Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему:

Грецька наука V ст. до н.е.

План

1. Геродот як представник грецької науки

2. Науковий внесок Фукідіта

3. Великий філософ стародавнього світу

1. Починаючи з V ст. до н. е. Афіни, які називались "школою Еллади", приваблювали до себе не тільки поетів, але також істориків і філософів. Стати популярним і визнаним у той час можна було лише в Афінах. Тому кожний історик, якщо він хотів стати популярним, повинен був у більшій чи меншій мірі торкатись тем, які могли зацікавити безпосередньо афінян. Популярність Геродота як історика була створена його публічними виступами з читанням своїх творів як в Афінах, так і на Олімпійських іграх.

Батьківщиною Геродота було малоазійське місто Галікарнасс. Юнаком Геродот брав участь у політичній боротьбі проти тиранії і був змушений тікати з міста. Значна частина його життя пройшла в мандрівках: він побував у Скіфії, в Малій Азії, Сірії, Палестині, Вавілонії, в Єгипті і в Кіренаїці; пізніше він деякий час жив а Афінах, де став близьким другом Перікла і Софокла. Після заснування Періклом колонії в Італії (Фурій) Геродот став одним з перших колоністів, та коли в колонії здобули перевагу антиафінські та олігархічні верстви, він повернувся в Афіни, де й умер.

У середині V ст. до н. е. величезний вплив на грецьку історіографію мало припинення ворожнечі між афінянами і Персією. Були відновлені зв'язки з Сходом, зріс інтерес до історії Персії і до народів, які перебували під владою перських царів.

Тому інтерес до історії Геродота був дуже великий не тільки в Афінах, але й в Олімпії, куди на свята прибували представники і громадяни всіх грецьких міст, а також і в Іонії.

Головною темою праці Геродота була боротьба між Сходом і Заходом, починаючи з найдавніших часів - і кінчаючи греко-перськими війнами. Геродот відроджував у своєму творі, написаному прекрасною і образною мовою, традиції епічної поезії, розкриваючи перед слухачами і читачами життя невідомих країн, звичаї різних племен і народів, їх вірування і побут, їх, закони і політичний лад, а також їх одяг, зброю і т.д.

Багатство і широта світогляду Геродота викликає мимовільне захоплення. У своїй праці він охопив не лише історію Греції, а також історію Єгипта, Скіфії, Лівії, Вавілонії, Малої Азії, його увагу допитливого і вдумливого мандрівника притягувало все: розповіді про чудеса і оракулів, перекази про стародавні часи, дивні сновидіння і зворушливі або страшні історичні розповіді, пам'ятки, створені людьми, сімейні і родові перекази, скіфський епос і культура кожної країни, в якій він побував. Сам Геродот так визначав завдання свого дослідження: "Наведені нижче дослідження Геродот галікарнассець подає для того, щоб від часу не стерлись з нашої пам'яті діяння людей, а також щоб не були безславно забуті величезні і подиву гідні споруди, виконані частково еллінами, частково варварами, головним чином для того, щоб не була забута причина, з-за якої виникла між ними війна".

План Історії Геродота простий і ясний: розповідь про битви між персами й греками, починаючи з іонійського повстання 500 р. до н. е. Цьому передує розповідь про сутички між персами і еллінами, починаючи з міфічних часів, а також процес зростання могутності Перської монархії і піднесення двох еллінських держав - Афін і Спарти.

Розповідь про завоювання Персії переривається великими відступами від основної теми. До воєн Кіра, Камбіса, Дарія приєднуються розповіді і описи країн, які зазнавали перського нападу - Лідії, Іонії, Єгипту, Скіфії, Лівії, описи Ассірії, а також короткі повідомлення про Фракію і Македонію. Поряд з цим Геродот у перших книгах своєї праці робить ряд відступів, звертаючись до історії міст і островів Еллади. Кожен з таких описів, призначених для публічного читання, являв собою закінчене оповідання, виконане не тільки художником слова, але й тонким, вдумливим спостерігачем. Іноді окремі епізоди так художньо написані, що. наближались до типу новел героїчного характеру. Вплив гомерівського епосу на працю Геродота був дуже великий. Дуже часто історик користувався гомерівською термінологією і не раз вдавався до прикладів і переказів гомерівського епосу. Важко тепер навіть уявити, яке захоплення викликали читання Геродота, особливо описи страшних і сповнених слави подій греко-перських воєн та їх героїв - Мільтіада, Ксеркса, Леоніда, Фемістокла і Павсанія. Після переказів про Троянську війну це було першим докладним і одночасно художнім описом другої великої війни греків. Праця Геродота не зразу набрала того закінченого вигляду, в якому вона дійшла до нас. Можливо, що їй передували спочатку окремі розповіді і описи, в яких переважав спершу етнографічний і географічний елемент.

Переходячи до розповіді про греко-перські війни, Геродот прагне показати, що в боротьбі греків з персами найбільшу роль відіграли Афіни, що, якби Афіни не ворогували з персами, то опір греків був би марним, тому афіняни є визволителями Греції і переможцями персів. Одночасно він при нагоді підкреслює зрадницьку політику фіванців і використовує джерела, ворожі Павсанію, герою Платейської битви. Високо оцінюючи афінську демократію, він додержується антиспартанської орієнтації, хоч і віддає належне мужності її воїнів і героїзму Леоніда.

Незважаючи на ряд суперечностей у праці Геродота, основним для нього є відданість демократії, його впевненість у перемозі демократичного ладу над деспотією, його прагнення підмітити елементи, опозиційні перському деспотизмові навіть у самій Персії і приреченість цієї опозиції в умовах перської монархії.

Буваючи в різних колах суспільства, Геродот зазнавав і різних впливів, які іноді явно суперечили один одному, що насамперед відчувалось у його релігійно-етичних уявленнях. З одного боку, як це не раз відмічалось в літературі, Геродот підходить до ряду явищ, зв'язаних з релігійними поглядами греків, раціоналістично. Характерний щодо цього приклад пояснення Геродотом утворення Темпейської долини у Фессалії. Фесеалійці приписували її походження Посейдонові. Розповівши про це, Геродот додає: "Всякий, хто думає, що Посейдон стрясає землю, і що розколини, утворювані землетрусом, справа рук цього божества, той, дивлячись на цю ущелину, може сказати, що її зробив Посейдон, бо для мене очевидно, що ця гірська ущелина є результатом землетрусу" (Геродот, VII, 129). Передаючи розповідь про Троянську війну, яка сталась через викрадення Єлени сином троянського царя Парісом, Геродот говорить, що Єлени насправді в Трої не було, але греки, не повіривши троянцям, продовжували війну. А в дійсності, якби Єлена була в Трої, Пріам, цар Трої, звичайно, повернув би її грекам, щоб врятувати своїх синів, троянців і місто від знищення.

Прикладів подібного, досить наївного раціоналізму, можна навести багато. Але разом з цим Геродот марновірний і безліч міфів сприймає без ніякої критики, як цілком певні події.

Немає єдності й послідовності і в поглядах Геродота на характер і ставлення богів до людей. Божество заздрісне по своїй природі. Один з родичів Ксеркса, переконуючи його відмовитись від походу на еллінів, говорить: "Ти бачиш, як божество блискавкою вбиває тварин, які видрізняються серед інших, не дозволяючи їм підноситись. Навпаки, тварини дрібні не дратують його. Ти бачиш також, що божество завжди кидає блискавки у найбільші будинки і найвищі дерева. Божество не терпить, щоб хтось інший, крім нього самого, був високої думки про себе" (VII, 10). "Всяке божество заздрісне", - каже Солон.

У зв'язку з цим Геродот говорить і про мстивість богів, причому помста богів поражає не тільки самого злочинця, але й усе його потомство.

Уявлення про заздрість богів, які не терплять нічого видатного і карають надмірну гординю, зарозумілість, чванливість своєю силою чи багатством, чи щастям, це уявлення, породжене суспільно-соціальними нормами поліса, вимогою до кожного громадянина не вирізнятися з колективу громадян, не переступати встановленої полісом норми поведінки. Ця основа полісної моралі знайшла опору в релігійних уявленнях греків, у релігійній санкції при будь-якому порушенні норм окремою людиною.

Уявлення про мстивість богів, які поражають потомків за гріхи предка, сягає своїм корінням в аристократичний лад, до релігійних уявлень родової знаті, коли всі члени одного роду були спаяні і спільним володінням усім майном, і кровним спорідненням, і спільною відповідальністю роду за кожний вчинок свого члена. Ці уявлення були живі не тільки за часів Геродота, але й значно пізніше, особливо серед аристократичних верств населення грецьких міст. Одночасно Геродоту не чуже уявлення про справедливе покарання з боку богів: кожний злочин мусить бути покараний, але "надмірна помста ненависна богам" (IV, 205). Уявлення про справедливу кару вже відрізняється від уявлень про мстивість родових богів. Ця ідея знайде дальший розвиток у греків, в міру розвитку їх громадянського і судового права в полісному житті. Таким чином, ці суперечності були характерними не тільки для Геродота, але й для всього його часу, коли пережитки старих релігійних поглядів і розвиток нових уживались іноді на дуже довгий час одні з одними.

Геродоту властиве уявлення і про долю, яка керує світом і якій підвладні навіть самі боги. Уявлення про долю, яка керує світом, властиве багатьом сучасникам Геродота, у тому числі і Есхілу і Софоклу, який розвинув цю ідею в "Едіпі-царі", На банкеті у Фівах, де був присутній Мардоній з п'ятдесятьма найзнатнішими персами, - розповідає Геродот, - один з них звернувся до свого сусіда грека і, гірко плачучи, сказав йому, що незабаром багато хто з персів, які весело бенкетують тепер, загине. Але цього не можна відвернути: "Що з волі божества має трапитись, того людина неспроможна уникнути" (IX, 16).

І все-таки, незважаючи на потяг Геродота до чудес, знамень та оракулів, які можуть допомогти розгадати волю богів і відвернути їх гнів, незважаючи на значну роль, яку відводить Геродот богам в історії людства, виникненні воєн та їх закінченні, він чужий фаталізмові і багато що, всупереч вченню про долю, приписує справам і доблесті людей, замовчуючи про богів.

Геродот у своїй історичній праці дав класифікацію джерел своїх свідчень: особисті спостереження; висновки, зроблені на підставі дослідження; розпитування місцевих жителів про історію їх країни та її пам'ятки; передача фактів з слів інших. Уже ця класифікація вказує на історичний підхід Геродота до джерел, визнання їх нерівноцінності і тим самим критичну оцінку ряду відомостей, які він подає.

Сумлінність Геродота як історика дає можливість по матеріалу, який наводить автор, приходити до висновків, відмінних від тих, які він робить сам. Але в ряді випадків його спостереження і висновки правильні, особливо, коли це стосується подій, очевидцем яких він був, або ж фактів, перевірених ним особисто.

Створення першої світової історії, яка охоплює величезний матеріал, що потребує широкого світогляду і великих знань, могло бути під силу тільки одному з найвидатніших представників цього покоління, відданому культурі і науці, людині, яка сприйняла найкращі ідеї античної демократії і з невтомною сумлінністю і старанністю збирала все, що вона могла взнати про кожний з народів, які населяли великі території в районі Середземного і Чорного морів. Геродот цілком заслужено дістав ім'я "батька історії". Для нас Геродот дорогий ще й тим, що він дав опис території нашої країни того часу. Відвідавши у Північному Причорномор'ї Ольвію і побувавши в Скіфії, Геродот присвятив четверту книгу своєї історії описові Скіфії, характеристиці різних племен, що її населяли, звичаям та обрядам скіфів, їх заняттям і мовам, якими вони розмовляли. Багато з його спостережень були правильними і підтвердились пам'ятниками матеріальної культури, відкритими в районах колишньої Скіфії і Тавріди (сучасний Крим).

2. Другим найвидатнішим істориком стародавнього світу був Фукідід. Знатна і багата людина, він був ріднею з потомками Мільтіада, а по батькові з знатними фракійськими фаміліями, бо його батько Олор походив від предків фракійської царської сім'ї. За переказом, протягом 20 років вигнання Фукідід жив у Фракії, віддаючи весь свій час написанню історії Пелопоннеської війни. Сам вибір теми - опис сучасної війни, в якій жили і діяли його сучасники, - був незвичайний, тому що до Фукідіда історики займались переважно подіями і людьми, які вже зійшли з сцени. Вивчення Пелопоннеської війни, якою він почав займатися від самого її виникнення, привело його до встановлення трьох основних етапів:

1) Десятирічна війна (431-421 рр.);

2) експедиція в Сіцілію (415-413 рр.) і 3) воєнні дії в Греції та за її межами, починаючи з 413 р. до н. е. Поділ історії Фукідіда на вісім книг зроблено вже значно пізніше. У передмові Пелепоннеська війна порівнювалась не тільки з Перськими війнами, але й з Троянською війною героїчного періоду. Ці порівняння привели його до висновку, що всі попередні війни за своїм розмахом і значенням були значно менші, ніж сучасна війна. В цій же передмові викладались основи наукового методу Фукідіда, аналізувались причини антагонізму між Спартою і Афінами, що поступово наростав, і визначалась мета, заради якої була написана його праця. Цю частину праці Фукідід назвав "Археологією", тобто "стародавньою історією", відмінною від сучасної йому нової історії. Протягом останніх років свого життя він працював над третім періодом війни, але праця його залишилась незакінченою через раптову смерть (як вважають.

Фукідід був убитий з метою пограбування під час однієї з його поїздок по країні) і обірваною на півфразі.,

Значення праці Фукідіда не обмежується лише тим, що він виклав історію тривалої війни. Це була одночасно історія економічного прогресу і занепаду Афінської держави, філософський трактат про природу афінської демократії і влади, що спирається на досвід попередніх поколінь.

Фукідід, молодший сучасник Софокла і Евріпіда, жив в Афінах у період напруженого інтелектуального життя міста, найбільш бурхливого в перший період Пелопоннеської війни. Смерть Перікла, прихід до влади радикальної демократії, загострення боротьби олігархів і демократів, бідноти і багачів, зростання економічної нерівності і класової боротьби, палкі дебати на Народних зборах, катастрофа в Сіцілії, олігархічний переворот і реставрація демократії, яка вже почала занепадати, - усе це справляло величезний вплив на сучасників Фукідіда, на філософів, поетів, учених та істориків. Всі вони намагались осмислити нові зміни відповідно до своїх політичних поглядів і переконань, воєнних успіхів і невдач. Прагнення до війни одних угруповань, мрія про мир - інших у цей час багато в чому визначали напрям боротьби партій в Афінах і зіткнення державних діячів та ораторів на Народних зборах. У цей час навіть консервативні олігархи та аристократи, які цуралися юрби, змушені були вчитись політичного красномовства, щоб впливати на народ у боротьбі з демократами. Одночасно тривала й переоцінка цінностей, характерна для часу Евріпіда, який був приблизно на 20 років старший за Фукідіда.

У цій напруженій обстановці формувався світогляд Фукідіда, свідка найвищого розквіту морської могутності і швидкого занепаду Афінської держави.

Якщо Евріпід у своїх трагедіях яскраво відображав раціоналізм і скептицизм свого часу, переоцінюючи всю минулу спадщину, звичаї, нрави, моральні погляди минулого покоління, а Арістофан перетворив комедію в гостру політичну зброю в боротьбі партій, то Фукідід був не меншим новатором в галузі античної історіографії. Вивчення спадщини його попередників-істориків привело його до переконання про неспроможність їх методів історичного дослідження, про переоцінку ролі міфів як історії героїчного періоду, оракулів, байок та захоплюючих, але позбавлених наукової цінності, оповідей.

"Що ж до подій, які мали місце протягом війни, то я не вважав своїм завданням записувати те, про що дізнавався від першого зустрічного, або те, що я міг припускати, а записував події, очевидцем яких був сам, і те, що чув від інших, після якомога точніших досліджень кожного окремого факту. Дослідження були важкі, тому що очевидці окремих фактів розповідали про одне й те саме неоднаково, але так, як кожний міг розповідати, керуючись співчуттям тій чи іншій з воюючих сторін або пам'яттю. Можливо, мій виклад, чужий байкам, здасться менш приємним для слуху, зате його вважатимуть досить корисним усі ті, що побажають мати ясне уявлення про минуле." (Фукідід, І, 22).

Ця полеміка Фукідіда з принципами досліджень Геродота свідчить про його боротьбу з колишніми методами історичних досліджень. Порівняно з Геродотом, Фукідід не надає великого¹ значення міфам. Для нього міф не є вірогідною історією, тому він твердив, що історія ранніх часів не може бути відновлена і що з часом розповіді про минулі події так змінюються, що не заслуговують на велике довір'я.

У порівнянні з працею Геродота, який охопив у своїй історії ряд країн і народів, майже весь відомий тоді світ, Фукідід обмежується історією кількох полісів і особливо історією Афін. Центральна філософська проблема дослідження Фукідіда - природа грецької держави, аналіз її історичного розвитку і падіння; війна, загостривши всі суперечності, дала матеріал для таких історико-філософських спостережень. У цей час грецький світ був поділений на два воюючі табори, і цю подію Фукідід. вважав вирішальним фактором історії Греції. Він ставив перед собою мету розповісти всю правду про цей час, у противагу мальовничим і захоплюючим оповіданням Геродота і послідовників школи іонійського історика. У противагу історичній меті Геродота, який вважав головним завданням історика опис подій, нравів і пам'яток минулого для того, щоб не забути про минуле, щоб його знати. Фукідід ставить перед собою практичну мету - навчити людей користуватись досвідом минулого, щоб уникнути помилок, допущених попередниками, його історія повинна бути, за задумом автора, настільною книгою для всіх наступних державних діячів, навчити їх керувати краще, ніж керували їх предки.

Здобувши блискучу освіту, Фукідід багато чого запозичив у сучасних йому філософських шкіл, так само як і в сучасних учених, які вивчали природничі і медичні науки.

У фізиків і лікарів він запозичив точність і ретельність досліджень; у філософів і риторів навчився класифікувати історичні події, виходячи з трьох основних ознак: схожість звичаїв між різними общинами; користь, про яку дбають окремі люди і партії, і природа людської натури.

Фукідід визнає закономірність історичного розвитку. Він простежує з великою увагою ранню історію Афін і Спарти, яка привела до створення двох великих союзів-Афінського морського і Пелопоннеського, на чолі з Спартою. Якщо в одному з цих союзів захищалися інтереси демократії, то в другому на першому місці стояли інтереси олігархів. Отже, ці два союзи перетворилися в дві різні системи керування, боротьба між якими стала неминучою. Величезне значення Пелопоннеської війни в тому й полягає, що в цей час відбулась воєнна сутичка не двох ворогуючих полісів, а двох союзів, які представляли протилежні інтереси і прагнули знищити один одного з метою встановлення свого панування над еллінами і торжества своєї політики.

В оповідній частині твору Фукідід додержується-великої точності, грунтуючись на документальних свідченнях свого часу і на власних наукових висновках; Одночасно Фукідід зробив визначне відкриття, яким зобов'язана йому і сучасна історична наука. Він уперше в історії почав застосовувати метод зворотного умовиводу. Цей метод полягає в тому, що за пережитками минулого, які збереглися в суспільстві, Фукідід відновлював первісні форми життя суспільства. Так, наприклад, з того, що найстародавніші храми розташовані були на Афінському акрополі, Фукідід зробив правильний висновок про те, що колись територія акрополя була містом афінян. З того факту, що у деяких народностей піратство вважалось почесним заняттям, Фукідід прийшов до висновку, що колись афіняни та інші народності Греції перебували на тому ступені розвитку, коли піратство було єдиною формою зносин, бо торгівля ще не була розвинута.

Прагнучи до найбільшої точності своїх висновків, Фукідід все-таки відмічає, що промови, які проголошують в його "Історії" державні діячі, складені ним самим, бо на його думку, "кожний оратор, пристосовуючись завжди до обставин даного моменту, найскоріше міг говорити про сучасний стан справ; при цьому автор намагався триматись як найближче до загального змісту дійсно проголошеної промови" ("Історія, І, 22). Отже, промови державних діячів є для Фукідіда засобом з'ясування напряму думок і поведінки кожного окремого керівника держави або партії. Оскільки Фукідід вважав, що історію роблять керівники держави, він ставив своїм завданням примусити їх у майбутньому глибше вивчити закони природи, які керують суспільством, і при аналогічних подіях спонукати людей в майбутньому уникати поганих керівників, обираючи вождем лише ту людину, яка зможе здійснити правильне керівництво історичними подіями.

Хоч Фукідід не прагнув, як він сам говорив, до створення захоплюючої історії, проте він був чудовим стилістом, і багато місць його "Історії" за силою художнього враження можна було б порівняти з пафосом античних трагедій. Такі, наприклад, його оповідання про морову епідемію в Афінах, про криваву боротьбу на Керкірі, коли доведені до розпачу люди, що потрапили в полон, заколювались кинутими в них стрілами, душили себе поясами і позбавляли себе життя всілякими способами.

Розповідь про сіцілійський похід і поразку афінян досягає справді-таки трагічного пафосу і по праву вважається одним із шедеврів світової літератури. В особі Фукідіда грецька історіографія досягає своєї вершини. Наступні історики Греції уже не спроможні піднятися до таких глибоких узагальнень, до такої сумлінності передачі матеріалу, до такої філософсько-історичної думки. Тому, незважаючи на те, що Фукідід, звичайно, не був, як його дехто називає, попередником історичного матеріалізму, він був одним з найвидатніших умів свого віку. Його заслуги перед розвитком історичної науки дуже великі, і значення відкритих ним способів дослідження в ряді випадків залишається в силі і в сучасній Історичній науці.

"Моя праця, - писав Фукідід, - розрахована не стільки на те, щоб бути темою словесного змагання в даний момент, скільки на те, щоб бути надбанням навіки" (І, 22).

3. Великим філософом стародавнього світу був Демокріт - громадянин багатого міста Абдери, розташованого на Фракійському узбережжі. Демокріт поправу може бути названий одним з найосвіченіших людей того часу. Його глибокі і різносторонні знання та наукові інтереси дивували сучасників і потомків. Не задовольняючись освітою, здобутою ним у домі свого багатого батька, Демокріт багато років свого життя провів у країнах стародавньої східної культури (в Єгипті, Вавілоні), а також в Афінах; він ознайомився з усіма досягненнями як східної, так і грецької науки. Це дало Демокрітові надзвичайну широчінь світогляду. Величезною науковою заслугою його було створення першої в світі матеріалістичної філософії, основаної на вченні про походження всесвіту з атомів. "Атомос" по-грецьки означає "неподільний". Відкриттям Демокріта було вчення про те, що кожна речовина не може безмежно поділятись, як учили філософи. Атоми - це найдрібніші неподільні частинки матерії; комбінація сполучення їх утворює весь світ, землю, людей. При відмиранні організму відбувається його розпад на атоми, які шляхом нових сполук знову утворюють тіла. Отже, матерія ніколи не знищується, вона безмежна і вічна. Колись атоми літали в порожняві, але "подібне прагне до подібного" і однорідні атоми, прагнучи до атомів, собі подібних, утворювали, сполучаючись, вири, обертові вихори; кожний з цих вирів є окремим світом. Атоми однорідні, але відрізняються один від одного формою і вагою. При обертанні важчі атоми проштовхуються до центру, легші - виходять на поверхню, а найлегші - заповнюють порожняву, утворюючи повітря і вогонь. Відбувається з атомами те саме, що й з фокусником, що прийшов на міський ринок. Юрба кидається до нього і обступає його, причому дужчі люди проштовхуються в передні ряди, в центр, відтісняючи слабших до крайніх, найвіддаленіших рядів. Кольору і смаку, за вченням Демокріта, об'єктивно не існує. Різна форма атомів спричиняє у людей відчуття різного кольору або смаку. Атоми, які мають форму кулі, здаються людям білими; кутасті, ступінчасті атоми чорними; гострою їжа здається від атомів, поверхня яких вкрита тоненькими голочками. Так само примітивно матеріалістично Демокріт уявляв зір і слух. Усе в природі, вчив Демокріт, відбувається внаслідок потреби і закономірно розвивається. Пояснити цього не можна, але можна вивчати і спостерігати по можливості зміни, які відбуваються в природі і суспільстві. Крім землі, існують і інші світи, яких, на думку Демокріта, безліч.

Природно, що у вченні Демокріта не залишалося місця для богів, які здавались наївними і безглуздими в грандіозній картині світу, створеній Демокрітом. "Ніякої долі немає, - твердив філософ. - Люди самі вигадали долю, щоб виправдати свою кволість і нерішучість. Ніщо не походить так собі, безглуздо, а все логічне і обумовлене причинністю. Усе те, що ми звертаємо на долю, має цілком певну причину". Демокріт, М., 1935, стор. 53. "Люди зрадили ідол випадку, щоб користуватись ним як приводом, який прикриває їх власну нерозсудливість. Насправді випадок рідко чинить опір розуму" ⁸ Там же, стор. 57. фрагм. 123..

Заперечуючи божественність долі, Демокріт кинув виклик не тільки жерцям і полісній релігії, але й усім античним забобонам. Він пояснив походження релігії страхом і подивом людей перед природою. "Подібно до того, - писав він, - як у людини ми бачимо голову, руки, ноги та інші частини, так само все тіло світу складається із згаданих вище частин. З цих частин кожну люди визнали богом і кожній з них дали ім'я відповідно до її властивості. Дихання вони назвали Зевсом. А вогонь назвали Гефестом, - і визнали, що він - великий бог і дуже сприяє всьому в народженні і рості до повного дозрівання. Землю ж вони вважали немовби якоюсь посудиною для (всього), що народжується, і назвали її Матір'ю. " Там же, стор. 158, фрагм. 309, 25 сл..

У романі, написаному ще в далеку давнину у формі листування Демокріта з відомим ученим і лікарем Гіппократом, змальовується образ філософа: "Демокріт, сидячи на камені, тримав на колінах розгорнутий папірусний згорток; праворуч і ліворуч від нього були розкидані ще інші книжки; далі купою лежали тварини з випущеними нутрощами. Сам він то з захопленням писав, низько схилившись до колін, то спинявся в глибокому роздумі, щось шепочучи про себе. Потім він раптом схоплювався, ходив сюди й туди, брав у руки нутрощі тварин і розглядав їх, потім клав на місце і знову сідав на камінь" (Пе-рекл. С.Я. Лур'є).

Вивчаючи уважно природу, Демокріт заклав наукову основу дослідження навколишнього світу. Аналізуючи будову тваринного організму і функції окремих його частин, він розтинав тварин, за що його засуджували сучасні йому консервативні вчені. Проникнути в таємниці богів - це означало ображати їх.

Немає сумніву, що вся наукова діяльність Демокріта була зв'язана своїм корінням з спостереженнями над явищами природи, нагромадженими людським досвідом. Насамперед це був досвід трудящих людей, які були зв'язані з землеробством і 'скотарством. Нагромаджений ними досвід сприйняли і розвинули вчені-демократи, які завжди виявляли величезний інтерес до навколишнього світу та його законів. Демокріт також був переконаним прихильником демократичних форм правління. Він говорив: "Бідності в демократичній державі треба настільки ж віддати перевагу порівняно з тим, що називається щасливим життям у монархії, наскільки свобода вища від рабства".

Та "переоцінка цінностей", про яку ми говорили у зв'язку з творчістю Евріпіда і Арістофана, старших сучасників Демокріта, знайшла в філософії Демокріта не тільки найяскравіший вираз, але й найповніше обгрунтування. З точки зору матеріалістичного пояснення світу Демокрітом переглядались не тільки погляди на походження світу, на релігію, але й на всю історію людства, на розвиток людської культури і досягнень людського співжиття. Вчення про закономірність розвитку природи і суспільства, про закон потреби як основного вчителя людства не тільки утверджувало перевагу демократичного суспільства над усіма іншими політичними конституціями, але й показало на. ділі, яких вершин може досягти допитлива людська думка.

Віра в закони природи, у незмінність і вічність матерії, у безперервний розвиток людського суспільства надавала всій філософії Демокріта оптимістичного характеру. Сучасники влучно прозвали його "філософом, що сміється".

геродот демокріт фукідід грецький

Демокріт є родоначальником матеріалізму, який виступає ще в дуже примітивній формі, проте пояснює світ повніше і переконливіше, ніж усі інші філософські системи того часу.

Небезпечність матеріалістичного світогляду, проповідуваного Демокрітом, добре розуміли його сучасники, філософи ідеалістичних шкіл. Тому недивно, що його вчення мало багатьох ворогів. Глава ідеалістичної філософської школи Платон з обуренням говорив про згубні наслідки вчення Демокріта, який заперечує існування богів і закони моральності, встановлені богами. Ця філософія, - твердив Платон, - є джерелом повстань і політичних переворотів. Своїм учням Платон наказував всюди скуповувати рукописи творів Демокріта і негайно спалювати їх, щоб не залишити потомству жодної його праці. Платон закликав також боротись якнайрішуче з його послідовниками. "Одних треба карати на смерть, інших бичувати і ув'язнювати в тюрми, третіх позбавляти громадянських прав, четвертих карати злиднями і вигнанням за межі держави!" (Платон, Закони).

Знищення праць Демокріта, яке почалося ще в IV ст. до н. е. Платаном, тривало і далі, особливо старались християни; тому до нас не дійшло жодного твору Демокріта, збереглися тільки деякі цитати з його окремих праць, посилання на його праці, а також легенди і анекдоти про його життя. Але навіть з цих надто недостатніх, а часто і недостовірних відомостей, можна скласти собі уявлення про величезний розмах його праці і про переворот, зроблений ним у науці того часу.

Список використаної літератури

4. Боннар А. Греческая цивилизация. - М., 1992.

5. Древние цивилизации. - М., 1989.

6. История Древнего мира. Расцвет древних обществ. - М., 1989.

7. Історія світової культури. - К., 1993,Історія світової та української культури. - К., 2000.

8. Історія української та зарубіжної культури. - К., 1999.

9. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Л., 1994.

10. Українська та зарубіжна культура. - К., 2000.

11. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1988.

12. Любимов Л. Искусство Древнего мира. - М., 1980.

Размещено на Allbest.ru