало на мед і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце в експорті.

У Литичівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, у Сколі -- 860 пнів. В інвестарі Староконстянтинівських маєтків Острозького за 1615 р. зареєстровано такі пасіки: коло містечка Сушениця 148 пнів, у С. Нападниця -- 91, у фільварку Корчівці -- 56, у фільварку Чусіле -- 90 пнів. У маєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120 пнів; Галицькому замку в 1565 р. належали 70 пнів [5; 70-71].

Не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в польних, гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим і куничим, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.

Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці, гончарі, колісники, бондарі, грибарі, лимарі -- виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок.

У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старостах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.

Тоді ж почали з'являтися великі водяні млини -- це своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці [9; 194].

Розвиток фільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа, відома під назвою “Устава на волоки” мала на меті вирішити це питання [5; 7].

Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні -- в Кременецькому повіті, Ратенському і Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).

Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, як великокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки -- ділянки площею приблизно 20 - 25 га. В “Уставі” підкреслювалося, що мета реформи -- заведення фільварків “при... замках і дворах наших”, тобто великокнязівських [18; 155].

Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки -- гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 - 11 моргів, -- по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалася трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити певну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну [9; 196].

Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг прийти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то “тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати [18; 55].

Орні землі й луки кожного двору вимірювалися й записувалися в інвентар (реєстр). Розселяти свій наділ селянин не мав права.

“Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося чотирнадцять панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину -- толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), зцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63 % ), данини -- 18 грошів (32 %) і ще 12 грошів чинши (15 %) [18; 156].

Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим “Устава на волоки” узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).

“Устава на волоки” значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Європи, “Устава” встановлювала для селян низку натуральних повинностей. “Путні” бояри та “панцерні слуги” діставали по 2 волоки, селяни, незалежно від того, скільки в них раніше було землі -- одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім -- на Волині наприкінці ХVІ ст., на Київщині ще пізніше.

Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5;8].

Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.

Реформа завдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.

Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.

Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадський та приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! -- писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 - 1612 рр.) -- всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов'язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали наймані війська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 - 1656) писав: “За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом,... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти.” Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві [8;157].

Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].

Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.

Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці.

Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз -- до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського) землеволодіння.

На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV -- 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 - 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.

Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 % -- півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили 22 %.

Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст. виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметів користувалося наділами в ј лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) -- меншими ј лана [8;159].

Величезна більшість за городників не мала польових земель, а тільки городи -- присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали “повозне” трохи більше тих селян, що “сиділи на 1/16 лана”. Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищі перебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.

Загородники, халупники, комірники й підсусідники становили найбільшу частину сільського населення.

Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині ХVІІ ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15 % кметів мали наділи більше півлана, а близько 33 % -- півлана, до 20 % -- менше чверті лана. На землях, які перебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 - 1583 рр. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилось на 138 [5;217].

Одночасно з скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у 1 половині ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинши по золотому від лану й приносили по два корця вівса -- данину. Городники працювали в панському господарстві в одних випадках два, а в інших -- три, чотири, п'ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18;160].

Особливою формою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала в тому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїх маєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусь ділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом, встановлювати ціни на продукти та інше. [5;56].

У відносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа “на слободах”, а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщина, вепрівщина, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати “толоку” кілька днів на рік.

Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережинав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини та частково й чинши.

Лівобережна Україна розділялася на 2 частина -- північну (Чернігівщину) й південну (пізніше Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих ґрунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селян становили головним чином данини і чинши.

На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину і також чинши.

Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.

Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 - 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волині селяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два - три робітники від двору; крім того, селянин був зобов'язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п'ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні [24;19 - 20].

Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.

Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, не зацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповідні витрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво”, що крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з'являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян [8;161].

У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть “Устава на волоки” 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв'язувалися з ринком.

Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття і Буковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.

Становище селян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 - 10 димів-хат; господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників, поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався -- старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творила волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, “ведення сліду” -- розшуки злочинця [25;135].

1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях.

Православне духовенство не мало у Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів -- найвище православне духовенство -- всіма своїми інтересами було пов'язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.

Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти на Україні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, відправу церковнослов'янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про “Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення -- селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення [19;147].

Православні і знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав “артикули”-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдовії; 7) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці “артикули” князя К. Острозького не проголошено на Соборі [32;389].

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541 - 1613), сенатор і каштелян, що зайняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерті єпископа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий у справу унії, але він активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати різні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих 4-х єпископів, що з'їздилися у Белзі, був сам митрополит Мелетій Хребтович Володимирський. Нарада винесла кілька постанов: з'їзжати щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі 4 учасники Белзької наради зібралися потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди і увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 р. доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигмонт ІІ прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніатів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального вдома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унію, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм папером. Ще пару років справа велася конспіровано. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та панському кунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряни мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календар. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастя мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким -- в церквах. Уніатські єпископи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками [16;181].

Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення”. Автор змалював занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї -- це, залишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим “руська” церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогу обіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладення унії [19;149].

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Царгородський патріарх Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Олександрійського патріарха, кількох єпископів, митрополита Білгородського.

З українських владик, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський -- Осніковський, Луцький -- Мацейовський та Холмський -- Гомолицький, четверо видніших проповідників і крім того, воєводини: Троїцький -- Микола, Радзівілл -- Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейській староста Халецький. На боці православних були: 2 єпископи -- Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Олександрійський, Сербський митрополит Лука, архімандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, воєводи: Київський -- князь К. Острозький, Волинський -- князь О. Острозький, каштелян Новгородський Полу ленський, депутати шляхти воєводств, багато без мандатів шляхти, міщан [32;390 - 391].

Собор одразу ж розколовся на два окремі собори -- православний і уніатський. Побоюючись вибуху народного гніву учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставили для охорони королівських жовнірів, і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда ІІІ вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали.

На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні 2 єпископи -- Балабан та Копистянський і інші. Собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору [19;151].

Представники православних старалися перенести свою справу на парламентарну арену. Острозький нав'язав зв'язки з протестантами, а також з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем за демократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива. Православні на сеймиках і різних з'їздах підносили свої домагання, і сейм натискав на короля, щоб не ламав релігійної толерантності. Але поза другорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого; Жигмонт ІІ продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюду уніатську ієрархію [25;157].

Згідно з рішенням унії уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква, стала, по суті, незаконною.

Виступи проти унії набували активних форм. Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання “будування там тої церкви і школи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ'я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення православної ієрархії [19;152].

Року 1599 у Вільні зібралася конференція протестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков -- Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися “рокоші” -- бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно “грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.